ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ 2 страница

Виборний Макогоненко – представник сільської влади. Не позбавлений гумору, спостережливий, дотепний, гострий на слово. Про виборного Микола говорить: «…чоловік і добрий був би, так біда – хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається: де не посій, там уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже». Недалекоглядний і малоосвічений (про комедію його уявлення поверхове і смішне; про відбудову Полтави судить із матеріального боку). Інколи жорстокий (пробує вигнати Петра, який повернувся, лякає вслід за возним жінок тюрмою).

Здобутком І. Котляревського в образотворенні є «художнє відкриття неоднозначності людської психології» (Є. Нахлік).

Протягом довгого часу «ключем» до суті драми вважали слова Наталки «Знайся кінь з конем, а віл з волом», тобто думку про соціальне розмежування людей. На погляд Ю. Липи, «як формулу українського найбільшого патріотизму треба прийняти несмертельне: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона». Ці слова звучать у фіналі всіх вистав «Наталки Полтавки». Однак у виданнях, що ґрунтувалися на авторському рукописі, слова фінального хору такі:

Очевидно, що саме у цих рядках – ідея п’єси, адже у творі «немає лихих людей, злих учинків – є лише гріховні наміри, є людські помилки на певному етапі життя, є й каяття (нехай і своєрідно виражене). Драматург талановито навчає глядача (читача) жити і будувати свої взаємини з іншими людьми за приписами євангельської моралі. У п’єсі, отже, відбувається рух не так до просвітницького (а саме – руссоїстського) ідеалу, як до ідеалу християнських цінностей» (Л. Мороз).

«Наталка Полтавка» була і залишається твором, таємницю якого й досі не до кінця розгадано. Суть його визначається трьома тісно пов’язаними категоріями: особистісне – національне – загальнолюдське. Взявши високий морально-етичний і художній рівень, І. Котляревський визначив основні напрямки нової української літератури.

У текст «Наталки Полтавки» введено 22 пісні (ліричні – «Віють вітри, віють буйні», «Сонце низенько, вечір близенько», «Чого вода каламутна»; історичні – «Гомін, гомін по діброві»; бурлацькі – «Та й йшов козак з Дону, та з Дону додому»; жартівливі – «Дід рудий, баба руда», «Ой під вишнею, під черешнею»; сатиричні – «Всякому городу нрав і права». За походженням пісні «Наталки Полтавки» поділяють на 4 групи: написані самим І. Котляревським: «Ой мати, мати! Серце не вважає», «Ой я дівчина Полтавка», «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву», «Де згода в сімействі» та інші; І. Котляревський обробив народні пісні, створивши нові варіанти їх у відповідності до змісту своєї п’єси: «Сонце низенько, вечір близенько», «Ворскло, річко невеличка…», «Віє вітер горою...»; переробив літературні пісні XVII-XVIII ст. відповідно до характеру дійових осіб: «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди; народні пісні: «Ой під вишнею, під черешнею», «У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила», «Дід рудий, баба руда».

Мелодії до «Наталки Полтавки» написав М. Лисенко.

І. Карпенко-Карий відзначив великий успіх вистави: «…і радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою».

Першою в ролі Наталки виступила Катерина Нальотова, потім – Марія Заньковецька, Марія Садовська-Барілотті (сестра братів Тобілевичів), Оксана Петрусенко, Марія Литвиненко-Вольгемут.

У 1919 р. у Полтаві у ролі Петра дебютував І. Козловський.

Роль виборного виконував М. Щепкін, який ввів «Наталку Полтавку» до репертуару російських театрів, про що писав його сучасник, російський письменник С. Аксаков: «Щепкін переніс на російську сцену справжню малоросійську народність з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили в театрі тільки грубі фарси, карикатуру на співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя!.. Чи можна забути Щепкіна в «Москалі-чарівнику», «Наталці Полтавці»?

Роль возного виконував М. Угаров; у ролях возного і виборного виступали відомі актори К. Соленик та І. Дрейсіг.

Нове сценічне життя дістала «Наталка Полтавка» у театрі українських корифеїв 70-90-х рр. ХІХ ст.: І. Карпенко-Карий грав роль возного, П. Саксаганський – виборного, М. Садовський – Миколи.

Трупа Г. Деркача (1893-1894) здійснила постанову в Парижі, Бордо і Марселі, де чарівний голос актриси Є. Зарницької (Наталки) полонив французьких глядачів. Композитор К. Террас написав музику до п’єси і в паризькому театрі «Аполло» було здійснено французьку інтерпретацію «Наталки Полтавки». П’єса ставилась у Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі.

«Оновилася українська земля, змішалися смаки й естетичні вподобання людей. А «Наталка Полтавка» зберігає й сьогодні свою первозданну красу, що є переконливим свідченням великого хисту автора, міцної життєвої основи самої драми» (П. Хропко).

У 1814 р. була написана та поставлена на сцені Полтавського театру «малоросійська опера» (авторське визначення) «Москаль-чарівник», яку І. Срезневський справедливо назвав «українським водевілем», оскільки це легка комедійна п’єса, основана на анекдотичному сюжеті, де жвавий діалог переходить у гумористичні куплети.

Якщо «Наталка Полтавка» ознаменувала виникнення класичного зразка української побутової оперети, то «Москаль-чарівник» став еталоном українського водевілю. Питання про літературне походження й причини виникнення «Москаля-чарівника» ще й досі залишаються не з’ясованими. Він з’явився майже одночасно з російським «Казаком-стихотворцем» О. Шаховського, від якого веде свою «родословную» російський водевіль. Українська калічена мова одного з персонажів «Казака-стихотворца» – Грицька дала підстави деяким дослідникам вважати цей водевіль українським. Але українська громадськість зустріла його як пасквільне зображення народних образів, і це викликало гіпотезу про те, що «Москаль-чарівник» є відповіддю І. Котляревського на водевіль О. Шаховського. Існує також думка, яку підтримував М. Дашкевич, про те, що І. Котляревський запозичив сюжет «Москаля-чарівника» з французької оперетки невідомого автора. Інші дослідники, такі як М. Зеров, П. Рулін, простежують драматичні твори з аналогічним сюжетом у російській і польській драматургії. І. Франко знаходить в епосі та літературі інших народів стислі оповідання, fablio, з аналогічними розробками сюжету про несподіване повернення чоловіка додому. Він слушно написав, що «Москаль-чарівник» є «немов замодернізуванням давнішої інтермедії, а щодо своєї теми являється переробкою мандрівної теми про вояка-чарівника».

Дійсно, сюжет, покладений в основу «Москаля-чарівника», належить до широковідомих у світовій літературі й опрацьований у найрізноманітніших варіантах. Це розповідь про жінку, яка обманює чоловіка та кмітливого солдата (чи то іншого представника мандрівного люду), що хитрощами з’ясовує ситуацію, – проганяє невдаху-залицяльника й сам користується нагодою добре повечеряти.

Вивченням джерел написання «Москаля-чарівника» займалися М. Петров, В. Перетц, М. Сумцов, І. Франко та інші дослідники. Однак важливим у творі І. Котляревського була не лише проблема сюжетної основи, а й ставлення його до народу взагалі. В особі Чупруна й Тетяни вперше в українському водевілі було змальовано позитивні персонажі з народу.

Ідея п’єси І. Котляревського полягає у висміюванні тих перевертнів, які стали соромитися свого походження, цуратися своїх батьків, зневажати рідну мову, які, сліпо мавпуючи поведінку аристократів, стали носіями моральної зіпсованості й розбещеності. Драматург осуджує соціальну відчуженість таких людей, виставляє їх на загальне осміяння. Такий авторський задум визначив і характер конфлікту водевілю, і його композиційну структуру.

«Москаль-чарівник» належав до водевілів характерних, у яких персонажі діяли у типових для них обставинах, зберігаючи характер поведінки, цілком відповідний середовищу героя. Тема цієї одноактної веселої п’єси побутова – залицяння писаря Финтика до заміжньої жінки Тетяни, чоловік якої вимушений був на довгий час від’їхати на заробітки. Раптове повернення чоловіка змушує господиню сховати невдаху-залицяльника у припічок. У вирішенні ситуації допомагає солдат, який зупинився у хаті Тетяни на нічліг. Образ хитрого і гострого на язик москаля виписано відповідно до фольклорної традиції, його відтворено так, як він сприймався українськими селянами: це людина, яка завжди шукає вигоду передовсім для себе, хоче гарно наїстися і напитися за чужий кошт, прагне своєю грубістю залякати селян і викликати повагу до себе.

Солдат Лихой видає себе за чарівника й знаходить сховану горілку та Сатану (Финтика). Всі нові виходи п’єси майстерно побудовані на несподіванках. Характерна мова окреслює кожен образ: ниций Финтик розмовляє ламаною канцелярською, Тетяна й Михайло – українською, солдат – російською. І. Котляревський відтворює природну лексичну інтонаційність мови своїх героїв і цим досягає значного художнього ефекту.

Вокальні номери відіграють найважливішу драматургічну роль у характеристиці персонажів. За контрастом із народними ліричними піснями, які співає селянка, звучать безглузді змістом, антихудожні формою куплети, модні серед чиновницької братії, що ще сильніше підкреслюють моральну зіпсованість, душевну спустошеність Финтика. Порівняймо:

Тетяна:

Ой не відтіль віє вітер, відкіль мені треба,

Виглядаю миленького з-під чужого неба.

Скажіть, зірки, скажіть, ясні, де він проживає?

Серце хоче вість подати, та куди – не знає.

Финтик:

Настрої і почуття Тетяни розкривають дві пісні: лірична – «Ой не відтіль вітер віє, відкіль мені треба», яка розкриває тугу героїні за своїм коханим чоловіком, та жартівлива – «Ой був та нема, та поїхав до млина».

Пісенні куплети супроводжують і фінал п’єси, звернений, як це ведеться у водевілях, до публіки:

До п’єси введено 12 пісенних номерів. Звертаючись до популярного на поч. XIX ст. типу комедії – водевілю з куплетами, виконуваними під музику, ця п’єса репрезентує яскравий зразок фольклоризації водевільної музики, заміни вокальних куплетів народними піснями.

Повернемося до моралізаторського боку водевілю, який посідає в «Москалеві-чарівнику» чільне місце. Сміх у розкритті образу канцеляриста переростає розважально-водевільні рамки. Драматург нищівно картає Финтика за його відчуженість від народу, за хамське ставлення до простих людей, навіть до рідної матері. Цей неук, що вважає себе «ветвью масличною от грубого корня», цинічно заявляє, що не може «смотреть без стыда и не закрасневшись называть матушкою просто одетую старуху». Саме в словах Михайла, простого селянина, звучить ідея п’єси: «...я непотребство твоєї душі прощаю тобі, тільки обіщай нам ніколи не забувати, якого ти роду, почитати матір свою, поважати старших себе, не обіжати нікого, не підсипатись під чужих жінок, а мою Тетяну за тридев’ять земель обіходити; бо колись за се дадуть тобі березової припарки такої, що і правнучатам будеш заказувати».

Образи Тетяни й Михайла Чупрунів, незважаючи на особливості водевільного відтворення дійсності, були далекими від прийнятого тоді показу простих людей не в ідилічно-сентиментальному, чи, навпаки, у спотворено-карикатурному плані. Це реальні образи українських селян, у яких визначальним критерієм в оцінці людини є її праця, розум, щирість душі, а не титули, чини чи причеплена хтозна-навіщо «дворянська медаль». Це люди здорової народної моралі, з усталеними поглядами на життя, добро й зло, з усвідомленим почуттям власної гідності.

Мова та вчинки солдата, родини Чупрунів і Финтика виступають цілком окреслено, створюючи викінчені з художнього боку образи.

Водевіль І. Котляревського, близький за жанрово-композиційними особливостями до інтермедій і вертепної драми українського лялькового театру, і досі зберігає пізнавально-художнє значення. І. Франко та Є. Маланюк слушно підкреслювали традиційність колонізаторського панування москалів-чарівників у чужій хаті.

П’єса І. Котляревського зберігає ознаки водевільного жанру – стрімкість дії, легкість діалогу, трансформацію дійових осіб, жартівливі пісні, танці тощо. Її образи вихоплені з потоку життя, вони мають чітке соціальне й національне окреслення. Правдивість зображення дійсності, викривальне спрямування, іскристий український гумор забезпечили «Москалеві-чарівникові» довголітнє сценічне життя. Першим його пропагандистом був М. Щепкін, для якого, як свідчать сучасники І. Котляревського, драматург написав роль Чупруна. Зіграний з участю М. Щепкіна в Полтавському театрі, водевіль з успіхом йшов далі, починаючи з аматорських гуртків і до московської сцени. Оригінальний образ Чупруна створив актор К. Соленик: замість простакуватого, млявого й наївного до безглуздя селянина, перед глядачем поставав Чупрун, сповнений внутрішнього життя, який приховував свій розум під машкарою простоти.

Оригінальність водевілю І. Котляревського полягає у тому, що він вивів не зраду жінки свого чоловіка, всупереч народним творам на цю тему та літературним переробкам, а навпаки – підніс міцні моральні основи українського селянського подружжя.

Бурлескно-жартівлива ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» була написана наприкінці 1804 р., а опублікована Я. Головацьким у 1849 р. у львівському журналі «Пчела». «Пісня» – яскравий прояв класицизму в українській літературі, за своїми жанровими особливостями близька до панегіриків та до старої української літератури. У роки семінарського навчання І. Котляревського ще живими були навчально-практичні традиції наслідувального віршування – складання за прикладом римських авторів панегіриків, урочистих промов на честь високопоставленої особи. Віршове послання до князя О. Куракіна («малоросійського генерал-губернатора» і речника нововведень молодого царя Олександра І) з одного боку – типовий для української літератури к. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. бурлескний твір, а з другого – своєрідна пародія на «високий», класицистичний стиль. Визначальним у пісні є не оспівування вельможі, а викриття соціальних кривд: продажності царського суду, хабарництва, кріпосницької сваволі тощо. І. Котляревський майстерно користується іронією і сарказмом, оскільки осудження соціальних болячок подається у формі похвали. Автор виступає у ролі оповідача-простака, який оцінює діяльність князя за простонародними мірками, що дало змогу показати ненажерливе панство.

Посмертно, у 1844 р. в альманасі «Молодик» було опубліковано «Оду Сафо». Інтерес до античної літератури у І. Котляревського був не випадковим, а закономірним, це і засвідчує переклад (з вільного французького перекладу Буало) вірша талановитої давньогрецької поетеси Сапфо, яка жила на острові Лесбос, де організувала Дім муз та навчала співів і музиці дівчат із заможних родин. Вірші Сапфо справили вплив на розвиток античної лірики (нею створено новий різновид строфи – сапфічну, в якій перший і третій рядки довгі, а другий і четвертий – укорочені до двох стоп), а згодом – на інтимну лірику в нових європейських літературах. Звернення І. Котляревського до Сапфо було не просто даниною літературній традиції, воно значною мірою пов’язане з появою в українській літературі преромантичних і романтичних віянь. Цю поезію переклали російською мовою близько двадцяти російських поетів к. XVIII-поч. ХІХ ст. (Г. Державін, В. Жуковський, К. Рилєєв, О. Сумароков).

Отже, творчість І. Котляревського стала епохальним явищем у духовному розвої українського народу. Він першим у нашій літературі взяв усе найкраще, життєздатне з книжної мови і поєднав з багатствами народної мови, за що М. Рильський назвав його Коперником українського слова. Усьому світові фундатор нової української літератури показав багатство і красу, дзвінкість і мелодійність рідної мови. «Ще зоря не зоріла на темному небі захмареному, як у Полтаві з уст І. Котляревського продзвеніло натхненне слово поетичне, – писала група київських літераторів, вітаючи полтавців зі щасливим днем відкриття у 1903 р. пам’ятника письменникові. – Воно живило наш дух народний животворною силою і слово стало ділом».

«Енеїда» і «Наталка Полтавка» засвідчили зрілість української нації, високу самобутність її культури, право народу на самостійний розвиток.

Творчість І. Котляревського стала імпульсом до розвитку і становлення нової української літератури. Прогресивні тенденції його доробку продовжили Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, поети-романтики Л. Боровиковський, Я. Головацький, М. Шашкевич.

Пророчими виявилися рядки вірша В. Сосюри «І. П. Котляревському»:

Як день горить, як вітер хилить віти,

Як зорі ті, що світять для очей,

Земля все так же буде в даль летіти

Й твоє ім’я сіяти між людей.

Література

1. Бовсунівська Т. Горгона з українським обличчям: Поетизація потойбіччя в «Енеїді» І. Котляревського // Дивослово. – 2000. – № 12. – С. 2-7.

2. Бовсунівська Т. Утвердження незнищенності нації: «Енеїда» і проблеми етногенезу // Слово і час. – 1994. – № 9-10. – С. 8-10.

3. Гундорова Т. Перевернений Рим, або «Енеїда» І. Котляревського як національний наратив // Сучасність. – 2000. – № 4. – С. 120-134.

4. Жулинський М. Духовна епоха в історії України // Дивослово – 2000. – № 8. – С. 15-20.

5. Кирилюк Є. Живі традиції: Іван Котляревський та українська література. – К.: Дніпро, 1969. – 348 с.

6. Котляревський І. У документах, спогадах, дослідженнях. – К.: Дніпро, 1969. – 631 с.

7. Назар М. Пісня у драмі-опері Івана Котляревського «Наталка Полтавка» // Дивослово. – 1996. – № 9. – С. 46-48.

8. Мороз Л. Іван Котляревський: соціальна критика – чи утвердження християнської моралі? // Слово і час. – 1999. – № 2. – С. 63-66.

9. Слоньовська О. «І «Енеїди» владний сміх»… // Українська мова та література. – 1999. – Ч. 48 (160). – С. 2-4.

10. Сулима М. «Наталка Полтавка» й українська драматургія XVII-XVIII століття // Київська старовина. – 1998. – № 5. – С. 67-74.

11. Ткаченко С., Ходосов К. Іван Котляревський у школі. Посібник для вчителів. – К.: Радянська школа, 1977. – 191 с.

Запитання і завдання

1. Прокоментуйте рядки із послання Т. Шевченка «На вічну пам’ять І. Котляревському»: «Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди; / Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть».

2. Прокоментуйте слова О. Гончара: «І. П. Котляревський належить до тих довгожителів планети, які разом з витворами свого духу впевнено переступають рубежі сторіч, далеко йдуть за межі їм відміреного часу».

3. У чому полягає національний колорит поеми «Енеїда»? А історичний?

4. Чому П. Куліш, І. Франко, С. Єфремов пов’язували з «Енеїдою» новонародження українського художнього слова, навіть відродження української нації?

5. Порівняйте принципи і засоби образотворення в «Енеїді» та «Наталці Полтавці» І. Котляревського.

6. У чому проявився національний колорит «Наталки Полтавки»?

7. Яке значення у п’єсі мають пісенні партії? Відповідаючи, посилайтесь на текст.

8. Зіставте мову «Енеїди» та «Наталки Полтавки». Чим обумовлені відмінності?

9. Прокоментуйте рядки із сонету І. Франка «Орел могучий»:

Тести

1. Період нової української літератури починається з якого року?

а) з 1840 р. – виходу «Кобзаря» Т. Шевченка; б) з 1842 р. – повного видання «Енеїди» І. Котляревського; в) 1877 р. – видання «Кобзаря П. Гулака-Артемовського»; г) з 1798 р. – виходу трьох частин «Енеїди» І. Котляревського.

2. Про який твір мова: «Перший твір нової української літератури»?

а) про «Марусю» Г. Квітки-Основ’яненка; б) про «Наталку Полтавку» І. Котляревського; в) про «Гайдамаки» Т. Шевченка; г) про «Енеїду» І. Котляревського.

3. Сюжет «Енеїди» І. Котляревський запозичив:

а) з українських народних дум; б) у грецького поета Гомера; в) у дослідника Трої Шлімана; г) у римського поета Вергілія.

4. Кому належать слова («Енеїда» І. Котляревського): «Ти знаєш – дурень не бере: У нас хоть трохи хто тямущий, / Уміє жить по правді сущій, / То той, хоть з батька, то здере»?

а) Еолу; б) Енею; в) І. Котляревському; г) Сивіллі.

5. І. Котляревського називають:

а) батьком нової української літератури; б) основоположником нової української літератури; в) пророком нової української літератури; г) зачинателем нової української літератури.

6. Місто, у якому поховано І. Котляревського?

а) Полтава; б) Київ; г) Львів; в) Харків.

7. Місто, де в 1798 р. було видано три частини «Енеїди» І. Котляревського?

а) Петербург; б) Київ; в) Львів; г) Харків.

8. Продовжити речення: «Енеїда» І. Котляревського – це…»?

а) бурлескно-травестійна поема; б) комічна епопея; в) сатирична поема; г) соціально-побутова поема.

9. Скільки всього частин у поемі «Енеїда» І. Котляревського?

а) три; б) чотири; в) п’ять; г) шість.

10. Новаторство І. Котляревського полягає в тому, що він:

а) започаткував полемічну літературу; б) створив жанр байки-казки; в) започаткував драму ідей; г) створив перший твір українською мовою.

11. З якого твору І. Котляревського слова: «Живе хто в світі необачно, / Тому нігде не буде смачно, / А більш, коли і совість жметь»?

а) з «Енеїди»; б) з «Наталки Полтавки»; в) з «Москаля-чарівника»; г) з «Пісні на Новий 1875 год…».

12. Яка дата випадає з логічного ряду?

а) 1808 р.; б) 1838 р.; в) 1798 р.; г) 1842 р.

13. Яке місто спалили греки («Енеїда» І. Котляревського)?

а) Стамбул; б) Рим; в) Константинополь; г) Трою.

14. Про кого І. Котляревський у поемі «Енеїда» говорить: «…суча дочка, / розкудкудакалась, як квочка…»?

а) про Сівіллу; б) про Венеру; г) про Дидону; в) про Юнону.

15. «Панове, знаєте, трояне

І всі хрещенії миряне,

Що мій отець бував Анхиз,

Його сивуха запалила,

І живота укоротила,

І він, як муха, взиму, зслиз», – цей уривок з «Енеїди» І. Котляревського є прикладом: а) гротеску; б) пародії; в) бурлеску; г) травестії.

16. Чим погрожував Зевс сварливим Венері та Юноні?

а) позбавленням волі; б) заслання до Сибіру; в) чесним життям; г) довічним прокляттям.

17. Яку пораду давав покійний батько сину Евріалу?

а) не залишати товариша в біді; б) не бути зрадником; в) якщо помирати, то героєм; г) під час бою сміло дивитися в очі ворогу.

18. За що розгнівався Зевс на мешканців Олімпу?

а) за сприяння ворожнечі між людьми; б) за недотримання Божих законів; в) за бездіяльність і лінощі; г) за прагнення збагатитись за рахунок інших.

19. Готуючись до зустрічі з троянцями, Латин придбав картини, на одній із яких був зображений історичний національний герой? Хто цей герой?

а) Залізняк; б) Сірко; в) Хмельницький; г) Наливайко.

20. Кого І. Котляревський характеризує такими словами: «Поганий, мерзький, скверний, бридкий, / нікчемний ланець, кателик! / Гульвіса, пакосний, престидкий, / негідний злодій, єретик»?

а) Зевса; б) Енея; в) Еола; г) Купідона.

21. Кому з представників Олімпу Еней був тяжко не по серцю?

а) Гебі; б) Юноні; в) Венері; г) Зевсові.

22. Як називалася річка по дорозі до пекла?

а) Лета; б) Дніпро; в) Стикс; г) Десна.

23. Кому належать слова: «Коли в руках чого не маєш, / То не хвалися, що твоє; / Що буде, ти того не знаєш, / Утратиш, може, і своє»?

а) Анхізу; б) Зевсу; в) І. Котляревському; г) Турну.

24. Хто стояв у троянців «у главной башти на сторожі»?

а) Еол і Юпітер; б) Давид і Голіаф; в) Еней і Палант; г) Низ і Евріал.

25. Що було зображено на щиті троянців?

а) історія Трої; б) історія Риму; в) персонажі з українських народних казок; г) міфи давньої Греції.

26. Яку кару пропонував Юпітер богиням?

а) заслати до Сибіру; б) зробити смертними; в) послати в Запорозьку Січ; г) відрізати їм коси.

27. Хто звертався до Зевса зі словами: «Нехай поселить тут свій рід. / Но тілько щоб латинське плем’я / Удержало на вічне врем’я / Імення, мову, віру, вид»?

а) Меркурій; б) Турн; в) Юнона; г) Лавинія.

28. Слова «Де общеє добро в упадку, / Забудь отця, забудь і матку, / Лети повинность ісправлять» промовляє: а) Еней; б) Анхіз; в) Низ; г) Евріал.

29. Твір «Наталка Полтавка» І. Котляревського за жанром а) ліро-епічний; б) бурлескно-травестійний; в) драматичний; г) епічний.

30. І. Котляревський так визначив жанр «Наталки Полтавки»: а) українська драма; б) соціально-побутова п’єса; в) малоросійська опера; г) водевіль.

31. «Наталка Полтавка» починається піснею: а) «Всякому городу нрав і права»; б) «Віють вітри, віють буйні; в) «Сонце низенько, вечір близенько»; г) «Віє вітер горою».

32. Упродовж кількох днів відбуваються події в «Наталці Полтавці»?

а) один; б) три; в) п’ять; г) сім.

33. Що Наталка (драма «Наталка Полтавка» І. Котляревського) вважала своїм багатством?

а) красу; б) батьків; в) добре ім’я; г) працьовитість.

34. Хто в драмі «Наталка Полтавка» І. Котляревського радить «твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш»?

а) возний; б) виборний; в) Микола; г) Петро.

35. Ім’я матері Наталки Полтавки з п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського?

а) Маруся; б) Горпина; в) Одарка; г) Олена.

36. Про який твір йдеться: «Праматір українського театру»?

а) «Ревізор» М. Гоголя; б) «Наталка Полтавка» І. Котляревського; в) «Назар Стодоля» Т. Шевченка; г) «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка.

37. Хто й кому дав таку характеристику в драмі: «Чоловік і добрий би був, так біда, хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться»?

а) Петро возному; б) Микола виборному; в) виборний возному; г) возний виборному.

38. Про кого Микола говорить: «Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить»?

а) про Петра; б) про возного; в) про виборного; г) про Горпину.

39. Хто в п’єсі заявляє, що театр існує для того, щоб «гроші видурювати»?

а) Петро; б) виборний Макогоненко; в) Микола; г) возний Тетерваковський.

40. Де відбувається дія в «Наталці Полтавці»?

а) у селі на березі Ворскли; б) на Сорочинському ярмарку; в) біля млина; г) у Полтаві.

41. Як відповіла Наталка на залицяння Тетерваковського?

а) «Живемо, як горох при дорозі, хто не схоче, той не скубне»; б) «Коли хочеш бути в честі, то не дуже до людей части»; в) «На похиле дерево і кози скачуть»; г) «Знайся кінь з конем, а віл з волом».

42. Про що співав виборний, з’явившись уперше на сцені?

а) про велич Полтави; б) про красу рідного краю; в) про дружбу, яка перевіряється життєвими випробуваннями; г) про мужність козаків у боротьбі з ворогом.

43. Хто говорить: «От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються»?

а) Петро; б) Микола; в) возний; г) виборний.

ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ

(1790-1865)

Серед тих, хто слідом за І. Котляревським, утверджував українську мову, хто закладав основи нової української літератури, почесне місце належить П. Гулаку-Артемовському – письменнику, гумористу, ректору Харківського університу. Гулаками, за свідченням «Етимологічного словника української мови», називали «продовгуваті пампушки на олії» або «великі вареники», начинені маком, грушками та ягодами. Як бачимо, і в прізвищах людей не обходилося без притаманного українству гумору.

Гулаки – це давній козацько-шляхетський, згодом дворянський рід. Із цього роду Микола Гулак – кирило-мефодієвець, математик, який доводився рідним дядьком академіка Володимира Вернадського. Петро Гулак-Артемовський писав, що один його предок мав прізвисько Гуляка Артемівський (за назвою села), і звідси пішли Гулаки-Артемовські. Найвідоміший із них – небіж (племінник) поета, Семен, драматург, співак і актор, автор першої національної української опери «Запорожець за Дунаєм» (сюжет був підказаний професором-істориком М. Костомаровим), яку інший Микола Гулак-Артемовський – білий емігрант, георгіївський кавалер, актор і режисер, ставив у Парижі.

І. Петренко говорив про Петра Гулака-Артемовського, що це талант високий, самобутній. Він виступив зі своїми творами в ті часи, коли українська література тільки почала розвиватися. За життя він не видав жодної збірки, а літературну працю вважав випадковою справою, і тому не надавав їй великого значення. Окремим виданням збірка «Кобзарь П. Гулака-Артемовського» вийшла 12 років по смерті (1877).

П. Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р. у м. Городищі Київської губернії (нині Черкаська обл.) в сім’ї священика. Його батько мав хутір, Гулаківщину, 36 десятин землі, походив із козаків. За свідченням сучасників, один із предків поета у 1669-1675 рр. був генеральним обозним у гетьмана Петра Дорошенка, але багатства не залишив. Батька за прихильність до Росії під час Коліївщини польські шляхтичі жорстоко відшмагали різками. До самої смерті зберігав він жмуток цих різок, потім передав синові, який охоче показував його гостям, оповідаючи батькову історію.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: