Активна рефлекторна природа психічного як властивості діяльності мозку і нервової системи.

Ідея рефлекторної природи психічного зародилася в XVII ст. Саме тоді бурхливий розвиток науки, зокрема механіки, спричинив корінний перелом у поглядах на тіло і душу людини. Розглядаючи тіло людини як своєрідну машину, Р. Декарт дійшов висновку, що людська поведінка має рефлекторну природу, тобто є відповіддю на зовнішній вплив. Він доводив, що м'язи здатні відповідати на зовнішні впливи без допомоги душі, а лише за рахунок роботи нервової системи, тому психіка людини є суворо детермінованою цими впливами. Декарт пояснив механізм виникнення різних асоціацій, відчуттів, але поширити ідею рефлексу на всю психічну діяльність людини не зміг. Проте його здогади стимулювали об'єктивне пізнання секретів нервово-м'язової діяльності, що стало передумовою відкриття в XIX ст. чутливих і рухових нервів (Ч. Белл, Ф. Мажанді), а потім — рефлекторної дуги (французькі фізіологи П'єр-Жан-Марі Флуранс (1794—1867), Клод Бернар (1813—1878), анатом Поль Брока (1824—1880) та ін.

У 1863 p. І. Сєченов у праці «Рефлекси головного мозку» показав, що діяльність мозку теж здійснюється за принципом рефлексу. Це твердження в науковій психології безповоротно закріпило принцип детермінізму (причинного пояснення) людської поведінки, а значить, і її психіки.

На думку І. Сечєнова, будь-який акт свідомості як рефлекс включає в себе дію зовнішнього подразника і рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є окремими моментами цілісних процесів взаємодії організму із середовищем, а тому мозкову ланку рефлексу не можна відокремлювати від його природного початку (дії на рецептор) і кінця (рухової відповіді). Твердження, що всі психічні процеси розпочинаються і закінчуються у свідомості, він вважав помилковим. Психічне явище, породжене у цілісному рефлекторному акті, на його думку, є фактором, що випереджує дію.

Психічні процеси виконують функцію сигналу або регулятора, за допомогою якого діяльність адекватно пристосовується до мінливих умов і забезпечує досягнення потрібного ефекту. Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, куди надходить і де обробляється інформація про навколишній світ. Отже, рефлекторний акт охоплює все багатство індивідуального досвіду. Будь-яке психічне явище — це відповідь мозку на зовнішні та внутрішні впливи.

Розвиваючи далі вчення І. Сечєнова, І. Павлов звернув увагу на ті рефлекси, механізми яких формуються в процесі життя. Він назвав їх умовними рефлексами, показавши, що їх експериментальне вироблення дає змогу в широкому діапазоні варіювати умови різних впливів і виявляти закономірні зміни в поведінці.

За допомогою методу умовних рефлексів було відкрито немало закономірностей опанування дій і певних форм поведінки. У подальших дослідженнях погляди на сигнальну функцію різних подразників, у тому числі і словесних, змінилися. Це дало змогу І. Павлову теоретично розробити та експериментально обґрунтувати вчення про дві сигнальні системи. Згідно з ним тварини у своїй поведінці керуються зоровими, слуховими і нюховими образами, що є для них сигналами певних природжених, безумовних подразників. Тому вся психічна діяльність тварин, формування у них умовних рефлексів відбувається на основі першої сигнальної системи.

У людини поряд із першою виникає і розвивається друга сигнальна система, пов'язана з мовою. «Другі сигнали» — це почуті чи прочитані слова, а також знакові системи різного рівня узагальнення, що позначають предмети та явища і виступають як «сигнали сигналів». Вони значно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини.

Суттєвий недолік у тлумаченні психічної діяльності за допомогою поняття «рефлекс» полягає в тому, що знання механізму рефлексу недостатньо для розуміння того, чому людська психіка виконує роль активного чинника. Послідовники І. Павлова намагалися подолати його, замінюючи поняття «рефлекс» на поняття «рефлекторне кільце», а механізм рефлекторної дуги на механізм рефлекторного кільця. Наприклад, радянський фізіолог Петро Анохін (1898—1974) вважав, що активна регуляція поведінки здійснюється за допомогою механізму зворотного зв'язку. Це означає, що інформація про виконання кожної дії ефектора (органа виконання) знову надходить у мозок і оцінюється у ньому з позиції задачі, що розв'язується. Апарат зворотного зв'язку дає змогу зіставити результат виконаної дії з образом, виникнення якого випереджає цей результат, і при потребі коригувати її.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: