Роди зброї козацького війська

1.3.1. Піхота. Запорізьке Військо поділялося на піхоту, кінноту та артилерію, але неперевершену славу козаки здобули як піхотинці. Ми не можемо уявити козака без коня, але дуже часто козак йшов у бій без свого вірного друга, спішившись напередодні. Ця риса Запорізького Війська складалася історично. Ведення бойових дій у голому степу з ворогом (татарами), чисельність, а також час нападу якого неможливо було передбачити, примушувало запорізьких козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. [10, c. 108]

Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона героїчно й майстерно билася з ворогом на суші, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша – стріляла, друга подавала, а третя шеренга заряджала рушниці. (Додаток В) Запорозька піхота уславилась штурмом ворожих фортець, воювала і на морі в складі славнозвісних вітрильно-веслових козацьких флотилій. Вони вели морські бої, охороняли береги. [1, c. 12]

1.3.2. Кіннота. Кіннота у запорожців у першій половині XVII століття була менш численна від піхоти, але її дії теж відзначалися військовою майстерністю. Запорозька кіннота вела наступ так званою «лавою», шикуючись напівколом, атакуючи в такий спосіб ворога не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у його тили. (Додаток Г)

Проте досвід козацько-селянських повстань проти шляхетсько-магнатської Польщі протягом 1591–1638 років показав, що причиною їх поразок було застосування переважно оборонних тактичних способів боротьби, а найголовніше – малочисельність кінноти. [7, c. 181]

Зважаючи на цей досвід та зародження нової тактики, Б.Хмельницький, починаючи повстання 1648 року, використовує в перших битвах з польськими військами татарську кінноту. [10, c.110] Враховуючи високу рухливість кінноти, зокрема, татарської, Хмельницький за її допомогою створює самостійний передовий загін, обов'язками якого було зустріти або наздогнати противника і шляхом проведення розвідки боєм зупинити його та зв'язати бойовими діями до підходу головних сил. Така тактична розвідка (з використанням передового загону) була ним використана в битвах на Жовтих Водах та під Корсунем (1648 рік).

У наступні роки він створює свою, козацьку кавалерію, яка бере участь у битвах під Лоєвом (1649 рік) та під Берестечком (1651 рік). Після укладення договору між Україною та Росією (1654 рік) кіннота Запорізького Війська одержує подальший розвиток. Під час російсько-турецьких воєн (1768–1774 р.р.), в яких разом з російськими військами брало участь Запорізьке Військо, козацька кіннота відігравала провідну роль у боротьбі з татарами. Тоді в ньому вже переважала кіннота. Російське командування виставляло легку, іррегулярну запорозьку кінноту проти татарських орд, що діяли лише на конях. [1, c. 16]

1.3.3. Артилерія. Велику роль у козацьких війнах відігравали гармати. Як пише український літописець XVIII століття Самійло Величко, на Січі було постійно 50 гармат. А під час Визвольної війни 1648-1654 років у війську Богдана Хмельницького їх налічувалося вже більше ніж 200. Кожна гармата була величезною цінністю. Середнього калібру гармата коштувала стільки, скільки 442 корови. А постріл із неї становив вартість дев’яти корів. Тому і зберігали гармати як справжній скарб у потаємних місцях Великого Лугу. [8, c. 25] Г. де Боплан пише: «Подейкують, що тут, у Військовій Скарбниці, козаки заховали у притоках безліч гармат». [2, c. 191]

Легке й рухливе козацьке військо надавало перевагу гарматам малого калібру, що відповідало його тактиці. Деякі з них мали вертлюги, які прикріплювали до бортів човна, дуба або судна.

Бували гармати й середньокаліберні, їх можна було переносити навіть на руках і стріляти прямо із землі. Від їх вогню ворог зазнавав великих втрат, бо не знав, звідки вдарить новий постріл. (Додаток Ґ)

Джерела свідчать, що козаки були великими майстрами артилерійської справи. Козацькі гармаші дуже швидко могли змінювати позиції і заряджати свої гармати. А український історик А.О. Скальковський повідомляє, що жодний запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії.

Підтвердження високої рухливості і маневровості козацької артилерії було продемонстровано в битві на Жовтих Водах, про що свідчить її учасник – невідомий польський жовнір. Він пише, що рухомий польський табір обігнали козаки, тримаючи в руках гармати. Потім вони зупинились, зійшли з коней, поклали гармати на землю і вдарили прямою наводкою по польському війську. Таким способом вони змінили декілька разів вогневі позиції. Втрати в польському війську від їх вогню були настільки великі, що татари почали кричати, щоб вони припинили стрілянину, а то їм не достанеться ясиру, тобто полонених. За свідченням вже згадуваного українського літописця Самійла Величка, Богдан Хмельницький, враховуючи досвід битви на Жовтих Водах, для поліпшення влучності, щільності та маневровості артилерійського вогню, об'єднує всі гармати (26 одиниць) в один підрозділ, а частину з них (15 одиниць) переводить на однокінну двоколісну тягу. До кожної гармати призначає обслугу і організовує навчання гармашів.

1.3.4. Табір. Неперевершеної майстерності запорожці досягли у використанні табору з возів, який застосовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Табір – найважливіший елемент козацької тактики в умовах рівнинної степової місцевості. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Табір використовували і в боях, і на переходах. Сучасники називали його «рухомою фортецею». Під час походу піхота часом виходила з-за возів, у разі небезпеки замикалася в оборонному кільці. Коли оборонялися, вози ставилися щільно один до одного, їхні колеса зв’язували і скріпляли ланцюгами, у бік ворога повертали голоблі як списи або рогатини. За возами ховалося все військо. Під час довготривалої облоги ворожої фортеці або кругової оборони вози іноді засипалися землею і з них робили міцний вал, а довкола копали шанці, вали, «вовчі ями» із загостреними кілками на дні та інші тимчасові земляні укріплення. Як свідчив сучасник, сто козаків у таборі могли успішно боронитися від татарських загонів з тисячі й більше вояків. Польські панцирні гусари розбивались об непорушний мур козацького табору. [12, c. 295]

В обороні козаки ставили вози по колу, або трикутником. Рідко коли ворогові вдавалося підійти близько до возів і розпочати рукопашний бій. Вогнепальна зброя козаків винищувала нападників на значній відстані. (Додаток Д)

Козаки також перетворили табір з возів не тільки на неприступну фортецю в обороні, а й на засіб для пересування війська й атаки.

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалось спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати, а біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. Посередині табору вели коней. Передня і задня сторони прямокутника були не замкнені, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін прямокутник мав «крила», тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Навіть замкнутий табір міг рухатися вперед та атакувати ворога, обстрілюючи його з гармат. Як пише трансільванський історик Краус, «в поході ці вози їдуть з двох боків, а посередині піше військо, і в разі потреби ці вози служать їм за шанці, цими возами вони дуже сильні, і про них кажуть, що немає в світі війська, яке вміло б краще будувати шанці, як козаки». [12, c. 296]

Але рухомий табір з возів козаки використовували і для наступу на ворога. Ось як описує в своєму щоденнику польський капелан С. Окольський наступ повстанського козацького війська на польський табір в битві під Кумейками 1637 року на чолі з Павлюком. Наступ був вражаючим видовищем. Козаки наступали табором, побудованим в шість рядів з чотирма гарматами (дві на боках і дві на кінцях табору). Всередині між возами йшло військо чисельністю 23 тисячі, розділене на полки і сотні. Неможливо було їх попрікнути у відсутності кмітливості і майстерності. Болото завадило Павлюку підійти напрямки, і він пішов уздовж ріки на кінець польського військового строю. Козаки йшли з розгорнутими прапорами, з гарматними пострілами і викриками: «А далеко гетьман буде ночувати?!», «Лящику, побіжиш до хащику!». Підійшовши до польського війська, козаки вдарили з гармат і самопалів. Почалася перестрілка. Дим від запаленого хутора і від пороху застилав очі козакам, бо вітер був у їх сторону і заважав їм вести бій. Щоб вийти за межі болота та димової завіси, козаки на ходу почали перебудовувати свій табір у 12 рядів. Цим скористались поляки, вдарили на стики перебудови табору і увірвались до нього. Козаки ціною значних втрат відбили атаку і почали відступати табором. [7 c. 74]

Відомі також і глибинні бойові рейди козацького табору. Так, у серпні 1621 року сорокатисячне козацьке військо рухалось під захистом табору з возів по території Молдавії в район Хотинської битви, невпинно відбиваючи атаки орд кримського хана. У 1628 році кримський хан Шахін-Гірей звернувся до запорізьких козаків, щоб допомогли йому в боротьбі з мурзою Буджацької орди Кантемиром. На чолі чотирьохтисячного козацького загону гетьман Запорізького Війська Михайло Дорошенко вирушив у Крим. За Перекопом, який козаки здобули штурмом, рухомий табір оточили татари, прихильники Кантемира. Протягом шести днів рухався табір до Бахчисараю, відбиваючи день і ніч навальні атаки татар. На річці Салгир між Дорошенком і Кантемиром відбулася битва, в якій татари були розгромлені. Поранений Кантемир із залишками орди втік у Кафу. М. Дорошенко загинув, а разом з ним полягла і одна тисяча запорожців. Козаки привезли з Криму гармати, які Кантемир відібрав у польсько-козацького війська в битві під Цецорою у 1620 році. [10 - c. 115]

У липні 1648 року Максим Кривоніс під захистом табору здійснив наступ козацького війська на польсько-магнатське військо і розгромив його в районі Старокостянтинова.

Якщо табір раптово зупинявся для оборони, «крила» заверталися, замикаючи передню та задню сторони табору возами. Що робилося далі, красномовно свідчить турецький мандрівник Евлія Челебі, описуючи події під час походу козаків 1657 року: «Вони розташувалися з західної сторони мадярського табору на іншому березі ріки. Миттєво, подібно кротам, розривши землю, вони взяли величезний табір в кільце. Виставили навкруги варту. На кургані, зверненому до табору Ракоці, вони вирили лінію рівчака і закріпили його сорока-п'ятдесятьма гарматами. Потім вони зв'язали ланцюгами свої сім тисяч возів і опоясали ними свій табір. В проміжках між возами було виставлено багато рушниць». Жодного разу вороги не змогли розірвати козацький табір, скутий у єдине ціле канатами й ланцюгами. [10, c. 112]

Історія виникнення і розвитку бойового порядку – табору з возів – губиться в глибині віків. Так, візантійський історик Феофілакт Сімокатта (перша половина VII століття) пише: «… 600 слов'янських воїнів, зустрівшись з 1000 візантійських, стали табором і під захистом зв'язаних возів завдавали візантійцям великої шкоди метальними дротиками». Відомо також, що воїни Київської Русі, під час битви з ординцями на р. Калці (1223 рік), мали оборонний табір з возів. Табором широко користувалися половці (XII століття), чехи (1419–1434 роки), а також поляки.

Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись спочатку як спосіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційною структурою війська того часу, на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозились зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На окремих возах перевозилися гармати. Є всі підстави стверджувати, що в таборі кожні п'ятдесят козаків під час маршу або зупинки перебували біля свого воза і кожен з них мав певні обов'язки. Частина з них забезпечувала безперервність вогню, а частина слідкувала за рухом воза і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. Якщо ж табір зупинявся для тривалої оборони, то козаки робили земляні укріплення біля свого возу. Хтось серед них був старшим, розподіляв обов'язки і відповідав за дії цього маленького підрозділу. Є всі підстави також вважати, що козаки мали розподіл обов'язків на випадок бою безпосередньо біля свого воза.

Такий табір був базою, з якої розпочиналися подальші бойові дії з ворогом. Розміри табору залежали від кількості війська. Так, під Берестечком у 1651 році табір Б. Хмельницького мав сім кілометрів в ширину і довжину. [4, c. 176]

Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, де Боплан повідомляє у своїй книзі «Опис України»: «Кілька разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п’ятсот, і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків». [2, c. 255]

Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тож не дивно, що табір з возів широко використовували повсталі селяни для свого захисту від військ поневолювачів. Так, у 1651 році на допомогу Б. Хмельницькому під Білу Церкву йшли селянські табори, відбиваючись від шляхетських військ.

Під час гуситського революційного руху в Чехії (1419–1434 роки) селянське військо під захистом табору з возів звело нанівець неперевершену майстерність до двобою німецьких рицарів, закованих у броню. Рицарі терпіли одну за одною ганебні поразки. Як свідчить чеський історик Рудольф Урбанек, легендарний полководець гуситів Ян Жижка, беручи участь у битві під Грюнвальдом (1410 рік), познайомився вперше з використанням табору з возів для оборони. В цій битві брали участь і українські війська. Тож не дивно, що під час цієї битви з’явився табір з возів, який і запозичили гусити. [13, c. 222]

На відміну від гуситського табору, козацький рухомий табір з возів будувався залежно від тактичної обстановки і переслідував створення штучної перепони для ворога на відкритій, рівнинній місцевості. Для його побудови використовувалися звичайні обозні вози, обладнані пристосуванням для запрягання коней з обох кінців. При цьому основним способом підвищення захисних функцій, тобто неприступності табору, було збільшення кількості возових рядів (до 6-12). З цією побудовою поєднувалося широке використання артилерії малого калібру, що вела вогонь під час руху з возів, а також швидкострільність та влучність мушкетного вогню. Наближення, наприклад, татарської кінноти до такого табору ближче дальності стрільби вогнепальної зброї було для неї смертельним. Тому бій безпосередньо біля возів козацького табору був винятком, а історія його використання не знає прориву.

1.3.5. Морські сили. Запорізький козак – не тільки піхотинець, кіннотник, артилерист, а ще й моряк. Адже Запорізьке Військо робило походи по Чорному морю проти своїх запеклих ворогів – турків. Як і в використанні табору з возів, так і в морських походах, запорізькі козаки є прямими спадкоємцями своїх предків слов’ян – антів.

Візантійські письменники VII століття згадують про слов'янські човни-однодревки, у спорудженні яких слов’яни вважались великими майстрами. Повідомляється про походи антів на таких човнах по Чорному морю.

Твори візантійських істориків також розповідають про численні морські походи воїнів Київської Русі до берегів Візантії. В них, зокрема, говориться про те, що в одному човні русів розташовувалось від 40 до 60 озброєних воїнів. Адже запорізька чайка теж брала на борт 50-60 озброєних козаків. Як повідомляє Г. де Боплан, для здійснення походу скликалась січова рада, на якій обирався наказний отаман, а біля Військової Скарбниці п'ять-шість тисяч козаків починали будувати човни – чайки.

Довжина човна була близько 20 м, ширина (в верхній частині) та висота – чотири метри. Дно чайки – довжиною до 16 м – робилося суцільним, із стовбура човнового дерева – верби або липи. Боки човна обшивалися дошками шириною 30 см і довжиною чотири метри. Всередині робили перегородки і лавки, а потім човен просмолювали. На човні ставились два стерна, по одному на кожному кінці, а також десять – п'ятнадцять пар весел. Такий човен був швидкохіднішим і більш маневровим, ніж турецькі веслові галери. На човні також ставили щоглу для вітрила. Для усталеності та непотопності човна до його бортів прив'язувалися за допомогою лика з липи або дикої вишні товсті в'язки очерету. Оскільки верхньої палуби не було, то човен, заповнений водою, не тонув, утримуючись на цих в'язках.

Сухарі зберігалися в бочці довжиною три метри і діаметром 120 см, яка закріплювалася на човні. Брали також з собою пшоняну кашу та борошно, розмішане на воді, яке їли, змішавши з кашею. Це були одночасно і їжа, і напій. «За півмісяця,– пише Г. Боплан, – шістдесятеро з них зведе один човен, бо я вже казав, що вони майстри на всі руки. Отак за два-три тижні мають 80-100 готових човнів, які я описав; в один човен сідає від 50 до 70 козаків. Кожен козак озброєний двома рушницями, шаблею. А на кожному човні є також чотири-шість фальконетів, необхідна для походу живність. Одягнені козаки в сорочки й шаровари, ще мають змінний одяг із благенькою свитою та шапкою; беруть шість фунтів пороху, достатню кількість свинцю, ядра для своїх гармат. У кожного є компас. Так виглядає плавучий козацький табір на Чорному морі, який не боїться штурмувати найбільш укріплені міста анатолійського берега». [2, c. 259]

Про військову дисципліну, що панувала в цьому таборі, Г. Боплан пише: «Під час цих походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море. Їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку: дуже строго вони дотримуються цього». [2, c. 260]

Спорядившись, флот пливе по Дніпру. На човні похідного отамана на одній третій висоти щогли майорить відзнака командуючого флотом. Турки, вже попереджені про похід козаків, чекають на їх флот у гирлі Дніпра. Але козаки, переховуючись в очереті за три-чотири милі від гирла Дніпра, чекають темних ночей і виходять в море. Султан відсилає гінців по всьому узбережжі своєї імперії з попередженням, що козаки вийшли в море. «...По всій країні, – продовжує Боплан, – здіймається тривога, сягає вона самого Константинополя». За 36-40 годин козаки досягають берегів Анатолії. Висаджуються на берег, беруть з собою одну рушницю, а в кожному човні для охорони залишають двох козаків і двох джур. На Запорізькій Січі вважалося, що справжній козак – це козак, що побував у морському поході. Тож джура після морського походу ставав козаком. Після проведення бойових операцій на узбережжі козаки поверталися на Січ. Якщо в морі їм зустрічалася турецька галера чи інші кораблі, запорожці їх переслідували, нападали і брали штурмом. Як це відбувалось, описує Г. Боплан: «Човни їхні виступають з води не більше як на дві з половиною стопи, тому козаки бачать ворожий корабель чи турецьку галеру скоріше, ніж їх самих запримітять. Далі вони спускають вітрила і дивляться, куди дме вітер; намагаються плисти так, щоб сонце було в них за плечима. За годину перед заходом сонця чимдуж веслують до галери чи корабля і зупиняються за милю поодаль, щоб не втратити його з поля зору. Таким чином тримають їх на оці, а опівночі, за сигналом, підпливають до кораблів. Половина козаків готова до бою, чекає лише відповідної хвилини, коли візьмуть галеру на абордаж, а тоді проникає всередину. На кораблях дуже здивовані, що на них напало 80-100 човнів, з яких лізуть козаки, захоплюють корабель, беруть цінності і невеликий крам. (Додаток Е) Забирають гармати, усе те, що, на їх думку, може їм знадобитись, що не псуватиметься у воді, а потім галеру разом із залогою пускають на дно». [2, c. 263-265]

Далі Г. Боплан повідомляє, що для повернення козацької флотилії на Січ їй треба було в першу чергу увійти в гирло Дніпра, яке тепер було міцно перекрите турецьким флотом, щоб покарати козаків за їх зухвальство. Щоб обійти турецьку сторожу, козаки висаджувались на берег за 12-16 км на схід від Очакова і по долині, що тягнеться понад 12 км вгору за Дніпром, перетягували чайки волоком. Один човен перетягувало 200-300 козаків. За два-три дні козаки пливли вже Дніпром. [2, c. 266]

Г. Боплан також повідомляє, що козаки мали ще один зворотний шлях – через Донський лиман: «Вони переходять протоку між півостровом Тамань і Керчю. Цим лиманом пливуть угору, пересуваються до річки Міуси до того місця, де вже можуть плисти човнами; звідсіль до Тачаводи лише одна миля, а Тачавода впадає у Самару, яка у свою чергу тече в Дніпро за милю вище Кодака...» Але, як далі пише Г. Боплан, козаки рідко користувалися цим шляхом. Адже на шляху до Січі ще треба подолати пороги. Інколи, якщо стояли великі турецькі сили у гирлі Дніпра, козаки цим шляхом вирушали з Січі в морський похід. Враховуючи рельєфну складність цього шляху, брали не більше 20-25 чайок. [2, c. 267]

У ході бойових дій проти турецького військового флоту запорізькі козаки зробили вагомий внесок у розвиток військового морського мистецтва XVI-XVII століття. Ними були розроблені спеціальні способи боротьби з турецькими кораблями. Враховуючи легку озброєність чайки, козаки не могли, за тактичними правилами того часу, вступити в артилерійський двобій з турецькою галерою перед зближенням з нею. Цей недолік компенсувався тим, що чайка була малопримітною серед морських хвиль, швидкохідною, а також сильною вогнем ближнього бою. Перебуваючи за зоною спостереження з галери, козаки мали можливість швидко її наздогнати і атакувати, як тільки для цього створювалися сприятливі умови (темрява, туман і т. ін.), і таким чином виключали перший етап морського бою – артилерійську дуель. [13, c. 195]

Безперечно, козацька тактика морського бою ґрунтувалася на відчайдушній хоробрості, сміливості та кмітливості. Не останню роль у поведінці запорожців відігравала і особлива філософія оцінки життя і смерті, яку вони висловлювали однією фразою: «Смерті не треба боятися, бо від неї все рівно не вбережешся». Але мало це було розуміти, треба ще, щоб душа палала такими пристрастями, які за десятибальною системою виміру не поступалися б буремній морській стихії.

«Достеменне диво, – наводить висловлювання сучасника подій український історик В.О. Голобуцький у своїй книзі «Запорізьке козацтво», – як можна протистояти на такому маленькому судні, оплетеному хмизом, розлютованому морю... Вітер здіймає високо піняві хвилі, здається, от-от рознесе їх, але вони утримуються на поверхні, устережені тими ж в'язанками (очерету)... Бачив на власні очі, як буря і сильний вітер підняли і розсіяли їх... Але тут же вони знову вишикувались в ряди і продовжили рухатись дотеперішним ладом». [3, c. 176]

Значне місце у військово-морському мистецтві запорізьких козаків посідає тактика здобування морських фортець. Вона складалася з детальної розвідки фортифікаційних особливостей фортеці, висадки десанту, навальних, сміливих дій козацької піхоти та артилерії флоту. В цих умовах значна частина запорізьких козаків перетворювалась на морських піхотинців. Серед здобутих запорожцями турецьких фортець є й такі, що вважались на той час неприступними: Варна (1604 рік), Сіноп (1614 рік), Кафа (1616 рік), Кілія (1621 рік) та ін.

Найблискучіші морські походи і перемоги козаків пов’язані з іменем славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

Проте військово-морське мистецтво козаків не втрачало свого значення і в ХVIII столітті. Через відсутність російського чорноморського флоту успішним воєнним операціям російської армії проти турецько-татарських військ на Чорноморському узбережжі сприяла запорозька флотилія. З її допомогою Запорозька Січ відіграла визначну роль у визволенні з-під турецького ярма південних українських земель та Криму, що було результатом Кючук-Кайнарджийського миру, яким завершилася війна 1768–1774 років. [1, c. 16]

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: