Виникнення та становлення християнства

Християнство цілком вписується в одне слово – Христос. Це жертва, яку зробив Христос заради роду людського. Це сприйняття на себе всього єства людського, всього людського ушкодження, всього викривлення, яке спіткало Адама, а потім і всіх його нащадків через відпадання від Бога.

Отже, перше, що притаманне тільки християнству, а не іншим релігіям, − це твердження, що Бог є любов. В інших релігіях те вище, чого досягла релігійна свідомість в природному порядку, є уявлення про Бога як про праведного, милостивого Суддю, справедливого, але не більше. Християнство стверджує щось особливе: що Бог є любов і тільки любов. На превеликий жаль, це християнське розуміння Бога насилу знаходить собі шлях до свідомості і серця людини. Бог-любов ніяк не сприймається «старою» людською свідомістю. Тим більше що образ Бога-Судді зустрічається і в Євангелії, і в посланнях апостольських, і в святоотецьких творіннях. Але яка специфіка вживання цього образу? Він має винятково повчально-пастирський характер і відноситься, за словом святителя Іоанна Златоуста, «до розуміння людей більш грубих». Як тільки ж питання стосується викладу істоти розуміння Бога, ми бачимо зовсім іншу картину. Стверджується з повною визначеністю: Бог є любов і тільки любов. Він не підвладний ніяким почуттям: гніву, страждання, покарання, помсти і т.д. Ця думка властива всьому Переданню нашої Церкви. Ось хоча б три авторитетних висловлювання[2].

Друга особливість християнства (на сьогоднішній момент правильніше сказати - Православ'я) стосується істоти духовного життя людини. Християнство цілком спрямоване на зцілення душі, а не на заробіток блаженства і раю. Преподобний Симеон Новий Богослов вказує: «Ретельне виконання заповідей Христових навчає людину (тобто відкриває людині) його немочі». Звернемо увагу, що підкреслюється преподобним Симеоном: виконання заповідей робить людину не чудотворцем, пророком, учителем, не гідним всяких нагород, дарів, надприродних сил - що є найголовнішим наслідком «виконання» заповідей у всіх релігіях і навіть метою. Християнський шлях веде людину зовсім до іншого - до того, щоб людина побачила найглибшу пошкодженість людської істоти, заради зцілення якої втілився Бог Слово і без пізнання якої людина в принципі нездатна ні до правильного духовного життя, ні до прийняття Христа Спасителя.

Християнство говорить про воскресіння як факт, що настане внаслідок Воскресіння Христового. Кожен що від Христа не може не воскреснути.

Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із східних районів Римської імперії − Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи з повстанцями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії, а щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусь перспективу в житті. Та частина рабів і пригноблених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв і свою роль також цілий ряд інших соціальних обставин. Існування імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римської імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і привів їх у зв'язку з цим до підтримки християнської релігії.

Античне християнство мало свої ідейні джерела, головними з яких були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. Із Старого завіту було взято багато сюжетів та образів для створення «бібліографії» нового Бога Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина терміна «месія» (буквально «помазаник», у перекладі — посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Великий вплив на християнство мали ідеї Філона та Сенеки. Александрійський філософ Філон висунув ідеї про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскетизму та страждання. Ним було розроблене вчення про Логос, яке розвиває погляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім'я Логос (у перекладі з грецької − слово), що месія сам є Богом. Слідом за Філоном християни дали ім'я і своєму месії і також визнали його Богом. Прийняли вони й ідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм та страждання як шлях урятування душі. У римлянина Сенеки християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, урятування душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту, одним з районів діяльності якої було стародавнє місто Кумран. Кумраніти по-своєму розвивали вчення про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною, що його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося і що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Митри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великий. Ретельно аналізуючи міфи про східних богів, ми знаходимо разючий збіг подій, про які йдеться у них, з подіями, викладеними у міфі про Христа (переслідування немовляти злим царем, чудеса зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, що вони були одним з найважливіших джерел біографії Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні періоди: первісне християнство (від середини 1 ст. до середини II ст,), раннє християнство (від середини II ст. до початку IV ст.) та пізнє християнство (від початку IV ст. до кінця V ст.).

Общини первісного християнства складалися з бідних елементів, тому вони були релігією пригноблених. Церкви не було — вона тільки формувалася. У період раннього християнства в общини дедалі більше почали вливатися заможні люди, які утворювали всередині общин особливий соціальний прошарок і поволі захопили керівництво ними. Християнські общини, які почали називатися парафіями, об'єдналися у більш значні одиниці — єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква, що виникла, стала на захист існуючих порядків.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина (323—337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська, александрійська та антіохійська. У кінці IV ст. до них приєдналася константинопольська, а у V ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор, тобто з'їзд духівництва, який відбувся у 325 р. у Нікеї (Мала Азія). Собор був названий Вселенським тому, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Скликання собору означало створення єдиної християнської церкви, бо в особі вселенських соборів духівництво імперії отримало свій вищий керівний центр. Хоча Вселенські собори скликалися по-рівняно рідко (з IV по VIII ст. було скликано всього 7), все ж вони відігравали важливу роль: об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалося «святе письмо» християн — Біблія. Етап античного християнства змінився етапом феодального християнства (VI—XV ст.), коли відбувся розкол церкви на православ'я та католицизм. Передумовою розколу був поділ Римської імперії у кінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі і наступне завоювання у кінці V ст. західної імперії германськими племенами. На території, котра раніше належала Західній імперії, утворилися численні феодальні держави. Східна імперія як єдина існувала до кінця XV ст.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: