Біхевіористична психологія

В основі біхевіоризму лежить відкриття І.П.Павловим умовно­го рефлексу. Американський психолог Дж.Уотсон на основі до­сліджень Павлова зробив висновок, що свідомість не відіграє ніякої ролі в навчанні. На думку Уотсона, справжнім предме­том психологічного дослідження є поведінка людини від наро­дження до смерті. А в основу вивчення поведінки може бути покладена формула «стимул - реакція» («S ---» R»). Уотсон і його співробітники намагалися пояснити всі види поведінки як звички, набуті в результаті ефективного повторення певних дій у відповідь на зовнішні чи внутрішні подразники. Отже, вони запропонували теорію навчання методом спроб і помилок [63, 139, 167].

Для підтвердження своєї теорії Уотсон і його співробітники проводили спостереження за немовлятами у звичайних та екс­периментальних яслах. Піддаючи дітей впливу негативних і позитивних подразників і пов'язуючи їх дію з конкретними людьми чи предметами, дослідники незабаром констатували, що реакції страху, гніву або любові виникали в дітей, щойно вони бачили відповідних людей чи відповідні предмети.

Учені, які продовжили традиції Уотсона (необіхевіористи), прагнучи подолати механічний детермінізм традиційного біхе­віоризму, змушені були включити у свою теорію такі поняття, як «намір», «план», що допускають деяку суб'єктивність. Вез цього вони не могли пояснити складніші форми поведінки, такі, як розв'язання творчих завдань або планування дій.

Сучасні біхевіористичні погляди базуються на положенні про те, що людина - продукт і одночасно виробник навколишнього її середовища (А.Бандура). Тобто людина трактується як суб'єкт, що своїми діями змінює реальність. На думку сучасних пред­ставників біхевіористичного напрямку, основою поведінки є не механічна реакція, а цілеспрямована акція — усвідомлена дія. Між стимулом і реакцією знаходиться «система внутрішніх процесів», яка детермінує поведінку людини. На її основі су­б'єкт встановлює «смислові зв'язки», тобто вчиться. У резуль­таті навчання індивід створює «когнітивну карту» і з її допомо­гою визначає свою поведінку (Толмен). Тобто кожна поведінкова реакція людини базується на попередньому досвіді та генети­чному коді. А це означає, що за допомогою заохочення чи пока­рання можна сформувати певний стереотип поведінки (В.Скіннер - «оперантне обумовлення»).

Наголосимо, що в центрі уваги поведінкового підходу і сьогодні залишається поведінка, яку можна спостерігати [63, 135, 164].

У поведінковій психокорекції психологи мають справу з про­блемами реальної поведінки клієнтів у реальному житті і не роз­глядають причини, що обумовлюють ці проблеми. Вони вважа­ють, що вся поведінка, як нормальна, так і аномальна, є наслід­ком того, набула людина поведінкові навички чи ні. Тому психо­логічні проблеми і труднощі особистості розглядаються як фор­ми неадаптованої поведінки. Отже, основна мета корекційного впливу - вироблення нової адаптивної поведінки, посилення, під­кріплення слабо представлених позитивних форм поведінки, а також подолання поведінки, яка стала дезадаптивною.

Окремі цілі поведінкової психокорекції можуть містити в собі формування нових соціальних умінь (групи тренінгів умінь), оволодіння прийомами саморегуляції психоемоційних станів та поведінки, подолання шкідливих характерологічних чи поведінкових звичок, зниження страхів тощо.

Поведінкова психокорекція має характер навчання, а стосу­нки між психологом і клієнтом нагадують відносини вчителя з учнем, при провідній фіксованій ролі психолога.

Відповідно до теорії навчання виділяють два етапи:

1) набуття (навчання) нової форми поведінки та 2) її виконання (репетиція). Клієнт навчається нових емоційних і пізнавальних альтернатив поведінки, які треба прорепетирувати і випробувати всередині і поза межами корекційної ситуації.

У поведінковій психокорекції широко застосовуються при­йоми заохочення, рідше - покарання, ретельно контролюються результати корекції.

1. Гештальтпсихологія

Гештальттеорія базується на понятті цілісності, тобто світ сприй­мається як ціле, яке виходить за межі його складових. Так, мелодія є цілісністю, бо вона щось більше, ніж сума нот, які її складають. У світлі цього положення вчені вивчали сприйнят­тя. Для гештальтистів сприйняття будується на відношенні між двома елементами: сприйманим предметом (формою, фігурою) і фоном. Вони показали, що в основі сприйняття речей лежать інтенції суб'єкта (спрямованість свідомості на який-небудь пред­мет). Кожна з них веде до різного, але цілісного сприйняття речі. Так, той самий сад поставатиме по-різному перед садівни­ком, дитиною, втомленою матір'ю або закоханими.

Сприйняття цілого (що складається з фону і форми), зумов­лене інтенцією спостерігача, визначається як гештальт. Чим сильніша інтенція, тим чіткіше сприймається форма [18, 73, 120, 139].

К.Левін у своїх працях поширив поняття гештальту на всю психічну діяльність людини. Думки, почуття, спогади створю­ють гештальт, один з елементів якого є домінуючим на загаль­ному фоні. Так, якщо я розгніваний, це почуття переважає над усіма іншими моїми почуттями й думками.

Одержувану інформацію людина організує таким чином, що важливі і значущі події займають центральне місце, а менш важлива інформація відступає на другий план.

Ф.Перлз (засновник гештальттерапії) застосував це положен­ня до опису функціонування особистості і припустив наявність ритмічної зміни процесів формування і завершення фігури, коли в якості фігури виступає потреба (наприклад, одержати підтри­мку або виразити гнів).

Гештальттерапія стверджує, що людина функціонує на ос­нові принципу саморегуляції за допомогою постійного усвідом­лення потреб, які виникають у ній самій чи викликані середо­вищем, і задоволення потреб у міру їх виникнення. Всі інші об'єкти і події, не пов'язані з цим процесом, відходять на дру­гий план. Людина ніби вибирає з фону те, що є важливим, зна­чущим для неї. Це важливе стає для неї гештальтом, наприклад почуття, яке переважає над усіма іншими почуттями й думка­ми. Щойно потреба задоволена, гештальт завершується, тобто втрачає свою значущість і відступає на другий план, звільняю­чи місце для формування нового гештальта. Цей ритм форму­вання й завершення гештальтів є природним ритмом життєді­яльності організму. Ф.Перлз вірив у «мудрість організму» й роз­глядав здорову людину як саморегульовану істоту, здатну дося­гти оптимальної рівноваги всередині себе та між собою і середо­вищем [120].

Однак іноді потребу не можна задовольнити, і гештальт за­лишається незавершеним (порушення «організмічної рівнова­ги»), наприклад, злість учня на вчителя. Така невідреагована потреба або невиражене почуття стає, за Перлзом, причиною багатьох психологічних проблем і через деякий час починає впли­вати на поточні психічні процеси (наприклад, учень починає опиратися роботі з учителем).

Основною умовою, необхідною для того, щоб сформувати й завершити гештальт, є здатність людини усвідомлювати себе і свою домінуючу потребу в даний момент. Усвідомлення й зосе­редженість на потребі є найважливішим принципом гештальт­терапії, який дістав назву «тут і тепер».

Особистісний ріст Ф.Церлз розглядав як процес розширення самосвідомості, що сприяє саморегуляції й координує рівновагу між внутрішнім світом і середовищем. При цьому він виділяв три зони усвідомлення дійсності: внутрішню усвідомлення себе, зовнішню усвідомлення світу і середню — усвідомлення того, що лежить між ними, а саме - фантазії, вірування, наста­новлення. На думку Перлза, психологічні проблеми виникають у результаті зосередження індивіда в середній зоні. Перлз стве­рджував, що психологічні проблеми особистості коріняться в її схильності надмірно фантазувати та інтелектуалізувати, мудрувати там, де потрібно просто усвідомити теперішнє.

Гештальттерапія спрямована па усвідомлення причин, що викликали травму, причому головна увага в ній зосереджується не на інтерпретації проблем, а на повторному проживанні конф­ліктів і травм «тут і тепер, у фізичному, емоційному й понятій­ному плані». Гештальттерапія - це складний синтез психоаналізу, екзистенційної психології, біхевіоризму (підкреслення очевидно­го поведінці), психодрами (відреагування конфлікту), дзен-буддизму (мінімум інтелектуалізації і зосередження на усвідомленні теперішнього). Гештальтприйоми дозволяють людині зробити фігуру чіткішою для того, щоб невідреаговані почуття, зрештою, знайшли своє вираження. Таким чином, гештальт, що травмує індивідуума, завершується і виникає можливість перейти до ро­боти над іншими прихованими проблемами [73, 139].

1. Трансактний аналіз

Трансактний аналіз розроблений у 50-ті роки американським психологом Еріком Берном. Ключовим поняттям концепції є поняття «Его-стан особистості». Берн визначив Его-стан як ло­гічно пов'язану систему мислення й почуттів, що виявляється у відповідній моделі поведінки [13].

Таких Его-станів три: «бать­ко», «дитина» й «дорослий».

Починаючи спілкування з інши­ми, людина завжди перебуває в одному з цих станів.

Компонент «батько» є таким станом Я індивіда, коли він поділяє настанови своїх власних батьків. Цей компонент прояв­ляється у вигляді критики, захисту чи моральної підтримки інших, або докорів чи розради, адресованих самому собі.

Компонент «дорослий» є раціональним виміром Я. Він про­являється в міркуванні, організації, передбаченні, дедукції.

Компонент «дитина» позначає афективну реакцію на тих чи інших людей або предмети. Радість чи засмучення, слух­няність чи бунт, жага творчості чи руйнування такі його приклади. Він має фізичні прояви: сльози, сміх, гнів та ін.

Прихильники трансактного аналізу вважають, що ці три стани Я співіснують у кожній людині й по-різному проявляють­ся при контактах з іншими людьми.Щоб зрозуміти, у якому Его-стані індивід діє в різних ситу­аціях, і в якій формі виявляється цей стан, у трансактному аналізі розроблені решітки аналізу.

На думку Берна, наше життя виткане з «ігор», тобто сцен, які ми граємо з різними партнерами, щоб домогтися від інших якихось певних стосунків. Гра — фіксований і неусвідомлюваний стереотип поведінки, у якому особистість прагне уникнути близькості, тобто повноцінного контакту, шляхом маніпулятивної поведінки.

Для трансактного аналізу дуже важливим є поняття «жит­тєвий сценарій» (аналог «стилю життя», за А.Адлером). Жит­тєві сценарії Берн розуміє як підсвідомі життєві плани, «засно­вані, як правило, на дитячих ілюзіях, що можуть стійко збері­гатися протягом усього життя» [13]. Сценарії визначають усе життя індивіда й наповнюють його несвідомою поведінкою, яку Берн і називає «іграми».

На думку Берна, психологічні труднощі пояснюються тим, що особистість фіксована на «неправильному» (неадекватному тій чи інший ситуації) Я-стані. Допомогти людині можна, змі­нивши цей Я-стан шляхом аналізу трансакцій даної людини.

Головна мета трансактного аналізу — допомогти клієнту ус­відомити свої ігри, життєвий сценарій, Его-стан і, за необхід­ності, прийняти нове рішення щодо поведінки й побудови жит­тя. Сутність психологічної допомоги полягає в тому, щоб звіль­нити людину від виконання нав'язаних програм поведінки й допомогти їй стати незалежною, спроможною до повноцінних міжособистісних взаємин. У ході трансактного аналізу людині надається можливість побути в різних Я-станах, для того щоб знайти найбільш прийнятний стиль свого спілкування з інши­ми людьми. Трансактний аналіз використовує методи психодрами, гештальттерапії і власні специфічні прийоми [73]. І Завдяки своїй очевидності і доступності, трансактний аналіз набув значного поширення і став не стільки формою надання психологічної допомоги, скільки формою соціального навчання повсякденної поведінки.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: