Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ВЕЛИКА ХАРТІЯ” І ПАРЛАМЕНТ.




ШОТЛАНДСЬКІ ВІЙНИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Велика хартія вільностей. Правління Генріха ІІІ (1216-1272). Громадянська війна і зародження парламенту. Едуард І (1272-1307). Підкорення Уельсу. Шотландія у ХІ-ХІІІ ст. Шотландські війни за незалежність. Баннокберн. Вільям Воллес. Англійська історіографія ХІІІ ст.

 

Велика хартія вільностей. До часів Іоанна Безземельного відноситься подія, яка має непересічне значення для історії Англії і всієї Європи - прийняття "Великої хартії вільностей " (Magna Carta). Важкі невдалі війни короля Джона та його постійні надужиття призвели до економічної кризи, збідніння міст, розорення значної частини населення та втрати феодалами своїх давніх континентальних володінь. Це викликало формування баронської та міської опозиції королівській владі. Звичаї феодальних часів подеколи надавали баронам право на виступ проти короля, коли той, як верховний сеньйор не виконував своїх освячених традицією обов'язків: зберігати мир в державі та забезпечувати своїм васалам недоторканість їх земельних утримувань. Сподівання баронів на те, що ситуацію на континенті все ж буде врятовано, не виправдалися. Поразка під Бувіном остаточно підірвала авторитет королівської влади. Для верхівки англійських феодалів це було шансом домогтися обмеження повноважень короля після тиранічного владарювання Генріха ІІ і Ричарда Левове Серце. Очолив опозицію архієпископ Кентерберійський Стефан Лангтон (проти кандидатури якого перед тим як раз виступав Іоанн). Він намагався досягти спільних дій з баронством та міщанами, щоб поставити короля під контроль аристократії і при тому збільшити незалежність Церкви. У цьому конфлікті Іоаннові практично нема було на кого спертися, політично король опинився в ізоляції.

Обидві сторони зустрілися поблизу королівського замку Віндзор на Раннімідському полі 15 червня 1215 р. Королю довелося погодитися із усіма вимогами опозиції і підписати “ Велику хартію ”[57], де містилося “пожалування вільностей усім вільним людям королівства та їх нащадкам на усі часи”.

У “Хартії” король визнавав свої провини, підтверджував давні права баронів, городян, церкви та свій обов'язок дотримуватися визнаних норм та порядків в оподаткуванні населення. Встановлювався наглядовий комітет з 25 баронів, який мав слідкувати за виконанням умов Хартії. Все це було першим симптомом виступу станів феодалів та міщан як політичних сил із своєю програмою. Церкві гарантувалася свобода у користуванні своїми правами і вільностями, а особливо свободою виборів прелатів (на яку здавна зазіхала корона). Своїм головним утримувачам (графам і баронам) Іоанн обіцяв дотримання їх старовинних привілеїв і зменшення стягнень до державної скарбниці, відмову від зловживань правом королівської опіки і т.д., чим король перед тим відверто займався. Дрібніші лицарі гарантувалися від того, щоб барони вимагали від них незаконної “підтримки” (зброєю або грошима). Загалом підтверджувались старовинні привілеї Лондона та інших міст. Іоанн обіцяв обмежити призначення своїх фаворитів з колишніх французьких володінь на вагомі посади в Англії. У приписах стосовно повноважень королівського суду вказувалося, що король поверне незаконно стягнені штрафи та конфісковане майно.

 

“Велика хартія вільностей”

“Велика хартія вільностей” була видана в Англії в 1215 р. Поява її знаменує собою перший етап політичної боротьби феодалів з королівською владою, що призвела до обмеження останньої й утворенню в Англії в XIII в. станової монархії. Барони, що очолили боротьбу, у якій прийняли також участь лицарі, городяни і вільні селяни, пред’явили королю низку вимог, викладених у так званих «баронських статтях». Ці статті і лягли в основу “Великої хартії”, підписаної королем і виданої від його імені.

Велика хартія є феодальним документом. Природно, що якоюсь мірою вона повинна була захистити інтереси і ті шари англійського суспільства, що підтримували баронів у боротьбі з королем, тобто лицарів міста. Не можна забувати, однак, того факту, що “Велика хартія” була складена за принципом «виключення вілланства», тобто поширювалася лише на вільних людей. У документі, що наводиться, відбилися причини невдоволення різних категорій англійського населення політикою короля, їх економічні і політичні вимоги, а також адміністративно-судовий устрій Англійської держави в той час.

“Велика хартія вільностей” складається з 63 статей, розташованих без визначеної системи. В уривку, що приводиться, містяться майже всі її основні статті. Одні з них, т.зв. конституційні, були спрямовані на обмеження королівської влади (наприклад, ст. 12, 14, 39, 61). У цілому вони виражали інтереси баронів, їхнє прагнення до панування і надавали деякі права лицарям, а також городянам (місту Лондон). Інші статті відбивали матеріальні інтереси різних шарів населення (наприклад, ст. 1, 13, 15, 16), частина статей носила судово-адміністративний характер (наприклад, ст. 17 і ін.) і стосувалася головним чином лицарства.

Велике значення має стаття 12 “Великої хартії вільностей”. Вона відбиває старе феодальне право, за яким сеньйори не могли обкладати своїх васалів без попередньої їхньої згоди ані “щитовими грошима”, ані якимось іншим побором (за винятком трьох зазначених у статті випадків). Відповідно до статті 14, Спільна рада королівства, що визначає розміри податного обкладання, складався в основному з безпосередніх васалів короля. Лицарі ж (за винятком королівських лицарів, що тримали безпосередньо від короля) і городяни не мали права посилати своїх представників до цієї ради (за винятком міста Лондона). Таким чином, рада королівства був прототипом майбутнього парламенту, але ще в нерозвиненій формі. Тим самим визначається роль “Великої хартії вільностей” у підготовці англійського парламенту.

Цікава стаття 39, що захищає від сваволі особисті і майнові права вільної людини і гарантує їй справедливий вирок за законами країни. Хоча в статті начебто говориться про будь-яку вільну людину, з подальшого тексту випливає, що мова йде про баронів, тому що не буде ж король посилати свої війська проти, наприклад, вільного селянина, чи ремісника дрібного лицаря.

Окремі статті Великої хартії забезпечували деякі права лицарям і городянам. Наприклад, у тій же статті 12 говориться, що місто Лондон не буде піддаватися довільному обкладанню поборами, а наступна за нею стаття 13 зберігає за Лондоном і іншими містами Англії всі колишні вільності і вільні звичаї. Феодали, відповідно до статті 15, зобов’язуються не брати субсидій зі своїх васалів без них на те згоди. А стаття 20 у випадку присудження штрафу гарантує недоторканність основного майна навіть кріпаків (єдина стаття, де про них згадується). Зрозуміло, що розорення вілланів завадило б їм справно нести свої повинності. Необхідно зупинитися і на статті 35, що встановлює єдність мір і ваг у країні, що відповідає як інтересам городян, так і має загальне значення. Що стосується статей судово-адміністративних, то вони мали на меті боротьбу зі зловживаннями королівських чиновників, з одного боку, і повинні були сприяти зміцненню нової судової системи - з іншого.

Остання стаття передає контроль за дотриманням “Великої хартії вільностей” особливому комітету з 25 баронів. Цей комітет повинен був охороняти ті вільності і привілеї, що були подаровані знаті. У випадку ж порушення королем цих привілеїв і непокори його комітету барони мали законне право йти на короля війною, піднімаючи для цього «громаду всієї землі».

Іоанн, Божою милістю король Англії, сеньйор Ірландії, герцог Нормандії й Аквітанії, граф Анжу, архієпископам, єпископам, абатам, графам, баронам, юстиціціаріям, чинам лісового відомства, шерифам, бейліфам, слугам і всім посадовцям і вірним своїм - привіт. Знайте, що ми за Божим велінням і для порятунку душі нашої і всіх попередників і спадкоємців наших, на честь Бога і для звеличення святої церкви...

1. По-перше, дали перед богом свою згоду і цю хартією нашою підтвердили за нас і за спадкоємців наших на вічні часи, щоб англійська церква була вільна і володіла своїми правами в цілості і своїх вільностях у недоторканності...

12. Жодний щитовий податок або грошова допомога не можуть бути встановлені у нашому королівстві інакше, аніж за спільною радою нашого королівства, якщо це не для викупу нашого з полону і не для взведення у лицарі нашого первородного сина і не для видання заміж один раз первородної дочки нашої, і для цього грошова допомога повинна бути поміркованою; таким же чином слід робити стосовно грошової допомоги міста Лондона.

13. І місто Лондон повинно мати всі давні вільності і вільні свої звичаї як на суходолі, так і на воді. Крім того, ми бажаємо і зволяємо, щоб всі інші міста, і бурги, і містечка, і порти мали усі вільності і вільні свої звичаї.

14. І щоби мати спільну раду королівства при встановленні грошової допомоги, окрім вищевказаних трьох випадків чи для обкладання щитовими грошима… ми звелимо скликати архієпископів, єпископів, абатів, графів, старших баронів нашими листами за нашою печаткою і крім того звелимо закликати колективно через наших шерифів і бейліфів усіх тих, хто утримує [землю] від нас безпосередньо на визначений день за сорок днів … у визначене місце; і в усіх цих закличних листах ми пояснимо причину виклику, і оскільки такий заклик зроблено, у призначений день буде приступлено до справи за порадою тих, хто буде присутній…

15. Ми не дозволимо надалі нікому брати побори зі своїх вільних людей, крім як для викупу свого з полону і для зведення в лицарі свого первородного сина і для видачі заміж першим шлюбом своєї первородної дочки; і для цього слід брати лише помірковано.

16. Ніхто не повинен бути примушений до несення більшої служби за свій лицарський лен або за інше вільне утримання, ніж та, яка випливає з нього.

17. Загальні позови не повинні випливати з нашої курії, але повинні розбиратися в якому-небудь визначеному місці...

20. Вільна людина буде штрафуватися за малу провину тільки згідно виду провини, а за більшу провину буде штрафуватися згідно важливості провини, причому повинно залишатися недоторканним його основне майно, у такий же спосіб [буде штрафуватися] і купець, і його товар залишиться недоторканим; і віллан у такий же спосіб буде штрафуватися, і в нього залишиться недоторканим його інвентар, якщо він піддасться штрафу з нашої сторони; і ніякий з названих вище штрафів не буде накладений інакше, як на підставі клятвених показань чесних людей із сусідів...

35. Одна міра вина нехай буде по всьому нашому королівству, і одна міра пива, і одна міра хліба, саме лондонська чверть, і одна ширина фарбованих сукон і нефарбованих і сукон для панцирів, саме два лікті між краями; те ж, що про міри, нехай відноситься і до ваг...

39. Жодна вільна людина не буде арештована або кинута до в'язниці, або позбавлена майна, або проголошена поза законом, або вигнана, або якимось іншим чином знедолена... інакше, ніж за законним вироком перів [рівних] та за законом країни.

40. Нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них чи уповільнювати їх.

41. Усі купці повинні мати право вільне і безпечно виїжджати з Англії і в’їжджати в Англію, і перебувати, і їздити по Англії як по суходолу, так і по воді, для того щоб купувати і продавати без усяких незаконних мит, сплачуючи лише стародавні і справедливі звичаєм встановлені мита, за винятком воєнного часу; якщо вони будуть із землі, що воює проти нас, і якщо такі виявляться в нашій землі на початку війни, вони повинні бути затримані без збитку для їхнього тіла і майна, поки ми чи великий юстиціарій наш не довідається, як поводяться з купцями нашої землі, що знаходяться в країні, що воює проти нас; якщо наші там у безпеці, то і ті й інші повинні бути в безпеці в нашій землі...

52. Якщо хтось був позбавлений нами, без законного вироку своїх перів, земель, замків, чи вільностей свого права, ми негайно ж повернемо йому їх; і якби про це виник позов, нехай буде вирішена він за вироком двадцяти п’яти баронів, про які зроблене згадування нижче, де мова йде про гарантію миру; відносно ж усього того, чого хто-небудь був позбавлений без законного вироку своїх перів королем Генріхом, батьком нашим, чи королем Ричардом, братом нашим, і що знаходиться в наших чи руках чим інші володіють під нашим забезпеченням, ми одержимо відстрочку до кінця звичайного терміну, прийнявши хрест; виключення складає те, про що вже початий позов чи почате розслідування за нашим велінням перед прийняттям нами хреста; коли ж ми повернемося з нашого паломництва або якщо трапиться, що утримаємося від нашого паломництва, ми негайно ж зробимо щодо цього повну справедливість...

61. Після ж того як ми для Бога і для поліпшення королівства нашого і для більш успішного умиротворення розбрату, що народився між нами і баронами нашими, усе це вищезазначене подарували, бажаючи, щоб вони користалися цим міцно і непорушно на вічні часи, створюємо і даруємо їм нижчепідписану гарантію гарантію, а саме: щоб барони обрали двадцять п’ять баронів з королівства, кого побажають, що повинні всіма силами дотримувати й охороняти і змушувати дотримувати мир і вільності, які ми їм подарували і цією дійсною хартією нашою підтвердили, у такий саме спосіб, щоб якщо ми, чи наш юстиціарій, чи бейліфи наші, чи хто-небудь зі слуг наших у чому-небудь проти кого-небудь … гарантії порушимо, і порушення це буде зазначене чотирма баронами з вищезгаданих двадцяти п’яти баронів, ці чотири барони з’являться до нас чи до юстиціарія нашого …, указуючи нам порушення, і зажадають, щоб ми без затримки виправили його. І якщо ми не виправимо порушення або якщо ми будемо за межами королівства, юстиціарій наш не виправить [його] протягом часу сорока днів, вважаючи відтоді, коли було зазначено нам чи юстиціарію нашому це порушення … то вищезгадані чотири барони доповідають про цьому іншим із двадцяти п’яти баронів, і ті двадцять п’ять баронів разом з громадами всієї землі будуть примушувати нас і тіснити нас усіма способами, якими тільки можуть, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь і всіма іншими способами, якими можуть, поки не буде виправлене [порушення] відповідно до їх рішення; недоторканою залишається при цьому наша особа і особа королеви і дітей наших; а коли виправлення буде зроблено, вони знову будуть коритися нам, як робили колись. І хто в країні захоче, принесе клятву, що для виконання усього вищезгаданого буде коритися наказам вищезгаданих двадцяти п’яти баронів і що буде тіснити нас у міру сил своїх разом з ними, і ми відкрито і вільно даємо дозвіл кожному давати присягу, хто побажає дати її, і нікому ніколи не перешкоджаємо дати присягу. Усіх же в країні, хто самі добровільно не побажають давати присяги двадцяти п’ятьом баронам щодо примусу і утисків нас разом з ними, ми змусимо дати присягу, як сказано вище. І якщо хто-небудь із двадцяти п’яти баронів чи помре чи залишить країну або якимось іншим способом позбавиться можливості виконати вищезгадане, інші з вищезгаданих двадцяти п’яти баронів повинні обрати за власним рішенням іншого на його місце, що подібним же чином принесе присягу, як і інші. В усім же, що доручається виконувати тим двадцяти п’ятьом баронам, якщо трапиться, що самі двадцять п’ять будуть присутні і між ними про що-небудь виникне незгода, або якщо деякі з них, одержавши запрошення, не з’являться, чи не будучи в стані з’явитися, чи не побажають, нехай вважається вирішеним і твердим те, що велика частина тих, що були присутні, чи ухвалила чи повеліла, так, начебто б згодилися на цьому всі двадцять п’ять; і вищезгадані двадцять п’ять повинні принести присягу, що усе вищесказане будуть виконувати вірно і змушувати [інших] виконувати всіма залежними від них способами. І ми нічого ні від кого не будемо домагатися як самі, так і через когось іншого, завдяки чому яка-небудь з цих поступок чи вільностей могла б бути скасована чи зменшена; і якби що-небудь таке було досягнуто, нехай воно вважається недійсним і не має значення, і ми ніколи не скористаємося їм ні самі, ні за посередництвом когось іншого.

У суспільній свідомості англійців принципи “Великої Хартії” мають величезне значення, оскільки вважаються власне першою гарантією громадянських та особистих прав і свобод. Але така оцінка більш реальна для пізніших часів – починаючи із XVII ст., коли розгорнулася нова фаза боротьби за обмеження королівської влади. Для самих же укладачів Хартії вона уявлялася тимчасовою угодою, яка надавала волю політичному сепаратизму баронів, які могли тепер не дуже зважати на короля. Загалом Хартію на ХІІІ ст. для Англії можна вважати документом реакційним, оскільки вона підривала процес централізації держави і штовхала країну до феодальної анархії. Втім політика Іоанна давала достатньо приводів до незадоволення. Ані бунтівні барони, ані Іоанн Безземельний не вірили у тривалість підписаного. Король швидко зрікся Хартії і домігся від Папи Римського її скасування як “угоди підлої, ганебної, беззаконної і несправедливої”. Барони продовжували війну і запросили як претендента на трон сина Філіпа Августа Людовика [58]. Долю роду Плантагенетів врятувала лише смерть Іоанна у 1216 р. Барони вирішили, що його малолітнього сина Генріха ІІІ буде легко контролювати і залишили ідею зміни династії на користь Капетингів. Конструктивно у цій ситуації діяла Церква, яка також підтримала Генріха. Людовик був змушений у 1217 р. підписати Ламбетський мир, за яким відмовлявся від претензій на англійську корону. Здобутком баронів стало те, що їх новий король підписав Хартію, і її підтвердження стало традиційним для усіх наступних англійських монархів.

Правління Генріха ІІІ (1216-1272). За особистими якостями Генріх ІІІ не був набагато кращим за батька Іоанна: слабовільний, занадто схильний до компромісів, надзвичайно набожний, він не став гідним спадкоємцем перших Плантагенетів. За його малолітства за нього правили барони, коли ж він став самостійно урядувати, то підпав під суцільний контроль своїх фаворитів, переважно французьких лицарів, та Церкви. За його правління Англія стала найбільшим джерелом прибутків для папського престолу, а зовнішня політика корони була так само невдалою, як і за Іоанна Безземельного.

У 1236 р. король одружився з Алієнорою Прованською, родичкою французького короля. Вона привела з собою цілу купу улюбленців – савойців та провансальців, які хижо накинулися на прибуткові адміністративні посади. Починаючи з 1240 р. “Палац” – королівська адміністрація – перебував під контролем іноземців. Не меншу неприязнь англійської знаті та населення викликали папські легати та нунції[59]: Іоанн в перебігу боротьби із баронами та Францією визнав себе васалом Папи, і за малолітства Генріха вплив папства та експлуатація ним фінансів англійської корони надзвичайно посилились. І якщо в часи стабільності папства цей контроль був поміркований, то в моменти конфліктів, зокрема із німецькими імператорами він перетворювався на зловживання і визискування, яким король аж ніяк не опирався. Іноземні фаворити та Святий Престол нав’язували Генріхові зовнішню політику, яка була безплідною і шкідливою. Вихідці з втрачених континентальних володінь, де посилювалася влада шанованого в Європі французького короля Людовика ІХ Святого, домагалися відновлення імперських планів, на які в тодішньої Англії не вистачало ресурсів. Походи 1230 та 1242 рр. були невдалими, не принісши Генріхові нічого, окрім втрат. Не вдалося не лише повернути щось із спадщини Плантагенетів, але й встановити якійсь лад у законно англійській Гасконі.

Найбільшою помилкою Генріха була його згода у 1254 р. у відповідь на намагання Папи прийняти для свого сина Едмунда корону Сицилії. До того ж він погодився поручитися за величезні папські борги. Все це перетворювало англійське королівство на заручника авантюрної та дорогої папської політики, яка власне нічого в перспективі Англії не давала. Урядування Генріха призвело до надзвичайних фінансових проблем, які після прийняття “Великої Хартії” він вже не міг розв’язати шляхом свавільних та суворих дій. Навіть сама англійська церква все важче погоджувалася “годувати” Папу, незадоволення войовничих та владолюбних баронів теж, зрозуміло, зростало. На їх думку, якщо король і мав якійсь великі плани, то він їх мав реалізовувати за власний кошт, або погодитися на співучасть баронів в управлінні країною. Все це призвело до внутрішньополітичної кризи, більшої за масштабом, ніж повстання проти Іоанна Безземельного 1215-1217 рр.

Громадянська війна і зародження парламенту. Невдала політика корони в умовах неврожаю і голоду призвела до утворення у 1258 р. потужної опозиції. Барони утворили військовий союз і озброєні з’явилися у Вестмінстері – королівській резиденції. На їх вимогу частка іноземців-фаворитів була змушена залишити країну.

Одним з лідерів опозиції був Симон де Монфор, син французького графа – провідника хрестового походу проти альбігойців[60]. Хоч він теж був іноземцем, але його вдача і принципи сприяли шані з боку місцевих баронів, які об’єдналися навколо нього. Феодали, що зібралися в Оксфорді, висунули вимогу утворення комісії, обраної ними та королем, і яка б навела лад у королівстві. Комісія ця мала називатися “ парламент ”[61] (від франц. “говорити”), складатися з 12 чоловік і повинна була збиратися тричі на рік. Документ, в якому все це узгоджувалось отримав назву “ Оксфордські провізії ” (1258). Утворена комісія фактично керувала країною більше року, займаючись справами як внутрішньої, так і зовнішньої політики. З ініціативи Симона де Монфора було укладено Паризький мир із Францією (1259), який на певний час призупинив вже столітній конфлікт двох династій. Комісія провела низку адміністративних реформ, розслідувань зловживань та фінансових ревізій. В результаті всіх цих перетворень політично збурився “середній клас” англійських землевласників – дрібні “лицарі-бакалаври”, які складали основну масу вільного населення і які почали втручатися в хід баронських реформ. Вони намагалися зробити більш контрольованим процес правосуддя, щоби влада баронів не призвела до нових зловживань, - знаті вони боялися навіть більше, ніж нерозважливого короля. Нові, “ Вестмінстерські провізії ” (1259) вже встановлювали участь у різних наглядових установах “середніх людей”, а не лише вищого баронства.

Втім, розширення соціальної бази реформ призвело до розколу баронської партії, частину якої більше задовольняла співпраця із королем, аніж із дрібним лицарством. До того ж Генріх ІІІ дійшов згоди із Людовиком Святим, який із монархічної солідарності вирішив фінансово допомогти англійському королю для приборкання феодальної знаті. Третейський суд Людовика у 1264 р. визнав прийняті в Англії “провізії” незаконними. Син Генріха ІІІ Едуард, який загалом схвально ставився до необхідності реформ, енергійно взявся за створення “королівської партії”, яка б вчинила гідний опір прибічникам Монфора. До нього приєдналася значна частина феодалів, переважно із прикордонних з Уельсом земель. Але тут на політичну арену вийшли окрім дрібних землевласників ще й міщани, переважно лондонці. Їх очолили графи Лестер та де Монфор. Після поразки урядових військ у травні 1264 р. Генріх ІІІ потрапив у полон, і країною після цього фактично п’ятнадцять місяців керував Симон де Монфор. З метою узаконити вимоги опозиції, він скликав у 1265 р. перший парламент у сучасному розумінні, до якого закликав баронів, лицарів графств, міщан та церковників – представників усіх провідних станів королівства. Втім, ані цим зборам, ані наступним не вдалося досягти умиротворення країни: роялісти[62] не визнали урядування Монфора, маєтки короля грабувалися, вивільнення енергії населення в умовах розвалу центральної влади призвело до анархії і втрати контролю на місцях. В результаті цього хаосу диктаторська влада Монфора стала триматися лише на терорі. Втеча з полону принца Едуарда дала результатом згуртування навколо нього поміркованих політичних сил. Він зібрав військо, і у серпні 1265 р. в битві при Івземі сили Монфора були розбиті, а сам він загинув. Переможці, втім не одразу зробили належні висновки із причин громадянської війни, розпочавши свій терор і хвилі конфіскацій. Війна припинилася лише у 1267 р., коли було підписано “Кенілвортську угоду”, що якось відновлювала права колишніх опозиціонерів. Останні роки правління Генріха ІІІ позначилися стагнацією, коли країна із великим трудом виходила із кризи.

Говорячи про долю парламенту, можна додати, що незважаючи на поразку опозиції, наступний король Едуард І (1272-1307) все ж пішов на певний компроміс із станами і залишив парламент як регулярно діючий орган, що затверджував фінансову (перш за все податкову) політику корони. Поступово принципи його діяльності удосконалювались, отримуючи більшу ясність, чіткість, наближаючись до сучасних форм. У 1295 р. Едуард скликав парламент, що отримав назву "зразкового", бо він включав в себе усі елементи англійського суспільства, що були визнані як необхідні для забезпечення повноти представництва. Коли ми говоримо про “сучасні форми”, то це означає лише удосконалення структури та функціонування парламенту, який, звичайно, мав ще вузькі повноваження і не представляв усього населення країни. Англійський парламент ХІІІ ст. був переважно зборами магнатів, які повинні були, виходячи із своїх феодальних обов’язків, давати своєму сеньйору-королю поради із свого досвіду, допомогу зброєю та грошима; вони подавали свою думку в справах політичних та судових, оскільки король у цьому не надавав монополії професійним суддям: джерелом правосуддя був король, оточений баронами. Тому, у перші часи парламент був продовженням Королівської Курії і був органом переважно судовим, нагадуючи аналогічні установи в інших країнах, наприклад у сусідній Франції. Ніхто поки не вважав парламент якоюсь радикально новою інституцією із великими перспективами: він лише уособлював традицію радитися із кваліфікованими людьми з приводу нагальних державних справ, аж ніяк не обмежуючи владу короля.

Надалі особливого впливу ця установа набрала вже з кінця ХІV ст., коли внаслідок довгих війн зросла потреба корони в коштах. В добу Столітньої війни, між 1339 та 1344 роками парламент навіть відмовляв королю в субсидіях доти, доки він не розгляне усі представлені в парламенті скарги. Оскільки війна вважалася справою важливішою, ніж внутрішні суперечки, то корона йшла на поступки, і можливості парламентського контролю за фінансовими справами зросли та закріпилися.

В к. ХІІІ - сер. ХIV ст. змінилася кількість палат: спочатку існували окремі палати для баронів, духовенства, міщан та лицарів графств. Потім частина духовенства утворила в особливий орган - конвокацію. Лицарі графств (невеликі землевласники-дворяни - сквайри) засідали або разом з великими баронами (лордами й перами) або з міщанами. Поступово встановилася система двох палат - палати лордів і палати громад. У першій збиралися духовенство та барони, а у другій залишилися лицарі графств та представники міст.

Протягом Середньовіччя в Англії, на відміну від держав континенту, парламент як станово-представницький орган не занепав під тиском монархії, а навпаки, набрав сили. Це було обумовлено близькістю інтересів лицарів та міських верств, що дозволяло палаті громад часто діяти як єдиній силі і досягати значного впливу на політичні справи. Слід відзначити, що таке раннє виникнення та довготривалість впливу станово-представницьких органів влади є однією з особливостей історичного і політичного розвитку Англії.

Слід відзначити ще одну важливу роль парламенту: періодичні збори представників різних регіонів країни сприяли формуванню в них уявлення про спільність інтересів і позитивно впливали на розвиток національної самосвідомості англійців. Французька мова знаті поступово змішувалася із англійською, яка починає з XIV ст. домінувати. Важливим симптомом було те, що до парламенту 1258 р. король Генріх ІІІ звернувся вперше народною, англійською мовою.

 

Запрошення графа до парламенту (1295 р.)

Король улюбленому родичу і вірному своєму Едмунду, графу Корнуолла, привіт... Ми бажаємо мати з вами й іншими королівства нашого магнатами нараду і міркування, то ми велимо вам ім'ям вірності і любові, що ви маєте до нас, міцно наказуючи, щоб у неділю, найближчу після свята Св.Мартіна зимового, Ви особисто були присутні у Вестмінстері для того, щоб обговорити, ухвалити і виконати разом з нами і з прелатами й іншими магнатами й іншими жителями королівства нашого те, за допомогою чого варто усунути ці небезпеки [мова йде про війну з Шотландією]. Засвідчено королем у Кентербері в перший день жовтня.

 

Запрошення представників графств і міст до парламенту (1295 р.)

Король шерифу Нортгемптопшира. Тому що ми хочемо мати нараду і міркування з графами, баронами й іншими магнатами королівства нашого, щоб подбати про міри проти небезпек, що у ці дні загрожують цьому королівству, унаслідок чого повеліли їм, щоб вони прибули до нас у неділю, найближчу після свята Св.Мартіна зимового, у у Вестмінстер, щоб обговорити, ухвалити і виконати те, за допомогою чого варто усунути цю небезпеку, ми наказуємо тобі, міцно наказуючи, щоб ти розпорядився без затримки - обрати і до нас у зазначений вище день і місце відправити від названого вище графства двох лицарів і від кожного міста цього ж графства двох громадян і від кожного бурга двох городян найбільш визначних і більш здатних до праці; так, щоб названі лицарі повну і достатню владу мали а себе і за громаду названого вище графства, а названі громадяни і городяни за себе і за громаду названих вище міст і бургів окремо від них тут тоді могли робити те, що тоді буде по спільній раді ухвалено стосовно того, про що була мова вище, так, щоб за відсутністю цієї влади названа вище справа жодним чином не залишалася б незробленою. І ти повинен мати тут імена лицарів, громадян і городян і цей наказ. Засвідчено королем у Кентербері третього дня жовтня.

 

Повідомлення шерифа графства Девоншир про зроблені в графстві вибори лицарів у парламент (1290 р.)

Лицарі Роберт де Водстон і Андрій Треллор обрані громадою всього графства, і їм дані повноваження, відповідно до змісту цього наказу, і Джилберт Бікербі з Алланом Дедескомбом поручилися за них у тому, що вони з’являться [до парламенту] у зазначений у наказі день [63].

 

Повідомлення шерифа Оксфордшира і Беркшира про зроблені в графстві вибори городян у парламент (1295 р.)

У графстві Оксфорд немає ані міст, ані бургів, крім міста Оксфорду. І наказ, що я одержав, був переданий бейліфам цього міста [64], що мають право виконувати [на території міського імунітету] королівські накази, і вони мені повідомили, що за згодою громади міста Оксфорда, відповідно до форми [королівського] наказу, обрано два... городянина...

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных