Егоцентричне мовлення

Егоцентричне мовлення (від лат. ego — я, centrum — центр кру­га) — це монологічне ні до кого не звернене мовлення вголос. Це мовлення для себе і про себе; воно не виконує комунікативної функції. Егоцентричне мовлення призначене для висловлення емоцій та почуттів, для пізнання навколишнього світу, для розвит­ку мовленнєвих навичок, для самоконтролю. Однак, першочерго­ву роль воно відіграє у розвитку мислення. По суті цс є першою, достатньо розгорнутою, зовнішньою за формою системою засобів, за допомогою якої дитина вчиться не лише планувати та керувати своїми діями, а й мислити.

Егоцентричне мовлення характерне дітям віком 2-7 років; мак­симуму досягає у 3 роки, коли складає 75 % усього спонтанного мовлення дитини. Частка егоцентричних висловлювань дітей зро­стає під час гри; у середовищі, де панує авторитет дорослого, спон­танні та випадкові зв'язки з дитиною або дитина надана сама собі; у разі зростання когнітивної складності завдання. Навпаки, відсо­ток егоцентричного мовлення знижується за умов сумісно ор­ганізованої роботи з дитиною; у середовищі ровесників; там, де можливі суперечки і дискусії.

У 6-7 років егоцентричне мовлення суттєво скорочується: воно переходить у внутрішній план. Так виникає внутрішнє мовлення. Повністю егоцентричне мовлення не зникає; часом во-

¹ Літерно -звукове письмо винайшли фінікійці 1,5 тис. р. до н. е.

по зустрічається і у дорослому віці. Тому його розглядають як щюміжну ланку при переході від зовнішнього до внутрішнього мовлення.

Внутрішнє мовлення

Внутрішнє мовлення — це вид беззвучної мовленнєвої діяль­ності людини. Кажучи образно, це «мовлення мінус звук». Його характеризує максимальна згорнутість граматичних структур та змісту, бо промовляти слова до кінця немає необхідності; фрагмен­тарність — пропускається те, що для людини є зрозумілим; домі­нування смислової сторони над зовнішньою формою — елементи слів та їхніх значень можуть «склеюватися» в нові комбінації; відсутність набору стандартних граматичних правил та алфавіту; виключення непорозумінь у сприйманні ситуації; ситуативність; коптекстність; складність переводу на зовнішнє мовлення.

Таким чином, внутрішнє мовлення ніби-то відмовляється від виконання своєї первинної функції — воно перестає безпосеред­ньо слугувати засобом спілкування з іншими, однак залишається внутрішньо спрямованим на інших людей, якщо не реальних, то уявних. Людина ніби-то веде з ними внутрішню бесіду. Однак, найперше внутрішнє мовлення стає формою роботи думки. За його допомогою думка народжуюється, бо інтелект «не приймає» зовнішнього мовлення, а лише внутрішнє.

В онтогенезі спочатку формується зовнішнє мовлення, потім егоцентричне і нарешті — внутрішнє. У дорослої людини цей процес протилежний: внутрішнє мовлення передує зовнішньому. Перехід внутрішнього мовлення у зовнішнє часто пов'язаний з труднощами. У внутрішньому мовленні думка зрозуміла лише самій людині, а коли вона намагається пояснити її іншим, вияв­ляється, що її не розуміють. Ці труднощі спричинені тим, що необ­хідно перейти від згорнутих, зрозумілих лише самому собі думок до розгорнутих граматичних і логічних форм. Тренує вміння вис­ловлювати свої думки і наміри монологічне і писемне мовлення.

14.4. Психологічні механізми мовлення

Мовлення як психічний процес спілкування між людьми складається з трьох головних етапів: породження, сприймання та розуміння мовлення. Розглянемо їхні психологічні механізми.

У 50-х роках XX ст. російський вчений М. Жинкін висловив припущення, що породження мовлення ґрунтується на задумі, який пов'язаний з універсальним предметним кодом. Цей код існує на рівні мозкових структур і спільний для різних мов. Він склався у досвіді багатьох поколінь, і цей досвід передається ди­тині у процесі комунікації. Національні мови мають спільну гене­тичну структуру і різняться між собою лише деякими способами інтеграції цього коду. Опанувавши кодом, дитина починає говори­ти і розуміти мовлення. Цей процес починаєтся з третього місяця життя дитини, коли завдяки гудінню і лепету формується фонема­тичний слух і моторні компоненти мовлення.

Важливу роль у породженні мовлення відіграє також слово, яке зберігається у пам'яті у вигляді фонемної^[12] решітки, над якою надбудовується морфемна² решітка. Ці решітки являють собою певним чином організовані елементи слів, що зберігаються у пам'яті людини, Остаточно слово формується лише у процесі мов­леннєвого повідомлення.

Основними психологічними механізмами породження мовлен­ня, за М. Жинкіним, є:

1. Механізм програмування мовленнєвого повідомлення. Це — по­будова змістовного кістяка мовленнєвого висловлювання, тобто того, що людина хоче сказати. Для цього відбирається інформація, яку людина вважає важливою, і відсіюється другорядна.

2. Механізм побудови граматичної структури речення. На цьо­му етапі, по-перше, прогнозується загальна структура фрази, її граматична форма, підбираються найпотрібніші слова та звуки; по- друге, запам'ятовуються, зберігаються і реалізуються граматичні характеристики слів; по-третє, відбувається перебір граматичних конструкцій; по-четверте, породжуються граматичні конст­рукції.

3. Механізм пошуку потрібного слова. За семантичними і звуко­вими ознаками шукається потрібне слово. Після цього відбу­вається моторне програмування синтагми^[13].

4. Механізм вибору звуків. Відбувається перехід від моторної програми до її «заповнення» звуками.

5. Механізм реального звучання мовлення. Комунікатор кодує інформацію, а реципієнт декодує, тобто переводить звуки мовлен­ий у значення слів. Це забезпечує розуміння мовлення. Правильність розуміння мовлення стає очевидним лише тоді, коли реципієнт своїми висловлюваннями дає зрозуміти, іцо він прийняв та зрозумів повідомлення.

У своїй моделі породження мовлення М. Жинкін особливо на­голошує на тому, що всі мовленнєві процеси необхідно розглядати не самі по собі, а у комунікативному акті. Лише врахування мов­леннєвої комунікації, її мети та завдань дає можливість у всій гли­бині зрозуміти природу мовленнєвого процесу.

Для того, щоб правильно говорити, людина повинна сама себе чути. Це підтверджується дослідами з відтермінованим зворотнім зв'язком. Якщо людина читає текст вголос і водночас слухає себе через навушники, то у разі затримання зворотнього зв'язку на 200-400 мс в неї настає дискомфорт. Вона починає посилювати го­лос, заїкатися, повторювати вже прочитане. Тому спочатку втра­чається прогноз щодо часу надходження нового речення, а далі гальмується здатність до інтеграції елементів мови.

Другим та третім етапами мовленнєвого спілкування є сприй­мання і розуміння мовлення. Легкість, з якою людинахприймає і розуміє сказане, це лише остання фаза складного процесу опрацю­вання мовленнєвої інформації, який складається з трьох рівнів:

1. Сенсорного рівня, на якому відбувається акустичний аналіз і синтез звуків. Здатність аналізувати та синтезувати звуки мовлен­ня називають фонематичним слухом. У звичних умовах за­своєння рідної мови він розвивається у віці від 1 до 3 років, тобто упродовж сенситивного періоду розвитку мовлення. Фонематич­ний слух випереджає розвиток артикуляції. Дитина спочатку вчиться слухати те, що їй говорять, а вже потім — правильно гово­рити.

2. Перцептивного рівня — розпізнавання слів.

3. Смислового рівня, на якому завдяки аналізу і синтезу смисло­вих характеристик мовлення встановлюється смисл речення і цілого повідомлення. Для того, щоб набути значення, слово по­
винно знаходитися у реченні. Людина розуміє мовлення відповідно до розвитку її здатності самій створювати повідомлен­ня на тому ж рівні інтеграції.

Описані рівні сприймання та розуміння мовлення в дорослої людини, яка добре володіє мовою, згорнуті у часі. Тому скла­дається враження, що ми сприймаємо відразу слова і розуміємо ціле речення. Опанування рідною (або першою, основною) мовою відбувається «знизу вверх»: від елементарних механізмів типу утворення складів до вищих рівнів. Далі виникає довільність мов­лення і свідоме оперування мовними знаками. Прискорений роз­виток мовлення у дітей віком 1-3 років пояснюється тим, що різні рівні мовної системи: фонематичний, вербальний, синтаксичний та граматичний, — дитина засвоює не послідовно, а одночасно.

Оволодіння другою мовою в пізніший період після засвоєння рідної мови відбувається навпаки, «зверху вниз»: починаючи від свідомих операцій над мовою через довільний вибір мовних за­собів, до автоматизації мовлення. При цьому фонематичний слух потребує тривалого тренування. Засвоєння двох мов одночасно у ранньому віці (наприклад, у двомовних сім'ях) зазвичай відбу­вається без додаткових труднощів, тобто так само, як і однієї.

14.5. Становлення мовлення у дитинстві

Як зазначалось попередньо, сенситивний період для розвитку мовлення припадає на 1-3 роки. Саме у цей період дитина має от­римати якомога більше мовленнєвих вражень; лише за таких умов її мовленнєвий розвиток буде успішний.

Становлення мовлення у дитинстві проходить два етапи: домо- вленнєвий етап і етап активного мовлення. Домовлеинєвий етап має три стадії:

1. Крик та плач як умова для тренування голосових зв'язок ди­тини (починається від народження).

2. Гг/ління — мимовільна гра звуками, наприклад, «а-а-а-а», «е-е- е-е» (з третього місяця життя).

3. Лепет — багаторазове повторення складів, наприклад, «ба- ба-ба», «ма-ма-ма». Це комунікація зі самим собою для утворення мовного зв'язку між тим, що вимовлено, і тим, що почуто (з шостого місяця життя). Лепет відіграє ключову роль в научінні
немовлят використовувати ті специфічні звуки, які необхідні для того, щоби говорити рідною мовою. У перший рік життя кожна ди­тина здатна легко вимовити 75 різних фонем, отже наділена по­тенційною можливістю для засвоєння будь-якої мови. Однак, у зв'язку з тим, що вона занурена лише в одне мовне середовище, поступово перестає видавати звуки, не властиві рідній мові.

Другим етапом становлення мовлення дитини є етап актив­ного мовлення. Він має наступні чотири стадії:

1. Стадія повторення слів (з 10 міс. до 1 року) — дитина повто­рює слова і відносить їх до певних предметів; розуміє 10-20 слів. Слово починає регулювати поведінку дитини.

2. Стадія автономного, або ситуативного, мовлення (з 1 року до 1 року 3 міс.). При такому мовленні одне однокореневе слово по­значає низку предметів, наприклад, «па» може означати і те, що дитина впала, і палку, лопатку тощо.

3. Стадія холофраз (з 1 року 3 міс. до 1 року 5 міс.). Холофраза означає, що одне слово позначає цілу ситуацію, наприклад, слово «мама» може для дитини означати «візьми мене на руки». В 1 рік З міс. дитина у своєму активному словнику має 4-6 слів, зокрема, імена.

Холофрази та ситуативне мовлення виникають в емоційно на­сиченій ситуації, вони аграматичні, тобто слова не об'єднуються в речення. Тому вони є зрозумілі лише близьким людям.

4. Стадія телеграфного мовлення. З 1 року 5 міс. з'являються перші двослівні речення. Ці перші речення можуть бути побудо­вані на зразок телеграфного мовлення — в реченні залишаються лише найбільш значимі слова (найчастіше іменники і дієслова), а другорядні пропускаються; або на зразок «граматики відмінків» — для висловлення думки використовується порядок слів у реченні. Активний словник півторарічної дитини становить 10-30 слів.

Упродовж раннього дитинства діти дуже скоро поповнюють свій словниковий запас. Так, якщо у 2 роки діти використовують до 200 слів, то у 3 роки - 1 000-1 500, а у 6 років - 2 500-3 000 слів. Дитяче мовлення не є плавним; вони часто переривають свою мову, щоб подивитися, чи їх слухають і розуміють, роблять паузи і подекілька разів повторюють одне й те саме, люблять ставити питання. Все це — звичайні дії з налагодження ефективної

комунікації. У 4 роки діти засвоюють всю усну граматику і почина­ють говорити, переважно, правильно. До закінчення 6 років завер­шується практичне оволодіння лексичними і синтаксичними пра­вилами усного мовлення. Починаючи зі шкільного навчання (6-7 років), інтенсивно формується семантична, тобто смислова сторона мови. Особливо яскраво це виражено у підлітково-юнаць­кому віці.

Розвиток мовлення у дитячому віці залежить від наступних умов:

1. Спілкування з дорослими. На думку багатьох учених, основ­ним механізмом засвоєння дітьми цього віку нових слів є насліду­вання, яке може реалізуватися лише у збагаченому мовленнєвому середовищі. Для активізації мовленнєвого розвитку дитини реко­мендується говорити до неї простими і зрозумілими реченнями, повільно і чітко; продовжувати і доповнювати сказане дитиною, не примушуючи її повторювати за дорослими; коментувати уголос дії дитини і свої дії; не виправляти мову дитини, а повторити за нею фразу правильно.

2. Доброзичливе ставлення до дитини у ході мовленнєвого спілкування. Власні негативні емоції, а також негативне ставлення до дитини з боку оточуючих (наприклад, висміювання мовних помилок) уповільнюють мовленнєвий розвиток.

3. Практичні дії дитини з предметами. При слабкій координації рухів (наприклад, дитина погано тримає в руках речі) можуть ви­никати і мовленнєві труднощі.

4. Загальний фізичний і психічний розвиток дитини. Фізичні ва­ди дитини, наприклад, туговухість або глухота, незростання верх­ньої губи або піднебіння тощо викликають труднощі у мов­леннєвому розвитку. Так само відставання у розвитку пам'яті, послаблена концентрація уваги, несформованість гірактично-дійо- вого і наочно-образного мислення спричинюють мовленнєві проблеми.

5. Індивідуальні відмінності. Відмінності у мовленнєвому роз­витку частково зумовлені спадковістю, а також набутими індивідуальними особливостями, Так, у дітей, які частіше грають­ся з ляльками, більше можливостей засвоювати мову і практику­ватися у ній, ніж у дітей, які бавляться іншими забавками.

280

14.6. Основні особливості мовлення

Мовлення, як і інші психічні процеси, наділено певними особ­ливостями. Це — змістовність, зрозумілість, виразність та дієвість.

Змістовність мовлення визначається його інформативністю, а саме обсягом виражених у ньому думок, цінністю повідомлених фактів. Це забезпечується підготовленістю людини, що говорить.

Зрозумілість мовлення залежить від змісту та співвідношення між його складністю й рівнем знань та інтересів слухачів. Ця особ­ливість забезпечується відбором матеріалу для повідомлення.

Виразність мовлення пов'язана з його емоційною насиченістю. Це досягається вербальними засобами (вмінням підібрати влучні слова та словосполучення) та невербальними (інтонацією, акцен­том, паузами, мімікою, жестикуляцією), а також врахуванням об­ставин виступу, чіткістю вимови, правильністю інтонацій. У пи­семному мовленні замість невербальних засобів застосовують підкреслення, виділення слів у тексті тощо.

Дієвість мовлення визначається його впливом на думки, почут­тя, поведінку інших людей. Цс забезпечує врахування індивіду­альних особливостей слухачів.

14.7. Індивідуальні відмінності мовлення

Мовлення — це мова, яка функціонує в контексті індивідуаль­ної свідомості. Воно характеризується відмінностями вимови, темпу, ритму, плавності та голосності. В різних людей воно має різну виразність, чіткість, точність, стиль, образність і емоційність. У людей є різна лексика і словниковий запас^[14]. Ці відмінності зале­жать від володіння людиною мовними засобами, від її темперамен­ту і характеру, інтелекту, мовленнєвих здібностей, а також від загальної культури людини.

За цими ознаками мовлення можна ідентифікувати конкретну особистість. Індивідуальну неповторність мовлення використову­ють з метою встановлення автора художнього, наукового чи публіцистичного твору.

Однією із індивідуальних відмінностей є стиль мовлення, який може бути побутовий, художній, діловий та науковий. Побутовий стиль — це стиль повсякденного спілкування; він формується під виливом найближчого соціального оточення. Художній стиль застосовується у прозі та поетичних творах; для його розвитку необхідне долучення до художньої творчості. Діловий стиль є стилем ділового спілкування, наприклад, між керівництвом і підлеглими, між співробітниками, у документах тощо. Науковий стиль мовлення характеризує наукову діяльність людніш і спо­стерігається у вчених і викладачів у їхніх наукових працях, під час

лекцій, на наукових диспутах тощо.

* * * * *

Мова ■-■ це система словесних знаків. Мовлення — психічний про­цес спілкування між людьми за допомогою мови; воно є соціальним продуктом. Функції мовлення: у спічкуванні — комунікативна та експресивна, у мисленні — сигніфікативна і гностич)іа, в уп­равлінні — планування і регулювання, у соціальній сфері — суспільно-історична.

Є чотири основні теорії мовлення: научіння, преформістська, релятивістська та когнітивна. Теорія научіння стверджує, що засвоєння мовлення відбувається під впливом соціального середови­ща внаслідок підкріплення та наслідування. За теорією пре­формізму, людина має вроджені задатки до засвоєння мовлення, кожна мова — це лише один властивий даній культурі варіант ба­зової моделі, спільної для всього людства. У релятивістській теорії проголошується, що кожній культурі властива своя мовна струк­тура, яка слугує своєрідною матрицею для мислення людини. Когнітивна теорія вважає, що мовлення формується при взаємодії зі середовищем і залежить від розвитку мислення і мотивації.

Мовлення має такі основні види: зовнішнє, егоцентричне та внутрішнє. Зовнішнє мовлення — це аудІалміе чи візуальне мовне спілкування між людьми. Воно поділяється на усне, яке сприй­мається на слух; писемне, яке сприймається візуально; афективне, яке слугує для вираження емоційних станів людини. Усне мовлення має два підвиди: діалогічне (безпосереднє спішування двох або більше осіб) і монологічне (тривале і неперервне викладання систе­ми думок однією особою іншими). Писемне мовлення має такі різно­
види: піктографічне письмо (ціле повідомлення, подія чи явище передається за допомогою знака-малюнка), ідеографічне письмо (знаками позначають ціле слово чи поняття), складове письмо (знаки позначають окремі склади), літерно -зву ковове письмо (знаки алфавіту позначають окремі звуки або звукові зв'язки усно­го мовлення). Егоцентричне мовлення — це монологічне ні до кого не звернуте мовлення вголос. Внутрішнє мовлення — це вид беззвучної мовленнєвої діяльності людини.

Мовлення як психічний процес складається з трьох основних етапів: породження, сприймання та розуміння мовлення. Основни­ми психологічними механізмами породження мовлення є програму­вала повідомлення, побудова граматичної структури речення, по - тук потрібного слова, вибір звуків, реальне звучання мовлення. Сприймання і розуміння мовлення охоплює три рівні: сенсорний, перцептивний та смисловий. Здатність аналізувати та синтезу­вати звуки мовлення називають фонематичним слухом.

Становлення мовлення у дитинстві проходить два етапи: домо- вленнєвий і активного мовлення. Домовленнєвий етап має три стадії: крик (плач), гуління, лепет. Етап активного мовлення має чотири стадії: повторення слів, автономне (ситуативне) мовлен­ня, холофрази, телеграфне мовлення. Сенситивний період для розвитку мовлення припадає на 1 -3 роки.

Розвиток мовлення у дитячому віці залежить від спілкування з дорослими, ставлення до дитини, практичних дій дитини з предме­тами, загального фізичного і психічного розвитку дітей, їхніх індивідуальних відмінностей. Білінгвізм — це одночасне засвоєння дитиною у ранньому віці двох мов.

Мовлення має наступні особливості: змістовність, зрозумічість, виразність та дієвість. Індивідуальними відмінностями мовлення є вимова, темп, ритм, плавність та голосність; виразність, чіткість, точність, стиль, образність і емоційність; лексика і словниковий запас. Вирізняють побутовий, художній, діловий та науковий стилі мовлення.

Список літератури

1. Баєв Б. Ф. Психологія внутрішнього мовлення. — К.: Рад. школа,

1966. - 192 с.

2. Белянин В. П. Психолингвистические аспекты художественного

текста. - М: Изд-во МГУ, 1988. - 121 с.

3. Выготский Л. С. Мышление и речь // Выготский Л. С. Собр.соч. —

В 6 т. - Т. 2. - М.: Педагогика, 1982, - С. 42-118.

4. Жиикин Н. И. Речь как проводник информации. — М.: Наука,

1982. - 159 с.

5. Красиков Ю. В. Алгоритмы порождения речи. — Орджоникидзе:

Ир, 1990. - 239 с.

6. Кулиш Л. Ю. Психолингвистические аспекты восприятия устной

иноязычной речи: Зависимость восприятия от речевых характе­ристик говорящего. — К.: Вища школа, 1982. — 208 с.

7. Кучинский Г. М. Психология внутреннего диалога. — Минск: Уни­

верситетское, 1988. — 304 с.

8. Лурия А. Р. Язык и сознание. ~ М.: Изд-во МГУ, 1979. - С. 115-128,

135-141, 187-200, 203-216.

9. Томан І. Мистецтво говорити. 3-е вид. — К.: Політвидав «Україна»,

1996.-270 с.

10. Чибісова Н. Г., Тарасова 0.1. Культура мовлення та її особливості. Риторика. Навчальний посібник. — К: Центр навчальної літера­тури, 2003.

Уява

15.1. Поняття про уяву. Уява і творчість.

15.2. Функції уяви,

15.3.Основні теоретичні підходи до вивчення уяви.

15.4.Види уяви та їхня класифікація,

15.5. Прийоми створення образів уяви.

15.6. Індивідуальні відмінності уяви.

15. /. Поняття про уяву. Уява і творчість

Сприйняті предмети та явища, пережиті емоції та почуття, робо­та думки залишають у свідомості людини «сліди». Психічна діяльність людини є діяльністю активною, динамічною, в резуль­таті якої ці «сліди» перебудовуються у нові комбінації, які назива­ють образами уяви. Уява — це пізнавальний психічний процес створення людиною на основі її попереднього досвіду образів об'єктів та явищ, які вона безпосередньо не сприймає і не сприй­мала'. Цей процес властивий лише людині. Уява, стверджував А. Ейнштейн, важливіша за знання, бо знання обмежені. Уява ж може охопити усе, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції.

В уяві завжди є вихід за межі безпосередньо даного, певний «відліт» від реальної дійсності. Незважаючи на це, уява завжди зберігає зв'язок з реальністю, бо образи уяви створюються з життєвих вражень. Елементи уявних об'єктів існують в дійсності. Небувалими є лише їхнє сполучення.

Уява дуже тісно пов'язана зі всіма психічними процесами та станами людини. Відчуття та сприймання дають людині основу для створення образів уяви в результаті їхнього перетворення і перекомбінування. Чим різноманітніші сприймання людини, тим яскравішими і повнішими є створені нею образи уяви. Для їхньої побудови має значення, чи ми сприймаємо реальний об'єкт чи його схему, цілий об'єкт чи його частину, чи наше сприймання чітке чи нечітке. Залежно від цього процес уяви отримує конкрет­ну спрямованість.

' Переважна більшість психологів ототожнює поняття «уява» і «фантазія». Хоча з 70-х років XX ст. помітна тенденція до їхнього розмежування, відмінності між цими поняттями не є чітко окресленими

Між образами пам'яті та уявою також існують тісні взає­мозв'язки. Якщо основне призначення пам'яті у тому, щоб якомо­га точніше зберегти минулий досвід людини, то основне призна­чення уяви, навпаки, перетворити минулий досвід, існуючі у пам'яті образи. Особливо яскраво це с постер і гається у дитинстві, коли реальний і вигаданий світ іноді плутаються. Розвиваючись, уява все чіткіше відокремлюється від пам'яті. Зі всіх видів пам'яті найсуттєвішою основою уяви є образна і емоційна пам'ять. Чим багатший зміст образної пам'яті і чим активніше людина може оперувати її образами, тим кращі умови для розвитку уяви. Зміст емоційної пам'яті, в свою чергу, активізує образи уяви.

Важливою психологічною умовою актуалізації уяви є такий психічний процес, як увага. Вона регулює діяльність уяви, підви­щуючи її ефективність та пізнавальний рівень.

Суперечливим є зв'язок між уявою і мисленням. І мислення, і уява спираються на досягнутий досвід і йдуть до пізнання суб'єктивно нового. Однак, у мисленні відображені реально існу­ючі об'єкти та явища, а в уяві — реально не існуючі. Уява, будучи основою наочно-образного мислення людини, допомагає у тих ви­падках, коли практичні дії або неможливі, або недоцільні. У випад­ку мислення проблемна ситуація більш визначена, а у випадку уя­ви — менш визначена. Отже, уява включається на тому етапі пізнання, коли невизначеність ситуації достатньо велика і знання ще не оформились у логічну категорію. У цьому І полягає її цінність — вона дає змогу прийняти рішення та знайти вихід з про­блемної ситуації навіть у разі відсутності потрібної повноти знань, які необхідні для мислення. Це дає змогу «перестрибнути» через якісь етапи мислення і, незважаючи на дефіцит інформації, уяви­ти собі кінцевий результат. У цьому полягає і слабкість такого спо­собу розв'язання проблеми: намічені шляхи нерідко є недостатньо чіткими та точними.

Уява і творчість являють собою особливу єдність, адже уява є основним психологічним механізмом творчого процесу. Творчий процес є синтезом пізнавальної, емоційної і вольової сфер людини і тісно пов'язаний з такими особливостями особистості, як здібності, характер та інтереси. Однак уява, зокрема творча уява, є фокусом, довкола якого обертаються ці процеси і властивості у
творчій діяльності людини. Уява відіграє провідну роль у їхньому поєднанні.

Розрізняють наукову, технічну, літературну, художню, музичну та інші різновиди творчості. Провідну роль у науковому творчому процесі відіграє мислення. Після того як уява дала поштовх на­уковій думці, факти слід перевірити за допомогою строгих логічних міркувань. Уява може лише тимчасово компенсувати існуючі пробіли. Яскравим прикладом, який демонструє роль уя­ви у науковій творчості, є створена Д. Менделєєвим періодична таб­лиця елементів. Дещо по-іншому відбувається технічна творчість. Її специфіка полягає у тому, що вона, спираючись на результати наукової творчості, в кінцевому результаті створює матеріальну цінність. Ідеальний продукт творчості тут знаходить своє технічне оформлення. Головним джерелом літературної творчості є спосте­реження і фантазія. Важливим моментом для письменників є здатність проникнути в психіку іншої людини, зрозуміти її емоційний стан і достовірно це передати у задуманому сюжсті. Порівняно з науковцями та інженерами, літератори менш обме­жені точними даними і фактами. Від самого початку роботи над твором вони, зазвичай, спираються на свою уяву. Логіка фактів тут підкорена логиці сюжету і поведінці героїв. Однак логіка ситуації і образу мають бути збережені. Особливістю художньої творчості, наприклад, живописця, скульптора, у тому, що вона проникнута фантазією і спирається на яскраві зорові образи. Музична творчість композитора і виконавця вирізняються домінуванням слухових образів уяви.

Творчість не є суцільним і неперервним процесом. У ній періо­ди підйому чергуються зі спадом і застоєм. Найвищим кульмі­наційним творчим станом є натхнення, під час якого пізнавальна і емоційна сфери злиті у єдине ціле і спрямовані на розв'язання творчих завдань. У стані натхнення людина може розв'язати про­блему, над якою працювала тривалий час: він характеризується емоційним підйомом, ясністю думки, зняттям внутрішнього на­пруження. Його тривалість — від декількох годин до декількох днів. Натхнення — цс нагорода за велику попередню працю.

Крім психічних процесів уява також пов'язана з різноманітни­ми психічними станами людини, зокрема станом психологічної
установки, емоціями та станом сну. Виявляється, що творча уява ак­тивізується, якщо людина має установку на творчий процес. Емоційні стани людини прискорюють створення образів уяви, зок­рема творчої уяви. Вони також допомагають реалізувати низку функцій уяви (наприклад, емоційну, захисну тощо). Виявлено, що найбільші злети уяви у побуті відбуваються у хвилини хвилювання. Зв'язок уяви зі станом сну виявляється у снах-фантазіях (на відміну від снів-спогадів, у яких актуалізуються сліди пам'яті). Нарешті, уя­ва є дієвим діагностичним засобом особистісних якостей людини. Цей факт відображений в особистісних проективних тестах.

15.2. Функції уяви

Уява виконує низку вижливих функцій в життєдіяльності людини.

Основна функція уяви антиципуюча (від лат. апіісіро — напе­ред засвоюю, сприймаю заздалегідь). Вона дає змогу людині ще до початку своєї діяльності передбачити її результат, а відтак спрог- нозувати і спланувати майбутні події. Ця функція часто реалі­зується при мовленнєвому спілкуванні: доповідач прогнозує ре­акцію співбесідника та завчасно реагує на неї. Застосовують її і в ідеомоториці, коли людина уявляє собі ті рухи, які ніби-то вико­нує. Незважаючи на відсутність реальних рухів, при ідеомоторно­му акті виникає відчуття руху і зорові образи. До цього часто вда­ються спортсмени, танцюристи, піаністи, щоби вдосконалити свої навички.

Пізнавальна функція полягає у тому, що перетворюючи отрима­ну інформацію, людина легше та ефективніше пізнає навколишній світ у середовищі з дифіцитом інформації.

Емоційна (афективна) функція уяви посилює емоційний тонус людини, а це підвищує ефективність діяльності. Особливе значен­ня ця функція набуває в роботі акторів і письменників, коли не­обхідно перевтілитись у певний персонаж.

Захисна функція є важливою передумовою психічного та фізич­ного здоров'я і внутрішнього задоволення людини. Через уявну си­туацію може також відбутися розрядка напруження та своєрідне символічне розв'язання конфліктів, які важко вирішити реальними практичними діями. Завдяки уяві ми можемо подумки иеренести-
ся у минуле і по-новому «програти» події, що вже відбулись, або у майбутнє і уявно пережити те, що наяву неможливе. Нездатність фантазувати і мріяти може призвести до нервово-психічних роз­ладів, нудьги, алкоголізму, наркоманії, самогубства.

Регулююча функція забезпечує упорядкування діяльності. За її допомогою людина управляє багатьма психофізіологічними ста­нами організму, налаштовує його на майбутню діяльність. За допо­могою уяви і вольових зусиль людина може змінити ритм дихан­ня, частоту пульсу, тиск, температуру тіла тощо. Ці можливості складають основу аутотренінгу, який застосовують з метою само­регуляції, а також основу практики психотерапевтичного впливу.

Контрольно-коригуюча функція допомагає виправити недоліки та помилки в діяльності людини, а також вдосконалює засоби виконання роботи.

Естетична функція призначена для відбору в літературно- художній творчості засобів зображення характерів, психічних станів, картин природи тощо.

Функція перевтілення сприяє перетворенню людини у своїх ге­роїв з метою надати їм особливо яскравих властивостей. Цс часто реалізується у мистецтві, літературі, музиці.

15.3. Основні теоретичні підходи до вивчення уяви

У ході історичного розвитку психології як науки помітно змінювалось ставлення до уяви як наукової проблеми. Однією з перших концепцій уяви є концепція римського філософа Лукреція Кара (бл. 99-55 р. до н. е). Він вважав, що виникнення уяви є наслідком випадкових комбінацій образів. Уява, на його думку, нічого нового не створює, а лише незвичним способом поєднує звичні уявлення. Свій подальший розвиток цей погляд знайшов в асоціанізмі.

Вже у XVII ст. філософія раціоналізму (Декорт, Спіноза та ін.) пов'язала уяву з зовсім іншою психічною діяльністю людини — логічним мисленням. При цьому ці дві психічні реальності протис­тавлялись одна одній. Зазначимо, що Декарт вбачав в уяві джерело помилкових умовисновків. Подібні погляди на уяву висловлювали великі вчені Паскаль та Ньютон. Вони уяву розглядали взагалі як
антипод розуму. Такі погляди започаткували переконання, згідно з яким існує антогонізм між інтелектом людини та її уявою.

Асоціативна психологія, яка інтенсивно розвивалась у XVIІ-XIX ст., тісно пов'язала уяву з творчою діяльністю людини. Як наслідок у середині XIX ст. з'явилася низка монографій та ста­тей, присвячених творчій діяльності людини в галузі математики, фізики, механіки, літератури, живопису та музики. У цих працях уява аналізується як необхідний компонент та умова творчості.

У психоаналітичній концепції (кінець XIX — початок XX ст.) було звернуто увагу на одну з найбільш проігнорованих форм уяви — сновидіння. 3. Фройд довів, що сновидіння не можна звес­ти до випадкових розрядів нервової енергії; вони наділені певним психологічним змістом і виконують важливу біологічну функцію, являючи собою ілюзорне виконання наших бажань. Образи сно­видінь мають цілком реальні джерела: як зовнішню реальність, так і психічне життя людини, нерідко саме неусвідомлене життя. У них виражаються і задовольняються важливі життєві потреби людини, які через різноманітні причини не можна реалізувати у реальному житті. Крім сновидінь психоаналітики також досліджу­вали уяву, відображену в творах мистецтва.

На підставі різних теоретичних концепцій у сучасній психо­логії висунуто декілька гіпотез щодо психологічих механізмів уя­ви: рекомбінації, випадкових знахідок, впізнавання творчих ідей і синестезії.

Гіпотеза рекомбінації, або перестановки, психологічні меха­нізми уяви пояснює перегрупуванням образів сприймань та пам'яті. Спочатку відбувається бісоціація образів пам'яті, в результаті чого окремі образи звільняються від звичних перцептивних зв'язків. Після того, як звичні стереотипні зв'язки розірвались, встановлю­ються нові та незвичні. Саме таке поєднання непоєднуваних явищ і становить відмінну ознаку творчості. Тому для того, щоб розвивати уяву, слід уникати традиційних зв'язків між предметами.

Звертаючись до фактів історії науки, можна навести приклад рекомбінації. Це — теорія еволюції Дарвіна, яка народилась з поєднання двох незалежних і відомих до Дарвіна ідей: ідеї бороть­би за існування Мальтуса та принципу штучного відбору, який застосовують для виведення нових пород свійських тварин.

Гіпотеза випадкових знахідок припускає, що образи уяви ут­ворюються випадково. Цю гіпотезу підтверджують відомі в історії науки приклади наукових винаходів. Так, відомий хімік Шееле працював над виділенням магнезії, а несподівано для себе відкрив хлор, про існування якого не підозрював; К. Бернар проводив досліди з метою довести, що цукор у печінці руйнується, а не­сподівано відкрив зворотнє. Отож, нові ідеї виникають випадково. Слід зазначити, що представники цієї гіпотези підкреслюють необхідність йти назустріч випадковості й застосовувати всі не­обхідні заходи для збільшення ймовірності сприятливого випадку.

Гіпотеза впізнавання творчих ідей полягає у тому, що образи уяви, а ширше — творчі ідеї, утворюються в результаті того, що людина з множини зовнішніх вражень виділяє найпридатніші для цього завдання. Основне полягає у тому, що нам слід бути схиль­ними до сприйняття нових незвичних образів.

Гіпотеза синестезії спирається на те, що при дії певного под­разника можуть виникнути такі образи, які безпосередньо не пов'язані з якістю діючого подразника. В результаті виникають якісно нові відчуття. Наприклад, так званий кольоровий слух. Гіпотезу синестезії підтверджують наступні факти: фантазію Дарвіна стимулювала музика, на уяву Вагнера позитивно вплива­ли яскраві кольори.

15.4. Види уяви та їхня класифікація

Існує декілька основ для класифікації видів уяви: за змістом, характером психічної активності, характером цілей діяльності, ступенем реальності, ступенем новизни й оригінальності, просто­ровими характеристиками об'єктів, характером образів, провідною роллю психічних процесів.

За змістом вирізняють художню, наукову, технічну та інші подібні види уяви. Характерним для художньої уяви є перевага тих чи інших чуттєвих образів (наприклад, зорових, слухових тощо), їхня надзвичайна яскравість і детальність. Наукова уява виявляється під час планування наукового дослідження, у форму­люванні гіпотез, у побудові нової теорії. Особливо важливу роль вона відіграє на ранніх стадіях вивчення наукової проблеми, однак па наступних етапах пізнання слід підключати строго наукове
мислення. Для технічної уяви характерне створення образів про­сторових відношень у вигляді геометричних фігур та споруд.

За характером психічної активності виділяють активну та па­сивну уяву. Образи активної уяви спонукають людину до діяль­ності й знаходять реальне втілення у житті. Вона контролюється волею і може бути відтворюючою і творчою. Пасивна уява не спо­нукає людину до діяльності й не знаходить реального втілення у житті. У цьому випадку відбувається втеча від життєвих реалій, важких умов, нерозв'язаних задач. Заплановані програми не ре­алізуються часто через те, що вони не можуть бути реалізованими. Пасивна уява може виникати як ненавмисно, так і навмисно. Ненавмисні образи виникають, наприклад, під час сновидінь, у стані афекту, при патологічних розладах свідомості (наприклад, галюцинації). Образи пасивної уяви, викликані навмисно, і не пов'язані з зусиллям волі, яка скеровувала б їхнє втілення у жит­тя, називають маренням. У мареннях відображено незадоволені потреби людини. Значна частота марень свідчить про певні про­блеми у розвитку особистості.

Залежно від характеру цілей діяпьності уяву поділяють на ми­мовільну та довільну Мимовільна уява виникає в тих випадках, коли образи уяви з'являються без заздалегідь поставленої мети і для цього не прикладаються зусилля волі. Вона активізується потребами і почуттями людини і формується під час читання художніх творів, в результаті творчої діяльності, під час намагання зрозуміти зміст сприйнятого, в емоційно забарвленій ситуації. Довільна уява скеровується спеціальною метою створити образ то­го чи іншого об'єкта, і людина для цього прикладає зусилля волі. Наприклад, викладач, пояснюючи матеріал, просить уявити за описом ситуацію досліду чи певну історичну подію.

За ступенем реальності вирізняють реалістичну та фантастичну уяву. У реалістичній уяві відображається об'єктивна дійсність; у фантастичній відображення дійсності відхиляється від реальності.

За ступенем новизни й оригінальності (характером діяльності людини) виокремлюють репродуктивну та творчу уяву. Репро­дуктивна (відтворююча) уява є процесом створення людиною об­разів нових предметів чи явищ на підставі опису, креслення, карти, схеми, графічного чи музичного зображення, моделі тощо. Вона є
необхідним компонентом навчальної діяльності. Неможливо засвоїти географію, фізику, хімію чи біологію, не уявивши вигляду ландшафту чи хіміко-фізичні процеси, які відбуваються в ор­ганізмі. Якщо уява включається в творчу діяльність людини, допо­магаючи створити нові, оригінальні образи, її називають творчою уявою. Вона відхиляється від звичного потоку асоціацій і підко­ряється тим емоціям, думкам, прагненням, які наявні у конкрет­ний момент у психіці людини. Цінність творчої уяви визначається двома показникам: по-перше, наскільки близька до об'єктивної ре­альності; по-друге, наскільки нові та оригінальні її образи. Якщо уява одночасно не відповідає цим двом умовам, вона є творчо безплідною. У практичній діяльності людини репродуктивна і творча уява взаємопов'язані: творча включає елементи репродук­тивної, а репродуктивна — творчої.

Залежно від просторових характеристик об'єктів, які уявля­ються, існує просторова та непросторова уява. У просторовій уяві вибудовуються образи, які мають чіткі просторові характеристи­ки, наприклад, різноманітні геометричні тіла, деталі машин тощо. У непросторовій уяві виникають образи явищ, які не мають чітких просторових характеристик, наприклад, відображаються пережи­вання, звуки тощо.

За характером образів, якими оперує людина, розрізняють конкретну уяву, у якій домінують конкретні образи, та абстракт­ну уяву, у якій перевагу мають абстрактні, вищою мірою узагаль­нені образи, наприклад, символи, схеми.

На підставі провідної ролі психічних процесів розрізняють інте­лектуальну та емоційну уяву. В інтелектуальній уяві провідну роль відіграють пізнавальні процеси. Діяльність уяви у цьому випадку синтезована з роботи мислення. В емоційній уяві харак­тер образів регулюється почуттями людини (моральними, естетичними тощо). Під впливом емоцій та почуттів у людини часто виникає бажаний образ. Нерідко це стає причиною гірких розчарувань закоханих.

Особливим видом уяви, який знаходить свій вияв у створенні образів бажаного майбутнього, є мрія. Мрія виникає тоді, коли людина не може протягом певного часу перейти безпосередньо до дій, спрямованих на задоволення її прагнень, потреб, інтересів.

У своїх мріях людина випереджає реальний хід подій, уявляє здійсненим те, чого вона прагне.

Мріяти означає створювати образи майбутнього, приємні для нас, образи того, що людина хотіла б здійснити, однак в даний момент не може. Існують реальні та нереальні мрії. У випадку ре­альних мрій людина повинна чітко уявляти собі зміст діяльності і шляхи досягнення мети. Реальні мрії завжди активні і є спону­кальною силою, мотивом діяльності, результат якої з певних при­чин виявився відтсрмінованим. Для нереальної мрії характерний лише її зміст; шляхи ж реалізації мрії або відсутні, або неможливі. Нереальні мрії практично невіддільні від марення і дають змогу компенсувати життєві проблеми людини в плані уяви.

Мрія відіграє дуже велику роль у житті людини. Особливо велике її значення у творчості, де мрія виступає спонукальною силою. Значна, але не завжди помітна роль мрії в практичній виробничій діяльності людини. Здійснена мрія викликає нову потребу, а нова потреба породжує нову мрію. Так забезпечується прогрес людства.

15.5. Прийоми створення образів уяви

Образи уяви створюються людиною внаслідок перетворення теперішніх і минулих її вражень від об'єктивної дійсності. Відомі наступні типові прийоми створення образів уяви: аглютинація, до­повнення, комбінування, гіперболізація, акцентування, літота, якісне перетворення, типізація, схематизація, перенесення, ана­логія та реконструювання.

Аглютинація (від лат. а^іиіїпаіїо — склеювання) — це створен­ня образів шляхом поєднання якостей, властивостей, частин різних об'єктів в єдине ціле. Цей прийом знайшов широке застосу­вання в давньогрецькій міфології, народній творчості, мистецтві, літературі, науково-технічному винахідництві. Так, образ русалки виник шляхом поєднання в уяві голови і тулуба жінки з хвостом риби; образ кентавра — голови людини з тулубом коня. Результа­том аглютинації є аеросани, тролейбуси тощо.

При доповненні образ одного об'єкта береться за основу, до якої приєднуються елементи, взяті з образів інших об'єктів. Таким спо­собом було створено, наприклад, радіоприймач із програвачем.

Комбінування с складнішим прийомом створення нових образів. Суть його полягає у переробці уявлень двох або низки об'єктів. Комбінування потребує попереднього глибокого вивчен­ня тих об'єктів, із уявлень яких має створитися новий образ. При цьому поєднуються не випадкові, а лише певні ознаки. Такий прийом характерний для творчості музикантів, художників, пись­менників тощо.

Гіперболізація полягає у значному рівномірному перебіль­шенні у нашій уяві всіх частин образів об'єктів чи явищ (напри­клад, велетні, циклоп, Котигорошко тощо) або у збільшенні кількості частин предмета (наприклад, стоголові чудовиська). Завдяки цьому створені образи певною мірою відходять від реаль­ної дійсності. Цей прийом широко застосовують у міфології, на­родній творчості, художній та науково-фантастичній літературі.

Якщо перетворення відбувається у напрямку нерівномірного перебільшення лише окремих частин та ознак об'єктів чи явищ, його називають акцентуванням. У цьому випадку виділяють лише найхарактерніші ознаки предметів чи явищ з метою звернути на них увагу. Цей прийом широко застосовують у карикатурі і сатирі.

Літота — це рівномірне зменшення об'єктів чи явищ в уяві людини (наприклад, хлопчик-мізинчик, карлики, Дюймовочка тощо).

При якісному перетворенні образи уяви, залишаючись, по суті, попередніми, набувають іншого зовнішнього вигляду, який не відповідає природі об'єкта чи явища. Наприклад, перетворення героя казки в тварину чи неживий предмет, перетворення в міфо­логії німфи Дафни в лаврове дерево, донь велетня Алона в джере­ло. Особливістю такого перетворення є його раптовість, різка якісна зміна та набуття нових якостей.

Типізація як прийом створення образів уяви є однією з форм узагальнення, яка полягає у виділенні в образах предметів і явищ суттєвого і того, що регулярно повторюється. Другорядні ознаки упускають. Особливо часто типізація застосовується у художній творчості при створенні письменником художніх типів на основі десятків прототипів.

У результаті схематизації подібності між образами об'єктів та явищ постають на перший план, а відмінності згладжуються.

При перенесенні новий образ створюється в результаті пере­несення ознак одних об'єктів на інші, яким ці ознаки не властиві. Так виникли образи розмовляючих тварин і птахів, жива та мерт­ва вода тощо.

Шляхом аналогії вибудовується образ, частково схожий на реально існуючий предмет чи явище. Цей прийом утворив основу для спеціальної галузі знань — біоніки. Біоніка виокремлює певні властивості живих організмів як біологічних моделей для інженерів. За аналогією з органами орієнтації кажанів створили локатори, з птахами — літаки, і рибами — підводні човни.

Реконструювання — це відтворення цілого об'єкту за його елементами. Наприклад, відтворення обличчя за останками, архітектурної споруди — за розвалинами.

15.6. Індивідуальні відмінності уяви

Уява є індивідуально своєрідним психічним процесом. Люди між собою відрізняються за широтою, змістовністю, швидкістю, легкістю і силою образів уяви, за їхньою яскравістю, реалістичністю і дієвістю, а також за домінуванням тих чи інших образів уяви.

Широта та змістовність уяви залежать від потреб, інтересів, видів діяльності людини, її знань та життєвого досвіду. Чим шир­ше коло потреб та інтересів людини, чим багатший її досвід та знання, тим багатша уява за широтою та змістом.

Образи уяви можуть з'являтися з різною швидкістю та легкістю. Перше певною мірою залежить від темпераменту люди­ни, друге — від досвіду роботи в певній галузі, а також від доміну­вання в людини образів чи понять.

Сила та яскравість образів уяви пов'язані з емоціоними риса­ми людей; реалістичність та дієвість визначаються наближенням до об'єктивної дійсності і тим, наскільки уява впливає на наші пла­ни і наміри. Домінування тих чи інших образів уяви виявляється у тому, що людина з розвинутою музичною фантазією всі свої вра­ження швидко перетворює в яскраві слухові образи. Уява людини, то працює в галузі техніки, характеризується створенням пере­дусім ясних зорових образів. Для уяви актора характерним є вико­ристання слухових, зорових та рухових образів уяви. Дотикова уява слугує людям, які втратили зір. Індивідуальні відмінності
уяви демонструють багатогранність і різнонлановість цього пізна­вального психічного процесу.

♦ * * * *

Уява ~ це психічний процес створення людиною на основі її попе­реднього досвіду образів об'єктів та явищ, які вона безпосередньо не сприймає і не сприймала. Цей процес властивий лише людині; він з'являється на тому етапі пізнання, коли невизначеність ситуації достатньо велика і знання ще не оформились у логічну категорію. Уява є основним психологічним механізмом творчого процесу. Розрізняють наукову, технічну, літературну, художню, музичну та інші різновиди творчості.

Уява виконує низку вижливих функцій в життєдіяльності люди­ни: антиципуючу, пізнавальну емоційну, захисну, регулюючу, контрольно-коригуючу, естетичну, перевтілення.

Найбільш відомі теоретичні підходи до вивчення уяви розробля­лись у філософії раціоналізму, асоціативній психології та психо­аналізі. На підставі різних теоретичних концепцій були висунуті гіпотези рекомбінації, випадкових знахідок, впізнавання творчих ідей і синестезії, які по-різному пояснювали психологічні механізми уяви.

Уяву класифікують за змістом (художня, наукова, технічна та інші види), характером психічної активності (активна та пасивна), характером цічей діяльності (мимовільна та довільна), ступенем реальності (реалістична та фантастична), ступенем новизни й оригінальності (репродуктивна та творча), просторо­вими характеристиками об'єктів, які уявляються (просторова та непросторова), характером образів, якими оперує людина (конкретна та абстрактна), провідною роллю психічних про­цесів (інтелектуальна та емоційна). Образи пасивної уяви, вик­ликані навмисно, і не пов'язані з зусиллям волі, яка би скеровува­ла їхнє втілення у життя, називають маренням. Уяву, яка знахо­дить свій вияв у створенні образів бажаного майбутнього, нази­вають мрією.

Відомі наступні типові прийоми створення образів уяви: аглю­тинація, доповнення, комбінування, гіперболізація, акцентування, літота, якісне перетворення, типізація, схематизація, перенесен­ня, аналогія та реконструювання.

Індивідуальними відміностями уяви є широта, змістовність, швидкість, легкість і сила образів уяви, їхня яскравість, реалістичність і дієвість, а також домінування тих чи інших образів уяви.

Список літератури

1. Беркенблит М., Петровский А. Фантазия и реальность, — М.:

Политиздат, 1968. - 128 с.

2. Выготский Л. С. Воображение и его развитие в детском возрасте //

Выготский Л. С. Собр. соч. — В 6 т. — Т. 2. — М.. Педагогика, 1982. - С. 436-442.

3. Исагулов 3. И. Воображение и его роль в литературно-художествен­

ном творчестве. — Алма-Ата, 1971. — 34 с.

4. Короленко Ц. П., Фролова Г. В. Чудо воображения: Воображение в

норме и патологии. — Новосибирск: Наука, 1975. — 209 с.

5. Натадзе Р. Г. Воображение как фактор поведения. — Тбилиси:

Мецниереба, 1972. — 184 с.

6. Розет И. М. Психология фантазии: Экспериментально-теоретичес­

кое исследование внутренних закономерностей продуктивной умственной деятельности. Изд. 2-е. — Минск: Университетское, 1991.-339 с.

7. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — В 2 т. — Т. 1. — М.:

Педагогика, 1989. - С. 344-359.

8. Смольська Л. М. Західні підходи в дослідженнях творчості // Прак­

тична психологія та соціальна робота. — 2004. — № 3. — С. 61-66.

9. Страхов И. В. Психология воображения. — Саратов, 1971. —

С. 3-70.

Увага

16.1. Поняття про увагу та її основні функції.

16.2. Основні теоретичні підходи до вивчення уваги.

16.3. Види уваги та їхня класифікація.

16.4. Основні властивості уваги.

16.1. Поняття про увагу та її основні функції

Щохвилини людина отримує безліч різноманітної інформації. Щоб не загубитися у цьому потоці, її слід фільтрувати: щось одне підбирати і спрямовувати на цс свою свідомість, а щось інше про­пускати. У такій вибірковості і полягає основна сутність уваги. Увага — це пізнавальний психічний процес, який полягає у спря­мованості та зосередженості психічної діяльності на певних об'єктах та явищах, зовнішніх або внутрішніх, при одночасному відволіканні від інших.

Увага не є самостійним психічним процесом. Будучи однією із сторін іншого психічного процесу (наприклад, сприймання, пам'яті чи мислення), вона виявляється лише як спрямованість на щось і зосередженість на чомусь. Крім того, увага не має свого окремого специфічного продукту. Результатом її функціонування не є ані об­рази, як це характеризує відчуття та сприймання, ані уявлення, як це властиво пам'яті, ані поняття, судження чи умовиди, які виника­ють у процесі мислення. Замість того увага є необхідною умовою якісного виконання будь-якої діяльності. Наприклад, якщо ми за­пам'ятовуємо матеріал, будучи посилено уважними, число повто­рень зменшується, причому відсутність уважності не компен­сується збільшенням кількості повторень. Завдяки увазі людина під час сприймання має змогу розрізнити деталі зображення; під час запам'ятовування — втримати необхідну інформацію у корот­котривалій і оперативній пам'яті для подальшої передачі у довгот­ривалу; у мисленні увага є необхідним чинником доведення проце­су розв'язання задачі від початку до кінця.

Таким чином, без зв'язку з іншими психічними процесами і незалежно від них увага існувати не може. Сама по собі нічого не створюючи, вона є ніби прожектор, який спрямовано на вже існу­ючий образ чи поняття.

Якщо увага стає настільки притаманною людині, що характери­зує її тривалий психічний стан, вона розглядається як характеро­логічна риса особистості, яку називають уважністю. Це — важли­ва передумова психологічного контакту з оточуючими. Основни­ми причинами неуважності є, по-перше, надто поспішне, передчас­не реагування на інформацію. Це характерно для імпульсивних людей, поведінка яких переважно підпорядковується тому, що відразу спало на думку, першому імпульсу. По-друге, передчасне припинення сприймання чи розмірковування внаслідок відвер­тання уваги на сторонній об'єкт. Причинами такого відвертання може бути або недостатність вольових зусиль, щоб підтримати увагу на попередньому об'єкті, або раптові спогади про якусь подію, або сильний сторонній подразник. Як уважність, так і не­уважність виявляються вибірково. Людина може бути уважною в одних ситуаціях і з окремими людьми, а неуважною в інших ситу­аціях і з іншими людьми.

Увага виконує важливі функції в житті та діяльності людини: забезпечує зосередженість психічних процесів та станів; сприяє цілеспрямованому відбору інформації; забезпечує ефективне функціонування інших психічних процесів та станів; активізує потрібні і гальмує непотрібні в даний момент психічні явища; сприяє взаєморозумінню між людьми.

16.2. Основні теоретичні підходи до вивчення уваги

Специфічне та неоднозначне місце уваги в системі пізнаваль­них психічних процесів породило низку теорій щодо вивчення цієї проблеми: моторну, апперцептивио-волюнтаристську, емоційну, фізіологічну, діяльнісну та інформаційну.

Моторна теорія (Р. Декарт, Т. Рібо, І. Сєченов та ін.) увагу роз­глядає як результат моторного (рухового) пристосування. Якщо людина може довільно переключатися з одного предмета на інший, то увага неможлива без зусиль м'язів. Отже, саме рухи при­стосовують органи чуття до умов найефективнішого сприймання. Механізмом уваги у такому разі стають ті сигнали, які йдуть від напруження м'язів. Людина, яка не вміє керувати своїми м'язами (рухами), не здатна зосереджувати увагу. і

Апперцептивно-волюнтаристська теорія (І. Гербарт, В. Вундт, Е. Тітченер та ін.) увагу вважає найяснішим полем нашої свідо­мості. Воно виникає унаслідок переходу змісту свідомості із зони, де образи сприймання розмиті і нечіткі, в зону, де ці образи стають ясними і чіткими. Американський психолог Е. Тітченер «ясне по­ле» свідомості пояснював тим, що більш інтенсивне відчуття пригнічує або повністю витісняє менш інтенсивне. Яскравість відчуттів зумовлюється так званими «нервовими схильностями», які детальше не описували.

Емоційна теорія (Т. Рібо, Дж. Міль, П. Блонський та ін.) виник­нення уваги пов'язує з афективними^[15] станами людини. Мати приємне або неприємне переживання чи ідею і бути до них уваж­ним — це одне й те саме. Були також спроби прирівняти увагу до страху: увага та страх — це два поняття, які позначають один і той самий комплекс переживань, лише страх інтенсивніше вираже­ний, ніж увага.

Фізіологічна теорія уваги представлена в працях багатьох учених (Т. Цігеп, Г. Фехнер, Е. Мюллер, /. Повлов, О. Ухтомський та ін.), однак найяскравіше — у І. Павлова та О. Ухтомського. Вони до­вели, що увага визначається співвідношенням збуджень у корі голо­вного мозку, що зумовлено дією зовнішніх і внутрішніх чинників. У результаті у корі головного мозку виникають осередки оптималь­ного збудження, які стають домінуючими і спричинюють гальму­вання слабших збуджень в інших ділянках кори. Щ тимчасово пану­ючі осередки, або домінанти, забезпечують зосередження уваги на чомусь одному і відволікання від усього іншого. Крім домінанти, фізіологічна теорія наголошує на ролі орієнтувального рефлексу і ретикулярної формації у виникненні і підтриманні уваги.

Діяльнісна теорія уваги (Я. Гальперін та ін.) має такі основні по­ложення: увага вважається одним із аспектів орієнтувально- дослідницької діяльності людини; у кожній дії як складовій діяль­ності є орієнтувальна, виконавча та контрольна частини; увага виконує контрольну функцію, спрямовану на затримування інформації, що надійшла, вона забезпечує сигнали, які вказують на
те, що завдання ще не виконано, дію ще не завершено. Саме ці зво­ротні сигнали спонукають людину до продовження активної діяльності.

Однією із сучасних теорій уваги є інформаційна теорія. У 70-х рр. XX ст. американський психолог Д Канемап запропону­вав увагу розглядати як прояв розумового зусилля. Його модель уваги (див. рис. 25) включає активацію людини і доступні їй ре­сурси, постійні правила і діючі на даний момент інтенції', оцінку вимог до ресурсів уваги і форми діяльності людини. З точки зору моделі, загальна кількість ресурсів уваги є приблизно постійною, однак може змінюватися залежно від активації. Крім того, увага, яка приділяється виконанню конкретного завдання, може дещо зростати у разі ускладнення форми діяльності.

Детермінанти активації відповіді Рис. 25. Модель уваги (заД. Канеманом, 1973)

16.3. Види уваги та їхня класифікація

Увагу класифікують за декількома основами: за характером цілей діяльності, спрямованістю, формою організації, ступенем соціалізації, ступенем регуляції та орієнтацією на конкретні психічні процеси.

Залежно від характеру цілей діяльності увагу поділяють на ми­мовільну, довільну та післядовільну. Мимовільна увага (первинна, масивна) — це такий вид уваги, коли людина не прикладає зусил­ля волі, щоб бути уважною, а також не ставить перед собою цілі бу­ти уважною. Це є простий і генетично нервинний вид уваги, який даний людині від народження. В його основі — орієнтувальна діяльність людини.

Зосередження на предметах чи явищах у цьому випадку відбу­вається в результаті дії зовнішніх або внутрішніх чинників мимовільної уваги, до яких належать:

^ інтенсивність подразника: будь-який достатньо сильний подразник, наприклад, сильний звук, яскраве світло, різкий запах тощо мимоволі привертає увагу людини;

^ контрастність подразників: об'єкт більший (або менший) за величиною порівняно з оточуючими, початок чи припинення дії подразника мимоволі привертає увагу;

^ новизна подразника: поки не вичерпаний елемент новизни, увагу можна підтримувати дотатньо довго;

^ переривчастість подразника: подразник, який то з'являється, то зникає, то посилюється, то послаблюється, привертає увагу;

^ рухомість подразника: подразник, що рухається, більше при­вертає нашу увагу, ніж нерухомий;

^ структурованість подразника: до об'єднаних у цілісну струк­туру подразників увага привертається швидше і легше;

^ відповідність подразника нашому внутрішньому стану: ми за­уважуємо те чи інше явище, коли воно стає співзвучним нашим почуттям, потребам, намірам тощо;

^ інтерес до діяльності: чим вищий інтерес, тим більша зосере­дженість мимовільної уваги;

^ суб'єктивна значущість подразника: чим більша суб'єктивна значущість впливу, тим сильніша мимовільна увага до нього;

^ установка: чим більша готовність до діяльності, тим краща увага;

^ потреби: те, що збігається з потребами особистості, насампе­ред привертає увагу;

^ емоційна забарвленість подразника чи діяльності: подразник, який несе або позитивну, або негативну емоційну забарвленість, мимоволі викликає увагу;

^ вплив минулого досвіду: чим більше знань, навичок, звичок пов'язано з подією, до якої ми мали б виявити увагу, тим легше підтримувати мимовільну увагу.

Довільна увага (вторинна, активна) — це такий вид уваги, коли людина прикладає зусилля волі, щоб бути уважною, а також ста­вить перед собою мету бути уважною. Це вищий вид уваги порівняно з мимовільною, він формується протягом життя люди­ни і є результатом свідомої активності суб'єкта. Довільна увага пов'язана з вольовою регуляцією суперечливих мотивів, спону­кань та інтересів. Вольові зусилля слід прикладати періодично, інакше довільна увага згасає.

Вольові зусилля на предметах та явищах допомагають підтри­мувати наступні зовнішні та внутрішні чинники:

^ практичні дії: якщо у процес діяльності включені практичні дії, увагу підгримувати легше. Наприклад, лекцію легше уважно слухати, якщо одночасно її конспектувати;

^ розуміння завдання: якщо завдання, яке виконується, люди­на розуміє, на ньому легше сконцентрувати увагу;

^ формулювання питань: якщо формулюється питання щодо об'єкта діяльності, увагу підтримувати легше;

^ інтерес до діяльності: чим вищий інтерес, тим більша зосере­дженість довільної уваги;

^ успіх у діяльності: неуспішно виконане завдання продовжує привертати увагу;

^ завершеність діяльності: незавершена діяльність сприяє підтриманню довільної уваги;

^ інтелект людини: легше зосередити увагу тій людині, яка має вищий інтелектуальний розвиток;

^ словесна регуляція: підтримує довільну увагу словесне нага­дування самому собі про цілі діяльності;

^ емоційна збудженість: якщо об'єкт уваги викликає помірне емоційне збудження, на ньому легше зосередити увагу Якщо емоційне збудження не пов'язане з роботою, яка виконується, на­приклад, людину турбують її особисті проблеми, це послаблює довільну увагу;

^ звичка людини: якщо людина звикла працювати зосереджено у різних умовах, її увагу легше підтримати довільно;

^ вплив минулого досвіду: чим більше знань, навичок, звичок пов'язано з подією, до якої ми мали би виявити увагу, тим легше підтримувати довільну увагу;

^ психічний стан людини: наприкінці робочого дня, а також в кінці тижня увага послаблюється.

Крім мимовільної та довільної уваги в життєдіяльності людини зустрічається ще один вид — післядовільна. Післядовільна увага (похідна первинна) — це такий вид уваги, для якого характерне зниження вольових зусиль при збереженні мети бути уважним. На перших етапах діяльності задіяна довільна увага, тобто потрібні зусилля волі для досягнення поставленої мети, а надалі в резуль­таті залучення внутрішніх чинників для підтримання мимовільної уваги вольові зусилля послаблюються. На цьому етапі довільна увага переростає у післядовільну.

Чинники післядовільної уваги є ті ж самі, що й для мимовільної та довільної. Основним із них є інтерес до діяльності. Іноді на цьо­му чиннику роблять надмірний акцент. У результаті післядовільну увагу зводять до зацікавленості, яка викликана особливостями об'єкта чи явища. Це є звужений погляд на природу цієї уваги, бо післядовільна увага — це такий прояв спрямованості особистості, коли сама діяльність переживається як потреба, а її результат є особистісно значимий для людини. У виникненні післядовільної уваги відіграє також роль звичка людини трудитися.

Розглянуті три види уваги у практичній діяльності людини є взаємопереплетеиі, і їх вважають трьома ступенями розвитку уваги.

Залежно від спрямованості (особливостей об'єкта уваги, харак­теру дії) вирізняють зовнішню та внутрішню увагу. Зовнішню ува­гу (сенсорну, иерцептивиу) зосереджено на об'єктах та явищах зовнішнього світу, наприклад, на певних предметах, роботі тощо. Цей різновид уваги є необхідним для успішного сприймання
людиною навколишнього світу. Він підносить чутливість органів чуття, прискорює процес сприймання, сприяючи ясності і чіткості відображення. Особливо виразною зовнішня увага є за умов, коли людина не лише дивиться, а й придивляється, не лише слухає, а й ирислуховується. Це супроводжується відповідною позою орга­нізму, орієнтувальними рухами голови, очей тощо.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: