Загальна характеристика західноєвропейської філософії.

Входячи у нову історичну епоху, ми спостерігаємо картину зміни світоглядів. Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального фунту всієї античної цивілізації, а разом із ним - руйнування і всього укладу життя.

Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центру. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.

Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії (іноді - від заснування Константинополя), тобто з IV - V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до XV-XVI ст.

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів.

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II - IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" — захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

Прихильники позитивного ставлення — Юстин Мученик (бл. 100 - 165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150—215), Ориген (185 - 254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж попереднє.Варто зауважити, що чотири перші аргументи використовуються у богослов'ї ще й сьогодні.

Другий напрям апологетики - напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125 - 175), Терпгулліана (160 - 220), Арнобія (260 - 327), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з божественним об'явленням, постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно: по-друге, ведуть до розбещеності та гріха; по-третє, складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обгрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.

Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Автустин - Августин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки)(354 -430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Августин виступив сміливим новатором.Особливо уважно розглядає Августин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Августин вважає основним наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння (що дарує людині свідомий вибір поведінки).

Суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ієронім Стридонський (340 - 420), що переклав Біблію латиною; Марціап Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін "тривіуму" та "квадривіуму" протягом усього Середньовіччя; Северин Боецій (480 - 524), твір якого "Розрада філософією" доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Касіодор (477 - 570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії з огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру.

Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX—X ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.

Відмінність між схоластикою і містикою полягаю в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розум}' у справі богопізнання.

У період зрілого середньовіччя (XII - XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів "Реалісти" вважали, що єдина справжня основа буття речей — це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність. Знання цих ідей як найперших істин людина отримує із Святого Письма." Номінаїсти" ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ("номіна"), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу.

У період зрілого Середньовіччя у зв'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Аристотеля.

Фома Аквінський став засновником фомізму - одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Вчення Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри".

Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск Асизький (1182 - 1226), Бернар Клервоський (1091 - 1153) та Джованні Бонавептура (1221 - 1274).

У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214- 1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що "знання є сила", що грунтом наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики. Иоганн Дуне Скотт (1265 - 1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія — теоретичною. У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285 - 1349), розвиваючи ідеї Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумовим. Звідси випливає теза проте, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обгрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутностей (під час обгрунтування) без потреби.

Західноєвропейська філософія епохи Відродження. Епоха Відродження (ХУ-ХУІ ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.В сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.Характерними ознаками культури цього періоду були такі:1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.3. Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «геоцентричний» тип світогляду, притаманний середнім вікам, на «антропоцентричний», тобто світогляд, орієнтований на людину".В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості.

Історичний період кінця XVI до початку XVIII ст. в західно-європейській цивілізації не випадково називають Новим. У суспільному розвитку країн Європи тоді відбуваються суттєві якісні зміни в економічній, політичній і духовній сферах. Саме в XVII ст. визріла необхідність докорінних перетворень у природознавстві та гуманітарних науках. Від науки чекали конкретних практичних рекомендацій пожвавлення, удосконалення життєдіяльності окремої людини, перебудови життя суспільства, що дедалі більше оновлювалося і ускладнювалося.

XVII ст. - період діалогу і компромісів між наукою і релігією, світською і релігійною культурою. Панівний у суспільній думці Середньовіччя і епохи Відродження релігійний світогляд частково відходить на другий план, але не на стільки, щоб поступитися атеїзму. Мислителі стоять на позиції компромісу: віддаючи належне релігійній вірі, не заперечуючи ролі церкви у житті людей, визнаючи існування Бога як творця Природи і Людини, обґрунтовують необхідність поглиблення і розширення знань, всебічного розвитку світської культури. Домінуючою формою світогляду стає деїзм або пантеїзм, що дозволяють, не заперечуючи буття Бога,визнавати велич і могутність Природи та її найвищої істоти - Людини.

У центрі уваги Френсіса Бекона - проблема Людина і Природа, особливо такі її аспекти: можливість пізнання природи людиною і формування наукового методу пізнання. На його думку, схоластика - це спосіб філософствування в епоху Середньовіччя, в основі якого лежить схильність до традиційного мислення, посилання на авторитети (Священне писання, вчення Арістотеля)- при пошуках істини. Рене декарт виробив певні правила моралі, визначив життєві цінності, що стали органічним елементом методу «правильно спрямовувати свій розум. В натурфілософії природа розглядається як сукупність тіл, причому ніякої первісної матерії крім незліченної кількості тіл не існує. Увесьуні-версум складається з тіл, пустоти не існує.

Онтологічні і гносеологічні питання томас гоббс розглядає з позицій номіналізму. У відповідності з такою концепцією, матерія, рух, простір, час – лише назви, символи, знаки розуму для визначення різних станів тіл, їх координації. Номіналістська точка зору проводиться філософом і в розумінні суті низки якостей - кольору, звуку, смаку та ін. В xvii ст. Виразно визначилися дві гносеологічні концепції: сенсуалістична (френсіс бекон, джон локк) і раціоналістична (ренедекарт, бенедикт спіноза).

У франції і трохи пізніше в німеччині виникає широкий суспіль ний рух - просвітництво. Власне, свій початок просвітництво бере ще з xvii ст., біля його джерел стояли френсіс бекон і рене декарт. Представники просвітництва - воль-тер, руссо, даламбер, ламетрі, дідро, гельвецій, гольбах.Основний зміст суспільного руху- критика: критика феодальних поглядів, критика релігійного марновірства, критика схоластики як форми філософствування, критика авторитетів та ін. Філософська форма філо-софа-просвітителя до дійсності- її заперечення з позиції розуму

Максимально загостреної форми скептицизм, як спосіб філософствування, набуває в творчості франсу-марі-аруе (1649-1778 рр.), більше відомого в історії культури під псевдонімом вольтер. Як деїст, він стоїть на компромісній позиції між вірою в бога і його запереченням: треба уникати крайностей - релігійного фанатизму і атеїзму.

Жан-жак руссо, на відміну від ідейного супротивника вольтера, не мав ілюзій стосовно можливостей просвітницької монархії і виправдовував революційні дії народу, який вирішив удосконалити або змінити форму правління.

У середині xviii ст. У франції, поряд з вольтером, руссо та іншими мислителя ми, сформувалася плеяда просвітників, які об'єдналися навколо «енциклопедії наук, мистецтв і ремесел», що тоді видавалася - клод-андіан гельвецій (1715-1771 рр.), поль-анрі гольбах (1723-1789 рр.), жан-лерон даламбер (1717-1783 рр.), дені дідро (1713-1784 рр.).Центральне питання їх філософії - традиційна проблема природа-людина-бог. Поняття природа не випадково Ставилося ними першим у смисловому ланцюгу.

У ХІХ столітті відбулася фундаментальна переорієнтація західноєвропейської філософії, пов‘язана з запровадженням принципово нового, некласичного способу філософування. Становлення і розвиток некласичної філософії були зумовлені специфікою соціального розвитку, який знайшов відбиття у духовній атмосфері ХІХ століття, бурхливим розвитком науки, особливо природознавства і ситуацією, яка склалася у межах самої філософії. Знаковою соціальною подією, яка визначала духовну атмосферу у західноєвропейському суспільстві першої половини ХІХ століття була буржуазно-демократична революція у Франції та її поразка. Зростає реакція і виникає розчарування в ідеалах Просвітництва таких як віра у всемогутність людського розуму, віра у прогрес, поширюються пессимістичні умонастрої.

У ХІХ столітті філософія намагається переосмислити свої завдання і можливості. Старий, абстрактно-метафізичний спосіб філософування піддається різноспрямованій критиці і розпочинаються пошуки нових форм організації філософського знання, нових предметних площин філософської рефлексії.

При всьому різноманітті напрямків некласичної філософії усі вони мають певні спільни риси, основні принципи, які є протилежними тим, що були властиві класичній парадигмі філософування.

1. На зміну раціоналізму приходить ірраціоналізм, який має різні ідейні форми прояву. Але усі їх єднає недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумного, яке виводиться на перше місце у вигляді волі до життя (А. Шопенгауер), волі до влади (Ф. Ніцше), інтуіції (А. Бергсон), відчуттів (Мах, Авенаріус), безсвідомого (Фрейд, Юнг), екстрасенсорних здатностей – екстазу, телепатії, парапсихологічних здатностей (у містиків ХХ ст.). Усі ці ірраціональні складові людської психіки розглядаються як первинні, визначальні, непіддатні розумовому осягненню. Це призводить до поширення суб’єктивізму.

2. На зміну абстрактності як зосередженню уваги на якихось надчуттєвих, всезагальних сутностях (Дух, матерія, прогрес, відсторонена істина) та універсалізму як прагненню побудувати всеохоплюючи і всепояснюючи філософські системи приходить філософський мінімалізм – зосередження на конкретних проблемах людського буття (філософія життя, екзистенціалізм, філософська антропологія) чи на конкретних проблемах людського пізнання і мислення, на тих проблемах, які можуть бути доступні науковому дослідженню (позитивізм, прагматизм, герменевтика).

3. На зміну достатньо жорткому розмежуванню і протиставленню матеріалізму та ідеалізму, приходить прагнення подолати їх крайнощі. Впроваджується принцип доповнювальності і плюралізму різних філософських систем, що призводить до відсутності методологічної єдності навіть у межах однієї філософської школи.

4. На зміну оптимістичному умонастрою і вірі у прогрес приходить кризова свідомість і пессимізм, розчарування в ідеї прогресу.

Сучасна західна філософія відрізняється від “класичної” цілою низкою особливостей, зрозуміти які можна, тільки порівнявши їх. Класична західна філософія висунула вимогу пізнання природи і суспільства з метою їхнього розумного перетворення. При цьому більшість мислителів виходило з тези доступності пізнання, і відповідно, можливості досягнути істини будь–якій людині. Такий гносеологічний “демократизм” доповнювався “оптимізмом”.

Надлам класичної філософії відбувся вже в вченнях Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше та їхніх послідовників. Ці видатні філософи показали, що і пізнання і процес добування істини доступні далеко не всім і кожному, світ зовсім не є раціональною єдиною системою, а прогрес наук привів до жахливого для людства наслідку. Вже в Шопенгауера, Ніцше, Керкегора ми знаходимо мотиви більш пізнього етапу західної філософії, що домінують у ній з 20-х р. XX ст. Якщо коротко визначити основні тенденції сучасного філософського мислення на Заході, то треба назвати сцієнтизм, антропологізм, повернення до основ містико-релігійної філософії.

У XX ст. висувається цілий ряд сміливих і нових ідей, що вдало конкурують зі старою “класичною” філософською системою. Це, по-перше, ідея вивчення життя окремої людини і важливість її аналізу, примата вивчення життя індивіду над дослідженням великих людських суспільств (класів, народів, націй, етносів і т.д.). По-друге, цей рух від ідеї вільної і розумної людини, здатний кардинально переробити природу і суспільство і себе особисто, до людини, жорстко детермінованій економікою, політикою, релігією й ін. Виявилося, що в людини є не тільки розум і свідомість, але і підсвідомість, що разом з інтуїцією стає центром сучасної антропології. По-третє, свідомість і розум окремої людини і (що найважливіше) суспільна свідомість не розуміються тепер як незалежна структура. Навпаки, оголошується, що вони виявляються об’єктом маніпуляції з боку різних сил держав, партій, авторитетів і навіть ірраціональних сил – масонів, магів, таємних орденів, партій і т.д.По-четверте, активно проводиться ідея двох не пересічних ліній людського знання – наукового і філософського, що мають своїм кінцевим продуктом “наукову істину” і “філософську правду”. Відповідно, оптимістичні погляди “класичної” західної філософії продовжуються в ідеях “технотронного” “постіндустріального” суспільства. Але куди більшу вагу мають ідеї антигуманістичної сутності науки, що може привести до фізичної загибелі світу у вогні ядерного вибуху або до його деградації шляхом промивання мозків засобами сучасної електронної техніки і тотального контролю над величезними масами людей.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: