12 страница. І ось, як це бувало незрідка досі, тихо ступали подушечки її великих котячих лап, вітер пестив мармурово біле хутро

І ось, як це бувало незрідка досі, тихо ступали подушечки її великих котячих лап, вітер пестив мармурово біле хутро, тисячі ароматів видихали джунглі й рівнина, і пахтіли вони там, у примарній місцині, яка існувала тільки наполовину.

Вона йшла одна крученою стежкою через віковічні хащі, які були почасти оманою. Білі тигри - самотні мисливці. Якщо поблизу гуляли й інші, жоден не прагнув гурту подібних до себе.

І ось, як то часто бувало давніше, глянула вона на гладеньку сіру шкаралупу небесного склепіння та на зірки, що ряхтіли над нею, наче дрібні крижинки. Півмісяці очей її поширшали, вона спинилася, сіла і задивилася вгору.

На яку здобич вона полює?

Глибокий притлумлений звук - чи то сміх, чи то кашель - вихопився з її горлянки. Несподівано скочивши на високу скелю, вона вмостилася на вершечку й заходилася вилизувати собі рамена. Зійшов місяць і полонив всю її увагу. Вона завмерла, схожа на статую, виліплену з нетанучого снігу, топазові вогники грали в очах.

І ось, як і давніше, вона гадала і не могла до кінця збагнути, чи справжні її оточують нетрі Канібуррхи. Їй марилося, ніби вона і досі в лоні справдешнього лісу, та неможливо було переконатися в цьому напевне.

На яку здобич вона полює?

Розташовані Небеса на плато, що колись було гірським пасмом. Гори ті розплавили і зрівняли, зробивши рівну площину. З зеленого півдня доставили родючі ґрунти, аби обростати плоттю скелястий хребет і щоб забуяла на ньому рослинність. Весь цей простір накрили прозорим куполом - для захисту від полярного холоду та проникнення досередини чогось небажаного.

Небеса, всевишні і в усьому помірні, поринули в насолоду тривалих присмерків і дозвільних днів. Свіже повітря, підігріте під час всмоктування ззовні, циркулює по місту, насичує ліс. Попід самим куполом можна зібрати хмари, а тоді розмаяти їх дощем над будь-якою місциною. Так само можна й засипати все снігом. Але цього ніколи не робили. На Небесах - вічне літо.

У розповні небесного літа пробуває Небесне Місто.

Небесне Місто росло не так, як ростуть міста людей - довкола порту чи побіля плідних рівнин, пасовищ, мисливських угідь, на перехресті торгових шляхів чи коло багатих покладів природних копалин, потрібних людям. Небесне Місто виникло з ефемерного задуму, що зародився в уяві перших його поселенців. І росло воно не поволі і навмання, не з примхи випадку, як інші міста: сюди приліпимо ще одну будівлю, туди відведемо проїзд, зруйнуєм одне, а на його місці збудуємо інше - внаслідок чого окремі частини складалися в одне безсистемне й безглузде ціле. Ні, не так було, коли зводилося Небесне Місто. Все корисне і необхідне для зручності було обмірковане, кожний дюйм цієї казкової краси - виважений першими проектувальниками й розрахований проектувальними машинами. Всі розрахунки були скоординовані, а план впроваджений у життя незрівнянним художником-дизайнером. Вішну-Охоронець тримав в умі завершений образ Небесного Міста - до того самого дня, коли на спині швидкокрилого Гаруди облетів довкола Шпиля Заввишки В Милю, позирнув униз, і все Місто чудово відбилося в краплині поту на його чолі.

Отож, виникли Небеса і розбринькувалися з розуму одного бога; а втім, до цього заохочували його жадання решти богів. І місце було їм знайдено - радше з вибору, аніж необхідності, - у пустельному царстві криги, снігів та скель, на віковічному Полюсі світу, де облаштувати собі оселю могли тільки воістину могутні.

(Яку ж здобич вона пантрує?)

А побіля Небесного Міста розкинувся попід склепінням Неба неозорий ліс Канібуррхи. Вішну - в мудрості своїй - передбачив, що повинна бути рівновага між витвореною столицею та дикою природою. Якщо природна стихія існує вільно і незалежно од міст,' то все, що є живе у містах, потребує Чогось більшого, аніж милування тривіальною красою культурних насаджень. Якби весь світ був містом, міркував Вішну, то якусь його частину городяни перетворили б на пустище, бо в душі кожного криється невтолення бажання, аби десь кінчався заведений лад і починався хаос. Отак виріс - із думки бога - ліс. І заджеркотіли в ньому струмки, запахло свіжістю й тлінню, залунали крики диких звірів, що завелися в його нетрях; і стояв він, то шарпаний вітрами, то осяйний у дощовій купелі - то гинучи, то відроджуючись знов...

Лісові хащі підступали попід самісіньке Місто, але не зазіхали на його кордони, бо таке накладено на них закляття. Так само й Місто трималося своїх меж.

І жили в лісі, серед інших створінь, хижаки, не відаючи ні заборон, ні обмежень, бо вільно їм було сновигати туди-сюди, розгулювати де заманеться. Царями ж над усіма зробилися тигри-альбіноси. Але, за приписами богів, білі примарні кицьки не могли уздріти Небесного Міста; очам їхнім наказано було - через механізми нервової системи - не бачити оселі богів, навіть по ній гуляючи. Котячим своїм мозком вони осягали весь світ лише як джунглі Канібуррхи. Тому никали вони вулицями Небес, гадаючи що крадуться лісовими стежками. Коли боги, проходячи мимо, пестили їх, кицькам ввижалося, що то вітер грається їхнім хутром. І не широкими сходами підіймались вони нагору, а ніби дерлися кам’янистими схилами. Будинки були для них прямовисними кручами, статуї - деревами, мешканці Небесного Міста - невидимками.

Та якби хто з богів зайшов до справдешнього лісу, там і кицька, і бог опинилися б на одному рівні існування - в лоні дикої природи, що зрівноважує все.

І знову вона кашлянула, як то бувало незрідка досі, а її білосніжне хутро поголубив вітерець. Примарна кицька, вона вже три дні блукала дикими хащами Канібуррхи, вбиваючи й одразу пожираючи свіжу закривавлену плоть своєї здобичі, озивалась подеколи закличними криками гулящої самки, вилизувала хутро своїм широким рожевим язиком, відчуваючи на спині рясноту дощових крапель, якими то кропило її листя височенних дерев, то вмивали потоки, що вивергалися з хмар, чудодійною силою гнаних докупи попід небесним склепінням; її, розімлілу од жару в лоні, покрив минулої ночі сніговий обвал, бескид хутра кольору смерті, кігтями посмугувавши їй плечі, і запах крові довів обох до шаленства: вона муркотіла, коли на неї спадали холодні сутінки, ведучи за собою місяців, схожих на мінливі півмісяці її очей, - золотого, срібного і мишастого. Вона сиділа на скелі, облизуючи лапи, і намагалась збагнути, яку ж то здобич пантрує.

Лакшмі з Куберою, четвертим із Захисників Світу, лежали в Саду Локапалів, на духмяному ложі біля басейну, в якому гралися і пустували апсари[46]. Решта троє Локапалів не з’явилися цього вечора... Хихочучи, апсари розбризкували пахучу воду в бік ложа. Та ось Владиці Крішні Темному заманулося дмухнути в свою сопілку. І враз дівчата позабували про Куберу-Тлустого та Лакшмі-Прегарну, відвернувшися від них, поспирались ліктями на крайку басейна і задивилися на темного бога, що розкинувся недбало під квітучим деревом серед міхів з вином та залишків численних потрав.

Він торкнув сопілку пальцями вгору-вниз, видав довгий тужливий звук, а тоді всю гаму цапиного бекання. Гуарі-Чарівна, яку він роздягав цілу годину, а тоді наче забув про неї, встала в нього з-під боку, пірнула в басейн і щезла в одному з багатьох підводних гротів. Він гикнув, завів якусь мелодію, зненацька урвав її і почав другу.

- А чи правду кажуть про Калі? - спитала Лакшмі.

- Що ж там про неї кажуть? - буркнув Кубера, потягшись рукою до чаші з сомою.

Вона забрала чашу в нього з рук, відпила трохи й віддала йому. Він вихилив усе одним духом, поставив назад на тацю, і служниця знову її наповнила.

- Буцімто вона, аби відзначити своє весілля, вимагає людського жертвоприношення.

- Таке може бути, - мовив Кубера. - Дуже на неї схоже. Кровожерна сука - он хто вона така. Завжди перекидається на якусь люту звірину задля свята. Одного разу перекинулась на вогнеквочку і подзьобала та пазурами подерла всеньке лице Шіталі[47] - за якісь там її слова.

- Коли це?

- Та вже аватар десять-одинадцять тому. З біса довго носила тоді Шітала вуаль, аж поки, нарешті, було готове її нове тіло.

- Дивовижна пара, - шепнула Лакшмі Кубері на вухо, яке вона легенько покусувала. - Тільки твій друг Яма і зможе, либонь, ужитися з нею. Уявімо, вона розсердиться на свого коханця і кине на нього свій смертоносний погляд. Хто, крім нього, зможе той погляд витримати?

- Ніхто, - мовив Кубера. - Саме так ми втратили Картікейю, Бога Баталій.

- Он як?

- Атож; Дивна вона. Яма теж дивак, але зовсім по-іншому. Він Бог Смерті - справдешній. Убиває чисто і швидко. А Калі - як кицька.

- Яма признавався коли-небудь, якими чарами вона його полонила?

- Ти прийшла сюди збирати плітки чи сама давати їм поживу?

- І для того, і для того, - відповіла богиня.

В цю мить постав Крішна в своєму Образі і віднайшов Атрибут божественного сп’яніння. І полилася враз з його сопілки щемка мелодія - гірка й таємнича, терпка й солодка... Хміль виплеснувся з нього й покотився садом - то хвилями радості, то журби. Він схопився на ноги, гнучкі й смугляві, і звільна розпочав танок. Прісне й невиразне було в нього лице, вологе темне волосся закрутилося цупкими, мов дріт, кучерями, так само кучерявилась і борода. Він танцював, і апсари одна за одною вискакували з води і заходились з ним до танцю. Сопілка його вандрувала стежинами давніх мелодій і що далі, то дужче впадала в гарячкову нестяму; сам же він рухався усе швидше і врешті пустився у раса-лілу, Танок Хтивого Пожадання; за ним услід, тримаючи руки на крижах, немов підхоплені вихором, закружляли небесні танцівниці.

Лакшмі відчула, як міцніше стиснув її в обіймах Кубера.

- Оце так Атрибут, - проказала вона.

Рудра Невблаганний напнув тятиву свого лука і пустив стрілу. Довго-довго летіла стріла, аж поки нарешті вп’ялася в яблучко далекої мішені.

Бог Муруган, що стояв поряд нього, гмукнувши, опустив свій лук.

- Знову ти виграв, - промовив він. - Куди мені до тебе братися.

Вони послабили тятиви своїх луків і пішли до мішені забрати стріли.

- Ти ще не здибався з ним? - спитав Муруган.

- Колись давно-давно я знав його, - сказав Рудра.

- Він був тоді акселераціоністом?

- Тоді він ним не був. І взагалі не ліз у політику. Зате він був одним із Перших, із тих, що бачили Уратху.

- Он як!

- Він відзначився у війнах проти Морського Народу та Матерів Нестерпного Жару.

Кажучи це, Рудра підвів руку і мало не перехрестився.

- Пізніше, - провадив він, - про його звитягу згадали й настановили його на чолі північного походу у війні з демонами. В ті часи він був відомий як Калкін, а після того походу його прозвали Приборкувачем. Він виробив Атрибут, яким міг користатися проти демонів. За його допомогою він знищив більшість якшів і приборкав ракшасів. Цих останніх він устиг повипускати на волю, перше ніж Яма й Калі захопили його в полон біля Пекельного Колодязя, що в Мальві. Отож ракшаси тепер знову гуляють по світу.

- Чому він це зробив?

- Яма та Агні запевняють, що він уклав з їхнім ватагом угоду. Вони мають підозру, що він здав тому на деякий час своє тіло, а натомість взяв з нього обіцянку, що орди демонів підуть на нас війною.

- Вони можуть на нас напасти?

- Сумніваюся. Демони не дурні. Коли вже вони не змогли побороти нас чотирьох біля Пекельного Колодязя, то навряд чи наважаться напасти на всіх отут, на Небесах. До того ж, навіть зараз Яма не покидає Безмежних Палат Смерті, розробляючи спеціальну зброю.

- А де ж його майбутня благовірна?

- Хто знає? - буркнув Рудра. - Та й кого це обходить?

Муруган посміхнувся.

- Мені якось здалося, що для тебе самого вона була чимось більшим, аніж недовгим захопленням.

- Надто вона холодна, надто насмішкувата, - відповів Рудра.

- То вона тобі відмовила?

Рудра повернув своє похмуре, що ніколи не знало усмішки, обличчя до ясноликого Бога Юності.

- Ви, божества плодючості, ще гірші, ніж марксисти, - сказав він. - Гадаєте, що межи людьми тільки оте і є. Ми просто були друзями якийсь час, але до своїх друзів вона занадто сувора, тому завжди їх втрачає.

- І саме це й відбило тобі охоту?

- Мабуть.

- А коли вона взяла собі за коханця Моргана, поета, співця рівнин, що якогось дня перекинувся на ворона й полетів геть, ти заповзявся полювати на воронів і за місяць поперебивав їх своїми стрілами, так що майже жодного не лишилося на Небесах.

- Я і досі полюю на воронів.

- Чому?

- Мені не до вподоби, як вони крячуть.

- А таки справді, надто вона холодна, надто насмішкувата, - погодився Муруган.

- Я не потерплю глузувань ні від кого, боже-юначе. Чи до снаги тобі обігнати стріли Рудри?

Муруган знову посміхнувся.

- Ні, - сказав він, - так само й моїм друзям Локапалам, та їм і не буде в цьому потреби.

- Коли я набуваю свого Образу, - сказав Рудра, - і здіймаю свій великий лук, дарований мені самою Смертю, то можу послати самонавідну за теплом тіла стрілу, яка, зі свистом шугаючи в повітрі, здатна пролетіти багато миль навздогін за жертвою, що тікає, і вразить її, немов громовиця, - на смерть.

- Коли так, то побалакаймо краще про інше, - запропонував Муруган, виявивши раптом неабиякий інтерес до теми жертви. - Як я зрозумів, наш гість кілька років тому взяв Брахму на глум у Махартсі і наробив гвалту у святих місцях. Одначе ніхто, як він сам, заснував релігію миру та просвітлення.

- Еге ж, він сам.

- Цікаво...

- Ну-ну, доказуй.

-...Що вчинить з ним Брахма?

Рудра стенув плечима.

- Про це відає тільки Брахма, - відповів він.

На місцині, що її називають Світокраєм, де поза пругом Неба немає нічого, лиш високо вгорі мерехтить Небесне склепіння та далеко внизу бовваніє гола земля, схована під запоною попелясто-білої мли, стоїть відкритий на поталу всім вітрам Павільйон Німоти; на його круглий сірий дах ніколи не сіється дощ, по балконах та балюстрадах зрання клубочаться тумани, а вечорами гуляють вітри; в пустельних його покоях серед таємничо-похмурої, немов закляклої обстанови подеколи можна бачити, як сидять собі чи походжають поміж сірих колон задумані боги, побиті вояки, зневажені коханці. Порозважати над тим, що є марнотою і погубою, вони приходять туди, під небо, не скуте дугою Мосту

Богів, у саме серце кам’янистої місцини, де не грають барви, а єдиний гомін - то гомін вітру. Там, майже від часів Перших, бували філософ і чаклунка, мудрець і маг, самогубець і аскет, - той, над ким втратили владу бажання і воля до відродження або оновлення. Там, в осередді зречення і відмови, відсторонення і сходу в небуття є п’ять покоїв, названих Незабутність, Страх, Туга Серця, Тлінність і Розпука; сей прихисток звів Кубера-Тлустий, якому й діла мало до всіх тих почуттів, але, бувши другом князя Калкіна, він вволив волю Чанді Лютої, відомої також як Дурга чи Калі, бо, єдиний межи богів, володів він Атрибутом одухотворення неживої природи і, таким робом, у витворах рук своїх спроможний був втілити всі відчуття та пристрасті, що їх випадало пережити тим, хто навідувався до цієї місцини.

Вони сиділи в покої, званому Тугою Серця, і пили сому, пили, але хміль їх не брав.

Усюди в Павільйоні Німоти панував присмерк, і вітри, розвихрюючи Небеса, пролітали повз них.

У чорних убраннях сиділи вони на темних ослонах, і рука його покоїлась поверх її рук на столі, що стояв між ними, а по стіні, що відділяла Небо від небес, пропливали гороскопи їхніх минулих днів; і мовчали вони непорушно, гортаючи сторінки прожитих ними століть.

- Саме, - озвалася вона врешті, - хіба не любо тоді було?

- Любо, - сказав він.

- А в ті давні дні, ще поки ти не покинув Небо, щоб жити серед людей, - ти кохав мене тоді?

- Нині вже не пригадую, - відповів він. - То було так давно. Ми обоє були тоді зовсім іншими людьми - і думками, і тілом. Можливо, ті двоє, байдуже, ким вони були, кохали одне одного. Та я не пригадую.

- А я пам’ятаю, наче то було вчора, весняну пору цього світу - ті дні, коли ми гарцювали поряд назустріч битві, і ті ночі, коли ми струшували зорі з помальованих наново небес! Світ був тоді юний-юний і не такий, як тепер, у кожній квітці чаїлася небезпека, кожний світанок погрожував вибухом. Ми разом - ти і я - перемогли весь світ, адже ніхто нас тут не чекав і все чинило опір нашому приходові. Ми прокладали чи пропалювали собі шлях морями і суходолом, билися у морських глибинах і піднебесних висотах, аж поки не стало кому опиратися нам. Тоді побудовано було міста й засновано королівства, і з власної примхи підносили ми, кого заманеться, до вершин влади, а пізніш, коли переставали вони нас потішати, знову скидали їх у безвість. Що відають про ту пору молодші боги? Як осягнути їм ту силу влади, якою розкошували ми, Перші?

- Не осягнути, - озвався він.

- Коли мешкали ми у палаці на березі моря зі своїм почтом і я народила тобі багато синів, коли кораблі наші борознили морські простори, завойовуючи острови, хіба не чудові та щасливі по вінця були ті дні? А ночі, сповнені жару, ніжних пахощів та вина?.. Чи не кохав ти мене тоді?

- Так, ті двоє кохали одне одного.

- Ті двоє? Хіба ми якісь інші? Не дуже ми й змінилися. Дарма що плинуть повз нас століття, у кожного всередині лишається дещо, не підвладне ні змінам, ні переродженню - хай би скільки ми тіл зносили, коханців та коханок перебрали, скільки б добра та зла не набачились або й самі повчиняли, байдуже скільки б дум передумали, скільки почуттів спізнали. Твоя сутність, дух твій стоїть неторканий у центрі всього того і споглядає.

- Розломи плід - і ти побачиш усередині кісточку. То є центр? Розколи кісточку - і всередині не знайдеш нічого. То є центр? Ми вже зовсім не ті легендарні переможець і переможниця битв. Любо тим двом, що вони їх спізнали, однак нині усе те в минулому.

- Ти покинув Небо, щоб жити деінде, бо втомився від мене?

- Закортіло змінити виднокіл.

- Довгі-предовгі роки ненавиділа я тебе за те, що ти повіявся геть. По тому прийшла година, коли сиділа я в покої, званому Розпукою, і жадала, та не могла знайти в собі мужності ступити за Світокрай. А ще пізніш настала пора, коли я простила тебе і волала до сімох Ріші[48], аби вони явили мені твій образ і щоб я могла зорити за тобою у плині днів твоїх, отож знову тоді ми були ніби разом. Подеколи я прагнула твоєї смерті, але ти обернув мого ката на свого друга, так само як обернув мій гнів на прощення. Невже ти хочеш сказати, що вже вичерпав усі почуття до мене?

- Я хочу сказати, що вже тебе не люблю. Як гарно було б знайти у цілому Всесвіті бодай однісіньке щось, незмінне та постійне. Але якщо таке є на світі, то дужче воно за любов, і я про таке нічого не відаю.

- Адже я не змінилася, Саме.

- Поміркуй добренько, пані-владарко, над усім, що ти мені сьогодні сказала, над усім, про що нагадала. Як на правду, то спомини твої не про мене, того чоловіка. А пригадались тобі дні кривавої різанини, крізь які пройшли ті двоє пліч-о-пліч. Світ нині вступає в лагіднішу добу. А ти все мариш про минулі пожарища та смертоносну крицю. Ти гадаєш, ніби то чоловік бентежить твій дух, але насправді то доля, що колись вас поєднала, а тоді розвела порізно і пішла, щоб не вернутись ніколи, - а ти називаєш її любов’ю.

- Байдуже, як я її називаю, вона однаково не змінилася! І дні її не скінчились. Це вона постійна у цілому Всесвіті, і я кличу тебе розділити її зі мною знову!

- А як же звитяжний Владика Яма?

- Яма? Ти мірявся силою з тими, що були б йому рівня, якби дожили донині.

- Отже, тебе приваблює лише його Образ?

Вона всміхнулась, і усмішка та була до пари зимному присмерку чи вітровію.

- Звісно ж.

- Пані, паніє ясновельможна, забудь мене! Ходи до Ями - жити та втішатись його любов’ю. Минулися наші дні, і я не хочу знову їх ворушити. Вони були чудові, але канули в небуття. Усьому свій час, і всьому настає кінець. Прийшов час закріпити здобутки й перемогу людини над цим світом. Пора ділитись знаннями і ширити їх, а не стинатись мечами.

- І ти ладен воювати з Небом за це? Сподіваєшся розгромити Небесне Місто і відкрити світові небокрай?

- Саме так, адже ти знаєш.

- Тоді в нас іще може бути спільна справа.

- Ні, пані, не ошукуй сама себе. Ти будеш вірна Небесам, а не світові. Ти сама це знаєш. Якби я здобув свободу, а ти приєдналась до мене в битві моїй, можливо, деякий час ти була б щасливою. Але переможемо ми чи програємо, боюся, що врешті ти станеш куди нещасливішою, ніж тепер.

- Послухай-но мене, м’якосердий святий з Пурпурового Гаю. Дуже мило з твого боку, що ти вгадуєш наперед мої почуття, але Калі нікому нічого не винна і може дарувати свою вірність кому забажає. Не забувай, що вона Богиня Найманців! Може, все, що ти казав, - правда, і вона бреше, запевняючи тебе, що любить і досі. Проте вона жорстока, жадає битви і прямує туди, де пахне кров’ю. Я відчуваю, що вона ще може стати Акселераціоністкою.

- Стережись вимовляти такі слова, богине. Лихої години хтось може підслухати.

- Ніхто не підслуховує, - сказала вона, - бо в цих покоях нечасто звучать слова.

- Тим цікавіше буде комусь їх підслухати.

Вона помовчала хвильку, а тоді проказала:

- Ніхто не підслуховує.

- Ти стала дужчою.

- Так. А ти?

- Такий, яким був, гадаю.

- То ти приймеш мій меч, моє колесо і мій лук - в ім’я Акселераціонізму?

- Ні.

- Чому?

- Надто швидка ти на обіцянки. І ламаєш їх так само легко, як і даєш, а тому ніколи не зможу я тобі довіритися. А ще, як кинемось ми до бою за Акселераціонізм і переможемо, то битва ця напевне може стати останнім великим побоїщем цього світу. А тобі ж таке не до смаку, та ти й не попустиш, аби на цьому все вгамувалося.

- З дурного розуму, Саме, заводиш ти мову про останнє велике побоїще, бо ж останнє велике побоїще - це завжди те, що чекає на тебе попереду. Може, мені слід явитись тобі в чарівнішій подобі, аби переконати, що кажу правду? Чи обійняти тебе в тілі з печаттю незайманої цноти? Це змусить тебе повірити моїм словам?

- Гай-гай, пані. Сумнів - то є цнота здорового глузду, і я ношу на своєму його печать.

- То знай же, я привела тебе в ці покої лише затим, щоб помучити, і правда твоя: мені начхати на твій Акселераціонізм, а дні твої добігають кінця і вже пораховані - мною. Я хотіла окрилити тебе надіями облудними, аби розчарування твоє було ще болісніше. І тільки твоя недоумкуватість та слабкість порятували тебе від цього.

- Прости, Калі...

- Не потрібні мені твої вибачення! Проте хотіла б я твого кохання, аби повернути його проти тебе і зробити останні дні твої ще нестерпнішими. Але, як ти сказав, ми надто змінилися - і ти вже не вартий моїх зусиль. Та не думай, що не до снаги мені знову здобути твоє кохання - пестощами та усмішками, як колись. Бо відчуваю я в тобі жар, а мені то забава - роздмухати його в будь-якому чоловікові. Так чи інак, ти не заслуговуєш на смерть, гідну могутніх, бо скотився з висот пристрасті в безодню розпуки. І шкода мені свого часу для тебе - на щось інше, окрім зневаги.

Зорі кружляли над ними, безтурботні й жагучі, і рука її вислизнула з-під його руки, аби долити в келихи соми - щоб зігрітися проти зимної ночі.

- Калі!

- Що?

- Може, зрештою тебе це потішить: ти все ще мені не байдужа. Але тут або немає і сліду кохання, або щоразу я розумів під цим словом дещо інше. По щирості, я не знаю, як назвати це почуття - і ліпше лишити його як є, безіменним. Отож візьми його, як забаву, і йди собі, потішайся. Адже ти знаєш: тільки-но ми потлумимо наших спільних ворогів, як одразу вчепимося знову одне одному в горлянку. Багато було в нас чудових примирень, але хіба хоч одне варте тих мук, що йому передували? Знай, ти перемогла, і ти богиня, якій я поклоняюсь, - бо чи не є релігійне благоговіння та поклоніння сумішшю любові і ненависті, жадання і страху?

Вони допили свою сому в покої, званому Тугою Серця, і чари Кубери пойняли їх.

Калі озвалася:

- То, може, припасти до тебе й поцілувати, зізнатися, що я брехала, кажучи, що брешу, - а ти засмієшся і скажеш, що брехав, аби наостанку мені помститись? Ну ж бо, Князю Сіддхартхо! Бодай одному, з нас було згинути в Пекельному Колодязі, адже незмірна гордота Перших. Марно ми прийшли сюди, в цю місцину.

- Атож.

- То підемо геть звідсіля?

- Ні.

- Я згодна з тобою в цьому. Посидьмо тут, віддамо одне одному належну шану.

Її рука лягла пестливо на його руку.

- Саме!

- Що?

- Ти хотів би полюбитись зі мною?

- І тим підписати собі остаточний вирок? Ну звісно.

- Ходімо тоді у покої, звані Розпукою, де не віють вітри і де є ложе...

І він попрямував услід за нею від Туги Серця і до Розпуки, і кров усе дужче нуртувала в його жилах, і коли він поклав її, голу, на ложе і відчув, торкнувшись долонею, піддатливу ніжність її білого лона, то збагнув, що воістину наймогутнішим серед Локапалів був Кубера, адже почуття, якому присвячено цей покій, заполонило його у парі з непогамовним бажанням, яке взяло гору над ним, а він над нею, - і прийшло розслаблення, і знову стужавлення, і зітхання, і палючі сльози - вінець усьому - знайшли собі вихід.

- Що завгодно тобі, Повелителько Майє?

- Розкажи мені про Акселераціонізм, Теку Архіваріусе.

Тек випростав своє велике худорляве тіло, і спинка його крісла рипнула, відкинувшись назад.

Позад нього покоїлись банки інформації - численні рідкісні записи заповнили пістрявими корінцями довгі й високі полиці, а повітря затопили своїм пліснявим духом.

Він зміряв поглядом панну, що стояла перед ним, усміхнувся і похитав головою. Вона дивилась на нього бентежним нетерплячим поглядом зелених очей, коси - вогнисто-руді, а носик та округлі щічки всіяні блідими веснянками. Широкі стегна і плечі підкреслювали тонкий стан, виплекана стрункість якого вимагає немало зусиль.

- Чому ти хитаєш головою? Адже всі приходять до тебе за інформацією.

- Ти така юна, панно. В тебе позаду, коли не помиляюся, всього три аватари. Нема сумніву, що на цьому щаблі своєї кар’єри ти напевне не захочеш, аби ім’я твоє потрапило до списку тих молодих людей, які цікавляться цим питанням.

- До списку?

- Так.

- А навіщо потрібен список таких допитливих?

Тек здвигнув плечима.

- Боги колекціонують дивовижні речі, а дехто з них накопичує списки.

- Про Акселераціонізм я завжди тільки й чула, що це бита карта.

- Звідки тоді цей несподіваний інтерес до битої карти?

Вона засміялася, і її зелені очі вп’ялися в його сірі.

Архіви довкола нього ніби розвіяло вихором, і він уже стояв у бальній залі десь на середньому поверсі Шпиля Заввишки В Милю.

Ніч добігала кінця, скоро настане ранок. Вечірка явно затяглась, але ніхто не розходився, і натовп, серед якого був і він сам, з’юрмився в кутку просторої кімнати. Хто стояв, прихилившись до стіни, хто вигідно сидів, відкинувшись на спинки зручної обстанови, - і всі вони слухали невисокого кремезного чоловіка, що стояв поряд богині Калі. То був Сам Великодушний, Будда, який тільки-но прийшов сюди зі своєю наглядачкою. Він говорив про Буддизм, про Акселераціонізм, про дні приборкання демонів, про Пекельний Колодязь, про блюзнування Князя Сідцхартхи у приморському місті Махартсі. Він говорив, і голос його лунав і лунав, гіпнотизуючи, і випромінював силу, довіру й тепло, його слова усе звучали й звучали, зачаровуючи, і юрма поступово втрачала тяму і падала довкола нього. Жінки з юрми були досить-таки негарні - усі, крім Майї, яка хихотнула, сплеснула в долоні, і одразу вернулись назад Архіви, Тек знов опинився в своєму кріслі, і посмішка все ще грала на його устах.

- То звідки ж цей несподіваний інтерес до битої карти?

- Цей чоловік - зовсім не бита карта!

- Ні? - здивувався Тек. - Хіба?.. Йому, панночко Майє, кінець від тої миті, як він ступив ногою в Небесне Місто. Забудь його. Забудь усе, що він казав. Хай буде так, ніби його ніколи не існувало. І нехай жодного сліду не лишиться від нього у твоїй свідомості. Настане день, коли тобі доведеться просити відродження - отож знай: Вершителі Карми обнишпорять твій розум у пошуках його слідів, так само, як вони це роблять з усіма, хто проходить через їхні Приймальні. В очах богів і Будда, і його вчення - гидомирні.

- Але чому?

- Він - анархіст, що кидається бомбами, засліплений шорами революціонер. Він прагне скинути навіть Небо. Якщо тебе цікавить поважніша, наукова інформація, я скористаюся машинами для одержання даних. Ти підпишеш на це заявку?

- Ні...

- Тоді викинь його з голови й зачини двері.

- Він насправді такий поганий?

- Насправді він іще гірший.

- Чому ж ти тоді посміхаєшся, коли говориш про це?

- Тому, що я не вельми серйозної вдачі. Але це не стосується того, що я оце тобі сказав. Отож будь обережна.

- Але тобі, здається, відомо все. Архіваріусам, мабуть, можна не боятись тих списків?

- Навряд. Моє принаймні ім’я в них на першому місці. Але не тому, що я архіваріус. Він мені батько.

- Він? Твій батько?

- Так. Ти дивуєшся, як мале дівча. Сумніваюся, що він бодай здогадується про своє батьківство. Чи для бога щось важить бути батьком, коли він раз у раз міняє тіла, а між тим сплоджує купу нащадків з богинями, які й самі перевтілюються так само по чотири-п’ять разів на століття? Я - син його колишньої тілесної оболонки, народжений матір’ю, яка теж перебрала чимало тіл, та й сам я живу вже не в тому тілі, в якому народився. Кревні зв’язки таким чином майже невідчутні і цікаві головним чином на умоглядному рівні метафізичних роздумів. Хто істинний батько людині? Чи обставини, що поєднали два тіла і тим самим її породили? Чи той факт, що з якоїсь причини у якусь хвилину вічності ті двоє покохали одне о́дне найдужче за все на світі? Коли так, то чому це сталося? Був то просто голод плоті - чи цікавість - чи бажання? А може, щось інше? Жалість? Самотність? Прагнення підкорювати? Яке почуття або яка думка стала батьком того тіла, в якому я вперше себе усвідомив? Я знаю, що чоловік, який жив саме в цьому батьківському тілі в ту хвилю часу, - складна і сильна особистість. Насправді хромосоми на нас не впливають. Живучи, ми не проносимо на собі крізь віки ці розпізнавальні ознаки, пробірні тавра. Насправді ми не успадковуємо нічого, за винятком хіба випадкового дару - майна чи грошей. Тіла так мало важать для нас на довгій стезі життя, що куди цікавіше поміркувати над тими ментальними процесами, що вирвали нас із хаосу небуття. Я задоволений, що саме він викликав мене до життя, і частенько гадаю, що ж було тому причиною. Бачу, панянко, лице твоє раптом зблідло. Я не мав наміру бентежити тебе цією розмовою, хотів лише задовольнити трохи твою цікавість і розкрити перед твоїм допитливим розумом те, як ми самі, ті, хто пожив на світі, дивимося на все те. Я певен, що колись і перед тобою усе постане в такому ж світлі. Проте мені вельми шкода бачити, як ти зажурилася. Благаю тебе, сядь. І пробач мені за моє базікання. Адже ти Повелителька Ілюзій. Хіба те, про що я тобі говорив, не споріднене з тією самою матерією, з якою ти працюєш? Я не сумніваюся: з того, в який спосіб я все тлумачу, ти спроможна збагнути, чом моє ім’я стоїть у згаданих мною списках найпершим. Адже перед тобою - живий приклад поклоніння герою, хіба ні? Той, хто пустив мене на світ, - визначна особистість... А тепер личко в тебе розпашілося. Хочеш випити чогось прохолодного? Зажди хвильку... Ось, ковтни. Ну а що стосується Акселераціонізму, то це просто така собі доктрина розподілу. Вона пропонує нам, Небожителям, вділити тим, хто скніє долі, частку наших знань, могутності, усього, чим ми володіємо. Цей акт милосердя спрямований був би на те, щоб підняти умови їхнього існування на вищий рівень, співмірний з нашим. Тоді, бач, кожне прирівнялося б до бога. Внаслідок чого, ясно, в майбутньому не стало б богів, а лишилися б самі тільки люди наодинці зі світом. Ми дали б їм пізнати науки й мистецтва, що ними самі володіємо, і тим самим зруйнували б їхню простацьку віру й позбавили б будь-якої опори їхні надії на краще майбутнє, бо найкращий засіб знищити віру або надію - це дати їм здійснитися. Чому ми повинні дозволити людям страждати від тягаря божественності колективно, як того вимагають Акселераціоністи, тоді як зазвичай ми даруємо його їм індивідуально - коли вони його заслуговують? На шістдесятому році життя кожна людина проходить через Приймальні Карми. Її судять, і якщо вона поводила себе як годиться: дотримувалась приписів та заборон своєї касти, віддавала Небові належну шану, розвивалась інтелектуально й морально, - тоді ця людина перевтілиться уже в вищій касті і таким чином поступово може досягти навіть самої божественності, перебратися жити сюди, в Небесне Місто. Зрештою кожне одержить свій десерт - за винятком нещасливих випадків, звісно, - себто кожна людина зокрема, а не все суспільство одним махом, може успадковувати божественність, яку шанобливі Акселераціоністи воліли б кинути їм оптом, розсипати перла перед кожним, хай навіть він до того зовсім не готовий. Отже тепер ти бачиш: така позиція була вкрай нечесна і пролетарськи орієнтована. Чого вони насправді хотіли, то це знизити рівень вимог до тих, кого наділяють божественністю. Вимоги ці з необхідності вельми суворі. От, скажімо, ти дала б силу Шіви, Ями або Агні до рук дитині? Ні, якщо ти при здоровому глузді, то не дала б. Ні, якщо ти не хочеш, проснувшись якось уранці, збагнути, що світу більш не існує. Ось до чого могли догратися Акселераціоністи, тим-то їх і було зупинено. Тепер ти знаєш про Акселераціонізм усе... Еге, та ти умліваєш від задухи. Дай-но я розвішаю твої убори, а тим часом приготую іще чогось випити... Чудово... Ну то на чому ми були зупинилися, Майє? Ага - як завелися кузьки в борошні... Словом, Акселераціоністи стояли на тому, що все оце, сказане мною, було б чистісінькою правдою, аби не те, що сама система корумпована. Вони зводили наклепи на непідкупність тих, хто дає дозвіл на перевтілення. Деякі зухвальці навіть казали, що на Небі повно безсмертних аристократів, свавільних гедоністів-легкобитів, що граються світом, як іграшкою. Інші зухвальці твердили, ніби найкращі з людей ніколи не досягають божественності, а в кінці їх чекає навічна смерть або інкарнація в одну з нижчих форм життя. Дехто з них посмів би навіть сказати, що ти сама і такі, як ти, були обрані для богобуття лише тому, що ваша природна, первісна врода й постава запалили уяву якогось хтивого божества, а зовсім не за решту явних твоїх чеснот, моя люба... О, та в тебе все тіло у ластовиннячку, га?.. Атож, он що вони проповідували, оті тричі кляті Акселераціоністи. І, сором признатися, отакі-то ідеї та звинувачення підтримує батько душі моєї. Що тут вдієш, хіба можна втриматися і не поцікавитись таким спадком? Минулися дні його славетних перемог, і тепер він - останній великий єретик серед богів, загроза їхній єдності. Хоч він і є очевидне зло, але водночас - і могутній герой, цей батько мого духу, і я поважаю його, як здавна поважали сини батьків свого тіла... Тепер тобі зимно? Іди сюди, дозволь мені... Ось так... Ось так... Ну ж бо... А тепер зітчи для нас ілюзію, моя красунечко, ілюзію, в якій довколишній світ буде вільний від усього того безглуздя... Отак. Повернись сюди... А тепер хай настане у цьому прихистку новий Рай, моя солодкоуста, зеленоока... Що це? Що для мене найголовніше цю мить?.. Істина, моя любов... і щирість... і бажання спізнати разом...

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: