ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

(1778-1843)

П. Куліш зазначав, що Г. Квітка-Основ’яненко відноситься до тих письменників, які «прикрасили б будь-яку літературу, за вірністю живописання з натури й глибиною сердечного почуття». «Відмінним майстром», «улюбленцем публіки, дотепним і талановитим» називав його В. Бєлінський. Визначну роль Г. Квітки-Основ’яненка європейському літературному процесі І. Франко вбачав у тому, що він був «творцем людової повісті, одним із перших того роду творців у європейському письменстві».

Народився Григорій Федорович Квітка 29 листопада 1778 р. у прихарківській слободі Основа. Батько, Федір Іванович, відзначався глибоким розумом та веселою вдачею, дружив з отаманом козацького війська Антоном Головатим, Григорієм Сковородою, чиї твори діти у родині Квіток гарно декламували напам’ять. Мати, Марія Василівна, походила з багатого і відомого роду Шидловських, була дуже побожною, хоча й мала крутий норов.

У два роки внаслідок золотухи Григорій осліп, а через кілька літ в Озерянському монастирі прозрів і побачив божий образ. Дивовижне зцілення наклало відбиток на все життя, Квітка був глибоко релігійною людиною. Через кволе здоров’я хлопець навчався вдома, потім у монастирській школі. Змалку тягнувся до музики, прекрасно грав на фортепіано і флейті, брався навіть до компонування власних музичних творів (йому належить авторство пісні «Грицю, Грицю до роботи»). У домашньому театрі Основ’яненків, що славився на всю Слобожанщину, хлопець любив грати веселі та смішні ролі.

Життєвий шлях майбутнього письменника був сповнений несподіваних крутозламів. З 1793 р. він перебував на військовій службі, у сімнадцять літ завдяки батькам, які скористались послугами впливових родичів і знайомих, став капітаном. Але військова кар’єра не приваблювала юнака. І незабаром він став послушником Курязького монастиря поблизу Харкова. Літературознавці пояснюють цей крок побожністю та впливом рідного дядька Наркиза – наставника цього ж монастиря, а ще – нещасливим коханням та сімейною несправедливістю: з метою утримання маєтного цензу, необхідного для здобуття високих посад, при розподілі спадщини старшому синові Андрієві було віддано весь маєток, завдяки чому він мав змогу дослужитися до чину таємного радника, а Григорій отримав лише незначну суму грошей. Із монастирської келії Квітки часто лунали звуки клавесину, флейти і фортепіано. Молодий послушник навідувався додому, часом відвідував бали, грав у домашніх виставах, бував на прилюдних зібраннях (у січні 1805 р. був присутній на відкритті Харківського університету).

Незабаром Г. Квітка покинув монастир і повернувся до військової служби, де довго не затримався. З 1806 до 1807 р. перебував на службі у харківській міліції – народному ополченні, скликаному у зв’язку із підготовкою до війни з Наполеоном. Одруження уникав, бо близько до серця приймав горе овдовілих сестер та трагедію брата, який похоронив чотирьох синів і дружину.

Деякий час Г. Квітка служив секретарем дворянства, потім поринув у вир культурно-громадського життя Харкова. Діяльний та енергійний, він усе життя прожив за законами порядності, добра і гуманізму. Г. Квітка став ініціатором, а потім правителем «Товариства добродіяння»; зібравши кошти, заснував перший на Слобожанщині навчально-виховний заклад для дівчат – Інститут шляхетних дівчат, принісши, за свідченням І. Срезневського, «у жертву майже весь достаток свій».

Квітка був організатором, редактором і видавцем першого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816-1819 рр.), альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик», у яких плідно співпрацював. В «Украинском вестнике» він дебютував прозовими фейлетонами «Письма Фалалея Повинухина», брав участь у відкритті першої публічної бібліотеки в Харкові.

З 1812 р. працював директором Харківського театру. У трупі Штейна грав тоді молодий М. Щепкін, у якому Г. Квітка розпізнав талант коміка (актор до того виконував серйозні ролі благородних героїв). Завдяки йому у Харкові 1821 р. вперше була поставлена «Наталка Полтавка», яка не мала цензурного дозволу, оскільки особистий дозвіл Рєпніна поширювався лише на Полтаву. Г. Квітка-Основ’яненко, як згадував М. Щепкін, порадив такий вихід: «Призначте яку-небудь старовинну п’єсу, а перед самим днем бенефісу пошліться на нездоров’я якого-небудь актора і попросіть офіційно дати, за поспіхом, «Наталку Полтавку», п’єсу вже дозволену для Полтави».

Довгий час будучи предводителем дворянства Харківського повіту, головою цивільного суду, він відстоював права простого люду, багато зробив для освіти і культури рідного краю, оскільки підносив ідею вдосконалення суспільства на просвітительсько-гуманістичних засадах. Діяльність його була настільки багатогранною, що викликала подив у сучасників. Цілком виправданою видається епіграма на нього:

Не надивлюся я, создатель, Актер, поэт и заседатель –

Какой у нас мудреный век: Один и тот же человек.

Близько 1821 р. Квітка одружився з двадцятирічною випускницею петербурзького Смольного інституту шляхетних дівчат Анною Григорівною Вульф, яка стала його найбільшим другом і першим критиком, підтримувала у години зневіри.

Родина Основ’яненків радо вітала у себе в гостях молодих, талановитих літераторів. У їхній затишній оселі неодноразово бували О. Афанасьєв-Чужбинський, Є. Гребінка, М. Костомаров, І. Срезневський. Коло знайомств Г. Квітка-Основ’яненко було широким і цікавим: він приятелював з П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, зустрічався і листувався із С. Аксаковим, В. Далем, В. Жуковським, М. Максимовичем, Т. Шевченком.

Дружина мріяла про переїзд до Петербурга, але Г. Квітка-Основ’яненко не хотів виїздити з любої йому Основи (звідси і псевдонім). Сім’я часто відчувала матеріальну скруту, бо літературних гонорарів та невеликої пенсії, призначеної братом за частину уступленої спадщини, вистачало лише на передплату газет і журналів та вельми скромне прожиття.

У 1834 р. виходить друком збірка «Малороссийские повести, рассказываемые Грицьком Основьяненком». А через три роки, в 1837 р., побачили світ дві збірки прозових творів українською мовою, видані у Москві.

Повістяр із Основи помер на руках вірної дружини на 65-му році життя.

Прозовий доробок письменника (15 творів) літературознавці умовно розподіляють на дві групи: бурлескно-реалістичні («Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Мертвецький великдень», «От тобі й скарб», «На пущання, як зав’язано», «Підбрехач», «Пархомове снідання», «Малоросійська биль»); сентиментально-реалістичні («Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Божі діти», «Щира любов» тощо). У такому поділі відбилися специфічні риси двох основних стильових течій в українському просвітительському реалізмі. Пануючим стильовим принципом творів першої групи стало комічно-бурлескне, часто гротескне моделювання персонажів найчастіше фольклорного походження, насиченість художньої структури народнопоетичними мотивами і прийомами.

«Салдацький патрет» (1833) – перше оповідання нової української літератури, яким автор дає відсіч шовіністичним закидам російської критики, спрямованим проти українського письменства. В оповіданні висміяно некомпетентних і недоброзичливих російських критиків, які вважали українську літературу непотрібною забаганкою. «Я написав «Марусю», і коли переконували мене друкувати, то я, боючись знову цехових скалозубів написав для них «Салдацький патрет», щоб захистити себе від їх глузувань і щоб вони зрозуміли, що шевцеві не можна тямити кравецтва» (Г. Квітка-Основ’яненко). Вдало використав прозаїк народне прислів’я: «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Підзаголовок оповідання – «латинська побрехенька, по-нашому розказана» – вказує на античне джерело. І. Денисюк довів, що першоджерелом твору послужили анекдоти з книги Плінія Старшого «Природнича історія»: маляр Апеллес «готові свої твори виставляв на веранду свого дому на публічний огляд, а сам же, схований за картиною, прислухувався, які зауважено недоліки, вважаючи широкий загал за суддю, кращого від самого себе. Раз нібито зауважив йому швець, що в черевиках зробив на картині дірок для шнурків на одну менше. На другий день, коли той самий швець, гордий з того, що його попереднє зауваження було прийняте до уваги, став крутити носом з приводу якихось деталей в околиці гомілки, обурений художник виглянув і заявив, що швець не повинен судити того, що вище черевика, – цей вислів увійшов у прислів’я».

Оповідач – літній, простий, досвідчений – характеризує «скусного» маляра картини рудоволосого і череватого Кузьму Трохимовича, який майстерно намалював неприступного москаля, що його простий люд на ярмарку сприймає, як живого. В оповіданні описано події одного ярмаркового дня (у ньому подано більше ста назв товару); основна подія – оцінка солдатського портрету. Оповідання жартівливе, бурлескне за стилем, близьке за жанром до української народної казки, про що свідчить і закінчення: «От і вся».

Повість «Конотопська відьма» написана 1833 р., опублікована у 1837 р. у книзі «Малороссийские повести». У гумористично-сатиричному плані зображено в ній самоврядування й побут козацької старшини. І. Франко називав цей твір «незрівнянним майстерним малюнком старих козацьких порядків, може з половини ХVІІІ віку». На противагу романтикам і слов’янофілам, що ідеалізували старовину, Г. Квітка-Основ’яненко відрізняв патріотичне і гуманне, не сприймаючи хижацького старшинування в громаді «по породі і достаткам», а «не по вибору козацькому».

Сюжет побудовано на подіях із життя й побуту конотопської сотні, очолюваної недалеким сотником Забрьохою (вміє рахувати лише до тридцяти, підписує папери, не читаючи їх, найбільше любить добре попоїсти, випити і поспати, хоче одружитися з Оленою) та хитрим писарем Пістряком, який дванадцять років учився у школі у дяків, а тепер мріє зіпхнути Забрьоху і посісти його тепле місце. Задля здійснення своїх намірів обидва вдаються до конотопської відьми Явдохи Зубихи, яка напускає на людей ману, дає любовні чари Олені, піднімає у повітря Забрьоху, як гусака чи ворону. Віра у відьомську всемогутність обійшлась дуже дорого: замість Олени-хорунжівни Забрьоха одружується з Солохою, не судилося здійснитися і планам Пістряка (семантика лексеми – прищ або гриб-паразит), а відьма Явдоха Зубиха помирала у страшних муках і була похована не за християнським звичаєм.

Прозаїк вдало використовує гротеск, тобто поєднує реальне і вигадане, трагічне і комічне, найчастіше навмисно гіперболізовано; коріння повісті «Конотопська відьма» сягає глибин народної сміхової культури. Спираючись на власний життєвий досвід та реальну дійсність, письменник порушив проблеми вселюдського значення: зміст і мета людського життя, боротьба добра зі злом, проблему справедливого соціального світу та інш. Літературознавці відносять повість до «однополюсних» творів, оскільки у ній єдиним позитивним героєм виступає сміх (позитивні герої відсутні).

Поєднання реалістичних і фантастичних рис, етнографічна достовірність (сватання, весілля), стрункість композиції повісті (14 розділів, кожен з яких починається похмурою анафорою: «Смутний і невеселий…», та «Закінченіє»), гротескні прийоми в зображенні Забрьохи і Пістряка, проекція на сучасність – основні ознаки повісті «Конотопська відьма», у якій дидактичні авторські настанови зводяться до релігійно-морального самовдосконалення.

Усі бурлескно-реалістичні твори Г. Квітки-Основ’яненка написані на основі фольклорних матеріалів та власних спостережень за народним життям. Автор дрібних оповідань використав засіб сюжетно-розгорнутих трансформацій: брав народні приказки, прислів’я чи анекдоти і, поєднуючи їх із реальними життєвими фактами, створював прості, часом примітивні сюжети, з простакуватими персонажами, але обов’язково повчально-моралізаторського, часто релігійного змісту. У народно-казкові і реалістичні сюжети письменник ввів елемент соціальної нерівності, критики побуту панства, сваволі судочинства.

У сентиментально-реалістичних повістях Г. Квітки-Основ’яненка зміна настроїв важливіша, ніж зміна подій, оскільки розгортання подій відбувається не через розвиток дій героїв, а через розвиток їхніх душевних переживань.

Sintement (фр. почуття, чутливість) – як ідейно-художній напрям XVIII ст. не обмежувався лише чутливістю. Сентименталізм – явище багатогранне; характерні моралізаторство, ідеалізація героїв, посилення уваги до переживань, почуттів і пристрастей простої людини з метою розчулити читача, викликати співчуття до несправедливо скривджених.

Повість «Маруся» стала доказом спроможності української мови і літератури творити «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полєзне» (у цих словах здекларовано найбільш вагомі для просвітительського реалізму риси).

В основі сюжету зворушлива любов дівчини-селянки, дочки заможних батьків, і сироти Василя, якому загрожує рекрутчина. Хлопець наймається до купця, щоб заробити на «найомщика» і вибавитися від загрози чвертьвікової солдатчини. Чекаючи коханого, Маруся з тугою в серці ходить до озера, де її застає холодна злива. Дівчина застудилася і «згоріла» за три дні, а Василь ченцем згас у Печерському монастирі.

Сучасники Квітки часто висловлювали сумніви щодо життєвості образів, докоряли за надмірну ідеалізацію героїв, гіпертрофовану сентиментальність, але письменник переконував, що пише, спираючись на реальні факти, що герої його також «описані з натури». Так, герой повісті «Маруся» Василь частково наділений рисами товариша Г. Квітки, Валер’яна Степановича, який, не перенісши зради коханої, став ченцем Києво-Печерської лаври, де зустрів його письменник. Даючи поради молодим літераторам, письменник зазначав: «Пиши про людей, яких бачив сам, а не вигадуй характери небувалі, неприродні, дикі, жахливі». Цим же принципом користувався і сам прозаїк, хоча, звичайно, він був не фотографом, а творцем літературних образів.

Зваживши на прохання В. Жуковського, П. Плетньова, Г. Квітка-Основ’яненко переклав повість російською мовою, хоча незабаром усвідомив ущербність такої праці і відмовився від неї назавжди (співвітчизники не пізнавали себе, а росіяни називали це маскарадом).

Своєрідність композиції повісті «Маруся» полягає в тому, що автор розпочав твір позасюжетним вступом, у якому висловив власні міркування про суть земного життя, залежність його від Божої волі: «Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору і попрьоків… Більш того пам’ятай, що поховаєш сьогодні, а тебе заховають завтра; і усі будемо вкупі, у господа милосердного на вічній радості; і вже там не буде ніякої розлуки, і ніяке горе, і ніяке лихо нас не постигне». Ця сентенція ілюструється подальшим розгортанням подій, а закінчується повість повчальним висновком-епілогом. Конфлікт у повісті соціального характеру, адже закохані не можуть одружитися через загрозу солдатчини і бідність нареченого.

Образи твору змодельовано у кращих традиціях українського фольклору. Про Марусю автор зазначає: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорненька, очиці – як тернові ягідки, брівоньки – як на шнурочку. Личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок – так собі, пряменький з горбочком, а губоньки – як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жернівки, як одна на ниточці нанизані». Вона чесна, працьовита, щира і богомільна, шанує батька і матір, вірна у коханні. Портрет головної героїні суголосний із народнопісенним:

Хвалилася дівчина:

«В мене коса до пояса…

В мене личко, як яблучко…

В мене очки, як терночки…

В мене брівки, як шнурочки…»

(«Хвалилася тая берізонька»)

І Василь, і батьки Наум та Настя – носії всього світлого та прекрасного, вони виступають втіленням доброчесностей, до наслідування яких прагнув спонукати своїх читачів автор повісті. Письменник свідомо ідеалізував своїх героїв, які жили і діяли за законами Божої і народної моралі.

Г. Квітка-Основ’яненко, як зазначав О. Дорошкевич, здійснив широкі «етнографічні та побутові екскурсії в показі селянського життя», важливі суспільні проблеми висвітлюються автором у етично-моральному плані. Епічно виписано сватання із «законним словом» сватів, розговіння, весільне та похоронне обрядове дійство, традиційні способи українського лікування. Зі сторінок повісті постає привабливий образ замріяно-ніжної України, осяяний теплом автора-патріота і гуманіста.

Значна роль відведена його величності випадку (Василь знайомиться з Наумом Дротом випадково – у батька Марусі поламався віз, а хлопець прийшов на поміч; випадкова і смерть героїні). Наділяючи героїв рисами «кордоцентричності» (а Марусю ще й передчуттям лиха), письменник зробив крок у передромантичному літературному напрямі.

Над текстом «Марусі» письменник працював довго і натхненно, переробляючи окремі епізоди, відшліфовуючи пейзажі і портрети, вводячи у мовну тканину повісті народні прислів’я, приказки, весільні пісні тощо.

Повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка була із захопленням сприйнята як читачами, так і критиками. С.Єфремов вважав письменника майстром «типово-українських ідеальних образів». Прочитавши повість, зворушений Т.Шевченко писав автору: «Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на цім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю». П. Куліш слушно зазначив: «Написав Квітка свою повість «Марусю» – хто не прочитає її, всяке плакало. Чого ж не плакати?... Хіба її доля дуже нещаслива? Ні, тут не печаль огортає душу – не з цієї криниці течуть у читача сльози. Душа тут обновляється, вбачаючи пишну красу дівочу і чисте дівоче серце. Це не Маруся в нас перед очима: це наша юність, це тії дні святі, пріснопам’ятні, в які і в нас було красно, чисто і свято в серці» (цит. за С. Єфремовим). П. Куліш справедливо підкреслив, що образи Марусі та Василя не тільки приваблюють прикметами національної краси, духовної і фізичної досконалості, але й тривожать душі читачів золотим спомином про власну неповторну юність.

У 20-х р. ХХ ст. П. Тичина в одному з листів писав: «Днів зо три тому читав уночі Квітку-Основ’яненка. Читав «Марусю». Та так дочитавсь, що не помітив, як і шість ранку прийшло… Так сильно писати! І так просто! Мені здається, що сцена смерті Марусі нічим не слабша від смерті Ніколая у Л. Толстого. Квітка-Основ’яненко – величезний талант».

Своєрідним дебютом нової української літератури на європейській арені стала сентиментально-реалістична повість Г. Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана», що була вперше опублікована у французькому перекладі у Парижі. Автор не ідеалізує образ головної героїні, єдиної доньки багатої і мудрої вдови Векли Ведмедихи. Найкраща дівчина у селі, безтурботна і жвава Оксана верховодила серед молоді та мріяла вийти заміж за купця, панича чи поповича, адже «пішовши за мужика, треба покинути об собі думати, що як би нарядитись, як би убратися»… Вона не чує благань-застережень матері, закохується у «копитана»-москаля, який обіцяв одружитися, але обіцянки не дотримався. Викравши одиначку в матері, возив її за собою у військових походах, збезчестив, одрізав косу, знущаючись, змушував одягати солдатське вбрання. Однак героїня знаходить у собі сили повернутися з дитиною у село до матері та спокутувати свій гріх.

Література

1. Вербицька Є. Г. Квітка-Основ’яненко. – Харків: Видавництво Харківського університету, 1968. – 143 с.

2. Гончар О. Г. Квітка-Основ’яненко: Життя і творчість. – К.: Наукова думка, 1969. – 363 с.

3. Дмитренко Т. Функції комічного у творчості Г.Ф.Квітки-Основ’яненка // Радянське літературознавство. – 1986. – № 10. – С. 50.

4. Зубков С. Григорій Квітка-Основ’яненко: Життя і творчість. – К.: Дніпро, 1978. – 367 с.

5. Ковалець Л. Про Квітчину «Сердешну Оксану» і не тільки про неї // Дивослово. – 1998. – № 5. – С. 8-10.

6. Нахлік Є. Преромантична художня проза: Риси романтизму в прозі Г. Квітки-Основ’яненка // Є. Нахлік. Українська романтична проза 20-60-х років XIX століття. – К.: Наукова думка, 1988. – С. 27-68.

7. Слюсар А. Фантастична повість в українській літературі 30-х років XIX століття // Розвиток жанрів в українській літературі XIX – початку XX століття. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 67-89.

8. Трофименко В. Літературо-естетичні погляди Г. Квітки-Основ’яненка в контексті європейського просвітництва // Слово і час. – 1997. – № 9. – С. 35-40.

Запитання і завдання

1. Уважно прочитайте повісті й оповідання Г. Квітки-Основ’яненка, з’ясуйте риси його індивідуального стилю.

2. Що мав на меті Г. Квітка-Основ’яненко, пишучи повість «Маруся»? Чи зумів він досягти своєї мети?

3. Доведіть, що «Маруся» – це повість-теза, розроблена на основі першого абзацу художнього тексту.

4. Зіставте образи Наталки Полтавки і Марусі, Петра і Василя. Що в них подібне, а що відмінне?

5. Доведіть, що у повісті «Маруся» поєдналися ознаки просвітительського дидактизму, етнографічного реалізму та сентименталізму з іконографічною ідеалізацією образів.

6. У повісті «Конотопська відьма» образ Явдохи Зубихи виведено у дусі народних уявлень. Доведіть це на матеріалі відомих вам народних переказів, легенд, казок.

7. Як, на вашу думку, закінчується п’єса «Сватання на Гончарівці» щасливо чи нещасливо? Відповідь обґрунтуйте.

8. У чому полягає значення творчості Г. Квітки-Основ’яненка для розвитку нової української літератури?

Тести

1. Про кого пише Т. Шевченко:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!?

а) про І. Котляревського; б) про М. Костомарова; в) про П. Куліша; г) про М. Гоголя.

2. До кого звертається Т. Шевченко:

А ти, батьку,

Як сам здоров знаєш,

Тебе люде поважають,

Добрий голос маєш?

а) до Квітки-Основ’яненка»; б) до М. Костомарова; б) до Є. Гребінки;

г) до М. Гоголя.

3. Яким прислів’ям закінчується оповідання «Салдацький патрет»?

а) «Бачили чортові очі, що купували, їжте»; б) «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся»; в) «Хто людям добра бажає, той і сам має»; г) «Думай про добро, роби добро і буде добро».

4. Що називають «недобрим ділом» в оповіданні «Підбрехач»?

а) брехню; б) неввічливість; в) пияцтво; г) неосвіченість.

5. Який обряд показано в оповіданні «Підбрехач»?

а) сватання; б) весілля; в) хрестини; г) похорон.

6. Яке нещастя описав Г. Квітка-Основ’яненко в оповіданні «Добре роби, добре й буде»?

а) голод; б) повінь; в) чума; г) похорон.

7. Прізвище писаря з повісті «Конотопська відьма»?

а) Пістряк; б) Тетерваковський; в) Забрьоха.

8. Про кого мова: «Деякий час перебував у монастирі»?

а) про Г. Квітку-Основ’яненка; б) про М. Шашкевича; в) про Т. Шевченка; г) про Є. Гребінку.

9. Як звали конотопського сотника з повісті «Конотопська відьма»?

а) Микита Уласович Забрьоха; б) Прокіп Ригорович Пістряк; в) Трохим Іванович; г) Іван Семенович.

10. Чому Пріську оголосили відьмою (повість «Конотопська відьма»)?

а) була негарною; б) її недолюблював Пістряк; в) калічила людей; г) була красунею.

11. Яку гору було видно біля села Гончарівка (драма «Сватання на Гончарівці»)?

а) Говерлу; б) Холодну гору; в) Ай-Петрі; г) Лису гору.

12. Що приваблювало матір Уляни у Стецькові (драма «Сватання на Гончарівці»)?

а) зовнішність; б) багатство; в) покірність; г) сила.

13. Що зробив Скорик, щоб Одарка благословила Уляну та Олексія (драма «Сватання на Гончарівці»)?

а) умовив; б) обдурив; в) сама погодилась; г) перехитрив.

14. Головну героїню повісті «Козир-дівка» звали …?

а) Маруся; б) Ївга; в) Оксана; г) Галя.

15. У якому творі звучать слова: «Що то є любов? Багато про неї і пишуть у книжках, і розказують, та бачиться мені, що усе щось не так»?

а) «Маруся»; б) «Щира любов»; в) «Козир-дівка»; г) «Сердешна Оксана».

16. Сюжет якої повісті нагадує поему «Катерина» Т. Шевченка?

а) «Маруся»; б) «Щира любов»; в) «Козир-дівка»; г) «Сердешна Оксана».

17. Як звали батька Марусі (повість «Маруся»)?

а) Охрім Кузьмович; б) Трохим Іванович; в) Наум Дрот; г) Микита Матвійович.

18. Кого характеризує автор у повісті «Маруся»: «…був парень на усе село, де жив. Батька і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п’яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін – він вже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло; коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт дасть. За його правду не оставив же його і Бог милосердний: що б то не задумав, усе йому Господь і посилав…»?

а) Левка; б) Василя; в) Наума; г) Дениса.

19. Кому належать слова: «...чоловікові треба трудитися до самої смерті» (повість «Маруся»)?

а) Насті; б) автору; в) Науму; г) Василю.

20. Де Маруся вперше побачила Василя (повість «Маруся»)?

а) на вулиці; б) на вечорницях; в) на весіллі; г) у полі.

21. Чому Наум не хотів бачити зятем Василя (повість «Маруся»)?

а) той був сиротою; б) щоб Маруся не стала солдаткою; в) той був бідним; г) бо він був паном.

22. Що винесла Маруся Василеві під час сватання (повість «Маруся»)?

а) вишитий рушник; б) хустку; в) шовковий платок; г) гарбуза.

23. Як домовилися Василь з Марусею згадувати один одного (повість «Маруся»)?

а) дивитись на горішки, що Василь їй подарував; б) дивитися на вечірню зіроньку; в) співати улюблену пісню.

24. Установіть відповідність між фрагментом твору Г. Квітки-Основ’яненка і художньо-виражальними засобами, використаними в ньому:

1) «Маруся «невесела, мов у воду опущена»; 2) «Марусенько, моя лебідочко, / Зіронько моя, рибочко, перепілочко»; 3) «Ось рудесенький туманець пав на річечку»; 4) «Казав пан, козу дам, та слово його тепле»; 5) «Аж ось прийшла до неї бабуся, така старенька».

а) епітет; б) демінутиви; в) фразеологізми; г) метафора, зменшено-пестливі слова; д) порівняння.

25. Співчутливий тон, пророча деталь, перешкода на шляху закоханих, трагічний кінець – ознаки літературного напряму а) бурлеск; б) романтизму; в) реалізму; г) сентименталізму.

26. Герой повісті «Маруся» після смерті коханої стає: а) лікарем; б) кріпаком; в) мандрівником; г) ченцем.

27. Впізнайте героїню: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що в саду цвіте…»?

а) Ївга; б) Оксана; в) Маруся; г) Настя.

28. Хто виступає оповідачем у романі «Пан Халявський»?

а) Трушко; б) Павлусь; в) Петро; г) Кузьма.

29. Жанр твору «Пан Халявський»?

а) педагогічний роман; б) родинна хроніка; в) історичний роман; г) химерний роман.

30. Яка основна ідея роману «Пан Халявський»?

а) жити, щоб вчитися; б) жити, щоб їсти; в) жити і робити добро; г) жити, щоб «знайти себе».

31. Який засіб образотворення використано в романі «Пан Халявський»?

а) пародію; б) травестію; в) гротеск; г) іронію.

32. Історію скількох поколінь змальовано в романі «Пан Халявський»?

а) двох; б) трьох; в) чотирьох; г) семи.

33. Що було зображено на посуді родини Халявських?

а) зірки; б) портрети родини в) герб; г) історію родини.

34. Кому належать слова у романі «Пан Халявський»: «Не наудивляешься, право, как свет изменяется!.. Да во всем: и в просвещении, и в обхождении, и во вкусе, и в политике, так что не успеешь приглядется к чему-нибудь, смотри – уже опять новое»?

а) Марку; б) Трушку; в) Василю; г) автору.

35. Скільки дітей було у родині Халявських (роман «Пан Халявський»)?

а) 7; б) 8; в) 9; г) 10.

36. Хто з дітей мав горб (роман «Пан Халявський»)?

а) Петрусь; б) Павлусь; в) Трохим; г) Микола.

37. Яка хвороба на той час була модною і її штучно прищеплювали дітям (роман «Пан Халявський»)?

а) холера; б) віспа; в) кір; г) чума.

38. Чого для виховання дітей не жаліли в родині Халявських (роман «Пан Халявський»)?

а) грошей; б) їжі; в) одягу; г) майна.

39. Чого не отримав від пана полковника батько Трушка Халявського (роман «Пан Халявський»)?

а) грошей; б) посади сотника; в) підпрапорного; г) нагороди.

40. Хто у романі «Пан Халявський» говорить ці слова: «Мы были воспитаны прекрасно: были такие брюханчики, пузанчики, что любо-весело на нас глядеть – настоящие бочоночки»?

а) Петрусь; б) Трушко; в) Павлусь; г) Микола.

41. Кому належать слова: «С чего пошло вам в голову морить бедных детей грамотою, глупою и бестолковою» (роман «Пан Халявський»)?

а) батькові; б) матері; в) сусідові; г) дідові.

42. Хто про себе розповідав (роман «Пан Халявський»): «Я был однаковой натуры с маменькой, я терпеть не мог наук и потому тут же давал себе обещание как можно хуже учиться»?

а) Павлусь; б) Трушко; в) Петрусь; г) Іван.

43. Як звали вчителя дітей (роман «Пан Халявський»)?

а) Галушкінський; б) Пирожковський; в) Бліновський; г) Маковський.

44. Хто говорить у романі «Пан Халявський»: «Можно быть умным, ничего не зная, и, всему научась, быть глупу»?

а) батько; б) мати; в) Трушко; г) Петрусь.

45. Хто повчав у романі «Пан Халявський»: «…не забывайте, что начальство есть все, а вы ничто. Стоять вы должны перед ним с благоговением; одним словом, изобразить собою −? – вопросительный знак и премудрые его наставления слушать со вниманием»?

а) Галушкінський; б) батько; в) мати; г) піп.

46. Через яку причину Трушко «таким побытом … объездил все дома в окружности верст на пятьдесят … проездил три месяца» (роман «Пан Халявський»)?

а) сватався; б) приглядав землю; в) мандрував; г) полював.

47. Хто філософствує в романі «Пан Халявський»: «Ум человеческий есть полновластный господин. Он не любит стеснений, принуждений; он имеет некоторые капризы: начнете наполнять его познаниями, он будто принимает их и сохраняет, но разом выкинет все, переданное ему так, что и с свечою и лоскутков не найдешь. Дайте ему волю; пусть покоится, нежится, бездействует; но ка он есть ум, то, в случае надобности, он просыпается, принимается действовать и произвидить то, чего учившийся всему не в состоянии произвести и в десять лет»?

а) гувернант; б) внук Трушка; в) Трушко; г) батько.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: