ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ 1 страница

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. А. С. МАКАРЕНКА

В. О. Кравченко, О. Р. Єременко

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ХІХ СТОЛІТТЯ: ПЕРШІ ДЕСЯТИРІЧЧЯ

навчальний посібник для здобувачів

ступеня вищої освіти бакалавра

професійного спрямування

«Українська мова та література»

ЗАПОРІЖЖЯ – СУМИ

УДК 821.161.2«18»(075)

ББК Ш5(4Укр)5я7з

К 772

Рецензенти:

Доктор філологічних наук, професор

Луганського національного університету імені Тараса Шевченка

О. А. Галич

Доктор філологічних наук, професор

Волинського національного університету імені Лесі Українки

Н. Г. Колошук

Кравченко В. О., Єременко О. Р.

К 772 Історія української літератури ХІХ століття: перші десятиріччя. Навчальний посібник / В. О. Кравченко, О. Р. Єременко. – Запоріжжя: ЗНУ, 2015. – 270 с.

ISBN

Автори навчального посібника, спираючись на дослідження попередників, характеризують літературний процес перших десятиріч ХІХ століття. Посібник складається з літературних портретів письменників: П. Білецького-Носенка, Л. Боровиковського, І. Вагилевича, М. Гоголя, Я. Головацького, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, В. Забіли, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, І. Котляревського, М. Петренка, М. Шашкевича. В оглядових темах «Український романтизм 20-40-х рр. ХІХ століття» та «Балада – емблематичний жанр українського романтизму» подано загальний аналіз ідейно-естетичних засад та творчості поетів-романтиків. До тем додано тести для закріплення навчального матеріалу. Матеріали посібника будуть корисні студентам-філологам, учителям, усім, хто цікавиться проблемами української літератури.

УДК 821.161.2«18»(075)

ББК Ш5(4Укр)5я7з

К 772

© Запорізький національний університет, 2015

© Кравченко В. О., 2015

© Сумський державний педагогічний

університет ім. А. С. Макаренка, 2015

ISBN © Єременко О. Р., 2015

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………

Іван Котляревський…………………………………………………………………...

Петро Гулак-Артемовський…………………………………………………………..

Євген Гребінка………………………………………………………………………...

Григорій Квітка-Основ’яненко……………………………………………………….

Український романтизм 20-40-х рр. ХІХ століття………………………………….

Балада – емблематичний жанр українського романтизму………………………….

Левко Боровиковський………………………………………………………………..

Амвросій Метлинський……………………………………………………………….

Павло Білецький-Носенко……………………………………………………………

Михайло Петренко……………………………………………………………………

Віктор Забіла…………………………………………………………………………..

Микола Костомаров…………………………………………………………………..

Літературне відродження в Західній Україні. «Руська трійця»……………………

Маркіян Шашкевич…………………………………………………………………...

Іван Вагилевич………………………………………………………………………...

Яків Головацький……………………………………………………………………..

Микола Гоголь………………………………………………………………………...

ВСТУП

Метою навчального посібника «Історія української літератури ХІХ століття: перші десятиріччя» є вивчення літературних течій, напрямків громадської та літературно-естетичної думки ХІХ століття, творчості представників красного письменства.

У посібнику вміщено нариси, у яких розповідається про життєвий і творчий шлях П. Білецького-Носенка, Л. Боровиковського, І. Вагилевича, М. Гоголя, Я. Головацького, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, В. Забіли, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, І. Котляревського, М. Петренка, М. Шашкевича. Літературні портрети зорієнтують студентів у визначенні місця письменників в історії літературного процесу, допоможуть осягнути суть їхнього творчого методу та індивідуального стилю, з’ясувати, що взято від попередників та чим вони збагатили свою творчість, осмислюючи художній досвід минулого.

В оглядових темах «Український романтизм 20-40-х рр. ХІХ ст.» та «Балада – емблематичний жанр українського романтизму» подано загальний аналіз ідейно-естетичних засад та творчості поетів-романтиків Л. Боровиковського, М. Костомарова, А. Метлинського та ін.

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

(1769-1838)

І. Котляревського називають великим серцем України, піснетворцем, добрим і мудрим пророком. Творчість його поєднала стару і нову українську літературу, а сам письменник став не тільки зачинателем напряму просвітительського реалізму, а й першим класиком та засновником нової української літератури. С. Єфремов, П. Куліш, І. Франко пов’язували з «Енеїдою» новонародження українського художнього слова, навіть відродження української нації. О. Білецький справедливо зазначав, що «Енеїда» І. Котляревського з’явилася в епоху, коли історичні обставини поставили під знак питання дальше майбутнє української мови, а також і всієї української літератури. «Бути чи не бути українському народові, який втратив останні рештки автономії? – Бути!» – відповіла на це питання поема І. Котляревського.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині дрібного чиновника, по матері – козацького роду. У Полтаві добре збереглася садиба, де народився і проживав майбутній письменник. Нині у просторому будинку на дві половини, купленому його дідом за двадцять вісім гривень (за одну гривню можна було купити корову), – літературно-меморіальний музей. Тут збереглися особисті речі, документи, картини майстрів фламандської школи, портрет офіцера-дипломата І. Котляревського, письмовий стіл, старовинна скриня, годинник із зображенням Адама і Єви біля «дерева пізнання добра і зла»… У дворі садиби – криниця зі скрипучим журавлем, комора і клуня.

Закінчивши приходську школу, хлопець навчався у Полтавській духовній семінарії, де викладалися богословські предмети, історія, географія, математика, грецька, французька, німецька та латинська мови. Тут в оригіналі прочитав Вергілія, Овідія, Горація та інших письменників античного світу, самотужки опанував польську мову. На уроках піїтики (теорія і практика віршування) серед учнів вирізнявся вмінням добирати вдалі, часто дотепні рими, за що був прозваний «римачем». Вчився добре, бо в числі чотирьох найздібніших учнів його було відібрано для навчання в Олександро-Невській семінарії (Петербург). Але юнака вчасно не змогли відшукати, бо в осінню пору він підробляв репетитором поміщицьких дітей. Духовна кар’єра не приваблювала, тому після смерті батька майбутній письменник залишає семінарію і стає спочатку канцеляристом, а потім домашнім учителем у поміщицьких маєтках.

І. Котляревський вивчає народ, захоплюється скарбами його мови і творчості. За свідченням першого біографа С. Стебліна-Камінського, він охоче ходив «на зборища і забави народні і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно вслухався в народну говірку, записував пісні й слова, вивчав мову, нрави, звичаї, обряди, повір’я, перекази українців, ніби готуючи себе до наступної праці». Свою довготривалу працю над «Енеїдою» І. Котляревський розпочав у 1794 р.

З 1796 по 1808 р. перебував на військовій службі, брав участь у російсько-турецькій війні, відзначився у битвах під Бендерами та Ізмаїлом, за що був нагороджений орденом. Виявив себе гарним дипломатом: вів переговори з буджацькими татарами (південна частина Одеської області) і умовив їх без воєнних дій приєднатися до Росії. С. Стеблін-Камінський згадував, що І. Котляревський сам розповідав, як під час Молдавського походу довелося йому зустрітися із запорожцями Задунайської Січі, які після ліквідації Запорізької Січі (1775 р.) подалися у Туреччину, за Дунай і там оселилися. У часи російсько-турецької війни вони масово переходили на бік російських військ. Упізнавши автора славнозвісної поеми, козаки запропонували йому стати кошовим: «Той, хто скомпонував «Енеїду», хай буде старшим!»

Віддавши армії 12 літ життя, І. Котляревський виходить у відставку штабс-капітаном. За хоробрість він був нагороджений орденом Святої Анни ІІІ класу на шпазі та медаллю «За участь у Вітчизняній війні 1812 року».

З 1810 р. до кінця життя жив у Полтаві, працював наглядачем у Будинку для виховання дітей збіднілих дворян, за сумісництвом був директором Полтавського театру, для якого написав «Наталку Полтавку» і водевіль «Москаль-чарівник». І. Котляревський був ініціатором викупу з кріпацтва М. Щепкіна. В останні роки життя прийшло до нього і світле почуття кохання до відомої актриси із театральної групи І. Штейна (у ній грали І. К. Соленик, І. М. Щепкін) Тетяни Пряженківської, хоча подружнє життя їм так і не судилося. Належав до «Вільного товариства любителів російської словесності», був учасником масонської ложі «Любов до істини», що визнавала потребу незалежності України.

Плідно, протягом тридцяти років опікувався благодійно-лікувальними закладами, допомагав бідним і соціально приниженим, за що отримав відзнаку «За бездоганну тридцятилітню службу». Сучасники згадували, що письменник був добрим і привітним, його любили і поважали усі, хто з ним спілкувався.

10 листопада 1838 р. знесилений фізично, неодружений, самотньо помирає, відпустивши на волю дві сім’ї кріпаків, що йому належали. За заповітом його поховали під розлогою тополею над Кобеляцьким шляхом, що прямував у степові простори. Тепер – це центр сучасної Полтави.

У 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник І. Котляревському, що став першим в Україні пам’ятником, поставленим українському митцеві.

Творчий доробок І. Котляревського складається із чотирьох оригінальних творів – поеми «Енеїда», «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», п’єси «Наталка Полтавка», водевілю «Москаль – чарівник» та перекладу українською мовою вірша давньогрецької поетеси «Ода Сафо».

Створену за класичними нормами героїко-патетичну епопею римського поета Вергілія (70-19 роки до н. е.) «Енеїда» Іван Котляревський перетворює на героїко-комічну простонародну «казку» (авторська дефініція).

Переробки «Енеїди» Вергілія здійснили італієць Дж. Б. Лаллі («Перелицьована Енеїда», 1663); француз П. Скаррон («Перелицьований Вергілій», 1648-1653); австрієць А. Блюмаеур («Вергілієві Енеїда, або пригоди багаточестивого героя Енея», 1783-1786); росіяни М. Осипов та О. Котельницький («Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку», чотири частини написав М. Осипов у 1791-1796 рр., а останні дві – О. Котельницький у 1802-1808 рр.).

«Енеїда» І. Котляревського – переломний твір в історії української літератури, який став заключним акордом давньої літератури і прологом нової, першим її дзвінким погуком, що дав могутній розгін новій українській культурі.

«Котляревський вніс стільки сердечного тепла, тонкого гумору і живих барв своєї батьківщини, що його «Енеїда» і до цього часу не втратила своєї чарівності» (І. Франко).

1798 р. – перше «піратське» видання «Енеїди» здійснив конотопський лікар, поміщик і меценат Максим Парпура (без відома автора). Видання розійшлося блискавично, тому 1808 р. М. Парпура знову надрукував три частини, чим розгнівив автора, оскільки у тексті було допущено чимало неточностей і перекручень, та й згоди на друк автор не давав. За ці «гріхи» І. Котляревський зображує цього «нечестивця» під прізвиськом «мацапура» у пеклі:

1809 р. – побачило світ перше авторське видання чотирьох частин «Енеїди» з посвятою С. Кочубею, який його фінансував.

1842 р. – «Енеїду» видано у повному обсязі (посмертно) у Харкові в університетській типографії Волохінова.

2003 р. здійснено перше полтавське видання поеми до 100-річчя відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві.

За більш ніж 200 років літературного життя «Енеїда» видавалася понад 200 разів.

Одним із найвідоміших сучасних ілюстраторів «Енеїди» є народний художник України Анатолій Базелевич, роботи якого стали справжнім явищем в історії художнього оформлення видань І. Котляревського.

«Енеїда» – епічна (велика за розмірами віршована оповідь, у якій ідеться про значні події і видатних осіб), бурлескна (події і люди виведені у жартівливому, зниженому тоні), травестійна (античні герої Вергілієвої «Енеїди» переодягнені в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя XVIII ст.) поема.

У схему Вергілієвої епопеї український автор вмістив новий соціально-побутовий та історико-етнографічний світ, забарвлений українським гумором і національним світобаченням. Поема І. Котляревського значною мірою базується на реальній дійсності, важливим матеріалом є вітчизняна історія, народні звичаї і побут, власна точка зору при зображенні подій. Автор-патріот пишається славною історією України, ідеалізує часи гетьманщини. У героїчному тоні згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину – Сагайдачного, Залізняка, «славні полки козацькі», Запорізьку Січ:

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандрував козак всю ніч;

Полтавську славили шведчину…

На думку І. Котляревського, автономність українських національних з’єднань у складі Російської держави не суперечила б загальноімперським інтересам. У поемі Вергілія – Низ і Евріал – троянці, які прагнуть подвигу і слави в ім’я своєї вітчизни, у І. Котляревського – це представники іншого народу:

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая – бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Низ і Евріал у порівнянні з героями Вергілія – образи цілком оновлені. І. Котляревський за допомогою цих персонажів «виразно проводить думку про відновлення українських збройних сил, дипломатично прикриваючи це словами про любов до імперської вітчизни» (В. Погребенник).

Український поет націоналізував античні характери і показав, як нові життєві обставини можуть піднести людину до висот громадської свідомості або спотворити її природну натуру. Автор «Енеїди» став на захист прав і гідності українців, їх культурної і мовної окремішності, адже кожне з підкорених племен має право «вдержати на вічне врем’я імення, мову, віру, вид». Примандрувавши у пекло до батька, Еней дізнається про свою місію: «Римськії поставить стіни» (заснувати нове царство) і розплодити «великий і завзятий рід». Однак голос провидця застерігає, що троянці будуть «жити, як в раю», до тих пір, «Покіль не будуть ціловати / Ноги чиєїсь постола»…

Характерно, що тут, як і в інших місцях поеми, де мова йде про майбутнє троянської (читай: української) держави, автор обриває оповідь, полишаючи її на читацьке доосмислення. Історико-філософські погляди та міфологічні горизонти творця поеми прозирають передусім у майбутнє, адже Еней із троянцями створює Нову Трою, могутню козацьку державу, а у перспективі, як стверджує В. Шевчук, ватажок троянців «бачить третю Трою – Біле Місто, Рим, тобто сильну майбутню українську державу. Турн же тут також накладається на російського царя, хоча й легко, обережно…» Тривалий час національно-патріотичні мотиви «Енеїди» затушовувалися.

«Енеїда» І. Котляревського – «плач крізь сміх» над неволею колись великого і державного народу, закріпаченням «славного роду» «во дні «Астреї» – Катерини II, золоті лише для вискочок-фаворитів. Ностальгійні згадки про «вічной пам’яті Гетьманщину та її військову натуру не лише часово випереджають романтичну тему національної скорботи, вони підпорядковані автономістичним уявленням, мрії про відновлення козацької держави, її військових формувань» (В. Погребенник).

Поема І. Котляревського – це своєрідна енциклопедія української етнографії. Широко відтворено у ній побут, звичаї, свята, ігри, танці, костюми українців. Дослідники встановили, що в «Енеїді» згадано більше українських страв і напоїв, ніж у спеціальній праці з цього питання – у книзі М. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (1860). Згадаймо, чим частувала троянців у Карфагені Дідона:

Тут їли рознії потрави, І локшину на переміну,

І все з полив’яних мисок, Потім з підливою індик;

І самі гарнії приправи На закуску куліш і кашу,

З нових кленових тарілок: Лемішку, зубці, путрю, квашу

Свинячу голову до хріну І з маком медовий шулик…

або які страви споживали на поминках Енеєвого батька Анхіза:

П’ять казанів стояло юшки,

А в чотирьох були галушки,

Борщу трохи було не з шість;

Баранів тьма була варених,

Курей, гусей, качок печених,

До сита щоб було всім їсть.

Зрозуміло, що подібні «гастрономічні» описи були викликані зголоднілим шлунком спудея, який таким чином нагадував слухачам про гостинність, але вони стали і першими «ескізами», що незабаром з’явилися у творчості П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка…

Справжня українізація – найприкметніша ознака «Енеїди» І. Котляревського. Її герої – українці, тому не дивно, що у поемі багато українських імен, назв міст і сіл України, згадано народні книжки «Бова», «Славний лицар Марципан». Поет докладно описав процес ворожіння, вечорниць, похоронний обряд, подав чимало відомостей про вбрання українців, народні ігри («у ворона», «у свинки», «у Панаса», «в горидуба»), танці (горлиця, гайдук, гопак, дуб, трепак), що виконувалися під час народних гулянь і свят, показав живу народну есхатологію, яка засвідчила своєрідну цілісність, неподільність образів життя і смерті, потойбіччя і посейбіччя на рівні народного менталітету.

Образи «Енеїди» можна умовно розділити на три групи:

1. Еней і троянці.

2. Образи богів (Зевс, Венера, Юнона, Нептун, Еол, Вулкан).

3. Земні герої (царі: Латин, Ацест, Турн, Дідона та ін.).

Український автор «перелицьованої» Вергілієвої «Енеїди» – прекрасний знавець людської психології. У складних життєвих ситуаціях він, приміром, радить вирішувати усе на «свіжу голову»:

Можна не погодитися з іронічним тоном автора «Енеїди», але варто визнати слушність його думок стосовно жіноцтва:

Або: На хитрощі дівчата здатні,

Коли їх серце защемить;

І в ремеслі сім так понятні,

Сам біс їх не перемудрить.

Авторські резиґнації про життя, його швидкоплинність і ціннісність прийнятні й для сучасних читачів поеми:

Тогді найбільш нам допікає,

Коли зла доля однімає,

Що нам всього миліше єсть.

За милу все терять готові.

Клейноди, животи, обнови,

Одна дороже милой – честь!

Про те, що автор «Енеїди» є добрим знавцем душ людських свідчать і рядки, що семантично близькі приказці «Чужу біду руками розведу»:

Другим ми часто пророкуєм,

Як знахурі, чуже толкуєм,

Собі ж шукаєм циганок.

Трагічні події, як стверджує поет, він описувати і не хоче, і не вміє. Коли у бою з рутульцями гине єдиний син аркадійського царя Евандра – Паллант, він не описує батькових страждань, а гумор і нахил до шаржування не покидають автора, високоталановитого коміка, а не трагіка, тому він щиро зізнається:

На відміну від поеми Вергілія, написаної сповільненим неримованим гекзаметром (шестистопним дактилем), римовані динамічні рядки у І. Котляревського подані чотиристопним ямбом, що надає їм легкості і граційності. Для порівняння варто зіставити хрестоматійний початковий уривок («Еней був парубок моторний»…) і першу строфу поеми римського автора:

Зброю співаю і мужа, що перший з надмор’їв троянських,

Долею гнаний нещадно, на берег ступив Лавінійський.

Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,

З волі безсмертних богів і мстивої серцем Юнони…

У мовну тканину поеми І. Котляревський вводить народні прислів’я, часом трансформуючи їх: «Та вже що буде, те і буде, / А буде те, що бог нам дасть»; «Коли чого в руках не маєш, / То не хвалися, що твоє»; «Ледащо-син – то батьків гріх»; «Живе хто в світі необачно, / Тому ніде не буде смачно». Барокові елементи зустрічаються у вживанні письменником макаронічного стилю:

Енеус ностер магнус панус Шмигав по морю, як циганус,

І славний троянорум князь, Ад те, орекс! Прислав нунк нас…

До грашок належить і нагромадження синонімів або споріднених слів, наприклад, до слова катувати дібрано 17 дієслів-синонімів: баба Яга «Ремнями драла, мов биків; / Кусала, гризла, бичувала, кришила, шкварила, / Щипала, топтала, дряпала, пекла, / Порола, корчила, пиляла, / Вертіла, рвала, шинковала / І кров із тіла їх пила».

«Енеїда» – надзвичайно емоційний життєствердний твір, у якому розкошує іскристий український гумор, що став, на думку деяких літературознавців, причиною великого ризику: українську мову почнуть вважати виключно розважальною. Саме на цьому наголошував М. Зеров, коли зазначав, що І. Котляревський «сміється часом заголосно і безпардонно». Його думку підтримав і П. Куліш, назвавши «Енеїду» «бурлацьким юродством» і з пересторогою підкресливши: «Як появився Котляревський із своїм Енеєм, усі зареготали… і той регіт – найстрашніша проба нашому писаному слову українському». Згодом і Є. Маланюк, підкресливши велику «історико-об’єктивну вартість» поеми, зазначив, що вона «носила в собі зловісне насіння». Однак подальший розвиток і становлення нової української літератури, зачинателем якої став І. Котляревський, спростували подібні твердження, що свого часу були актуальними для поч. ХІХ ст., та й сам творець «Енеїди» після її створення написав серйозну соціально-побутову п’єсу «Наталка Полтавка», яка стала окрасою української драматургії.

Отже, «Енеїда» – поема і традиційна, оскільки наділена головними ознаками давньої літератури (бурлеск і травестія), і цілком новаторська, бо «спрямована на сучасність, на «закон» національного творення і спосіб морально-громадського впорядкування» (Т. Гундорова). Наділена національним колоритом епохальна поема-пародія І. Котляревського завершила давню і породила нову літературу. Вона стала своєрідним птахом Феніксом нашої літератури в час його згорання і воскресіння, що, за легендою, відбулося в одному гніздов’ї і водночас.

«Енеїда» зросла на невмирущому ґрунті народного життя, народної пам’яті, органічно ввібравши всі щедроти життєлюбної вдачі українського народу – мужність у боротьбі проти будь-яких форм поневолення, непохитну віру в добро і справедливість, його обдарованість і моральну чистоту. Саме ці якості «Енеїди» забезпечили їй невмирущість і почесне місце серед вічних книг людства.

Справедливими й нині видаються слова С. Стеблін-Камінського: «Вся Україна читала «Енеїду» з захопленням. Легкість розповіді, свіжість барв, тонкі жарти були зовсім нові, чарівні. Народність відбивається у поемі немов у дзеркалі».

«Наталка Полтавка» І. Котляревського – перша соціально-побутова драма нової української літератури, що, за влучним висловом І. Карпенка-Карого, стала «праматір’ю українського театру».

П’єсу написано живою розмовною українською мовою (на противагу «Казаку-стихотворцу» російського драматурга О. Шаховського); вперше поставлено на театральній сцені у Полтаві 1819 р., хоча надруковано тільки у 1838 р. в «Украинском сборнике», підготованому професором Харківського і Петербурзького університетів, академіком І. Срезневським. Сам автор побачив свою драму на театральній сцені незадовго до смерті.

«Наталка Полтавка» – п’єса для того часу дійсно новаторська «і за гостротою розвитку соціального й психологічного конфлікту, майстерністю використання ліричних і гумористичних тональностей» (П. Хропко).

Оригінальність п’єси І. Котляревського виявилася і в тому, що автор намагався «показати дії типових характерів у конкретних національних обставинах» (М. Яценко).

«Наталка Полтавка» створена на основі жанрових структур сентименталізму – «комічної опери» чи «оперети» – та просвітницького реалізму – народної («міщанської») драми. І. Котляревський своєрідно трактує властиву класицизмові опозицію «розум – серце». Якщо класицизм віддавав перевагу першому, то автор «Наталки Полтавки» прагне певної рівноваги «емоціо» та «раціо». На його думку, культ розуму не повинен домінувати у людських взаєминах, тому емоційне начало у «Наталці Полтавці» все частіше виходить на перший план, зокрема, у другій дії, що закінчується щасливою розв’язкою: визнанням та утвердженням права і логіки серця. Кінцівка п’єси переконує у наявності виразних ознак сентименталізму, що віддавав перевагу почуттям над раціоналізмом.

Тема драми – кохання бідної української дівчини-селянки, яка відстоює своє право на щастя. В основу сюжету покладено цілком життєвий конфлікт (суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між дійовими особами і зумовлює розвиток подій у художньому творі). Автор показує щиру любов Наталки і Петра, які спочатку не можуть побратися через бідність (юнак іде на заробітки, щоб подолати цю соціальну перешкоду); потім на шляху стає пан возний, який намагається примусити дівчину вийти за нього заміж.

У п’єсі всього шість дійових осіб:

Наталка – ідеальний образ простої української дівчини з усіма її чеснотами (красива, розумна, добра, працьовита, вірна у коханні, скромна, шаноблива); мінливі психологічні стани героїні, здатність боротися за своє життя вигідно відрізняють її від літературних подруг. Самохарактеристика пісенна:

Не багата я і проста, но чесного роду,

Не стиджуся прясти, шити і носити воду…

Виборний розповідає возному про Наталку: «Золото – не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить». «Об розумі і добрім серці Наталки нічого і говорить; всі матері приміром ставлять її своїм дочкам». Мати: «Добра дитина». Мова Наталки пісенна: «Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба милувати, як осоружного любити!..» Відомо, що прототипом головної героїні п’єси була родичка знайомого автору селянина Мефодія Семижона – Маруся, котру мати хотіла силоміць видати заміж за писарчука.

Петро – працьовитий, чесний, великодушний. Самохарактеристика: «бурлака на світі; тиняюсь од села до села», «нема в мене ні кола, ні двора: весь тут». Виборний про Петра: «хлопець… славний, гарний, добрий, проворний і роботящий». Християнське смирення, всепрощення – домінанти у характері Петра, який просить кохану послухати матір, полюбити возного і вийти за нього заміж, віддає дівчині зароблені гроші, щоб майново хоч трохи вирівняти стан наречених. У змалюванні Петра автор, безсумнівно, віддав данину сентименталізму.

Микола – «сирота – без роду, без племені, без талану і без приюту», який «був у городі, шукав міста, но скрізь опізнивсь», а тепер збирається у мандри до козаків-чорноморців на Тамань, де вирує справжнє життя («тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити»). Микола – розсудливий, дотепний, розумний. Він – письменний, добре розуміється в людях, виявляє повагу до простого народу.

Терпилиха (велемовність прізвища) – вдова, яка хоче, щоб донька була щасливою і не поневірялася у злиднях, як вона: «Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати». Любляча матір: «Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизні і здоров’я мені придасть. За твою повагу і любов до мене бог тебе не оставить, моя дитино!» Зазнає роздвоєння у ставленні до Петра: «Серце моє против волі за його вступається!» Мова її – проста, розмовна, з образними і яскравими висловлюваннями, приказками і прислів’ями.

Образ возного Тетерваковського виведено у гумористично-сатиричному плані. Чоловік при посаді, багатий, любить Наталку, бо наважився переступити звичаї свого кола, взяти за дружину селянку, не рівню собі. Його почуття викликають доброзичливий, зумовлений канцелярською мовою і дивнуватою поведінкою, сміх. Обман, брехня для нього звичні, тому відмову возного від Наталки можна вважати хвилинним поривом і водночас надією автора на самопокращання людини.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: