Повноваження народних депутатів України у сфері здійснення контрольної функції парламенту України.

Парламентарії України беруть участь у здійсненні функції парламентського контролю безпосередньо на основі Конституції України та Закону України "Про статус народного депутата України", а також через органи Верховної Ради України, до складу яких вони входять та за дорученням спеціальних суб'єктів парламентського контролю. Закон України "Про статус народного депутата України" (далі Закон) визначає обсяг повноважень українського парламентарія, які конкретизуються в Регламенті Верховної Ради України, Законі про комітети Верховної Ради України, в спеціальних Положеннях.

До повноважень парламентарія України, які безпосередньо пов’язані із здійсненням Верховною Радою України функції парламентського контролю, належать:

- право запиту;

- право звернення;

- право порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ і організацій, щодо яких є дані про порушення ними чинного законодавства;

- право ініціювати проведення парламентських слухань;

- ініціювати проведення депутатських розслідувань з будь-якого питання, тощо.

Згідно із Законом, народний депутат вправі висловлювати думку щодо персонального складу органів і кандидатур посадових осіб, які обираються, призначаються, затверджуються, або на призначення яких необхідна згода Верховної Ради України. Зазначені повноваження входять до групи установчих повноважень парламенту. Їх здійснення кожним депутатом і парламентом в цілому тісно перемежовується із реалізацією функції парламентського контролю.

Безпосередньо із здійсненням народним депутатом контрольних повноважень пов'язане передбачене Законом його право ставити питання про недовіру складу органів, що утворені Верховною Радою, а також посадовим особам, яких обрано, призначено або затверджено Верховною Радою. Беручи участь у реалізації функції парламентського контролю через здійснення контрольних повноважень, депутат, згідно із Законом, має право порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розташованих на території України і щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій. Під час проведення пленарних засідань Верховної Ради, діяльність народного депутата по здійсненню своїх контрольних повноважень забезпечується встановленими у Законі його правами.

Одним із найважливіших серед прав народного депутата України є право законодавчої ініціативи у Верховній Раді (ст. 93 Конституції України, ст. 12 Закону).

Реалізація депутатом українського парламенту права законодавчої ініціативи безпосередньо пов'язане із здійсненням функції парламентського контролю, який відіграє у законодавчій діяльності Верховної Ради України надзвичайно важливу роль. Через законодавчий процес, реалізацію права законодавчої ініціативи, народні депутати дієво впливають на формування і вдосконалення законодавчої бази держави, забезпечують контроль щодо виконання законів, сприяють утвердженню законності в державі.

Однією із форм парламентського контролю є Запит народного депутата України. Загальновизнано, що депутатський запит являє собою класичний інструмент здійснення парламентського контролю. Запит депутата, що подається ним на сесії Верховної Ради України, є безпосередньою формою контрольної діяльності Верховної Ради України, яка реалізується через повноваження членів парламенту. Інститут запиту регламентується Конституцією України (п. 34 ст. 85, ст. 86), Законом України "Про статус народного депутата України" (ст. 15), Регламентом Верховної Ради України. У цих законодавчих актах визначено зміст і конституційно-правову природу розглядуваного інституту.

Відповідно до ст.86 Конституції України та ст. 15 Закону, депутатський запит – це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

В. М. Шаповал стверджує, що запит народного депутата України є формою парламентського контролю за виконавчою владою вже тому, що за змістом ст. 86 Конституції України його може бути адресовано до Кабінету Міністрів України і до керівників інших центральних і місцевих органів виконавчої влади. Аналіз змісту ст. 86 Конституції та ст. 15 Закону показує, що депутат вправі звертатися із запитом не лише до органів та посадових осіб виконавчої влади. Він може адресувати свій запит до всіх суб’єктів, що визначені у ст. 86 Конституції, ст. 15 Закону. Викладене приводить до висновку, що визначати депутатський запит формою парламентського контролю лише за виконавчою владою немає переконливих підстав. Відмічена форма парламентського контролю застосовується, як до органів і посадових осіб виконавчої влади, так і до інших суб'єктів, що визначені у законодавстві.

Запитові депутата відповідає обов'язок суб'єктів, яким він адресований, дати відповідь щодо результатів його розгляду та вжитих заходів (п. 8 ст. 15 Закону). Народний депутат або представник групи народних депутатів, комітет Верховної Ради, мають право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. За результатами обговорення відповіді на депутатський запит Верховна Рада України приймає відповідне рішення (п. п. 9-11 ст. 15 Закону).

Народні депутати України досить широко використовують встановлене у законодавстві їх право на звернення із депутатським запитом. Разом із тим, процес реалізації цього права депутата та результати його застосування не завжди можна визнати достатньо ефективними. Як стверджує, О.Барабаш "... навряд чи можна говорити про суттєве зростання цієї форми індивідуальної контрольної діяльності депутатів. Можливо, задля цього Верховній Раді варто було б, крім чіткого обліку запитів, регулярно проводити на пленарних засіданнях публічний аналіз стану їх задоволення, проводити, хоча б зрідка, оголошення, публічний розгляд і обговорення відповідей на окремі запити з найважливіших державних проблем, застосувати, хоча б раз заради прецеденту, передбачені законом заходи покарання за порушення вимог закону щодо надання відповідей на депутатський запит.

Таким чином, аналіз реалізації депутатського запиту показує, що існує нагальна потреба підвищення його ролі і значення, насамперед у напрямку вдосконалення самої процедури реалізації депутатських запитів. Одним із шляхів вирішення зазначеної проблеми є зокрема здійснення парламентом постійного контролю та аналізу стану реалізації запитів депутатів, а з другого боку своєчасне і відповідне реагування на їх вимоги з боку суб'єктів, до яких вони адресовані. Необхідно також забезпечити беззастережне застосування передбачених у законодавстві засобів впливу і стягнення за порушення його норм щодо реагування на депутатський запит.

У ряді зарубіжних країн ефективним засобом парламентського контролю вважається інтерпеляція. Термін "інтерпеляція" походить від латинського interpellatio, буквально переривання, порушення.

Інтерпеляція – це письмове звернення до уряду або когось із його членів, з вимогою дати пояснення стосовно мотивів діяльності уряду, та подальших його дій з питань, які відносяться до окремих аспектів політики уряду або його загального політичного курсу.

Інтерпеляція є особливим видом запиту, що може бути адресовано до уряду або конкретного міністра з вимогою дати пояснення щодо внутрішньої або зовнішньої політики, яка ними проводиться, або з якогось іншого питання їхньої діяльності у цій сфері. Однак, від традиційних запитів інтерпеляція відрізняється рядом ознак. Насамперед, від запиту інтерпеляція відрізняється процедурою внесення, колом адресатів, колом питань, з яких вона може застосовуватися та правовими наслідками.

Застосування інтерпеляції має своїм наслідком обговорення у парламенті питання, що стало її предметом. Отже, однією із характерних рис інтерпеляції є те, що вона призводить до загальних дебатів. Фактично застосування цієї форми контролю спричиняє звіт уряду або когось із його членів. В результаті обговорення інтерпеляції парламентом може бути поставлене питання про схвалення або не схвалення діяльності уряду, нерідко порушується питання про довіру чи про недовіру урядові. Парламент у результаті обговорення може винести резолюцію осуду, висловити вотум недовіри окремим міністрам чи всьому складу уряду, що призводить до його відставки. Інтерпеляція часто виступає як дійовий засіб контролю за діяльністю уряду з боку опозиції. Уряд поряд із тим, має право відмовитися давати відповідь на небажані для нього запитання, що містяться в інтерпеляції. Однак, при цьому він обов'язково має обґрунтувати свою відмову.

Інтерпеляція має широке застосування у парламентській діяльності багатьох держав, наприклад, в Італії, Фінляндії, Японії, Бельгії та ін. Процедура інтерпеляції як правило досить детально визначена в конституціях, а також є об'єктом врегулювання на рівні парламентського регламенту.

Важко погодитися із твердженням деяких авторів, які ототожнюють депутатський запит з інтерпеляцією. Як вже зазначалося, згідно із ст. 15 Закону "Про статус народного депутата України", характерними ознаками депутатського запиту є те, що він, по-перше, є вимогою народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції. Отже, запит може бути адресовано до будь-якого із підконтрольних і підзвітних Верховній Раді органів та посадових осіб, а не лише до уряду, як це має місце при інтерпеляції, з вимогою дати офіційну відповідь з питань, що віднесені до їх компетенції. По-друге, на відміну від інтерпеляції, при застосуванні депутатського запиту суб'єкт, якому він адресований зобов'язаний дати на нього відповідь і не вправі відмовитись від цього. Таким чином, за всіма основними ознаками, окрім можливості звернення до членів уряду, інтерпеляція не відповідає критеріям депутатського запиту.

Законодавством України така форма парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, як інститут інтерпеляції не передбачено, що є значною прогалиною в ньому.

Враховуючи позитивний зарубіжний досвід здійснення контролю з боку парламентів за діяльністю урядів та виходячи із вітчизняної практики реалізації парламентом України контрольних повноважень щодо функціонування Кабінету Міністрів України, є підстави для висновку про те, що встановлення в Україні серед форм парламентського контролю інтерпеляції сприятиме підвищенню ефективності проведення парламентом контролю щодо діяльності уряду, а отже, стане одним із вагомих засобів посилення дійовості парламентського контролю в цілому.

У Законі України "Про статус народного депутата України" передбачена така форма парламентського контролю, як інститут депутатського звернення (ст. 16).

У законі дане визначення поняття депутатського звернення, як викладеної в письмовій формі пропозиції народного депутата, що звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, які віднесені до їх компетенції. Депутат вправі брати участь у розгляді порушених ним питань. Законом встановлено, що суб’єкти, яким адресовано депутатське звернення, зобов'язані розглянути його і дати письмову відповідь (ст. 16 Закону).

Необхідно відмітити, що інститут депутатського звернення, який передбачений Українським законодавством, принципово відрізняється, насамперед за своєю природою, від традиційного інституту депутатського запитання, що передбачене Регламентом Верховної Ради та існує і широко застосовується в зарубіжних країнах. Зокрема, на відміну від традиційних депутатських запитань, що застосовуються у зарубіжних країнах та передбачене в Регламенті Верховної ради України коло суб'єктів, до яких може бути адресоване, передбачене Законом Про статус народного депутата звернення не обмежується лише членами уряду, а є набагато ширшим.

Здійснюючи контрольну функцію, народний депутат, згідно із Законом, має право порушувати у Верховній Раді України або її органах питання про необхідність проведення перевірок додержання законів органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та об'єднаннями громадян, розташованими на території України, чи їх посадовими особами, про проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес, та брати участь у таких розслідуваннях в порядку, встановленому законом.

Статтею 17 Закону передбачено право народного депутата брати участь у розгляді в органах державної влади і органах місцевого самоврядування пропозицій та вимог виборців, інших питань, пов'язаних із здійсненням депутатських повноважень. Народний депутат має право одержати інформацію з питань, які пов'язані із здійсненням ним депутатських повноважень, в тому числі контрольних, від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які зобов'язані надати йому таку інформацію в порядку та строки, визначені Законом України "Про статус народного депутата України".

Ефективний парламентський контроль за діяльністю уряду і в цілому виконавчої влади, а також інших структур та інститутів, багато в чому залежить від прав депутатів вносити запити та ставити запитання представникам уряду, своєчасно отримувати звіти, що підготовлені урядом. Зрозуміло, що відмічені права народних депутатів мають важливе значення у здійсненні парламентом контрольної функції, Але вони повинні доповнюватися й підтримуватися доступністю для парламенту джерел точної й надійної інформації та аналізу. Чим більше джерел інформації та аналізу доступні для парламенту, тим ефективнішою буде його контрольна діяльність.

Аналіз українського законодавства показує, що у його нормах в основному визначено обсяг контрольних повноважень народного депутата України, основні організаційно-правові форми їх реалізації. Водночас, слід зазначити, що не зважаючи на досить широке коло повноважень українського парламентарія з контролю, потребують значного вдосконалення форми й процедура їх реалізації, запровадження нових форм, зокрема, – інтерпеляції, вдосконалення чинного законодавства, що встановлює обсяг контрольних повноважень депутата та регламентує форми і порядок їх здійснення.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: