II.2.7. Свідомість і несвідоме. Самосвідомість особистості

Свідомість як рівень психічного відображення. Вищим рівнем психічного відображення, властивого тільки людині як суспільно-історичній істоті, є свідомість. Свідомість — це відображення у психіці людини ідеальних образів дійсності, своєї діяльності, самої себе.

Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність. Свідо­мість — особливе утворення, що сформувалось у ході сус-пільно-історичного розвитку на основі праці як специфіч­ного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспря­мованого психічного відображення. Вона являє собою таку функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекват­ному, узагальненому, цілеспрямованому активному відобра­женні, що здійснюється в символічній формі, й творчому перетворенні зовнішнього світу, у зв'язку вражень, що пос­тійно надходять, із попереднім досвідом, у виділенні люди­ною себе з навколишнього середовища і протиставленні йому як суб'єкт об'єкту. Свідомість полягає в емоційній оцінці дійсності, забезпеченні діяльності цілеполягання —у попередній побудові дій та передбаченні їхніх наслідків, у контролюванні поведінки і керуванні нею, у здатності осо­бистості давати собі раду в оточуючому матеріальному світі, у власному духовному житті.

Отже, свідомість — не просто образ дійсності, а особлива форма психічної діяльності, орієнтована на відображення і перетворення дійсності.

Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знан­ням нема свідомості. Усвідомити який-небудь об'єкт — зна­чить включити його в систему своїх знань і віднести до певного класу предметів, явищ. Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться тільки до знання, не тотожна йому. Свідомість проявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінковому, теоре­тичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необ-

хідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Якщо призначення пізнавальної діяльності свідомості — це яко­мога більш адекватне пізнання об'єкта, то, відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до обставин, що вже існують або передбачаються нею, до власної діяльності та її результатів, до інших людей, до того, що задовольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням і понят­тям. Людина усвідомлює не тільки об'єкти, їхні властивості та зв'язки, а й їхню значущість для себе, суспільства, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності.

Свідомість не дана людині від народження. Вона фор­мується не природою, а суспільством. З'явившись на світ, дитина ще не здатна відразу суб'єктивно відокремити себе від зовнішнього світу, вона немовби «розчинена» в ньому, її свідомість складається поступово через оволодіння в про­цесі життєдіяльності багатствами суспільної свідомості.

Свідомість — це продукт суспільно-історичного розвит­ку людства. Як і завдяки чому розвивалася свідомість? Одне з можливих розв'язань цих питань знаходимо в працях О. М. Леонтьева.

Основою якісної зміни в розвитку психіки — переходу до свідомості — є специфічна людська діяльність, праця, що являє собою спільну перетворювальну діяльність, спря­мовану на загальну ціль (при відмінності функцій, що вико­нуються окремими людьми і суттєво відрізняються від будь-яких дій тварин). Складна діяльність вищих тварин, зазна­чає О. М. Леонтьев, що підпорядкована природним предмет­ним зв'язкам і відношенням, у людини перетворюється на діяльність, підпорядковаїгу суспільним зв'язкам і відноси­нам. Це має вирішальне значення у зародженні власне людської психіки. Вона є тією безпосередньою причиною, завдяки якій виникає специфічна людська форма відобра­ження дійсності — свідомість людини.

У тварин будь-яка діяльність безпосередньо відповідає певній біологічній потребі, вона стимулюється впливами, що мають для тварини безпосередній біологічний смисл. У людини завдяки її участі в спільній діяльності з іншими людьми (в умовах розподілу функцій між ними) те, на що спрямована дія, саме по собі може і не мати прямого біоло­гічного смислу. Кожна окрема дія для людей має сенс тіль­ки завдяки тому місцю, яке вона займає у спільній діяль-

ності відповідно до взаємостосунків, що утворюються між ними під час її виконання.

Спільна трудова діяльність людей має багато важливих наслідків. Здійснюючись за допомогою знарядь, створених самою людиною, вона суттєво змінює характер операцій, які виконуються людьми. У тварин примітивне природне «знаряддя», яким вони користуються, не створює ніяких нових операцій, а підпорядковане природним рухам тва­рини, до системи яких воно включене. У людини ж корис­тування штучним знаряддям, винайденим самими людьми, являє собою суспільний предмет, продукт суспільної прак­тики, суспільного трудового досвіду і створює суспільно ви­роблену систему нових операцій, зафіксованих у знаряддях праці.

У процесі переходу до трудової діяльності змінюється й інтелектуальна діяльність людини. Виникає суто людське мислення, що якісно відрізняється від інтелекту тварин, який нерозривно пов'язаний з інстинктами. Відбувається опосе­редковане відображення дійсності у зв'язках і відношеннях, недоступних безпосередньому чуттєвому сприйманню. Розу­мова діяльність слугує вже не цілям пристосування до на­явних умов існування, що є характерним для інтелекту тва­рин, а завданням зміни природи.

Притаманною мисленню людей (що принципово, сут­тєво відрізняє його від інтелекту тварин) є також єдність його зародження й розвитку з розвитком суспільної сві­домості. Суспільними є цілі розумової діяльності людини і способи й засоби її інтелектуальної діяльності. Конкретною формою реального усвідомлення людьми об'єктивного світу є мова. Саме тому свідомість, на думку О. М. Леонтьева, є відображенням дійсності, немовби заломленим через приз­му суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять.

Отже, виникнення свідомості стало можливим, коли став­лення людини до природи було опосередковано її трудо­вими зв'язками з іншими людьми. Виникнувши у процесі суспільно-історичного розвитку людини, свідомість не є чи­мось незмінним. Вона являє собою форму психічного відобра­ження, яка набуває різних особливостей залежно від конкретно-історичних суспільних умов життя людей. У ході історичного розвитку свідомості перебудовуються й окремі психічні про­цеси: сприймання, пам'ять, мислення, мовлення.

Упродовж історичного шляху людства суттєво зміню­ється структура всієї діяльності людей, а відповідно до цього

змінюється й тип психічного відображення дійсності. Ос­кільки перехід до свідомості здійснюється внаслідок виник­нення трудових взаємостосунків людей, то і подальший її розвиток визначається змінами особливостей виробничих відносин між людьми в різні історичні епохи.

Характер процесу усвідомлення. Усвідомлення є актом свідомості, предметом якого є сама її діяльність. Усвідом­лення — це фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм отримує. В основі усвідомлення лежить узагальнення власних психічних процесів, що приводить до оволодіння ними.

Найбільш загальна характеристика усвідомлення психіч­них процесів (психічних образів) грунтується на таких заса­дах: по-перше, людина може усвідомити те, що сприймає, те, що вона згадує, про що мислить, до чого уважна, яку емоцію переживає; по-друге, людина може усвідомити, що це саме вона сприймає, згадує, мислить, відчуває. Однак усвідомлення психічних процесів не означає ні того, що людина завжди усвідомлює зміст свого сприймання, мис­лення, уваги, ні того, що вона усвідомлює себе в цьому процесі. Йдеться лише про те, що людина може усвідомити себе в цьому процесі.

Актуально усвідомленим є лише той зміст нашої пси­хіки, який виступає перед особистістю як предмет, на який безпосередньо спрямована та чи інша її дія. Інакше кажучи, для того, щоб зміст, який сприймається, був усвідомлений, потрібно, щоб він зайняв у діяльності людини структурне місце мети дії і, отже, вступив у відповідне відношення з мотивом цієї діяльності. Тільки порівняння ідеального та реального, бажаного й дійсного, мети і мотиву веде до усві­домлення.

Які ж психологічні механізми лежать в основі процесу усвідомлення? Щоб отримати відповіді на це запитання, була проведена велика кількість психологічних досліджень. Так, відомий вітчизняний учений Д. М. Узнадзе (1886— 1950) пов'язував процес усвідомлення з об'єктивацією — тобто здатністю психічної діяльності відокремлювати «Я» і світ, сприймати світ незалежно від «Я», в його безвіднос­ності до «Я» особистості. Сам механізм об'єктивації, згідно з Д. М. Узнадзе, вступає в дію тоді, коли поведінка призу­пиняється з метою з'ясувати, що й чому. Тільки тут почи­нається процес усвідомлення.

На це запитання дає відповідь і «закон усвідомлення», сформульований Е. Клапаредом: чим більше ми корис-

туємося яким-небудь відношенням (між предметами, яви­щами, поняттями), тим менше ми його усвідомлюємо. Або інакше: ми усвідомлюємо лише в міру нашого невміння пристосуватися. Чим більше яке-небудь відношення засто­совується автоматично, тим важче його усвідомити.

Справді, у звичайних ситуаціях людина зовсім не замис­люється, що те, що вона бачить, — це не сам по собі зовнішній світ, а зоровий образ зовнішнього світу. Інакше кажучи, людина не усвідомлює власний процес сприйняття. В цьому немає необхідності: людина пристосована діяти завдяки своїм зоровим образам, відношення між образом того чи іншого предмета й самим предметом, дією з ним є усталеним і використовується в процесі регуляції поведінки, діяльності автоматично. Але коли звичне відношення з тих або інших причин порушується, включається процес усві­домлення.

Вельми показовою в цьому плані є ситуація з інверсією зору, описана Г. Страттоном. Ця ситуація виникає під час використання спеціальних окулярів, що перевертають зоб­раження на сітківці відносно горизонтальної осі, внаслідок чого світ, який ми бачимо, «стає догори ногами». Численні експерименти показали, що при тривалому носінні таких окулярів людина успішно адаптується до інвертованого зо­рового поля: піддослідні навчалися не тільки ходити, а й їздити на велосипеді, фехтувати.

Механізмом адаптації до інверсії зорового поля виступає усвідомлення процесу сприйняття. Людина здатна відокре­мити себе від своїх зорових образів через усвідомлення, що світ існує незалежно від неї, але сприймається нею за допо­могою її органів. У результаті усвідомлення поступово фор­муються нові відношення між образами предметів і діями з цими предметами. Ці відношення стабілізуються, людина до них пристосовується і навчається правильно поводитися в інвертованому світі, не помічаючи інверсії, не усвідомлю­ючи її.

Водночас, як свідчать дослідження Дж Фолі, у тварин, зокрема у мавп, в аналогічних ситуаціях ніякої адаптації до інверсії зорового поля не відбувається. У перші хвилини після інверсії зору мавпа здійснює кілька неправильно орієнтованих рухів, після чого впадає у стан, що нагадує коматозний (не здійснює ніяких рухів). Лише через кілька днів мавпа починає реагувати, але на дуже сильні подраз­ники, більшу частину часу залишаючись у стані нерухо­мості.

Чому ж навіть високоорганізовані тварини не можуть адаптуватися до інверсії зорового поля? Тому що тварина не усвідомлює, що сприймані нею предмет чи явище зобо­в'язані своїм існуванням п психічним процесам, вона не може відокремити існування світу від образу цього світу, Для тварини світ і образ світу — одне і те ж, перевернутий «догори ногами» образ світу тотожний перевернутості само­го світу. Тварина не може використати інформацію, яка міститься в цьому новому образі, і для неї інверсія рівно­значна втраті зору.

Про основні засоби процесу усвідомлення говорить за­кон «зсуву, або зміщення»: усвідомити яку-небудь операцію — означає перевести її з площини дії у площину мови, тобто відтворити її в уяві, щоб можна було виразити словами. Отже, мовні значення — це специфічні інструменти усві­домлення. Усвідомити означає надати значення. Якщо об­раз «не знаходить» свого значення, то він і не усвідом­люється.

Розглянемо проведене В. В. Кучеренком і В. Ф. Петрен­ком дослідження, яке виявляє роль вербальних значень у механізмі функціонування свідомості. Вони вивчали вплив постгіпнотичної інструкції на сприйняття піддослідних. Під­дослідним, що перебували на третій стадії гіпнозу, для якої характерна амнезія (забування), навіювалося, що після ви­ходу з гіпнозу вони не будуть бачити деяких предметів. По виході з гіпнотичного стану піддослідних просили перелі­чити предмети, які лежали перед ними на столі, там були і «заборонені». Піддослідні справді «не бачили» заборонених предметів. Відбувається це тому, що гіпнотична заборона бачення об'єкта призводить до блокування, розриву зв'язку «слово — образ». У результаті об'єкт, який реально сприй­мається, не усвідомлюється піддослідним, «не бачиться» ним, тобто заборонені об'єкти сприймаються, але їх сприйняття не усвідомлюється. Так, перелічуючи об'єкти, що лежать перед ним на столі, піддослідний не робить спроби прост­ромити пальцем нібито невидимі предмети або пройти крізь них у випадку, коли заборонено бачити громіздкі предмети.

Співвідношення свідомості та несвідомого. Крім свідомих форм відображення дійсності, для людини характерні й такі, що перебувають немовби за «порогом» свідомості, не дося­гають належного ступеня інтенсивності або напруженості, щоб звернути на себе увагу. Терміни «несвідоме», «підсвідоме», «неусвідомлене» часто трапляються в науковій

і художній літературі, а також у повсякденному житті. Ін­коли про людину говорять: «Вона зробила це несвідомо»; «Вона не хотіла цього, але так сталося» тощо. Часто ми звертаємо увагу на те, що ті або інші думки виникають у нас в голові мовби «самі по собі», в готовому вигляді, невідомо

як і звідки.

Явища людської психіки дуже різноманітні. І далеко не всі з них охоплюються сферою свідомості. Психічна діяль­ність може не перебувати у фокусі свідомості, не досягати рівня свідомості (досвідомий чи передсвідомий стан) або опускатися нижче порога свідомості (підсвідоме). Сукуп­ність психічних явищ, станів і дій, відсутніх у свідомості людини, що лежать поза сферою розуму, непідзвітні їй і при­наймні в даний момент не піддаються контролю, належать до несвідомого.

Зона максимально ясної свідомості у психічній діяль­ності порівняно невелика. За нею починається смуга просто ясної свідомості, а потім мінімальної свідомості, за якою вже йде неусвідомлене. Останнє виступає то як потяг, то як відчуття, сприймання, уявлення і мислення, то як сомнам­булізм, то як здогадка, інтуїція, то як гіпнотичний стан або сновидіння, стан афекту чи несамовитості.

До несвідомих явищ відносять і наслідування, і творче натхнення, що супроводжується раптовим «осяянням» но­вою ідеєю, яка народжується немовби від якогось поштовху зсередини, і випадки миттєвого вирішення задач, які три­валий час не піддавалися свідомим зусиллям, і мимовільне згадування того, що здавалося назавжди забутим, та ін.

Несвідоме не є чимось містичним, його не варто уявляти як ірраціональїгу, «темну» силу, що затаїлася в глибинах психіки людини. Це цілком нормальна сторона психіки, особливий рівень психічної діяльності. Несвідомі процеси і явища реалізують специфічну функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекватному відображенні людиною дійсності й ефективному регулюванні її стосунків з цією дійсністю, що відбуваються за порогом свідомості.

На відміну від свідомості несвідоме не передбачає попе­редньої уявної побудови дій, проектування їхніх результатів і постановки мети. Кінцевим результатом несвідомого відо­браження та пізнання є пристосування до дійсності, засно­ване на неосмисленому врахуванні інформації про влас­тивості та відношення предметів зовнішнього світу.

Несвідомі процеси виконують певну охоронну функцію: позбавляють психіку від постійного напруження свідомості

там, де в цьому немає потреби. Розум людини ніс би, ма­буть, непомірне великий тягар, якби був змушений контро­лювати кожний психічний акт, кожний рух і дію. Людина не могла б ані результативно думати, ані розумно діяти, якби всі елементи її життєдіяльності одночасно потребували усвідомлення.

Несвідоме як психічне явище характеризується не лише негативно — в розумінні чогось неусвідомленого (прихова­ного у даний момент, але здатного за певних умов вия­витись у свідомості або приреченого назавжди залишатися невиявленим). Воно має позитивну особливість: це специ­фічне відображення, що має свою структуру, елементи якої пов'язані як між собою, так і з свідомістю та дією, впли­ваючи на них і відчуваючи їхній вплив на собі.

Розглянемо деякі із структурних елементів несвідомого. Почнемо з відчуттів. Ми відчуваємо те, що впливає на нас. Але далеко не все, що впливає, стає при цьому фактом свідомості. Значна частина наших відчуттів не усвідомлю­ється нами, залишається підсвідомим.

Отримуючи одночасно велику кількість вражень, люди легко випускають із виду окремі з них. Так, ідучи вулицею, ми виступаємо свідками величезної кількості подій, чуємо безліч звуків, які допомагають орієнтуватися в потоці ву­личного руху. Але ми звертаємо на них увагу лише у ви­падку якогось утруднення чи незвичності. Нескінченна кількість речей, явищ, властивостей і відношень, що існу­ють об'єктивно і постійно потрапляють у поле зору, не усвідомлюється нами. Якби на кожний вплив людина реагу­вала усвідомлено, вона не впоралася б із цим, оскільки не здатна миттєво переключатися з одного впливу на інший або утримувати у фокусі своєї уваги практично нескінченні подразники. На щастя, ми маємо здатність відключатися від одних впливів і зосереджуватися на інших, зовсім не по­мічаючи третіх.

Діяльність людини у звичайних умовах є свідомою. Ра­зом із тим окремі її елементи здійснюються несвідомо або напівсвідомо, автоматизовано. В житті людини формуються складні звички, вміння і навички, в яких свідомість одно­часно і присутня, і відсутня. Будь-яка автоматизована дія мас неусвідомлений характер, хоча, зрозуміло, не кожна неусвідомлена дія є автоматизованою.

Свідома діяльність людини можлива лише за умови ав­томатичного здійснення максимальної кількості її еле-

ментів Так для того, щоб майстерно виконати музичний твір треба мати хорошу навичку гри на музичному інстру­менті. А повністю зосередити свою увагу на змісті усного виступу може лише той, у кого сформований певний авто­матизм самого процесу виголошення промови.

Автоматизація функцій є суттєвою і необхідною особ­ливістю багатьох психічних процесів (мислення, сприйман­ня, мовлення, запам'ятовування та ін.). її порушення може паралізувати нормальний перебіг психічних процесів. Авто­матизм відточує і полегшує різні види діяльності, в ряді розумових і практичних дій обслуговує вищі форми свідомої діяльності. Механізми психічної автоматизації позбавляють свідомість від постійного спостереження і непотрібного контролю за кожним фрагментом дії.

Несвідоме проявляється і в так званих імпульсивних ді­ях, коли людина не дає собі ради в наслідках своїх учинків. Наші наміри далеко не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як нам би цього хотілося. Іноді, здійснивши той або інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона вчинила саме так. І досить часто саме про такі імпульсивні вчинки, коли їхні наслідки не прогно­зувалися усвідомлено, нам і доводиться шкодувати.

Несвідоме проявляється в тій інформації, що накопи­чується протягом усього життя й осідає у пам'яті як досвід. З усієї суми наявних у нас знань у кожний даний момент у центрі свідомості осідає лише невелика їх частка. Про деякі знання, що зберігаються в пам'яті, люди навіть не підозрю­ють. Проте спеціальні дослідження показали, що в регулю­ванні поведінки людини значну роль відіграють враження, отримані в ранньому дитинстві і закладеш в глибинах несві­домої психіки.

Формою прояву несвідомого є й так звана психологічна установка. Цей психічний феномен являє собою цілісний стан людини, який виражає динамічну визначеність її пси­хічного життя, спрямованість особистості на активність у якомусь виді діяльності, загальний нахил до дії, стійку орієнтацію на певні об'єкти, що зберігається доти, доки очікування людини виправдовуються.

Проявляється несвідоме і в інших психічних процесах. Навіть мислення людини може протікати на несвідомому рівні. Що ж до уявляння або таких явищ, як інтуїція і творчість, то їх без участі несвідомих компонентів навіть важко собі уявити.

Свідомість і самосвідомість. Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів. Фокус свідомості може бути спрямований й на самого суб'єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психо­логії статус особливого феномена — самосвідомості.

Самосвідомість являє собою складний психічний процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми і в поєднанні цих об­разів в єдине цілісне утворення — уявлення, а потім у понят­тя свого власного «Я» як суб'єкта, що відрізняється від інших суб'єктів.

На відміну від свідомості самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо сві­домість є знанням про іншого, то самосвідомість — знан­ням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то об'єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона виступає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання.

Самосвідомість пов'язана зі здатністю до рефлексії, до погляду на себе немовби «збоку». Як об'єкт самопізнання особистість — це людина, якою вона відчуває, спостерігає, почуває себе, якою вона відома собі і якою вона сприй­мається, мислиться, з її точки зору, іншими. Завдяки само­свідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реаль­ність, окрему від природи та інших людей. Вона стає наяв­ною не тільки для інших, а й для себе.

Самосвідомість не є чимось аморфним, вона має свою власну структуру. З одного боку, в ній можна виділити сис­тему психічних процесів, що пов'язані з самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про сис­тему відносно стійких утворень особистості, що виникають як продукти цих процесів. Так, через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання вхо­дять у зміст самосвідомості як її серцевина. Спочатку во­ни виступають у вигляді окремих ситуативних, нерідко випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування та діяльності. Далі ці образи інтегру­ються у більш або менш цілісне й адекватне поняття про власне «Я».

Однак будь-який об'єкт пізнання, а людина в цій якості й поготів, є невичерпним. Тому самопізнання, як і будь-яка інша форма пізнання, не приводить до кінцевого, абсолют­но завершеного знання. Відносність знань про себе зумов­лена постійними змінами у часі реальних умов життєдіяль­ності й самої людини. Часто простежується розбіжність між реальними змінами людини й тим, що відображено нею в образі самої себе, коли нове у психічному розвитку ще не стало змістом її знання. Недостатню ясно усвідомлюючи те нове в собі, що з'явилося, людина немовби із запізненням його «відкриває» і до того часу користується старими знан­нями про себе, старими оцінками, хоча вони насправді вже не відповідають змісту нового психологічного утворення й об'єктивному його прояву.

Самопізнання завжди пристрасне. Відбиваючи реальне буття особистості, воно робить це не дзеркально. Це ще одна причина того, чому уявлення людини про саму себе не завжди адекватне. Наприклад, мотиви, які людина висуває, обґрунтовуючи перед іншими людьми та перед собою свою поведінку (навіть і тоді, коли вона прагне правильно усві­домити власні спонуки й суб'єктивно цілковито щира), да­леко не завжди відображають ці спонуки, що реально зу­мовлюють її дії.

Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе. Знан­ня про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості.

У сучасній психологічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Вони відображають особливості об'єктів оці­нювання, їхню складність, а також деякі якісні й кількісні характеристики самої оцінки. Залежно від того, що підлягає оцінюванню — окремі сторони особистості, конкретні влас­тивості, що проявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість у цілому, — розрізнюють два види самооцінки: глобальну, під якою розуміють загальну недиференційовану самооцінку особистості, й часткову., яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особис­тості. Ще однією підставою для виокремлення видів само­оцінки є така її характеристика, як адекватність. Відповідно до ступеня адекватності звичайно розрізнюють два види са­мооцінки: адекватну й неадекватну. В свою чергу неадек­ватна самооцінка по відношенню до еталона, з яким вона порівнюється, може бути завищеною або заниженою.

Самооцінки людини формуються під впливом різних чин­ників. Це і порівняння образу реального «Я» з образом іде­ального «Я», тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це і привласнення людиною тих оцінок і стандартів, які вона отримує від інших людей, у першу чергу від свого найближчого оточення. І, нарешті, це успішність дій люди­ни — як реальна, так і уявна. Незалежно від того, чи лежать в основі самооцінки власні судження людини про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали або культурно задані стандарти, вона завжди має суб'єктивний характер.

Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з по­чаткових етапів формування мають свій «вихід» через процес саморегулювання й самоорганізації особистістю своєї поведін­ки. Цей процес характеризується специфічною активністю, спрямованою на співвіднесення поведінки особистості з ви­могами ситуації, очікуваннями інших людей, на актуалі­зацію психологічних резервів відповідно до особливостей ситуації спілкування, міжособистісної взаємодії. Обов'язко­вою рисою саморегулювання є постійне внутрішнє оці­нювання протікання акту поведінки, яке співвідноситься з прямим або передбачуваним оцінюванням його іншими людьми.

Функцію коригування дій або вербальних компонентів поведінки в саморегулюванні виконує механізм самоконтро­лю, що становить внутрішній звіт особистості про співвідне­сеність мотиву, мети дії та її ходу. Механізм самоконтролю проявляється у готовності перевести дію в інше річище, внести в неї додаткові елементи. Це немовби спілкування всередині самої особистості — між особистістю в дії та особистістю, що планує дію з певною ціллю.

Розрізнюючи свідомість та самосвідомість, варто заува­жити, що, незважаючи на специфіку проявів, розділити їх можна тільки в абстракції, оскільки в реальній життєдіяль­ності людини вони внутрішньо єдині. У процесі свідомості самосвідомість присутня у формі усвідомлення віднесеності акту свідомості саме до свого «Я», а процеси самосвідомості можуть здійснюватися тільки на основі свідомості. Людина не тільки усвідомлює вплив об'єктів реального світу й свої­ми переживаннями виявляє ставлення до них, а, виокре­мивши себе з цього світу й протиставляючи себе йому, усвідомлює себе як своєрідну особистість і певним чином ставиться до себе.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: