Росія часів президента Путіна.

Напередодні нового тисячоліття 31 грудня 1999 президент РФ Б.М. Єльцин підписав указ "Про виконання повноважень Президента Російської Федерації", згідно з яким Б.Н. Єльцин з 1 січня 2000 р. припинив виконання повноважень президента РФ. Тимчасове виконання обов'язків президента РФ було покладено на голову уряду РФ В.В. Путіна.

5 січня 2000 Рада Федерації Федеральних Зборів РФ прийняв постанову, згідно з яким дострокові вибори президента РФ призначалися на 26 березня 2000 року. 12 січня 2000 В.В. Путін був висунутий ініціативною групою на пост президента РФ. За оцінками політологів і за результатами проведених соціологічних опитувань напередодні виборів переважними шансами на перемогу мав В.В. Путін. Відкритим лише залишалося питання про те, яку кількість голосів збере виконуючий обов'язки Президента РФ В.В. Путін і чи буде другий тур на майбутніх президентських вибір.

Найвищий рейтинг В.В. Путіна був результатом його роботи на посту голови уряду РФ. 30 грудня 1999, за день до відставки Б.Н. Єльцина, була опублікована програмна стаття В.В. Путіна " Росія на межі тисячоліть". У ній було викладено бачення минулого і майбутнього Росії. На погляд В.В. Путіна, найголовнішим завданням була консолідація російського суспільства. Невід'ємною частиною цього завдання повинно було стати зміцнення державності. Держава повинна проникнути в усі сфери суспільних відносин: політичну, економічну, соціально-культурну настільки, наскільки це необхідно для створення " демократичної, правової, дієздатного федеративної держави ".

Торкаючись економічні проблеми, В.В. Путін наполягав на необхідності підвищення ефективності національної економіки. При цьому одним із пріоритетних завдань була боротьба з бідністю та підвищення добробуту населення країни. Для цього передбачалося вивести на якісно новий рівень освіта, охорона здоров'я, науку, культуру і забезпечити соціальні гарантії громадян.

У висновку автор програмної статті закликав усі верстви населення брати участь у реалізації поставлених завдань. Тільки завдяки згуртованості російський народ зможе подолати важкі випробування на даному історичному відрізку і повернути колишню велич Росії.

26 березня 2000 були проведені дострокові вибори президента РФ. Главою держави був обраний В.В. Путін, набравши 52, 94 % від числа виборців, що взяли участь в голосування. Відрив переможця від котрий посів друге місце на президентських виборах Г.А. Зюганова був значним. Голова КПРФ набрав 29,21 %. Третє місце посів лідер "Яблука" Г.А. Явлінський (5,8 %).

Почався новий період у житті країни. В.В. Путін відразу ж узяв курс на зміцнення державності і суверенітету (Див. додатковий ілюстративний матеріал).

У травні 2000 р. головою уряду РФ був призначений М.М. Касьянов (2000-2004) (Див. додатковий ілюстративний матеріал). Вже в травні 2000 року В.В. Путін почав проведення адміністративної реформи, так як ослаблена до цього часу вертикаль влади заважала проведенню політичних і соціально- економічних перетворень. Указом Президента РФ " Про повноважного представника Президента Російської Федерації у федеральному окрузі" 89 суб'єктів РФ були розділені на сім федеральних округів: Центральний, Північно -Західний, Південний, Приволзький, Уральський, Сибірський, Далекосхідний. Округу очолювали Повноважним представники президента РФ. Їх головне завдання полягало в координації діяльності федеральних органів державної влади та органів державної влади суб'єктів РФ, а також контроль над виконанням рішень федеральних органів виконавчої влади Росії. Важливим завданням було приведення Конституцій, Статутів, законів суб'єктів РФ у відповідність з Конституцією РФ і федеральним законодавством. Таким чином, повноважні представники президента РФ стали, по суті, сполучною ланкою між центром і регіонами.

Зміцненню державної влади сприяла прийняття 17 червня 2000 Федерального закону "Про порядок формування Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації". Членами верхньої палати парламенту РФ - Ради Федерації ставали тепер не керівники виконавчих і представницьких органів влади суб'єктів Федерації, а їх представники, які стали працювати на постійній основі. Головою Ради Федерації став С.М. Миронов (Див. додатковий ілюстративний матеріал), представник законодавчих зборів Санкт - Петербурга. Колишні члени Ради Федерації увійшли до складу нового дорадчого органу при президентові РФ - Державної Ради.

У період з 2000 по 2002 рр.. відбулися значні зміни балансу сил в Державній Думі РФ. У 2001 р. комуністи, які виступили з критикою на адресу міністра економіки Г.О. Грефа, позбулися керівництва більшості комітетів у Державній Думі РФ. Це значно посилило позиції пропрезидентської більшості ("Єдність", " Отечество - вся Росія ", "Народний депутат "), що стояв на центристських позиціях.

Ці та інші заходи протягом 2002 - 2003 рр.. на політичній арені країни посилили позиції президента РФ і уряду РФ.

У 2000 р. було розпочато реформи з реформування армії. У січні 2001 р. був прийнятий " План будівництва Збройних сил РФ", відповідно до якого передбачалося збільшення фінансування армії і скорочення особового складу, переозброєння і модернізація військ. До 2010 р. планувалося перейти на переважно контрактне комплектування Збройних сил РФ.

Новий імпульс отримала робота щодо вдосконалення організаційних і правових основ діяльності державних органів. Відбувається модернізація судової системи. Всі ці заходи покликані поліпшити роботу державного апарату і створити необхідні передумови для більш глибокого проведення реформ.

Керівництвом країни були активізовані зусилля по встановленню в Чечні конституційного порядку. У 2003 р. була прийнята нова Конституція Чечні, сформовані нові органи влади. 5 жовтня 2003 в Чечні були проведені вибори. Перемогу на них здобув А.А. Кадиров (убитий терористами на стадіоні у Грозному 9 травня 2004) (Див. додатковий ілюстративний матеріал). Велика роль у досягнення миру в Чечні відводилася економічному розвитку регіону. Незважаючи на те, що вдалося досягти певних успіхів у боротьбі з терористами в Чечні, кровопролитні терористичні акти нагадували про себе, забираючи життя мирного населення Чеченської республіки.

У грудні 2003 р. відбулися вибори до Державної Думи четвертого скликання. За результатами виборів п'ятивідсотковий бар'єр подолали чотири об'єднання: блок " Єдність " - 38 % голосів, КПРФ - 13 %, ЛДПР - 11 % і народно -патріотичний блок "Родина" - 9 %.

Наприкінці лютого 2004 В.В. Путін розпустив уряд М. М. Касьянова. Новий кабінет міністрів очолив М.Є. Фрадков (Див. додатковий ілюстративний матеріал). Подальший розвиток отримала адміністративна реформа. 9 березня 2004 був виданий указ Президента РФ " Про систему і структуру федеральних органів виконавчої влади". Відповідно до даного указу в систему федеральних органів виконавчої влади входять федеральні міністерства, федеральні служби й федеральні агентства. Скоротилося число міністерств з 30 до 17, при цьому значно збільшилася кількість федеральних служб і агентств.

14 березня 2004 в Росії відбулися чергові вибори президента РФ. Президентом Росії був переобраний В.В. Путін, який набрав 71,31 % від числа виборців, що взяли участь в голосуванні. Всього на пост глави держави претендувало шість кандидатів. Друге місце за підсумками виборів посів представник КПРФ Н.М. Харитонов (13,69 %), третє місце - лідер блоку "Родіна " С.Ю. Глазьєв (4,1 %), четверте місце - представник від демократів І.М. Хакамада (3,84 %), п'яте місце - представник ЛДПР О.А. Малишкін (2,02 %) і на шостому місці - голова Ради Федерації РФ С.М. Миронов (0,75 %) (Див. додатковий ілюстративний матеріал).

7 травня 2004 в Кремлі відбулася церемонія вступу В.В. Путіна на посаду президента РФ на другий термін. Відповідно до Конституції РФ В.В. Путін виголосив слова президентської присяги і урочисто пообіцяв зберігати держава і вірно служити народу, поважати права і свободи людини і громадянина, дотримуватися і захищати Конституцію РФ.

24.

Занепад економіки країни, викликаний волюн­таристською політикою гереківського керівництва, диспропорції матеріального виробництва, загострення соціальних проблем, втрата молодим поколінням віри в «соціалістичні ідеали» приве­ли ПНР до глибокої соціально-економічної та політичної кризи. З 1 липня 1980 р. в країні розпочалися стихійні акції протесту. Робітники 180 підприємств Варшави, Гданська, Лодзі, Любліна та інших міст оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати, збільшення пенсій, соціальної допомоги тощо. Влада, налякана масовими виступами трудящих, пішла на підвищення зарплати, і кількість протестуючих почала зменшуватися, а Е. Герек напри­кінці липня 1980 р. навіть подався в Крим на відпочинок.

Однак нова потужна хвиля страйків у серпні, у яких брали участь понад 700 тис. робітників, охопила 750 провідних поль­ських підприємств. Головні події відбувалися на суднобудівному заводі в Гданську, робітники якого розпочали страйк проти звіль­нення з роботи активістів «вільних профспілок». Виступ кора­блебудівників відразу був підтриманий на заводах і фабриках Труймяста. Невдовзі представники промислових підприємств Гданська, Гдині та Сопота створили Міжзаводський страйковий комітет (МСК) на чолі з Л. Валенсою. Головні вимоги Комітету -створення «незалежної профспілки», визнання права на страйк, повернення на роботу звільнених, забезпечення свободи слова і зборів. Структури, подібні до МСК, виникли і в інших промис­лових центрах країни. Страйки супроводжувалися «окупацією» підприємств і відзначалися високим рівнем організації.

До Гданська і Щецина 21 серпня були направлені для пе­реговорів з робітниками дві урядові комісії. Але всі спроби керівництва країни зняти напруження в суспільстві та вгамувати страйкуючих були безрезультатними. На знак солідарності з МСК 23 серпня розпочався загальний страйк на підприєм­ствах усього Балтійського узбережжя, а наступного дня сюди прибули Т. Мазовецький, Б. Геремек, Я. Куронь, Р. Куклович, які порадили делегації МСК на переговорах не поступатися пунк­том вимог про створення незалежних профспілок. Римо-католицька церква, симпатизуючи страйкарям, закликала їх водно­час зберігати спокій і порядок.

На пленумі ЦК ПОРП 24 серпня було підтверджено курс на політичне розв'язання кризи шляхом переговорів із страйкую­чими, оновлено склад політбюро, а Е. Бабюха на посаді голови уряду змінив Ю. Піньковський. Урядові комісії були змушені погодитися з вимогами страйкарів, до яких наприкінці серпня приєдналися робітники інших регіонів країни. Тому ЗО серпня пленум ЦК ПОРП погодився на підписання угод зі страйкарями, які й були укладені з МСК у Щецині, Гданську і Ястшемб'є. Вони передбачали утворення незалежних профспілок, право на страйк, обмеження цензури, підвищення зарплати, здійснення економічних реформ тощо.

Підписання угод свідчило про перемогу робітничого руху. Однак незважаючи на досягнуті домовленості, напруженість у суспільстві не спадала. У першій половині вересня 1980 р. про­довжувало страйкувати 350 тис. робітників. Нестабільність вела до падіння дисципліни та обсягів промислового виробництва, зниження продуктивності праці та значних матеріальних втрат. Водночас різке підвищення зарплати й інтенсивне фінансування різних соціальних програм викликало появу в обігу значної гро­шової маси, яка не була забезпечена відповідною кількістю вироблених товарів та наданих послуг. Усе це спричинило величезний стрибок інфляції - злотий зовсім знецінився. Поль­ща опинилася на межі цілковитого економічного краху.

Переважна частина польського суспільства покладала провину за становище, що склалося в країні, на партійне керівництво. Тому влада в серпні вдалася до низки персональних перестановок на вищому рівні. У вересні 1980 р. на пленумі ЦК ПОРП замість Е. Терека першим секретарем було обрано С. Каню та оновлено політбюро. На жовтневому пленумі ЦК ПОРП відбулося радикальне оновлення складу керівних органів партії, пролунала критична оцінка діяльності періоду усуненого керівництва та ухвалено рішення про скликання надзвичайного з'їзду ПОРП.

Незалежні профспілки формувалися на базі МСК і страйк-комів у різних районах Польщі. У Гданську на зібранні пред­ставників страйккомів 17 вересня 1980 р. було засновано Незалежну самоврядну профспілку «Солідарність» (НСПС). Згідно з її статутом регіональні структури профспілки зберігали автономію, а з їхніх представників формувалася Загально-польська узгоджувальна комісія, яку очолив Л. Валенса. Чи­сельність «Солідарності» уже тоді становила понад три мільйони членів, а через рік досягла більше десяти. Невдовзі були створені Незалежне об'єднання студентів, Узгоджувальний комітет творчих і наукових товариств, а також було оновлено керівництво Товариства журналістів та Спілки літераторів.

Профспілка «Солідарність» була офіційно зареєстрована 10 листопада 1980 p., тим самим юридично закріплювалася поя­ва в польській політичній системі опозиційної сили. Як у період свого формування, так і в наступні роки НСПС не приховувала своєї антикомуністичної спрямованості, але завжди ставилася до цього досить прагматично. Так, підкреслюючи свою політичну незалежність, профспілка насамперед оголошувала себе за­хисницею інтересів робітників. Але в дійсності НСПС ніколи не обмежувалася тільки цією роллю і прагнула до повалення кому­ністичного режиму. Однак на початковому етапі своєї діяльності «Солідарність» не мала чітких планів стосовно державно-політичного устрою країни. Загроза вводу радянських військ примушувала лідерів «Солідарності» дотримуватися концепції «саморегулювання революції», яка передбачала, що Польща (залишаючись у складі ОВД) повинна прагнути до «внутрішньої перебудови» існуючого суспільного ладу на засадах політичного плюралізму, громадського контролю за діяльністю держави і т. ін.

Розвиток подій у Польщі непокоїв кремлівське керівництво, яке в серпні 1980 р. створило для цього спеціальну комісію. До активних дій у Польщі радянське керівництво схиляли лідери ЧССР і НДР, які в жовтні-листопаді закрили кордон з Поль­щею. У грудні 1980 р. на території ПНР планувалося провести військові навчання «Союз-80». Водночас у Польщі була ство­рена спеціальна група, яка розробила план запровадження воєнного стану. Однак рішення про військове вторгнення до ПНР було відкладене, а навчання ОВД були перетворені на штабні. Вирішальну роль у відмові від інтервенціоністських планів зіграли міжнародні чинники.

Новий 1981 р. ознаменувався обвальним загостренням економічної кризи¹. Спорожніли полиці крамниць, інфляція перейшла в скажений галоп. Країну лихоманило від нескінченних акцій протесту та страйків, які відбувалися як під економічними, так і під політичними гаслами. У всіх негараздах влада звину­вачувала страйкарів і «Солідарність», а ті - уряд. Більшість існуючих опозиційних груп влилася до «Солідарності». Автори­тет ПОРП катастрофічно падав. Опитування громадської думки показували, що, якби тоді відбулися вільні вибори, правляча партія набрала б не більше 4 % голосів. Структури «Солідар­ності» поступово зміцнювалися, охоплюючи понад половину працюючих на підприємствах і в установах. Так, у січні 1982 р. було створено пресову агенцію «Солідарність», яка сприяла швидкому розвиткові й поширенню газет та журналів, що виходили поза цензурою. Агенції видавали заборонену літера­туру з різних питань національної історії тощо. Зростанню авто­ритету «Солідарності» сприяв прийом Л. Валенси у Ватикані Папою Іваном Павлом II.

За рішенням лютневого 1981 р. пленуму ЦК ПОРП поль­ський уряд очолив генерал В. Ярузельський. Оприлюднюючи в сеймі урядову програму, новий голова кабінету закликав населення й «Солідарність» припинити страйки з новими вимо­гами та встановити дев'яностоденний мораторій на їх прове­дення, щоб взятися за подолання нагальних проблем. В. Яру­зельський провів із силовими структурами таємну воєнну гру за сценарієм запровадження воєнного стану. її підсумковий доку­мент «Про підготовку держави до введення воєнного стану» невдовзі був представлений кремлівському керівництву. 10 бе­резня 1981 р. В. Ярузельський зустрівся з Л. Валенсою.

Наприкінці лютого 1981 р. польська державно-політична делегація привезла до Москви план запровадження воєнного стану. Водночас польські керівники переконували Кремль, що поточний момент несприятливий для цього через розкол у ПОРП, послаблення держапарату та поширення критичних настроїв серед населення.

Наступні три місяці принесли певну стабільність у життя польського суспільства, а страйки та конфлікти мали локальний характер. Щоб поліпшити забезпечення населення продуктами харчування, уряд у квітні 1981 р. запровадив картки на м'ясо та м'ясопродукти. Водночас з 22 квітня для всіх друкованих видань вводилася цензура. У цей період відбувалися контакти між керівництвом «Солідарності» та заступником глави уряду М. Раковським. 25 травня було оголошено про додаткові заходи влади для забезпечення громадського порядку.

У лавах правлячої ПОРП відбувався складний процес ди­ференціації ЇЇ членів. З одного боку, проявилась тенденція до виходу з партії, дедалі гучніше лунали заклики до її радикаль­ного оновлення, а з іншого - консолідувалися консервативні сили, які вперто продовжували дотримуватися «класових по­зицій». У середині липня 1981 р. відбувся IX надзвичайний з'їзд ПОРП. З майже двох тисяч делегатів 20 % його були членами «Солідарності». В ухвалених на з'їзді рішеннях закликалось як до збереження керівної ролі партії, так і до визнання права на автономну діяльність незалежних профспілок. Програма виходу ПНР з кризи містила такі принципи реформування, що ґрунтува­лися на самостійності, самофінансуванні та самоврядуванні підприємств. Відповідно до нового статуту ПОРП склад її керівних органів був оновлений на 88 %. Урядову антикризову програму 31 липня 1981 р. затвердив сейм.

Після зниження наприкінці липня 1981 р. норм відпуску м'ясопродуктів за картками, в Лодзі та інших містах пройшли «голодні марші» та маніфестації. Загалом же політичні вимоги «Солідарності» та протидія їм з боку влади знову загострили протистояння. Ситуацію міг розрядити лише взаємний комп­роміс, однак волі до нього не було в жодної з ворогуючих сторін. Так, 15 серпня представники влади виступили з обвину­ваченням опозиції в «образі честі й гідності керівництва ПОРП та веденні антирадянської пропаганди», що стало приводом для заборони часопису «Солідарність» і конфіскації друкарні. У відповідь «Солідарність» 19 серпня закликала робітників друкарень до бойкоту офіційних видань, у результаті чого на­ступного дня з друку вийшли лише «Трибуна люду» та «Жолнєж вольносці». Становище в суспільстві ще більше загострилося після підвищення 24 серпня цін на продукти харчування.

На початку вересня 1981 р. в Гданську розпочав роботу з'їзд майже десятимільйонної НСП «Солідарність», серед майже 900 делегатів якого 10 % становили члени ПОРП. Серед низки документів, ухвалених у період роботи першого туру засідань, було і звернення «До трудящих Східної Європи», яке мало відверто конфронтаційний характер та закликало бути солі­дарними з усіма тими, хто в країнах цього регіону боровся за права людини. В останній день роботи з'їзду було прийнято програму «самоврядна Річ Посполита», у якій накреслювалися основні напрями поступової трансформації існуючого суспіль­ного ладу на засадах демократії та ринкових відносин. У доку­менті ставилося за мету запровадження в Польщі політичного плюралізму, забезпечення громадянських прав та здійснення під контролем робітничих рад радикальної економічної рефор­ми. І хоча в програмі соціалізм не згадувався, однак ішлося про повагу до існуючих геополітичних реальностей та союзників Польщі.

Тим часом восени 1981 р. рівень матеріальних умов життя поляків далі погіршувався: тривав спад виробництва, вирувала інфляція, картки на продукти харчування не могли врятувати становище, а тотальний дефіцит і зростаючі черги викликали незадоволення населення. З 15 жовтня розпочалася хвиля стихійних страйків.

Різке погіршення ситуації в країні спричинило заміну лідера партії С. Кані - прихильника продовження курсу на мирний вихід з кризи - на жорсткішого генерала В. Ярузельського, яка відбулася на жовтневому 1981 р. пленумі ЦК ПОРП. Новий керівник, звернувшись до опонентів із «Солідарності», висловився за політичне порозуміння, а якщо конфронтація триватиме, то він вдасться до надзвичайних заходів.

Вумовах загострення політичного протистояння кожна з во­рогуючих сторін уже по суті самовизначилася як єдиний гарант виходу з кризи та розвитку процесу оновлення країни. До того ж польське керівництво піддавалося сильному тиску з боку СРСР та інших членів ОВД, які вимагали рішучих заходів проти опозиції. Так, 24 жовтня 1981 р. нове керівництво наказало створити спе­ціальні військові оперативні групи, які повинні були допомагати місцевим адміністраціям «наводити порядок». ЗО жовтня В. Яру-зельський у сеймі запропонував утворити Раду національної злагоди у складі представників союзних партій, профспілок, «Солідарності», єпископату та надати уряду надзвичайні повно­важення для виходу з кризи. 4 листопада В. Ярузельський пред­ставив свої пропозиції на зустрічі з примасом римо-католицької церкви Ю. Глемпою та лідером «Солідарності» Л. Валенсою.

Однак усі ці та інші спроби досягти порозуміння між ворогую­чими сторонами успіху не мали, а конфронтація загострювала­ся. Так, 19 листопада керівництво «Солідарності» обвинуватило владу у свідомій фальсифікації діяльності опозиції та закликало поляків до бойкоту державного телебачення. Наприкінці лис­топада вибухнули студентські страйки з вимогами прискорити реформи вищої школи. Виступ курсантів Вищої офіцерської пожежної школи у Варшаві був придушейий 2 грудня, а зачин­щики заарештовані.

У Радомі 3 грудня 1981 р. відбулося засідання керівництва НСП «Солідарність», на якому було вирішено в разі схвалення в сеймі проекту закону про надання уряду надзвичайних пов­новажень провести 17 грудня загальнонаціональний попере­джувальний страйк, який повинен перерости в безтерміновий. Було також ухвалено рішення про створення для самозахисту та охорони профспілки загонів «робітничої варти».

Наростаюче протистояння в суспільстві створювало загрозу його неконтрольованого розвитку з можливим переростанням у громадянську війну та наступною інтервенцією країн ОВД. За цих умов керівництво на чолі з В. Ярузельським прийняло рішен­ня про запровадження в Польщі воєнного стану, а терміново скликана в ніч з 12 на 13 грудня 1981 р. Державна рада затвердила відповідний декрет. Військові підрозділи взяли під контроль стратегічні об'єкти, комунікації, промислові та адміністративні будинки. Упродовж ночі було затримано кіль­ка тисяч опозиційно налаштованих осіб, здебільшого діячів і активістів «Солідарності». Інтернованих розмістили в майже п'ятдесятьох спеціально обладнаних таборах. До проведення операцій було залучено близько ста тисяч військових та міліціонерів, понад три тисячі танків і бронетранспортерів.

Врешті 13 грудня 1981 р. генерал В. Ярузельський повідомив по радіо поляків про запровадження воєнного стану і перебран-ня повноти влади Військовою радою національного порятунку (ВРНП). Декрет про воєнний стан тимчасово обмежував консти­туційні права громадян, запроваджував нові вимоги організації праці, призупиняв діяльність усіх політичних партій, громадських організацій та профспілок. Запроваджувалися обмеження на пересування всіх громадян, заборонялись усі види туризму й спорту, страйки, збори та масові акції (за винятком релігійних обрядів), припинялась діяльність органів самоврядування, забо­ронялись усі засоби розповсюдження інформації, запроваджу­валась цензура поштових відправлень і телефонних розмов, громадян зобов'язали здати зброю всіх типів тощо. На всій те­риторії запроваджувалась «міліційна година». Міліція та армія одержали широкі повноваження щодо наведення порядку у гро­мадських місцях. Запроваджувався інститут інтернування та покарання осіб, які не виконують розпорядження воєнного ста­ну. Мілітаризації підлягали транспорт, зв'язок, енергетика, торгівля і 129 найбільших підприємств. Було припинено навчан­ня в усіх навчальних закладах, закрито кордони та аеропорти. Виходили лише дві центральні газети.

Із закликом не допустити кровопролиття виступив по радіо примас римо-католицької церкви Ю. Глемпа, а незабаром єпископат створив Комітет допомоги особам, позбавленим свободи, який виступив на захист інтернованих.

Запровадження воєнного стану, обмеження свобод, арешти та інтернування боляче вдарили по національних почуттях по­ляків. І хоча більшість керівництва «Солідарності» була інтер­нована, а більшість осередків — паралізована, вже 14 грудня 1981 р. на крупних підприємствах узбережжя, шахтах Сілезії, на металургійному комбінаті в Гуті виникли міжзакладові страйкові комітети, які закликали до загального політичного страйку, розповсюджували листівки тощо. Однак страйки, якими були охоплені понад двісті промислових підприємтсв, досить швидко були зупинені силами правопорядку.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: