Форми здійснення парламентського контролю Верховною Радою України, її постійними і тимчасовими органами.

Законодавством України передбачено комплекс правових форм, що забезпечують представницькому і єдиному законодавчому органу України можливість здійснювати ефективний парламентський контроль. Верховна Рада України, здійснюючи функцію контролю, заслуховує і аналізує звіти Кабінету Міністрів України, інформацію парламентських комітетів, тимчасових спеціальних та слідчих комісій, інформацію, отриману у результаті депутатських запитів та звернень, звіти Рахункової палати, доповіді Уповноваженого верховної Ради з прав людини, проводить парламентські слухання та розслідування тощо.

Форми контролю, через які Верховною Радою реалізується контрольна функція, зумовлені напрямом її контрольної діяльності, метою та завданнями здійснюваного парламентського контролю.

На основі аналізу положень Конституції та законів України, Регламенту Верховної Ради України, інших правових актів у попередньому підрозділі даного дослідження були визначені форми, через які здійснюється в Україні функція парламентського контролю. Аналіз конституційного законодавства України дає підстави визначити, серед всього комплексу форм, через які здійснюється в Україні функція парламентського контролю, ті, які застосовуються для здійснення контрольних повноважень саме Верховною Радою, її постійними та тимчасовими органами.

Парламентські слухання, серед усіх форм парламентського контролю, вважаються однією з найбільш ефективних форм його здійснення. Їх проведення здійснюється відповідно до Регламенту Верховної Ради України.

Предметом парламентських слухань можуть бути будь-які питання, що віднесені до компетенції Верховної Ради України. Згідно із Регламентом Верховної Ради, парламентські слухання проводяться в українському парламенті з метою вивчення питань, що становлять суспільний інтерес та потребують законодавчого врегулювання. В цьому виявляється універсальність розглядуваної форми парламентського контролю.

Велике значення цієї форми контролю у забезпеченні ефективного здійснення парламентом України контрольної функції полягає у гнучкому зв'язку парламенту із громадськістю, можливості одержання достовірної інформації про стан справ у державі і суспільстві, наданні їй всебічної і об'єктивної оцінки, вироблення своєчасних рекомендацій щодо створення механізмів, здатних реально підсилити дію законів, забезпечити втілення їх норм у життя, запобігти порушенням при здійсненні повноважень органами виконавчої влади, органами судової влади та органами Прокуратури, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, керівництвом підприємств, установ тощо.

Однією з найсуттєвіших особливостей парламентських слухань є широке залучення громадськості до обговорення питань, що стають предметом слухань, а також засобів масової інформації для висвітлення цього контрольного заходу. Для участі в парламентських слуханнях у Верховній Раді запрошуються, як показує аналіз положень Закону „Про комітети Верховної Ради України”, Регламенту Верховної Ради України, представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, політичних партій, інших об'єднань громадян, наукових установ, представники громадськості, які виявили бажання взяти в них участь і подали не пізніш як за п'ять днів відповідну заявку до комітету, що проводить підготовку до слухань.

У встановлений в Регламенті термін перед проведенням парламентських слухань, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, органи місцевого самоврядування та комітети відповідно до предметів їх відання надають народним депутатам аналітичні та довідкові матеріали з питань, що розглядатимуться на парламентських слуханнях. Інші учасники парламентських слухань отримують відповідні матеріали під час реєстрації.

Пропозиція щодо проведення парламентських слухань, згідно із Законом та Регламентом, може бути внесена на основі рішення, прийнятого комітетом з відповідного питання, у вигляді проекту постанови Верховної Ради, в якому має визначатися тема парламентських слухань та дата їх проведення.

До суб'єктів, які беруть участь у підготовці й проведенні парламентських слухань, належать комітети Верховної Ради, її тимчасові слідчі та спеціальні комісії. Рішення Верховної Ради про проведення парламентських слухань, згідно із Регламентом, публікується в газеті "Голос України".

У Регламенті Верховної Ради визначена процедура підготовки та проведення парламентських слухань. Встановлено, що під час парламентських слухань заслуховуються доповіді з обговорюваної теми, відповіді на запитання та проводиться обговорення. Після доповіді та відповідей на запитання, при необхідності, заслуховується співдоповідь представника комітету, відповідального за підготовку проведення парламентських слухань. Після заслуховування доповіді та співдоповіді, відповідей на запитання проводиться загальне обговорення, на завершення яких головуючий підбиває підсумки парламентських слухань.

На основі аналізу й узагальнення інформації, отриманої у процесі проведення парламентських слухань, Верховною Радою розробляються відповідні заходи, що спрямовані на усунення виявлених порушень законодавства, на вдосконалення законодавчого регулювання відповідних суспільних відносин. За результатами парламентських слухань Верховна Рада на пленарному засіданні приймає постанову, якою схвалює відповідні рекомендації (ст.236 Регламенту).

Законодавством передбачається гласність проведення парламентських слухань. Згідно із Законом „про комітети Верховної ради України”, Регламентом, Парламентські слухання проводяться гласно і відкрито з прямою радіотрансляцією, а при необхідності і телетрансляцією. Вони стенографуються в установленому порядку. Стенограма парламентських слухань розміщується на офіційному веб-сайті Верховної Ради та видається окремим додатком до стенографічного бюлетеня пленарних засідань Верховної Ради.

Згідно із Законом "Про комітети Верховної Ради України",Отже, питання щодо проведення парламентських слухань на законодавчому рівні є урегульованим лише щодо комітетів Верховної Ради. Так, Закон України "Про комітети Верховної Ради України" статтею 18 передбачає таку форму діяльності комітету як слухання, які можуть проводитись з питань, що належать до їх компетенції. Метою слухань, згідно зі Законом, є отримання всебічної інформації щодо питань, які розглядаються, їх вивчення і обговорення. с лухання у комітетах проводяться відкрито (за винятком закритих засідань), при дотриманні права кожного члена комітету ставити запитання промовцям та одержувати відповіді на них. Інформація, отримана під час слухань, використовується для прийняття рішень комітетів.

Виходячи із аналізу питань реалізації розглядуваної форми парламентського контролю, уявляється доцільним перенести "робочу активність" парламентських слухань на рівень комітетів Верховної Ради України, а парламенту надати можливість проводити парламентські слухання із найбільш вагомих і значимих питань державного та суспільного життя, що необхідно визначити на рівні Законів "Про комітети Верховної Ради України" та "Про парламентський контроль в Україні".

Це підтверджується результатами наукових досліджень та узагальнення практики проведення парламентських слухань.

Аналіз практики прийняття рішень парламентом свідчить, що у більшості випадків парламент орієнтується на висновки комітетів: приблизно у 2/3 випадків парламент голосує за редакцію документа, підготовленої профільним комітетом.

На користь такої позиції виступають наступні важелі:

- здійснення слухань профільним комітетом сприяє підвищенню професійності парламентського контролю, оскільки формування комітетів здійснюється за принципом фаховості кожного парламентаря – члена комітету;

- можливість розвантажити роботу самого парламенту, зосередити його діяльність на вирішенні законодавчих та найбільш важливих суспільних і державних питаннях;

- підвищення оперативності в організації роботи по підготовці і проведенні слухань.

Зважаючи на значущість парламентських слухань як форми парламентського контролю, уявляється доцільним і необхідним закріплення в тексті Конституції цієї форми парламентського контролю та, на основі Конституції, детально врегулювати питання її застосування у Законі України "Про парламентський контроль в Україні". Тим більше, що сама процедура проведення парламентських слухань вже урегульована в Регламенті Верховної Ради України.

Необхідно також надати повноваження щодо участі у організації і проведенні парламентських слухань, тимчасовим комісіям, що сприятиме підвищенню ефективності їх діяльності.

В контрольній діяльності Верховної Ради України, як й зарубіжних парламентів, велика роль належить таким формам контролю, як діяльність її комітетів, тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій.

Згідно із статтею 11 Закону "Про комітети Верховної Ради України", до основних функцій комітетів належить:

3) контрольна.

Правовий статус комітетів Верховної Ради України визначається у Конституції України (ст. 89), у Законі України "Про комітети Верховної Ради України". Процедурні питання діяльності комітетів парламенту регулюються у Регламенті Верховної Ради України.

Згідно із статтею 89 Конституції України, в редакції, яка діяла до внесення 8 грудня 2004 року змін до Конституції, до компетенції комітетів належало підготовка і попередній розгляд питань, що віднесені до повноважень Верховної Ради. Необхідно зазначити, що за законодавством, що діяло до прийняття у 1996 році Конституції України, важливою функцією постійних комісій, що перетворені згідно із Конституцією України 1996 р. на комітети, було здійснення контролю за виконанням законів й інших актів, що приймаються Верховною Радою. За Конституцією 1996р., як показав аналіз її статті 89, покладення на комітети цієї функції не передбачалося. Отже, в Конституції України 1996 р. не містилося норми, яка прямо передбачала б наділення комітетів контрольними повноваженнями. У результаті прийняття 8 грудня 2004 року Верховною Радою України Закону "Про внесення змін до Конституції України", стаття 89 Конституції була значно вдосконалена на основі врахування пропозицій вчених та практиків, узагальнення позитивного досвіду зарубіжних країн у питаннях контрольної діяльності парламентських комітетів. Після внесення змін до Конституції, її стаття 89 передбачає, що на комітети Верховної Ради, поряд із повноваженнями щодо законопроектної роботи, підготовки та попереднього розгляду питань, віднесених до компетенції парламенту, покладається також здійснення контрольних повноважень.

Аналіз змісту положень Закону показує, що на комітети покладається здійснення досить значного комплексу контрольних повноважень. У статті 8 відміченого Закону встановлено, що:

9) направленні матеріалів для відповідного реагування в межах, установлених законом, органам Верховної Ради України, державним органам, їх посадовим особам.

Комітети парламенту України можуть проводити на своїх засіданнях слухання з різних питань своєї компетенції, проведення яких є однією із форм контролю. Питання організації підготовки і проведення слухань у комітетах Верховної Ради України регулюється Законом "Про комітети Верховної Ради України", Регламентом Верховної Ради України.

Так, статтею 18 Закону передбачено, що за рішеннями комітетів на їх засіданнях можуть проводитися слухання з питань, що належать до їх компетенції. Метою слухань – є отримання всебічної інформації щодо питань, які розглядаються, їх вивчення і обговорення. Для участі у слуханні комітет може залучати осіб, зазначених у статті 10 Закону, а саме: Першого віце-Прем'єр-міністра, віце-прем’єрів, міністрів України, керівників державних комітетів, відомств, інших органів державної виконавчої влади і організацій, профспілкових органів, а також органів місцевого самоврядування і об'єднань громадян, окремих громадян. На вимогу не менш як трьох членів комітету, шляхом подачі письмового запиту на ім'я Голови відповідного комітету, на засідання комітету від його імені повинні бути викликані додатково особи з питання, що заслуховується. З питань, віднесених до компетенції комітетів Верховної Ради, вони мають право звертатися до Голови Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, а також керівних органів, які утворюються або затверджуються Верховною Радою України, інших установ, закладів, організацій і підприємств незалежно від форм власності. Їх звернення розглядаються в порядку, передбаченому Законом України "Про статус народного депутата України". Комітети мають право звертатися до Конституційного Суду України. Перелік питань і порядок звернення до Конституційного Суду України визначаються законодавством про конституційне судочинство, ст. 12, 14 Закону "Про комітети Верховної Ради України".

Інформація, отримана під час слухань, використовується членами комітету Верховної Ради України при прийнятті рішень з питань, що належать до компетенції комітету Верховної Ради України, та поширюється серед народних депутатів України.

Відповідно до статті 13 Закону "Про комітети Верховної Ради України", комітети мають право вносити пропозиції щодо заслуховування на сесії Верховної Ради України звіту Кабінету Міністрів України про його роботу в цілому або з окремих питань, а також звітів керівників міністерств України та керівників інших органів державної виконавчої влади.

Таким чином, із аналізу змісту статей Конституції України, Закону України "Про комітети Верховної Ради України" видно, що до компетенції комітетів парламенту України віднесено значний комплекс контрольних повноважень. Контрольні повноваження здійснюються комітетами практично у всіх напрямах діяльності Верховної Ради України по реалізації функції парламентського контролю, про що свідчить аналіз положень Закону про комітети. До такого ж висновку приводить розгляд і аналіз діяльності комітетів в окремих напрямах контрольної діяльності Верховної ради, що детально розглядалося у попередньому розділі даного дисертаційного дослідження.

Встановлення на рівні Конституції України контрольної функції за комітетами, забезпечує підвищення ефективності їх роботи та відповідальності у галузі здійснення ними контрольних повноважень. З другого боку, це відхиляє будь-які заперечення щодо конституційності їх контрольної діяльності.

На жаль, як показує аналіз діяльності комітетів, вони не достатньо належним чином виконують передбачені законом свої контрольні повноваження. Недоліками контрольної діяльності комітетів, як вже зазначалося, є, зокрема, вибірковість такої їх діяльності, її несистематичність, не використання комітетами своїх контрольних повноважень у повному обсязі тощо. Причинами тому є як недостатня увага з боку самих комітетів до виконання контрольних повноважень, так і недоліки законодавства, що регулює діяльність комітетів.

Аналіз положень Закону "Про комітети Верховної Ради України" приводить до висновку, що, особливо після внесення змін до Конституції України, він потребує істотного вдосконалення. Зокрема, в названому Законі необхідно передбачити, що контрольні повноваження, які охоплюються функцією парламентського контролю, здійснюються комітетами відповідно до напрямків їх роботи, профілю, спеціалізації, які мають відповідати основним напрямам реалізації Верховною Радою України функції парламентського контролю. Важливим питанням, яке вимагає вирішення у Законі, є також визначення юридичної сили актів комітетів Верховної Ради України, які приймаються ними після дослідження того чи іншого питання, в тому числі й під час проведення парламентських слухань.

Відповідно до статті 89 Конституції України, Верховна Рада вправі утворювати в разі необхідності тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії. Мета створення і характер діяльності тимчасових комісій свідчать, що ці органи фактично беруть участь у здійсненні, поряд із іншими функціями Верховної ради України, функції парламентського контролю. При цьому, тимчасові слідчі комісії створюються насамперед для участі у здійсненні контрольної функції парламенту. Так, Так, відповідно до статті 89 Конституції, для підготовки і попереднього розгляду питань, Верховна Рада, в межах своїх повноважень, може створювати тимчасові спеціальні комісії, а з метою проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, може створювати тимчасові слідчі комісії. ч. 3 статті 111 передбачена необхідність та обов’язковість створення спеціальної тимчасової слідчої комісії у випадку ініціювання процедури імпічменту Президента України. Згідно із статтею 111 Конституції, для проведення розслідування питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту Верховною Радою України створюється спеціальна тимчасова слідча комісія, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

Парламентське розслідування є однією з найрадикальніших форм парламентського контролю, для здійснення якого створюються спеціальні комісії.

Запровадження інституту парламентського розслідування є позитивним надбанням українського державотворення. До того ж правом проводити парламентське розслідування може скористатись парламентська меншість, оскільки для прийняття такого рішення достатньо 150 голосів народних депутатів України. Це право одне із визначальних в існуванні опозиційних сил у парламенті, за допомогою якого вони здатні ефективно контролювати дії виконавчих структур, що мають підтримку парламентської більшості.

Утворення і діяльність тимчасових спеціальних і слідчих комісій об'єктивно обумовлюється здійсненням відповідних повноважень, що охоплюються контрольною функцією парламенту.

Нормативною основою парламентського розслідування в Україні, окрім Конституції України, є Регламент Верховної Ради України. З метою встановлення правової визначеності щодо такої форми парламентського контролю, як парламентські розслідування, підготовлено законопроект Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України № 0900 від 14.05. 2000 р. Аналіз норм законодавства, що регулює питання організації і діяльності тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій показує, що правове забезпечення функціонування відмічених органів вимагає подальшого вдосконалення.

Важливим є питання щодо можливості створення тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України з тих питань, які вже є предметом досудового слідства чи судового розгляду. В цьому питанні необхідно виходити з того, що в деяких випадках співіснування парламентського розслідування та розслідування спеціальних слідчих підрозділів правоохоронних органів виконавчої влади та прокуратури може бути доцільним та ефективним.

В зв’язку із цим, якщо законодавство передбачатиме можливість створення тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України з тих питань, які вже є предметом досудового слідства чи судового розгляду, та у випадках утворення зазначених комісій, у законі необхідно передбачити відповідальність членів тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України за навмисне розголошення даних попереднього слідства, які стали їм відомі в ході паралельного розслідування, якщо органи попереднього розслідування своїм мотивованим рішенням завчасно заборонять їм робити це з причин необхідності нерозголошення для подальшого успішного розслідування справи.

Необхідність підвищення ефективності, результативності роботи слідчих комісій Верховної Ради, обумовлює доцільність, як уявляється, вивчення, узагальнення, аналіз та врахування позитивного досвіду правової регламентації розглядуваного питання в законодавстві інших країн.

У статті 89 Конституції зазначено, що висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду. Порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства з питань утворення і діяльності слідчих комісій показує, що питання стосовно діяльності слідчих комісій, їх висновків у законодавстві зарубіжних країн регламентуються дещо інакше.

Так, наприклад, відповідно до статті 82 Конституції Італійської Республіки, кожна палата може проводити розслідування з питань, які становлять державний інтерес. З цією метою вона призначає зі своїх членів комісію у пропорції, яка відображає співвідношення різних фракцій. Комісія з розслідування проводить дослідження та перевірки з такими ж повноваженнями та обмеженнями, як і судова влада.

Аналогічним чином зазначене питання регламентується в законодавстві ряду зарубіжних країн, зокрема, ФРН, Австрії, Японії та ін.

Виходячи із аналізу зарубіжного досвіду законодавчого регулювання діяльності тимчасових комісій, враховуючи вітчизняну практику організації і діяльності розглядуваних органів можна зробити висновок про те, що одним із засобів підвищення результативності роботи слідчих комісій є, як уявляється, визначення в Законі України "Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії" такого правового статусу цих органів, який забезпечував би їм право збирати докази у порядку, що встановлений чинним кримінально процесуальним і адміністративно-процесуальним законодавством та обов'язкове врахування результатів їх діяльності органами слідства і суду. Вбачається, що одним з найбільш ефективних засобів отримання інформації є допит свідків по справі та затребування необхідних для розслідування документів і матеріалів. Уявляється, що законом мають бути передбачені такі можливості і для тимчасових слідчих комісій, із підкріпленням їх певними гарантіями. До того ж тимчасовим слідчим комісіям необхідно також надати повноваження щодо призначення експертиз, а також перевірки обставин події на місцях. Підвищенню ефективності діяльності тимчасових слідчих комісій як органів парламентського розслідування сприятиме надання їм права звертатися з пропозицією до Президента України, уряду, керівництва органів виконавчої влади про притягнення винних осіб до відповідальності.

Доцільно також, щоб Український парламент мав право, за результатами розгляду висновків слідчої комісії, подавати власні обґрунтовані висновки безпосередньо на розгляд суду. Це сприятиме вдосконаленню порядку реалізації висновків комісій і підвищить дійовість цієї форми парламентського контролю.

Важливою формою парламентського контролю в Україні є діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – українського омбудсмана, його перевірки, звернення, подання, конституційні подання тощо. Омбудсман є спеціальною посадовою особою, до компетенції якої належить розгляд звернень громадян, іноземців, апатридів, щодо порушення прав людини з боку органів державної влади та посадових осіб.

Дослідженню інституту омбудсмана, виявленню характерних рис і особливостей Українського Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, його правового статусу, форм діяльності та інших питань присвячено ряд праць вітчизняних вчених.

Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України розглядалася у попередньому розділі даного дисертаційного дослідження, при аналізі такого важливого напряму парламентського контролю, яким є контроль Верховної Ради України за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Згідно із Конституцією України (ст. 101), "Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини" (далі Уповноважений).

Правовий статус Уповноваженого, його компетенція, коло суб'єктів, яким можуть бути адресовані його акти реагування щодо порушень положень Конституції і законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина та інші питання діяльності Уповноваженого врегульовані, на основі Конституції України, у Законі "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", у Законі України "Про державну службу" (3723-12), в інших правових актах.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, відповідно до ст. 3 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, що проголошені Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина громадянами України, незалежно від місця їх перебування, іноземцями, особами без громадянства, які перебувають на території України, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Здійснюючи повноваження, що охоплюються функцією парламентського контролю, Уповноважений, відповідно до ст. 13 названого Закону, має право:

"1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

- про відповідність Конституції України (254к/96-ВР) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

- про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах, доступ до інформації, пов'язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

8) відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров`я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність".

Визначені Законом повноваження Уповноваженого безумовно мають важливе значення у реалізації парламентського контролю щодо додержання прав людини в Україні.

До числа адресатів подань Уповноваженого належать практично всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності та їх посадові і службові особи. Таким чином, коло адресатів Українського Уповноваженого є досить широким.

Уповноважений, згідно із статтею 85 Конституції, щорічно представляє доповідь Верховній Раді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Так, відповідно до п. 17 статті 85 Конституції України, статті 18 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" 6 липня 2005 року Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини була подана парламенту Щорічна доповідь про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. У виступі із доповіддю на засіданні Верховної Ради Уповноважений Н. Карпачова наголосила, що у зв’язку із очікуваним вступом України до Світової організації торгівлі, Верховна Рада України, уряд та інші державні органи передусім мають виробити ефективні запобіжні заходи, які дадуть змогу реально захистити соціальні, трудові права громадян України та власного товаровиробника. У Щорічній доповіді, Уповноважений внесла ряд пропозицій стосовно подальшого вдосконалення законодавства України щодо дотримання та захисту прав і свобод людини.

Парламент, за результатами розгляду доповідей Уповноваженого, може приймати відповідні рішення, у яких давати відповідні доручення комітетам Верховної ради, уряду України, іншим органам державної влади розглянути внесені Уповноваженим пропозиції, вжити необхідні заходи впливу до порушників законодавства. Так, заслухавши, відповідно до пункту 17 статті 85 Конституції України та статті 18 Закону "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" представленим Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Н. І. Карпочової Щорічну доповідь про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні, Верховна Рада України прийняла Постанову, якою доручила: комітетам Верховної Ради, Кабінету Міністрів, розглянути внесені Уповноваженим Верховної Ради з прав людини пропозиції стосовно подальшого вдосконалення законодавства України щодо дотримання та захисту прав і свобод людини. Конституційному Суду України, Верховному Суду України, Генеральній прокуратурі України, Державному департаменту України з питань виконання покарань, Службі безпеки України, іншим органам державної влади рекомендовано розглянути внесені Уповноваженим Верховної Ради з прав людини висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини, а також пропозиції щодо вдосконалення правозастосовчої практики в галузі прав і свобод людини. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, об’єднанням громадян, Установам та організаціям незалежно від форм власності, їх посадовим і службовим особам запропоновано звернути увагу на необхідність неухильного додержання вимог Конституції та законів України щодо прав і свобод людини і громадянина.

У той же час, Але практика показує, що з боку Верховної Ради не завжди проявляється належна увага і реакція на результати діяльності Уповноваженого. Хоча, із аналізу норм законодавства можна побачити, що саме парламент, а не Уповноважений має можливість застосовувати більш вагомі засоби впливу на владні державні та самоврядні органи й структури при порушені ними прав людини.

Аналіз законів України, що регулюють діяльність Уповноваженого Верховної ради показує, що багато із його положень потребують доопрацювання і вдосконалення, оскільки ряд важливих питань у сфері забезпечення прав людини в Україні залишаються без належного законодавчого забезпечення. Так, вивчення зазначеного питання показує, що безпосередньо Уповноважений немає у своєму розпорядженні достатніх важелів впливу на суб'єктів, що порушили права людини. Це проявляється, зокрема, в тому, що акти реагування Уповноваженого мають переважно рекомендаційний характер. Необхідно зазначити, що у нашому законодавстві не передбачено ні організаційних, ні юридичних наслідків, які мають наступати у результаті діяльності Уповноваженого для органів і посадових осіб, що допустили порушення прав людини.

В Законі України Про Уповноваженого відсутнє положення щодо компетенції Уповноваженого стосовно забезпечення прав військовослужбовців, що сьогодні є значною проблемою. Як уявляється, з метою розв'язання зазначеної проблеми, доцільно вивчити досвід діяльності інституту військового омбудсмана у Швеції, Норвегії, ФРН та інших країнах і передбачити у законодавстві України створення аналогічного інституту в Україні.

Зазначене свідчить про потребу значного вдосконалення норм законодавства, що регулюють діяльність Уповноваженого з прав людини, з метою усунення зазначених та інших недоліків і прогалин в ньому, а, отже, і забезпечення більш дійового парламентського контролю у цій сфері.

Важливим напрямом парламентського контролю є контроль за діяльністю виконавчої влади. Такий контроль, як правило, полягає у повноваженнях парламенту здійснювати перевірку і реагувати на дії підконтрольних органів та посадових осіб, застосовувати до них, у випадках виявлення порушень законодавства, відповідні правові санкції. У країнах із парламентськими і змішаними формами правління такою санкцією, як відмічалося раніше, є відставка, як засіб колективної або індивідуальної відповідальності уряду перед парламентом. Разом з тим, наслідком здійснення парламентського контролю може бути застосування й інших видів юридичної відповідальності, зокрема кримінальної. У таких випадках парламентський контроль спричиняє також відповідні дії інших уповноважених органів державної влади.

Згідно із Конституцією України, парламент здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів (п. п. 11, 13 ст. ст. 85, 87, 115). Аналіз реалізації Верховною Радою контрольних повноважень щодо діяльності Кабінету Міністрів показує, що парламент здійснює контрольну функцію через застосування різних форм контролю. Так, Верховна Рада вправі заслуховувати звіти уряду про його роботу в цілому або з окремих питань його діяльності. Парламентом вивчаються питання щодо доцільності та ефективності дій уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб.

Верховна Рада здійснює контроль за виконанням Державного бюджету з метою забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів. З цією метою у парламенті, зокрема, проводиться " День уряду ", запровадження якого забезпечує можливість систематично розглядати зазначені питання, а отже, і здійснювати контроль за діяльністю виконавчої влади.

Важливими формами парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади є заслуховування звітів Кабінету Міністрів України, міністрів, інших органів виконавчої влади про їхню діяльність. Аналіз норм Конституції України показує, що Парламент України вправі заслуховувати звіт уряду щодо виконання Державного бюджету України. Водночас, права Верховної Ради України заслуховувати звіт про виконання Кабінетом Міністрів України програми його діяльності в ній не передбачено. Отже, Конституцією не встановлене право парламенту здійснювати контроль за виконанням урядом зазначеної програми. На основі зазначеного можна зробити припущення, що відповідальність Кабінету Міністрів за виконання, схваленої парламентом, програми його діяльності може відбутися лише теоретично, поза здійсненням парламентом контролю, через рік після схвалення парламентом Програми діяльності уряду. Підставою для такого висновку є проведення аналізу статті 87 Конституції, за якою питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися парламентом протягом року після схвалення Верховною Радою програми діяльності уряду України. Відповідальність уряду за виконання програми своєї діяльності не передбачалася і у Регламенті Верховної Ради, що діяв до прийняття Верховною Радою у 2006 році нового Регламенту.

Виходячи із того, що Конституцією України передбачений обов'язок уряду подавати програму своєї діяльності, яка має бути схвалена парламентом, він зобов’язаний керуватися схваленою парламентом програмою протягом всього періоду своєї роботи. Саме у програмі уряд викладає своє бачення підходів до розв'язання існуючих у державі і суспільстві проблем, підвищення рівня економічного, соціального, культурного, духовного життя в країні. Отже, вся діяльність уряду має базуватися на представленій ним Верховній Раді та схваленій парламентом програмі його діяльності.

Уряд, подаючи звіт про свою роботу, має довести, що його дії відповідають, схваленій парламентом, програмі його діяльності.

У Регламенті Верховної Ради України (ст. 228) встановлено, що Верховна Рада один раз на рік розглядає звіт Кабінету Міністрів України про хід і результати виконання схваленої нею Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Звіт про хід і результати виконання Програми діяльності подається Кабінетом Міністрів України у 45-денний строк після закінчення календарного року.". Після заслуховування звіту Кабінету Міністрів України про хід і результати виконання Програми його діяльності та співдоповідей комітетів проводиться обговорення звіту, за підсумками якого Верховна Рада приймає відповідну постанову.

Неузгодження дій Кабінету Міністрів із програмою його діяльності може означати, що уряд не спроможний діяти відповідно до своєї програми, а отже, не виконує своє функціональне призначення. Зазначене має бути підставою для порушення у парламенті питання про його відповідальність.

Згідно із статтею 228 Регламенту, у разі якщо діяльність Кабінету Міністрів України визнана незадовільною, Верховна Рада, за умови додержання вимог статті 87 Конституції України, може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України.

Вище викладене дає підстави для висновку, що з метою забезпечення найбільш дійового контролю парламенту України за діяльністю Кабінету Міністрів та узгодження між собою положень Конституції України та Регламенту Верховної Ради, до Конституції України доцільно внести доповнення, яким передбачити повноваження парламенту щодо здійснення контролю за виконанням Кабінетом Міністрів програми своєї діяльності та обов'язок уряду звітувати про хід виконання названої програми.

Кабінет Міністрів України, відповідно до законодавства, має регулярно звітувати на сесіях Верховної Ради України про свою роботу, про стан справ у конкретних галузях і сферах державного, господарського та соціально-культурного життя країни, про виконання Державного бюджету, про свою роботу у встановлений у Регламенті термін. Вище вже зазначалося, що повноваження Верховної Ради стосовно прийняття рішення в будь-який час заслухати позачерговий звіт уряду прямо не передбачено Конституцією України. Однак, таке право парламенту прямо випливає із його конституційних повноважень щодо розгляду питання про відповідальність уряду. Зазначені повноваження Верховної Ради передбачені новим Регламентом Верховної Ради.

Згідно із статтею 228 Регламенту Верховної Ради, Кабінет Міністрів України, одночасно зі звітом про виконання Державного бюджету України, подає на розгляд Верховної Ради доповіді про хід і результати виконання затверджених нею загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. За рішенням Верховної Ради, прийнятим за пропозицією Голови Верховної Ради України або комітету, до предмета відання якого належить відповідне питання, доповідь про хід і результати виконання таких програм може бути заслухана на пленарному засіданні Верховної Ради. Верховна Рада, за пропозицією Голови Верховної Ради України, або не менш як трьох комітетів, або не менш як однієї третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, може в будь-який час прийняти рішення про позачерговий звіт Кабінету Міністрів України про його роботу в цілому чи з окремих питань діяльності.

У розгляді й обговоренні звітів Кабінету Міністрів, відповідно до Регламенту Верховної Ради, безпосередню участь беруть комітети парламенту та депутати. За результатами обговорення звіту Верховна Рада приймає відповідну постанову.

Верховна Рада, здійснюючи контроль за діяльністю Кабінету Міністрів, вправі, згідно із ст. 87 Конституції виносити резолюцію недовіри уряду в цілому. Це має наслідком, відповідно до ст. 115 Конституції, відставку Кабінету Міністрів. Імперативний характер зазначеного припису Конституції виключає можливість будь-яких заперечень щодо застосування відміченої санкції стосовно уряду як з боку Президента України, так і з боку інших органів державної влади.

Важливе місце серед форм парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади займає "година запитань до Уряду". Організація її проведення встановлюється статтями 129, 130 Регламенту Верховної Ради України.

Встановлено, що "година запитань до Уряду" проводиться щотижня, відведеного для пленарних засідань Верховної Ради, у п'ятницю з 10 до 11 години. При її проведенні у засіданні Верховної Ради бере участь Кабінет Міністрів України в повному складі, крім тих його членів, які не можуть бути присутніми з поважних причин.

Під час проведення "години запитань до Уряду" можуть порушуватися лише питання з визначеної теми. Пропозиції щодо визначення теми "години запитань до Уряду" щотижня, відведеного для пленарних засідань Верховної Ради, вносять Погоджувальній раді депутатські фракції (депутатські групи). Депутатська фракція (депутатська група) може заздалегідь письмово повідомити членів Кабінету Міністрів України про запитання, які їм буде поставлено.

Під час пленарного засідання Верховної Ради, запитання до членів Кабінету Міністрів України можуть ставитися усно або письмово.

Згідно із статею 129 Регламенту, "Година запитань до Уряду" включає:

1) запитання до членів Кабінету Міністрів України від депутатських фракцій (депутатських груп) та відповіді на них - до 30 хвилин;

2) запитання народних депутатів до членів Кабінету Міністрів України та відповіді на них - до 30 хвилин.

Однак, прийняття парламентом резолюції недовіри, як видно із аналізу законодавства, про що вище вже зазначалося, не може застосовуватися до окремих членів Кабінету Міністрів. Аналіз положень Конституції України та практики реалізації Верховною Радою контролю за діяльністю уряду України довів, що конституційна регламентація розглядуваного питання, яка існувала до внесення змін до Конституції України 8 грудня 2004 року, суттєво обмежувала можливості Верховної Ради здійснювати необхідний правовий вплив на Кабінет Міністрів, оскільки не передбачала правових форм відповідальності окремих його членів за виконання своїх обов'язків. Зазначене стало підставою для висновку про необхідність вдосконалення конституційно-правових форм і порядку здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду. З цією метою, у новій редакції п. 12 статті 85 Конституції передбачено, що до повноважень парламенту України віднесено вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України. Однак, стосовно здійснення контролю за діяльністю уряду та інших органів виконавчої влади, то залишилося не достатньо чітко вирішеним на конституційному рівні питання щодо права Верховної Ради висловлювати недовіру окремим членам уряду. Не чіткість конституційного регулювання зазначеного питання проявляється в тому, що положення пункту 12 статті 85 Конституції, за яким до компетенції парламенту віднесено вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, не отримало розвитку у статтях 87 та 115 Конституції, які фактично деталізують контрольні повноваження парламенту стосовно діяльності уряду. Статті 87 та 115 Конституції, навіть після внесених змін, не передбачають такого права парламенту. Враховуючи все вище зазначене, уявляється доцільним внести доповнення до частини першої статті 87 та статті 115 Конституції і передбачити серед повноважень Верховної Ради її право висловлювати недовіру окремим членам Кабінету Міністрів України, що повинно мати своїм наслідком відставку їх з посади. Це забезпечить більш дійовий парламентський контроль щодо чіткого виконання органами виконавчої влади Конституції і законів України, а отже, сприятиме найбільш ефективній їх діяльності.

Серед форм парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади однією із найважливіших є контроль за виконанням урядом Державного бюджету. Контроль у цьому напрямі здійснюється комітетами Верховної Ради України, насамперед, її профільним комітетом, народними депутатами, через проведення парламентських слухань, "Днів уряду", тощо.

Провідна роль у здійсненні парламентського контролю у бюджетно-фінансовій сфері належить, поряд із іншими органами парламенту, Рахунковій палаті Верховної Ради України. Правові основи організації і функціонування Рахункової палати встановлені в Конституції України (п.16 ст. 85, ст. 98) та у Законі України "Про Рахункову палату". Згідно із статтею 98 Конституції України, контроль за використанням коштів державного бюджету від імені парламенту здійснює Рахункова палата, яка, відповідно до Закону "Про Рахункову палату", є постійно-діючим органом контролю, що утворюється Верховною радою України. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.

У Законі "Про Рахункову палату" визначено широке коло завдань, які покладаються на Рахункову палату. Закон, спераючись на конституційні положення, встановлює, що одним із провідних завдань Рахункової палати є організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету.

Дослідження існуючої в світі практики законодавчого регулювання питань здійснення контролю аналогічними органами, показало, що вони мають повноваження стосовно здійснення контролю щодо всіх питань бюджетно-фінансової сфери. Так, згідно із ст. 91 Конституції Болгарії, Народні збори обирають Рахункову палату, яка здійснює контроль за виконанням бюджету. Згідно із ст. 114 Основного Закону Федеративної республіки Німеччини, Генеральна Рахункова палата, члени якої користуються незалежністю суддів, перевіряє звіти, а також рентабельність та правильність управління у економічній та бюджетній галузі. Щорічно палата має інформувати про свою діяльність як уряд так і Бундестаг і Бундесрат. Інші функції Генеральної Рахункової палати встановлюються федеральним законодавством. Аналогічним чином зазначені питання регламентуються і в законодавстві інших зарубіжних країн.

Таким чином, порівняльний аналіз норм зарубіжного і вітчизняного законодавства, що регулює реалізацію такої організаційно-правової форми здійснення парламентського контролю, як діяльність Рахункових палат, привів до висновку, що потреба підвищення ефективності діяльності Українського парламенту, як найвищого представницького органу народу, стосовно здійснення ним від імені народу контролю у сфері бюджету і фінансів, обумовлює необхідність проаналізувати і врахувати позитивний досвід правового регулювання зазначених питань у законодавстві зарубіжних країн і внести відповідні зміни насамперед до Конституції України.

На основі проведеного аналізу зарубіжного законодавства з розглядуваної проблеми, врахування пропозицій вчених і практиків, Верховною Радою були внесені зміни до Конституції України, в результаті чого її стаття 98 викладена у такій редакції: "Контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата". Із аналізу положень Закону, що визначають завдання Рахункової палати, видно, що вони не узгоджуються із статтею 98 Конституції у новій редакції, оскільки передбачають, що завданням Рахункової палати є здійснення контролю лише за використанням коштів державного бюджету України. Зазначене свідчить, що існує необхідність приведення положень Закону "Про Рахункову палату" у відповідність із новою редакцією Конституції України.

Практика діяльності Рахункової палати в Україні показує, що сьогодні її діяльність здійснюється переважно на центральному рівні. Водночас контрольною її діяльністю не завжди охоплені розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, які знаходяться в регіонах. Для здійснення Рахунковою палатою передбачених статтею 98 Конституції України та законами контрольних повноважень стосовно виконання державного бюджету України необхідно що б до її повноважень належало здійснення контролю як за надходженням коштів до Державного бюджету України, так і за їх використанням. Доцільно також, щоб Рахункова палата мала свої представництва в регіонах. У своїй Постанові "Про створення територіальних представництв Рахункової палати", Верховна Рада визнала за необхідне створення територіальних представництв Рахункової палати. Виходячи із норм Конституції України, правові основи діяльності Рахункової палати, у тому числі і питання системи її органів, визначаються у Законі України "Про Рахункову палату". З огляду на зазначене, необхідно розробити відповідний законопроект про внесення змін до Закону "Про рахункову палату" за безпосередньою участю представників Рахункової палати та суб'єктів права законодавчої ініціативи відповідно до Конституції України.

Як свідчить аналіз практики контрольної діяльності Верховної ради України, нею досить широко використовується названа форма контролю. "День уряду" як форма парламентського контролю використовується Верховною Радою практично при здійсненні нею контролю у всіх напрямах її контрольної діяльності, розгляд і аналіз яких проведено у попередньому підрозділі даного дисертаційного дослідження. Зокрема, згідно із повідомленнями Інформаційного управління, у Верховній Раді проводилися Дні уряду: 10 лютого 2004 року – з питань надання інформації Кабінетом Міністрів України щодо стану збереження об'єктів соціально-культурного призначення у процесі приватизації та цільового їх використання у післяприватизаційний період; 8 червня 2004 року – з питань дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності в Україні; 13 квітня 2004 року – про сучасний стан пенсійного забезпечення та впровадження пенсійного страхування в Україні; 15 березня 2005 року – про стан виконання законодавства України щодо соціального, медичного та пенсійного забезпечення ветеранів війни і відзначення 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років; та ін.

Під час проведення днів уряду у Верховній Раді України заслуховується інформація відповідних міністрів, представників органів державної влади, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, відповідних комітетів парламенту, його тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій, депутатів. Всі отримані у процесі їх проведення результати та висловлені пропозиції надзвичайно уважно, прискіпливо аналізуються, перш за все, всіма профільними парламентськими комітетами. На основі здійснюваного ними аналізу, виявляються недоліки в роботі уряду та інших органів виконавчої влади, подаються пропозиції, рекомендації щодо покращення діяльності Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади у відповідних сферах їхньої роботи, щодо усунення недоліків у їхній діяльності.

Таким чином, на основі аналізу і узагальнення отриманої під час проведення "Днів уряду" інформації, парламент визначає ступінь ефективності діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, посадових осіб щодо впровадження у їх роботу законів та інших прийнятих парламентом актів, стосовно додержання вимог чинного законодавства суб'єктами правовідносин. За результатами проведення Дня уряду, Верховна Рада України приймає постанову, що містить відповідні рекомендації. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України, за підсумками обговорення кожного тематичного питання "Дня уряду України" Верховна Рада може прийняти окрему постанову в порядку контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, внести Кабінету Міністрів України чи його членам пропозиції щодо поліпшення роботи Кабінету Міністрів України чи окремих органів виконавчої влади, звернутись до Прем'єр-міністра України з пропозиціями щодо персональної відповідальності окремих членів Кабінету Міністрів України, а в разі якщо Кабінет Міністрів України виконує свої повноваження після його відставки внаслідок прийняття Верховною Радою резолюції недовіри, прийняти рішення про звільнення члена Кабінету Міністрів України з посади у зв'язку з відставкою та усунення від виконання повноважень (ст. 225 Регламенту Верховної Ради України).

Оскільки на сьогодні "День уряду України", як форма парламентського контролю та процедура його проведення регулюється лише Регламентом Верховної Ради України, перш за все необхідно, як вже зазначалося, що б ця форма контролю отримала закріплення на рівні Конституції України та Закону "Про парламентський контроль в Україні". Необхідно також забезпечити гласність цієї форми контролю. В зв'язку з цим необхідно закріпити у Регламенті Верховної Ради України вимогу про обов'язковість висвітлення "Днів уряду" у засобах масової інформації.

З метою підвищення результативності парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України через проведення "Дня уряду України", підвищення ефективності у забезпеченні режиму законності у його діяльності, необхідно обов'язково закріпити відповідальність членів уряду за виконання контрольних приписів суб'єктів парламентського контролю, розроблених та наданих Кабінету Міністрів за результатами проведення Дня уряду.

Однією із форм здійснення Верховною Радою України, як і переважною більшістю парламентів зарубіжних країн, функції парламентського контролю, є усунення Президента України з поста у порядку особливої процедури (імпічменту), що застосовується при здійсненні парламентом контролю за діяльністю Президента України. Названа форма контролю передбачена у п.10 статті 85, у статті 111 Конституції України. Процедура застосування парламентом України названої форми контролю встановлена главою 29 Регламенту Верховної Ради України.

В юридичні літературі, як вже зазначалося вище, існують різні погляди стосовно функціональної належності процедури імпічменту.

На відміну від науковців, які вважають, що процедура імпічменту є судовою функцією парламенту, інші вчені, як уявляється, обґрунтовано стверджують, що процедура імпічменту є певною формою парламентського контролю.. Обґрунтованість такої точки зору підтверджується тим, що за загальною практикою, питання про застосування імпічменту щодо Президента порушується в результаті реалізації парламентарями контрольних повноважень, починаючи від збору необхідної для цього інформації і закінчуючи прийняттям рішення про усунення президента з поста (про це йшлося у 4.1.). Таким чином, усунення президента з поста в порядку імпічменту відбувається у результаті реалізації парламентом контрольної функції.

Відповідно до Конституції України, Президент може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Слід зазначити, що можливість застосування імпічменту із зазначених підстав, урівноважується досить складною процедурою його здійснення. Така процедура передбачає реалізацію поряд із контрольною функцією парламенту, також і його установчої функції – створення спеціальної слідчої комісії, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальний слідчий, що встановлено у ч. 3 ст. 111 Конституції України.

Оскільки відповідальність влади одночасно лежить у двох площинах – юридичній і політичній, то питання про підстави юридичної і, зокрема, конституційно-правової відповідальності найвищих посадових осіб держави, про санкції цієї відповідальності, які можуть застосовуватися до них, у науковій літературі завжди було спірним. Саме тому, зважаючи на складний характер відповідальності владних структур, деякі автори стверджують, що відокремити політичну та юридичну, в тому числі – конституційно-правову відповідальність дуже складно. Висловлюється також точка зору про те, що не можливо визначити точний перелік підстав, за якими суб'єкти конституційних правопорушень повинні притягатися до юридичної, зокрема, до конституційно-правової відповідальності.

Аналіз проблеми співвідношення конституційно-правової та політичної відповідальності свідчить, що зазначені твердження не можна визнати достатньо обґрунтованими.

Юридичній відповідальності, як одному з найважливіших різновидів соціальної відповідальності, притаманно ряд характерних ознак, основними серед яких є, зокрема:

а) юридична відповідальність невіддільна від правопорушення, є його наслідком;

б) юридична відповідальність пов'язана із реалізацією санкцій, що встановлені в нормах права.

Таким чином, юридична відповідальність – це застосування до правопорушника заходів державного примусу, що передбачені санкцією правової норми.

Як самостійному виду юридичної відповідальності, конституційно-правовій відповідальності, притаманні риси й ознаки, що властиві юридичній відповідальності в цілому. Вона передбачає настання несприятливих наслідків для суб'єктів конституційно-правових відносин у випадках порушення ними вимог Конституції України та інших джерел конституційного права. В той же час конституційно-правовій відповідальності притаманні також і специфічні характерні ознаки, основними серед яких є, зокрема, такі:

а) конституційно-правова відповідальність спрямована на правову охорону Конституції. Вона виступає як одна із найважливіших складових механізму гарантування реалізації положень Конституції;

б) розглядуваний вид юридичної відповідальності часто тісно межує із політичною відповідальністю, зокрема, за суб'єктами, підставами її настання, негативними наслідками. Таким чином, конституційно-правова відповідальність часто носить політичний характер.

Проте, необхідно підкреслити, що політичний характер конституційно-правової відповідальності проявляється при її настанні стосовно саме тих суб'єктів конституційних правовідносин, діяльність яких пов'язана із участю у здійсненні політичної влади: Президент України, Верховна Рада України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України, політичні партії та інші інституції.

Однак, прояв політичного характеру конституційно-правової відповідальності щодо зазначених суб'єктів у відповідних обставинах не може бути підставою для того, щоб ототожнювати зазначений вид юридичної відповідальності із політичною відповідальністю. Політична відповідальність не має тих характерних ознак, які притаманні юридичній відповідальності в цілому і конституційно-правовій відповідальності, як її різновиду, про які йшлося вище.

Так, політична відповідальність: по-перше, не пов'язана із вчиненням правопорушення, не є його наслідком, в той час, як характерною рисою конституційно-правової відповідальності, як і кожного із видів юридичної відповідальності є те, що вона невіддільна від правопорушення, є його наслідком; по друге, як і будь-який вид юридичної відповідальності, конституційно-правова відповідальність пов'язана із реалізацією санкцій, що встановлені в нормах права, в той час, як заходи впливу, що передбачені політичною відповідальністю містяться не у нормах права, а у статутах й інших документах політичного та організаційного характеру. Отже, при застосуванні політичної відповідальності мова може йти про реалізацію не санкцій правової норми, а заходів впливу політичного характеру, що передбачені статутами та іншими актами й документами політичного та організаційного значення. Крім того, для політичної відповідальності не є характерною така специфічна риса юридичної, в тому числі, конституційно-правової відповідальності, як спрямованість на забезпечення правової охорони Конституції. Юридична ж, зокрема, конституційно-правова відповідальність, як зазначалось вище, виступає однією із найважливіших складових механізму гарантування реалізації положень Конституції України.

Стосовно сумнівів, які висловлюються деякими авторами стосовно можливості визначення підстав юридичної, зокрема, конституційно-правової відповідальності владних суб’єктів, то необхідно зазначити, що в підставах правової відповідальності загальноприйнято виділяти дві сторони, а саме:

а) нормативна, тобто на підставі чого суб'єкт правопорушення може нести юридичну відповідальність;

б) фактична, тобто за що конкретно несе відповідальність даний суб'єкт.

Таким чином, нормативна основа передбачає можливість застосування юридичної відповідальності. Фактичною основою юридичної відповідальності є конкретні юридичні факти, за наявністю яких вона стає реальністю.

Нормативною основою юридичної відповідальності є ті законодавчі акти, у яких передбачено можливість та умови притягнення до певного виду юридичної відповідальності.

Фактичною підставою конституційно-правової відповідальності є конституційне правопорушення, тобто юридичний факт неправомірної поведінки в конституційно-правовій сфері.

Якщо виходити із визначення й аналізу тієї правової норми, порушення якої має своїм наслідком настання конституційно-правової відповідальності, то можна стверджувати, що підставами конституційно-правової відповідальності слід визнавати порушення норм Конституції України, законів й інших правових актів, що є джерелами конституційного права України.

Викладене вище свідчить, що підставою для притягнення до юридичної, в тому числі, конституційно-правової відповідальності таких суб'єктів правовідносин, якими є: органи державної влади, найвищі посадові особи держави, органи місцевого самоврядування, народні депутати України, депутати місцевих рад, тобто ті структури та особи, які беруть участь у прийнятті найважливіших рішень з питань суспільного і державного життя, є невиконання чи не належне виконання ними повноважень та обов'язків, що покладені на зазначених суб'єктів Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими актами.

Цей висновок випливає із конституційних положень, згідно із якими:

а) органи законодавчої, виконавчої та судової влади зобов'язані здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6);

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: