Розвиток логічних знань в античну добу

Історії логіки як науці — близько 2,5 тисячі років. її розвиток под­іляють на два етапи: традиційний (з IV ст. до н. е. до середини ХІХ ст. н. е.) і сучасний (з другої половини ХІХ ст. до наших днів). Розвивала­ся вона як складова частина філософського знання. Логіка виникла майже одночасно в Індії й Стародавній Греції. Хоча розвиток логіки в Індії — досить цікава тема, ми не можемо її розглянути, оскільки обсяг цього посібника є обмеженим. Тому розглянемо розвиток логічних знань лише в Європі.

Біля джерел античної логіки стоять представники елейської школи у філософії, насамперед Парменід (приблизно 540-480 до н. е.). Він од­ним із перших висловив думку, що чуття не можуть бути джерелом до­стовірного знання. Істинне пізнання можливе лише завдяки розуму (аб­страктному мисленню). Істини розуму є вічними і незмінними. Саме Парменід заснував метафізику в сучасному її розумінні як філософське вчення про основні принципи буття.

Ще одним визначним представником логіки античності був Зенон Елейський (490-430 до н. е.), учень Парменіда. Він сформулював зна­мениті парадокси (їх називають апоріями): "Ахіллес і черепаха", "Стріла" та інші, в яких виключно логіко-теоретичними засобами за­перечувалося реальне існування часу, простору, руху і змін в істинно­му бутті, яке неможливо сприйняти чуттями. Істинне буття ми можемо сприйняти лише розумом.

Зенон, зокрема, стверджував, що насправді немає минулого, май­бутнього і теперішнього. Минулого немає, оскільки воно вже не існує, майбутнього немає, оскільки воно ще не існує, а теперішнього немає, бо це лише невловима мить між минулим і майбутнім.

Речі у просторі не можуть існувати, оскільки вони складаються з частин, які, в свою чергу, складаються з інших частин, ті складаються ще з інших частин, і так нескінченно. Тоді незрозуміло, як із незлічен­ної кількості частин могло виникнути щось цілісне.

Руху в просторі не існує, оскільки він (рух) не може ні розпочатися, ні скінчитися. Припущення про те, що рух може розпочатися, вияв­ляється хибним, оскільки для того, щоб пройти певну відстань, необхід­но спочатку пройти її половину, а для того, щоб пройти цю половину, спочатку необхідно пройти ще половину половини, і так нескінченно. Але якщо все-таки припустити, що рух може розпочатися, то він не змо­же скінчитися, оскільки нескінченно доведеться проходити половини половин відстаней.

Аристотель значну увагу приділив проблемі вирішення згаданих вище апорій (він розумів їх як окремий вид логічних помилок) виключ­но логіко-теоретичними засобами. Насамперед він поділив буття і мислення на актуальне (наявне) і потенційне (можливе). Апорії виника­ють тоді, коли ці два аспекти переплітаються між собою. Справді, таким чином можна позбутися деяких парадоксів. Наприклад, ми лише потен­ційно (і то тільки у мисленні) можемо ділити речі у просторі нескінчен­но. Необов'язково насправді (фізично) речі діляться нескінченно. Фізич­ною межею поділу речей Демокріт, приміром, вважав атом.

Наступний етап у розвитку логіки пов'язаний із вченням софістів. Слово "софія" з грецької мови перекладається як "мудрість", тобто со­фісти самі себе називали мудрецями. Найвідомішим із софістів був Протагор (близько 480-410 до н. е.). Софісти дуже полюбляли супе­речки, заради перемоги в яких часто не гребували недозволеними, з погляду логіки, прийомами, що отримали назву "софізмів". Метою софізмів було будь-якими засобами позбавити суперників впевненості у собі, у своїх розумових здібностях.

У розділі, присвяченому логічним помилкам, ми розглянемо для прикладу деякі софізми. Подолання софізмів сприяло розвитку логіки, насамперед виокремленню її предмета й розробці методів. Цій про­блемі особливу увагу приділив Аристотель (у нього навіть є праця "Про софістичні спростування").

Протагор висунув ідею релятивістського (відносного) тлумачення істини. Оскільки саме людина (окрема особа, індивід) є "мірою всіх речей", то їй і вирішувати, що є істинним, а що — хибним. Отже, якщо я хочу, щоб щось було істинним, то воно і буде істинним (принаймні для мене). Але насправді істина є об'єктивною, вона не залежить від волі й свідомості окремих людей. Наприклад, якщо я сам (або хтось інший) не покладу заздалегідь у свою кишеню 1000 гривень, то як би мені того не хотілось, яких би психологічних зусиль я не докладав, судження "У моїй кишені лежить 1000 гривень" буде хибним (не відпо­відатиме дійсності).

Значний внесок у розвиток логіки зробив Демокріт (460-370 до н. е.). Певною мірою саме його можна вважати засновником логіки, оскіль­ки він написав першу, власне, логічну працю "Про логічне, або Про правила", яка, на жаль, не збереглася. Не збереглися й достовірні відомості про її зміст. Але відомо, що цією працею користувався Арис- тотель.

Сократ (469-399 до н. е.) і Платон (427-347 до н. е.) розглядали індукцію, дедукцію, співвідношення між одиничними та загальними поняттями, умови й критерії істинності знань. Платон також досліджу­вав дефініції (визначення понять), методи поділу понять (насамперед дихотомію) та ін.

Аристотеля (384-322 до н. е.) вважають батьком формальної логі­ки, яку він називав "аналітикою". Його внесок у становлення логіки як науки важко переоцінити. Він був людиною енциклопедичних знань, упорядкував та розвинув сучасне йому логічне знання. Завдяки Аристотелю ми знаємо про логічні ідеї у працях грецьких філософів до- сократівської епохи (на жаль, жодна з них не збереглася). Аристотелю належить формулювання трьох основних законів логіки: тотожності, несуперечності (заборони суперечності), виключеного третього. Він запровадив у логіку кванторні (кількісні) слова "всі" і "деякі". Арис- тотель досліджував модальні судження: алетичні, темпоральні та інші. Крім того, він детально дослідив окремий вид дедуктивних умови­водів — простий категоричний силогізм (ПКС). Йому належить кла­сичне формулювання істини як відповідності між тим, що стверджуєть­ся в судженні, і тим, що має місце в дійсності. Але найголовніше, що зробив Аристотель для логіки, — це, по-перше, виокремлення її пред­мета дослідження (форм і законів мислення) і, по-друге, запроваджен­ня у логіку її методу — формалізації. Адже певна галузь знання пере­творюється на науку лише тоді, коли чітко виокремлюються її предмет і метод дослідження.

Необхідно відзначити і недоліки, які були властиві аристотелів- ській аналітиці: досить обмежене використання формалізації (поруч із символами використовувались і слова звичайної мови); перебільшення значення дедуктивних міркувань порівняно з індуктивними чи анало­гіями тощо.

Учні Аристотеля об'єднали його логічні твори у збірку під назвою "Органон" (у перекладі з грецької слово "органон" означає знаряддя). Тим самим вони хотіли підкреслити те, що логіка є знаряддям, котре посилює можливості людського мислення.

Логічну проблематику (насамперед, умови і критерії істинності знання) досліджував Піррон (та інші скептики) у стінах платонівської академії.

Далі античну логіку розробляли представники школи стоїків (на­зва походить від портика в Афінах): Зенон (336-264 до н. е.), Хризипп (281-208 до н. е.) та інші. Стоїки досліджували насамперед складні судження: кон'юнкцію, диз'юнкцію, імплікацію, еквіваленцію. Після стоїків антична логіка занепала, що пояснювалось загальною кризою, яку переживала на той час антична культура. Але із загибеллю захід­ної частини Римської імперії логіка не припинила свого існування.

Розвивали логіку й представники ісламської культури: Ібн Рушд, Ібн Сіна та інші. Арабською мовою перекладали праці Платона, Арис- тотеля (зокрема з логіки), до них писали коментарі, в яких роз­глядалася проблематика, запозичена згодом схоластичною філософією (як проблема універсалій).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: