Рівень редагування різних видів текстів

В усіх статях використовується такий вид тексту, як розповідь.

Текст-розповідь, в ньому про щось розповідається, про якісь події. До такого тексту можна поставити запитання «Що відбулося?» Такий текст розкриває тісно зв'язані між собою події, явища, дії,які відбувалися в минулому або відбуваються в теперішньому часі. Даний тип тексту представляє світ у подіях і діях.

В основі розповіді - розміщення матеріалу переважно в хронологічній послідовності. Проте не завжди. Під час редагування цього виду текстів варто із самого початку встановити основний принцип викладу матеріалу, який обрав автор. Найчастіше - хронологічний, проте може бути й тематичний, географічний чи ін. Звичайно, не можна вимагати, щоб цього принципу було додержано впродовж усього тексту. Однак пам'ятати про принцип, що визначає побудову невеликого фрагмента тексту, і дотримуватися цього принципу автор зобов'язаний. Якщо такої чіткості нема, ми маємо справу з невпорядкованим нагромадженням матеріалу, зрозуміти й проаналізувати який буває нелегко.

Розповідь – найпоширеніший, найприродніший і, на перший погляд, найпростіший спосіб викладу. У розповіді виокремлюють основні (вузлові) події, з'ясовують їх взаємозв'язок. Прикладами розповіді є біографічні твори чи тексти, в яких ідеться про подорож.

Редагуючи розповідний текст, треба перевірити співмірність його частин, пам'ятаючи, що значення події не завжди визначається її тривалістю, усунути непослідовність викладу, а також скоротити подробиці, які не є обов'язковими для розкриття теми. Крім інформації про самі події, розповідний текст має дати читачеві уявлення про те, як відбувалася їх зміна: швидко чи повільно, поступово чи раптово; як відбувався перехід від одного стану до іншого. Розповідь повинна мати свій ритм, свою інтонацію. І що точніше й продуманіше побудовано розповідь, то простішою й природнішою вона виглядає.

Є два основні способи розповіді - епічний і сценічний. У першому автор оповідає про події, які відбулися, про наслідки якихось дій. У другому - події викладають не описово, не узагальнено, а наочно, зміст того, що відбувається, передають через жест, рух дійових осіб, увагу читача (слухача, глядача) привертають до подробиць, до частковостей. Епічний спосіб розповіді більш характерний для наукового викладу, сценічний - для образного висвітлення подій. У публіцистиці поєднуються або чергуються обидва способи розповіді.

Крім розповіді, ще є такі види текстів як: опис, роздум та визначення (дефініція).

Опис

Текст-опис, в ньому розповідається, яким є предмет. До такого тексту можна поставити запитання «Який предмет?» Опис розкриває ознаки предмета, його тимчасові характеристики чи постійні властивості, якості, стани. Найчастіше опис – це картина, що не описує події. Різновидом опису в офіційно – діловому мовленні виступає характеристика.

Усі дослідники наголошують на тому, що описовими називаються тексти, в яких предмети (явища, події) зображують через перелічування ознак (властивостей, рис), характерних для них у певний момент. На початку або в кінці опису дають уявлення про предмет у цілому.

Редагуючи описовий текст, корисно виокремити частину, в якій дано загальну характеристику явища, і т. зв. «елементи опису», що характеризують окремі частини цього явища. Звичайно елементи опису наводять за певною системою: за важливістю, послідовністю розташування тощо. Редагуючи описові тексти, треба домагатися того, щоб ознаки, які повідомляють у них, створювали уявлення про предмет у цілому. Треба виключити вступні частини, не пов'язані з основною темою, а також деталі, які захаращують виклад.

Є різні класифікації описових текстів. Мільчин А.Е. поділяє ці тексти на аналітичні й синтетичні. В аналітичному описовому тексті опис іде від загальної характеристики об'єкта до характеристики його окремих частин. Об'єкт спочатку подають у загальному вигляді, а потім аналітично розчленовують на частини. У синтетичному описовому тексті загальну характеристику об'єкта подають після змалювання його окремих частин. Отже, тут частини складаються, синтезуються в ціле.

Накорякова К.М. наводить іншу класифікацію. Вона поділяє описи на статичні й динамічні. Динамічними можуть бути описи не тільки предмета в русі, але й предмета нерухомого. Активним у цьому випадку є спостерігач, який привертає нашу увагу до змін, що відбуваються з об'єктом, з предметом опису, надає описові активного характеру своїм ставленням до нього.

В описах завжди яскраво виявляється авторська індивідуальність. Мистецтво опису – це мистецтво деталі. Якщо в описах наукових деталь має бути точною, наперед обумовленою, доцільною, то в художній літературі деталь часто тим цінніша, чим вона несподіваніша. Опис дуже насичений риторичними фігурами; читач знайде в ньому порівняння, протиставлення, негативні характеристики, образне узагальнення побаченого, звертання до історії, анафору, риторичне запитання. У синтаксичній структурі переважають строфи номінативного типу, енергійніші, ніж ті, в яких присудки виражені дієсловами.

Роздум

Текст-роздум, в ньому щось доводиться або заперечується. До такого тексту можна поставити запитання «Чому таким є?» Роздум має на меті досліджувати предмети чи явища, розкрити їхні внутрішні ознаки шляхом аргументації (пояснення). Варіантом роздуму вважають визначення і пояснення, що існують у наукових текстах, у мові масової комунікації.З такими типами текстів ти зустрічаєшся у шкільних підручниках.Часто роздум складається з таких частин: основна думка, яку треба довести і обґрунтування (доведення) цієї думки за допомогою доказів і висновок.

Роздуми – це умовиводи, що спираються на конкретні факти. Роздуми виникають унаслідок процесу мислення, коли з одного або кількох висловлювань виводиться інше висловлювання. У роздумах розрізняють тезу (положення, істинність якого доводять), аргументи (судження, що обґрунтовують правильність тези) і демонстрацію (спосіб доведення, послідовність аргументів і зв'язок між ними та тезою). Редагуючи роздум, треба досягати того, щоб теза була відокремлена від аргументів, виключати аргументи, що не стосуються тези, ретельно перевіряти істинність аргументації. Завдання ускладнюється тим, що редактор має справу не з доказами в чистому вигляді, де всі їх частини лежать на поверхні, а з такими структурами, в яких докази часом відокремлені від тези багатьма абзацами. Цей вид тексту найскладніший і тому вимагає особливої уваги редактора, предметом турботи якого має бути не тільки логічна правильність роздуму, але і його доступність для читача. Насамперед редактор має з'ясувати те, чи справді роздум, який запропонував автор, необхідний.

Серед текстів-роздумів виокремлюють два різновиди: дедуктивні (в них рух думки відбувається від загального положення до його обґрунтування або до його демонстрації конкретними фактами) та індуктивні (в них думка рухається від одиничних, часткових фактів до загального висновку, загального положення).

Визначення (дефініція)

Операція логічного визначення, як відомо, ґрунтується на перелічуванні основних, істотних ознак предметів або явищ. Основна мета визначення – розкрити зміст відповідного поняття, виявити суть певного об'єкта.

Принцип перелічування ознак, здавалося б, споріднює визначення й опис як види текстів, але мета їх і характер перелічуваних ознак у них різні. У визначення ми включаємо не звичайні ознаки, хай навіть яскраві й такі, що запам'ятовуються, як це робили під час побудови описів. У визначення ми включаємо ознаки істотні, характерні для всіх предметів і явищ певного ряду. Такі ознаки можна виявити й сформулювати тільки внаслідок дослідження й узагальнення.

Якщо завдання описів - передати безпосередні враження й відчуття спостерігача, то завдання визначень - з'ясувати зміст поняття в узагальненій формі, і праця редактора над ними спирається, насамперед, на знання логіки. Звичайно визначення вказує на зв'язок предмета (явища) із суміжними щодо нього й на відмінності від них, тобто називає родові й видові ознаки певного поняття. Визначення має бути лаконічним, ясним, точним і встановлювати істотні риси предмета й відмінності від подібних до нього. Воно не може містити замкнутого кола, тобто повторення в тому понятті, яке визначаємо, і в тому, за допомогою якого визначаємо. Обсяг того поняття, яке визначається, має дорівнювати обсягові того, яке визначає. Визначення не повинне бути заперечним (винятком є явища, відсутність у яких певної властивості є їх істотною ознакою). Будувати логічне визначення за допомогою образних засобів не можна. Не можна визначати невідоме через невідоме.

Переважна більшість визначень, з якими має справу редактор у ЗМІ, - це визначення т. зв. аналітичні, або реєстраційні. Вони спрямовані на якомога повніше й точніше виявлення змісту, значення того чи іншого терміна. Від аналітичних визначень істотно відрізняються синтетичні. Їх завданням є не стільки виявлення змісту відповідних понять за допомогою аналізу останніх, скільки внесення додаткових елементів у значення вживаних термінів, а іноді й уведення принципово нових одиниць наукової чи технічної лексики.

Визначення в журналістському тексті може бути відверто поданим і прихованим (контекстуальним).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: