На шляху до війн Троянд: 1447-1455 рр. Повстання Джека Кеда. 1 страница

NB У першій частині шекспірівської трагедії “Генріх VI” є чудова і дуже відома сцена, коли Йорк і Сомерсет вказують на білу і червону троянди в саді як на символ свого вічного протистояння. Традиційна назва “Війна Червоної і Білої троянди”, вживана для характеристики різного роду заколотів і боїв у період з 1455 по 1485 рік, точно так само, як і відоме словосполучення “Столітня війна”, уводить кожного з нас в оману. Біла троянда дійсно споконвічно була знаком дому Йорків, але червона троянда Тюдорів з’явилася під завісу всіх цих подій, коли Тюдори оголосили про свої претензії на престол. У XVI ст. в Англії був створений ще один історичний міф, відповідно до якого наприкінці XV ст. країна було зануреною в абсолютний хаос, з якого її витягли винятково Тюдори. Письменники доби Тюдорів стверджували, що перемога Генріха VII на Босвортскому полі у 1485 р. поклала кінець тим жахам, що були породжені анархією, яка виникла, у свою чергу, як підсумок узурпації, зробленої в 1399 році Болінгброком. Про узурпацію же престолу Генріхом VII - а вона була такою ж цинічною, як і всі інші узурпації - говорилося, що він у такий спосіб врегулював усі питання, взявши в дружини представницю родини Йорків. Та й узагалі, говорили тоді, він веде своє походження від давніх королів Британії. В основному матеріали цієї пропагандистської кампанії відомі сьогодні кожному, хто хоч трошки знайомий з історичними хроніками Шекспіра - великий драматург черпав свій матеріал саме з подібних джерел. Генріх IV під його пером перетворюється в нещасливого короля, що постраждав через те, що він у свій час узурпував трон. Генріх V виступає у вигляді щасливого воїна і чудового правителя - адже він не узурпатор.

Якщо говорити про історичну правду, то всі ці побудови, що належать перу тюдорівських істориків, державних діячів і письменників, вимагають дуже серйозної “підчистки” як у цілому, так і в окремих деталях. Не секрет, що саме вони є авторами ходячої думки про Ричарда III як про тирана, за наказом якого були убиті “принци Тауера”, Едуард V і його брат. Першим подібне став стверджувати відомий державний діяч і мислитель Томас Мор у своїй “Історії Ричарда III”. Пізніше його слова підхопили інші. Звичайно, усе це дуже схоже на правду хоча б уже тому, що інші свідчення відсутні, і сам Ричард був зацікавлений в усуненні можливих суперників. Однак і на користь цього твердження немає ніяких вагомих доказів. Генріху VII було дуже вигідно представити справу саме в такий спосіб. Адже епоха війни Троянд насправді не була чимось видатним у порівнянні з більш ранніми періодами англійської історії. Якщо говорити про її “кривавості”, то в цьому плані вона була “скромніше” доби правління короля Стефана в першій половині XII ст. Фактично ця війна представляє собою декілька розділених у часі боїв, відділених тривалими проміжками, на які приходилися перемир’я. Прийшовши в 1485 р. до влади, Генріх Тюдор став діяти дуже рішуче, застосовуючи методику, розроблену ще Едуардом IV. Він бажав відновити фінансову систему держави і колишній авторитет центрального уряду і королівської влади. Стосовно війни Троянд справедливо, звичайно, те, що в цей час у країні геть-чисто зникла ідея, яка торкалася правильного спадкування трону, що породило до життя різного роду заколоти і виступи. Так що, хоча Шекспір і писав свої п’єси більш ніж через сто років після описуваних подій, у його свідомості питання про успадкування престолу дійсно вважалося важливим.

Одна з причин війни Троянд лежить в узурпації престолу, здійсненої в 1399 р. Болінгброком. Починаючи з цього часу багато придворних говорили, що претензії Ланкастерів на трон мали під собою настільки ж мало підстав, як і заяви нащадків графа Марча, якого Ричард II призначив своїм спадкоємцем. У середині XV ст. такі ж претензії висунув Ричард, герцог Йорк. Причини війни варто шукати в особистому протистоянні, яке спостерігалося серед верхівки англійської аристократії, яка з відходом Генріха VI від справ вийшла у повній “вроді” на політичну сцену, а також у закінченні війни на континенті, гіркоті поразки і прагненні виплеснути кудись енергію, що нагромадилася на полях боїв. Так що можна з повною впевненістю стверджувати, що ті партії, що зіштовхнулися одна з іншою на полях мрячного Альбіону, оформилися протягом 1443-1445 рр. Справа була в наступному. Французи дуже швидко витісняли англійців з Гасконі. Англійська рада розробила низку заходів, що повинні були підірвати вплив Ричарда Йорка. Сам Йорк боровся в Нормандії, однак займав посаду “лейтенанта усієї Франції”. На материк у чині капітан-генерала Франції і Гасконі прибув Джон Бофор, однак успіх його явно не супроводжував і в 1444 р. він помер. До цього часу Саффолк уже заступив Бофора на посаді керівника Ради і стало ясно, що англійці не в силах протистояти французам, а тому варто укласти мир. Зробити це удалося досить хитромудрим способом. Саффолк, користаючись довірою з боку родини Бофорів і герцога Орлеанського, організував одруження короля Генріха і Маргарити Анжуйской. Він погодився передати французам Мен, що поки перебував в руках англійців. Весілля відбулося в квітні 1445-го, Едмунд Бофор, брат покійного герцога Сомерсета, готувався прийняти титул лейтенанта Франції, Мен, незважаючи на опір англійських солдатів, передали французам.

Результати цих маневрів були дуже суттєві. На політичній сцені Англії з’явилася нова зірка - Маргарита Анжуйська, особистість талановита, амбіційна, яка вміла добувати владу і багатство для своїх друзів. Вона дійсно злила в єдине ціле придворну партію, ставши вождем цієї коаліції. Із самого початку Маргарита об’єдналася з Бофором і Саффолком (останній і привіз її в Англію). Але в них були серйозні супротивники. Незважаючи на те, що головний ворог миру з французами, Глостер, у 1447 р. відійшов на той світ, серед військових як на островах, так і на континенті було багато людей, що виступали проти такого рішення питання, яке провели в життя Бофор з товаришами. У результаті між королівськими домами Йорків та Бофорів з’явилася широка, але поки невидима зовнішньому світові тріщина. Бофори і Саффолк (який до 1448 р. став не тільки герцогом, але й одержав звання капітана Кале) знаходилися на вершині влади, а їхній супротивник, Йорк, був нейтралізований під поважним приводом: він став представником короля в Ірландії. У підсумку цей розкол, що підсилювався на тлі військової поразки у Франції, стрімко спорожнілої скарбниці і суспільного хаосу, що наростав у Британії, привів до повстання і падіння дому Ланкастерів. Довгий час Ланкастери могли контролювати роботу державного механізму і користатися підтримкою магнатів, однак їхньому занепаду сприяли невдачі в зовнішній і внутрішній політиці, що перекреслили усе, що колись грало їм на руку. Їм протистояв Ричард Йорк, один з найбільших землевласників, досвідчений політик, нащадок синів Едуарда III по батьківській і материнській лініях, у якого були всі підстави претендувати на англійський престол. На його боці виступили два впливових представники родини Невілів, що висунулися, головним чином, завдяки вдалому шлюбу: Ричард, граф Солсбері, спадкоємець володінь Монтегю, і його син, теж Ричард, граф Ворик, що вступив у володіння землями Бошампа в 1449 р. Саме з цього часу згаданий Ричард-син почне свою запаморочливу кар’єру, що принесе йому дуже промовисте прізвисько “ робитель кор олів” (Kingmaker). У тої або іншої сторони були війська, що здобули досвід у боях Столітньої війни, більш того, обидві партії навіть були зв’язані родинними узами.

До 1454 р. Ланкастери зберігали контроль над урядом і уникали відкритої війни з Йорками, хоча і знаходилися у відкритій опозиції стосовно них. Серйозна криза вибухнула наприкінці 1449 р., коли корона знову зазнала невдачі у війні на землі Нормандії і була змушена звернутися до парламенту за фінансовою підтрмкою. На початку 1450 р. від руки убивць гине єпископ Молейнс, а Саффолк проходить процедуру імпічмента, оскільки його вважали відповідальним за поразки на континенті. І якщо раніш у випадку нападок парламенту його захищав король, то тепер навіть монарший захист не врятував його. Саффолк був вигнаний і таємничим образ загинув під час плавання через Ла-Манш.

Саме в цей час на території Англії спалахнуло і чергове народне повстання. У червні-липні 1450 р. в Кенті почався рух під проводом Джека Кеда. Серед вимог звучало прагнення відсторонити від влади придворну партію, покінчити з фінансовою корупцією і залякуванням чиновників, повернення в королівську скарбницю розданих земель і скасування закону про робітників та слуг. Це повстання не було звичайним селянським повстанням проти соціальної нерівності і гноблення. Повсталими керували скоріше бажання реформ у політиці і керуванні державою. Серед них було багато заможних селян і землевласників. Їхні симпатії були на боці Йорків. Прихильники Кеда захопили Лондон і кілька днів тримали місто в остраху, декілька придворних було страчено, але повстання не привело до громадянської війни між магнатськими угрупованнями. Після придушення повстання ворожість між Йорком і Сомерсетом стала ще більш очевидною. У парламенті 1450-1451 рр. Йорк, який щойно повернувся з Ірландії, “кидав блискавки”, палата громад закликала віддалити Сомерсета і його прихильників від двору, а один з її членів навіть подав петицію, у якій пропонував визнати Йорка спадкоємцем престолу. У 1452 році Йорк був підданий арешту за образу Сомерсета і за те, що підбивав війська до заколоту.

Липень-грудень 1453 р. небагато змінив ситуацію. Періодичні сутички між магнатами переросли в конфлікт між Йорками і Ланкастерами. Зіткнення між домами Персі і Невіліві призвели до бою біля Стемфорд-Брідж (серпень 1453 р.). Тоді ж з Генріхом VI трапився перший приступ божевілля, що продовжувався бл. півроку. Це на якийсь час послабило здатність Маргарити впливати на придворне життя, однак народження в жовтні того ж року першого сина начебто б забезпечувало Ланкастерам наступність лінії успадкування, як підсиливши її позиції, так і ще більш загостривши бажання супротивника досягти своєї мети. У 1453-1454 рр. Сомерсет знову піддався лютим нападкам з боку своїх недругів і, незважаючи на опір королівського двору, Йорк був оголошений протектором королівства на час хвороби короля. Протягом наступних двох років двір поперемінно контролювався то прихильниками Йорків, то послідовниками Ланкастерів. Увесь той час, поки Йорк займав посаду протектора, Сомерсет і герцог Ексетер знаходилися у в’язниці. Коли ж у грудні 1454 р. Генріх VI злегка одужав, Йоркові довелося скласти свої повноваження і Сомерсет повернувся до влади. Однак мир тривав недовго.

Початок війни Троянд. У травні 1455 р. в містечку Сент-Олбанс відбулася перша битва війни Троянд. Саме з цього часу і ведеться формальний відлік початку цієї війни. Армія Йорків здобула перемогу, а Сомерсет і Нортумберленд пали на полі бітви.

З військової точки зору 1456-1459 рр. були періодом відносного затишку. Маргарита знову взяла правління у свої руки, підкоривши двір і уряд. Єдиним виключенням залишалося місто Кале. Ворик не відмовився від своєї посади (нагадаємо, він був капітаном Кале) - під рукою в нього була єдина боєздатна на той час армія. Та й можливостей приготуватися до воєнних дій у нього було більше. Йорк повернувся до Ірландії. У 1459 р. кожна сторона знову почала спішно озброюватися, готуючись до рішучих боїв. Спочатку 23 вересня йоркісти здобули перемогу в битві під Блор-Хіт, але 12 жовтня армія Йорка зазнала поразки при Ледфорд-Брідж. Незважаючи на відсутність підтримки з боку парламенту, вони зберегли свої сили і повернулися - Йорк до Ірландії, Ворик до Кале. Саме звідти і почалося рішучі дії.

У червні 1460 р. Ворик перетинає Ла-Манш (з ним йде його батько, граф Солсбері, і молодший син герцога Йорка, Едуард, граф Марч, майбутній Едуард IV). Дуже швидко їх війська досягають Лондона і захоплюють місто, після чого рухаються в Нортгемптон. Там у липні вони розбивають королівську армію і беруть у полон короля. Тепер партія Йорка контролює уряд, і восени герцог уперше звернувся до парламенту з промовою, у якій він заявив про своє бажання сісти на трон замість Генріха VI. Однак подібна заява зустріла рішучу відсіч. Йорку удалося домогтися того, що його призначили протектором на увесь той час, поки буде живий Генріх. Трон йому обіцяли лише після смерті нещасливого короля. Маргарита, природно, не схвалила подібної перспективи і запропонувала боротьбу. У кінці того ж року Йорк, зібравши війська, рушив рішучим маршем на північ, бажаючи остаточно розгромити війська Ланкастерів, однак 30 грудня 1460 року в битві під Вейкфілдом був убитий.

Тепер країна остаточно розділилася на дві ворогуючі партії. Новий герцог Йорк, Едуард, розбив 2 лютого 1461 року армію Ланкастерів у Мортімер-Крос у Гсрсфордширі. Після чого направився у бік Лондона. Однак Маргарита, зібравши на півночі свої сили, зуміла 17 лютого здобути дуже важливу для неї перемогу в другій битві під Сент-Олбансі, розбивши війська під проводом Ворика. Генріх VI був звільнений, а рішуча королева також рушила до Лондона. Едуард, граф Марч, встиг туди першим - він з’явився в місті 26 лютого. Городяни підтримали його і 4 березня молодий герцог Йорк був проголошений у Вестмінстері королем під ім’ям Едуарда IV (1461-1483). Після урочистої церемонії він знову повернувся до ратних справ - і незабаром відтіснив війська Маргарити до містечка Таутон, де супротивники зустрілися у вирішальній сутичці першого етапу війни.

Битва при Таутоні. Найбільша за числом учасників битва війни Троянд - під Таутоном - відбулася 29 березня 1461 року. Стояв звичайний весняний день (була Вербна неділя), коли війська супротивників зустрілися на невеликій рівнині в 10 милях на південний захід від Йорка. Йоркісти вже кілька днів переслідували супротивника і, перейшовши ріку Ейр 28 березня, наступного дня напали на ворога. Напередодні, уночі, погода була тиха і спокійна, однак ранком небо раптом затягло хмарами і повалив сніг, що супроводжувався сильними поривами вітру. Вийшло так, що сніг йшов суцільною завісою і заліпив очі ланкастерцям. Спочатку армії стояли друг проти друга і не починали бойових дій: Йоркісти не були впевнені у власних силах, а їхній супротивник не знав точного розташування сил ворога. Час йшов, коли близько 10 годин ранку один з командуючих армії Йорків прийняв на себе відповідальність і вступив у бій. Він розумів, що в цьому разі зволікання і вичікування можуть обійтися згодом дуже дорого. Бій тривав до самого вечора. До полудня він йшов зі змінним успіхом. Спочатку удача була на боці Йорків - їхні лучники, користаючись сніжною імлою, підійшли ближче до військ Ланкастерів і дали залп, після чого поспішно відійшли на вихідні позиції. Військо Ланкастерів, що уже давно стояло нерухомо, не знаючи напевно, де знаходиться супротивник, почало безладну стрілянину, думаючи, що йоркісти пішли в атаку. Однак стрілянина не принесла фактично ніякого результату: у багатьох луків розмокнула тятива, цілі стрілки не бачили і посилали стріли дійсно “в молоко”. Незабаром їхні сагайдаки спорожніли, а їхні хитрі суперники підібрали випущені в них стріли й обрушили їх на недолугих. Кілька разів серед сніжної завіси лунало і басовите рикання гармат, що були в кожної зі сторін, але треба чесно сказати, що вогнепальна зброя в цій битві не мала ніякого значення. Переборовши все-таки сильний опір йоркістів, військо прихильників Ланкастерів стало тіснити їх на лівому фланзі. Становище врятував підхід свіжих сил під командуванням Джона Моубрея, герцога Норфолка. Його воїни обрушилися на втомлених бойців-ланкастерців, і ті побігли. Сп’янені раптовою перемогою, йоркісти безжалісно убивали тих, хто втікав. В полон не брали нікого. Пізніше, підрахувавши число убитих і поранених на полі бою, сучасники назвуть цей бій “найбільшим та найкривавішим” із усіх битв війни Червоної і Білої троянд. Точна цифра втрат невідома (Едуард в одному з листів називає 28 тисяч чоловік), але з джерел відомий той факт, що поле бою і місцевості, що прилягали до нього, були завалені трупами, а ріка протягом двох миль була червоною.

Після такого вражаючого розгрому королева, її чоловік і син втекли до Шотландії. Англія перейшла під контроль Йорків, у країні залишалися лише окремі вогнища опору прихильників Ланкастерів.

Едуард IV і граф Ворик: 1461-1475. Еджкот, Барнет, Тьюксбері. Виявившись нарешті на настільки довгоочікуваному престолі, Едуард дещо розгубився. Перед ним постала дуже складна проблема взаємин з тими, хто допоміг йому перемогти. Перші десять років свого правління він, людина дії, ніяк не міг цілком переманити на свій бік не тільки всю знать, але й навіть власних братів - Джорджа, герцога Кларенса і Ричарда, герцога Глостера. Спертися він міг тільки на тих, кого він сам провів на високі посади. Серед довірених осіб були його родичі, граф Ріверс і лорд Скейлс, родина Персі, Гемфрі Стаффорд, якому він дарував титул графа, Вільям лорд Гастінгс і інші. Тим часом у країні нічого по суті не змінилося. Як і раніше процвітало хабарництво і казнокрадство, тут і там спалахували війни і конфлікти місцевого значення, проводирі яких найчастіше навіть не намагалися приховати, що це звичайні сутички місцевих феодалів, не зв’язані з високими цілями воюючих Троянд. Словом, усе було як в останні роки правління Генріха VI. Незабаром з’ясувалося, що Едуардові протистоять уже двоє супротивників - Ланкастери і, як не дивно, Ворик зі своїми прихильниками. Оскільки Столітня війна закінчилася нещодавно, то по інерції ці три політичні сили намагалися продовжити політику створення міжнародних союзів, спрямованих один проти іншого. Перші кілька років Едуард і Ворик йшли рука об руку у своєму прагненні знищити останні гнізда опору прихильників Ланкастерів. На цьому поприщі вони досягли значних успіхів. Так, у 1462 році був страчений граф Оксфорд, що намагався висадитися з військами на східному узбережжі Англії. Головні ж сили ланкастерскої опозиції перебували в Шотландії, звідки зрідка намагалися установити контроль над прикордонними англійськими замками ґатунку Алнуїка і Бамборо. Ці наміри викликали негайну реакцію йоркістів, які, здійснивши низку експедицій, до 1464 року змогли, нарешті, установити твердий і постійний контроль над прикордонними землями. У цьому ж році був заарештований і страчений професійний перебіжчик герцог Сомерсет, який до того моменту вже двічі змінював політичну орієнтацію. Тим часом Маргарита не втрачала надії на отримання допомоги з континенту. Починаючи з 1462 р. вона наполегливо стала домагатися підтримки від нового короля Франції Людовика XI, фігури політично дуже активної. Однак хитрий Людовик, що бачив в особі герцога Бургундського найголовнішого свого ворога, не міг не розуміти, що вступати в цю заздалегідь програну партію нерозумно, а тому обмежувався, переважно, сугубо словесною підтримкою. Однак в очах Йорка подібний зв’язок був небезпечним.

Мирний перепочинок, що тривав до 1464 року, міг би продовжуватися досить довго, якби не розбіжності в правлячому таборі. Першим їхнім проявом став таємний шлюб короля Едуарда з Єлизаветою Вудвіл. Він був укладений без відома і проти бажання “Робителя королів”. До того ж королева походила із зубожілого дворянського роду, і незабаром ворожість, що виникла між королем і Вориком, переросла в справжню ворожнечу. Наступні п’ять років вони обидва займалися тим, що шукали собі дієвої підтримки за кордоном, - природно, у різних таборах. Едуард продовжував дотримуватися старих зв’язків з Бургундським двором. У 1468 р. він видав свою сестру Маргариту за бургундського герцога Карла Сміливого. У свою чергу Ворик вів сепаратні переговори з Людовиком XI, чи то бажаючи якось змінити зовнішню політику Англії, чи то переслідуючи винятково свої корисливі цілі. Незважаючи на спроби одного з представників родини Невілів Джорджа, архієпископа Йоркського, примирити ворогуючі сторони, конфлікт поглиблювався на очах. Дуже сильно стали розходитися колишні союзники і з питань зовнішньої політики.

У липні 1469 р. Ворик і брат короля Кларенс зв’язали себе родинними узами. Знаходячись у Кале, вони уклали свого роду союз, спрямований проти Едуарда. Приблизно в цей же самий час на півночі почалося повстання, за яким стояли люди Невіла. У бої при Эджкоті війська Йорка були легко розбиті, Ріверс і Девон убиті, а король узятий у полон. Наступні кілька місяців обидві сторони вели між собою тривалі переговори, за підсумком яких Едуард повернувся до влади і до березня 1470 р. установив контроль над країною. Але Кларенс і Ворик, хоча їх і змусили втекти у Францію, відступати не збиралися. У підсумку Ворик домовився з Маргаритою, і восени 1470 р. він разом із Кларенсом висадився в Девоні, щоб знову оголосити королем Генріха VI. Едуард, що не мав достатньо військ, поспішно втік до Нідерландів. Старого короля Генріха витягли з Тауера, де він сидів з 1465 р., і на кілька місяців прапор Ланкастерів знову був піднятий над королівським троном.

Тим часом Едуард, що перебував в Європі, не опускав рук. Скориставшись з війни, що розгорілася між Францією і Бургундією, він отримав від Карла війська і гроші. Бургундському герцогу було вигідно нейтралізувати Ланкастерів — прихильників Людовика. Навесні 1471 року він висадився в Гамбері. І отут відбулося несподіване: поки він рухався до Лондону, до нього перекинувся Кларенс. Хитрий Ворик потрапив у пастку. Об’єднані війська Едуарда і Кларенса завдали нищівної поразки усім своїм супротивникам - 14 квітня, на Великдень у битві під Барнетом були розбиті війська Ворика. Цій перемозі передувало узяття Лондона. Місто пало в одну мить, і злощасний Генріх знову потрапив у руки ворогів. Однак цього разу він прожив у полоні усього кілька тижнів (швидше за все, він був убитий у Тауері). Після цього Едуард рушив на північ, тому що він знав, що з району Ковентрі йому назустріч рухаються війська Ворика. Місце для битви вибрав Ворик. 13 квітня він разом із Джоном де Вірі, 13-м графом Оксфордським, і Едмундом Бофором, 4-м герцогом Сомерсетом, зупинилися в містечку Гедлі-Грін біля Барнету, вирішивши чекати на ворога тут. Війська Едуарда, з яким йшли його брат Ричард (майбутній король Ричард III) і барон Вільям Гастінгс, прибуло того ж дня увечері. Ніч вони провели буквально поруч із супротивником і на світанку пішли в атаку. У підсумку Едуардові удалося здобути рішучу перемогу незважаючи на те, що лівий фланг його війська піддався жахливому розгрому. Цього разу фортуна зрадила Ворика. “Робитель королів” боровся пішим і загинув під час втечі з полю бою. Непогодженість у діях Ланкастерів призвела до того, що Едуард розбив їх сили поодинці. У цей же день війська Маргарити висадилися у Веймуті. Довідавшись про поразку при Барнеті, вона спробувала вислизнути на захід, рушивши в бік Уельсу. Однак Едуард випередив її, перехопивши біля річця Северн. 4 травня відбулася битва під Тьюксбері. Військо Ланкастерів було розгромленим, Маргарита потрапила в полон, її єдиний син Едуард, як вважається, загинув на поле бою. Однак відповідно до одної, небезпідставної, версії, він був спеціально убитий вже після бою. Зайві претенденти на престол, нехай і законні, були не потрібні.

Одержавши настільки значні перемоги, Едуард міг вже не турбуватися: його влада була непохитною. Невіли були фактично знищені, навіть архієпископ Йоркський знаходився в полоні. Король з Ланкастерів був мертвий, а його прихильники розсіялися немов осінні листи під поривами вітру. Тому тепер Едуард міг спокійно проводити в життя свою політику. Показово, що практично жоден лідер жодного табору у своїй діяльності не звертав уваги на населення країни. Внутрішня політика цікавила їх менш за все, їхні погляди були звернені на континент. Едуард уклав угоду з Карлом Бургундським, за яким він зобов’язувався у 1475 р. висадитися на території Франції. Гроші були зібрані, армія споряджена, і король перетнув Ла-Манш. Однак перед самим початком воєнних дій Едуард зустрівся з Людовиком, і в серпні 1475 р. в Пікіньї обидва королі підписали договір. Він був дуже вигідний для англійської корони - англійці виводили свої війська за величезний викуп. Через два роки Бургундське герцогство впало, поділене між Францією та Габсбургами, тим часом як Едуард продовжував сидіти на престолі, не терплячи нестатку ні в чому і насолоджуючись довгоочікуваним спокоєм.

Ричард Невілл, граф Ворик (також Варвік, Richard Nevill, earl of Warwick) (1428-1471 р.) - видатний англійський державний діяч і полководець, один із наймогутніших лордів Англії, що одержав від сучасників прізвисько “ Робитель королів ” (Kingmaker).

Син графа Солсбері, Ричард Невілл, у 1449 р. успадкував через свою дружину Анну титул графа Ворика. Як і його батько, Ричард був вірним прихильником партії Йорків. Свою лояльність цієї гілці англійського королівського дому Ричард зміг довести зі зброєю в руках уже на самому початку Війни Троянд, у битві під Сент-Олбансом в 1455 р., після якої звитяжці-йоркісти змогли контролювати короля Генріха VI. Герцог, що симпатизував молодому лицарю, Йорк щедро винагородив Ричарда за допомогу, призначивши його на найвідповідальнішу посаду в англійській армії - капітана Кале. Після того як у 1458 р. Ворик зміг відбити атаки іспанського флоту, що напав на довірену йому останню англійську базу на континенті, він став в Англії уславленим героєм.

У 1360 р. Ворик повернувся до Англії, щоб приєднатися до партії герцога Йорка, що відновила воєнні дії проти ланкастерців. У березні 1461 р. Ворик надав неоціненну допомогу сину загиблого герцога Йорка, Едуардові, звівши його на англійський престол після битви під Таутоні. Едуард IV був ще більш щедрим до графа, ніж його батько. Крім величезних володінь з конфіскованих земель ланкастерських баронів Ворику був подарований ряд вищих військових посад: до посади капітана Кале граф додав титул адмірала і “охоронця західних морів” і в перші три роки правління Едуарда IV Ворик фактично був главою держави.

З 1464 р. відносини між старими соратниками стали поступово псуватися. Поки Ворик вів переговори з Людовиком XI про шлюб свого короля з близькою родичкою короля Франції Боною Савойскою, Едуард таємно одружився на вдові з дому Ланкастерів. Численні родичі королеви, що зайняли ключові посади при дворі, помітно потіснили Ворика. Почалися розбіжності між графом і королем у питаннях зовнішньої політики: Ворик стояв за союз з королем Франції, а Едуард схилявся до альянсу з герцогом Бургундським.

У 1467 р. Ворик віддалився від двору і почав готувати змову проти короля. Через два роки до нього приєднався брат Едуарда, герцог Кларенс, якого граф таємно одружив на своїй старшій дочці Ізабеллі Невілл. У липні 1469 р. нічого не підозрюючий Едуард IV був схоплений змовниками і поміщений спочатку до замку Ворик, а потім - у Мідлгем. Однак спроби заколотників керувати країною від імені короля провалилися. Йоркісти вимагали звільнення короля, герцог Бургундський загрожував перервати всі торгові зв'язки Англії з Фландрією, якщо Едуарда IV не звільнять. Кларенсу й Ворику довелося звільнити короля і, після формального примирення, податися на зиму у свої володіння. Однак у 1470 р. вони знову підняли повстання в Лінкольнширі, яке закінчилося поразкою від королівських військ, що змусили заколотників втекти до Франції.

За посередництва короля Людовика XI, двоє заклятих ворогів, дружина Генріха VI, Маргарита Анжуйська й Ворик, примирилися. Граф обіцяв відновити Генріха VI на престолі, королева дала згоду на шлюб свого сина з другою дочкою Ворика, Анною Невілл. У випадку успіху цей шлюб не тільки приносив корону нащадкам Ворика, але й рятував його самого від помсти з боку ланкастерців. Подібна угода позбавляла Ворика підтримки Кларенса. Герцог затаїв на тестя гнів, хоча граф заспокоював зятя обіцянкою, що у випадку відсутності спадкоємця в сина Маргарити, йому успадкує Кларенс.

У вересні 1469 р. Ворик і Кларенс висадилися в Плімуті. У жовтні вони ввійшли до Лондону, де Ворик виконав свою обіцянку, звільнивши з Тауера божевільного Генріха VI. Едуард IV і його молодший брат Ричард втекли до Фландрії до герцога Бургундського. Але і цього разу успіх Ворика був недовгим. Повернувшись з Бургундії з великою армією, Едуард IV у декількох боях відвоював свою корону; у цьому йому допомогли герцог Кларенс, що зрадив Ворика, і рідний брат графа архієпископ Йоркський. Сам Ворик загинув у битві під Барнеті 14 квітня 1471 р.

Кінець династії Йорків, 1475-1485 рр. Ричард ІІІ. Мабуть, єдиними небезпечними людьми в цей період для Едуарда залишалися його брати - Джордж, герцог Кларенс, і Ричард, герцог Глостер. Після падіння Невілів Едуард отримав у володіння їхні великі землі. Його молодші брати постійно претендували на частину отриманих старшим братом багатств, але той немов поставив перед собою ціль перевершити їх обох. Нарешті в 1474 р. колишні володіння Бошампа і Діспенсера перейшли у власність Кларенса, а майно Солсбері і Невіла - до Ричарда. Але невдоволення Кларенса, що уміло використовували супротивники Едуарда, не вщухало ні на хвилину. Можливо, на це вплинула й відмова з боку Едуарда взяти в дружини Кларенса спадкоємицю бургундського престола. У 1477 р. проти герцога була підготовлена кримінальна справа - деяких його прихильників звинуватили в чаклунстві й у прагненні наврочити королю, після чого заарештували і самого Кларенса. У 1478 р. він був засуджений парламентом і загинув, але те, як він помер, дотепер невідомо. Існує переказ, що він був утоплений у діжці з вином – мальвазією.

Нарешті в квітні 1483 р. помер і Едуард IV. У цей час його спадкоємцю, Едуардові V, було лише дванадцять років. І знову, як за малолітства Генріха, навколо цієї дитини розгорілися чималі пристрасті. Життя двору і юного короля тримали під суворим контролем королева-мати, родичі та наближені покійного короля. Серед них були граф Ріверс, маркіз Дорсет, Вільям лорд Гастінгс і Томас лорд Стенлі. Їх дуже влаштовувала як регентша королева-мати, і вони всіляко підтримували її. Проте наймогутнішою людиною в державі був Ричард Глостер, якого сам король бачив у свій час на посаді регента. Попередні декілька років він провів на півночі; там у нього були великі володіння, даровані йому за успішні дії проти шотландців. І от тепер він вирішив, що його година прийшла. Кинувши виклик двору, він рушив своїми силами на південь, вступив у тимчасовий союз з Генрі Стаффордом, герцогом Бекінгемом, розбив війська Ріверса біля Стогні-Стратфорд і взяв у полон не лише цього царедворця, але й самого юного короля. Побачивши такий поворот справ, королева поїхала до Вестмінстеру, Дорсет загубився десь серед полів доброї старої Англії, і не пройшло і місяця з дня смерті Едуарда IV, як Ричард узяв під свій контроль Лондон і був готовий обійняти посаду протектора.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: