Вступ повстанців до Лондону

...Велика юрба громад підійшла до лондонської цитаделі, щоб поговорити з королем, і вони не могли дочекатися розмови з ним, унаслідок чого вони піддали Тауер облозі з боку [шпиталю] Св.Катерини, до півдня. А інша частина громад, що були в Сіті, рушили до шпиталю Св.Іоанна, у Клеркенвіллі і дорогою спалили садибу і будинки Роджера Легетта, стряпчого, що був обезголовлений у Чіпсайді, і всі здані в оренду будинки і володіння Св.Іоанна, які тільки могли, а потім увійшли до гарного пріорства названого госпіталю і піддали полум’ю багато будинків, гарних і витончених в цьому пріорстві, до великого збитку і жаху на усі майбутні часи, а потім повернулися до Лондону для відпочинку і для поганих справ.

У цей час король перебував в одній з веж великого лондонського Тауеру і побачив... будинки... палаючі вогнем. Він покликав усіх лордів, що були з ним, в одну кімнату і просив у них поради, що робити в таку важку годину. І жоден з них або не вмів, або не хотів дати ради, унаслідок чого юний король сказав, що він велить меру Сіті зробити розпорядження шерифам і олдерменам, щоб вони у своїх кварталах наказали голосно сповістити, що усі у віці від п’ятнадцяти до шістдесяти років під страхом за життя і члени повинні завтра зранку, у п’ятницю, бути у Майл-Енді, щоб бачити і чути його, так щоб усі, хто знаходяться в Тауері, могли в безпеці вийти, куди їм буде завгодно, і врятуватися...

Зійшовши в малу вежу проти Св.Катерини, де розташувалося велике число громад, він наказав голосно оголосити їм, щоб усі негайно ж мирно розходилися по оселях і що він простить їм усі їхні провини. І усі закричали в один голос, що вони не підуть перш, ніж не одержать зрадників, котрі знаходяться в Тауері, і хартії, що звільнять їх від усякого роду рабства, і не дадуть їм і решту, чого вони зажадають. І король прихильно подарував їм це і наказав клерку написати білль у їхній присутності в такому роді: “Ричард, король Англії і Франції, пребагато дякує своїм добрим громадам за те, що вони так сильно хотіли його бачити і мати своїм королем, і прощає їм усякого роду провини, образи і злочини, учинені до цієї години, і хоче і наказує, щоб слідом за цим кожний виклав свої скарги на листі і надіслав їх йому, і він за порадою вірних лордів і своєї доброї Ради вигадає такий зпосіб, який буде на користь йому і їм і всьому королівству”. І до цього він приклав свою печатку в присутності їх і потім відправив названий білль із двома зі своїх лицарів до них до Св.Катерини і велів прочитати його їм... І коли громади вислухали білль, вони сказали, що це тільки дрібниці і знущання. Тому вони повернулися до Лондону і веліли сповістити по Сіті, що всі законники, і усі з канцелярського суду і з Палати шахівниці, і усі, хто вміє писати папери, повинні бути обезголовлені, де тільки їх знайдуть...

На другий день, у п’ятницю, громади з околиць і громади Лондона зібрали страшні сили, числом 100 тисяч і більше, крім 80 тисяч, що залишалися на пагорбі біля Тауера, щоб стерегти тих, хто знаходився в Тауері. І деякі відправилися на Майл-Енд на Брентвудському шляху, щоб чекати прибуття короля...

І от близько сьомої години король відправився на Майл-Енд і з ним його мати в кареті і графи... і багато лицарів і зброєносців... І коли він прибув і громади побачили його, вони усі схилили перед ним коліна і сказали: “Ласкаво просимо, наш сеньйор король Ричард, і ми не хочемо мати іншого короля, крім вас”.

Вимоги повсталих селян

І Вот Тайлер, їхній проводир і ватажок, став просити його від імені громад, щоб він дозволив їм узяти всіх зрадників проти нього і проти закону, і король погодився на те, щоб вони взяли за своїм бажанням тих, хто був зрадниками і про кого можна було законним порядком довести, що вони були зрадниками. І названий Вот і громади тримали два прапори, і прапори і прапорці, коли вони зверталися зі своєю петицією до короля. І вони просили, щоб жодна людина не була більше кріпаком і не приносила феодальної присяги і ніякої повинності не несли ніякому сеньйору, але давала би по чотири пенси за акр землі, щоб ніхто не повинен був нікому служити інакше, як по своїй добрій волі і за угодою.

І в цей час король звелів громадам вишикуватися в дві лави і сповістити їх, що він хоче підтвердити і подарувати їм, щоб вони були вільні і узагалі все, чого вони бажають, і що вони можуть пройти через усе королівство Англії і брати всіх зрадників і в безпеці приводити їх до нього, і він буде карати їх, як того вимагає закон.

Під приводом цього дарування названий Вот Тайлер і деякі громади відправилися до Тауеру, щоб взяти архієпископа, а інші залишилися на Майл-Енді. У цей час архієпископ набожно вів свою службу в Тауері...і, коли він вимовляв “усі святі, молитеся за нас”, увійшли громади і витягли архієпископа з капели в Тауері, грубо штовхали і били й інших, котрі були з ним, і вивели їх на пагорб біля Тауера і відрубали голову... архієпископу Кентерберійському...

Потім вони повернулися до лондонського мосту і тут виставили голову архієпископа на воротах мосту і вісім інших голів тих, котрі були обезголовлені, щоб усі могли бачити їх, хто буде проходити через міст.... И було обезголовлено в цей день 140 чи 160 чоловік. Потім вони відправилися до будинків ломбардців й інших іноземців, вдиралися до їх домів і грабували їх, забираючи все майно, яке тільки могли знайти, протягом усього дня і ночі, що прийшла, з огидними лементами і страшним галасом.

І наступного дня, у суботу... король велів сповістити серед усіх громад околиць, що були в Сіті, щоб вони відправилися на Смітфілд, щоб зустрітися там з ним, і так вони і зробили... І в цей [час] під’їхав мер Лондона Вільям Волворс, і король звелів йому рушити до громад і сказати, щоб їхній ватажок з’явився до нього. І коли він, на ім’я Вот Тайлер з Медстона, був покликаний мером, він під’їхав до короля з великою чемністю, сидячи на невеликому коні, щоб його могли бачити громади. І він зійшов з коня, тримаючи в руці кинджал, що він взяв в іншої людини. І коли він зійшов, він узяв короля за руку, наполовину зігнув коліно і міцно і сильно потряс руку, говорячи: “Будь спокійний і веселий, брат. Через якісь два тижні громади будуть хвалити тебе ще більше, ніж тепер, і ми будемо добрими товаришами”. А король сказав названому Воту: “Чому ви не хочете повертатися у ваші місця?” Той відповідав з великою клятвою, що ані він, ані його товариші не підуть доти, поки не одержать грамоту таку, яку вони хочуть одержати, і поки не будуть вислухані і включені в грамоту такі пункти, які вони хочуть зажадати, загрожуючи, що лорди королівства будуть каятися, якщо вони [громади] не одержать пунктів, які вони хочуть. Тоді король запитав його, які це пункти, що вони хочуть, і він охоче і без заперечення накаже написати їх і прикласти до них печатку. І тоді названий Вот прочитав вголос пункти, що вони вимагали, і зажадав, щоб не було ніякого іншого закону, крім Вінчестерського закону, і що надалі ні в якому судовому процесі не буде оголошення поза законом і що жоден сеньйор не буде мати сеньйорії, і усі вони будуть справедливо розділені між усіма, і лише один сеньйор король буде мати їх, і що майно святої церкви не повинне знаходитися в руках ченців, парафіяльних священиків і вікаріїв, ні інших зі святої церкви, але ті, хто володіє ним, будуть одержувати достатнє для життя утримання, а всі інші майна повинні бути розділені між парафіянами; єпископів не буде в Англії, крім одного, і прелатів, крім одного; і всі землі і утримання, що знаходяться в цих володарів, будуть узяті в них і розділені між громадами, із залишенням їм помірного утримання, і що в Англії не буде жодного кріпака, ні кріпацтва, ні холопства, але усі повинні бути вільні й одного стану. На це король спокійно відповів і сказав, що усе, що він може, він чесно їм подарує, залишаючи за собою регалію своєї корони, і велів йому відправлятися до своєї оселі без подальшого зволікання.

Увесь цей час, поки король говорив, жоден лорд і жоден з його радників не насмілювався і не хотів давати відповідь громадам у жодному місці, окрім самого короля...

Вбивство Вота Тайлера

...Мер Лондона, на ім’я Вільям Волворс, став докоряти названому Воту за... насильство і неповажне поводження в присутності короля і заарештував його. І за цей арешт названий Вот з великим роздратуванням ударив мера кинджалом у живіт. Але, як було бажано Богу, названий мер носив кольчугу і не зазнав ніякої шкоди, але, як людина смілива і мужня, витяг свій меч і відповів названому Воту сильним ударом у шию і ще раз сильним ударом у голову. Під час зіткнення один слуга королівського двору витяг свою шпагу і вдарив його два чи три рази в живіт і поранив його на смерть. І названий Вот пришпорив коня, волаючи до громад, щоб вони помстилися за нього; і кінь поніс його яких-небудь вісімдесят кроків, і отут він звалився на землю напівмертвий. І коли громади побачили, що він звалився і не знали напевно, що з ним трапилося, вони стали натягати свої луки і стріляти, унаслідок чого сам король пришпорив свого коня і поїхав до них і звелів їм, щоб усі вони йшли до нього на поле Св. Іоанна Клеркенвільского.

Придушення повстання

Тим часом лондонський мер з усією поспішністю, з якою лишень міг, поскакав у Лондон і зробив розпорядження, щоб усі ті, хто стояв на чолі двадцяти чотирьох кварталів Сіті, зробили оповіщення по своїх кварталах, щоб усі озброїлися як тільки могли скоріше і відправилися до короля на поле Св.Іоанна...

І сюди прибули олдермени, ведучи із собою начальників кварталів на чолі вишикуваних у військовому порядку людей їхніх кварталів, прекрасний загін добре озброєних людей великої сили. І вони оточили громади, як овець у загоні. І після того як мер відправив начальників міських кварталів до короля, він повернувся з загоном списоносців на Смітфілд, щоб покінчити з вищезгаданим ватажком громад. Коли він прибув до Смітфілду, він не знайшов названого проводиря Вота Тайлера і цьому він дуже здивувався і запитав, куди подівся зрадник. І йому сказали, що він був віднесений частиною громад у шпиталь для бідних біля Св.Варфоломія і покладений у кімнату начальника названого шпиталю. І мер увійшов туди і знайшов його і наказав винести його на Смітфілд у присутності його товаришів і велів обезглавити його і так закінчив його злочинне життя. І велів мер насадити його голову на кіл і нести перед собою до короля, що знаходився в полі... І коли громади побачили, що їхній проводир Вот Тайлер помер таким чином, вони упали на землю серед пшениці, як люди збентежені, голосно благали короля про прощення їм їхніх злочинів. І король прихильно дарував їм прощення, і багато хто з них кинувся бігти...

Після цього король розіслав своїх посланців по різних місцях визначати зловмисників і піддавати їх смерті. І багато хто були схоплені і повішені в Лондоні. І багато шибениць було поставлено тоді навколо лондонського Сіті й в інших містах і селах у південній частині країни. Нарешті, з Божого бажання король побачив, що занадто багато з його підданих загинуло і багато крові пролито, серце його охопила жалість, і він дарував їм прощення за умови, що надалі вони ніколи не будуть повставати під страхом втрати життя і що кожний з них візьме грамоту про помилування і заплатить королю мита за його печатку двадцять шилінгів, щоб зробити його багатим. Так скінчилася ця нещаслива війна.

Джон Ґонт, герцог Ланкастер ( John of Gaunt, duke of Lancaster) (1340-1399 р.) - четвертий син короля Англії Едуарда III і Філіпи Генегау (Ено).

Ґонт народився в Генті (звідки й отримав прізвисько), куди його мати рушила разом з чоловіком, Едуардом III, що вів війну за французьку корону проти Філіпа Валуа. У 1359 р. Джон Ґонт одружився на своїй кузині Бланці, спадкоємиці герцога Ланкастерського. У 1362 р. після смерті тестя Джон здобув титул герцога і став одним з найбагатших магнатів Англії.

У 1365 р. союзник Англії король Леону й Кастилії, Педро I, був вигнаний з королівства своїм зведеним братом Енріке Трастамарським (незаконнонародженим сином короля Альфонсо XI), що захопив престол за допомогою французьких військ. У відповідь у 1367 р. для захисту прав Педро I у Кастилію прибули англійські війська під командуванням Чорного принца і Джона Гонта. У битві при Найєрі англійці здобули блискучу перемогу, після якої Педро був відновлений на троні. Енріке, однак, за підтримкою Франції, продовжував боротьбу, що врешті завершилася у 1369 р. його перемогою. Педро I був захоплений у полон і потім убитий. У тому ж 1369 р. померла дружина Гонта, Бланка, а в 1371 р. він одружився на дочці убитого короля Педро, Констанції. Цей шлюб пізніше дозволив герцогу претендувати на корону Леона і Кастилії.

Після чергової вдалої військової кампанії на півдні Франції на поч. 1370-х рр., герцог повернувся в 1375 р. до Англії, щоб допомогти вже старому батькові вести державні справи. При дворі від здобув активну підтримку фаворитки Едуарда III, Аліси Перрерс, яка мала на короля безмежний вплив, - і на багато наступних років герцог Ланкастерський встав на чолі королівської адміністрації. Після смерті в 1377 р. Едуарда III на англійський престол зійшов Ричард II, малолітній син померлого роком раніше Чорного принца. Герцог продовжував керувати країною від імені свого племінника. Очолюючи при дворі баронську партію, опозиційну партії кліриків, Джон Ґонт підтримував, захищаючи від нападок, звинувачуваного в єресі Джона Вікліфа.

Будучи прихильником активної зовнішньої політики, Джон Ґонт постійно наполягав на організації військових кампаній проти одвічних ворогів англійців - французів і шотландців. У 1385 р. був розпочатий похід для відсічі спільного нападу шотландців і французів на північний кордон Англії. Після низки перемог англійцям вдалося взяти Единбург. Однак, коли залишки французького війська рятувалися втечею, король Ричард замість того, щоб продовжити переслідування супротивника на континенті, повернувся до Лондону. Герцог був настільки обурений рішенням свого племінника, що відкрито звинуватив короля в боягузтві. Джона Гонта підтримали й інші його брати - сини Едуарда III - Едмунд, граф Кембріджський, і Томас, граф Бекінгемський. Скривджений Ричард II, прекрасно усвідомлюючи могутність герцога Ланкастерського і його популярність серед придворних, вирішив організувати змову, метою якої було убивство Джона Гонта. Ці плани Ричарда стали відомі його матері, що симпатизувала брату свого чоловіка. Удова Чорного принца офіційно примирила дядька і племінника.

Хоча герцог прийняв титул короля Леону й Кастилії ще у 1372 р. і вже за правління Едуарда III був відомий у народі як “Монсеньйор Іспанії”, він лише в 1386 р. запитав у короля дозволу відправитися до Іспанії для ведення війни за свій трон. Надзвичайно зраділий майбутньому від’їзду герцога, Ричард провів у Лондоні церемонію, що нагадувала коронацію, увінчавши голову дядька золотою короною. Похід почався дуже вдало, однак незабаром англійська армія стала зазнавати великих утрат, спричинених пошестями. У цій ситуації спадкоємцю Енріке Трастамарського, Жоану I, за дипломатичної і потенційної військової підтримки Франції, вдалося уникнути поразки й укласти компромісний договір з герцогом Ланкастерським. За цією угодою син Жоану I, Енріке (майбутній Енріке III) повинен був взяти в дружини дочку герцога, Катерину, а Джонові Гонту виплачувалася величезна одноразова контрибуція. Крім того, щорічно, протягом життя герцога і його дружини у Байонну для відправлення до Англії повинні були доставляти 10 тисяч марок золотом.

У 1389 р. Джон Ґонт повернувся до Англії, де йому довелося мирити свого племінника з обуреними його сваволею лордами. У 1390 р. король подарував йому титул герцога Аквітанії. У 1394 р. герцог очолив англійське посольство, відправлене до Франції для ведення переговорів про перемир’я. Перемир’я на 28 років, укладене у 1396 р., була оформлено як особисту унія двох королів: Ричард II одружився на семирічній дочці Карла VI, Ізабеллі.

У 1395 р. Джон Ґонт овдовів у другий раз. Через два роки він знову одружився - на своїй давній коханій Катерині Суїнфорд. Їх народжені до шлюбу діти (рід Бофорів) були визнані законними лише у 1397 р. В останні роки життя Джона Гонта його відносини з королем ставали усе більш і більш напруженими. У 1398 р. Ричард II відправив у вигнання старшого сина герцога Ланкастерського, Генріха Болінгброка (пізніше короля Генріха IV). Джон Ґонт помер у 1399 р. і був похований у соборі Св.Павла. Через рік його позбавлений спадщини син не тільки повернув собі герцогство батька, але й здобув корону Англії.

Суспільство наприкінці XIV - на поч. XV ст. На початку XV ст. більшість селян стали практично вільними. Основними їх категоріями в цю добу були: 1) копіголдери (колишні віллани) - спадкові утримувачі на умовах договору з земельним лордом; 2) фріголдери - вільні утримувачі, фактичні власники землі; 3) лізголдери - орендарі на землях лордів, що сплачували оренду грошима. Останні дві категорії, найзаможніші, називалися також " йомени ". Звичаї та традиції сільської общини ще зберігалися, але її землі переважно вже належали лордам.

Занепад кріпосництва доволі болісно вдарив по господарству великих лендлордів: не маючи змоги експлуатувати залежних селян як раніше, вони були змушені переорієнтуватися на передачу землі селянам в оренду. Проте суттєво піднімати суму земельної ренти після повстання Тайлера вони не наважувалися (а терміни оренди землі були довготривалі), і це поступово підривало господарську структуру великих феодальних господарств. В умовах зростання грошових витрат та втрати постачання продуктів натурою лендлорди терпіли збитки. Барони намагалися надолужити витрати, збираючи приватні військові загони та тероризуючи слабших сусідів, з яких вони починають стягувати незаконну данину, - т.зв. "підтримку". Зміни суспільних стандартів в одязі, способі життя та поведінці у бік більшої розкоші штовхали баронів на порушення законів, розбійництво та надужиття (що також змушувало їх активніше втручатися в політичну боротьбу), ставило у фінансову залежність від купецтва та багатих міщан, які їх кредитували.

У XV ст. все більше значення отримувало “нове дворянство” (джентрі - дрібні лицарі, вчорашні йомени та міщани-землевласники), яке використовувало найману працю в орієнтованих на ринок господарствах. Такі високопродуктивні господарства поступово перейняли на себе функції старих міських центрів, - у сенсі більш енергійного розвитку ремесла, дрібної промисловості та торгівлі, на що не були здатні зарегламентовані архаїчним гільдійним укладом міста. Між самими містами також відбувалося розшарування: великі порти - Лондон, Гуль, Брістоль - швидко зростають і стають центрами міжнародного значення, а старі центри цехового ремесла занепадають. Купецтво англійських портів намагалося позбутися монополії іноземців - ганзейців та італійців, які тривалий час контролювали зовнішню торгівлю країни.

Контрольні запитання:

· Назвіть причини Столітньої війни

· Що обумовило її таке довге тривання?

· Які етапи пройшла Столдітня війна у XIV ст.?

· Які соціально-економічні наслідки мала «чорна смерть»?

· Які причини визначили спалах та поразку повстання Вота Тайлера?

Рекомендована література:

Брайант А. Эпоха рыцарства в истории Англии. СПб., 2001.

Бурова И. Две тысячи лет истории Англии. СПб., 2001.

Тревельян Дж. Социальная история Англии. М., 1959.

Зверева Г. История Шотландии. М., 1988.

Афанасьев А. История Ирландии. М., 1913.

Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.

Басовская Н. Столетняя война: леопард против лилии. М., 2002.

Квеннелы М. и Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002.

Мортон А. История Англии. М., 1950.

Очерки истории Англии: Средние века и новое время / Под ред. Г.Р.Левина. М., 1959.

ЛАНКАСТЕРИ ТА ЙОРКИ

Ланкастери при владі. Генріх IV Ланкастер. Азенкур і Труа. Завершення Столітньої війни. Джон Бедфорд. Англія після Генріха V. Доба Бофора і Глостера. На шляху до війн Троянд: 1447-1455 рр. Повстання Джека Кеда. Початок війни Троянд. Битва при Таутоні. Едуард IV і граф Ворик: 1461-1475. Ричард Невілл. Кінець династії Йорків: 1475-1485 рр. Ричард ІІІ. Босворт. Шотландія у XIV-XV ст. Ірландія у Х-XV ст. Середньовічний Уельс.

Ланкастери при владі. Політичні події в Англії на межі XIV - поч. XV ст. характеризуються суттєвим послабленням королівської влади та поширенням баронських заколотів та повстань. У 1399 р. внаслідок конфлікту з сином Джона Гонта, герцога Ланкастерського Генріхом Болінгброком короля Ричарда ІІ було усунуто від влади. Болінгброк, ставши королем Генріхом ІV (1399-1413) започаткував нову династію - Ланкастерів. Йому не вдалося досягти стабільності своєї влади, і весь час доводилося придушувати численні виступи і змови баронських угруповань. За доби Генріха відновила свій вплив в країні католицька церква, процес секуляризації припинився, а проти її прибічників (головним чином лолардів – радикальних послідовників Вікліфа) розпочинають переслідування. Саме в цей час вперше в історії Англії відбулося спалення єретиків. Конфлікти з лолардами, парламентом і баронами, важка хвороба змусили Генріха зректися влади на користь сина - Генріха V (1413-1422).

Генріх IV Ланкастер (або ж Болінгброк, Henry IV “Bolingbrock”) (1367-1413 р.) - король Англії в 1400-1413 р. Генріх, що отримав за місцем свого народження прізвисько Болінгброк, був старшим сином Джона Гонта, герцога Ланкастерського (четвертого сина короля Едуарда III) і його першої дружини Бланки Ланкастерської. У десять років йому був подарований титул графа Дербі, а також найпочесніша нагорода в королівстві - Орден Підв’язки. У 1380 р. він одружився на одній зі спадкоємиць графа Герефорда, Марії Богун, і в 1384 р. успадкував і цей графський титул. У 1397 р. Генріх став І герцогом Герефордом.

У 1387 р., за відсутності свогобатькав Англії, регента за малолітнього короля Ричардові II і фактичного правителя королівства, Генріх Болінгброк ввійшов у змову з лордами, обуреними тиранією короля і зловживаннями королівських фаворитів. Апелянтам вдалося домогтися успіху: фаворити короля були засуджені парламентом за зрадництво, а сам король був поставлений під контроль Ради. Однак повернувшись у 1389 р., Джон Ґонт встав на захист свого царственого племінника і зміг на якійсь час примирити опонентів.

Період з 1390 по 1393 р. Генріх провів у Хрестових походах: спочатку, приєднавшись до Тевтонського ордену, у Лівонії і Пруссії, а згодом - на Кіпрі й у Палестині.

Незважаючи на позірне примирення, король Ричард так і не простив апелянтів. У 1398 р., після того як Генріх і ще один колишній апелянт, герцог Норфолк, намагалися розв’язати свою особисту суперечку двобоєм, обидва суперника були за наказом короля вигнані з Англії. Наступного року помер його батько Джон Ґонт. Ричард II конфіскував великі володіння герцога, що мали відійти до Генріха Болінгброка. Останній зненацька встав на чолі лордів, незадоволених “тиранією короля”. Скориставшись з відсутності Ричарда, що очолив похід на Ірландію, Генріх і його соратники в липні 1399 р. висадилися в Англії і рушили на Лондон. Ричард, що поспіхом повернувся, не зміг вчинити опір ворогам. У серпні король був полонений і перепроваджений до замку Понтефракт. Сподіваючись зберегти життя, Ричард II підписав зречення від престолу. Однак у 1400 р., після коронації Болінгброка, він був негайно убитий.

Перші десять років правління Генріха пройшли у постійній боротьбі. Спочатку в січні 1400 р. йому довелося розправлятися з прихильниками Ричарда II, що планували звільнити скинутого короля, але й після смерті Ричарда велика частина змов проти Генріха супроводжувалася чутками про його “чудовий порятунок”. З 1403 по 1408 р. Генріх вів боротьбу з однією із наймогутніших родин Англії - домом Персі. Навіть колишній соратник Генріха Болінгброка по опозиції Ричардові II, герцог Норфолк, у змові з архієпископом Йоркським підняв у 1405 р. заколот.

Внутрішні безладдя були на руку споконвічним ворогам Англії. Підкорений ще в кін. ХІІІ ст. Уельс спробував повернути собі незалежність. У 1400 р. там спалахнуло велике антианглійське повстання під проводом Овейна Гледовера. У 1402-1403 р. французькі кораблі періодично підтримували Глендовера з моря. Нарешті, у 1405 р. французьке військо висадилося в Уельсі. Втім, не спромігшись на видимий успіх, французи через рік повернулися на континент. Але лише в 1410 р. Генріх Болінгброк зміг остаточно підкорити валлійців.

З 1408 р. здоров’я Генріха IV помітно погіршилося; історики припускають, що в короля була проказа. У період з 1410 по 1411 р. від імені батька країною керував принц Уэльський Генріх. Саме за його наказом у Францію були відправлені англійські війська для підтримки герцога Бургундського, що воював з Орлеанським домом. Дещо оклигавши від хвороби, Генріх IV, натомість, став підтримувати герцога Орлеанського. Протиріччя між батьком і сином виросли в справжній конфлікт - при англійському дворі йшла боротьба за владу між хворим королем і молодим принцом. Успіх одного або другого відбивався на зміні канцлерів: Генріх IV довіряв Томасові Арунделю, а його син підтримував Генріха Бофора. 1412 р. король, що взяв керування країною у свої руки, змусив принца залишити королевську Раду. Але вже мало що значило: у 1413 Генріх IV помер.

Азенкур і Труа. Третім періодом Столітньої війни традиційно вважаються події 1415-1420 рр., коли військова фортуна знову повернулася обличчям до англійців, які досягли здається майже усього, чого прагнули.

Державний переворот 1399 р. зруйнував нетривале англо-французьке зближення, бо новій англійській династії потрібні були гучні успіхи для закріплення своєї влади, але одразу розпочинати війну вона ще не могла. Французи не визнали нового англійського короля Генріха IV. Перед ним стояло важке завдання утримати свою владу в Англії в умовах низки змов та заколотів, триматися за перемир’я з Францією, водночас готуючись до неминучої війни з нею. Генріх намагався заспокоїти шотландців, схиляючи їх до миру за умови визнання англійського верховенства. Ті відповідали не надто дипломатично. Спровокувавши північних сусідів, англійці дочекалися початку війни і швидко розбили шотландське військо. З 1405 р. юний король Джеймс І Стюарт перебував в їх полоні. На початку XV ст. вже відбувалися постійні сутички на морі, коли англійські та французькі пірати по черзі плюндрували узбережжя і приморські міста. В Аквітанії, де перемир’я аж ніяк не розмежувало володіння двох держав, французи вдало тиснули на англійські залоги. Під час повстання валлійців під проводом Овена Глендовера (1400-1410) в Уельсі рік перебувало французьке військо. Тобто неофіційно, але фактично війна тривала. Ускладнилася ситуація у Франції у 1405 р., коли при дворі психічно хворого Карла VI посилилася боротьба угруповань знаті, очолених його братом – Людовиком Орлеанським та іншим родичем – герцогом Бургундським Жаном Безстрашним. Останній, який володів Фландрією, не був зацікавлений у конфлікті з англійцями. Політика французького королівства стала суперечливою: “ бургіньйони ” (бургундська партія) та “ арманьяки ” (або “ орлеаністи ” - прибічники вбитого у 1407 р. Людовика Орлеанського, очолені графом Арманьяком) трималися з усіх питань протилежних позицій. Врешті англійцям для реваншу вже не треба було докладати великих зусиль: бургіньйони самі запросили їх втрутитися у міжфранцузьку ворожнечу. У 1411 р. англо-бургундські війська увійшли до Парижу, і тоді вже арманьяки запропонували свою співпрацю. Військо Томаса, герцога Кларенса висадилося в Нормандії і нищило все навкруги до вістей про смерть Генріха IV (1413). Короновано було його сина, двадцятип’ятилітнього Генріха V (1413-1422). Він ще юнаком здобув військовий досвід під час війни в Шотландії, в останні роки правління батька брав участь у державному управлінні. В його особі Англія отримала сильного володаря, а Франція – сильного противника. Уельс було заспокоєно, шотландці сиділи тихо, внутрішні бунти були придушені. Натомість у Франції тривала громадянська війна. Це дозволило Генріхові зайняти жорстку позицію і підняти свої вимоги до колишніх вимог Едуарда ІІІ.

У серпні 1415 р. в Нормандії висадилася найбільша армія за весь час Столітньої війни – бл. 30 тис. вояків з потужною артилерією. Застосовуючи тактику залякування, Генріх пройшов нищівним рейдом по півночі країни. 24 жовтня 1415 р. його просування було зупинено французькою армією неподалік від Кале біля селища Азенкур. Уроки Кресі і Пуатьє були французами вже забуті: знову переважаюче числом лицарське ополчення, позбавлене єдиного проводу, зазнало чергової нищівної поразки, а декілька тисяч вояків – “цвіт лицарства” - загинуло. Генріх V знайшов підтримку німецького імператора Сигізмунда, графа Голландського Вільгельма та герцога Бургундського Жана. У 1417 р. він знову висадився у Франції і приступив до систематичного і надзвичайно жорстокого підкорення країни. Бургундці, оточивши Париж із королівським військом, допомагали йому. У 1418 р. вони взяли столицю і перебили арманьяків, англійці увійшли в центр Нормандії Руан. Французька знать постійно коливалася в своїх політичних симпатіях: недовга спілка бургундця Жана Безстрашного із дофіном Карлом закінчилася вбивством першого, наступник Жана Філіп (1396-1467) знову перейшов на бік Англії, вже надовго, до 1435 р. Англо-бургундський блок переміг у 1420 р., схиливши безумного Карла VI до підписання мирної угоди в Труа. За умовами угоди Генріх V оголошувався “улюбленим сином і спадкоємцем” Карла VI, одружувався на його доньці принцесі Катерині, а їх діти мали правити об’єднаним королівством; дофін Карл визнавався незаконнонародженим і позбавлявся будь-яких прав на корону. За це англійський король обіцяв дружині Карла VI Ізабеллі Баварській та її спільнику Філіпу Бургундському допомогу у боротьбі проти дофіна. Юридично після смерті Карла та Ізабелли Французьке королівство припиняло своє існування. Таким чином нарешті відбулося принципове розмежування політичних сил у Франції: частина знаті остаточно перейшла на англійський бік, а всі сподівання на незалежність могли відтепер пов’язуватися лише з дофіном Карлом, який закріпився у місті Бурж в центрі країни. Договір в Труа створював лише чергову ілюзію закінчення війни, яка мала будь-що тривати до остаточної перемоги якоїсь із сторін. Дофін зібрав військо, а Генріхові довелося у 1420-1422 рр. жорстоко встановлювати контроль над буцімто «законними» володіннями, де населення не бажало визнавати чужоземну владу. На війні загинув брат Генріха, герцог Кларенс, а у 1422 р. сам 36-літній англійський король скоропостижно помер, скоріш за все від дезинтерії.

Завершення Столітньої війни. Після смерті Генріха V залишився його син-немовля Генріх VI (1422-1461), а регентом було призначено брата покійного короля герцога Бедфорда (1389-1435). Новий король був хворобливий, кволий, успадкувавши від свого діда-французького короля психічний розлад. В часи його правління Англія була приречена на такі ж проблеми, як перед тим Франція. В сенсі продовження війни ситуація теж викликала ускладнення. Угодою в Труа смерть молодого Генріха V не передбачалася: старий безумний Карл VI пережив його на шість тижнів, зберігаючи титул короля Франції. Після його смерті дофін Карл оголосив умови підписаного миру незаконними і коронувався в Пуатьє як Карл VII (1422-1461). Франція була поділена на три частини: Бургундія та Шампань перебували під владою Філіпа Бургундського, північ та південний захід контролювалися Бедфордом і англійцями, на південь від Луари переважали прибічники дофіна.

Намагаючись зміцнити англо-бургундську спілку, Бедфорд одружився на сестрі герцога Філіпа. Король Шотландії був ним відпущений за викуп і за умови шлюбу із знатною англійкою. Але це не зупинило шотландську допомогу дофіну або “буржському королю”: в його війську билося бл. 6 тис. шотландців. Англійцям доводилося розпорошувати свої сили, утримуючи великі терени із ворожим населенням. Дофін ще не оцінив партизанської тактики і схилявся до великих боїв. У 1423 р. при Краванте його військо було розбите графом Солсбері, а у 1424 р. Бедфордом при Варнейлі, на межі Нормандії. До 1428 р. англійці безупинно просувалися вглиб французької території. Але вже у 1420-х роках проявилися чинники, які згодом зруйнували англійську перевагу. По-перше, опір населення окупаційній владі набирав все більших масштабів, а по-друге, в самій Англії не все було гаразд. Бедфорд був регентом лише Франції, а в Англії такі повноваження мав його брат герцог Глостер. Вони постійно сперечалися за верховну владу, на додаток Глостер розпочав суперечку з Філіпом Бургундським з приводу низки земель в Нідерландах, - а це підривало в перспективі англо-бургундський союз.

Злам в ході війни відбувся у 1429 р. під час облоги англійцями міста Орлеан на Луарі. Його стратегічне розташування робило боротьбу за нього принциповою. На чолі французького війська стала харизматична постать доби – Жанна д’Арк, селянська дівчина, яка впевнила дофіна в тому, що на неї Богом покладено місію вигнання англійців. Звичайно, важко повірити у такий чудесний злет Орлеанської Діви у тогочасному надзвичайно кастовому середньовічному суспільстві. Тому походження Жанни залишається в науці питанням дискусійним. Втім, у будь-якому разі вона надихнула французів, повернувши їм віру у свої сили. У травні 1429 р. англійське військо із великими втратами відступило від Орлеану. У червні, пробившись через Шампань, дофін коронувався у Реймському соборі – традиційному місці коронації французьких королів. Ще рік Жанна проводила військові операції, поки у травні 1430 р. не була захоплена в полон бургундцями. Герцог Філіп видав за 10 тис. ліврів Жанну англійцям, які судили її церковним судом як відьму і спалили в Руані у 1431 р.

Герцог Бедфорд розумів, що ініціатива втрачається, і поспіхом намагався надолужити втрачене. У 1431 р. в Парижі пишно коронували малолітнього Генріха VI французькою короною, проте ця подія не змінила симпатії народу. В цей же час тривали переговори з шотландцями – Бедфорд намагався зруйнувати планований франко-шотландський династичний шлюб. Але, незважаючи ні на що, у 1436 р. на північному кордоні знову йшла війна. Селянство Нормандії енергійно боролося проти загарбників, і внаслідок каральних акцій перед тим квітучий край було перетворено на пустелю. 1435 р. поставив під загрозу всі сторічні зусилля англійців: на міжнародній конференції в Аррасі за участі Папи вони потерпіли дипломатичну поразку, опинившись в ізоляції, давній союзник Філіп Бургундський перекинувся на бік Карла VII, а невдовзі помер і їх найздібніший провідник герцог Бедфорд. У 1436-1439 рр. вони намагалися в останній раз добитися перелому: була знята бургундська облога Кале, розорена Фландрія, захоплені терени в Нормандії, Мені та Іль-де-Франсі. Але врешті величезні витрати не принесли очікуваних вагомих здобутків. З 1439 р. одночасно тривали воєнні дії і мирні переговори. Англійці могли дещо розраховувати на розкол в стані французів, бо посилення влади короля природно викликало занепокоєння вищої знаті, яка почала вимагати негайного укладання миру. У 1444 р. в Турі було підписано перемир’я (1444-1449). Воно давало англійцям та французам перепочинок і передбачало шлюб Генріха VI з племінницею Карла VIІ Маргаритою Анжуйською. У 1449 р. після ретельної підготовки Карл VIІ рушив відвойовувати північну Францію, до нього приєднався й герцог Бретані, який перед тим займав вичікувальну позицію. Оточене в Руані англійське військо на чолі з головнокомандувачем Телботом після повстання городян було змушене здатися. Навесні 1450 р. англійці ще раз спробували повернути собі Нормандію, але 10 квітня 1450 р. були вщент розбиті в битві при Форміньї. В серпні на півночі Франції в англійців вже залишалося лише Кале. У 1451 р. було звільнено південний захід до Бордо включно.

Всі ці події розбурхали політичне життя Англії. У 1450 р. королівський фаворит граф Саффолк був страчений, в тому ж році влітку вибухнуло повстання під проводом Джека Кеда, спричинене важким податковим тягарем. Намісник у Франції герцог Сомерсет був звинувачений у здачі Нормандії і ув’язнений в Тауері. Все більше влади концентрувалося в руках Ричарда, герцога Йоркського, який сподівався колись усунути від влади слабовільного Генріха VI. Для англійської знаті продовження війни вже ставало справою принципу – вона втрачали у Франції землі і прибутки. У 1452 р. було відбито Бордо, але через рік, 16 червня 1453 р. біля міста Шатільйон війська англійця Телбота були розбиті армією Карла VIІ, а сам Телбот загинув. Залишки англійської армії відступили до Бордо, де і здалися 19 жовтня 1453 в. Ця дата традиційно вважається датою закінченням Столітньої війни.

Англія не визнала факту своєї поразки і закінчення столітнього конфлікту не було оформлено юридично. В англійських руках на терені Франції залишилося лише Кале (до 1558 р.). Перебіг війни довів немождливість лише військовими діями підпорядкувати своїй владі цілу країну в умовах відходу в минуле феодально-династичних цінностей і становленням централізованих національних держав.

Джон Бедфорд ( Плантагенет, герцог Бедфорд, John Plantagenet of Bedford) (1389-1435) - англійський державний діяч і воєначальник. У найважчий період Столітньої війни між Англією і Францією командував англійською армією на континенті. Третій син англійського короля Генріха IV (який правив у 1399-1413 р.), титул герцога Бедфорда отримав від свого брата, короля Генріха V, у 1414 р. За відсутності Генріха V, що воював у Франції, Бедфорд займав високі посади в Англії, зосередивши в своїх руках все керівництво країною.

У 1416 р. Бедфорд брав участь у знятті облоги з Арфлеру у Франції. Тоді ж англійський флот під його командуванням здобув перемогу над французьким флотом у битві в гирлі Сени. Бедфорд знаходився у Франції в 1422 р., коли Генріх V помер, і став регентом при десятимісячному королі Генріхові VI, своєму племіннику. У період його відсутності цю посаду обіймав його брат Гемфрі, герцог Глостер.

У 1423 р. Бедфорд уклав угоду з бургундським герцогом Філіпом Добрим, і в союзі з ним знову окупував північно-західну Францію, на той час втрачену англійцями. Опісля він почав потужний наступ на французьке військо і разом з Філіпом виграв бій при Верне 17 серпня 1424 р. проти військ дофіна Франції, майбутнього короля Карла VII.

Союз з бургундцями виявився неміцним через постійну ворожнечу між герцогом Бургундським і Гемфрі Глостером. У 1426 р. Бедфорд повернувся до Англії, щоб примирити ворожі партії Глостера і канцлера держави Генріха Бофора.

Повернувшись у Франції, Бедфорд почав політику безжалісного спустошення завойованих територій. У відповідь на це в країні почалася партизанська війна. Незабаром англійці втратили контроль над завойованою територією і вже не ризикували пересуватися по французькій землі, відсиджуючись по фортецях. У цей період Бедфорд розпочав спробу перенести воєнні дії на нові, ще не розорені землі Франції. У 1428 р. англійці обложили Орлеан - могутню фортецю, узяття якої відкрило б їм шлях на південь Франції..

У квітні 1429 р. під Орлеаном з’явилася Жанна д’Арк. Зняття облоги англійців з Орлеана стало поворотним пунктом усієї війни. Це була перша велика перемога французів після 15 років поразок. Незабаром Карл VII був коронований у Реймсі як законний король Франції, яку англійці вже оголосили своїм володінням. Бедфорд взяв участь у викупі Жанни д'Арк у бургундців, що захопили її в полон. У 1431 р. Жанна за згодою Бедфорда була спалена в Руані як єретичка.

Бедфорд помер у той момент, коли Бургундія розірвала спілку з Англією і стала готувати сепаратний мир із французьким королем.

Англія після Генріха V. Доба Бофора і Глостера. Коли в 1422 р. помер англійський король ГенріхV, його єдиному синові було дев’ять місяців. На жаль, за його дитинством не прийшло, як те було звичайно в історії Англії, більш-менш славне правління вже підрослого короля. Навпаки, роки, коли майбутній Генріх VI сидів на англійському престолі, поклали початок однієї з найтрагічніших сторінок англійської історії. Природно, що за ніжного віку юного короля оточували опікуни, що й керували королівством, але коли у 1437 р. юнак досяг повноліття, нічого не змінилося. Стало ясно, що Генріх являє собою пряму протилежність своєму батькові: з раннього віку він був зайве благочестивий і набожний для першої особи королівства, а пізніше прихована в ньому хвороба вирвалася назовні - король страждав слабоумством. Єдиний пам’ятник, що позитивно зв’язується в суспільній свідомості англійців із цим королем, це капела Кінгз-коледжу в Кембріджському університеті. Генріх не любив воювати, він був явно нездатний до прийняття яких-небудь політичних рішень, так що із самого початку і до кінця свого життя він був справжньою маріонеткою в руках більш талановитого (чи рішучого) оточення - спочатку своїх дядьків, а потім вольової і рішучої дружини. Його невдале правління продовжувалося бл. сорока років, десять з них він провів або у вигнанні, або в ув’язненні, спостерігаючи за тим, як у нього на очах валиться могутність династії, яка була при його вступі на престол однією з найпотужніших і впливових в Європі. Саме той факт, що король Генріх аж ніяк не-проявив себе як політик, і вплинув на політичне життя Англії середини XV сторіччя.

Основна частина війн, переворотів і інших “кривавих” подій, що настільки нерідкі в історії, припала на другу половину його правління. Велика ж частка доби його перебування на престолі обійшлася без конфліктів. Можливо, так сталося тому, що найбільш могутні англійські магнати - Ричард Бошамп і Ричард Невіл, графи Ворикські, і Ричард, герцог Йоркський, які теоретично могли внести елемент смути у внутрішнє життя королівства, у цей час були зайняті на континенті - Столітня війна з Францією тривала. У цей час усі політичні конфлікти розв’язувалися мирним шляхом. Поки Генріх був маленьким хлопчиком, та й згодом, довгі роки над його розумом і волею панували три чоловіки, у чиїх жилах також текла королівська кров. Мова йде про Джона, герцога Бедфорда, дядька короля, що був прекрасним правителем, чудовим солдатом і шановною людиною; саме він утримував позиції Англії на континенті, поки Генріх не досяг повноліття. Другим був Гемфрі, герцог Глостерський, інший дядько короля. У цій людині змішалися найбільш, здавалося б, несумісні якості: він був відважним солдатом і заступником літераторів, у політичних діяннях він не відрізнявся добірністю і схильністю до загальноприйнятих стандартів політики, однак протягом чверті століття він був найявскравішою, прямо-таки феєричною фігурою на політичній сцені Англії. Інший родич Генріха - Генріх Бофор, єпископ Вінчестерський, син Джона Гонта, був також фігурою неординарною, хоча і дуже суперечливою. У свій час Генріх V не дозволив йому зайняти кардинальську посаду, однак пізніше він усе-таки домігся свого. Бофор дуже жваво цікавився церковною політикою на континенті - у 1420-ті роки він хотів домогтися участі англійської армії в походах проти чеських єретиків-гуситів. Зважаючи на все, його затаєною мрією було бажання опинитися при папському дворі. Однак усе своє свідоме життя, починаючи з 1404 року, коли він став канцлером, і до своєї смерті в 1447 році він здійснив самий рішучий вплив на внутрішню політику Англійського королівства. У його руках знаходилися величезні фінансові кошти, які він із завидним успіхом використовував на благо корони і країни, на забуваючи, звичайно, і себе. За умов Столітньої війни підтримувати на плаву державний корабель було доволі обтяжливо, і все-таки Генріху Бофору це вдалося. Відомо, що єпископ давав величезні суми грошей у ріст. Що ж, навіть якщо ці дії, які заперечувалися католицькою церквою, і були насправді, користь від цього для королівства також була дуже відчутною.

У листопаді 1422 р. парламент прийняв спеціальний указ, яким регулювався порядок керування країною на період малолітства Генріха VI. Спочатку на посаду регента претендував Глостер, але йому відмовили, тому що цій людині попросту ніхто не довіряв. Йому доручили очолювати раду лордів, єпископів і міністрів, а також займати посаду протектора королівства, але тільки на час відсутності Бедфорда. Найбільше на пост правителя підходив саме Бедфорд, однак його постійні виїзди з островів на континент призвели до безладу і постійних суперечок у раді і протистоянню між Бофором і Глостером. Бофор займав посаду єпископа Вінчестерського з 1405 р., він часто постачав грошима і дім Ланкастерів. Так що він мав величезний обсяг коштів, що були потрібні уряду для здійснення своєї політики. Дім же Глостерів, володіючи недостатньою кількістю земель, постійно відчував брак грошей. Тому всі політичні комбінації за участю Бофора, як правило, приводили до успіху. Постійні ж спроби Глостера силою вирішувати проблеми, що накопичувалися, привели до того, що з 1422 по 1440 рр. між ним і Бофором періодично виникали дуже серйозні кризові ситуації, що ледве розв’язувалися мирним шляхом. У той час як Бофор постійно підтримував грошима й особистою участю війну з Францією, Глостер вів свою особисту зовнішню політику, намагаючись використовувати в боротьбі і Бургундію, і антифламандські настрої, дуже помітні в той час у середовищі англійських торговців вовною і сукнами. Перший серйозний конфлікт розгорівся вже жовтні 1425 р., коли Глостер, повернувшись з військової експедиції з континенту, не зійшовся з радою по питаннях фінансування; і після того, як його не допустили до Тауеру, звернувся до жителів Лондона за збройною підтримкою. Його заклик аж ніяк не був якимось божевіллям, як те може здатися на перший погляд - лондонці були дуже незадоволені тими протекціоністськими мірами, якими парламент захищав закордонних виробників і торговців. Бедфорд кинувся до Англії, щоб відновити порядок. У 1426 р. в Лестері відбулося особливе засідання парламенту, на якому обидва супротивника на превелику силу прийшли до перемир’я, а трохи пізніше, у січні 1427 р. Глостера змусили підписати договір, за яким він слідом за Бедфордом зобов’язувався діяти тільки з дозволу і за схваленням Ради. Однак у 1431 р., коли Бофор з королем знаходилися у Франції, Глостер затіяв нову смуту. Посилаючись на низку законодавчих актів і домовленостей, що існували поміж кардиналом і Папою, він домігся повної заміни всіх міністрів, призначивши на їхні місця своїх прихильників. У такий спосіб він зробив справжній державний переворот. Бофор був змушений повернутися до Англії, однак тепер йому довелося тримати відповідь перед парламентом, що висунув проти нього ряд звинувачень, утім, практично цілком необґрунтованих. Очистившись від них, він спробував відновити свою колишню могутність, однак зробити це йому вдалося лише через два роки. У 1436 р. Глостеру ще раз вдалося на якийсь час вийти на авансцену англійського політичного життя. У той рік бургундська армія обложила Кале й англійське військо під командуванням Глостера рушило до Фландрії. Незабаром він перетворився буквально на національного героя. На якийсь час Бофорові був нанесений дійсно потужний удар.

Звичайно, усі ці випади Глостера заважали і дошкуляли королівському оточенню, однак в остаточному підсумку не представляли смертельної небезпеки. Після смерті Бедфорда в 1435 р. і досягнення королем повноліття в 1437-му королівські родичі згуртувалися ще більше. Влада усе помітніше вислизала з рук Ради, переходячи до тих людей, що стояли не лише над нею, але - що було дуже важливо для тих часів - і над королем, незалежно від віку останнього. Окрім Бофора до цієї кліки входили й інші не менш відомі люди: Вільям де ла Піл, граф Саффолк; Адам Молейнс, єпископ Чічестера; Джон Кемп, архієпископ Йоркський, а також члени родини Бофорів - графи Сомерсет і Доріє. У 1440 р. Глостер піддав різким нападкам політику мирних переговорів з Бургундією і французьким королем Карлом VII за посередництвом герцога Орлеанського. Він звинуватив Раду в продажності й абсолютному забутті національних інтересів. Однак за цими голосними словами не стояло ніякої реальної сили, ані політичної, ані фізичної. Його безсилля зайвий раз засвідчив процес, який провели проти його дружини єпископи, які помстилися в такий спосіб за ті утиски, яким вони часом піддавалися з його боку. Дружина Глостера була звинувачена в чаклунстві, і хоча смерть і багаття їй за це не грозили, проте її засудили до публічного покарання на вулицях Лондона.

У міру того як Бофор старів і потихеньку відходив від активного політичного життя, його місце займали вірні учні і соратники. Перше місце серед них зайняв Саффолк, що одержав у 1448 р. титул графа. Ця людина досягла своєї зоряної години, коли йому удалося фактично здійснити всю “операцію”, зв’язану з одруженням короля на Маргариті Анжуйскій. Після цього він став наймогутнішою людиною при дворі, одержавши заодно масу земель і коштів. Коли ж Глостер став претендувати на деякі землі, що повинні були йому відійти за договором, Саффолк зрозумів, що ця людина стала для нього занадто небезпечною. Хитрий політик, він домігся в парламенті імпічменту по відношенню до Глостера, і той був кинутий до в’язниці. Однак бідолаха не дочекався суду над собою: він помер на самому початку 1447 р. в ув’язненні. Кілька тижнів згодом залишив цей світ і Бофор.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: