Детальніше лив. § 9.1. «Поняття про соціальну групу*. 1 страница

Ілюзія віяла: на фоні радіальних ліній паралелі, які знаходять­ся ближче до центру, здаються випуклими, а далі від центру, — увігнутими (див. рис. 7).

Рис. 7. Ілюзія віяла

Ілюзія круга: на фоні радіальних ліній круг здається овалом (див. рис. 8). Рис. 8. Ілюзія круга

Ілюзія квадрата: на фоні радіальних і концентричних кіл сторо­ни квадрата здаються викривленими (див. рис. 9).

200

Plue. 9. Ілюзія квадрата

Ілюзія перетинання: здається, що на одній прямій лежать точки НХ, а не АХ, як є насправді (див. рис. 10).

В А

Рис. 10. Ілюзія перетинання Ілюзії, пов'язані з впливом оточення. Ілюзія стріли: два відрізки однакової довжини, на кінцях яких є різного напряму кути, сприймаються нами як відрізки різної до- ііжипи: той відрізок, на кінці якого є кут, обернений гострим кутом під відрізка, здається коротшим за відрізок, на кінці якого є кут, і/>ернений гострим кутом до відрізка (див. рис. 11).

Рис. 12. Ілюзія величини внутрішнього круга Ілюзія залізничної колії: якщо дві паралельні лінії однакової довжини оточити двома радіальними лініями, то та паралельна лінія, яка розташована у вужчій частині радіальних ліній, здасться

Рис. 11. Ілюзія стріли Ілюзія величини внутрішнього круга: якщо два круга однаково­го діаметру оточити кругами різного діаметру: перший — малень­кими, другий — великими, то внутрішній круг, оточений малень­кими кружечками, буде здаватися більшим за внутрішній круг, оточений великими кругами (див. рис. 12).

Рис. 13- Ілюзія залізничної колії 202

Рис. 16. Ілюзія висоти геометричних фігур та літер

Ілюзія діагоналей паралелограма: якщо у двох паралелограмах: більшому та меншому — провести діагоналі, довжина яких однако- ііа, то діагональ більшого паралелограма здається довшою за діаго­наль меншого паралелограма (див. рис. 14).

Рис. 14. Ілюзія діагоналей паралелограма

Ілюзії, пов'язані з впливом вертикального напрямку. Висота фігури здається більшою за її основу, хоча вони рівні (див. рис. 15).

Рис. 15. Ілюзія висоти фігури Трикутник і круг (або літери А та О) здаються меншими за квадрат (або літеру Н), хоча всі ці фігури (або літери) однакові за писотою (див. рис. 16).

Зауважимо, що не для всіх ілюзій знайдено наукове обґрунту­вання. Деякі ілюзії, пов'язані з впливом фону і оточення, виника­ють унаслідок цілісності сприймання: ми сприймаємо фігури та їхні частини не окремо, а у співвідношенні з цілим. У результаті властивості цілого помилково переносяться на частини. Ілюзії, пов'язані з виливом вертикального напрямку, пояснюються тим, що рухи очей по вертикалі вимагають більшого напруження м'язів, ніж по горизонталі. Оскільки інтенсивність напруження м'язів вважають мірою пройденого шляху, то вертикальні лінії зда­ються нам довшими від горизонтальних.

Сприймання часу — це відображення об'єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності. Спеціального центру відліку часу у нервовій системі не встановлено. В основі сприй­мання найпростіших форм часу, наприклад, послідовності, лежать елементарні ритмічні процеси, які відомі під назвою «біологічного годинника», а саме, ритмічна зміна збудження та гальмування в центральній нервовій системі, ритмічна робота серця, дихання то­що. При сприйманні складніших форм часу бере участь низка аналізаторів, а саме слуховий, органічний, кінестетичний та шкірний. Особливо велику роль має слуховий аналізатор. Саме за допомогою слуху людина може найточніше відобразити три­валість, швидкість та послідовність подій. Так, ми чуємо як роздільні два сигнали вже при інтервалі в 0,002 секунди. Органічний аналізатор дає нам змогу орієнтуватися у часі за допо­могою відчуття голоду, спраги, втоми тощо. Зв'язок сприймання часу з кінестетичним аналізатором найнаочніше виступає при сприйманні ритму, тобто подразників, що послідовно змінюють один одного і носять періодичний характер. Добре відомо, що сприймання ритму супроводжується низкою рухів: голови, кінцівок, тулуба тощо. Шкірний аналізатор дає нам менш точну інформацію про час і найчастіше використовується в незрячих. Оцінка довгих інтервалів часу (дня, тижня, року тощо) є значно складнішою і наближається до інтелектуальної діяльності. Оста­точно вона формується лише в юнацькому та дорослому віці.

Сприймання часу людиною залежить від низки чинників: змісту діяльності людини, пам'яті, емоційного стану, установок особистості, внрав, фармакологічних речовин, віку. Так, час, запов-
жчіий цікавими та значущими справами, протікає швидко, а нецікавими та несуттєвими — повільно. В умовах сенсорної і.кіляції спостерігається надзвичайно повільний суб'єктивний перебіг часу: хвилини здаються годинами. Час, який у минулому Оуи насичений переживаннями, сприймається як триваліший, ніж час, який у минулому був зайнятий малоцікавими та одноманітни­ми подіями. Позитивні емоції у теперішньому часі створюють вра­ження швидкого перебігу часу, а негативні — повільного. Установ­ки особистості на приємні події створює враження повільного пе­ребігу часу, а неприємні — швидкого. В результаті вправ оцінку ча­гу можна довести до дуже великої точності. Наприклад, людина може відрізнити інтервал в 1/18 секунди від інтервалу в 1/20 се­кунди. Є препарати, наприклад, амфетамін, закис азоту тощо, які * V гтєво скорочують сприйнятий час. Нарешті, дітям здається що ЧІП' йде дуже повільно, а дорослим — що він летить.

Сприймання руху — це відображення зміни положення, яке і іб'єкти займають у просторі: швидкості, прискорення та напрямку. Можливу роль у відображенні руху має зоровий аналізатор. За його допомогою людина може сприймати як справжні, так і ілю- юрні рухи. Про справжні рухи ми дізнаємося двома різними спо­собами: безпосередньо сприймаючи акт переміщення та на основі умовиводу про рух об'єкта. Рух сприймається безпосередньо, як­що швидкість об'єкта, що рухається, така, що за одиницю часу він проходить відстань не меншу, ніж може розрізнити око при даній гостроті зору та дистанції спостереження. При безпосередньому сприйманні руху око може залишатися або відносно нерухомим, ібо рухатися. У першому випадку об'єкт, що рухається, викликає па сітківці ряд зображень, які пересуваються та змінюються; у дру- (ому — зображення об'єкта залишається відносно нерухомим щодо сітківки, і враження руху виникає за рахунок переміщення очей. Якщо швидкість об'єкта така, що за одиницю часу він прохо­дить відстань меншу, ніж може розрізнити око, ми сприймаємо не ам рух, а його результат. У такому разі висновок про рух роблять іа основі умовиводу Так ми сприймаємо рух секундної та хвилин- юї стрілки годинника.

Крім справжніх рухів можуть бути також ілюзорні рухи. їх відчу- ас стомлена людина і така, що знаходиться у стані сп'яніння. При­
кладом ілюзорного руху може бути і стробоскопічний рух, на прин­ципі якого будується кінематограф. Відомо, що око наділене влас­тивістю інерції: зорові відчуття і виникають, і зникають не відразу з початком чи завершенням дії подразника, а дещо пізніше. Завдяки цій властивості ока ми бачимо в кіно, при зміні 24 кадрів у секунду, не серію блимаючих картинок, а деяке стійке зображення. При цьо­му враження руху виникає в результаті послідовного сприйняття окремих положень предмета, які віддалені один від одного як про­сторовими проміжками, так і часовими паузами. В лабораторних умовах ілюзорний рух досягається за допомогою двох джерел світла, які включають послідовно один за другим. При збереженні певної відстані між цими джерелами, а також певного часового інтервалу між їхнім включенням, можна бачити рух плями світла від першого джерела до другого. Це явище отримало назву фі-феио- мена — феноменального, існуючого лише у сприйманні руху.

Певну роль у сприйманні руху відіграють також слуховий та кінестетичний аналізатори. Відомо, що зміна в голосності звуку, що відбувається з певною швидкістю, викликає враження набли­ження або віддалення з відповідною швидкістю джерела звуку. Цим широко користуються в театрі для створення у глядачів враження наближення або віддалення певної особи чи об'єкта.

11.4. Особливості сприймання

Складний та активний характер сприймання спричиняє низку особливостей цього психічного процесу. Такими особливостями є предметність, структурність, цілісність, константність, аппер­цепція, осмисленість, узагальненість та вибірковість.

Предметність виявляється у тому, що людина сприймає не ли­ше комплекс ознак, але й оцінює цей комплекс як певний пред­мет. До емпіричних даних, які свідчать про наявність предмет­ності сприймання, належить феномен виділення фігури з фона. Феномен полягає у тому, що все перцептивне поле чітко поділяється на дві частини: фігуру, яка сприймається як предмет, та фон — те, на чому сприймається цей предмет. У 10-20-х роках XX ст. німецький психолог Е. Рубін почав досліджувати цей фено­мен на подвійних фігурах «Ваза-профіль» (див. рис. 17). Пред­метність сприймання не є вродженою особливістю. Вона фор-
муєгься протягом перших місяців життя людини завдяки мотор­ному компоненту сприймання.

Структурність — це здатність сприйняти внутрішню будову предмета чи явища. Завдяки ній окремі частини зв'язуються в і дине ціле; ми сприймаємо узагальнену структуру, яка фор­мується протягом певного часу Так, коли звучать ритмічні удари, и кожен момент часу можна почути всього лише один удар, однак ритм — це не поодинокі удари, а ціла їхня система, причому удари «находяться в певному взаємозв'язку між собою. Сприйняти цей іпаємозв'язок допомагає структурність сприймання.

Т

Рис. 17. Феномен виділення фігури з фона Цілісність полягає у тому, то у наших сприйманнях цілісна струк­туру образу домінує над окремими елементами цієї структури. Екс­периментально це було продемонстровано гештальтпсихологами, які показали, що один й той самий елемент, будучи включений у різні цілісні структури, сприймається по-різному. Наприклад, те, що у подвійній фігурі «Стара-молода жінка» в обличчі молодої жінки сприймається як вухо, в структурі старої — як око (див. рис. 18).

Рис. 18. Подвійне зображення 4Молода-стара жінка»

Цілісність сприймання виражається також у тому, шо загаль­ний образ фігури залишається незмінним при умові, що зберігається співвідношення між тими елементами фігури, які змінюють. Наприклад, фігура сприймається як трикутник неза­лежно від того, як позначені елементи цього трикутника: крапка­ми, хрестиками чи кружечками (див. рис. 19).

Рис. 19- Ці'ігсне сприймання трикутника

При слуховому сприйманні, незважаючи на те, що мелодію виконують на різних інструментах, ми її сприймаємо як одну й ту саму, хоча окремі елементи цілого (звуки) мають різну висо­ту та тембр. З наведеного вище випливає, що людина при сприй­манні надає перевагу не окремим елементам, а їхній цілісній структурі.

Константність (від лат. согізЮт — незмінний) — це відносна сталість властивостей предметів, що сприймаються, при зміні умов сприймання. Оточуючі нас об'єкти та явища постійно змінюють свої обриси по відношенню до людини, бо все у світі перебуває в русі. Отже, інформація, яку отримують відповідні сенсорні системи, щохвилини інша. За таких умов було би надзви­чайно важко орієнтуватися у постійно змінному світі. Тому в ході еволюції сформувалась можливість нашої нерцептивної системи компенсувати ці зміни і в результаті цього зберігати відносно постійний образ сприймання та стабільність навколишнього світу.

У психології описані константність сприймання форми, вели­чини, кольору та яскравості. Константність сприймання форми демонструється наступним дослідом. Якщо ми будемо поступово нахиляти круг, його зображення на сітківці ока буде змінюватись, поступово приймаючи вигляд овалу або прямокутника. Однак, на запитання, якої форми предмет, людина ще довго відповідає, що це круг. Таким чином, завдяки константності сприймання форми,
иідбувається корекція зображення на сітківці. Константність сприймання величини об'єктів можна продемонструвати за допо­могою наступних дослідів. Якщо з балкону театру дивитися на глядачів, то всі обличчя здаються нам майже однаковими за вели­чиною, незважаючи на те, що вони знаходяться на різній відстані лід нас, отже, зображення на сітківці різне. Подібне спосте­рігається при сприйманні кольору. Відомо, що вугілля, яке знахо­диться в яскраво освітленому приміщенні, відображає більше світла, ніж білий папір у сутінках. Однак, ми продовжуємо (приймати вугілля як чорне, змінюючи безпосередній образ «приймання.

Константність як особливість сприймання пояснюється тим, що відбувається корекція образу, який виникає на сітківці ока. Хоча ця властивість сприймання і виробилась у ході еволюції, сама вона не є вродженою, а формується в результаті набування індивідуального досвіду завдяки активній дії перцептивної систе­ми.

Апперцепція (від лат. агі — до; регсеріїо — сприймання) — це.шлежність змісту та спрямованості сприймання від досвіду, інтересів, ставлення до життя, установок та індивідуально- типологічних особливостей особистості. Процес сприймання тісно пов'язаний з пожвавленням минулого досвіду людини, бо нова Інформація, яка отримується в результаті цього психічного процесу, зіставляється з існуючою. Це відбувається, зокрема, тому, що сприймає не ізольоване око чи вухо, а конкретна людина з при­таманними лише їй потребами, почуттями, індивідуально-типо­ло гіч ними особливостями.

Є два види апперцепції: стійка та тимчасова. Стійка аппер­цепція — це залежність сприймання від стійких особливостей осо­бистості, наприклад, від освіти, переконань, світогляду тощо. Тим­часова апперцепція — це залежність сприймання від ситуативних психічних станів людини, наприклад, емоцій, установок тощо. Особливу роль у тимчасовій апперцепції мають установки особи­стості.

Осмисленість сприймання — це усвідомлення відображених предметів та явищ. Сприймаючи навколишній світ, ми нама­жемось його зрозуміти, осмислити з точки зору вже існуючих
знань та досвіду. Осмислено сприйняти предмет чи явище означає назвати його, віднести до певної групи чи класу. Це демонст­рується наступним прикладом (див. рис. 20). Для більшості людей, які бачать ці малюнки вперше, вони нічого конкретного не означають. Але як тільки пояснити чи самому здогадатися, що ма­люнок ліворуч зображає солдата із собакою, які йдуть за парканом, а праворуч — жінку яка миє підлогу, образи сприймання організу­ються, і ми починаємо малюнок сприймати осмислено.

Рис. 20. Вплив осмислення на формування образу сприймань

Осмисленість добре виявляється при сприйманні незаверше­них малюнків та плям і може використовуватися в діагностичних цілях. Ці малюнки та плями доповнюються нашим досвідом та знаннями, ми їх певним чином називаємо, і, відповідно, психоло­ги можуть робити висновки про особливості нашого індивідуаль­ного досвіду. Осмисленість сприймання розвивається з віком у зв'язку з розумовим та мовленнєвим розвитком людини. Воно тісно пов'язане з узагальненістю.

Узагальненість сприймання — це відображення одиничного випадку як особливого прояву більш загального. Узагальненість сприймання так само, як і осмисленість, розвивається з віком у зв'язку з розумовим та мовленнєвим розвитком людини. Напри­клад, зірки та планети маленькою дитиною сприймаються як яск­раві плямки па небі, а дорослою освіченою людиною — як небесні тіла, кожне з яких має свою назву. Знаряддям узагальнення завжди виступає слово.

Вибірковість сприймання -- це надання переваги одним пред­метам та явищам порівняно з іншими. Предмети та явища діють
на людяну у такій багатогранності та різноманітності, що ми не мо­жемо їх сприйняти одночасно однаково чітко та ясно. Зі всієї різно­манітності впливів людина відображає далеко не все. В протилеж­ному випадку ми би розгубились у такій кількості інформації, яка нас оточує. Вибірковість сприймання може здійснюватися не- усвідомлено в силу певних характеристик предметів. Наприклад, якщо на фоні подразників однакової форми, величини модальності та інтенсивності з'являється такий, що відрізняється від решти своїми фізичними характеристиками, то мимоволі людина його сприймає насамперед. Вибірковість сприймання може бути і свідо­мою залежно, наприклад, від усвідомлення мотивів чи інтересів особистості. Так, сприйняття тексту залежить від того, з якою ме­тою ми цей текст читаємо чи слухаємо: щоб провести дозвілля, щоб запам'ятати, щоб зрозуміти зміст тощо.

11.5. Індивідуальні відмінності сприймання

Незважаючи на те, що для всіх людей характерні спільні загальні особливості сприймання, кожен з нас наділений індивіду- ально-своєрідиими відмінностями цього процесу. Індивідуальний характер сприймання виявляється в різній динаміці, точності, глибині, емоційності і тому подібних характеристиках наших сприймань.

При сприйманні інформації в людини можуть домінувати ті чи інші образи, наприклад, зорові, слухові тощо. Людину, в якої пере­важають зорові образи у сприйманні інформації, називають візуа- лом. Типовою пізнавальною позицією для візуала є дивитися, уявляти, спостерігати. З історії науки відомо, що такий тип сприймання був характерний для А. Ейнштейна. «Я мислю зоро­вими відчуттями,» — так говорив про себе великий учений. Люди­ну, в якої переважають слухові образи у сприйманні інформації, називають аудіалом. Типовою пізнавальною позицією для нього є слухати і говорити. Людину, в якої переважають гаптичні образи у сприйманні інформації при їх поєднанні з нюхом і деякими інши­ми чуттєвими враженнями, називають кінестетиком. Типовою пізнавальною позицією для нього є діяти та відчувати.

За звичайних умов діяльності сприймання дійсності має молісенсорний характер. Однак у стресовій ситуації людина
схильна «ховатися» в одному домінуючому сенсорному каналі. У комфортних умовах відкриваються всі сенсорні канали людини, що є передумовою для її творчої діяльності.

Залежно від індивідуальних відмінностей виділяють такі типи сприймання:

У аналітичний, синтетичний та аналітико-синтетичний;

У суб'єктивний, об'єктивний та суб'єктивно-об'єктивний;

У художній, мислительний та художньо-мислительний.

Для аналітичного типу характерне, передусім, «схопления» деталей об'єктів та явищ. Такі люди зосереджуються на всіх подро­бицях, однак, для них іноді буває проблемою зрозуміти загальну суть явища. Людям синтетичного типу властива схильність до узагальненого відображення явищ і до визначення основної суті того, що відбувається. Вони сприймають загальне враження, не на­даючи значення деталям, не схильні заглиблюватись у них. Для аналітико-синтетичного типу сприймання однакового мірою характерне і спроба зрозуміти суть явища, і фактично його підтвердити. Вони водночас сприймають і деталі, і предмет чи яви­ще загалом.

Для суб'єктивного типу сприймання характерне забарвлення образів сприйнятих об'єктів чи подій власними емоціями, пережи­ваннями, власним ставленням до них. Таке сприймання є достат­ньо неорганізованим. Для об'єктивного типу, навпаки, властива точність, безпристрасність та нейтральність при сприйманні на­вколишнього. Суб'єктивно-об'єктивний тип поєднує в собі риси двох попередніх.

Художній тип сприймання характеризує людей, в яких домінує перша сигнальна система — образ. їм легше сприймати об­разну інформацію (переважно, візуальну чи слухову). У мисли- тельного типу домінує друга сигнальна система — слово. Вер­бально представлена інформація (також, переважно, візуальна чи слухова) ними сприймається легше. У людей з художньо-мисли- тельним типом сприймання не спостерігається однозначного

домінування першої чи другої сигнальних систем.

* * * # *

У реальному житті людина має справу не з окремими відчут­тями, а з їхнім синтезом — сприйманням. Сприймання — це
цілісне відображення предметів і явищ дійсності при їхній безпо­середній дії на органи чуття в даний момент. У цьому процесі активну участь беруть моторний компонент: рухи очей, руки тощо.

Вивчення сприймань у психології пов'язане з теоретичними підходами структуралізму, гештальтпсихологіїекологічним та конструктивістським.

Сприймання класифікують на підставі провідного аналізатора (зорове, слухове, дотикове, кінестетичне, нюхове і смакове сприй­мання); мети діяльності (мимовільне і довільне сприймання); ос­новної форми існування матерїі (сприймання простору, часу, руху). У разі хибного сприймання простору виникають зорові ііюзії.

Особливостями сприймання є предметність, структурність, цілісність, константність, апперцепція, осмисленість, узагаль­неність та вибірковість. Предметність виявляється в об'єкти­вації, тобто віднесенні даних, отриманих із зовнішнього світу, до цього світу. Структурність — це здатність сприйняти внутрішню будову предмета чи явища. Цілісність полягає у тому, що у наших < прийманнях цілісна структура образу домінує над окремими еле­ментами цієї структури. Константність — це відносна сталість властивостей предметів, що сприймаються, при зміні умов сприй­мання. Апперцепція — це залежність змісту та спрямованості і приймання від досвіду, інтересів, ставлення до життя, установок та індивідуально-типологічних особливостей особистості. Осмис- н'ність сприймання — це усвідомлення відображених предметів та шшщ. Узагальненість сприймання — це відображення одиничного випадку як особливого прояву більш загального. Вибірковість сприй­мання — це надання переваги одним предметам та явищам порівняно з іншими.

Індивідуальний характер сприймання виявляється в різній ди­наміці, точності, глибині, емоційності, а також у типах сприйман­ня (аналітичний, синтетичний та аналітико-синтетичний; суб'єктивний, об'єктинвий та суб'єктивно-об'єктивний; художній, мш лительний та художньо-мислительний). Людину, в якої перева­жають зорові образи у сприйманні інформації, називають візуалом; слухові образи — аудіалом; гаптичні образи у поєднанні з нюхом і деякими іншими чуттєвими враженнями —■ кінестетиком.

Список лшератури

1. Барабанщиков В. А. Динамика зрительного восприятия. — М.:

Наука, 1990. - 238 с.

2. Гуйк Я. Восприятие движущегося объекта. — Таллин: Валгус,

1986.- 232 с.

3. Логвиненко А. Д. Психология восприятия. — М.: Изд-во МГУ,

1987. - 81 с.

4. Носуленко В. II. Психология слухового восприятия. — М.: Наука,

1988.- 214 с.

5. Скороходопа О. И. Как я воспринимаю, представляю и понимаю

окружающий мир. — М., 1972. ~ С. 252-447.

6. Шиффман X. Ощущение и восприятие. Изд-е 5-е. — М.-СПб.:

Питер, 2003. - С. 31-39, 233-491, 561-621, 772-790.

7. Элькин Д. Г. Восприятие времени. — М: Изд-во АПН РСФСР,

1962.-311 с.

12. Пам'ять

12.1. Поняття про пам'ять та її основні функції.

12.2.Основні теоретичні підходи до вивчення пам'яті.

12.3. Види пам'яті та їхня класифікація:

12.3.1.Класифікація за тривалістю закріплення та зберігання матеріалу;

12.3.2.Класифікація за характером психічної активності;

12.3.3.Класифікація за ступенем розуміння матеріалу;

12.3.4.Класифікація за характером цілей діяльності.

12.4. Процеси пам'яті:

12.4.1.Запам'ятовування;

12.4.2.Збереження;

12.4.3.Відтворення;

12.4.4.Забування.

12.5. Індивідуальні відмінності пам'яті.

12.1. Поняття про пам'ять та її основні функції

Пам'ять — це один із пізнавальних психічних процесів людини,.»авдяки якому вона зберігає та відтворює свій життєвий досвід. З давніх часів йому надавали великого значення, про що свідчить, зокрема, міфологія Стародавньої Греції. На честь богині пам'яті Мнемозіни цей процес називають також мнемічиим.

У сучасній психології пам'ять розуміють як пізнавальний нсихічний процес закріплення, збереження та відтворення лю­диною її минулого досвіду. Образи пам'яті називають уявлення­ми. Це — образи конкретних об'єктів чи явищ, а також поняття_; які людина сприймала у минулому. Будучи пізнавальним психічним процесом, пам'ять забезпечує об'єднання всіх пізна­вальних, емоційних та вольових процесів, психічних станів та властивостей людини. Це забезпечується настунними функціями нам'яті:

У Накопичення індивідуального досвіду. Без нього неможливим було б постійне ускладнення поведінки людини, накопичення знань, умінь та навичок, а отже, психічний розвиток. Усе відчуте та сприйняте, все пережите зникало б безслідно і людина завжди б знаходилася у стані новонародженого.

У Забезпечення зв'язку з минулим. Завдяки пам'яті індивід у формі знання засвоює досягнення попередніх поколінь. Таким чи­ном людська пам'ять встановлює зв'язок між минулим, теперішнім і майбутнім. Втрачаючи пам'ять, людина втрачає і своє минуле.

У Забезпечення перебігу психічних процесів та станів. Навіть найелементарніший психічний процес та стан обов'язково перед­бачає тимчасове збереження окремого його етапу для «приєднан­ня» до наступного.

У Забезпечення єдності та цілісності людської особистості. В пам'яті зберігається, опрацьовується та синтезується інфор­мація зі всіх рівнів людської психіки: індивідного, індивідуально­го, особистісного. Сталість наших уявлень про себе у конкретний момент часу підтримується саме пам'яттю. Якщо пам'ять пору­шується, в людини змінюється уявлення про себе, і навпаки, па­тологічні зміни особистості майже завжди супроводжуються порушенням пам'яті.

У Захист особистості від інформаційного перевантаження, неактуальної інформації, травмуючих переживань. Цю функцію виконує забування, один з процесів пам'яті, який органічно пов'язаний з формуванням досвіду особистості. Все те, що неваж­ливе і непотрібне, людина має з часом забути. Забуванню підлягає також неактуальна і помилкова інформація, неприємні і важкі емоційні переживання тощо. З огляду па це, забування виконує позитивну роль в житті людини.

122. Основні теоретичні підходи до вивчення пам'яті

Від стану теоретичного розроблення проблеми пам'яті значною мірою залежить прогрес найрізноманітніших галузей знань та техніки. Перші теорії пам'яті виникли у Стародавній Греції і були пов'язані зі слідом як механічним відбитком у мозку людини. Нині у науці існує значна кількість різноманітних теоретичних підходів
до вивчення пам'яті: фізіологічний, біохімічний, інформаційно- кібернетичний, психологічний.

Фізіологічна теорія пам'яті грунтується на класичних роботах І. Павлова і П. Аиохгна в галузі вищої нервової діяльності. ЇХІ п вчен­ня про умовні рефлекси і функціональну систему — це теорія за­пам'ятовування на фізіологічному рівні. Сучасні дослідження по­казали, що збереження інформації досягається завдяки тривалій циркуляції електричних потенціалів по замкнених нейронних ко­лах. Сліди цих збуджень виникають унаслідок хімічних і морфо­логічних змін у місцях контакту нейронів (синапсах). У результаті сприйнятий об'єкт моделюється у вигляді стійкої просторово-часо­вої нейронної структури: короткотривала пам'ять пов'язана з тим­часовою електричною активністю нейронів, а довготривала — зі сталою зміненою структурою груп нейронів. Процес утворення і наступної активізації нейронних моделей і є механізмом запам'ято­вування, збереження і відтворення сприйнятого.

В основі біохімічної теорії пам'яті (Хіден, Мак Коннелл та ін.) лежить ідея про те, що закріплення, збереження і відтворення інформації пов'язані з модифікацією рибонуклеїнової кислоти і що пам'ять може передаватися гуморальним і біохімічним шляха­ми. Ця теорія грунтується на гіпотезі про двоступеневий характер процесу запам'ятовування: спочатку в мозку відбувається корот­кочасна електрохімічна реакція, яка триває від декількох секунд до декількох хвилин і яка викликає у клітинах зворотні фізіологічні зміни (короткотривала пам'ять); після неї настає власне біохімічна незворотна реакція, пов'язана з утворенням про­теїнів (довготривала пам'ять).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: