17 страница. Тому-то його й було перенесено

Тому-то його й було перенесено. Але не в інше тіло.

Звели радіовежу. Сама напхали наркотичним зіллям, обліпили дротами переносного пристрою - все як годиться, тільки не було другого тіла. Натомість дроти було припасовано до конвертора вежі.

І випромінено було його атман через відкрите склепіння прямо у величезну магнітну хмару, що огортає всю планету і називається Мостом Богів.

А затим даровано йому було унікальну відзнаку: друге поховання на Небесах. Що ж до Ями, то це було його перше поховання, і, споглядаючи, як здіймається вгору дим од багать, гадав Брахма, де ж він зараз насправді.

- Будда пішов у нірвану, - проголосив Брахма. - Молітеся по Храмах! Співайте по вулицях! У славі пішов він! Перебудував він стару релігію, і кращі ми тепер, ніж були бодай коли! А той, хто не згодний, хай згадує про Місто Жадань!

Так воно й було.

Однак вони так і не знайшли Владику Куберу.

Демони гуляли на волі.

Нарощував сили Нірріті.

То в тому то в тому куточку світу знаходився хтось, хто пам’ятав біфокальні окуляри або вбиральні з вируючими водопадами, нафтохімію або двигуни внутрішнього згоряння - і той день, коли відвернуло сонце лице своє від правосуддя Небес.

А Вішну, чували, казав, що нарешті й на Небо прийшло запустіння.

VII

Ще одне ім’я, яким його називали, було Майтрея [50], що означає Бог Світла. Вернувшися з Золотої Хмари, помандрував він до Палацу Ками в Кайпурі, аби обміркувати там плани, зібратись на силі та підготуватися до Дня Юги. Повідав якось один мудрець, ніби нікому не дано перестріти цей День, а лише згодом дізнаєшся, що воно сталося. Бо ж свіне цей день так само, як свіне усякий день, і плине так само, підсумовуючи історію світу.

Подеколи називали його Майтрея, що означає Бог Світла...

- Світ - це жертовний вогонь, сонце - його паливо, сонячні промені - дим, днина - полум’я, сторони світу - жарини та іскри. На цей вогонь підносять боги дар віри. З цього офірування народжується Цар Місяць.

Дощ, о Гаутамо, це вогонь, рік - його паливо, хмари - дим, блискавка - полум’я, жар, іскри. На цей вогонь підносять боги Царя Місяця. З офірування цього народжується дощ.

Світ, о Гаутамо, це вогонь, земля - його паливо, вогонь - дим, ніч - полум’я, місяць - присок, зорі - іскри. На цей вогонь підносять боги дощ. З офірування цього виникає їжа.

Чоловік, о Гаутамо, це вогонь, його відкритий рот - це паливо, дихання - дим, мова - полум’я, око - вуглини, вухо - іскри. На цей вогонь підносять боги їжу. З офірування цього виникає дітородна сила.

Жінка, о Гаутамо, це вогонь, тіло її - його паливо, коси - дим, лоно - полум’я, насолоди - жарини та іскри. На цей вогонь підносять боги дітородну силу. З офірування цього народжується людина. Вона живе стільки, скільки їй судилося жити.

Коли людина вмирає, несуть її і оддають вогню. Вогонь робиться її вогнем, паливо - її паливом, дим - її димом, полум’я - її полум’ям, попіл - її попелом, іскри - її іскрами. На цей вогонь підносять боги людину. З офірування цього постає людина у променистій величі.

Брігадараньяка Упанішада (VI, 2, 9-1)

У високому голубому палаці зі стрункими шпилями та оздобленою філігранню брамою, де свіже повітря насичене гострим запахом морської солі й пронизане криками узбережних істот, від чого дужче хочеться жити і втішатися радощами життя, Владика Нірріті Чорний допитував приведеного до нього чоловіка.

- Як тебе звуть, мореплавцю? - спитав він.

- Ольвагга, пане, - відповів капітан. - Чому ти винищив усю мою команду, а мене лишив живого?

- Бо хочу допитати тебе, капітане Ольвагго.

- Про що?

- Багато про що. Адже старий морський вовк може пізнати багато у своїх мандрах. Чи надійно я контролюю південні морські шляхи?

- Надійніше, ніж я гадав, інакше мене б тут не було.

- А інші - не наважуються ризикувати, так?

- Так.

Нірріті підійшов до вікна і, повернувшись до бранця спиною, задивився на море. А перегодом знову заговорив:

- Доводилось мені чути, неначе неабияких успіхів досягла наука у північних краях від часу, гм, битви за Місто Жадань.

- Я теж про це чував. І знаю, що так воно і є. Бачив на власні очі парову машину. Друкарські верстати ввійшли в ужиток. Мертві ящери оживають під дією гальванічного струму. Крицю виплавляють якіснішу. Знову винайшли мікроскоп та телескоп.

Нірріті обернувся до нього, і якийсь час вони вивчали один одного.

Нірріті був чоловічок невисокого зросту, усмішкуватий, з ухильним поглядом, темним волоссям, забраним під срібний обідок, кирпатим носом та очима під колір свого палацу. Вдягався він в усе чорне, а шкірі його бракувало засмаги.

- Чому ж боги Небесного Міста не змогли цьому запобігти?

- Гадаю, вони просто ослабли, мабуть, це ти хотів почути, пане? Після моторошної січі на Ведрі вони ніби побоюються придушувати технічний прогрес силою. А ще кажуть, ніби в самому Місті не вщухають чвари - між напівбогами та вцілілими старшими. А тут іще проблема нової релігії. Люди нині не так бояться Небес, як давніше. Вони вже більш готові захистити себе, дати відсіч; отож тепер, коли вони краще споряджені, боги не поспішають наражатися на сутички з ними.

- Виходить, Сам переміг. Не одразу, а через роки, але він таки їх побив.

- Атож, Ренфрю. Гадаю, це так.

Нірріті кинув швидкий погляд на стражників, що стояли пообіч Ольвагги.

- Ідіть собі, - наказав він, а по тому як вони вийшли, додав: - Ти знаєш мене?

- Еге ж, капеланчику. Я ж той самий Ян Ольвегг, капітан «Зорі Індії».

- Ольвегг... Просто неймовірно.

- Неймовірно, але факт. Це нині старе тіло я одержав того дня, коли Сам узяв гору над Владарями Карми в Махартсі. Я був там.

- Один з Перших і - оце маєш! - Християнин!

- Час від часу - лише у випадках, коли мені замало індуських лайок.

Нірріті поклав руку йому на плече.

- Тоді, либонь, твоя справжня сутність потерпає від болю, споглядаючи їхнє блюзнірство!

- Не дуже вони мене полюбляють, а я - їх.

- Ще б пак. Але ж Сам... він робив те саме - примножував число єресей, ще глибше закопуючи істинне Слово...

- То його зброя, Ренфрю, - промовив Ольвегг. - Всього-на-всього зброя. Певен, йому кортіло не більше, ніж тобі чи мені, ходити в личині бога.

- Може, й так. Але краще б йому було обрати якусь іншу зброю. Що з того, що за ним перемога, душі їхні однаково загублені.

Ольвегг стенув плечима.

- Я, на відміну від тебе, не богослов...

- Але ти поможеш мені? Століттями я збирався на силі, нарощував свою могутність. Маю людей, маю техніку. Ти кажеш, наші вороги ослабли. Мій нелюд - сплоджений не від чоловіка та жінки - не відає страху. В мене є небесні гондоли - скільки завгодно. Я можу дістатися аж на Полюс, до їхнього Міста. Можу поруйнувати їхні Храми по всьому світові. Гадаю, настав слушний час очистити світ од цієї погані. Знову має запанувати істинна віра! Годі чекати! Зволікати не можна...

- Я не богослов, я вже казав. Але й мені кортить побачити, як упаде Небесне Місто, - сказав Ольвегг. - Я допоможу тобі чим тільки зможу.

- Тоді для початку ми захопимо кілька їхніх міст та сплюндруємо їхні Храми, аби подивитися, які будуть їхні дії у відповідь.

Ольвегг кивнув.

- Ти будеш моїм радником. Надаватимеш мені моральну підтримку, - сказав Нірріті й похилив голову. - Молися разом зі мною! - звелів він.

Довго стояв старий перед Палацом Ками в Кайпурі, роздивляючись на його мармурові колони. Врешті одній дівчині стало жаль його, й вона винесла йому хліба та молока. Він з’їв хліб.

- Випий і молоко, дідуню. Воно поживне й підкріпить твою плоть.

- До біса! - чортихнувся у відповідь старий. - До біса молоко! І мою клятущу плоть! Та й дух мій з ними заодно!

Дівчина сахнулась назад від нього.

- То це так ти приймаєш милосердя!

- Я не проти твого милосердя, дівонько, а проти твого смаку до таких напоїв. Хіба ти не могла наточити мені на кухні з кілька краплин бодай поганенького винця?.. Того, котре погребують замовити навіть сіромахи, а кухар не присмачить ним навіть м’ясні обрізки? Душа просить вичавок з виноградного грона, а не з корови!

- Може, тобі ще й меню подати? Геть звідси, поки я не покликала челядинця!

Він зазирнув їй в очі.

- Не ображайся, панянко, благаю тебе, Жебракування, бач, дається мені через силу.

Вона глянула в його чорні як смола очі у руйнівному плетиві зморщок, що поорали задубіле од засмаги обличчя. В бороді його прозирали чорні пасма.

- Гаразд... ходи за мною, проведу тебе на кухню і пошукаю, може, там щось і знайдеться для тебе. Хоча мені самій невтямки, навіщо я це роблю.

Він приклацнув пальцями, щойно вона відвернулась, а усмішка на устах розквітла, коли він рушив за нею слідом, задивляючись на її ходу.

- Бо я так захотів, - зірвалося йому з уст.

Не по собі було ватагові ракшасів Тараці. Підчепившися до хмар, що пропливали в полудневому небі, розважав він над шляхами сили. Колись він був наймогутніший. У дні, що передували приборканню, не було нікого, хто міг би стати йому на заваді. Та ось з’явився Приборкувач, Сіддхартха. Він чував про нього давніше, знав його як Калкіна, а коли спізнав його велику силу, то збагнув: рано чи пізно, а судилося їм зійтися, аби зміг він випробувати силу того Атрибута, що його, казали, виробив Калкін. І коли нарешті перетнулися їхні шляхи - того великого, давноминулого дня, коли від їхнього нестямного яру палали вершини гір, - здолав його тоді Приборкувач. І коли стрілися вони вдруге, через багато століть, так чи так, а знову взяв гору він над ракшасом, і була та поразка ще гіркіша за першу. Але тільки йому одному і вдалося таке, а нині його вже немає на світі. Не лишилось нікого, хто міг би подолати Владику Пекельного Колодязя. Та ба, з’явилися боги, аби кинути виклик його силі. У дні світанкової тої пори були вони немічні та недолугі, вправлялися, намагаючись опанувати власні здатності, здобуті шляхом численних мутацій, вдаючись до гіпнозу, наркотиків, медитації, нейрохірургії, - силкуючись викувати з них Атрибути, - однак виросли за віки їхні сили. Четверо їх, всього четверо напали на Пекельний Колодязь - і всі його легіони не спромоглися дати їм відсіч. Сильний був той, кого звали Шівою, та Приборкувач перегодом убив його. Так і мало статися, бо ж визнавав Тарака Приборкувача собі за рівню. Жінку він до уваги не брав, адже була вона всього-на-всього жінкою і вдавалася по допомогу до Ями. Не те бог Агні, душа якого палала сліпучим, нестерпним полум’ям, - його Тарака майже боявся. Знову згадав Владика ракшасів той день, коли у Паламайдсу заявився до його палацу Агні, сам-один, і кинув йому виклик. Не до снаги тоді було ракшасові зупинити приходька, хоч як старався, і довелось йому бачити на власні очі, як поглинула сила вогню його палац. І пізніш, у Пекельному Колодязі, ніщо не змогло спинити вогнистого бога. І дав Тарака собі обіцянку, що настане пора, і випробує він його силу, як випробував колись силу Сіддхартхи, - і тоді переможе він або підкориться. Але не випало йому такої нагоди. Бог Вогню сам поліг од десниці Червоного - четвертого з нападників на Пекельний Колодязь, - який, не знати як, а повернув його полум’я на нього самого в день запеклої січі за Місто Жадань на ріці Ведрі. І означало те, що він, Червоний, і є Владикою над Владиками. Хіба навіть сам Приборкувач не застерігав його од Ями-Дхарми, Бога Смерті? Атож, серед усіх нині живих на білому світі той, що випиває життя очима, - наймогутніший. Він, Тарака, якось мало не загинув од його сили, то було в Громовій Колісниці. Ще раз зітнулись вони у короткім двобої, та довелось відступитися, бо чекала їх битва велика, і були вони у ній спільниками. Подейкували, ніби Яма помер невдовзі, у Небесному Місті. Та говорили пізніш, наче нишпорить він досі по світу, і що не може він, бувши Владикою Смерті, померти без власної на те волі. І повірив у це беззастережно Тарака, свідомий того, що означає для нього ця віра. А те вона означала, що повернеться він на далекий південний острів, де стоїть голубий палац і де відповіді його дожидає Бог Зла, Нірріті Чорний. І пристане він на його пропозицію. Починаючи від Махартхи і далі од моря на північ, поєднають ракшаси свою міць з силами темного Владника, поруйнують з ним разом, один по одному, Храми шістьох найбільших міст південного заходу, затоплять вулиці їхні кров’ю городян, змішаною з кров’ю бездушних ординців Чорного - і не втримаються боги, кинуться їх захищати і стрінуть отак свою погубу. Коли ж боги не стануть до бою, тим покажуть вони свою безнадійну кволість. Візьмуть тоді ракшаси приступом Небо, а Нірріті зітре Небесне Місто з лиця світу; впаде Шпиль Заввишки В Милю, розколеться Небесне склепіння, уздріють тоді великі білі кицьки Канібуррхи довкола себе руїни і замете полярна хурделиця павільйони богів та напівбогів. І все, як направду, задля єдиної мети - коли не вважати, що розвіє це трохи нудьгу і наблизить останні дні богів та людей у світі ракшасів. Хай би де загриміла велика битва і вершились великі діяння, - вершились вогнем і мечем, - туди, знав Тарака, неодмінно, хоч з краю світу, прилине він, Червоний, бо там його царство і вабить його туди його Образ. І відав Тарака, що шукатиме, дожидатиме, робитиме що завгодно, дарма як довго це протриває, аж поки настане нарешті день, коли знову зазирне він у чорне полум’я, що нуртує в глибині очей Смерті...

Брахма втупився в карту, по тому знов озирнувся назад на кришталевий екран, довкола якого обвинувся, тримаючи власний хвіст у зубах, бронзовий Наг.

- Що, жерцю, - горить?

- Горить, Брахмо... палають усі склади!

- Накажи людям загасити пожежу.

- Вони вже гасять, о Могутній.

- Чого ж тоді ти мене турбуєш?

- Тут панує страх, о Великий.

- Страх? Чого ви боїтеся?

- Чорного, чиє ім’я не можу я вимовити у твоїй присутності, - сили якого неухильно зростають на півдні і вже контролюють морські шляхи, ставлячи нам перепони в торгівлі.

- Чом ти маєш боятися називати ім’я Нірріті в моїй присутності? Я знаю про Чорного. Гадаєш, це він палій?

- Так, о Великий... або радше якийсь його найманець і негідник. Ходить багато чуток про те, ніби Чорний хоче відрізати нас від решти світу, загарбати наші багатства, знищити наші припаси, підірвати наш дух, бо він збирається...

- Вас, жерців, захопити, звичайно.

- Мовлено Тобою, о Всемогутній.

- Може, твої побоювання не даремні, жерцю. Та скажи мені, хіба ви не вірите, що боги вступляться за вас, у разі Владика Зла зважиться напасти?

- Ми ніколи не мали й не маємо і крихти сумніву, о Наймогутніший. Просто хочемо нагадати тобі, що таке може статися, та освіжити наші постійні благання про прощення та про божественне заступництво.

- Твої благання почуто, жерцю. Не бійтеся.

Брахма вимкнув зв’язок.

- Він таки нападе.

- Звичайно.

- Мене цікавить, який-то він сильний. Хіба ніхто не знає, як воно насправді, Ганешо, га?

- Ти питаєш мене, мій Владико? Твого скромного політичного радника?

- А більше я нікого тут не бачу, скромний богоробе. Чи не знаєш, у кого може знайтися така інформація?

- Ні, Владико, не знаю. Всі сахаються того нечистого, наче самої смерті. Та що казати - такий він і є. Адже тобі відомо: жоден з трьох посланих мною на південь напівбогів так і не повернувся.

- Але й вони були сильні, хіба ні? Як їх там звали? І давно це було?

- Останнього ми посилали рік тому. То був новий Агні.

- Так; правда, був він казна-який - усе ще користався гранатами та вибухівкою... одначе сильний.

- Хіба що морально. Коли богів стає усе менше, доводиться вибирати з напівбогів.

- Колись у минулу пору я просто взяв би Громову Колісницю...

- У минулу пору не було Громової Колісниці. Яма...

- Цить! Адже тепер ми маємо свою Громову Колісницю. Гадаю, скоро вже над палацом Нірріті виросте велетенський димовий гриб.

- Брахмо, мені здається, що Нірріті може перепинити Громову Колісницю.

- Звідки ти взяв?

- Судячи з деяких, одержаних з перших уст повідомлень, він, здається, використовує проти наших бойових кораблів, що їх ми посилаємо проти його розбишак, самонавідні ракети.

- Чому ти раніш мені про це не сказав?

- Це зовсім свіжі повідомлення. І перша нагода, коли припало до слова про них згадати.

- Отже, ти вважаєш, нам не варто на нього нападати?

- Не варто. Зачекаймо. Дай йому зробити перший хід, тоді ми зможемо оцінити його силу.

- І таким чином змушені будемо пожертвувати Махартхою?

- Ну то й що? Ти хіба ніколи не бачив падіння міста?.. Яке йому буде пуття від тимчасового володіння Махартхою? Якщо ж ми не відвоюємо її в нього - хай тоді цей же гриб кивне своєю величезною білястою шапкою там, над самою Махартхою.

- Маєш рацію. Справа варта заходу, ми прицінимося до його сил і трохи їх підточимо.

- Саме так. Що накажеш?

- Хай будуть напоготові всі сили Небесного Міста. Відкликати Владику Індру зі східного континенту - негайно!

- Буде зроблено.

- І послати сигнал тривоги іншим п’яти містам на узбережжі - Лананді, Кайпуру, Кілбару...

- Пошлю негайно.

- Тоді гайда!

- Мене вже нема.

Час наче океан, простір наче його води, а в осередді - Сам - спокійний, рішучий.

- Боже Смерті, - озвався він, - які маємо сили?

Яма потягся і позіхнув, потім підвівся з пурпурового ложа, на якому дрімав, майже невидимий на його тлі. Він перейшов по кімнаті і подивився Самові в очі.

- Не беручи до уваги Образ, ось мій Атрибут.

Сам зустрів його погляд і витримав його.

- Це що, відповідь на моє запитання?

- Частково, - відповів Яма, - та це радше випробування твоєї власної сили. Схоже, вона до тебе вертається. Ти витримував мій смертоносний погляд довше, ніж це міг бодай який смертний.

- Я знаю, що моя могутність вертається. Я відчуваю це. І не вона одна, багато що вертається зараз до мене. Усі ці тижні і дні, проведені тут, у палаці Ратрі, я розмірковував про свої минулі життя. І знаєш, Боже Смерті, сьогодні я бачу, що не були вони суцільною невдачею. Дарма що Небо раз у раз мене перемагало, дорого їм обійшлася кожна перемога.

- Так, цілком може бути, що ти - знаряддя в руках долі. Зараз вони справді куди слабші, ніж у ту пору, коли ти кинув виклик їхній могутності у Махартсі. Та й з другого боку вони ослабли, бо люди відтоді стали сильніші. Боги знищили Місто Жадань, одначе не змогли знищити Акселераціонізм. Потім намагалися поховати Буддизм у надрах власного вчення, але й тут виявилися неспроможні. Не знаю, чи підмогла насправді Акселераціонізму твоя релігія, ота вигадана тобою баєчка, але тоді богам навіть на думку не спадало в цьому засумніватися. Ти напустив їм на очі такого туману, що вони не помітили, якої шкоди самі собі заподіяли, «визнавши» її за вчення, бо ж після того усі їхні замахи проти неї викликали антитеократичні настрої. Аби ти не був такий метикований, можна було б подумати, що ти осяяний.

- Дякую. Хочеш, я тебе благословлю?

- Ні, може, я тебе?

- Можливо, Смерте, але якомога пізніше. Однак ти не відповів на моє запитання. Скажи, будь ласкавий, які ж сили ми маємо?

- Гаразд. Ось-ось прибуде Кубера.

- Кубера? А де він?

- Довгі роки він переховувався і сіяв по світу наукові знання.

- Усі ці довгі роки? Ветхе, мабуть, тепер стало в нього тіло! Як же він витривав?

- Ти не забув Нараду?

- Мого давнього лікаря з Капіла?

- Його ж. Коли ти розпустив своїх списоносців після сутички у Махартсі, він, скориставшися з допомоги твоїх підданців, оселився у глухомані, прихопивши з собою все обладнання, що його ви забрали з Приймальні Карми. Я натрапив на нього багато років тому. Після розгрому Міста Жадань я, втікши з Небес за допомогою Засобу Чорного Колеса, вивів Куберу з його підземної схованки з-під руїн міста. Згодом він сам уже приєднався до Наради, який тримає нині підпільну крамничку тіл у горах. Вони працюють у парі. Ми відкрили такі крамнички і в кількох інших місцях.

- І Кубера буде з нами? Чудово!

- А Сіддхартха і досі Князь Капіла. І військо його князівства, безсумнівно, відгукнеться на його заклик. Ми вже послали воякам його заклик.

- Жменька їх, либонь, набереться. Та однаково приємно знати... атож.

- А ще Пан Крішна.

- Крішна? Що йому тут у нашому таборі робити? Де він?

- Він був тут. Я надибав на нього одразу ж у перший день прибуття. Він саме заходив з однією дівкою. Жаль брав дивитися.

- Чому жаль?

- Він старий. Жалюгідний немічний старий шкарбун, а й досі п’яниця та бабій. Проте Образ усе ще служить йому, коли-не-коли вертаючи то божественний чар натхнення, то часточку його неймовірної життєздатності. Його вигнали з Небес після Міста Жадань - лише за те, що він не побажав битися проти мене й Кубери, як-от Агні. Понад півстоліття тиняється він по світу, пиячить, гайтує за жінками, грає на своїй сопілці та - старіє. Ми з Куберою кілька разів намагалися його розшукати, та де там, він ніде не сидить довго на одному місці, волочиться по світах. Така вже поведенція в них, у відставних божеств плодючості.

- А яка нам з нього користь?

- Того ж дня, коли ми здибались, я послав його до Наради по нове тіло. Вони прибудуть разом із Куберою. Він теж поновлює швидко свої сили після переродження - як завше.

- Але ж нам яка з нього користь?

- Не забувай, що саме він порішив чорного демона Бану, підступитися до якого боявся навіть Індра. Коли він тверезий, важко знайти на світі затятішого бійця. Яма, Кубера, Крішна і - якщо побажаєш - Калкін! Ми зробимось новими Локапалами, Охоронцями Світу і будемо одностайні.

- Згоден.

- Тоді так воно й буде. Хай висилають вони проти нас зграї богів-практикантів! Я сконструював нову зброю. Шкода, що доводиться створювати стільки її різновидів, здебільше екзотичних. Я розпорошую свій геній, доводжу кожну одиницю до рівня мистецького витвору - замість того, щоб налагодити масове виробництво кількох певних наступальних засобів. Але до цього мене змушує багатоманітність паранормального. Завжди знайдеться хтось, чий Атрибут зможе протидіяти тій чи тій конкретній зброї. Ну та хай вони наразяться на мою Пекельну Гармату - і від них навіть мокрого місця не лишиться, хай зітнуться клинками з Електромечем, хай наштовхнуться на Щит-Водограй, що струменить цианідом та диметилсульфаксидом - і збагнуть, що стали стіною проти них Локапали.

- Тепер я розумію, Смерте, чому будь-хто з богів - навіть Брахма - може щезнути, і знайдеться йому заміна; знайдеться будь-кому, але не тобі.

- Дякую. Чи маєш ти якийсь план?

- Поки що ні. Мені знадобиться більше інформації про те, які сили є в Небесному Місті. Чи демонстрували Небеса свою могутність протягом останніх років?

- Ні.

- Якби ж знайти який-небудь засіб, не виказуючи себе... Може, ракшаси...

- Ні, Саме, я їм не довіряю.

- Я теж. Але іноді з ними можна мати справу.

- Як ти - у Пекельному Колодязі та Паламайдсу?

- Влучна відповідь. Мабуть, ти маєш рацію. Я ще поміркую над цим. Мене також цікавить Нірріті. Як там ведеться Чорному?

- В останні роки він запанував над морем. Ходять чутки, ніби зростають його легіони і що він будує воєнні машини. Я вже колись висловлював тобі мої побоювання щодо нього. Тримаймося од Нірріті якомога далі. В нього з нами лише одне спільне - бажання потоптати Небеса. Він не Акселераціоніст і не Теократ; якщо йому пощастить захопити владу, почнеться така Темна Доба, куди там тій, з якої ми оце починаємо виборсуватись. Для нас, можливо, найліпше було б спровокувати війну між Нірріті та Богами Небесного Міста, а самим зачаїтися, аби потім напасти на переможця.

- Цілком слушно, Ямо. Але як це зробити?

- Це може статися й без нашого втручання - і незабаром. Махартха принишкла від страху, щулиться, зизом позираючи в бік моря. Ти ж стратег, Саме, а я всього лише тактик. Ми відкликали тебе саме для того, щоб ти сказав нам, що маємо діяти. Прошу, обміркуй усе гарненько, адже ти тепер знову став самим собою.

- Ти весь час підкреслюєш ці останні слова.

- Аякже, проповіднику. Адже тебе ще не випробувано в битві, відколи ти повернувся з блаженства Нірвани... Скажи, ти міг би змусити Буддистів воювати?

- Можливо, та для цього мені довелося б нап’ясти личину, яка тепер видається мені огидною.

- Ну... може, й не доведеться. Та не забувай про таку можливість, коли нам стане непереливки. Або, для певності, тренуйся щоночі перед дзеркалом, читай лекції з естетики - на зразок тієї, що її ти читав у монастирі Ратрі.

- Не хотів би.

- Знаю, але треба.

- Ліпше я потренуюся з шаблею. Добудь мені її - і я дам тобі два-три уроки.

- Ого! Чудово! Якщо уроки будуть добрі, вважай, що ти здобув собі новонаверненого.

- Ну то ходімо у двір - і я тебе просвітлю.

Коли у своєму голубому палаці здійняв руки Нірріті, з ревом шугнули з палуб його бойових кораблів ракети і дугою прокреслили небо над Махартхою.

Коли припасував він на грудях чорні свої лати, впали ракети на місто, і запалало усе довкола.

Коли взув чоботи, увійшов його флот у гавань.

Коли запнув він свого чорного плаща, застібнувши на грудях, і насунув на лоба шолом з воронованої криці, почали його сержанти попід палубами свій негучний барабанний перегук.

Коли застібнув він свій пояс із піхвами, заворушились у трюмах зомбі.

Коли натяг він сталево-шкіряні рукавиці, підплив до порту його флот, гнаний вітрами, що їх здійняли ракшаси.

Коли покликав він знаком юного свого стюарда, Ольваггу, за собою у двір, піднялися на палуби кораблів безсловесні вояки й уп’ялись поглядом у палаючу гавань.

Коли загурчали мотори темної небесної гондоли і двері її розчахнулися перед ними, перший з його кораблів кинув якір.

Коли зайшли вони у гондолу, перший загін його війська вступив до Махартхи.

Коли прибули вони до Махартхи, місто полягло.

В саду, у зеленому вітті високо вгорі щебетали пташки. Рибини, схожі на старовинні монети, лежали на дні прозорого голубого ставка. Червоногарячі квіти з великими пелюстками буяли довкола, а побіля її нефритової лави де-не-де ясніли і жовті. Спираючись лівою рукою на куту спинку лави, споглядала вона, як, ковзаючи по кам’яних плитах чобітьми, наближається він до неї.

- Добродію, це приватний сад, - озвалась вона.

Він зупинився перед лавою і глянув на неї згори вниз - мускулястий, засмаглий, темноокий і чорнобородий. Обличчя його було незворушне, аж ось він усміхнувся. З синьої шкіри був його одяг.

- Гості сюди не заходять, - додала вона, - для них є сади з протилежного боку будівлі. Пройди он під ту арку...

- А в моєму саду ти завжди була бажаною гостею, Ратрі, - промовив він.

- У твоєму?..

- В саду у Кубери.

- Владика Кубера! Ти ж не...

- Ні, не гладкий, не тлустий. Я знаю. Нічого дивного: нове тіло й важка праця. Нелегко майструвати Ямину зброю, перевозити її...

- Коли ти прибув?

- Оце щойно. Прихопив з собою Крішну та вантаж з вибухівкою, гранатами й осколочними мінами...

- Боже ж мій! Скільки часу спливло...

- Так, чимало. Але я однаково маю вибачитися перед тобою. Тому і прийшов. Усі ці довгі роки мене гризло сумління. Вибач, Ратрі, за ту давню ніч, коли я втягнув тебе у халепу. Мені потрібен був твій Атрибут, і я вплутав тебе у ці чвари. Мені самому не до вподоби так використовувати інших.

- Я все одно не затрималася б на Небі, Куберо. Тому не переживай і не картай себе. Правда, тіло хотілося б мати привабливіше, ніж тепер у мене. Та це не головне.

- Я дам тобі нове тіло, Пані.

- Не зараз, Куберо. Сідай же, прошу тебе - ось сюди. Ти голодний? Спраглий?

- Атож, ще й який.

- Ось фрукти, сома. Чи тобі краще чаю?

- Ні, дякую, краще соми.

- Яма каже, що Сам прочумався вже від своєї святості.

- Це добре, він нам дедалі потрібніший. То як, він уже розробив для нас план дій?

- Яма мені не говорив. Але можливо, що Сам не говорив Ямі.

На поблизькому дереві заколихалося гілля і додолу, на всі чотири лапи, скочив Тек. Пробігши по плитах, він зупинився біля лави.

- Ваше базікання розбудило мене, - пробуркотів він. - Що це за один, Ратрі?

- Владика Кубера, Теку.

- Якщо це правда, то як же він змінився! - вигукнув Тек.

- Те саме можна сказати й про тебе, Теку Архіваріусе. Чому ти досі мавпуєш? Яма може повернути тобі людське тіло.

- Мавпою я корисніший, - відповів Тек. - З мене чудовий шукач та вивідувач, куди спритніший за собаку і дужчий за людину. А хто відрізнить одну мавпу від іншої? Отож я лишуся в цьому тілі, доки буде потреба у таких моїх особливих здібностях.

- Слушно. А про подальші дії Нірріті чув щось нове?

- Його кораблі підступають усе ближче до великих портів, - мовив Тек. - І їх, схоже, дедалі більшає. А поза цим - нічого нового. Боги, мабуть, його побоюються, якщо не нападають на нього.

- Атож, - промовив Кубера, - бо тепер він величина невідома. Я схильний думати, що він - помилка Ганенгі. Адже саме Ганеша дав йому можливість безперешкодно ушитися з Небес та ще й прихопити з собою усе те обладнання. Ганеша хотів мати напохваті якого-небудь ворога богів, коли в цьому раптом виникне нагальна потреба. Він навіть уявити собі не міг, що невіглас у техніці зуміє так нею скористатися і наростити такі сили, якими тепер орудує.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: