Зооніми й фітоніми у системі лексем української мови

Структурно-семантичні модифікації фразеологічних одиниць лексико-семантичних груп природи на матеріалі фразеологічного словника

Метафорико-символічні іпостасі зоонімів і фітонімів в українській мові

Полтава–2008

Зміст

Вступ...................................................................................................................... 3

Розділ 1. Фразеологія як розділ науки про мову:

1.1. Становлення фразеології як науки………………………………………..7

1.2. Фразеологічна одиниця як предмет фразеології …………………….. 11

1.3. Типи класифікацій фразеологічних одиниць…………………………...16

Розділ 2. Метафорико-символічні іпостасі зоонімів і фітонімів в українській мові:

2.1. Зооніми й фітоніми у системі лексем української мови………………… 23

2.2. Зоонім і фітонім як складова частина фразеологізму…………………….36

Розділ 3. Методичні засади вивчення фразеології у школі:

3.1. Вивчення фразеологізму в аспекті функційно-комунікативного вивчення мови ………………………………………………………………………………49

3.2.4-рівнева система оцінювання знань учнів ……………………………….55

Висновки ………………………………………………………………………...60

Список використаної літератури …………………………………………….63

Додатки ………………………………………………………………………….67

РОЗДІЛ 2. Метафорико-символічні іпостасі зоонімів і фітонімів в українській мові

Зооніми й фітоніми у системі лексем української мови

У системі лексем української мови виокремлюють фітоніми (назви рослин) та зооніми (назви тварин). Проаналізувавши їх, можна зробити висновок, що найчастіше вживаються назви тих рослин та тварин, які супроводжують українців у повсякденному житті.

Наші пращури одухотворювали кожне стебельце. Обрядові дії, пов’язані з рослинним світом, за віруваннями, мали забезпечити добробут сім’ї, здоров’я, щастя.

Семантику „ людська пам’ять, безсмертя ” продукує значеннєво-виражальний потенціал комплексу флористичних лексем (верба, калина, ружа, тополя) зі своєрідною інтенсифікацією тужливості (полеглим на могилу саджати тополю чи вербу). Емоційна наснаженість флоролексем (береза, вишня, ожина, явір) вирізняється яскравою експресією позитивно-оцінних характеристик навколишнього світу. Прозора співвіднесеність об’єктів флори та їхніх біологічних стадій розвитку з часоплином людського життя, зіставлення циклічних змін у природі зі внутрішнім світом розвивають здатність формувати двовимірність шкали оцінності на основі структурно-психологічного паралелізму („розквіт, краса життя – його минущість, понівеченість долі”) Позитивно-оцінний заряд мовної експресії особливо продуктивно виявляють образи квітучих дерев і кущів: … І, ніби яблуня травнева, рожево дивишся на світ (Л.Талалай) [14; с.8].

Калина – символ вогню, сонця; неперервності життя, роду ук­раїнців; України, батьківщини; діво­чої чистоти й краси; вічної любові, кохання, вірності; гармонії життя та природи; материнства; плодючості; символ нескореності та стійкості; українського козацтва; незрадливої світлої пам’яті; єдності нації; потягу до своїх традицій, звичаїв.

„Без верби й калини нема Ук­раїни”, – каже народна мудрість. У давнину калину висаджували у кожній садибі. Нею прикрашали найсвятіше – гільце (вільце) моло­дої, весільний коровай, оселю. І проводжали у вирій на вічний спо­чинок теж із калиною. Чому саме вона стала глибоким народним сим­волом?

Вважаємо, що це зумовлено бага­тьма чинниками: кольором цвіту, плодів, формою, лікувальними вла­стивостями, світоглядом, тра­диціями наших предків. Можливо, вражало те, що серед лютої завії гордо і нескорено палахкотіли вогнисті, блискучі кетяги. Ніякий мороз не міг здолати калину. Як і віковічний потяг народу до волі, краси, гармонії, правди.

Етимологія слова „калина” пов’язана з поняттям вогню, води – першоеле­ментами земного життя. Суцвіття білих віночків нагадувало сонце, а білий колір був сакральним. Насінини калини за формою дуже схожі на червоне серце. В Україні колись святим було материнське по­бажання: „Будь, доню, і ти черво­ною та здоровою калиною, незайма­ною та чистою до вінця!”

Одним із найважливіших сим­волічних значень калини було „чиста дівоча врода” („А дівчина, як кали­на, личком рум’яная...”). Символізу­вала вона і вірне, довічне кохання („Та й зацвіла калиночка дрібненько, аби в парі прожили добренько’’). Ла­мати калину означало виходити заміж, любити. У фольклорі, народній уяві симво­лом України виступала саме калина:

А ми тую червону калину

та й підіймемо.

А ми нашу славну Україну

та й розвеселимо!

Червона калина стала також сим­волом українського козацтва, війська.

Сумну символіку мала калина у хвилину вічної розлуки з дорогою людиною, її часто висаджували на могилах неодружених дівчат та хлопців. Цвітом або кетягами ка­лини обвивали домовину. Так символічно виражалася потреба пос­тійного зв’язку людини з потойбічним світом. І все ж кущ калини не був симво­лом смерті. Навпаки, посаджена в головах калина символізувала про­довження життя в рідні, народі, світлу пам’ять [30,c.110].

Явір – символ козака,молодості,здоров’я та сили.

Бузина символізує оселю чорта, липа – уособлення краси, щастя. Вважали, що липі Господь надав силу відвертати прокляття.

Васильки – символ святості, чистоти, привітності та чемності.

Верба – символ надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини.

Верба має суперечливе (часто протилежне) символічне значення. Без верби і калини нема України, – говорить народна мудрість.

Ще кілька тисяч років тому верба вважалася священним деревом-тотемом у праукраїнців. Верба пов’язана була з космогонією та міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху, верби садили над шляхами... Доторкнутися людини свяченою вербою – значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров’я. Збудувавши хату, в Україні обов’язково саджали неподалік вербу. Чому ж саме верба – одне з найшанованіших дерев на Україні? Вважаємо, що це зумовлено світоглядом, особливостями трудової діяльності, національною психологією наших пращурів. Діти Матері-природи, вони обожнювали кожну травинку, птахів, звірину. Особливо радісним було пробудження природи, приліт вісників весни: журавлів, ластівок – священних птахів. А яке дерево розквітало першим? Саме верба. Пухнасті, як молоді курчатка, котики з блискучо-білим (чи золотавим) усміхом випромінювали тепло, ласку, запах весни. „Зацвіла верба – прийшла весна”, – казали в народі. Подекуди ще лежав сніг, було холодно – а верба цвіла. Отже, думали люди, вона сильніша за грізне божество Зими. Безплідним жінкам давали їсти вербові бруньки, що повинно було, за віруванням, сприяти народженню дитини. Отже, верба – символ запліднення [30,c.36].

В українській літературі образ верби асоціюється з нелегким життєвим шляхом, втратами, трагічною долею народу. Напр.:

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою,

листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

(В.Симоненко)

Тополя — символ дерева життя; символ добра і зла, України, сумної дівчини, матері, краси, стрункості, весни.

За даними С.Плачинди, тополя була образом-тотемом давніх ук­раїнців. Рубалася язичниками лише для жертовних вогнищ.

В Україні тополя – канонізова­ний символ засмученої матері, дівчини, нещасливої долі: „ Ненько моя, зоре, / Зелена тополе, / Поро­дила на світ білий на велике горе” (Нар. тв.).

Рубання тополі, як і калини, сим­волізувало заручення та одруження юнки: „Тонкая, високая тополя: Чорнявая дівчина – то моя. / Тон­кую, високою зрубаю: / Чорнявую дівчину кохаю” (Нар. тв.).

У поемі Т.Шевченка,,Тополя’’ є персоніфікований образ тополі-дівчини, яка так і не дочекалася ко­ханого: ,,Таку пісню чорнобрива / В степу заспівала. / Зілля-дива наро­била / Тополею стала’’ [30,c.219].

У сучасній поезії символіка тополі пов'язується з Україною, її тра­гічною історією, сивиною матері, батьківщини. Напр.:

Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров,

свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала,

тополею в небо зросла.

(А.Малишко)

Ряд флористичних одиниць (береза, бук, дуб, ліщина, смерека, терен) тяжіють до художнього змалювання зовнішності персонажів (дівчина, мов березка, стоїть при дорозі), посилюють атмосферу ліричного звучання тексту.

Виразними національно-специфічними рисами описовості з метою опоетизації краси закоханих виділяються флоризми бузок, виноград, вишня, яворина: В тебе губи – перестиглі вишні (Д.Павличко). Продуктивними є пари флористичних народно-пісенних символів: тополя– явір, дуб –калина тощо. Особливою приналежністю до почуттєвої сфери інтимних взаємин вирізняються флоролексеми троянда і калина, образність яких сягає міфологічних витоків: Я посаджу тут кущ калини… Таке кохання не вмира (Л.Забашта). На основі усталено-асоціативних уявлень мовно-поетичний словник репрезентує художнє втілення символіки жіноцтва, материнства, дівочої турботи й любові в образах верби, вишні, калини, тополі: Щедро мені щебетала мамина вишня в саду… (Д.Луценко).

Назви типово українських рослинних реалій використовуються у ролі естетизуючих деталей краєвиду: Усміхались чорнобривці карими очима (Б.Олійник). Флоролексеми барвінок, євшан, м’ята, рута виступають національно-культурними знаками усвідомлення глибинних витоків духовності українського етносу, завдяки чому набувають естетики ментальнісного характеру: Там десь моя вітчизна неземна, де пахнуть зорі, ніби євшан-зілля (Д.Павличко) [14, с.9-10].

Барвінок – символ радісної життєвої сили, вічності усталеного буття, провісника весни та емблема викривальних сил, невмирущої пам'яті про покійних, незайманості, цнотливості.

Барвінок, поряд з іншими ранніми квітками (підсніжник, пролісок), вважали провісником весни. Його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу. Рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності й була перенесена з лісу в сади біля людських осель, її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев'янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця – як символ вічного усталеного буття. Барвінок на могилах знаменує невмирущу вічну пам’ять про покійних. Тому один із видів барвінку (барвінок малий) українці називають могильником, або хрещатим барвінком, а в Альпах його нарекли фіалкою мерців. До весілля наречена брала на свій вінок барвінок із родинних могил – щоб шлюб міцно оберігався. Барвінок, за П.Чубинським, разом із ягодами калини – символ дівоцтва, незайманості. Про дівчину, що зганьбилася, казали: „Барвінчик свій потоптала”. Барвінок – емблема викриваль­них сил. Він допомагає викривати відьом. Якщо почепити вінок з барвінку над вхідними дверима, тоді й відьму видно – вірили в народі [30,с.20-21].

Флористичні одиниці як метонімічні деталі (часто символічного характеру) активно поглиблюють мотиви патріотизму, туги за рідним краєм. Одночасна взаємодія фонових знань носіїв мови та безпосереднього контекстуального оточення актуалізує усвідомлення рослинних реалій як оберегів (васильки, горошок, жито, полин, чебрець). Чільне місце серед широкого кола образно-стилістичних засобів флористичної лексики при реалізації мотиву „ щаслива / нещаслива доля ” посідають назви дикорослих квітів (барвінок, васильки, волошки, мак, папороть).

З метою експресивно-стилістичного увиразнення тексту у віршових творах вживаються назви городніх культур, бур’янів(капуста,цибуля,осот, пирій, чортополох) [14, с.12].

Не менш уживаними в українській мові є зооніми. Людська свідомість ретельно фіксує всі відмінності й подібності між людиною та твариною, тому зоолексеми найчастіше використовуються при порівнянні (ледачий як кіт; покірний як теля; роботящий як віл; хитрий як лис, вірний як собака, боязливий як заєць тощо).

Баран – символ чоловічого начала, творчої енергії, оновлення, сонячної сили, благополуччя, багатства, ситості, достойності; баранячі роги – емблема земної рослинності, її пробудження і розквіту весною; бараняче руно – символ родючості; водночас баран – символ нерозумної, впертої людини.

Зображення голови барана або його роги використовувалися в древності як амулети для прикрашання кинджалів, поясних блях, ґудзиків, булавок, керамічного посуду; Олександр Македонський в урочистих випадках одягав баранячі роги. Найбільшою похвалою в чеченців було: „Він – як баран”, тобто молодець, достойна людина, а в інгушів існували такі форми присяги: „клянусь сонцем”, „клянусь могилою моїх предків”, „клянусь бараном”. Жінки Осетії просили саме в кам’яного „святого барана” дати їм дітей.

Баранячі роги – емблема земної рослинності, її пробудження і розквіту весною. Рослинні пагони у вигляді завитка дуже схожі на баранячі роги. На кераміці вони зображені як такі, що виростають із чотирикутника, яким позначали землю. В українському фольклорі баран, як правило, символізує дуже вперту людину [30,с.19-20].

Бик – символ бога землі, плодючості, сили Сонця, чоловічої потенції, працелюбності, фізичної сили, здоров’я.

Бик, корова – священні тварини. Бик – символ Місяця, бога землі, а корова – богині неба, разом вони – прабатьки світу, емблема плодючості не лише землі, а й чоловіка, уособлення його мужності, воїнської доблесті, безсмертя. Віл (кастрований бик) створений Богом і вважається благословенним за те, що коли новонароджену Богодитину поклали до ясел, воли й віслюки вкривали її соломою і зігрівали своїм диханням. За українськими повір’ями та переказами, напередодні Різдва Христового воли набували здатності розмовляти людською мовою. Здавна у слов’ян віл – перший помічник землероба, символ трудівника.

Бик – символ бога землі. Народжений ще в палеоліті звичай вішати череп бика на фасаді і в інтер’єрі будинку свідчить про те, що бог землі був покровителем будинку не тільки в образі змія, але й в образі бика, з рота якого витікає вода, – символ землі, із якої витікає струмок [30,с.22].

Кінь – символ сонця і водночас потойбічного світу; циклічного розвитку світу; нестримних прист­растей та інстинктів; чоловічого начала; інтуїтивного пізнання; у слов’ян-язичників – символ смерті й воскресіння сонячного божества; багатства, могутності; степу, швид­кості; волі; символ вірності, відда­ності.

У багатьох народів світу кінь вва­жався священною культовою твари­ною. Зокрема, у Стародавній Греції кінь був атрибутом бога пекла Аїда. Кельти, деякі стародавні слов’янські племена вірили, що душі померлих несуть на небеса саме коні. Ось чому у древніх захороненнях часто знаходять черепи, упряжі коней. У палеоліті кінь символізував чо­ловічу стать.

Кінь – символ сонця і одночасно емблема пекла, потойбічного світу. У давніх слов’ян з конем пов’язували вмирання чи на­родження сонця. Археологічна знахідка – оберіг-качка з головою коня – свідчить про уявлення слов'ян, що сонце вдень іде на не­бесній колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає підзем­ними ріками за допомогою качок.

У фольклорі часто постає образ крилатого коня, який наділений си­лою, надзвичайною прудкістю, кмітливістю тощо. Відмітна ознака чудо-коня – золотосяйна, вогненна грива, що вказує на зв’язок його з сонцем, божеством вогню.

В окремих язичницьких обрядах слов’ян кінь пов’язувався також із водою. Митрополит Іларіон вказу­вав, що „з давнього часу кінь, особ­ливо вороний чи баский, став сим­волом швидкості...”. Безмежно любили коней запорозькі козаки, називаючи їх не інакше як,,нероз­лучними товаришами”, „вірними братами”.

Козак власне і був козаком, коли мав коня. У фольклорі козак звер­тається до коня, як до побратима, просить,,розбити тугу по темному лугу”, винести з,,тяжкої неволі”. За словами Д.І.Яворницького, козак просить коня „розділити його радість у перемозі над ворогом, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим това­ришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні.

Усна народна творчість, літерату­ра змальовують коня „воронень­ким”, „баским”, „вітроногим”. На­пувати коня козака символізувало колись в Україні освідчення в ко­ханні [30,с.115].

Кіт (кішка) – символ доброго духа житла; незалежності; зла, дия­вола, відьми; темряви і смерті; охо­ронця малої дитини; шкідливого ла­суна.

За віруваннями стародавніх на­родів, кіт міг бути помічником як богів, так і відьом, чортів.

Проте у більшості країн Європи, Азії, Америки кіт – це зловорожа істота, диявол, відьма та ін. Пере­кази, легенди нараховують десятки босоркань, стригоїв, богинок, двоєдушників – злих істот, що пе­ретворювалися у чорних кішок. Учені вважають, що причиною та­ких вірувань був колір тварин (чорний), світіння очей у нічний час.

У давнину, щоб уникнути пожежі, під час грози з осель виганяли чор­них кішок. За даними Г.Булашева, в Україні кота (кішку) вважали творінням Бога, добрим оберегом від зла. Проте люди боялися чорних котів, особливо коли вони перебіга­ли дорогу. У деяких регіонах вважа­ли: у хвості кота є отрута, а тому існував звичай відрубувати його кінець.Вислів „між ними чорний кіт пробіг” містить приховану віру в те, що кішка – це „оборотень”, який спричиняє сварку.

В українському фольклорі кіт – символ охоронця малого дитинчати, кмітливий помічник. Тому він при­сутній у десятках колискових пісень:

Ой на кота-воркота,

На дитину – дрімота!

Ой на кота – все лихо.

Ти, дитино, спи тихо.

У XX ст. кіт символізував також розбещену достатком людину („Не все коту Масляна”), а кішка – хтиву жінку („Вигинається, як кішечка”) [30,с.116].

Коза – символ воскресіння пред­ка народу; алегоричний образ чорта, за його образом і подобою; символ малозначущості, скептицизму і не­довіри, емблема людини, на яку постійно звалюють чужі провини. Коза у різдвяних обрядах – сим­вол воскресіння предка народу після смерті. Тотемом деяких ста­ровинних племен можна вважати козу. Обряд водіння циганом ,,кози’’ зберігся до наших днів.,,Смертельно хвора ко­за’’ після грайливо-театрального втручання,,лікаря’’ враз одужувала, вставала з лавки і починала танцю­вати, приспівуючи:

Де коза ходить,

Там жито родить,

Де не буває,

Там вилягає.

Де коза ногою.

Там жито копою,

Де коза рогом,

Там жито стогом.

Водночас коза – алегоричний об­раз. Кажуть: „ Кози – то чортові вівці. Та й уся подоба у них, як у чор­та: і роги, і борода така, як у чорта. Тільки бажаючи розгледіти її після створення, чорт хотів схопити її за хвіст, та ненароком відірвав його ”. Тому відьма боїться кози, а в стай­нях, щоб дідько не мучив коней, тримають цапа або козу. Дику козу чорт прижив із своєю жінкою; тому є приказка: „Тебе десь чорт сплодив на дикій козі”.

Коза (цап, козел) – об’єкт глузу­вання і насмішок народу – є сим­волом недовіри, малозначущості, низької ціни, марних надій. Про це красномовно „говорять” прислів’я: „Від козла ні шерсті, ні молока”, „Поставили козла город стерегти”, „Не буде з цапа вовни”, „Послухав цапа — і сам у барани попав”, „На здоров’я козі, що хвіст довгий”, „Коза на базар не хотіла, та її пове­ли” та інші [30,с.119].

Свиня – символ плодючості, бруду, жадібності, нахабства, впер­тості; нечистих, гріховних звичок людей.

Поведінку свині складають її ос­новні звички (рити землю, шкодити в городі, купатися в болоті, вперто кудись лізти). Через це образ свині, кабана, поросяти дуже рідко отриму­вав позитивні риси. Свиня – це сим­вол бруду: „Свиня хоч і скупається, та й знов у болоті валяється”, „Свиня не з’їсть, поки не поваляє”, „У свині своя звичка: як не в реп’яхах, то в бо­лоті”; нахабства, впертості та влізли­вості: „Дірка в плоті, свиня лізе”, „ Посади свиню за стіл, а вона й ра­тиці на стіл”, „Свині тільки рило просунути, а там і вся пролізе”.

У дев’ятій байці Сковороди „Мурашка і Свиня” свиня символізує підлабуз­ника, а у байці „Олениця та ка­бан” кабан – дурного кар’єриста, який одягає чужу шкіру, щоб вдо­вольнити свої забаганки. Г.Сковорода у зв’язку з цим робить далекоглядний висновок: „Мавпа є мав­пою і в золотім уборі “[30,с.187].

Собака – символ вірного друга, надійності, непідкупності, мудрості. У давнину собака був символом Меркурія, жертвою для бога війни, провідника душ по­мерлих у потойбічний світ.

З іншого боку собака – емблема нерозумного брехуна, злодійкувато­го ненаситника. Здатність собаки відчувати і пе­реслідувати людину, віддалену на цілі кілометри, по сліду, символізувала трансцендентальну силу, за до­помогою якої філософ крокує нит­кою істини через лабіринт земних помилок.

Поширеним символом є ставлен­ня до собаки як до вірного друга, найближчої до людини тварини, що є символом надійності, непідкуп­ності. У цьому дусі передаються з покоління в покоління повір’я та прислів’я („ Як приб’ється чужий со­бака до обійстя, то це дуже добре, на щастя”, „Собака навпроти тебе біжить ­– добра ознака”, „Вивченого пса нічим не підкупиш”). Ще дві з половиною тисячі років тому Езоп у своїх байках також підкреслював ці риси собак.

По-іншому оцінює роль собаки видатний філософ XVIII ст. Г.Сковорода. У байці „Пси” соба­ка символізує нерозумного брехуна й недотепу.

Понад 15 тисяч років собаки вірно служать людям. Вони допомагають стерегти отари, рятують потерпілих у снігових завалах, виконують роль поводирів сліпих, шукачів нарко­тиків, зброї [30,с.206-207].

Хоча більшою популярністю у мовленні користуються назви свійських тварин, та не оминають увагою й диких звірів (вовк, заєць, ведмідь, лис).

Вовк – символ зла, жадібності, жорстокості, лицемірства, брехні, кровожерливості.

У „Слові о полку Ігоревім’’ здатність перетворюватися у вовка притаманна декільком героям, а саме князю Всеславу: „ Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до півнів у Тмутаракань, великому Хорсові вовком путь перебігав”. Самому князю Ігорю: „Гуде земля, шумить трава, вежі половецькії задвигтілися. А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет і білим гоголем на воду. Зметнувсь на борзого коня і скочив з нього сірим вовком”.

У слов’янській міфології поняття про перевтілення вождя племені або дружини пов’язане з образом вовка, що народився від вогняного змія. Такий персонаж з'являється на світ в образі людини, але з характерною позначкою: „ у сорочці ” або із „ шер­стю вовка ”, тобто з ознакою дивного походження.

У фольклорі різних країн вовк – символ жадоби, ненажерливості, жорстокості. Українська казка вважає вовка сміливим та небезпечним звіром, що має дар знищувати чортів: „Якби їх грім не бив та вовки не вищали, то їх би такого розплодилося, що і світу не було б видно” [30,с.46-47].

Зустрічаються назви земноводних (жаба, змія, крокодил, черепаха).

Гадюка (змія) – символ енергії життя; воскресіння і водночас смерті; кругообігу явищ; інтуїції; глибокої мудрості; прихованих знань; духовних скарбів.

Гадюка – символ злоби, люті, підступності, лукавства, знаряддя ка­ри Божої, спокуси. З іншого боку змія – емблема медицини, символ зцілення, гігієни, вона дочка землі, матір всього живого, ідеал працелюбства. У багатьох міфологіях світу змія вважалася охоронницею джерел життя і безсмертя, а також недосяжного багатства духу.

У давнину вірили, що змії навчили людей лікуванню, оскільки вони володіють знанням цілющих трав. Асклепій, син Аполлона, бог медицини і цілитель хво­роб, був навчений зміями мистецтва молодити старих і воскрешати мерт­вих. Одного разу навколо посоха Ес­кулапа обвилася змія і він убив її. Інша змія воскресила вбиту цілющи­ми травами. З тих пір Ескулап завжди зображувався з посохом, об­витим змією. Дочку Асклепія Гігію давні греки зображували у вигляді молодої жінки зі змією, яку вона го­дує з чаші. Від імені Гігія походить відомий розділ медицини – гігієна.

У фольклорі, особливо в казках, важко відшукати позитивні образи гадюки. Вона – то знаряддя кари Божої: „ Як не вкусить, то засичить ”, „Щебече, як соловейко, а кусає, як гадюка ”, „У гадюки нема іншої на­уки, як кусати ”. За народним сон­ником, як присниться гадюка – че­кай зради, підступності, небезпеч­ного ворога або хвороби, а вбив га­дюку – позбавився свого ворога. Однак, за повір’ям, 21 квітня на Радіона (Руфи) вбивати змій не доз­волялося, бо ,,хто побачить гадюку і вб’є, то сонце три дні буде плакати ”. Відтак, запримітивши плазуна, ка­зали: „ Гадина, гадина! Не кажи ти гадові, що я тебе бачила, і я не буду нікому казати ”.

Жаба – символ хвалькуватості: ,, Жаба мала, а рот великий ’’, завищеної самооцінки ,,Коваль коня кує, а жаба й собі ногу підставляє ’’, скупості ,, Його жаба задавила ’’, є темою дитячих прозивалок:

Стан, як у баби,

Очі, як у жаби,

Без верхньої губи,

Як сміється – видно зуби.

Вуса, як у рака,

А сам рудий, як собака [30,с.84].

Часто українціу мовленні вживають назви водних істот (рак, різні види риб), птахів (голуб, соловей, горобець), гризунів (миша, пацюк), комах (муха, комар, бджола, оса).

Отже, аналіз цих лексем виявляє активну здатність зоонімів і фітонімів до використання з описово-зображальною метою, вони реалізують смислові узагальнення ідейно-наснаженої сили, які втілюють віковічну плинність буття, національно-історичні цінності, прояви людського життя, морально-етичні ідеали,і є промовистими символами для українського народу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: