ТОР 5 статей:
Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия
Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века
Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка
Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы
КАТЕГОРИИ:
- Археология
- Архитектура
- Астрономия
- Аудит
- Биология
- Ботаника
- Бухгалтерский учёт
- Войное дело
- Генетика
- География
- Геология
- Дизайн
- Искусство
- История
- Кино
- Кулинария
- Культура
- Литература
- Математика
- Медицина
- Металлургия
- Мифология
- Музыка
- Психология
- Религия
- Спорт
- Строительство
- Техника
- Транспорт
- Туризм
- Усадьба
- Физика
- Фотография
- Химия
- Экология
- Электричество
- Электроника
- Энергетика
Відомі літописи Київської Русі
Фольклор
Найбільші групи, на які поділяється лірика: родинно-побутові пісні, трудові та календарно-обрядові пісні.
У родинно-побутових піснях оспівується життя в родині, стосунки між членами сім'ї і т.д. Часто можна почути дуже розповсюджені пісні про кохання, які теж належать до родинно-побутових пісень. Основними їх героями є батьки та діти, коханий і кохана, свекруха та невістка тощо. Наприклад, пісня “А я в батька росла”: А я в батька росла,/ Одиниця була,/ Мене мати не жаліла - / Взяла, заміж віддала./ Віддала мене мати / У чужу стороні,/ Між велику сім'ю./ А чужа сторона / І без вітру шумить, - / Чужий батько, чужа мати / І не б'ють, то болить.
Соціально-побутові пісні оспівують стосунки між людьми різних прошарків суспільства, а також - життя громадян. До соціально-побутових пісень належать чумацькі, рекрутські та солдатські, кріпацькі, козацькі, бурлацькі і наймитські та стрілецькі пісні.
Календарно-обрядові пісні — це ліричні твори, якими супроводжуються обряди та ритуали, пов'язані з циклічністю природи, зі зміною пір року. До них належать колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, гагілки, русальські пісні, обжинкові пісні тощо.
Соціально-побутові пісні - це великий масив епічних народнопісенних творів про економічні та політичні умови життя різних соціальних груп населення, про їхню історичну роль у становленні та розвитку українського суспільства, у формуванні національних норм етики й моралі.
Соціально-побутові пісні різнопланові і за тематикою, і за сюжетами, і за мотивами, і за колоритністю образів. Для них характерне поєднання реалістичної конкретності з метафорично-символічною образністю, вони багаті на традиційні для народного епосу метафори, постійні епітети, порівняння.
Це пісні про гірку долю простого люду в умовах тоталітарних режимів, соціальну нерівність, громадські, родинні, побутові конфлікти, природне віковічне прагнення народу до волі, пошуки шляхів до кращого життя тощо.
У соціально-побутових піснях українського народу узагальнено відбився світ людських доль в усьому його різноманітті. Як писав Микола Гоголь, для України народні пісні - це все: «і поезія, і історія, і батьківські могили».
За тематичними і жанровими ознаками соціально-побутову фольклористику розділяють на такі цикли пісень: козацькі, гайдамацькі, рекрутські, солдатські (жовнірські), бурлацькі, заробітчанські (строкарські), чумацькі, кріпацькі, наймитські, родинні, сирітські та ін. Кожен з цих циклів має свої особливості, але всі вони об'єднані соціальними мотивами і найкраще характеризують певну історичну епоху.
Історичні пісні — це ліро-епічні твори героїчного характеру про важливі події минулого та відомих історичних осіб.
Історичні пісні
| Ой, Морозе, Морозенку, Ой, да Ти славний козаче! За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче. Ой, не так же Україна, Як те горде військо. Заплакала Морозиха, Ідучи на місто. Ой, не плач же, Морозихо, Не плач, не журися, Піди з нами, козаками, Меду-вина напийся. "Чогось мені, козаченьки, Мед-вино не п'ється: Десь мій син Морозенко З татарами б'ється". Із-за гори, з-за кручі Удале військо виступає, Попереду Морозенко Сивим конем виграває. Та схилив вже голівоньку Сиву коню аж на гриву, Та й розпустив чорні кудрі Сиву коню до копитів. То ж не грім в степу горгоче, То ж не хмара світ закрила - То ж татар велика сила Козаченьків обступила. Бились з ранку козаченьки До ночі глухої, Козаків лягло чимало, А татар - утроє. Ні один козак не здався Живим у неволю, Полягли всі, Не вернувся ні один додому. | Не вернувся Морозенко, Голова завзята, - Замучили молодого Вороги прокляті. Вони ж його не стріляли Й на четі не рубали, Тільки з його, молодого, Живцем серце виривали. Взяли його, поставили На Савур-могилу: "Дивись тепер, Морозенку, На свою Вкраїну!" ЧИ НЕ ТОЙ ТО ХМІЛЬ (Пісня про Богдана Хмельницького) Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється? Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється. Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду, Гей, не один лях лежить головою в воду. Не пий, Хмельницький, дуже той Жовтої Води: Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди. «А я ляхів не боюся і гадки не маю, За собою великую потугу я знаю, Іще й орду за собою веду: А все, вражі ляхи, на вашу біду». Утікали ляхи — погубили шуби... Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби Становили ляхи дубовії хати, Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати! Утікали ляхів де якії повки, Їли ляхів собаки і сірії вовки. Гей, там поле, а на полі цвіти,— Не по однім ляху заплакали діти. Гей, там річка, через річку глиця,— Не по однім ляху зосталась вдовиця! |
Балада (фр. ballade, від прованс. ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. З початку виникнення балада вживалася як любовна пісня до танцю.
| Балади бувають: 1. Історичні. 2. Міфологічні. 3. Ліричні. 4. Трагедійні. 5. Розбійницькі. 6. Сімейно-побутові. | Ознаки балади: · жанр фольклору, віршований, ліро-епічний твір; · зосередження уваги на моральних проблемах; · напружений сюжет; · легендність та фантастичність; · драматична, часто несподівана розв'язка; · присутність оповідача; · використання діалогів і повторів; · невеликий обсяг. |
| Бондарівна У містечку Богуславку Каньовського пана Там гуляла Бондарівна, як пишная пава. У містечку Богуславку сидить дівок купка, Межи ними Бондарівна, як сива голубка. Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв, Обійняв він Бондарівну та й поцілував. «Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!» Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо: «Тікай, тікай. Бондарівно, буде тобі лихо!» Ой тікала Бондарівна з високого мосту; Сама ж вона хорошая, хорошого зросту. Ой тікала Бондарівна помежи горами, А за нею два жовніри з голими шаблями. Ой повели Бондарівну помежи крамниці, — Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці: «Ой чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити, | А чи волиш. Бондарівно, в сирій землі гнити?» «Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити. Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!» Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала. Ой вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала... «Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати: Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!» Ой посунув пан Каньовський по столу таляри: «Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум'яне! Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, — Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!» Ударився старий Бондар в стіну головою: «Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!» Ой поклали Бондарівну на тесову лавку, Поки звелів пан Каньовський викопати ямку. Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки звелів пан Каньовський зробить домовину. Ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали! |
Балада «Бондарівна» розповідає про горду дівчину Бондарівну, яка не прийняла залицяння пана Каньовського й різко йому відмовила, її схопили жандарми (жовніри) й привели до пана. Той наказав вибирати: чи з ним жити, чи в сирій землі гнити. Дівчина вибрала останнє, і пан її застрелив. А батькові, старому Бондареві, дав грошей «за хорошу дочку». У творі висловлюється захоплення гордою дівчиною, яка не захотіла з нелюбом жити, не здалася, і осуд жорстокого пана-вбивці. Балада побудована на діалогах, із використанням повторів, звертань, окличних речень, порівнянь та епітетів.
Дума — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть. Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.
Слово «дума» часто зустрічається у давньоукраїнських рукописних джерелах на означення думки, мислення. Лише згодом воно набуло дещо іншого значення і ним став визначатися жанр епічного поетичного твору, епічної пісні героїчного плану. Хоч ті думи, що збереглися до наших днів, виникли, вочевидь, приблизно у 15 столітті, оскільки відтворені в них історичні події не виходять за межі 15 — 18 ст., незаперечним є факт, що до того українці вже мали досить розвинутий героїчний епос, який ліг в основу виникнення дум. У літописах неодноразово згадується про княжих співців-поетів, що складали пісні на честь героїв, у своїх творах возвеличували подвиги князів і дружини.
Первісно слово «дума» вживалось для означення жанру пісні на честь померлого чи загиблого лицаря — саме в такому значенні воно вживається у писемних пам'ятках 16 століття. Відтоді збереглися не лише окремі згадки про те, що українці виконували думи, а й описи манери їх виконання з вказівкою на те, що вони супроводжувались грою на музичному інструменті. На означення інструмента, яким користувалися співці дум, найчастіше вживається у давніх письменах слово «кобза». Думку про те, що первісні думи складалися на честь загиблого героя, підтверджують дослідження, які вказують, що епос багатьох народів за своєю природою, за походженням пов'язаний з плачами і похоронними голосіннями.
Стосовно українських дум вперше це зауважив Михайло Максимович, а потім продовжив і розвинув цю думку Філарет Колесса, який довів, що думи близькі до народного голосіння своєрідною формою поетичного і музичного вислову. Ф. Колесса дослідив і встановив, що думи та голосіння споріднює мелодійна та ритмічна близькість (речитативний стиль), нерівноскладовість віршових рядків, перевага дієслівних рим, певна імпровізація тексту і музики.
Голосіння існували у праслов'ян здавна — голосили за померлим родовим ватажком чи героєм ще у незапам'ятні часи (ця традиція є чи не у всіх народів). Але коли у народній свідомості витворюється культ князя-богатиря — відважного лицаря, що віддає своє життя за спільні інтереси народу і держави, — давніми голосіннями уже не можна було висловити всі почуття і настрої, щоб гідно оплакати загиблого. Тому виникають пісні-плачі, у зміст яких, крім оплакування смерті народного героя, вноситься похвала його справам і подвигам, звершеним за життя, і запевнення, що його слава не загине, а збережеться у наступних поколіннях. Про такі пісні йдеться у рукописах арабських мандрівників, в яких вони описують похорони у слов'ян (зокрема, на території Київської Русі). Очевидно, ці пісні і стали перехідною ланкою від похоронних пісень-плачів до героїчних дум у сучасному розумінні цього жанру. До того часу, поки ці пісенні твори почали називати думами, в народі побутували назви «невольничі плачі», «лицарські пісні», «козацькі псалми».
Думи поділяються на:
1. Думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (14 — 15 ст.— рання козацька доба).
2. Думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (16 — поч. 17 ст. — доба Хмельниччини і Гетьманщини).
3. Соціально-побутові думи (кін. 17 ст. — період Руїни, політичного занепаду).
Незважаючи на гнучкість виконання дум, досить стрункою і сталою є їх композиція, що характеризується рисами властивими тільки цьому жанру. Вона в абсолютній більшості текстів зберігає одні і ті ж складові елементи, жанрову структуру.
Думи починаються поетичним заспівом, який кобзарі часто називають «заплачкою». Цей початок найчастіше будується на основі художнього паралелізму:
Як у неділю рано-порано
Не голосні ї дзвони задзвонили,
Не сизопері орли защебетали,
А не сивая зозуля закувала;
То бідні невільники, сидя в неволі, заплакали.
(«Дума про невольників»)
Після заспіву йде власне дума (розгортання сюжету з усіма епічними елементами композиції і ліричними відступами).
У канву сюжету можуть вводитися додаткові епізоди, але, як правило, дума не буває надмірно ускладненою: сюжет розгортається лінійно в хронологічній послідовності, події передаються якнайприродніше без елементів фантастики та несподіваних поворотів у розвитку дії.
Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу:
Дай, Боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хороші мислі мали,
Неприятеля під ноги топтали
Справа не вмре, не поляже,
Од нині довіку.
Даруй, Боже, на многії літа!
(«Козак Голота»)
Часто, окрім проголошення слави героям, у закінченні висловлюється побажання добра народові чи безпосередньо слухачам думи:
Дай, Боже, на здоров'є на многії літа
Всім православним християнам,
На многії літа
До кінця віка.
(«Іван Богословець»)
Фабули та сюжети дум, як правило, пов'язані з історичним минулим народу, описують певні події, часто конкретних осіб. Побудовані вони за схемою епічних сюжетів, де присутні всі складові компоненти — зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв' язка. Рідше у твір вводяться ліричні відступи, що відіграють роль прологів та епілогів. Сюжет більшості дум, подібно до балад, розгортається в напруженому двобої протилежних сил — добра і зла. Як правило, це з одного боку козаки, охоронці рідної землі, а з іншого — вороги-нападники.
| Дума про Марусю Богуславку Що на Чорному морі, На камені біленькому, Там стояла темниця кам'яная. Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків, Бідних невольників. То вони тридцять літ у неволі пробувають, Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають. То до їх дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Приходжає, Словами промовляє: «Гей, козаки, Ви, біднії невольники! Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?» Що тоді бідні невольники зачували, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, По річах познавали, Словами промовляли: «Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко! Почім ми можем знати, Що в нашій землі християнській за день тепера? Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Ви, біднії невольники! Та не лайте мене, не проклинайте, Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати, То буде мені, дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати; То буду я до темниці приходжати, Темницю відмикати, Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати». То на святий празник, роковий день Великдень, Став пан турецький до мечеті від'їжджати, Став дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати. Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає,— До темниці приходжає. Темницю відмикає, Всіх козаків, Бідних невольників, На волю випускає І словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невольники! | Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм, То ми не можемо знати, Що в нашій землі християнській за день тепера». Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачуває, До козаків словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невольники! Що сьогодні у нашій землі християнській великодна субота, А завтра святий празник, роковий день Великдень», То тоді ті козаки теє зачували, Білим лицем до сирої землі припадали, Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку, Кляли-проклинали: «Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко, Щастя й долі собі не мала, Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!» То тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачувала. Словами промовляла: «Ой, козаки, Кажу я вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте, Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте, Моєму батьку й матері знати давайте: Та нехай мій батько добре дбає, Грунтів, великих маєтків нехай не збуває, Великих скарбів не збирає, Та нехай мене, дівки-бранки, Марусі, попівни Богуславки, З неволі не викупає, Бо вже я потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного!» Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників, З тяжкої неволі, З віри бусурменської, На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений! Вислухай, боже, у просьбах щирих, У нещасних молитвах Нас, бідних невольників! |
Маруся Чурай
Маруся Чурай (1625—1653) — напівлегендарна українська народна співачка і поетеса часів Хмельниччини що, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші. Також відома як Маруся Чураївна.
За переказами, Маруся Чурай народилася у 1625 (за іншими версіями — у 1628 або 1629) році у сім'ї козацького сотника Гордія. Після смерті батька, який у 1648 році був спалений як бунтівник у Варшаві на багатті, залишилася жити з матір'ю у Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганнусю з заможної полтавської сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, що вона таємно взяла у місцевої бабусі-відьми, але яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році у Полтаві вiд сухот невдовзі після амністії або стала монашкою якогось з українських монастирів).
Образ Марусі Чурай у творах українських письменників
1834 — «Чарівниця»: балада Левка Боровиковського.
1837 — «Чари»: п'єса Кирила Тополі.
1839 — «Маруся, малороссийская Сафо»: повість Олександра Шаховського.
1854 — «Розмай»: балада Степана Руданського.
1876 — «Ой не ходи, Грицю…»: оперета Володимира Александорова.
1882 — «Дай серцю волю, заведе в неволю»: п'єса Марка Кропивницького.
1887 — «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»: драма Михайла Старицького.
1887 — «Маруся Чурай, українська піснетворка»: драма Григорія Бораковського.
1896 — «Маруся Чураївна»: драма Володимира Самійленка.
1909 — «В неділю рано зілля копала»: повість Ольги Кобилянської.
1934 — «Маруся Шурай»: історична п'єса Івана Микитенка (переробка драми М. Старицького).
1967 — «Марина Чурай»: драматична поема Івана Хоменка.
1968 — «Дівчина з легенди»: драматична поема Любов Забашти.
1975 — «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)»: поема Бориса Олійника (збірка поезій «Гора»).
1978 — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»: художній фільм Ростислава Синько, за мотивами твору Михайла Старицького.
1979 — «Маруся Чурай»: історичний роман у віршах Ліни Костенко.
1990 — «Засвіт встали козаченьки...»: історична повість Валентина Чемериса.
До її образу зверталися також Іван Сенченко («Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці»), Марія Вольвач (п'єса «Охайнулась, та пізно»), В. Черемша (повість «Маруся Чурай», 1969), Юзеф Богдан Залеський, Ольга Чюміна (Михайлова) та ін.
| Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться, Ой як болить моє серце, А сльози не ллються. Трачу літа в лютім горі І кінця не бачу. Тільки тоді і полегша, Як нишком поплачу. Не поправлять сльози щастя, Серцю легше буде, Хто щасливим був часочок, По смерті не забуде... Єсть же люди, що і моїй Завидують долі, Чи щаслива та билинка, Що росте на полі? | Що на полі, що на пісках, Без роси, на сонці? Тяжко жити без милого І в своїй сторонці! Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися. Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе З горя висихаю. До кого я пригорнуся, І хто приголубить, Коли тепер того нема, Який мене любить? | За світ встали козаченьки В похід з полуночі, Виплакала Марусенька, Свої ясні очі. Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, Та за свого миленького Богу помолися! Стоїть місяць над горою, А сонця немає. Мати сина в доріженьку Слізно проводжає: «Іди, іди, мій синочку, Та не забаряйся, За чотири неділеньки Додому вертайся!» | «Ой рад би я, матусенько, Скоріше вернуться, Та щось мій кінь вороненький В воротях спіткнувся. Ой Бог знає, коли вернусь, В якую годину; Прийми ж мою Марусеньку Як рідну дитину!» «Ой рада б я Марусеньку За рідну прийняти, Та чи ж буде вона мене, Сину, шанувати?» «Ой не плачте, не журітесь, В тугу не вдавайтесь: Заграв кінь мій вороненький, Назад сподівайтесь!» |
Давня література
Княжа добабула дуже багата на різні твори - усна народна творчість, переписування й перекладання церковних книжок після того, як Україна прийняла християнство, та оригінальні твори. Оригінальні твори включали Слово про закон і благодатьмитрополита Іларіона, Паломникігумена Данила, літописи, де були описані історичні події до 1292-го року, Поучення дітямкнязя Володимира Мономаха і Слово про похід Ігоря, найкращий твір Княжої доби. Твори Княжої доби були переважно релігійного змісту, мали релігійний характер і були написані церковнослов’янською мовою.
Середня доба - це доба татарських нападів і доба козаччини. В той час повстали козацькі думи, які співали кобзарі-бандуристи. В Середній добі прийшли в Україну також впливи із Заходу,оскільки Гуманізм і Реформація і в Україні почали творити високі школи (Острозька академія і Києво-Могилянська академія).
Відомі літописи Київської Русі
1. «Повість минулих літ» (або «Початковий літопис»).
2. «Київський літопис».
3. «Галицько-Волинський літопис».
«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ»
Особливе місце у розвитку літератури займало літописання. Це літературне явище, якого не знала жодна країна Західної Європи. Літописи – це історичні твори, у яких розповідь ведеться за роками (літами), тобто це зведення (звід) у хронологічному порядку коротких записів та докладніших розповідей про історичні події. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо».
Повість минулих літ», або «Початковий літопис» — літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі, у якій подано докладні відомості про територію, заселену слов’янськими племенами, про полян, древлян, радимичів, сіверян та інші племена, їх мову, звичаї. «Повість минулих літ» висвітлює також історію князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, походження назв міст і селищ, відбиває настрої різних суспільних верств (ТЕМА).
У тесті твору використано перекази, оповідання, повісті, легенди.
Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117.
Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубецькому монастирі 1118 року для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.
Ідея: потрібно служити рідній землі, піклуватися про її честь та благополуччя, щоб держава була могутньою, а народ – щасливим; об’єднання всіх руських земель.
Мотиви: 1)захоплення безстрашшям князів та героїчним минулим Руської землі; 2) сум з приводу княжих чвар та міжусобиць.
Розпочав його вивчення у 18 ст. В. Татіщев, продовжували М. Погодін, К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров та ряд ін. Вперше повний переклад українською мовою і ґрунтовний аналіз «П.м.л.» здійснив у 1990 Л.Махновець, запропонувавши називати «П.м.л.» «Літописом руським за Іпатським списком».
Продовженням «Повісті минулих літ» є «Київський літопис» (описано події з 1118 до 1200 року) та «Галицько-Волинський літопис», який продовжує опис подій до 1292 року.
“Повість минулих літ” була й залишається невичерпним джерелом творчості митців слова. Під її впливом були створені романи С.Скляренка “Святослав” і “Володимир”, романи П.Загребельного про Київську Русь (“Диво”, “Євпраксія”, “Смерть у Києві”, “Первоміст”), певною мірою роман Валерія Шевчука “На полі смиренному”, що є своєрідною психологічною травестією такої пам’ятки Київської Русі, як Києво-Печерський патерик. У томі першому “Марсового поля” ми знайдемо віршовані переспіви Валерія Шевчука та Василя Яременка епічних уривків “Повісті минулих літ”, за мотивами її написана й поема “Княжа Україна” Олександра Олеся, історичні оповідання Наталени Королевої, Сергія Плачинди, Раїси Іванченко, Валерія Шевчука, що увійшли до першого тому “Дерева пам’яті”.
Крилаті вислови ***Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу – це джерела мудрості. Книга – бездонна глибина, ми ними в печалі втішаємось, вони - узда для тіла і душі. Мудрість – велика.***Все в любові відбувається. Заради любові й гріхи розсипаються.***Всякий чоловік, коли спершу покуштує солодощів, потім не захоче гіркого приймати.***Коли старанно пошукаєш у книгах мудрості, то матимеш велику користь для душі. Бо той, хто часто читає книги, той з Богом бесідує, або зі святими мужами.***Мертвий сорому не має.***Согрішили – і покарані, як согрішили – так і страждаємо.***У чому тебе застану, у тому тебе й судитиму.***Як добре і як красно, коли житимуть брати разом!***Якщо хтось на цьому світі бідний - то буде й на тому, якщо хто багатий тут – то буде і там.***Якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне від вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли в ненависті будете жити, в сварках і міжусобицях, то самі загинете, і землю батьків, і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим.***Найбільші зусилля і жертви – це лише наш обов’язок супроти минулих і майбутніх поколінь. Про заснування Києва Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаєм, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися. Про помсту княгині Ольги Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми — голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми». І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна. Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить».І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні.Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його [тут] був Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин.І сказали деревляни: «Осе князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава [візьмемо] і зробимо йому, як ото схочем». І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим [узвозом] у човні, бо тоді вода текла біля Гори київської, і на Подоллі не сиділи люди, а на Горі.Город же Київ був [тут], де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у городі, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було поза городом; поза городом був і двір теремний другий, де є двір доместиків, — за святою Богородицею над горою, — саме тут був терем кам'яний. І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і позвала [їх] Ольга до себе, і мовила їм: «Добрі гості прийшли». І сказали древляни «Прийшли, княгине». І мовила їм Ольга: «Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?» І сказали деревляни: «Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: «Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя Мала», — бо ім'я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: «Люба мені є річ ваша. Мужа свойого мені вже не в скресити, а вас хочу я завтра вшанувати перед людьми своїми. То нині ідіте в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І вознесуть вас у човні». І відпустила вона їх у човен.Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза городом. І назавтра Ольга, сидячи в теремі, послала по гостей. І прийшли до них [кияни], кажучи: «Зове вас Ольга на честь велику». Вони ж сказали: «Не поїдемо ми ні на конях, ні на возах, ні пішки [не] підемо, а понесіте нас у човні». І сказали кияни: «Прийдеться нам [нести]. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче [йти] за вашого князя». І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, [так] і вкинули з човном у яму. І, приникнувши [до ями], Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх. І пославши Ольга [послів] до деревлян, сказала: «Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліте до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські». Це почувши, древляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали по неї.Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мийню, кажучи [їм] так: «Помившись, прийдіте до мене». Вони, [слуги], тоді розпалили мийню, і ввійшли древляни [туди], і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла [Ольга] запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі.І послала вона [послів] до деревлян, кажучи так: «Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів много коло города, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму». Вони ж, почувши [це], звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?» А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п'ять тисяч. А Ольга вернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх.У РІК 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем».І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись.І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хоч досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину, і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй] сказали: «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого». І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинила тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду назад». Запитали тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? Ми раді дати і медом і хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і г три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі тож дайте мені се мале».Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і піду в город свій Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [пр все] людям. І обрадувалися люди в городі.Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив'язат трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою прив'язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли. І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх. А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину. Про напад хозарів По сих же літах, по смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [ поляни ] деревлянами та іншими навколишніми [племенами]. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину».Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову».А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням.Так [було] й за фараона [Рамзеса?], цесаря єгипетського, коли привели перед фараона Мойсея, і мовили старці фараонові: «Сей усмирить землю Єгипетську». Як воно й сталося:погинули єгиптяни од Мойсея, а спершу [євреї] були в рабстві у них. Отак і ці [хозари]: спершу вони володіли, а опісля [ними] самими володіють.Як ото воно й сталося: володіють бо хозарами руські князі й до сьогоднішнього дня.«Слово о полку Ігоревім»
«Слово о полку Ігоревім» –найвидатніша світська пам’ятка Київської Русі 12 ст., шедевр світової літератури, створений під враженням походу новгород-сіверського кн. Ігоря Святославича та інших руських князів проти половців 1185. Поразка русичів послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної землі і народу, про необхідність всенародного єднання для відсічі ворогам. Автор не відомий, але це високоосвічена і талановита людина. «Слово» — глибоко патріотичний твір, йому притаманні ліризм, драматизм, багатство та оригінальність поетики, яскравість картин і образів. Пам’ятку виявив О. Мусін-Пушкін у 80-х pp. 18 ст. у рукописному збірнику поч. 16 ст. і надрукував її у Москві 1800. Під час пожежі у Москві 1812 року рукопис «Слова» згорів. Твір цей знайшов відгук в останніх частинах "Енеїди" Івана Котляревського. Найраніший український переклад твору здійснив 1833 р. Маркіян Шашкевич (до нас дійшов лише "Плач Ярославни"), потім — його друг Іван Вагиленич. 1857 р. пам'ятку талановито перевершував видатний український учений Михайло Максимович, а в 1860 р. — Степан Руданський. Дуже добре знав і любив "Слово о полку Ігоревім" Тарас Шевченко. Перекладали та переспівували "Слово" Іван Франко, Юрій Федькович, Панас Мирний, Микола Чернявський, Василь Щурат, Борис Грінченко, Микола Грунський, Максим Рильський, Наталя Забіла, Василь Шевчук та інші українські письменники і вчені.
Тема – невдалий похід князя Ігоря на половців.
Ідея – заклик руських князів до єднання перед навалою монгольських полчищ (найкраще розкривається через образ Святослава Київського).
Головні персонажі: Ігор Святославович (князь Новгороду-Сіверського), Всеволод (князь Курський), Святослав (князь Рильський), Володимир Путивльський та Олег (обидва сини Ігоря); Святослав (князь Київський), Ярославна, автор; Овлур (допоміг Ігореві втекти), Гза, Кончак.
Головний образ – образ Руської землі. Природа у «Слові…» не є поза сюжетним елементом, вона виступає дійовою особою (допомагає Ігореві, коли він утікає з полону; Ярославна звертається з проханням до вітру, сонця, Дніпра як до живих істот). Природа активно діє (попереджає з допомогою затемнення про небезпеку), співчуває руському війську (дерева од горя хиляться до землі тощо), вороже налаштована проти половців.
Будова твору (кількість частин): "Слово о полку Ігоревім" розпочинається своєрідним вступом-заспівом. Далі йдуть три частини. У першій автор розповідає про похід, бій і поразку Ігоря. У другій — звертається до князів, щоб ті об'єдналися і виступили за рідну землю. У третій частині йдеться про втечу Ігоря з полону. Завершується твір хвалою руським князям і дружині. Кожна частина містить багато закликів, роздумів, спогадів.
Одним із найяскравіших фрагментів "Слова о полку Ігоревім" є т. зв. "Плач Ярославни" – епізод, де дружина князя Ігоря Ярославна звертається до вітру, Дніпра й сонця з проханням повернути їй коханого.
Твір містить «сон» Святослава і його «золоте слово» (про об’єднання Київської Русі).
Події твору відбуваються у 1185 році.
На березі Дінця – затемнення сонця.
Вирішальна битва відбувається на ріці Каялі.
Жанр твору: ліро-епічна поема (близько стоїть до народних плачів та співання слави).
Крилаті вислови (хто і кому сказав): криваве вино (автор), ламати списа кінець поля половецького (Ігор), лисиці брешуть на щити (автор), розтікатися мислію по древу (автор).
Літопис – хронологічний запис історичних подій.
Стислий переказ
СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ
Заспів
Мова буде йти «по билицях нашого часу, а не за вимислом Бояна. Боян бо віщій, якщо хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами...» Згадував він у своїх піснях «давніх часів усобиці», прославляв старого Ярослава [Мудрого], хороброго Мстислава [брата Ярослава]. Співець накладав пальці на живі струни гусел і вони «князям славу рокотали».
Ця розповідь «від [часів] старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю... навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую».
Повість розкаже про надії, пов'язані з невдалим походом весною [1185 p.] Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових кочівників - половців.
Ігор рушає в похід; загрозливі віщування
Ігор підготував військо до виступу проти ворога. Його бажання — відстояти рідну землю від набігу кочовників, «списа переломити кінець поля Половецького», «напитися води шоломом з Дону», здобути особисту славу.
Князя підтримує брат Всеволод. Він промовив: «Один брат [у мене], один світ світлий — ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі! Сідлай, брате, свої бистрії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни — воїни вправні: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю — слави».
Виступ у похід руських воїнів проти половців збігався із затемненням сонця. Ігор Святославич звернувся до свого війська: «Браття і дружино! Лучче ж убитим бути, аніж полоненим бути. Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та наДін синій поглянем...» «...Ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила, свист дикий встав поблизу: див3 кличе з верху дерева — велить прислухатись землі незнаємій: Волзі і Поморію, і Посуллю, Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутараканський ідол».
Половці небитими дорогами побігли до Дону великого, бо Ігор сюди військо веде. Злісний крик птахів, звірине виття створюють напружену атмосферу, якесь недобре передчуття.
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: