Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Полемічна література




Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.

Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський.

На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаряз наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року.

Особливого розвитку полемічна література набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку полемічною літератури стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарзі. Х.Філалет гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Поняття "полемічна література"

Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література".

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

Іван Вишенський (? - ? – представник ренесансу)

Помітною постаттю в літературі наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ ст. є Іван Вишенський (близько 1550–1621), про якого ви дізналися з однойменної поеми Івана Франка. Про життя цього письменника знаємо дуже мало. Він народився під Дрогобичем, недалеко від Львова. Точні дати народження й смерті невідомі, про те, ким були його батьки, як минало дитинство і де він здобув освіту, відомостей немає. У зрілому віці Іван Вишенський жив у містах Волині, Галичини й Поділля. Десь у тридцять п’ять років він переїхав на святу гору Афон, що в Греції, і вів аскетичний спосіб життя. Звідси Іван Вишенський надсилав в Україну послання, у яких виступав проти покатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобителям. На Афоні письменник прожив понад сорок років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті — невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних монастирських будівель. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте не дотримався її: відчувши тугу за рідною землею й зваживши на заклики українських братств, Іван Вишенський у 1604 р. прибуває в Україну. Проживши два роки у Львові та інших містах, він повертається на Афон. Тут він наказав замурувати себе в кам’яній печері. У молитвах і роздумах приблизно в сімдесятирічному віці Іван Вишенський помер. До нас дійшло шістнадцять творів письменника, здебільшого це послання (є ще полемічні трактати).

Послання — це віршований або прозовий твір, написаний у формі листа чи звертання до однієї чи кількох осіб.

«Послання до єпископів»— це єдиний твір, який був надрукований за життя автора, він уважається кращим зразком української полемічної літератури.

 

ПОСЛАННЯ ДО ЄПИСКОПІВ

(Скорочено)

Твір починається з глузливого звернення до архієпископа Михайла та ще п'яти єпископів, які підписали унію: «Вельможним їх милості панам». До автора «Послання» дійшов плід їхнього «подвигу, праці, ретельності і старання, писання під назвою «Оборона згоди з латинською церквою і вірою, що служить Риму». Характеризуючи своїх ідейних супротивників, як «піклувальників і будівничих тієї названої згоди, унії зміїної, як її зве руський народ», він запитує, де й хто з них виконував шість заповідей Христових: голодних нагодував, спраглих напоїв, мандрівних упокоїв, голих зодяг, хворим послужив, у темницях одвідував?..»

Чи не самі «їхні милості» чинять голодними і спраглими «бідних підданих», забирають пожертви на прогодування сиріт церковних та тягнуть з гумна стоги та ожереди. Разом із своїми слугами пожирають «отих труд і піт кривавий», горілки проціджувані курять, пиво добірне варять і «в прірву ненаситного черева вливають».

Тоді як самі єпископи об'їдаються, сироти церковні терплять від голоду і спраги, а піддані з дітьми змушені урізати собі пайку хліба, боячись, що не дотягнуть до нового урожаю.

Де вони голих одягали? Чи не самі забирають у людей коні, воли, вівці, податки грошові живцем здирають, у непогідь гонять на важку роботу. Самі ж «яко ідоли» на місці сидять, а якщо й трапиться того «трупа обідолотвореного» кудись перенести, то тільки на колисках, немов дома сидячи, переносяться.

Отак, висмоктавши з своїх підданих їхню кров, силу і працю, своїх прислужників у дорогі сукна вдягають, щоб приємним виглядом їх тішитись. Між тим у бідолашних людей немає навіть «сірячини путящої», аби наготу свою прикрити.

Єпископи повні мішки грішми золотими напихають, «а тії бідаки шеляга, за віщо сіль купити, не мають». Чи не для того вони єпископства домагались, щоб більше майна, маєтностей та прибутків у церкві Божої здобути? Щоб у достатках розкішних, «яку маслі плавати?»

Дочок вони багатим приданим єпископським наділяють, зятям титули найславніші надали.

Далі І. Вишенський наводить приклади розкішного життя та великих статків каштеляна Потія, архієпископа Рогози, який колись був лише небагатим шляхтичем, єпископа Кирила Терлецького, раніше простого попа.

Автор «Послання» аргументовано доводить, що його супротивники не йдуть за Христом. Вони пишаються своєю зверхністю над хлопами, бо купаються у розкошах і навіть воєводи їм низько кланяються. Насправді ж, їм нема чим гордитися. Адже ті архієреї, що Христа вбили, подібні до них в усьому. Так само, як і вони, ті архієреї розкошували і мали багато слуг. Їх також вшановували володарі тих часів — Пілати та Іроди.

А поряд з ними жили й тоді «хлопи Христові» — бідні, поганьблені, биті і повбивані. І були ці хлопи в усі часи чеснішими й славнішими від своїх духовних владик.

Автор «Послання» кидає в обличчя «панам єпископам» гнівне звинувачення: високо сидять вони на місцях єпископських, але не сидять на гідності й чесності; володіють селами, але душами їхніми диявол володіє; пастирями себе звуть, але «есте прокляті»; йменують себе єпископами, але «есте мучителі»; вважають себе духовними [особами], але «есте поганці й язичники».

Григорій Сковорода(1722 – 1794 - представник бароко, його називають «українським Сократом»)

(У біографії виділені крилаті вислови Григорія Сковороди)

Народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки відзначалися побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю. Зростаючи у середовищі мудрої праведності, їхній син з ранніх літ відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань. У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії, де опанував давньоєврейську, грецьку і латинську, німецьку мови (це дало змогу читати письменників і філософів різного часу в оригіналі – Плутарха, Цицерона, Діогена, Еразма Роттердамського тощо). Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків. У 1742 році його запрошують до придворної співацької капели Єлизавети Петрівни в Петербург. Там він отримує звання регента (диригента церковного хору). Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання.

Людина виняткових здібностей і гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур. Як свідчить біограф Г. Сковороди М. Ковалинський, Г. Сковорода грав на скрипці, флейті (так називав Г.Сковорода сопілку), бандурі, гуслях. Особливу пристрасть він мав до флейти.

У 1750 році трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з якої Григорій Савич скористався. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа. Три роки тривала ця експедиція, повернувшись після якої в Україну, Г.Сковорода займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-догматичному погляду на поезію. Сковорода рішуче відкинув вимогу наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу Н. Срібницькому: «Одна справа пастуша сопілка, інша - пастирський жезл». Після цього йому довелося залишити семінарію і він востаннє повернувся до академії. Як здібного вихованця митрополит Тимофій Щербацький у 1753 р. рекомендував його домашнім учителем сина багатого поміщика С. Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари, через рік Сковорода залишив це місце і здійснив подорож до Москви. Майже рік вій провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей раз у маєтку С.Томари в селі Ковраях він перебував до 1758р. Тут почалася його літературна творчість. У Ковраях він написав перші вірші, згодом включені до збірника "Сад божественних песней".

З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. У колегіумі Сковорода познайомився з учнем М. Ковалинським, з яким підтримував дружні зв'язки протягом усього життя. Це спілкування мало творчим наслідком багату латинську епістолярну спадщину Сковороди. Ковалинському українська культура завдячує тим, що він склав біографію свого вчителя. Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення.

У серпні 1764 р. Г.Сковорода прибув до Києва, де він знову ж таки відмовився від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври прийняти чернецтво. «Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, – відповів він їм, – досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому».

Понад 25 років, «переповнюючись живим відчуттям істини», мандрує він містами і селами Лівобережної України з торбиною за плечима і сопілкою в руках, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання й досвід духовного самопізнання. Саме в цей період були створені його основні філософські твори - трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний час віршів він уклав збірник "Сад божественних пісень". Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1774 р. були об'єднані в збірник "Басни Харьковскія".

Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя. Так, у «трудах праведних», і скінчив свій життєвий шлях один з найгеніальніших філософів світу Григорій Савич Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав». Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю і марнотою.




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных