15 страница. - Він повернувся з подорожі так несподівано.

- Він повернувся з подорожі так несподівано.

- Атож.

- Можна тебе спитати, чому?

- Боюся, що це надто конфіденційна тема.

- Це стосується Брахми?

- Чому ти питаєш?

- Мені здається, що Брахма мертвий. Боюся, Ямі доручили знайти вбивцю. Боюся, що він знайде мене, навіть якщо я накличу на Небеса ніч і вона триватиме ціле століття. Він знайде мене, і я не зможу глянути в лице порожнечі.

- А що ти знаєш про можливе вбивство?

- Гадаю, що я була останньою, хто бачив Брахму живого, або першою, хто знайшов його мертвого - залежно від того, що означали його корчі.

- Як це було?

- Вчора я прийшла до нього в Павільйон рано-вранці, аби вступитися за богиню Парваті, впрохати його змінити гнів на милість і дозволити їй вернутись. Мені порадили пошукати його в Саду Радощів, і я пішла туди...

- Порадили? Хто?

- Одна з його жінок. Я не знаю її імені.

- Кажи далі. Що сталося потім?

- Я знайшла його коло підніжжя голубої статуї, що грає на віні. Він бився в корчах. Не дихав. Та невдовзі перестав корчитися й затих. Я не змогла намацати в нього пульс, серце не билося. Тоді я прикликала до себе хмаринку пітьми, загорнулася в неї і покинула Сад.

- Чому ти не покликала на допомогу? Може, було ще не пізно...

- Тому, звісно, що жадала його смерті. А ненавиділа його за те, що він зробив з Самом, за те, що відтрутив Парваті й Варуну, за те, що він вчинив з Теком Архіваріусом, за те...

- Постривай, так нам і дня не вистачить. Ти одразу пішла з Саду чи вернулась назад у Павільйон Насолод?

- Я пройшла через Павільйон і знову побачила ту саму дівчину. Я зробилася видимою для неї, сказала, що не змогла знайти Брахму і вернусь перегодом... Адже він таки мертвий, хіба ні? Що маю тепер робити?

- Покуштуй ще фруктів та випий соми. Так, він мертвий.

- Яма прийде по мене?

- Звичайно. Він візьметься за кожного, кого бачили неподалік. То була, безсумнівно, швидкодіюча трута, і ти застала його саме в хвилину смерті. Тому природно, що Яма вийде на тебе і піддасть психозондуванню, так само як усіх інших. З’ясується, що ти.не вбивала. Отож я пропоную тобі просто чекати, поки тебе викличуть. І більш нікому нічого не розповідай.

- А що я маю сказати Ямі?

- Якщо він візьметься за тебе раніше, ніж я з ним побачуся, розкажи йому все, не приховуючи того факту, що звірилася й мені, - бо ж гадається, що я не знаю нічого про цю подію. Смерть будь-кого з Тримурті завше тримається в таємниці якомога довше, навіть ціною життя інших.

- Але ж Вершителі Карми прочитають про все з твоєї пам’яті, коли ти постанеш перед їхнім судом для оновлення.

- Аби тільки вони не прочитали цього сьогодні з твоєї пам’яті. Число тих, хто знає про смерть Брахми, намагатимуться обмежити до мінімуму. Оскільки офіційне розслідування, мабуть, провадитиме Яма, до того ж він сам і сконструював психозонд, гадаю, навряд чи хто з представників Жовтого Колеса матиме доступ до роботи машин. І все-таки слід переговорити з Ямою і переконатися, що так воно й буде, або підказати йому, щоб про це подбав - і то негайно.

- Перше ніж ти підеш...

- Так?

- Ти сказав, що робиться все, аби число тих, хто знає, звести до мінімуму, навіть якщо комусь доведеться накласти головою. Чи не означає це, що мене?...

- Ні. Ти житимеш, бо я захищу тебе.

- Але чому?

- Бо ми друзі.

Яма керував машиною, що зондує мозок. Він прозондував уже тридцять сім душ; всі вони могли навідати Брахму з його Саду протягом того дня, що передував його вбивству. Одинадцятеро з них були богами, серед них Ратрі, Сарасваті, Ваю, Мара, Лакшмі, Муруган, Агні та Крішна.

З усіх тридцяти сімох богів і людей жоден не виявився винним.

Кубера Кмітливий стояв поряд Ями й роздивлявся плівки психопроб.

- Що ж тепер, Ямо?

- Не знаю.

- Може, вбивця був невидимкою?

- Може.

- Але ти так не думаєш?

- Не думаю.

- А якщо кожного в Місті піддати зондуванню?

- Кожного дня багато прибульців навідує Місто, приїздять і від’їздять через численні входи і виходи.

- А ти не подумав, що до цього міг бути причетний хтось із ракшасів? Вони знову сновигають по світу, як ти добре знаєш, - і вони нас ненавидять.

- Ракшаси не отруюють своїх жертв. Та я й не думаю, що хтось із них міг би прокрастися до Саду: адже там установлені кадильниці, які їх відлякують.

- То що ж тепер?

- Вернуся до себе в лабораторію та поміркую гарненько.

- Можна мені провести тебе до Безмежних Палат Смерті?

- Коли маєш таку охоту.

Кубера пішов з Ямою, і поки Яма розмірковував, гладкий Бог вивчав каталог психопроб, заведений Богом Смерті ще в пору його перших експериментів із зондувальними машинами. Звичайно, ті перфострічки були негодящі, браковані, всього-на-всього якісь уривки; тільки Вершителі Карми мали збережені до сьогодні життєписи усіх мешканців Небесного Міста. Кубера, звичайно, знав про це.

Нове відкриття друкарського верстата сталося в Місті Жадань, що стоїть над річкою Ведрою. Саме там провадились і надзвичайно сміливі досліди з ватерклозетами. А ще з’явилося двоє чудових художників, які розписували Храми, а один старий скляр виготовив пару біфокальних окулярів і почав робити іншу. Словом, з’явилися явні ознаки того, що в одному з міст-держав почалося відродження.

Брахма вирішив: настала пора виступити проти Акселераціонізму.

На Небесах сформувалася провоєнна партія. У Храмах поблизьких міст, що сусідили з Містом Жадань, віруючих закликали готуватися до священної війни.

Шіва Нищівник носив лише символічний тризуб, бо по-справжньому покладався тільки на вогненний жезл, що його завжди носив при боці.

Брахма з золотою кульбакою та срібними острогами не розлучався з мечем, колесом і луком.

Новий Рудра успадкував лук та сагайдак свого попередника.

А Владика Мара носив мерехтливий плащ, який без упину мінився кольорами, і ніхто не міг розібрати, чим він озброєний та яка в нього колісниця. Тому, хто намагався придивитись до нього пильніше, невдовзі голова йшла обертом і все пливло перед очима, речі довкола Владики Оман змінювали свої форми, лише коні його лишалися такими самими, з рота в них постійно скрапувала кров і, впавши додолу, парувала.

Згодом з півсотні напівбогів було обрано богів-новачків, і вони надсаджувалися, намагаючись опанувати свої Атрибути, аби підсилити свій Образ та вислужитися в війні.

Крішна відмовився воювати й подався у Канібуррху грати на своїй сопілці.

Кубера знайшов його за Містом - він лежав на трав’янистому схилі пагорку й дивився в зоряне небо.

- Доброго вечора.

Він озирнувся на нього й кивнув.

- Як тобі ведеться, добрий Куберо?

- Непогано, Владико Калкіне. А тобі?

- Теж добре. Чи не знайдеться в тебе, такого імпозантного, сигаретки?

- Ніколи з ними не розлучаюся.

- Дякую.

- Вогнику?

- Так.

- Чи то не ворон кружляв над Буддою - перед тим як пані Калі випустила йому тельбухи?

- Побалакаймо краще про щось приємніше.

- Ти вбив слабкого Брахму, а на заміну йому прийшов сильний.

- Справді?

- Ти вбив сильного Шіву, однак замінив його не слабший.

- Життя йде, все змінюється.

- Чого ти прагнеш? Помститися?

- Помста - то часточка самоомани. Хіба може людина вбити те, що не живе і не вмирає насправді, а існує лише як відображення Абсолюта?

- Одначе ти непогано впорався із цим, хай навіть не сталося змін, як ти натякаєш, а лише перегрупування сил.

- Дякую.

- Чому ти за це взявся?.. І я волів би почути від тебе не трактат, а якусь нехитру відповідь.

- Хотів покласти край усій Небесній Ієрархії. Хоча тепер мені починає здаватися, що все скінчиться тим, чим завше кінчаються добрі наміри.

- Скажи, чому ти це зробив.

- Якщо розкажеш, як ти мене викрив...

- Охоче. Ну то чому?

- Я дійшов висновку, що людству житиметься краще без богів. Коли я винищу їх усіх, людям знову буде вільно відкривати консервні бляшанки ножем - мати і консерви, і ножі-відкривачки, і таке інше - і не боятися при цьому гніву Небес. Ці бідолахи вже ледве дихають, так ми їх до землі притоптали. Я хотів їм дати шанс бути вільними і будувати собі життя, яке самі хочуть.

- Але ж вони й так живуть, і живуть, і живуть.

- Часом так, а часом і ні. Так само, як і боги.

- Ти був чи не останнім Акселераціоністом на світі, Саме. Та ще й, хто б міг подумати, найсмертоноснішим.

- Як ти мене викрив?

- Мені раптом подумалось: аби не те, що Сам - неживий, він був би підозрюваним номер один.

- А я гадав, ніби смерть - цілком надійне алібі.

- От я і спитав себе, чи не міг Сам якимось чином уникнути смерті. Тільки змінивши тіло - ні до чого іншого додуматись я не міг. Хто, спитав я тоді себе, взяв нове тіло в день Самової смерті? Один лише бог Муруган. Логіка, правда, була благенька, бо зробив він це після, а не до смерті Сама. І я до пори до часу відсунув цей факт убік. Ти - Муруган - був серед тридцяти сімох підозрюваних, і після зондування з’ясувалося, що ти не винен. Здавалося б, я став на хибний шлях; аж ось мені спав на думку вельми простий спосіб перевірити свій здогад. Яма вміє зробити так, що ніяке зондування його не візьме, то, може, хтось інший теж на таке спроможний? Тут я згадав, що Атрибут Калкіна міг контролювати блискавки та інші електромагнітні явища. Флюїдами мозку він міг би так вплинути на роботу машини, що вона цього навіть не помітила б. Отож для перевірки мого здогаду треба було дивитися не що читала машина, а як вона це зробила. Подібно до того, як не буває однакових відбитків долоні й пальців у різних людей, не буває й однакового малюнка структури мозку. Можна переселятись з одного тіла в інше скільки завгодно, та кожен забирає з собою незмінною отаку мозкову матрицю, й вона накладається на мозок нового тіла. Незалежно від змісту думок, породжуваних свідомістю, модель мислення, характерна для тої чи тої особистості, лишається постійною і унікальною. Я порівняв записи твоїх проб з записами Муруганових, знайденими в лабораторії Ями. Вони різні. Я не знаю, як тобі вдалося змінити тіло, проте я дізнався, хто ти є насправді.

- Дуже мудро, Куберо. Хто ще дійшов таких дивовижних висновків?

- Поки що ніхто. Та невдовзі, боюся, Яма здогадається. Для нього немає нерозв’язних проблем.

- Чому ти ризикуєш життям, з’являючись до мене з цим?

- Як правило, ніхто не доживає до твого - або мого - віку, не маючи певного запасу розважливості. Я знав, що ти принаймні вислухаєш мене, перше ніж завдати удару. Крім того, я знаю, що, коли вже прийшов до тебе з добром, то нічого поганого мене не спіткає.

- З чим же ти прийшов?

- Мені так подобаються твої вчинки, що я готовий допомогти твоїй втечі з Небес.

- Дякую, не треба.

- Адже ти хотів би перемогти в цій боротьбі, хіба ні?

- Так, і я доб’юся цього власним шляхом.

- Як?

- Я вернуся зараз до Міста і знищу стількох богів, скількох зможу, поки вони мене не зупинять. Якщо загине більшість сильних, то слабкі не зможуть уберегти свою твердиню від занепаду.

- А якщо ти сам зазнаєш поразки? Що буде тоді зі світом та з ідеями, за які борешся? Чи зможеш ти піднятися ще раз, аби захистити їх?

- Не знаю.

- Як тобі вдалося вернутись назад?

- Колись у мене вселився був демон. Я, здається, припав йому до вподоби і, коли ми наразилися на небезпеку, він сказав, що «підсилав полум’я моєї сутності», аби я міг існувати незалежно від свого тіла. Я забув про це і не згадував аж до тої миті, коли побачив під собою своє розтерзане тіло на вулиці Небесного Міста. Я знав, що нове можна собі роздобути лише в одному місці - у Павільйоні Вершителів Карми. Я туди, а там Муруган - вимагав, щоб його обслужили. Як ти сам щойно завважив, моя сила криється в управлінні електромагнітними явищами. Як з’ясувалося там на місці, вона діє і без підтримки мозку: я вмить перемкнув електричні кола і ввійшов у нове тіло, а Муруган пішов під три чорти.

- Те, що я все це чую, означає, либонь, що й мене ти збираєшся послати за ним услід.

- Мені не хотілося б, добрий Куберо, бо я люблю тебе. Якщо ти даси мені слово - забути все, про що дізнався, і почекаєш, поки до цього докопається хто-небудь інший, я відпущу тебе живого.

- Ризиковано.

- Я знаю, що ти ніколи не ламав свого слова, а тобі ж стільки літ, скільки Небесним схилам.

- Кого першого з богів ти уб’єш?

- Яму, звичайно, бо він уже наступає мені на п’яти.

- Тоді, Саме, тобі доведеться убити й мене, адже він мій брат-Локапала і добрий друг.

- Я певен, що нам обом буде шкода, якщо мені не лишиться іншої ради, як убити тебе.

- То, може, від близького знайомства з ракшасами і тобі передався їхній азарт та пристрасть битися об заклад?

- Наприклад?

- Якщо виграєш ти, я даю слово мовчати. Якщо виграю я - ти летиш зі мною геть звідси на спині у Гаруди.

- А яке змагання ти пропонуєш?

- Ірландський іван-покиван.

- З тобою, тлустий Куберо?.. Ти пропонуєш це мені, в моєму чудовому новому тілі?

- Так.

- Тоді перший удар - твій.

На темному схилі, на далекій околиці Небес Сам і Кубера стали віч-на-віч один проти одного.

Кубера відвів назад правий кулак і послав замашний удар прямо Самові у щелепу.

Сам упав, хвильку полежав, поволі звівся на ноги.

Розминаючи щелепу, він зайняв позицію на тому самому місці.

- Ти дужчий, аніж здаєшся, - сказав він і вдарив.

Кубера розтягся долі, зі свистом хапаючи ротом повітря.

Він силкувався встати, застогнав, переждав хвильку і все-таки звівся на ноги.

- Не думав я, що ти встанеш, - сказав Сам.

Кубера обернувся до нього, темна волога цівка стікала йому по підборіддю.

Коли він зайняв свою позицію, Сам здригнувся.

Кубера чекав, усе ще важко хекаючи.

Біжи за попелясту запону сутінок. Рятуйся! Ховайся за скелю! Ярий гнів випустить з тебе бебехи, перемеле тобі хребет, не лишить од тебе нічого, крім мокрого місця...

- Бий! - сказав Сам.

Кубера посміхнувся і вдарив його.

Він лежав і тремтів, і голос ночі, в якому змішалося дзижчання комах, шелестіння вітру й зітхання трав, долинув до нього:

Тремти, як останній забутий на гілці листок під осіннім вітром. У грудях твоїх - крижана брила. У мозку не лишилося більше слів, одні лише кольори страху панічно мерехтять там...

Сам затряс головою і звівся навколішки.

Впади знову, звинься в клубок і ридай. Бо ж так зароджується людина і так само конає. Всесвіт - то чорна куля, що покотом котиться. Вона чавить усе на своєму шляху. Вона котиться на тебе. Рятуйся! Ти ще можеш виграти хвильку, може, навіть годину, поки вона наздожене тебе і розчавить...

Він затулив руками обличчя, опустив їх, глянув на Куберу й підвівся.

- Ти витворив покій, званий Страхом, у Павільйоні Німоти, - проказав він. - Тепер я згадав про твою силу, старий боже. Але її не досить.

Невидимий кінь скаче пасовищами твоєї свідомості. Ти впізнаєш його по слідах підків, що ятряться ранами в твоєму мозку...

Сам став на своє місце, стис кулак.

Небо розколюється в тебе над головою, ось-ось зазяє прірва під твоїми ногами. А що то за схожа на тінь проява постає за твоєю спиною?

Кулак у Сама здригнувся, проте він метнув його уперед, завдаючи удару.

Кубера поточився назад, голова його хитнулася вбік, але він утримався на ногах.

Сам стояв на місці, і його пойняв дріж, коли Кубера замахнувся правицею?для завершального удару.

- Старий боже, ти махлюєш, - сказав він.

Кубера всміхнувся заюшеними кров’ю устами, і його кулак вихопився вперед, немов чорна куля.

Яма вів бесіду з Ратрі, коли нічну тишу розітнув крик розбудженого Гаруди.

- Досі такого ніколи не бувало, - пробурмотів Яма.

Небо поволі почало розкриватися.

- Може, це виїжджає Великий Вішну...

- Він ніколи не робив цього поночі. Коли я допіру з ним розмовляв, він про це і словом не прохопився.

- Виходить, хтось інший з богів наважився осідлати його Птаха.

- Ні! Мерщій до загороди, пані! Мені може знадобитися твоя допомога.

І він потяг її за собою до сталевого гнізда Гаруди.

Гаруду вже було розбуджено й відв’язано, тільки каптура ще не знято йому з голови.

Кубера приніс сюди ще непритомного Сама і прив’язав його до кульбаки.

Тоді спустився додолу і швидко завершив останні приготування. Відкотив горішню частину клітки набік, прихопив з собою довгий металевий підкрильний гак - острогу - і рушив назад до мотузяної драбини. Пташиний дух нестерпно бив у ніс. Гаруда неспокійно тупцював на місці й стовбурчив пір’я, кожна пір’їна удвічі більша за людський зріст.

Помалу-малу видирався нагору Кубера.

Коли він прив’язувався вже до сидіння, Яма й Ратрі підбігли до клітки.

- Куберо! Ти що, збожеволів? - закричав Яма. - Адже ти завжди боявся висоти!

- Нагальна справа, Ямо, - відповів той, - а щоб спорядити Громову Колісницю, треба згаяти цілий день.

- Яка така справа, Куберо? І чого б тобі не взяти гондолу?

- Гаруда летить швидше. А про справу я розкажу тобі, коли повернуся.

- Може, я міг би допомогти?

- Ні. Дякую.

- А що, пан Муруган може?

- В даному випадку - так.

- Ви ж ніколи не мирили між собою.

- Воно й зараз так. Але мені потрібна його допомога.

- Гей, Муругане!.. Чому він не відповідає?

- Він спить, Ямо.

- У тебе кров на обличчі, брате.

- Та я оце втрапив був у невеличку халепу.

- Та й Муруганові, схоже, було непереливки.

- Нас обох спіткав той самий нещасливий випадок.

- Щось тут не так, Куберо. Зачекай, я зараз зайду до клітки.

- Не заходь, Ямо!

- Локапалам не годиться наказувати один одному. Ми всі рівні.

- Не заходь, Ямо! Я знімаю каптур з голови Гаруди!

- Не знімай!

Очі в Ями раптом спалахнули, і він аж ніби підріс, мало не вискочивши зі свого червоного вбрання.

Кубера нахилився вперед і, дотягшись гаком, скинув каптур з високої голови Птаха. Гаруда закинув голову назад і знову скрикнув.

- Ратрі, - попросив Яма, - напусти мороку на очі Гаруди, аби він не міг бачити!

І Яма рушив до входу в клітку. Морок, наче грозова хмара, оповив пташину голову.

- Ратрі! - гукнув Кубера. - Зніми цей морок та оповий ним Яму - інакше все пропало!

Лише на мить завагалася Ратрі, а тоді зробила так, як він сказав.

- Мерщій до мене, - крикнув він. - Сідай верхи на Гаруду, полетимо разом. Ти нам дуже потрібна!

Вона увійшла до клітки і розчинилася в мороці, бо він затопив уже все довкола; Яма намагався навпомацки знайти дорогу в цьому чорнильному ставку.

Драбину смикало і гойдало, поки Ратрі вибиралася на Гаруду.

Птах зненацька заволав і підскочив, бо Яма, прокладаючи собі шлях, вимахував кинджалом на всі боки.

Ніч огорнула їх, і за хвилю Небо лишилось далеко внизу.

Коли вони набрали висоти, Небесне склепіння несподівано почало зачинятись.

Гаруда скрикнув знову і помчав до воріт.

Вони встигли проскочити, і Кубера підострожив Птаха.

- Куди ми летимо? - спитала Ратрі.

- У Місто Жадань, що понад річкою Ведра, - відповів той. - А це Сам. Він живий.

- Що сталося?

- Він - той, кого розшукує Яма.

- Чи не заявиться він у Місто Жадань - шукати його?

- Безсумнівно, пані, безсумнівно. Але поки він знайде його, ми встигнемо підготуватися.

У дні, що передували Великій Битві, у Місто Жадань стікалися захисники. Звістку-попередження принесли городянам Кубера, Сам і Ратрі. У Місті Жадань уже знали про мобілізацію в сусідніх містах, проте досі не відали, що їм загрожує нашестя Небесних карателів.

Сам навчав військо, що мало битися проти богів, а Кубера - тих, хто мав протистояти правовірним сполченцям.

Чорні обладунки було викувано для Богині Ночі, про яку казано: «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче...»

А на третій день перед шатром Сама на рівнині за містом виникла вогняна вежа.

- Це Владика Пекельного Колодязя з’явився, аби виконати свою обіцянку, о Сіддхартхо! - забринів голос у Самовій голові.

- Тарака! Як ти знайшов... і впізнав мене?

- Я дивлюся на полум’я, що є твоєю справдешньою сутністю, а не на плоть, що її приховує. Тобі ж це відомо.

- Я гадав, ти загинув.

- Так мало не сталося. Ті двоє таки випивають очима життя! Навіть життя таких, як я.

- Я ж тебе попереджав. Ти привів за собою свої легіони?

- Так, привіа

- От і добре. Невдовзі на це місто підуть війною боги.

- Знаю. Багато разів літав я на крижану гору, де стоїть Небесне Місто, а мої вивідачі й зараз там. Тим-то мені відомо, що готуються вони напасти на вас, ще й підбурюють людей взяти участь у битві. Хоч вони й не вважають за потрібну людську допомогу, проте вбачають користь у тому, що люди прилучаться до зруйнування Міста Жадань.

- Атож, їхній задум неважко зрозуміти, - промовив Сам, пильно вдивляючись у могутній вихор жовтого полум’я. - Які ще в тебе новини?

- Чекай пришестя Червоного.

- Я чекав його.

- Він знайде тут свою погибель. Я маю побороти його.

- Він скористається антидемонським репелентом.

- У такому разі, я знайду, як знешкодити репелент або ж уб’ю Червоного з безпечної відстані. Він буде тут, коли споночіє.

- А як він дістанеться сюди?

- На летючій машині - не такій великій, як Громова Колісниця, що її ми тоді намагались украсти, - але дуже прудкій. Я не зміг би напасти на неї, коли вона летить.

- Він буде один?

- Так, якщо не брати до уваги машин.

- Машин?

- Сила-силенна всіляких механізмів. Його летюча машина напхана якимсь дивовижним обладнанням.

- Це може обернутися для нас великими неприємностями.

Вогняна вежа зробилася жовтогарячою.

- Але й інші ось-ось будуть тут.

- Ти ж казав - він летить один.

- То правда.

- Тоді поясни, що ти хотів сказати.

- Інші прийдуть не з Неба.

- Звідки ж тоді?

- Відтоді, як тебе забрали на Небо, я чимало мандрував, я обнишпорив увесь світ - усі його висоти й низини, шукаючи спільників серед тих, хто також ненавидить Богів Небесного Міста. До речі, у тому твоєму попередньому втіленні, я таки намагався порятувати тебе від кицьок Канібуррхи.

- Я знаю.

- А боги й справді дужі - дужчі, ніж будь-коли раніш.

- Ну то скажи, хто йде нам на підмогу.

- Повелитель Нірріті Чорний, він ненавидить всіх і все на світі, та найдужче ненавидить Богів з Небесного Міста. Тим-то і шле битися на рівнині побіля Ведри свій нелюд - тисячу зомбі. Він обіцяв, що після бою нам, ракшасам, вільно буде вибрати собі які завгодно вцілілі тіла вирощених ним безмозких мертвяків.

- Не до вподоби мені допомога Чорного, та іншої ради немає. Коли ж вони прибудуть?

- Уночі. А Далісса з’явиться тут ще раніше. Я вже чую її наближення.

- Далісса? Хто це?..

- Остання з Матерів Нестерпного Жару. Тільки вона одна знайшла порятунок в глибинних водах, коли Дурга й звитяжний Калкін брали приступом морський купол. Їй подушили всі яйця, й вона не може більше нічого відкласти, але в тілі її все ще криється спопеляюча сила морського жару.

- І ти гадаєш, що після всього вона допомагатиме мені?

- Вона не допомагатиме нікому. Вона остання, хто вцілів з її роду. Вона битиметься на рівних - сама за себе.

- То знай, що та, яку звали колись Дургою, носить нині тіло Брахми, вожака наших ворогів.

- Он що, тепер ви обоє - чоловіки. Далісса могла б стати на бік Калі, якби та лишилася жінкою. Але вона вже вибрала, до якого табору пристати. Ти - її вибір.

- Це допоможе трохи зрівноважити шанси.

- Цього разу ракшаси приженуть слонів, ящерів та величезних кицьок і нацькують їх на наших ворогів.

- Це добре.

- І прикличуть вогняних елементалів.

- Чудово.

- Далісса вже неподалік. Вона чекатиме на дні річки і вирине, коли знадобиться.

- Перекажи їй від мене вітання, - мовив Сам повертаючись, щоб зайти до свого шатра.

- Перекажу.

І він опустив за собою відкидну запону.

Коли Бог Смерті спустився на рівнину, що розкинулась по берегах Ведри, напав на нього в подобі величезної кицьки з Канібуррхи вожак ракшасів Тарака.

І одразу відскочив, наче горох від стіни. Бо пирскався Яма антидемонським репелентом, і не міг через те Тарака до нього наблизитись.

Ракшас крутнувся і з кицьки перекинувся на вихор сріблястих порошинок.

- Боже Смерті! - вибухнули слова в голові у Ями. - Чи пам’ятаєш ти Пекельний Колодязь?

І в одну хвилю вир усмоктав у себе уламки скель, каміння та рінь і жбурнув усе це здаля на Яму, який завинувся в свого плаща, затулив його полою очі і стояв, не ворухнувшися.

За хвилю чи другу люта буря вляглася.

Яма не ворушився. Все довкола було встелене уламками, та поблизу нього - ані камінчика.

Яма опустив полу свого плаща і вп’явся поглядом у живу круговерть.

- Якими чарами, - долинули слова, - ти спромігся втриматись на ногах?

Яма не зводив з Тараки погляду.

- Яким дивом ти ще крутишся? - спитав він у відповідь.

- Я - наймогутніший серед ракшасів. Я вже витримував твій смертоносний погляд.

- А я - наймогутніший серед богів. Я вистояв проти всієї вашої орди у Пекельному Колодязі.

- Ти - лакуза Тримурті.

- Помиляєшся. Я прилетів сюди, аби тут, на цьому місці битися проти богів в ім’я Акселераціонізму. Незмірна моя ненависть, і приніс я з собою зброю, аби підняти її проти Тримурті.

- В такому разі, гадаю, доведеться мені відкласти герць із тобою. Матиму приємність битися з тобою пізніше.

- Слушно, як на мене.

- І ти, звісно, бажаєш, аби привели тебе до нашого вождя?

- Я й сам знайду дорогу.

- Тоді - до наступної зустрічі, Владико Ямо...

- Бувай, ракшасе.

І Тарака, палаючою стрілою шугнувши в небо, щез з очей.

Кажуть одні, що розгадав Яма свою загадку в той час, як стояв у величезній клітці серед мороку і пташиного посліду. Інші кажуть, що перегодом повторив він шлях Кубериних міркувань і перевірив їх за допомогою записів, які зберігалися у Безмежних Палатах Смерті. Хай там як, а, зайшовши до шатра, поставленого на рівнинному березі річки Ведри, він привітався до господаря його, чоловіка на ім’я Сам. Узявшись за руків’я свого клинка, зустрівся той з ним віч-на-віч.

- Смерте, ти забігаєш попереду битви, - сказав він.

- Дещо змінилося, - відповів Яма.

- Що саме змінилося?

- Моя позиція. Я прибув сюди, аби виступити проти волі Небес.

- Яким чином?

- Крицею. Вогнем. Кров’ю.

- Яка ж причина такої переміни?

- На Небесах завелася мода на розлучення. На зради. І на збиткування. Пані перебрала через край, і тепер я знаю причину, Князю Калкіне. Я не приймаю вашого Акселераціонізму, але й не відкидаю його. Для мене важить лише одне: він єдина на світі сила, здатна чинити опір Небесам. Зважаючи на це, я приєднаюсь до тебе, якщо ти приймеш мій меч.

- Я приймаю твій меч, ясновельможний Ямо.

- І я підніму його на будь-кого з небесної зграї - окрім лише самого Брахми, з яким не шукатиму зустрічі.

- Гаразд.

- Тоді дозволь мені стати твоїм колісничим.

- Я не проти, однак у мене немає бойової колісниці.

- Одну, вельми незвичайну, я прихопив з собою. Дуже довго працював я над нею, та вона й досі не завершена. Але вистачить і цього. Маю зібрати її сьогодні ж уночі, бо завтра на світанні заклекотить битва.

- Я так і передчував. Крім того, ракшаси попередили мене, що наближається військо.

- Так, пролітаючи, я бачив його згори. Головний напрям удару - з північного сходу, з боку рівнини. Пізніше втрутяться й боги. Але окремі загони, безсумнівно, нападатимуть з усіх напрямків, і з-над річки також.

- Річку ми контролюємо. Жар Далісси чекає на дні. Коли настане слушна година, вона зможе здійняти могутні хвилі, нагріти їх до кипіння і вихлюпнути окропом на береги.

- Я гадав, що з Жаром покінчено назавжди!

- Лишилась вона одна, остання.

- Як я зрозумів, на нашому боці битимуться і ракшаси?

- Атож, і не тільки...

- А хто ще?

- Я прийняв підмогу - ціле військо безмозких зомбі - од Владики Нірріті.

Очі в Ями звузились, він засопів.

- Це недобре, Сіддхартхо. Рано чи пізно, але його однаково доведеться знищити, і не варто було користуватися послугами такого, як він.

- Знаю, Ямо, але становище в мене критичне. Вони стягнуть сюди свої сили сьогодні вночі...

- Якщо ми переможемо, Сіддхартхо, розіб’ємо Небесне Місто, підірвемо стару релігію, вивільнимо людину для індустріального прогресу, то і тоді у нас ще лишаться вороги. Доведеться боротися, аби скинути самого Нірріті, який усі ці століття вижидав, поки боги зійдуть з арени. Бо інакше все знову буде так само, а то й гірше - боги принаймні зберігали якусь часточку такту в своїх неправедних діях.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: