II.3.3. Рушійні сили розвитку особистості

. і

Процес становлення людської особистості здійсню­ється як «саморух», якому, на думку Г. С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови визна­чаються природним і суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку. За формулою детермінації, яку висунув С. Л. Ру-бінштейн, зовнішні умови впливають на процес розвитку через внутрішні умови, що містяться в самому індивіді.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку є протилежнос­тями, пов'язаними між собою. Зовнішнє, об'єктивне, со­ціальне засвоюється індивідом і стає внутрішнім, суб'єк­тивним, психічним, яке визначає його нові відношення до зовнішнього світу. Механізмом такого засвоєння визнаєть­ся, згідно з поглядами Ж П'яже, Л. С. Виготського, П. Я. Галь-періна, інтеріоризація, тобто перетворення, вростання зов­нішніх практичних дій у внутрішні розумові дії. Завдяки цьому формується здатність до оперування об'єктами в об­разах, думках, їх перетворення, продукування нових об'єктів. Зовнішнє стає внутрішнім, психічним, зазнаючи певних змін, перетворень. Відбувається і протилежний процес — екс­теріоризація, за допомогою якого здійснюється об'єкти­вація внутрішнього, його перехід у зовнішній план діяль­ності.

Співвідношення зовнішнього і внутрішнього, об'єктив­ного і суб'єктивного, соціального і психічного змінюється на різних етапах розвитку особистості, набуває індивіду­альних особливостей. Сутіеречнісіь між зовнішнім і внут­рішнім стає джерелом «саморуху», психічного розвитку ін­дивіда, становлення особистості.

Внутрішні суперечності, що виникають у житті людини, спонукають до активності, спрямованої на їх подолання. Та

натомість постають нові суперечності, котрі знову виступа­ють як внутрішні спонуки до вдосконалення особистості, її діяльності та поведінки.

Складний характер «саморуху» розвитку особистості був розкритий Г. С. Костюком. Однією з основних суперечнос­тей, що закономірно виявляються на всіх вікових етапах, є розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості, яка розвивається, та досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Ці суперечності виникають тому, що мотиваційний бік роз­витку особистості випереджає його змістову й операційну сторони. Такі внутрішні суперечності розв'язуються в ди­тинстві у сюжетній грі дошкільників, через яку вони ак­тивно включаються у життя дорослих, засвоюють їхній дос­від. Суперечності постають і в процесі появи нових потреб і мотивів та боротьби зі старими або коли виникає потреба в підпорядкуванні ближчих, безпосередніх, індивідуальних мо­тивів віддаленішим, опосередкованим, суспільним мотивам діяльності.

Значні суперечності виявляються в діалектичному за своїм характером процесі становлення пізнавальної сфери особистості. Вони детермінують перехід від безпосереднього перцептивного (пов'язаного зі сприйняттям) до опосередко­ваного мисленнєвого пізнання дитиною об'єктивної дійс­ності, від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення, від аналітичного виділення різних ознак об'єктів до синтетич­ного їх відображення, об'єднання у групи, що позначаються словами, поняттями.

У навчальній діяльності школярів виникають супереч­ності, пов'язані з розходженням між новими пізнавальними цілями, завданнями та наявними способами дій, між но­вими ситуаціями і попереднім досвідом учнів, між узагаль­неннями, які вже склалися, і новими фактами. Навчання систематично спричинює виникнення внутрішніх супереч­ностей, їх усвідомлення учнями, розгортання активної ді­яльності, спрямованої на їх усунення. Подолання кожної суперечності вимагає розв'язання нових для учнів завдань, пошуку нових способів дій, формування досконаліших опе­рацій, тобто здійснення наступного кроку вперед у розвитку пізнавальної діяльності особистості. Такі суперечності при­таманні і трудовій діяльності школярів, у якій поєднуються пізнання і праця, проектується майбутній продукт, викону­ються дії, спрямовані на його виготовлення

У житті підростаючої особистості, яка розробляє пер­спективні цілі, плани, проекти, виникають суперечності, роз­ходження між бажаним майбутнім і теперішнім, між тим, чого прагне особистість, і тим, що в неї є. Ці розходження спонукають людину до дій у тривалому часі, що поєднує її минуле, теперішнє і майбутнє.

Діалектичні суперечності виникають також між досяг­нутим рівнем розвитку індивіда та способом його життя, місцем, яке він посідає в системі суспільних відносин. У підростаючої особистості виникає прагнення розширити свої взаємини з навколишнім суспільним середовищем, вклю­читися в нові види суспільно й особистісно значущої діяль­ності. В ході реалізації цього прагнення виникають нові стимули до подальшого розвитку.

Виникнення специфічних суперечностей характеризує роз­виток емоційної сфери особистості. Вони пов'язані з по­лярністю, амбівалентністю більшості емоцій, які пережива­ються як протилежні (задоволення — незадоволення, ра­дість — сум тощо). Єдність і боротьба протилежних емоцій визначають розвиток емоційної сфери, перехід від ситуа­ційних емоційних станів до стійких почуттів, властивих осо­бистості. Стійкі почуття особистості формуються через усві­домлення, перетворення та подолання протилежних пере­живань (наприклад, почуття сміливості формується через усвідомлення і поборення страху).

З розвитком виникають також розбіжності між свідо­мими і несвідомими тенденціями у поведінці та діяльності індивіда. Несвідомі тенденції часто є результатом поперед­ньої свідомої діяльності людини, її установок. Останні скла­даються в ході свідомої діяльності, а далі діють без усві­домлення особистістю. Переносячись на інші за змістом види діяльності, вони можуть гальмувати її, викликати супе­речності, які треба переборювати. Наслідком цього є роз­виток адекватніших взаємозв'язків між свідомим і несві­домим.

Діалектичні суперечності притаманні розвитку довільної регуляції поведінки та діяльності підростаючої особистості, формуванню її самостійності, волі. Вже малятам властиве прагнення до самостійності, яке нерідко набуває форми гострого заперечення вимог дорослих, протидіяння їм, що супроводжується, наприклад у трирічних дітей, явищами впертості, неслухняності, негативізму. У підлітків це праг­нення може виявлятися у протестах проти надмірної регла-

ментації батьками їхньої поведінки; при цьому воно, як правило, випереджає розвиток самоконтролю, саморегуляції власної поведінки та діяльності, що теж породжує певні суперечності. Внаслідок правильного виховного коригуван­ня названі суперечності долаються, що веде до розвитку самостійності, волі, до усвідомлення необхідності та здат­ності підпорядковувати їй свої дії, переборювати зовнішні та внутрішні перешкоди.

Отже, як переконливо показав у своїх працях Г. С. Кос-тюк, внутрішні суперечності на кожному етапі онтогенезу особистості набувають свого змісту, своїх форм виявлення і способів подолання. Внутрішні суперечності можуть не усві­домлюватися на початкових етапах розвитку особистості, але на подальших етапах часто стають об'єктом самосві­домості, переживаються особистістю як невдоволення собою, як свідоме, активне прагнення до самовдосконалення.

У процесі виховання і навчання перед дитиною висува­ються нові вимоги, цілі й завдання, що сприяє виникненню та переборенню нових внутрішніх суперечностей, які забез­печують розвиток особистості у визначеному суспільством напрямку. Вихователі, вчителі, шкільні психологи, батьки мають розуміти діалектичний характер розвитку особистос­ті, допомагати дитині усвідомлювати суперечності, знахо­дити адекватні способи їх подолання, тобто забезпечувати умови для здійснення «саморуху» особистості у своєму ста­новленні. Інакше суперечності можуть стати гальмом у роз­витку особистості, призвести до затримки у психічному роз­витку, до виникнення криз.

Як свідчать наукові дані, кризи виникають не в усіх дітей, їх поява зумовлена індивідуальними особливостями нервової системи дитини, перебігом розвитку її особистості, способами виховного керування цим процесом дорослими. Кризи виявляються у формі негативізму, протидіяння ви­могам дорослих, конфліктів, які є наслідком того, що до­рослі не помічають нових тенденцій у житті дитини, її не­вдоволення своїм способом життя, який вона переросла, і тим самим блокують її рух уперед.

Якщо внутрішні суперечності ігноруються дорослими, а дитина не має змоги їх побороти, вони можуть загостри­тися, що призводить у деяких дітей і підлітків до хвороб­ливого порушення нервово-психічної діяльності, хронічних стресів, неврозів, дезорганізації поведінки. В такому разі потрібна допомога з боку шкільного психолога, який зна-

ходить раціональні шляхи виходу з важких кризових ситуацій, застосовуючи методи психодіагностики, психо­корекції, психотерапії. Як правило, у такі гострі ситуації пе­реважно потрапляють діти з ослабленою нервовою системою.

IL 3.4. Періодизація психічного розвитку та етапи життєвого шляху особистості

Психічний розвиток особистості проходить низку періодів. Кожний період являє собою певний ступінь роз­витку особистості, відтинок її життєвого шляху. У межах кожного періоду виділяються стадії, а в межах кожної стадії — фази. Тому можна сказати, що онтогенез особистості має періодичний, стадіальний, фазовий характер.

Визначення періодів, стадій і фаз психічного розвитку людини необхідне для раціональної побудови системи на­вчання й виховання, професійного самовизначення молодо­го покоління, повнішого використання трудового і творчого потенціалу дорослої людини на кожному віковому етапі.

У психології зроблено багато спроб періодизувати пси­хічний розвиток індивіда, проте дотепер немає.•загально­прийнятої системи періодизації. Це пояснюється різним ро­зумінням детермінації' вікових ступенів цього процесу і кри­теріїв і'х визначення. Г. С. Костюк, спираючись на аналіз поглядів Л. С. Вшотського, Ж. П'яже, Д. Б. Ельконіна, вважав, що справжніми критеріями визначення основних періодів психічного розвитку мають бути якісні ознаки в їх системному зв'язку, що виявляє характерні для кожного вікового етапу цілісні утворення. При визначенні періодів розвитку особистості треба брати до уваги всі сторони її діяльності в єдності — мотиваційну, змістову, операційну, емоційну. Досягнення попередньої стадії включаються у на­ступну і використовуються в нових функціональних систе­мах, у взаємовідношеннях особистості із суспільним ото­ченням.

Л. С. Виготський вважав, що ісігують кризові періоди, які чергуються із стабільними періодами. Кризові періоди виконують роль переломних пунктів у розвитку, знамену­ючи відмирання старого і народження нового. Кризи мо­жуть виявлятися в негативних симптомах, фактах важкої виховуваності, тимчасового зниження працездатності. Вони відіграють не тільки негативну, а й позитивну роль у роз­витку підростаючої особистості, яка таким чином розлу-

чається з минулим. Проте існує думка, що кризи, конфлікти у дитячому віці не є обов'язковими, вони зумовлюються індивідуальною своєрідністю дитини та виховних ситуацій.

У вітчизняній віковій психології основні періоди пси­хічного розвитку визначаються за психолого-педагогічними критеріями, які включають соціальну ситуацію, зміст і фор­ми навчання й виховання, провідну діяльність у її спів­відношенні з іншими видами діяльності, рівень розвитку особистісних новоутворень, зокрема свідомості й самосві­домості особистості, провідну потребу, динаміку переходу від одного віку до іншого, шляхи подолання негативних моментів цих переходів.

Узагальнюючи результати досліджень багатьох психоло­гів — Л. І. Божович, Л. Бернара, Ш. Бюлер, Л. С. Виготсь-кого, І. С. Кона, А. Косаківського, Г. С. Костюка, Д. Б. Ельконіна, український психолог В. Ф. Моргун разом із Н. Ю. Ткачовою запропонували цілісну схему періоди­зації розвитку особистості впродовж усього її життя.

1. Фаза новонародженості як початкова ланка періоду раннього дитинства. В цей період створюються передумови становлення особистості. В момент народження відбуваєть­ся перша криза, пов'язана з різкою зміною ситуації роз­витку, з переходом від біологічного типу розвитку до со­ціального. Цей різкий перехід від утробного, пренатального періоду існування до післяродового доцільно пом'якшувати, знижуючи контраст між комфортними умовами поперед­нього розвитку в череві матері і жорсткими умовами, з яки­ми новонароджена дитина раптово стикається у перші хви­лини своєї появи на світ. Є дані, що адекватне подолання цієї кризи подовжує життя людини у 1,5 раза.

Новонароджена дитина має психіку, вона здатна від­чувати світло і темряву, різні звуки, пульс матері, їй прита­манні первісні потреби в їжі, теплі, русі, у нових враженнях. Новонароджена дитина досить активна, здійснює смоктан­ня та інші дії на основі природжених рефлексів.

Фаза новонародженості триває, за різними даними, від одного до двох місяців. Критерієм завершення цієї фази вважається утворення зв'язку «дитина — дорослий», коли з'являється позитивна емоційна реакція дитини («комплекс оживлення») на дорослу людину, починається становлення суто соціальної потреби — потреби у спілкуванні. В цей період виникають умовні рефлекси на окремі подразники, слухова та зорова зосередженість. А головне — формується

диференційоване ставлення до фізичних предметів (зосе­редження) і до людини (усмішка). Суперечливість між по­чатковими соціальними і фізичними стосунками в цей пе­ріод є рушійною силою психічного розвитку дитини.

2. Стадія немовляти. На цьому етапі психічного розвитку
дитини провідною є потреба у спілкуванні, а провідною
діяльністю — спілкування. Немовля ще не володіє мовою
як засобом соціального спілкування, однак у нього розви­
вається апарат тонкої емоційної чутливості відносно до­
рослих. Тому за своєю формою спілкування немовляти є
безпосередньо емоційним. Суть такого спілкування — об­
мін емоціями між дитиною та дорослим.

Потреба у спілкуванні не є природженою, вона виникає за виконання двох головних умов — задоволення об'єк­тивної потреби немовляти у догляді та піклуванні дорослих і відповідної поведінки старшого партнера зі спілкування. На цій основі у немовляти в процесі власної діяльності та спіл­кування з дорослими формується певне психічне новоутво­рення, що є передумовою розвитку особистості, свідомості. Це цілісне утворення опосередковує його поведінку у відпо­відь на дію зовнішнього середовища, централізує психічне життя і суб'єктивно переживається як емоційне самовід­чуття. Надалі це новоутворення диференціюється та збага­чується.

3. Перехід до раннього дитинства. Наприкінці першого
року життя дитини відбувається перехід від стадії немовляти
до власне раннього дитинства. В зовнішньому плані він
виявляється як різке зростання незалежності дитини від до­
рослого. Дитина оволодіває ходінням та предметними дія­
ми, стає більш активною. Дорослі мусять вчасно перебудо­
вувати своє ставлення до дитини, надавати їй більше сво­
боди та самостійності, допомагати оволодівати предметни­
ми діями та долати труднощі.

Соціальна ситуація розвитку дитини в цей час зміню­ється. Якщо зв'язок між немовлям і дорослим був безпосе­реднім, спілкування велося заради спілкування, то тепер цей зв'язок опосередковується предметами, і навпаки — зв'язок дитини з предметами опосередковується спілкуван­ням із дорослим, який демонструє зразок дії із суспільними предметами.

Центральна лінія психічного розвитку дитини у цей час визначається предметною маніпулятивною діяльністю, у рі­чищі якої інтенсивно формуються інші види діяльності

пізнання, спілкування, праця у формі самообслуговування тощо. Форма спілкування у ранньому дитинстві стає ситуа­тивно-діловою, тобто здійснюється в царині предметних дій, формування почуттєвих якостей предметів у процесі їх переміщення, деформації, розділення на частини тощо. До­росла людина тепер спонукає дитину до спілкування своїми діловими якостями, а не емоційністю контактів, як то було

раніше.

Період раннього дитинства триває до трьох років. На стадії від двох до трьох років у дитини виникає новоутво­рення, пов'язане з первісним усвідомленням власної «са-мості»', усвідомленням себе окремою людинок), діячем. Ди­тина в цей час уже відносно багато знає і вміє, вона потре­бує самостійності і заявляє про це словами «Я сам!» Дорослі мають зважати на це і не перешкоджати розвиткові дитини. Протягом двох—трьох років зароджується самосвідомість особистості, з'являється «Я». Це системне психічне новоут­ворення кінця раннього дитинства є результатом збагачен­ня, диференціації, становлення того цілісного психічного утворення, яке вперше постає ще у немовляти наприкінці фази новонародженості.

4. Дошкільне дитинство. Основна потреба цього періоду — брати участь у житті й діяльності дорослих. Але ця потреба не може цілком реалізуватися через недостатність фізичних сил, знань, умінь, навичок. Одначе вона виявляє тенденцію до негайного задоволення «дорослих» бажань. Не маючи можливості задовольнити їх, дитина намагається стати до­рослою в уяві. Орієнтуючись на дорослого як на зразок, наслідуючи його, дитина бере на себе роль дорослого, вона діє як доросла людина, але у формі дій з предметами-замінювачами, тобто з іграшками, під час сюжегао-рольової гри.

Л. С. Витотський зазначав, що в цей час дитина реалізує новий тип діяльності — гру. Дитяча гра є специфічною формою творчої діяльності, в якій дитина поєднує в собі артиста і автора п'єси, декоратора і техніка. Гра як один із видів дитячої творчості є провідною діяльністю, в якій ди­тина активно засвоює багатства світу, моделюючи відно­шення в ньому. В процесі гри дитина оволодіває нормами суспільного життя, пізнає основні функції людей (на від­міну від раннього дитинства, коли пізнаються властивості й функції предметів), орієнтується у значенні основних видів суспільної діяльності. Водночас відбувається і первинне са-

мопізнання, усвідомлюється власний внутрішній світ, здійс­нюються перші спроби свідомого саморегулювання. Гра створює, як це вперше довів Л. С. Виготський, «зону най­ближчого розвитку», на основі якої формується готовність дитини до навчальної діяльності.

Як вважають деякі психологи, в дошкільному дитинстві особистість народжується вперше. Цей момент пов'язаний, на думку О. М. Леонтьева, насамперед із формуванням та­кого важливого психічного новоутворення, як механізм під­рядності мотивів, коли суспільні мотиви вперше підпоряд­ковують собі індивідуальні мотиви поведінки дитини. З цьо­го часу починається складний процес утворення мотива­ційної сфери дитини, її опосередковування свідомістю, який з відповідними змінами триває протягом усього жит­тєвого шляху.

5. Молодше шкільне дитинство. Головною потребою цьо­
го вікового періоду є набуття певного суспільного станови­
ща, реалізація суспільно значущої діяльності, якою є систе­
матична навчальна діяльність у школі.

Нацчальна діяльність є провідною в цьому віці у тому плані, що організоване суспільством навчання веде за со­бою психічний розвиток дитини, спираючись на процеси дозрівання як фізіологічних, так і психологічних здатностей.

Навчальна діяльність як провідна опосередковує всю сис­тему взаємин дигини з дорослими. Це стосується і відносин у сім'ї, що досі були визначальними. Неможливість реа­лізувати провідні тенденції цього віку може породжувати кризи. Для їх попередження доцільно звертати увагу на формування готовності дитини до школи. Центральним мо­ментом у цьому процесі є усвідомлення свого нового місця в системі суспільних відносин. Дорослі мають сприяти та­ким психічним новоутворенням у дитини, як усвідомлення себе суб'єктом пізнання через прийняття ролі учня, усві­домлення ролі й авторитету вчителя (як раніше авторитету батьків у сім'ї та вихователя в дитсадку), готовності викону­вати шкільні вимоги.

6. Підлітковий вік. У цей період завершується дитинство,
починається перехід до дорослості. Відбувається якісна пе­
ребудова особистості, змінюються стосунки з дорослими,
підліток засвоює нові суспільні норми поведінки. Для пере­
хідного періоду характерна невідповідність між новими пот­
ребами «напівдитини-напівдорослої людини» і застарілим
(«згори донизу») ставленням до неї оточуючих. У цей час

виникає криза, що виявляється в різкому протиставленні себе дорослим, внутрішній дисгармонії, потягу до самостій­ності.

У підлітковому віці провідною потребою стає вибіркове спілкування з однолітками, які мають певні якості особис­тості. Спілкування знову, як і в немовляти, стає провідною діяльністю, замінюючи в цьому плані навчальну діяльність. Основним чинником становлення особистості є спілкуван­ня. Тому дорослі мають приділяти спілкуванню з підлітками велику увагу.

Центральним психічним новоутворенням підліткового віку є почуття дорослості. Підліток протиставляє себе дорослим, виявляючи при цьому «максималізм самостійності». Це суб'єктивно приводить його до відмежування від навколиш­нього світу, усвідомлення себе, відкриття власного «Я» і як наслідок — до зацікавленості власним внутрішнім життям та внутрішнім світом інших людей.

Інтенсивно формується власна особистість. Підліток стає суб'єктом саморозвитку, здійснює цілеспрямований процес самовдосконалення на основі обраного ідеалу, який може бути завищеним і нереалістичним, але він надає самороз­витку, самоорганізації особистості значного поштовху в «са-морусі». Зміни в особистості підлітка є такими помітними і значущими, що свідчать про «друге народження особис­тості» (перше — у дитини двох—трьох років). У перехідний вік відбувається перетворення особистості підлітка на зрілу особистість.

7. Старший підлітковий вік. Соціальна ситуація психіч­ного розвитку старшого підлітка визначається його потре­бою зайняти своє місце в дорослому світі, обрати напрям професійного становлення, підготуватися до професійної діяльності. Провідною діяльністю у цьому віці (15—17 років) є навчання, але таке, що забезпечує підготовку до майбутнього дорослого життя, засвоєння основ наук, які є базовими для майбутньої професійної діяльності. В навчальній діяльності як провідній домінують навчально-професійні чинники.

Майбутнє активно формується старшим підлітком у ви­гляді більш або менш конкретних життєвих планів. При цьому головними для підлітка є запитання «Ким бути?» і «Яким бути?», що характеризують два основних напрямки пошуків — професійного і морального самовизначення. Під­літок ставить перед собою проблеми сенсу життя, безсмертя, формування світогляду тощо.

8. Перехід до юності. Цей період (17—18 років) харак­
теризується суттєвою перебудовою особистості, пов'язаною
із змінами в житті молодої людини (закінчення ніколи, вступ
до вищого навчального закладу, початок трудової діяльності
на виробництві тощо). Випускник школи має самостійно
приймати і реалізовувати рішення, розробляти життєві пер­
спективи, будувати власне життя. Він здійснює перехід від
пізнання світу до його перетворення, від більш або менш
автономного існування в сім'ї до самостійного творення
себе і власної долі, до самоствердження власного «Я» у
творчій професійній діяльності.

9. Юнацький вік. Юність — завершення перехідного ста­
ну від дитинства до дорослості, вступ у світ дорослих. У
психологічному плані в цей час (18—23 роки) відбувається
саморозвиток, свідоме самовдосконалення. Це остання ста­
дія підготовки до дорослості, до практичної професійної
діяльності. Соціальну ситуацію розвитку можна визначити
як поріг дорослого життя.

Час юності розподіляється на два підперіоди. В перший підперіод відбувається переважно особистісне самовизна­чення, коли встановлюються дружні стосунки з оточенням, відбувається злиття «Я» і «Ти» у міжособистісному спіл­куванні. У другий підперіод провідною діяльністю стає кон­кретне професійне самовизначення — вибір спеціальності, професійна підготовка у навчальному закладі, вибір місця роботи і трудова діяльність.

10. Молодість. Це початковий період (24—ЗО років) зрі­
лості. Перший стан молодості психологічно характеризу­
ється як час пошуків себе, вироблення індивідуальності,
усвідомлення себе як дорослої людини з відповідними пра­
вами й обов'язками, формування конкретнішого уявлення
про майбутнє життя, зустрічі з майбутнім подружжям, одру­
ження тощо. В цей час відбувається перехід до другого,
«осілого» періоду молодості. Перед особистістю постає зав­
дання спеціалізації в обраній професії, набуття майстер­
ності. Але можлива і свідома зміна професії, якщо попе­
редній вибір не виправдав себе.

11. Перехід до розквіту. На цій стадії (близько ЗО років),
на думку деяких психологів, відбувається велика криза в
житті людини, коли її уявлення про життя розходяться з
дійсністю, життя перестає здаватися легким і зрозумілим,
іноді руйнуються основи способу життя, перебудовується
вся особистість. Це наслідок окремих помилок у попередній
період, недостатнього розуміння складних процесів життя,

неглибокого аналізу минулого та самоаналізу власної осо­бистості.

12. Розквіт. Середина життя, «золотий вік» людини (31—
40 років) — період найвищої працездатності й віддачі. Осо­
бистість набуває багатого життєвого досвіду, стає повно­
цінним спеціалістом, сім'янином, досягає вершин творчос­
ті. Виникає потреба передати людям те найкраще, що нако­
пичено, напрацьовано. Наприкінці цього періоду людина
вперше замислюється над запитанням «Що залишається лю­
дям?»

13. Зрілість. У 40—55 років людина досягає вершини
професійної майстерності, певного становища в суспільстві,
накопичує професійний досвід спілкування з людьми. Пот­
реба передати досвід реалізується в учнях, послідовниках, у
колективній творчості, що набуває статусу провідної діяль­
ності. В цей період знову постає питання сенсу життя, але у
специфічній формі підбиття підсумків прожитого, Напри­
кінці періоду зрілості можлива криза, пов'язана зі змінами
соціальної ситуації та віковою перебудовою організму.

14. Старість. Період старості починається десь із 55 років і
являє собою природну і здорову частину життя, що має бути
щасливою для людини й корисною для суспільства. Ста­
рість можна розділити на похилий вік (55—75 років), ста­
речий вік (75—90 років) та довголіття (понад 90 років).

Провідна потреба похилого віку полягає в переданні мо­лодому поколінню набутого досвіду. Вона реалізується у спілкуванні з іншими людьми. У людей похилого віку вияв­ляються також потреби в колективі, у повазі до себе, у самоствердженні.

Провідною для людини старечого віку є діяльність із самообслуговування. Вихід на пенсію часто викликає різні кризові перебудови як фізіологічного, так і психологічного характеру. Тому він не повинен бути різким, не супровод­жуватися розривом усіх зв'язків з трудовим колективом та колом друзів, Накопичений упродовж життя досвід, сфор­мовані раніше особисті якості, життєва мудрість — усе це має полегшувати адаптацію людей старечого віку до нової ситуації становлення особистості. Старіння — це не стільки розпал, згасання усіх рівнів життєдіяльності людини, скіль­ки включення багатьох пристосувальних систем особистості до цієї вікової ситуації.

Останнім часом дедалі більше усвідомлюється необхід­ність підготовки людини до старості, оволодіння вмінням

старіти, керувати особистісними перебудовами, що супро­воджують геронтогенез, який може тривати десятиліття. Лю­дина має знати, що старість може бути календарною, біоло­гічною і психологічною. Ці три види старості, звичайно, можуть не збігатися. Психологічно людина може постаріти і в молодому або зрілому віці, а може бути молодою і у старечому віці. Такі фактори, як життєва мудрість, твор­чість, повага і турбота оточуючих, визнання внеску старої людини у суспільне життя, живий зв'язок у молодим поко­лінням, можуть значно розширити межі старості, полег­шити останній період життя людини.

-

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: