Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






6 страница. - Та й нащо? Я приїхав побалакати з Владарями Карми, а ти кажеш, що мені не можна




- Накажи їм припинити!

- Та й нащо? Я приїхав побалакати з Владарями Карми, а ти кажеш, що мені не можна. Я ж тобі кажу: можна - і побалакаю. Побачимо, хто з нас двох каже правду.

- Звели їм припинити, а я доповім про тебе Владарям, - пообіцяв той.

- Припиніть! - крикнув князь. - Але готові будьте почати знову.

Чоловік у чорному піднявся сходами і зник у палаці. Князь поторкував пальцями ріг, що висів на перев’язі в нього на шиї.

Невдовзі у палаці почулася метушня, і на поріг висипали озброєні люди. Князь підніс ріг до уст і просурмив у нього двічі.

На двірцевій сторожі були шкіряні лати - дехто ще поспіхом, на ходу застібав їх - і такі самі шкіряні наголовники. Праві руки - обмотані по лікоть повстю, на невеликих овальної форми металевих щитах - емблема, жовте колесо на чорному тлі. Мечі в них були довгі, криві. Сторожа заполонила всі сходи і стояла, тільки й чекаючи наказів.

Знову вийшов чоловік у чорному й зупинився на найвищій сходинці.

- От і добре, - мовив він, - як маєш що сказати Владарям - кажи.

- Ти - Владар? - спитав князь.

- Атож.

- Видать, рангом ти тут найнижчий, коли тобі доводиться бути ще й за воротаря. Я хочу балакати зі старшим.

- Ти поплатишся за своє зухвальство і в цьому, і в наступному житті, - зауважив Владар.

 

Тут через браму в’їхали понад три десятки списоносців і вишикувались пообіч князя. Ті восьмеро, що почали були рубати сад, знову посідали на коней і приєдналися до шерег, тримаючи оголені мечі напоготові.

- То як, доведеться нам заїхати до палацу верхи, - спитав князь, - чи ти зараз покличеш інших Владарів, з якими я хочу вести мову?

На сходах навпроти князевих воїнів стояло чоловік вісім-десять - із зброєю в руках. Владар, схоже, прикинув рівновагу сил і вирішив нічого не міняти.

- Не вчини нічого зопалу, - кинув він, - бо мої люди захищатимуться люто й жорстоко. Чекай мого повернення. Я викличу інших.

Князь натоптав свою люльку і запалив. Його вершники трималися непорушно, мов статуї, зі списами напоготові. Найдужче були зарошені потом обличчя піших вояків, що стояли на перших сходинках палацу.

Князь, аби згаяти час, звернувся до своїх списоносців:

- Не здумайте хизуватися своєю вправністю, як було за останньої облоги Капіла. Поціляйте в груди, а не в голову. А ще, - провадив він, - не здумайте, як зазвичай, калічити й спотворювати поранених та вбитих - це святе місце і плюндрувати його в такий спосіб негоже. Та з іншого боку, - додав він, - я сприйму за особисту образу й ганьбу, якщо ви не захопите десятка бранців для офіри Нірріті Чорному, моєму особистому покровителю, - тільки, певна річ, поза цими стінами, там, де обряд Чорного Свята не обернеться проти нас тяжкою карою...

Щось брязнуло праворуч: то вояк-піхотинець, який не зводив очей з довгого Стрейкового списа, зомлів і впав з нижньої сходинки палацу.

- Зупиніться! - заволала постать у чорному, з’явившись угорі на сходах у супроводі шістьох інших у такому ж одіянні. - Не опоганюйте кровопролиттям Палацу Карми. Кров цього полеглого воїна вже...

-...кинеться йому в щоки, - доказав князь, - коли він опритомніє, бо його не вбито.

- Чого ти хочеш? - Чорна постать, яка звернулась до нього, була середнього зросту, але ширша, ніж довша. Вона стояла, мов велетенське чорне барило, з палицею, наче гаспидська громовиця.

- Я нарахував сімох, - мовив у відповідь князь, - але, як мені відомо, тут мешкають десятеро Владарів. Де решта троє?

- Вони зараз зайняті у трьох читальнях Махартхи. Чого тобі від нас треба?

- Ти тут за головного?

- Головне тут лише Велике Колесо Закону.

- А ти - старший уповноважений Великого Колеса тут, у цих стінах?

- Так.

- От і чудово. Я хочу побалакати з тобою віч-на-віч - он там, - мовив князь, вказуючи рукою на Чорну Приймальню.

- Це неможливо!

Князь вибив свою люльку об підбор, виколупав рештки тютюну гостряком кинджала, поклав люльку до капшука, а тоді випростався в сідлі, тримаючи в лівій руці ріг. Погляд його стрівся з Владаревим.

- Ти справді певен? - спитав князь.

Маленький червоний ротик Владаря заворушився, ніби намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовив.

- Будь по-твоєму, - згодився врешті товстун. - Дайте мені дорогу!

Він зійшов униз поміж рядами воїнів і зупинився перед білою кобилицею.

Князь стис коліньми їй боки, розвертаючи до Чорної Приймальні.

- Тримати шереги! - крикнув Владар.

- І ви так само, - наказав князь своїм людям.

Вони вдвох перетнули двір, і князь спішився перед Приймальнею.

- Ти заборгував мені тіло, - проказав він стиха.

- Про що мова? - спитав Владар.

- Я - князь Сіддхартха з Капіла, Приборкувач Демонів.

- Сіддхартху вже обслужили, - сказав Владар.

- То ти гадаєш, - мовив князь, - що йому таки підсунули тіло епілептика, як велів Брахма. Але це не так. Чоловік, котрого ви щойно обробили - просто самозванець мимоволі. Я - справдешній Сіддхартха, о безіменний жерцю, і я прийшов вимагати своє тіло - здорове й міцне, без прихованих недуг. І ти підсобиш мені в цьому. З доброї волі чи з принуки, а таки обслужиш мене.

- Ти так гадаєш?

- Я певен, - відповів князь.

- До бою! - заволав Владар і замахнувся своєю палицею, намагаючись поцілити князя в голову.

Князь ухилився від удару і відступив, виймаючи кинджал. Двічі він відбивав удари палиці, та втретє вона, ковзнувши, молоснула його по плечу, аж він захитався. Князь бігав довкола кобилиці, а Владар - за ним навздогін. Ухиляючись від ударів супротивника і весь час ховаючись за кобилицею, князь підніс до уст ріг і просурмив у нього тричі. Звуки рогу перекрили лютий клекіт битви на палацових сходах. Важко дихаючи, князь обернувся саме вчасно, аби вберегтися від удару в скроню, що напевно був би смертельний, якби влучив.

- У Святому письмі писано, - цідив слова, мало не захлинаючись, Владар, - що той є дурень, хто дає накази, не маючи моці примусити їх виконувати.

- Ще десять років тому, - видихнув засапаний князь, - ти не зміг би дістати мене своєю палицею.

І він рубонув по ній раз і вдруге, намагаючись розколоти, розщепити її, та супротивник щоразу примудрявся уникнути прямого удару лезом, отож князь робив на дереві лише зарубки і подекуди знімав стружку, а палиця й далі лишалася замашною зброєю. Орудуючи нею як дубцем, Владар завдав князеві страшного удару в лівий бік, і князь відчув, як у нього хруснули ребра... Він упав.

Та лихо не без добра: коли князь падав, кинджал випав йому з руки й різонув Владаря по жижках; той заволав і впав як підкошений.

- Шанси в нас майже рівні, - видихнув князь. - Я старий, а ти гладкий...

Навіть не роблячи спроби встати, він насилу витяг свій кинджал, однак тримати його міцно в руці вже не міг і сперся ліктем об землю. Владар з мокрими від сліз очима хотів був підвестися, але одразу впав знову навколішки.

І тут вони почули цокіт численних підків.

- Я не дурень, - мовив князь. - І тепер мені не бракує моці примусити виконувати мої накази.

- Що там таке?

- То прибула решта моїх списоносців. Якби я одразу ввійшов сюди з усіма своїми силами, ви поховалися б по щілинах, мов ті ящірки в оберемці хмизу; і нам знадобилися б, мабуть, дні і дні, аби потрощити ваш палац та повикурювати вас із криївок. А так ось ви в мене в кулаці.

Владар замахнувся палицею.

Князь одвів назад руку з кинджалом.

- Опусти її, - сказав він, - або я жбурну кинджал. Не знаю, влучу чи промахнусь, але можу й влучити. Ну то як, ти не боїшся погратися з навічною смертю?

Владар опустив палицю.

- З навічною смертю спізнаєшся ти, - кинув він, - коли служителі Карми згодують псам тіла твоїх вершників.

Князь закашлявся і байдужно поглянув на свою криваву слину.

- А поки що поговоримо про політику, - запропонував він.

 

Щойно стих клекіт битви, першим до них наблизився Стрейк - високий, запилюжений, з волоссям майже такого ж кольору, як і зашерхла на лезі його кинджала кров. Біла кобилиця обнюхала його, він одсалютував князеві і сказав:

- Усе скінчено.

- Чуєш, Владарю Карми? - спитав князь. - Твої служники стали поживою псам.

Владар мовчав.

- Обслужиш мене негайно, і я подарую тобі життя, - запропонував князь, - а відмовишся - я відніму його в тебе.

- Обслужу, - відповів Владар.

- Стрейку, - звелів князь, - пошли двох людей назад у місто; одного - по Нараду, мого лікаря, а другого - на вулицю Ткачів по Яннавега, вітрильного майстра. З тих трьох списоносців, що у Гаукани, хай лишиться один та постереже до заходу сонця Шана Ірабекського, а по тому зв’яже його і покине там, сам же хай нас наздоганяє.

Стрейк усміхнувся й відсалютував князю.

- А зараз пришли людей, щоб перенесли мене у Приймальню, і з Владаря щоб ока не спускали.

Старе своє тіло він спалив з рештою інших тіл. Служителі Карми погинули в битві всі до одного. З сімох безіменних Владарів живий лишився тільки товстун.

Банк сперми та яйцеклітин, інкубатори та морозильні камери для готових тіл узяти з собою було неможливо, однак саме обладнання для пересадження демонтували під наглядом лікаря Наради й повантажили на коней загиблих вояків. Юний князь сидів верхи на білій кобилиці і споглядав, як вогняні щелепи поглинають тіла полеглих у битві. Вісім поховальних вогнищ палало на тлі передсвітанкового неба. Той, хто був вітрильним майстром, поглянув на найближче до брами вогнище; його запалили останнім, і язики вогню тільки тепер сягнули верхівки, де лежала величезна туша в чорному облаченні з жовтим колом на грудях. Коли полум’я торкнулось її і зайнялося одіяння, собака, що скоцюрбився в понівеченому саду, звів догори морду й завив, і те виття було дуже схоже на ридання.

- Сьогоднішній день переповнив ущерть твій гріховний рахунок, - озвався колишній вітрильний майстер.

- Овва, візьмуть же до уваги і рахунок моїх молитов! - відгукнувся князь. - Покладатиму надії на нього. Хоча майбутнім теологам ще доведеться розбиратися щодо правочинності цих жетонів та молитвоматів і винести остаточний присуд. А поки що хай там на Небі чудуються та мізкують, що скоїлось тут сьогодні і де я є, якщо є, та хто я і що я. Час вирушати, мій капітане. Спершу в гори, а там - різними стежками, задля безпеки. Не певен, яким шляхом я піду, знаю одне: він веде до Небесної Брами, і я маю йти ним у всеозброєнні.

- Приборкувач Демонів, - промовив його співрозмовник, і князь усміхнувся.

Підійшов ватаг списоносців. Князь кивнув йому. Гучно залунали накази.

Колони вершників рушили в дорогу, проїхали крізь браму Палацу Карми, звернули з битого шляху і потяглися вгору схилом на південний схід, лишаючи позаду місто Махартху; а за спиною в них, наче ранкова зоря, палали тіла їхніх товаришів.

 

 

III

 

Казано, як з’явився Вчитель, то збиралися люди усіх каст послухати його вчення; сходились навіть звірі і боги, прибивався випадком святий відлюдник - і йшли од нього зміцнілі духом та праведніші, аніж були. Повсюдно визнавалося, що він здобув просвітлення, хоча не бракувало й таких, хто мав його за шахрая, грішника, злочинця або пройдисвіта. Не всі з цих останніх були йому ворогами, але, з другого боку, не всі поміж тих, хто зміцнів духом і зробився праведнішим, могли бути йому за друзів та прибічників. Послідовники називали його: Магасаматман. Деякі навіть казали, що він - бог. Отож коли стало ясно, що його визнано за вчителя і відповідно шановано, коли немало багатіїв оголосили себе його прибічниками і коли слава про нього розійшлася далеко поза межами краю, почали називати його: «Татхагатха, - що означає: Той, Хто Досяг. І тут слід відзначити: хоча богиня Калі [34] (часом Ті знали як Дургу, коли вона бувала лагіднішою) ніколи не висловлювала офіційної думки відносно досягнення ним стану будди, проте виявила йому честь виняткову, відрядивши до нього зі своєю даниною не просто найманого вбивцю, а святого свого ката...

 

Справдешній Дхарма[35] не щезав,

поки на світі не з’явився

фальшивий Дхарма.

Коли з’явився фальшивий Дхарма,

він змусив щезнути

справдешнього Дхарму.

Саміутта-нікайя (П. 224)

 

Поблизу міста Алунділа розкинувся розкішний гай - дерева там голубокорі, а листочки пурпурові, схожі на пір’їни. Славився гай своєю красою, а також священним спокоєм тінявого затишку. То була власність купця Васу до його навернення, після чого той надав її вчителеві, знаному під різними іменами: Магасаматман, Татхагатха, Просвітлений. Отак гай і став пристановищем вчителя та його послідовників, і коли вони проходили серед дня містом, їхні чаші для милостині не лишались ніколи порожніми.

Довкола гаю завжди збиралося безліч прочан. Побожні, просто цікаві, ласі до чужого - всі вони снували нескінченною чередою, прибуваючи хто по воді, хто суходолом, хто верхи, а хто й пішки.

Алунділ - зовсім невелике містечко. Були в ньому і хижки з очеретяною стріхою, і одноповерхові дерев’яні халупи; головна вулиця лежала немощена, порубцьована коліями; містечко мало два великі базари і багато малих; довкола розкинулись розлогі ниви, - належали вони вайшьям, а обробляли їх шудри, - і містечко здавалося острівцем у блакитно-зеленому морі; через постійний наплив мандрівців було в ньому чимало заїздів (правда, жоден із них не можна було й порівняти з казковим заїздом Гаукани у далекій Махартсі); були тут і свої святі, і співці-оповідачі легенд; звісно, був тут і свій Храм.

Храм примістився на невисокому пагорбі посеред міста, оточений з усіх чотирьох боків величезними брамами. Вони, як і стіни довкруг, були всуціль, ярус за ярусом, прикрашені різьбленням із зображеннями музик і танцівниць, вояків і демонів, богів і богинь, звірів і акторів; коханців, вигадливих у любощах, і напівлюдей, стражників і девів[36]. За цими воротами починався перший двір, у якому, знов-таки, височіли стіни, оточені внутрішніми воротами, що, своєю чергою, вели у внутрішній двір. У першому розмістився невеликий базар, де можна було купити дари богам. Містилося там і чимало дрібних святилищ, присвячених менш поважним божествам. У будь-яку пору дня кого й чого тільки не побачиш у цьому дворі: жебраки жебрають, святі медитують, діти сміються, кумасі плещуть язиками, ладан куриться, пташки співають, булькає в баках вода для очисного обмивання, гудуть молитвомати.

Ну а внутрішній двір з його величними святилищами головних богів був осередком кипучої побожності. Люди виспівували або викрикували молитви, бурмотіли вірші з Вед, одні - стоячи, інші опускались навколішки або падали ниць перед кам’яним громаддям ідолів, декотрі з яких так щедро були обвинуті гірляндами квітів, так густо натерті червоною кумкумовою пастою, так закидані приношеннями, аж несила було розпізнати, що то за божество потопає в морі такого матеріалізованого обожнювання.

 

Час од часу сурмили храмові сурми, і тоді все шанобливо нишкло на мить, поки одлунає луна, а по тому все шумувало знов.

І ніхто й не подумав би заперечувати явне: в цім Храмі царювала Калі. Її висока, виточена з білого каменю статуя в гігантському святилищі панувала над внутрішнім двором. Ледь помітна усмішка на устах, може, трохи зневажлива щодо інших богів та їхніх молільників, по-своєму причаровувала до себе погляд, - не менше, ніж гримаси нанизаних низкою черепів, що їх вона носила як намисто. В руках богиня затисла кинджали, а постать її, пориваючись уперед, наче завмерла на мить у ваганні: може, спершу пуститися у танок, а вже потім порішити тих, хто підійшов до її святилища. Уста її були повні, очі широко розплющені. При світлі смолоскипів здавалося, ніби вона рухається.

Отож не дивно, що її святилище стояло якраз навпроти святилища Ями, Бога Смерті. Жерці та архітектори цілком слушно ухвалили: кому як не йому з-поміж решти богів, день у день і на мить не зводячи з погубниці очей, мірятися з нею смертоносними поглядами і у відповідь на її жорстку напівусмішку посилати свій кривий посміх. Навіть найревніші богомольці воліли зробити гак манівцями, аби не ступати ногою між тих двох святилищ; коли ж западали сутінки, ця частина двору ставала царством німотної тиші і непорушності, куди не потикався жоден припізнілий молільник.

Коли довкола повіяли весняні вітри, з північного краю прийшов той, кого звали Рілдом. Невеликий чоловічок, сивоголовий, хоч літ на світі прожив небагато, - ось такий був Рілд; носив він темні строї прочанина, та коли знайшли його у канаві, знеможеного лихоманкою, передпліччя в нього було обмотане малиновим шнуром-зашморгом - атрибутом і ознакою того, ким він, Рілд, був насправді.

Прийшов Рілд навесні, в пору свят, в Алунділ, що розкинувся серед блакитно-зелених полів; в Алунділ, містечко хижок під очеретяною покрівлею та приземкуватих дерев’яних халуп, немощених вулиць і численних заїздів, базарів, святих сподвижників та співців-оповідачів легенд, великого релігійного відродження та його Вчителя, слава про якого рознеслась далеко за межі краю, - в Алунділ того Храму, де царювала його богиня-покровителька.

 

Пора весняних свят.

Двадцять років тому незначний Алунділський фестиваль був майже винятково місцевою традицією. Але тепер свято приваблювало таку силу-силенну прочан, які прагнули послухати Просвітленого, котрий проповідував вчення Восьмихресного Шляху, що в місті та по його околицях важко було знайти вільний куточок для притулку. Хто мав намети, лупив за їх оренду шалені гроші. Під житла здавали хліви та стайні, навіть голі клапті землі винаймалися для тимчасових таборів.

Алунділ любив свого Будду. Багато міст намагалися переманути його з уславленого пурпурового гаю до себе. Шенгоду, Квітка Гір, пропонував йому палац з гаремом, аби тільки він переніс своє вчення на гірські схили. Та Просвітлений не пішов у гори. Каннака, порт на Зміїній Річці, обіцяв йому слонів і кораблі, міський дім та заміську віллу, коней і слуг, аби тільки він прийшов проповідувати на його пристанях. Але Просвітлений не пішов до річки.

Будда лишався в своєму гаю, і все сходилося до нього. З плином часу фестиваль ставав велелюдніший, триваліший, бучніший, розростаючись, наче вгодований дракон, сяючи й міняючись, мов його луска. Місцеві браміни не схвалювали антиритуального вчення Будди, однак завдяки його присутності повнилися вщерть їхні скарбниці, отож вони навчилися жити в його тіні, не вимовляючи ніколи слова тіртхіка - єретик.

І лишався Будда в своєму гаю, і все сходилося до нього, прийшов і Рілд.

 

Фестивальна пора.

Барабани загучали ввечері третього дня.

Третього дня кресонули громовими розкотами величезні барабани катхакалі. Їхнє стрімке стаккато лунало на багато миль, неслося через поля до міста, через місто до пурпурового гаю і далі сягало болотистих пустищ за ним. Барабанщики в білих мундусах, голі до пояса, з лискучими од поту темними тілами працювали позмінно, такий виснажливо навальний був підтримуваний ними ритм; ні на мить не спинявся звуковий потік, навіть коли чергова зміна барабанщиків займала місця перед туго напнутими шкіряними мембранами інструментів.

Коли почало сутеніти, мандрівники та городяни, що пустилися в путь, ледь зачувши перегук барабанів, почали прибувати на фестивальне поле, розлоге, як поля стародавніх герців. Там вони підшукували собі місця і чекали, коли западе темна ніч і почнеться драматична вистава, попиваючи тим часом духмяний чай, куплений на рундуках попід деревами.

Насеред поля стояла величезна, заввишки на зріст людини, мідяна чаша з лоєм, понад вінця звисали ґноти. Їх запалили, й вони переморгувались з миготливими смолоскипами, що поблимували коло наметів, де розмістились актори.

Зблизька гуркіт барабанів робився геть оглушливим, гіпнотичним, а їхні ускладнені синкоповані ритми ставали підступно-магічними. З наближенням опівнічної пори залунали, прославляючи богів, співи; вони то здіймалися хвилею, то спадали, покірні заданим барабанами ритмам; трепетали, немов у тенетах, всі людські відчуття.

Зненацька запала тиша; то в супроводі своїх ченців, чиє шафранове облачення видавалося жовтогарячим у відблисках смолоскипів, з’явився Просвітлений. Прибульці повідкидали на плечі каптури своїх мантій і повсідалися, схрестивши ноги, просто на землю. І перегодом співи та голоси барабанів знов неподільно запанували над умами і душами глядачів.

Коли повиходили актори, переряджені на велетнів і загримовані, подзенькуючи за кожним кроком бубонцями на кісточках ніг, оплесків не було, а лише зосереджена увага. Знамениті були танцівники катхакалі, змалку тренувалися вони з акробатики й водночас вивчали старовинні зразки класичного танцю; знані були їм і дев’ять різноманітних порухів шиї та очей, і сотні позицій та жестів рук, необхідних для акторського відтворення картин стародавнього епосу, де розповідається про кохання і герці, про сутички богів і демонів, про традиційні поєдинки героїв та криваві підступні зради. Музики голосно вигукували уривки з оповідей про подвиги Рами чи братів Пандавів, титанічні, аж забивало дух, а тим часом актори, не мовлячи й слова, зображували їх. Розмальовані зеленими та червоними, чорними та сліпучо-білими барвами, вони велично простували полем, їхні шати маяли, і в світлі вогню сяяли й вигравали світляними зайчиками їхні німби. Подеколи світильник то яскраво спалахував, то шипів, розкидаючи іскри, і тоді ореоли в них над головами наче мінилися то небесними, то пекельними відблисками, геть стираючи в свідомості глядачів сенс того, що відбувалося в них перед очима, і змушуючи їх на мить відчути, що самі вони - всього лише омана, а єдино справжні на цім світі істоти - оті велетенські постаті у вирі циклопічного танцю.

Той танець мав тривати до світанку й завершитися, як зійде сонце. Та не встигла ще зійти ранкова зоря, як з боку міста з’явився один із тих, що носили шафранові мантії, проштовхався крізь велелюдне юрмисько й шепнув щось на вухо Просвітленому.

Будда почав був підводитися, потім, здавалося, передумав і знову вмостився на своє місце. Він дав якесь доручення ченцеві, той кивнув головою і пішов геть з фестивального поля.

Зовні незворушний, Будда знову поринув у споглядання вистави. Чернець, який сидів поряд, помітив, як він постукує пальцями по землі, й подумав, що то він вибиває танцювальний ритм, відомо ж бо всім і кожному: Просвітлений не відає, що таке нетерплячка.

Коли вистава скінчилася і Сур’я-сонце поклав рожеві барви на сходовий небокрай, прийшло відчуття, ніби минула ніч протримала людей у шаленій напрузі жаского марева й ось відпустила, потомлених, блукати сновидами впродовж усього дня.

Тільки Будда та його послідовники негайно вирушили до міста. Ніде не спинялися вони перепочити, а стрімкою, але сповненою гідності ходою проминули Алунділ.

Коли повернулись вони до пурпурового гаю, звелів Просвітлений своїм ченцям спочивати, а сам подався до невеликого павільйону в лісовій гущавині.

Чернець, що приніс Будді звістку під час вистави, сидів у павільйоні. Він лікував од лихоманки мандрівника, знайденого ним на болоті, де полюбляв прогулюватися, адже в таких місцях найкраще Медитувати про тлінність плоті, неминучу після смерті.

Татхагатха пильно придивлявся до чоловіка, що лежав на спальній маті: тонкі бліді уста, високе чоло, випнуті вилиці, мовби припорошені інеєм брови, гоструваті вуха; і Татхагатха подумав, що коли незнайомець розплющить очі, вони в нього, мабуть, виявляться водяно-голубими або сірими. Його зомліле тіло здавалося тендітним, аж наче прозорим; почасти це можна було пояснити виснажливою лихоманкою, що змагала його, але то не могло бути єдиною причиною. Не вірилося, що цей маленький чоловічок міг носити річ, яку Татхагатха тримав зараз у руках. На перший погляд той міг видатися радше старезним дідом. Та, придивившись пильніше і збагнувши, що ні безбарвне волосся незнайомця, ні тендітність не свідчать про похилий вік, можна було помітити в його вигляді щось вражаюче дитинне. Шкіра на обличчі говорила про те, що йому не часто доводиться голитись. Можливо, десь у її згортках, що збігають до кутиків уст, чаїться зараз непокірливий дух. А може, й ні.

Будда підняв малиновий шнурок-зашморг - носити його могли тільки священні кати богині Калі. Він пропустив межи пальців шовковисту змійку шнурка, й вона обвинула йому руку, немов ластячись. У нього не лишилося й крихти сумніву: он яка ласка була призначена для його горлянки. Майже не усвідомлюючи, що робить, він миттю схрестив і розвів руки: атож, саме так це і робиться.

Потім він глянув на ченця, який спостерігав за ним, витріщивши очі від здивування, усміхнувся своєю непроникною усмішкою і відклав геть зашморг. Чернець вологою шматиною витер піт з обличчя недужого.

Розпростертий на маті чоловік здригнувся від доторку. Очі його враз широко розплющилися, в них була ще гарячкова нестяма, погляд майже невидющий, але Татхагатха зненацька затрепетав, зустрівшись з ним.

Темні, чорні як гагат були ті очі, й не можна було розібрати, де кінчається зіниця й починається райдужна оболонка. Існувала якась протиприродна, виняткова невідповідність між поглядом такої сили і кволим, виснаженим тілом.

Будда нахилився й торкнув за руку хворого, враження було таке, наче він доторкнувся до криці - холодної і нечутливої. Він з силою дряпнув нігтем по затиллі правої руки - жодної подряпини, ані найменшого сліду на шкірі, ніготь ковзнув по ній, немов по поверхні скла. Тоді він стиснув щосили ніготь великого пальця недужого чоловіка й відпустив його. Колір нігтя і На мить не змінився - наче то були не руки, а безживний механізм.

Він продовжив обстеження. Дивовижне явище зникало десь коло зап’ястків і виявлялося знову по інших місцях. Руки, груди, живіт, частина спини занурювалися колись у купіль смерті, це дало їм чудодійну силу і невразливість. Занурення усього тіла, звичайно, було б смертельним; а так цей чоловік в обмін на часткову втрату чуттєвості здобув невидиму броню, незгірш сталевої, що захищає йому шию, груди, спину. Він і справді один з найдобірніших убивць страшної богині.

- Хто ще знає цього чоловіка? - спитав Будда.

- Чернець Сімха, який допоміг мені принести його сюди.

- Він бачив це? - Татхагатха вказав очима на малиновий шнурок.

Чернець кивнув.

- Тоді пошукай його і приведи до мене негайно. І нікому нічого не розповідай, можеш сказати тільки, що один з прочан занедужав, і ми його тут доглядаємо. Я сам клопотатимусь про нього і лікуватиму.

- Слухаюсь, Прославлений.

І чернець хутко подався з павільйону.

Примостившись коло спальної мати, Татхагатха заходився чекати.

Проминуло два дні, перше ніж лихоманка відпустила хворого і тяма вернулася в його темні очі. Та протягом цих двох днів кожний, хто проходив повз павільйон, міг почути голос Просвітленого, який невпинно щось бубонів над заснулим своїм пацієнтом, так наче промовляв до нього. Зрідка і той щось мурмотів або голосно скрикував, як то буває в гарячковій маячні.

Другого дня чоловік раптом розплющив очі, глянув угору, насупився й повернув голову.

- Доброго ранку, Рілде, - озвався Татхагатха.

- Ти хто? - спитав той несподівано гучним баритоном.

- Той, хто веде шляхом звільнення, - пролунало у відповідь.

- Будда?

- Так мене кликали.

- Татхагатха?

- Так теж мене називали.

Чоловік спробував підвестися, але не зміг і знову впав на мату. Очі його ні на мить не втратили незворушного виразу.

- Звідки тобі відоме моє ім’я? - спитав він нарешті.

- Ти марив у лихоманці й частенько розмовляв.

- Так, я був дуже хворий і безсумнівно, патякав з гарячки. Застудився на тому клятому болоті.

Татхагатха всміхнувся:

- Одна з вад самотньої мандрівки: як тебе спіткає біда, нема кому їй зарадити.

- Слушно кажеш, - згодився Рілд.

Очі йому знов заплющились, і він задихав глибоко й рівно.

Татхагатха лишився в позі лотоса, дожидаючи...

 

Коли Рілд прокинувся знову, був вечір.

- Пити, - попросив він.

Татхагатха дав йому води.

- Ти голодний? - спитав він.

- Ні, мій шлунок іще не просить.

Він звівся на ліктях і пильно поглянув на свого доглядальника. Тоді знову повалився на мату.

- Ти і є той самий, - ствердно сказав він.

- Атож.

- Що ти збираєшся робити?

- Нагодувати тебе, коли скажеш, що зголоднів.

- Я мав на увазі - після того.

- Доглядати тебе, поки спатимеш, аби не вернулася лихоманка.

- Я не про те.

- Знаю.

- Що буде після того, як я попоїм, відпочину і поновлю свої сили? Татхагатха посміхнувся і витяг з-під своєї одежі шовковий шнурок.

- Нічого, - промовив він. - Нічогісінько. - І, зграбно перекинувши шнурок Рілдові через плече, відвів руку.

Той хитнув головою й відкинувся назад. Тоді простяг руку й пробіг пальцями вздовж шнурка. Обвинув ним пальці, потім зап’ясток. Пестливо доторкнувся до нього.

- Він священний, - мовив трохи перегодом.

- Схоже на те.

- Ти знаєш, для чого він служить і з якою метою?

- Звичайно.

- Чому ж ти не збираєшся нічого робити?

- Мені немає потреби щось робити або діяти. Все приходить до мене. Коли щось і має бути зроблене, то зробити це випадає тобі.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных