АНГЛІЯ У XIV СТОЛІТТІ. СТОЛІТНЯ ВІЙНА.

Англія на початку XIV ст. Витоки Столітньої війни. Перший етап: від Слейсу і Кресі до Бретіньї. Другий період війни (1369-1396). Беліоли. Соціально-економічний та політичний розвиток у ХIV ст. Чорна смерть. Лолларди. Повстання Вота Тайлера. Джон Гонт. Суспільство наприкінці XIV - на поч. XV ст.

Англія на початку XIV ст. На правління сина Едуарда І Едуарда ІІ (1307-1327) припадає тривалий конфлікт корони з баронами, які намагалися впливати на керівництво країною. Новий король не мав сили волі й енергії батька; його правління представляє з себе час нестабільності. Перший “принц Уельський” разюче відрізнявся від свого батька, суворого і войовничого “молота шотландців”; його більше цікавили ремесла та будівництво, аніж війна. Звичайно, що ці якості у поєднанні із помітно нетрадиційною сексуальною орієнтацією не могли викликати шани в англійської знаті. Едуард ІІ постійно залежав від зовнішніх впливів, уособлених його фаворитами – спочатку нахабним гасконським лицарем Гавестоном, а згодом батьком і сином Діспенсерами. Ця внутрішня непевність співпала з успіхами шотландців та загостренням англо-французьких протиріч. Останньому не завадив і політичний шлюб (ще до обіймання престолу) Едуарда з французькою принцесою Ізабеллою, донькою Філіпа IV Гарного. Енергійна королева втрутилася в англійську політику, і, очоливши баронів-заколотників, домоглася зречення короля на користь юного сина Едуарда ІІІ (1327-1377), за якого вона сподівалася правити. Парламент оголосив Едуарда ІІ негідним державцем, що пригнічував церкву і баронів та втратив Шотландію. Вчорашнього короля взяли під варту і невдовзі жорстоко вбили в одному з замків. Фактичним керівником країни став коханець Ізабелли валлійський маркграф Мортімер. Їх спільне урядування не було вдалим, далі підриваючи авторитет королівської влади. Невдачі в Шотландії (визнання Англією її незалежності у 1328 р.) призвели в результаті й до падіння регентства Ізабелли у 1330 р. Діяльність Едуарда ІІІ, який отримав всю повноту влади у 18 років, характеризувалася спочатку значним зміцненням центральної влади та налагодженням співпраці корони й парламенту. Але головні події його царювання відбулися в царині зовнішньої військової експансії, коли розпочався найтриваліший збройний конфлікт в історії Європи – Столітня війна Англії і Франції (1337-1453).

Витоки Столітньої війни. Після Паризького миру 1259 р. стосунки Англії та Франції перейшли у більш спокійне русло, що було обумовлено зосередженням зовнішньополітичних інтересів Едуарда І на Британських островах. Тривала боротьба з шотландцями та валлійцями на довгий час перетворила Англію на суто острівне королівство, яке облишало увагою свої континентальні володіння. За цей час Франція зусиллями енергійних королів Філіпа ІІІ Сміливого (1270-1285) та Філіпа IV Гарного (1285-1314) перетворилася на потужну державу, яка могла почуватися вже більш впевнено, аніж за часів Філіпа ІІ Августа, який мав справи з експансивними Ричардом Левове Серце та Іоанном Безземельним.

Звичайно, що поки Англія ще володіла якимись теренами у Франції, то конфліктні ситуації мали виникати постійно. Французькі королі не дуже прагнули мати серед своїх васалів такого могутнього, як Плантагенет. Оволодіння півднем – Провансом, графством Тулузьким, Гієнью (або ж Гасконью) було нагальним завданням монархії Капетингів протягом ХІІІ ст., з яким вони чим далі, тим успішніше справлялися. Перед тим лише формально залежні васальні терени поступово входили до королівського домену. Але на шляху остаточного об’єднання лежав залишок колишньої “Анжуйської імперії”.

Певний час у порівнянні із минувшиною англо-французькі конфлікти більше нагадували війну “холодну”, в якій воювали інструментами юриспруденції та декларативних заяв. Капетингі не забували успіх хоч і підтриманого зброєю, але “законного”, формально-юридичного вигнання Іоанна Безземельного з континенту. Гасконці, піддані англійського короля, дуже добре знали, що, тримаючи їх край, лондонський монарх є васалом монарха паризького, і тому суд останнього володіє вищою юрисдикцією. У численних спірних питаннях французькі судові органи, зрозуміло, виносили рішення, спрямовані проти інтересів англійської корони. Едуард І справедливо вважав апеляції своїх підданих до французьких судів формою зради і підривної діяльності.

Одночасно накопичувались суперечки в інших конфліктних зонах – Піренеях та Фландрії. Піренейські королівства (Наварра, Арагон, Кастілія) відкривали шлях до південної Європи та Середземномор’я, прикриваючи водночас південний кордон Гасконі. Намаганням англійців було не допустити повного оточення французами цієї й так вже віддаленої провінції, з якою можна було зв’язатися лише морем. Філіп ІІІ захопив Наварру (1274) і воював проти спільника англійців Арагона. Його спадкоємець Філіп IV у 1286 р. почав вимагати від Едуарда І принесення оммажу, на що завойовник Уельсу не пішов. Справа йшла вже до справжньої війни, і обидві сторони почали шукати союзників. Французи уклали союз з Кастілією, яка прагнула домінувати на Піренеях, і яка бачила, що французькі династичні інтереси у боротьбі за Середземномор’я спрямовані проти її конкурента Арагону[69]. Підтримував Філіпа IV і Папа Римський, який прагнув спертися на французьку підтримку у конфлікті з німецькими імператорами. Важелі сил на Піренеях схилялися більше на користь Франції, англійського боку тримався лише король Арагону, який одружився на доньці Едуарда. У 1295 р. оформився союз з Францією Шотландії, яка під загрозою втрати незалежності також надзвичайно потребувала зовнішньої підтримки.

Едуард І теж чинив енергійні дипломатичні кроки. Йому найлегше було знайти допомогу у Фландрії, добробут якої суцільно залежав від переробки англійської вовни. Неприбуття англійських кораблів несло за собою економічну кризу фламандських торгівельних міст – Генту, Брюгге та ін.. Підґрунтя для близькості цього краю з Англією формував усе зростаючий тиск французьких королів, особливо Філіпа Гарного. Добре користаючись з соціальних конфліктів фландрських графів та міщан – купців та сукноробів – цей монарх наближав перетворення Фландрії на нову складову свого домену. Едуард, розуміючи побоювання нідерландської[70] знаті, намагався перетягнути її на свій бік. Невдовзі після початку англо-французької війни у 1294 р. фландрський граф Гі Дампьєр розірвав васальні зв’язки з французькою короною.

NB Надзвичайно тривалий конфлікт двох найсильніших королівств Західної Європи не можна розглядати як суперечку лише двох ворогуючих сторін. Він мав системний характер, тобто зрозуміти його перебіг можливо лише шляхом аналізу усієї сукупності складних міжнародних стосунків того часу, враховуючи роль усіх немов би другорядних учасників – Фландрії, Шотландії, піренейських королівств. Чинників, які впливали на події, було надзвичайно багато, їх комбінації не були стабільними, що обумовило коливання важелів військово-політичного успіху. Роль Шотландії по відношенню до Англії “дзеркально” відбивала роль Фландрії по відношенню до Франції як причини постійної загрози війни на два фронти. Принципи обирання союзників мали ґрунтуватися на серйозних економічних та політичних підставах, а не лише на формальному союзі чи сімейно-династичних інтересах. Зацікавленість у наслідках англо-французького конфлікту найбільш серйозною була саме у Шотландії та Фландрії, які брали у ньому участь практично весь час, на відміну від союзників формальних, зразка Норвегії для Франції або деяких нідерландських сеньйорів та Португалії для Англії, котрі обійшлися дорого з фінансової точки зору, але “участь” яких була власне марною.

Війна 1294-1303 рр. розпочалася з судової суперечки, внаслідок якої Гасконь була в Едуарда формально конфіскована, а він натомість звинуватив французів у невиконанні умов Паризького миру. Безпосередній конфлікт на південному заході Франції відбувався кволо, із перевагою Філіпа Гарного, проте як ланцюгова реакція пішли війни в Шотландії та Фландрії, що перетворило Гасконь на другорядний театр військових дій. Повстання Вільяма Волеса забрало час Едуарда І; його візаві Філіп IV сконцентрувався на багатій Фландрії, яку спочатку власне анексував (1300), але врешті збурив проти себе дошкульними фінансовими визисками. На той момент, коли проти амбітних планів Едуарда вдертися у фландрські землі почали виступати його власні барони (вони ще не дуже розуміли зиск від експансії в цьому напрямку), а шотландці вдало били англійців на півночі, Філіп теж зазнав невдачі: 11 липня 1302 р. піше ополчення фландрських міщан вщент розбило французьке лицарське військо при Куртре. Ситуація стала патовою, і коли Філіп розсварився із новим Папою Боніфацієм VIII, все пішло до укладання миру, що й було зроблено у 1303 р. Втім було зрозуміло, що конфлікт не розв’язано: Капетинги прагнули об’єднання країни, а Плантагенети – повернення колись втраченого.

За Едуарда ІІ прибутки з Гасконі стали одним з основних джерел особистого королівського бюджета в умовах, коли у власній країні ним були незадоволені, а Шотландія неухильно втрачалася. Франко-шотландський союз протягом двадцяти років реально послаблював вплив англійського королівства. У 1323-1325 рр. відбувся черговий конфлікт в Гасконі, - “ війна Сен-Сардо ”, за назвою збудованої французами фортеці, поява якої склала привід для війни. Бідний на події конфлікт невдовзі припинився із збереженням статус-кво, але французам вдалося у 1328 р. нарешті немов би міцно підпорядкувати собі Фландрію.

Англійське володіння Гасконью не можна вважати на той момент якоюсь окупацією: населення цього краю було зацікавлене у якнайбільшій незалежності від будь-якої центральної влади, тому далекий англійський король був прийнятніший за ближчого французького. Процеси складання єдиного французького етносу ще перебували на ранній стадії, тому проти англійців ще не грала в якійсь мірі етнічна свідомість населення, в якого домінувала регіонально-діалектна самобутність. Економічні зв’язки південного заходу Франції були переважно знову ж таки зорієнтовані на англійську торгівлю, що робило місцеву знать та купців зацікавлених у їх збереженні. Це є однією з причин неуспіху французьких заходів по відвоюванню цього терену протягом ХІІІ – XIV ст.

Зламним моментом в англо-французькому конфлікті став 1328 рік, коли після смерті останнього з трьох синів Філіпа IV Гарного перервалася пряма лінія династії Капетингів. Щоб уникнути перспективи посідання престолу жінкою (і дружиною іноземного короля - Ізабеллою), французькі юристи відновили дію давніх законів салічних франків, які це не допускали. Пери Франції передали корону представнику бокової гілки королівського роду – Філіпу VI Валуа (1328-1350), сину молодшого брата Філіпа IV. Едуард ІІІ Англійський як онук Філіпа IV теж міг цілком законно висувати претензії на французьку корону. Це створювало в перспективі ґрунт для відновлення імперських прагнень Плантагенетів. Англійська монархія отримала вагомий аргумент для будь-яких виступів проти Франції та Філіпа VІ, і стало зрозумілим, що молодий енергійний Едуард ним скористається. У 1332 р. він вдерся у Шотландію, де його військо здобуло бойовий досвід, а сам король Англії виявив себе здібним полководцем. По заспокоєнні шотландського “фронту” мали слідувати відповідні кроки на континенті. У 1336 р. був заборонений продаж англійської вовни у Фландрію, що одразу спричинило економічну кризу і схилило на бік Англії симпатії руху сукноробів, очоленого Якобом Артевельде (1290-1345). Більшість нідерландських сеньйорів підтримала Едуарда, було укладено союз з німецьким імператором Людовиком Баварським, енергійні переговори велися з піренейськими королями. У травні 1337 р. надто самовпевнений Філіп VІ оголосив про чергову конфіскацію Гасконі, але Англія була напоготові для більш масштабної відсічі, ніж протягом попередніх ста років.

Перший етап: від Слейсу і Кресі до Бретіньї. Новий конфлікт – Столітня війна - тривав з перервами з 1337 до 1453 р. Його перший період (взагалі їх чотири) зайняв добу з 1337 до 1360 р.

Два роки відбувалися військові дії у Гасконі та Фландрії, поки сторони концентрували сили для серйозної безпосередньої зустрічі. У 1339 р. Едуард разом із своїми нідерландськими союзниками нарешті увійшов на терен Франції і, словами хроніста Волсінгема, “ піддав полум’ю тисячу сіл і вчинив великі спустошення ”. Цей рік започаткував жорстоку традицію нищення і руїни, якої трималися англійці у Франції. Подальші військові дії надзвичайно рідко зачіпали терен Англії, і французів ще очікували великі лиха. У 1339 р. ворогуючі королі ще не наважувались на вирішальний бій, хоч зібрали, за явно перебільшеними даними сучасників, по 40 тис. озброєних людей. Союзники обох монархів були ненадійними та не дуже прагнули великої битви, загалом Едуард та Філіп ще були здатні на компроміси та певні поступки. Кидати все на важелі мінливої військової фортуни їм не хотілося, а Едуарда ще стримувало тривання шотландської кампанії. Перший поважний бій відбувся на морі: 24 червня 1340 р. біля берегів Фландрії при Слейсі (місто в гирлі Шельди). У вузькій протоці очолений Едуардом англійський флот завдяки кращій маневреності та кращим в світі англійським лучникам (які тоді вперше себе проявили у цій війні) здолав франко-генуезько-кастільський флот з бл. 200 кораблів. Ця перемога порушила початкову рівновагу сил: англійські комунікації вже нема кому було перервати, і ініціатива була французами втрачена. Англійці повірили у Божу допомогу, яка мала символізувати справедливість їхніх зазіхань. Втім, дії профранцузьки налаштованого Папи, який зруйнував англо-німецький союз, та поважні фінансові проблеми схилили Едуарда до перемир’я (1341-1345).

Отриманий час був використаний сторонами для боротьби у Шотландії та Бретані. В останній англійці домоглися перемоги свого претендента на герцогство і розміщення власних гарнізонів. В Шотландії повторювалась ситуація 1280-х років: черговий з роду Беліолів був визнаний англійцями шотландським королем і тримав їх північний кордон.

Скориставшись з наявності вже трьох баз для вторгнення (Гасконь, Бретань та Фландрія), Едуард ІІІ відновив у 1345 р. воєнні дії. У червні 1346 р. королівське військо висадилося у нормандському Шербурі і просунулося до околиць Парижу, які були геть розорені. Філіп обрав вичікувальну тактику, і лише 26 серпня 1346 р. спромігся на вирішальний бій, поблизу селища Кресі на півночі Пікардії. Ця битва є однією з найвідоміших в історії Середньовіччя. Результат її був визначений принциповою різницею між двома арміями. Англійці, навчені тривалими війнами в Уельсі, Ірландії та Шотландії укомплектували військо найманими селянами-лучниками та лицарськими загонами, які теж власне були найманими та підпорядковувались безпосередньо королю, а не окремим феодальним володарям. У Франції, натомість, армію складало лицарське феодальне ополчення, не підпорядковане єдиному командуванню, і яке розпадалося на окремі купки вояків, які намагалися перетворити бій на низку лицарських двобоїв. Чисельність армій була приблизно однаковою, - за різними оцінками (знову ж явно завищеними) – по14-20 тисяч. Розташовані на пагорбі англійські сили складалися з лучників, яких прикривали спішені важкоозброєні лицарі. Зручна позиція та дисципліна дозволила англійцям спокійно чекати на хаотичні наскоки французької кінноти, яка наступала без якогось плану, топчучи на мокрому полі власних арбалетчиків. Англійський (чи скоріше валлійський) великий лук (“ long bow ” – найбільш нищівна середньовічна зброя до поширення вогнепальної) та виплекане мистецтво стрільби дозволили знищувати французів ще на відстані 300 кроків від англійських лав. Все це спричинило вражаючий результат битви: загибель 1,5 тис. французьких лицарів та 10 тис. піхотинців, смерть союзників Філіпа чеського короля Яна Люксембурзького, герцогів Лотарингського, Фландрського, Алансонського, графа Блуаського та багатьох інших. Англійці, якщо вірити джерелам, втратили хіба що декілька людей.

Скориставшись з розгубленості французів, Едуард ІІІ рушив далі на північ, до головного порту на узбережжі Ла-Маншу – Кале. З боку Гасконі та Бретані теж посувалися війська. Сподівання французів на удар шотландців в спину Англії не виправдалися: в битві при Невіл-Кросс вони були розбиті, а їх король Девід ІІ потрапив у полон. Перевазі англійців сприяла і нерішучість французького короля, який не наважився якось допомогти мужнім городянам Кале, котрі героїчно витримали річну облогу, яка суттєво підірвала англійські сили. Не отримавши підтримки, вони були змушені здатися. Врешті наступило чергове перемир’я (1347-1355); було зрозуміло, що це лише тимчасовий перепочинок, бо жодна з сторін все ж не досягла повної переваги. Англія була налаштована на продовження війни, бо вона стала поважним джерелом збагачення: з економічно найрозвинутішої Франції можна було взяти набагато більше, ніж з бідної північної Шотландії. Хроніст Бертон писав: “ І виникла тоді спільна думка народу, що поки англійський король буде завойовувати Французьке королівство, вони будуть процвітати. В противному випадку їх становище погіршиться ”.

Як і минулого разу, перемир’я не припинило геть воєнні дії, які тривали далі у Бретані та довкола Кале; у 1350 р. англійці потопили союзний Франції кастільський флот. Час грав на користь Едуарда ІІІ, який в принципі був згодний відмовитися від вимог корони Франції на користь банальних територіальних поступок в Аквітанії. Втім, ані Філіп VІ, ані його наступник Іоанн ІІ Добрий (1350-1364) не пішли на цей крок. Погіршували стан Франції і внутрішній розкол: родич королівського дому Карл Злий (1332-1387), король Наварри, почав допомагати англійцям, започаткувавши тенденцію подальших зрад французької знаті.

У 1355 р. шотландці знову напали на північ Англії. Це на рік затримало черговий наступ Едуарда ІІІ. Натомість його старший син Едуард (1330-1376), прозваний за свої пофарбовані в чорне лати Чорним Принцом, з тисячею лицарів та тисячею лучників пройшов вогнем і мечем південь Франції, спаливши такі міста як Каркассон та Перігор. Зробивши своїм осідком місто-порт Бордо, Чорний Принц систематично ходив у нищівні рейди, які викликали жах в населення. Французький провід, схаменувшись, рушив з військом на південний захід, перетнувши 19 вересня 1356 р. шлях обтяженому обозом загону принца поблизу Пуатьє. Вдвічі переважаючи англійців числом, французи мали всі шанси на гучну перемогу. Вірячи в безперечний успіх, король Іоанн не пішов на переговори. Втім, ця самовпевненість йому зашкодила: вже дещо безпідставно (після Кресі) шануючи лицарське військо, він відіслав назад селянське ополчення. Англійцям знову дозволили закріпитися на зручній позиції, вони поставили частокіл з вузьким проходом, в який і намагалися пробитися французькі лицарі. Повторилася ситуація Кресі, коли усі зусилля французів розбилися об упертість та дисципліну англійців. По оцінкам сучасників, перших загинуло бл. 5-6 тисяч. Під кінець битви Чорний Принц навіть перейшов у контрнаступ, захопивши в полон і самого французького провідника. Іоанна зрадив лицарський кодекс, який змусив його до останнього не відступати і потім офіційно здатися, залишивши свою країну без короля.

В полоні Іоанн у березні 1357 р. підписав перемир’я, визнавши усі захвати Принца. Проте його син-дофін[71], майбутній Карл V (1364-1380), разом з Генеральним Штатами[72] королівства не визнав цієї угоди. Французьке населення, обтяжене усіма лихами війни та кинуте напризволяще знаттю, почало брати справу опору до власних рук. Міста та села самотужки організовували самооборону, не покладаючись на сеньйорів. Боротьба з англійцями та бригандами (бандитами, найманцями) поступово переросла у повстання проти власних панів – Жакерію [73](1358). Придушення бунту перетворилося на суцільну різанину, яка суттєво відволікала зусилля французької знаті від опору іноземцям. Англійці не могли не скористатися з цього: Едуард ІІІ зміг нарешті домовитися з шотландцями, відпустивши за викуп короля Девіда ІІ після одинадцятирічного полону (Бервікська угода 1358 р.). 1358-1359 рр. – час піку руйнувань, грабежів та розорення Франції. Грабунок перетворився чи не на єдину мету військових дій. Особливо і сумно відомим з розбійників-бригандів став англієць Роберт Кнолліс. Полонений король французів підписав у Лондоні чергову не визнану на батьківщині угоду про віддання Едуардові усіх колишніх анжуйських володінь у суверенне урядування (тобто вже без якихось васальних обов’язків). Дофін Карл знову відмовився виконувати несправедливі умови. Нова експедиція англійців у 1359 р. принесла розорення усій півночі країни. Втім, посилення опору місцевого населення та розумна тактика Карла, який уникав вирішальної битви і виснажував сили ворога, принесли результати: у 1360 р. Едуард ІІІ пішов на переговори. У травні того ж 1360 р. у селищі Бретіньї біля Шартру було нарешті підписано мир, за яким Англія, відмовившись від претензій на корону Франції, здобувала весь південний захід цього королівства та землі на півночі - довкола Кале. За Іоанна ІІ мало бути сплачено величезний викуп в 3 млн. золотих крон. Здається, що після таких гучних перемог, як Кресі та Пуатьє, англійці могли розраховувати й на більше, але перемога над королівським військом не означала автоматично підкорення країни. Опір населення робив ці успіхи англійської зброї лише зовнішніми.

Другий період війни (1369-1396). Припинення війни було лише тимчасовим кроком: принаймні Франція аж ніяк не могла примиритися із ганебною ситуацією, що склалася. Тому відновлення військових дій у 1369 р. відбулося цілком природно, але вже за дещо іншого співвідношення сил. Едуард ІІІ, колись вольовий та енергійний король-лицар, вже був літнім і залежним від впливу хижих фаворитів та угодовців. Натомість урядуючий в Парижі з 1364 р. Карл V Мудрий навів лад у французькій армії, посилив її підготовку і висунув здібних провідників, - ґатунку Бертрана Дюгеклена (1344-1380), дрібного бретонського лицаря та коннетабля[74] (1370) Франції. Король санкціонував тактику партизанської війни, завдяки якій більша частина англійських завоювань була поступово повернута. На вирішальні битви французи, навчені гірким досвідом, не йшли. Вишукані звичаї лицарського полону та викупу відходили у минуле: захоплених англійців вже геть усіх вбивали. За попередній мирний період (1360-1369) Бретань визнала сюзеренітет французького короля, а Карл Наваррський відійшов від проанглійської орієнтації. Конкуренція з приводу обрання нареченого для спадкоємиці Фландрського графства Маргарити де Маль була виграна французькою стороною (братом Карла V Філіпом, герцогом Бургундським), що призвело до втрати англійських позицій у цьому принципово важливому краї. У 1367 р. англійська та французька армія воювали в Кастілії на боці різних претендентів на трон. Незважаючи на перемогу Чорного Принца в битві при Найєрі, все ж таки й там врешті закріпилася профранцузька партія. Міжнародне становище грало на користь Франції. У 1369 р. її король підтримав скарги дещо обтяженої контролем Чорного Принца гасконської знаті, спершись на висновки італійських юристів. Такі дії означали денонсування угоди в Бретіньї, і Едуардові ІІІ знову довелося проголосити себе “законним королем Франції”. Зараз вже ініціатива цілком виходила від французів, які “почали партію і її виграли”. Бертран Дюгеклен вдало діяв проти військ, очолених Чорним Принцом та згаданим розбійником-бригандом Кноллісом. На заваді англійцям став зростаючий патріотизм французького народу. В якійсь мірі розпочинався конфлікт давніх та нових світоглядних настанов: перед тим каста вояків-лицарів сприймала війну як свій власний “спорт”, який відбувається лише за їх правилами. Зараз же війна приймала “національний” характер, і вже сприймалася в поняттях загальнонаціонального “успіху” або “приниження”. Чорний Принц, захопивши в полон у 1367 р. Дюгеклена, шляхетно відпустив його за викуп, хоча вигідніше для англійської справи було б його потримати подовше або стратити. Натомість самому Дюгеклену під час війни ці передсуди вже аж ніяк не були властиві. У 1373 р. були відбиті від англійців Бретань та майже вся Нормандія. Звичайно, протягом тривалих військових дій укладалися перемир’я, але було зрозуміло, що загалом конфлікт має принциповий характер і його остаточно зупинить лише капітуляція однієї з сторін.

Основні події другого етапу війни відбулися на морі: франко-кастільський союз нарешті дав відчутні наслідки, призвівши до панування в навколоанглійських водах. Шотландські пірати робили формальністю мирну угоду 1369 р., а з 1378 р. сутички пішли й на суходолі. Справи англійців йшли все на гірше: сподівання на прихід до влади Чорного Принца не виправдалися, він помер від прокази у 1376 р., на рік раніше за батька. Мати справу з наслідками розчарування англійців довелося вже його синові Ричарду ІІ (1377-1399), який став королем у віці 10 років. Дещо урівноважили ситуацію французькі урядовці, які при зміні короля (у 1380 р. помер Карл V і влада перейшла до 12-літнього Карла VI (1380-1422)) отримали змогу провадити самостійну політику і не змогли об’єднатися, йдучи на сепаратні угоди з англійцями. Врешті останні утримали основні опорні пункти на французькому узбережжі – Кале, Шербур, Брест, Байонну, Бордо. У 1381 р. Англію сколихнуло повстання Вота Тайлера, яке відволікло увагу знаті. Ненадовго відновився “фронт” у Фландрії, де в черговий раз виступили торгові міста проти французької влади. На відміну від часів Куртре, фламандці були розбиті, а англійська експедиція їм на допомогу закінчилися ганебно. Втім, і французький похід в Шотландію з метою напасти на Англію з півночі теж закінчився невдачею. Кінець вісімдесятих років – час масштабних приготувань та маленьких реальних справ. Французи довго готувалися до висадки в Англії, але не висадилися. Єдиним гучним кроком був раптовий успіх шотландців у 1388 р., коли вони на чолі з Робертом ІІ Стюартом скористались з послаблення Англії за Ричарда ІІ і розбили його військо при Оттерберні. Проблему для обох сторін складало вичерпання ресурсів і розтікання центральної влади з рук молодих і недосвідчених королів, які власне обидва стали трагічними постатями в історії своїх країн.

У 1387 р. домовилися про перемир’я, яке постійно продовжувалось за нездатності досягти згоди по основним проблемам. У 1392 р. у Карла VI проявилася психічна хвороба, яка посилила позиції його внутрішніх противників; Ричард ІІ теж аж ніяк не користувався популярністю вдома – все це скоріше зближувало інтереси обох монархів. Нарешті, у 1396 р. вони уклали перемир’я на 28 років, скріплене династичним шлюбом Ричарда з малолітньою Ізабеллою Валуа. Проте репутація Ричарда ІІ в Англії була практично втраченою: він уявлявся як губитель усіх здобутків славних часів діда - Едуарда ІІІ та батька - Чорного Принца. Через три роки він був скинутий з трону Ланкастерським домом, який посилився за його правління.

Беліоли (Balliols) – рід, який дав Шотландії XIII-XIV ст. двох королів, - Джона та Едуарда.

Джон Беліол (бл. 1250 р.-1314 р.) - король Шотландії в 1292-1296 рр. Батько майбутнього короля Шотландії Джон де Беліол (рід Беліолів походив з Нормандії), один з найбагатших шотландських магнатів, був опікуном молодого шотландського короля Олександра III, одруженого на дочці Генріха III Англійського.

У 1251 р. Олександр приніс оммаж королю Англії. Вірність Генріху протягом усього життя зберігав і де Беліол. У 1290 р., коли померла королева Шотландії Маргарет, онука Олександра III, Едуард I Англійський був запрошений як арбітр для рішення “Великої справи” (див. вище). З 13 кандидатів англійський король обрав у 1292 р. Джона Беліола, сподіваючись з його допомогою стати сюзереном Шотландії.

Беліол приніс Едуардові оммаж і погодився з правом короля Англії, затвердженим шотландським парламентом ще в 1255 р., втручатися у внутрішні справи країни. Однак у наступному, 1293 р., Джон відмовився відповісти в англійському парламенті на позов, учинений йому Данканом (Duncan), графом Файфом. У 1294 р. він не відрядив своїх людей у Францію на допомогу Едуардові I, що воював з французьким королем Філіпом IV Гарним. Більш того, наступного року Беліол сам уклав союз з королем Франції.

У 1296 р. Джон, відмовившись від принесеної їм Едуардові клятви вірності, вдерся в Англію. Його воєнна кампанія була нетривалоюі вкрай невдалою: сам король потрапив у полон. Зрікшись в тім же 1296 р. від престолу, Джон Беліол утримувався в Англії, аж до 1299 р.; залишок своїх днів він провів у замку Шато-Гайяр у Нормандії.

Едуард Беліол (?-1364 р.) - син Джона, захопив трон у 1333 р., правив до 1356 р. У 1299 р. Едуард відправився разом з батьком у вигнання до Нормандії. У 1324 р. Едуард знайшов притулок при англійському дворі, а в 1332 р. прийняв титул короля і вдерся до Шотландії. Основу його війська склали англійські лорди, “позбавлені спадщини” англійці, що втратили свої шотландські володіння за договором 1328 р., що поклав кінець “війнам за незалежність”.

Англійський король Едуард Ш офіційно зберігав вірність своєму шотландському родичу, що царював - королю Девідові II Брюсу, одруженому на його рідній сестрі, але, спостерігаючи за успіхами армії Беліола, у 1333 р. проголосив скасування “ганебного миру” із Шотландією, укладеного “зрадником” Мортімером (коханцем його матері), і рушив на допомогу Беліолові.

У вирішальній битві під Гелідон-Гілл, біля Бервіку, армія Девіда II була вщент розгромленою. Беліол щедро нагородив “позбавлених спадщини” за рахунок “шотландців, що зрадили” йому, і передав англійському королю “на усі часи” увесь Лотіан, за іншу частину Шотландії він приніс Едуардові Ш оммаж як своєму сеньйору.

Перемога Едуарда і Беліола була тимчасовим успіхом, після неї боротьба Шотландії за незалежність розгрілася з новою силою. У 1341 р. Беліол залишив країну; останній раз він з’явився в “своєму” королівстві в 1347 р. і вже через кілька років, у 1356 р., остаточно зрікся нього на користь Едуарда III. У результаті цієї акції англійські королі отримали “законний” привід для своїх подальших спроб скорити Шотландію. Едуард Беліол помер у 1364 р. у Донкастрі, в Йоркширі.

Соціально-економічний та політичний розвиток Англії у ХIV ст. Чорна смерть. У ХІІІ - XIV ст. характерними рисами економічного розвитку Англії був бурхливий розвиток міст та торгівлі - внутрішньої та зовнішньої.

Міста, що отримували від королів хартії з правом самоврядування (утворення міських рад, посад мерів та міського суду), самі збирали податки на своїй території, мали право утворити свій ринок, купецькі та ремісничі гільдії. Слід відзначити, що масштаб самоврядування англійських міст був меншим, ніж міських комун у Франції, Фландрії, Німеччині та Італії. Це було обумовлено міцнішим контролем англійської королівської влади. Корона отримувала з міст бл. 35% державних прибутків, постійно посилюючи податковий тягар, який далеко не завжди був унормований. Політична боротьба в містах точилася навколо реальних повноважень та прав гільдій, проте перевагу в ній врешті-решт отримала міська адміністрація. У XIV ст. ремісничі гільдії утворювались та діяли зі згоди міської влади, і використовувались нею задля регламентації та нагляду за ремісництвом.

Економічне зростання та поширення грошового обігу призводило також до збільшення зацікавленості баронів та лицарів у ринковій реалізації свого врожаю та інших прибутків від землі. Це штовхало їх як на захоплення общинних земель з метою поширення вівчарства (огороджування), так і на збільшення обсягу ренти, яку вони збирали з залежного селянства. Поширювався також процес переведення селянських повинностей з натуральної форми (відробітки на панщині, оброк та ін.) у грошову - комутація, збільшувалася площа земель, зданих в оренду. В результаті зросла чисельність особисто вільних селян, які викупалися на волю і ставали орендарями. Використання вільнонайманої праці було властиве насамперед господарюванню дрібних та середніх землевласників (лицарів- джентрі), які почали використовувати найману працю. Великі землевласники навпаки, намагалися подекуди збільшувати панщину, використовуючи дармову робочу силу феодально залежних селян. Згадані процеси могли призвести або до поширення ринкових відносин та збільшення числа вільного населення, або до зміцнення кріпосництва. Все це посилювало соціальну напругу.

Радикально загострила ситуацію " чорна смерть " - величезна епідемія чуми, що охопила всю Європу. Англії вона досягла у 1348 р. і забрала, за різними оцінками, житті від 1/2 до 2/3 населення країни. Епідемія спричинила, крім численних смертей, падіж худоби та голодомор. Економічним наслідком чуми стала величезна нестача робочих рук. Це змінило соціальний статус залежного населення: у великих маєтках селян, що залишилися після пошесті, намагалися використати у тому ж обсязі, як і попереднє численніше населення. Збільшення експлуатації змушувало вілланів втікати з великих маєтків та найматися до джентрі (в яких не було стільки кріпосних, і котрі брак робітників відчували найбільш болісно). Економічна криза викликала різке зростання цін, як на продукти, так і на робочу силу. Уряд намагався прийти на допомогу землевласникам, обмежуючи ціни на останню: у 1349 р. король Едуард ІІІ видав "Ордонанс про робітників та слуг", який зобов'язував робітників найматися за ту ж платню, що й до чуми. Порушники ордонансу жорстоко каралися, проте зупинити процес дорожчання робочої сили не вдавалось.

“Ордонанс про робітників і слуг” (1349 р.)

Ордонанс про робітників і слуг був розісланий від імені короля і його ради в усі графства Англії 18 червня 1349 р. З огляду на стан англійського селянства після «чорної смерті», закон цей не міг не загострити ще більше соціальні протиріччя на селі в другій половині XIV в., що призвели до повстання незадоволеного селянства під проводом Вота Тайлера у 1381 р..

Тому що велика частина народу і більше всього робітників і слуг уже вмерла в цю чуму, то деякі, бачачи скрутне становище панів і нечисленність слуг, не бажають служити інакше, як одержуючи надмірну винагороду, а деякі віддають перевагу, перебуваючи в ледарстві, просити милостиню, замість того щоб працею шукати засобів до життя. Тому ми, маючи на думці ті серйозні незручності, що можуть відбутися від браку, особливо орачів та інших сільських робітників, мали про це міркування з прелатами і знаттю й іншими знаючими людьми, що з нами знаходилися, і по їх одностайній раді ухвалили: щоб кожен чоловік і кожна жінка королівства нашого Англії, якого б стану вони ні були, вільного чи кріпацького, міцні тілом і у віці до шістдесятьох років, які не живуть торгівлею і не займаються ремеслом і не мають власності, з якою б жили, ні власної землі, обробленням якої могли б бути зайняті, і не знаходяться на службі в іншого, якщо його чи неї покликають служити відповідно до їх стану, зобов’язані служити тому, хто їх покликає, і брати ту винагороду грошима і натурою, що у місцевостях, де вони зобов’язані будуть служити, звичайно давали... в останні п’ять чи шість років...

І якщо такий чи чоловік жінка, коли його чи неї стануть наймати на службу, не захоче цього зробити, і що буде доведено двома людьми, що заслуговують довіри, перед шерифом чи бейліфом короля, чи перед сільським констеблем, де б це ні відбулося, вони негайно повинні бути ними чи ким-небудь з їхніх людей схоплені і відправлені до найближчої в’язницю і там перебувати під суворою вартою, поки не знайдуть поручительства в тому, що будуть служити, як зазначено вище. І якщо жнець, косар або інший сільський робітник чи слуга, якого б стану не був, що знаходиться в кого-небудь на службі, раніше закінчення домовленого в договорі терміну від названої служби без чи причини без дозволу хазяїна піде, те повинен бути покараний в’язницею...

У ІІ пол. XIV ст. війна із Францією та зменшення прибутків скарбниці внаслідок епідемії підточили фінансові ресурси держави. Едуард ІІІ розпочав конфлікт із Церквою, яка передавала папському престолу значні кошти. Додатковим приводом для цього став т.зв. “Авіньйонський полон” пап (1305-1417). Внаслідок посилення залежності папства від французьких королів папська столиця була перенесена у Францію, до міста Авіньйон. Відповідно, й папами надалі (до 1378 р.) були лише французи. В умовах війни бажання англійського короля позбутися зайвих збитків від ворожого для нього папства було із зрозумінням зустрінуте в країні. У 1366 р. Едуард ІІІ відмовився сплачувати кошти папському престолу.

Проте подальша невдала фінансова політика корони, розкрадання скарбниці фаворитами (які надзвичайно посилилися в останні роки правління Едуарда) призвели до надзвичайної потреби держави в нових коштах. Надати їх в тих скрутних умовах міг лише парламент. З ініціативою його скликання виступив спадкоємець престолу, відомий своїми військовими діями у Франції, Едуард Чорний принц.

У 1376 р. було скликано т.зв. " добрий парламент ". За його рішенням кількох придворних корупціонерів та злодіїв було ув'язнено. Також було висунуто низку вимог, зокрема: щорічне скликання парламенту, вільні (без тиску корони) вибори лицарів графств, протегування торгівлі та зменшення податків. Але парламентові не вдалося довести свою політику до кінця. Смерть його захисника в особі Чорного принца призвела до його розпуску. Придворне угруповання на чолі з Джоном Гонтом (John of Gaunt), герцогом Ланкастерським, перебрало повноту влади до своїх рук.

1360-1370-ті роки в Англії поширилися ідеї визначного богослова Джона Вікліфа (Wycliffe, 1320-1384), спрямовані на реформу церкви. Особливої популярності вони набули під час конфлікту з папством. Вікліф обстоював думку, що Англія не має нічого сплачувати папі, бо він не повинен бути світським володарем, а лише духовним. Король, на думку богослова, мав право позбавляти Церкву майна, оскільки та повинна існувати в умовах євангельської бідності. Вікліф отримав підтримку з боку корони, особливо від нового короля Ричарда ІІ (1377-1399). На англійську мову їм було перекладено латинський текст Біблії. Ідеї реформи церкви досить швидко наповнилися гаслами соціальної рівності, і у 1370-ті рр. виникла радикальна версія ідей Вікліфа, - єресь лоллардів, - особливо популярна серед селянства, міщан та джентрі.

Лолларди (англ. lollards) - в Англії послідовники (після 1382 р.) оксфордського філософа і теолога Джона Вікліфа.

Назва лоллардів, що спочатку займалися лише добродійністю, зв'язували з легендарним засновником руху Вальтером Лоллардом, але, скоріш за все, воно пішло від нижньонімецького “lullen, lollen” – “тихо наспівувати поховальні пісні”. Уперше ця назва закріпилася в Антверпені в 1300 р. за благодійним товариством Св.Олексія для піклування за хворими і поховання померлих від морової виразки; по тужливому співі над небіжчиками його членів називали лоллардами. Поступово рух поширився в Голландії і Німеччині.

Вікліф заперечував доктрину про перевтілення Святих Дарів, підкреслював важливість проповіді і першості Писання як джерела християнського вчення, заперечував верховенство Папи Римського в духовних питаннях і виступав проти світської влади папства. У 1378 р. Вікліфа звинуватили в єресі і звільнили з Оксфорду. Але він продовжував писати і проповідувати до своєї кончини в 1384 р.

Перші групи лоллардів (з 1380 р.) очолили колеги Вікліфа по навчанню з Оксфорда, у числі яких був і Нікола Герефорд, який зробив переклад Біблії на англійську мову. Секта поповнювалася за рахунок городян, купців, дрібного дворянства і навіть представників нижчого духівництва. Деякі лицарі, близькі королівському двору, і деякі члени Палати громад підтримували лоллардів.

З вступом на трон Генріха IV у 1399 р. почалися репресії проти нової єресі. У 1401 р. був прийнятий перший англійський статут про можливість спалення єретиків. Перший мученик з лоллардів, Вільям Соутрі, був спалений за кілька днів до прийняття цього закону. У 1414 р. повстання лоллардів під предводительством сера Джона Олдкасла було придушене Генріхом V.

Загнаний в підпілля, рух набирав прихильників в основному серед торговців і ремісників, підтримуваний деякими прихильниками з кліриків. Бл. 1500 р. почалося відродження руху лоллардів, який згодом злився із протетсантизмом.

Найбільш повно вчення ранніх лоллардів викладене в “ Дванадцяти висновках ”, складених для представлення в Парламенті в 1395 р. Лолларди пропонували реформувати всю англійську церкву, вимагаючи скасування світських володінь Церкви та безшлюбності священиків.

Повстання Вота Тайлера. Згадані соціально-економічні процеси (зростання ренти та панщини, закони про робітників, фінансові утиски), військові невдачі (висадки французів на англійському узбережжі), занепад авторитету центральної влади, зневіра у здатності нового короля утворили грунт для проявів масового невдоволення урядом. Зловживання при стягненні подушного податку викликали влітку 1381 р. величезне повстання селян, що було підтримано містами. Очолив виступ покрівельник Вот Тайлер (Wat Tyler), який намагався якось об’єднати та дисциплінувати повсталих. Частина гасел повстання була висунута з середовища лоллардів, найвідомішим з яких був проповідник Джон Бол.

Спочатку повстання досягло успіху: опір урядовців було подолано, прибічники Тайлера увійшли в Лондон, де стратили багатьох чиновників, податківців та ненависних правників. 14 липня в Майл-Енді відбулася зустріч представників повсталих із королем Ричардом ІІ. Вимогами Тайлера (т.зв. ” Мейл-Ендська програма ”) стали наступні пункти: скасування кріпосного права та панщини, переведення усіх повинностей на гроші (остаточна комутація), встановлення уніфікованої грошової ренти 4 пенси за акр. Вимагалося також право вільної торгівлі на терені Англії для всіх та подальша амністія повсталим. Це були вповні раціональні, подекуди компромісні вимоги, які відбивали реальні суспільні та економічні тенденції.

Король погодився із цими вимогами, розпочавши надавати грамоти про звільнення від кріпосної залежності. Учасникам повстання було запропоновано повернутися до своїх домівок. Втім, Вот Тайлер та Джон Бол не були впевнені, що, коли їх соратники розійдуться, влада виконає свої обіцянки. Домігшись нової зустрічі з королем, у Смітфілді, вони висунули додаткові вимоги (т.зв. “ Смітфілдська програма ”): повернення сеньйорами самочинно захоплених общинних угідь, скасування робітничих законів, секуляризація (передача у державну власність) церковних земель та поділ їх між селянами, скасування дворянських привілеїв, рівність всіх (окрім короля). Ця програма практично передбачала руйнацію існуючого державного устрою, і не могла отримати згоду влади. Скориставшись з виграшу в часі (селяни вже залишали столицю) королівські сановники вбили Тайлера та розпочали репресії проти повсталих. В країні діяли каральні загони, відбувалися численні страти. Повстання було жорстоко придушене. Проте слід відзначити, що початкові цілі повсталих через деякий час можна було вважати досягнутими: в наступні два десятиліття майже зникло панщинне господарство та кріпосне право, а переважна більшість повинностей була переведена у грошову форму.

З анонімної хроніки абатства св. Марії в Йорку (XIV ст.)

Невідомий автор хроніки, сучасник, а можливо навіть очевидець подій 1381 р., докладно розповідає про хід селянського повстання, програмні вимоги селян, а також про причини поразки повсталих. Незважаючи на те що хроніст (ім’я його невідоме) вороже налаштований до учасників руху Тайлера і не намагається приховати це, наведене джерело корисне як історичний документ, у якому повідомляється багато цікавих фактів.

Король Ричард умовляє повсталих

Коли почув про їх [селян] діяння король, він відрядив до них своїх посланців у середу, найближчу після названого свята Трійці, щоб довідатися, чому вони так чинять і з якої причини вони повстали на його землі. Вони відправили через вказаних посланців відповідь, що вони повстали для порятунку його [короля] і для того, щоб знищити зрадників його і королівства. І вказаний король у другий раз послав сказати їм. щоб вони перестали робити те, що вони робили, з поваги до нього, щоб він міг поговорити з ними, і що він зробить відповідно до їх бажання резонні виправлення того, що було зроблено поганого. І громади з почуття схвалення до нього через його посланців просили сказати йому, що вони хочуть бачити його і говорити з ним на Блекгізі. І король утретє послав сказати їм, що він охоче прибуде до них на інший день у годину заутрені, щоб почути від них про їхні наміри. У той час король був у Віндзорі. З усією поспішністю, якою він тільки міг, він відправився до Лондону; тоді мер і шановані люди Лондона вийшли до нього назустріч і проводили його в безпеці у цитадель [Тауер] Лондона. Тут зібралися всі … усі сеньйори з околиць, тобто архієпископ Кентерберійський, канцлер Англії, і єпископ Лондонський, і магістр шпиталю Св.Іоанна в Клеркенвіллі, тодішній скарбник Англії, й інші, числом 600.

Напередодні дня тіла Христова прийшла громада Кенту на Блэкгіз, у трьох милях від Лондона, у числі 50 тисяч, щоб чекати на короля, і розгорнули два прапори Св.Георгія і сорок невеликих прапорів. І громади Ессексу підійшли з іншої сторони води в числі 60 тисяч, щоб допомогти їм і отримати відповідь від короля... І тоді в середу король, знаходячись у цитаделі Лондона і думаючи, що владнає справу, наказав приготувати барку і взяв із собою на свою барку архієпископа і скарбника й інших зі своєї Ради, а чотирьох інших для свого почту і рушив до Гринвіча, у трьох милях від Лондона. І тут вказаний архієпископ і скарбник сказали королю, що буде великим божевіллям відправлятися до них, тому що вони люди без розуму і не вміють поводитися пристойно. Але вказані громади Кенту через те, що король не захотів прибути до них завдяки умовлянням канцлера і скарбника, відправили до нього петицію, вимагаючи, щоб він дав їм голови герцога Ланкастерського і п’ятнадцяти інших лордів... На це король не хотів дати своєї згоди, унаслідок чого вони відправили до короля одного йомена з проханням, щоб він прибув до них і переговорив з ними, і він відповідав, що він і сам хотів це зробити, але вказані канцлер і скарбник порадили йому повернути назад, і звелів їм сказати, що якщо вони хочуть прийти в найближчий понеділок у Віндзор, там вони отримають від нього відповідь, яка личить.

І вказані громади мали між собою пароль: “Ти кого тримаєшся?” - і відповідь була: “Короля Ричарда і вірних громад”, і ті, хто або не знав, або не хотів так відповідати, обезглавлювалися і піддавалися смерті... Король повернувся до Лондону як тільки міг скоріше і прибув до Тауеру...

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: