Середньовічна (схоластична) логіка

Наступного (після античності) піднесення європейської логіки до­велося чекати майже тисячу років. В епоху середньовіччя панувала логіка Аристотеля, яка трансформувалась у так звану схоластику (від лат. яскоіа — школа). Схоластика сформувалась у період загального піднесення культури. Центрами, в яких розвивались схоластична філо­софія і логіка, були спочатку монастирі, а пізніше — університети. Ло­гіка перетворилась на один із обов'язкових предметів викладання в університетах. Такі відомі філософи, як Петро Іспанський (1210/20­1277), Ламберт з Осера (сер. XIII ст.), Сигер Брабантський (бл. 1235­1282/85) написали перші підручники з логіки.

У схоластиці існували три основні течії, які по-різному визначали статус загальних імен (універсалій): реалісти, номіналісти і концеп­туалісти.

Реалісти у гносеології (теорії пізнання) дотримувалися позицій об'єктивного ідеалізму (платонівського типу) і вважали, що загальні (спільні для кількох предметів) сутності можуть існувати не менш, а навіть більш реально (звідси і назва — реалізм), ніж окремі речі, які людина сприймає своїми чуттями. Чому більш реально? Тому що за­гальні сутності (універсалії) існували у розумі Бога (як зразки, шабло­ни для окремих речей) ще до творення світу і будуть існувати навіть після його (світу) кінця. Найвідомішим представником цього напряму був Ансельм Кентерберійський (1033-1109).

Номіналісти (від лат. потіпа — ім'я) вважали, що існують лише ті предмети (речі), які можна сприймати органами чуттів людини. Кож­ний із цих предметів можна позначити певним словом, яке буде його іменем. Існують слова, які позначають не один, а декілька пред­метів, — це загальні імена. Вони існують лише у тій мірі, в якій можуть сприйматися чуттями. Тоді такі загальні сутності, які позначаються словами, "стіл", "людина" тощо, є лише знаками, написаними на па­пері чи дошці, або "коливанням повітря", що сприймає людське вухо. Схоласти, доводячи істинність своїх міркувань, часто апелювали до Біблії як до найвищого авторитету. Приміром, заперечуючи реальне існування загальних сутностей, номіналісти наводили приклад, що Бог створив не людину взагалі, а реальну живу істоту — Адама. Основні представники цього напряму: Іоанн Росцелін (1050-1122), Дунс Скотт (1265-1308), Вільям Оккам (1285 -1349) та інші.

Хоча на перший погляд позиція номіналістів здається абсолютно правильною, насправді, скоріш за все, вона не відповідає дійсності, оскільки послідовне її відстоювання призводить до парадоксальних (внутрішньо суперечливих) висновків. Якби мали рацію номіналісти, то логіка, наприклад, досліджувала б відношення, що існують між мовними знаками: "стіл", "пластиковий стіл" тощо, а не між поняття­ми, що позначаються певними символами; математика досліджувала б відношення, що існують, наприклад, між символами: "чотири", "вісім"; "4", "8"; "ІУ", "VIII" тощо, а не між множинами, що лише по­значаються цими символами. Але множина, що позначається символом "4", може складатися із яких завгодно предметів (столів, левів, людей, зірок тощо). Спільним між цими множинами є якраз те, що вони скла­даються з чотирьох однакових предметів. Тобто спільне у предметах існує так само реально, як реально існують і самі ці предмети. Більша частина слів національних мов якраз і позначають не самі по собі предмети, а спільне у предметах (їхні загальні властивості).

Концептуалісти (від лат. сопсеріия — поняття) зайняли проміжну позицію у суперечці між реалістами і номіналістами. Вони намагалися подолати крайнощі в означених підходах. Так, П'єр Абеляр (1079­1142) — основний представник цього напряму — вважав, що універ- салії позначають не самі по собі предмети або їх сукупності (множини), а властивості предметів, що існують не менш реально, ніж предмети, які люди сприймають завдяки своїм органам чуттів.

У пізніші епохи часто недооцінювали внесок схоластів у науку. Ф. Бекон, Р. Декарт, Дж. Локк та ін. дорікали схоластам, що ті вели суперечку не про реальний світ, а лише про слова. Але таке тверджен­ня не зовсім справедливе. Схоласти порушували досить цікаві пробле­ми з погляду сучасної логіки. Так, у працях В. Оккама є ідеї, що зба­гатили теорію іменування, а суперечка між реалістами і номіналістами сприяла розумінню того, що структура понять складається з предмет­ного і смислового значень.

Навіть у таких безглуздих (на перший погляд) суперечках про мож­ливість або неможливість всемогутньої істоти була цікава для логіки проблематика. Сутність суперечки полягала в тому, чи є поняття "всемогутньої істоти " внутрішньо суперечливим? Якщо б така істо­та була можливою, то вона б мала бути наділеною здатністю створити інші істоти, ще могутніші за себе, але у такому разі вона виявляється не всемогутньою. Таке і подібні йому парадоксальні міркування вини­кають внаслідок змішування актуально й потенційно можливого (і в цьому вони подібні до апорій Зенона). Але такі міркування виявилися цінними, оскільки у них наявна думка (важлива для подальшого роз­витку науки), що реально (фізично) можливим є лише те, що можливе логічно, тобто є внутрішньо несуперечливим.

Схоластична логіка сприяла становленню загальної логічної (й інтелектуальної) культури західноєвропейського суспільства, що, в свою чергу, сприяло подальшому його науковому прогресу.

Логіка у Новий час

Розвиток логіки у Новий час завдячує працям англійського філосо­фа Френсіса Бекона (1561-1626). У праці "Новий органон" Ф. Бекон намагався розробити теоретичні засади нової індуктивної логіки. Він вважав, що стара аристотелівсько-схоластична дедуктивна логіка не здатна отримати нові знання (вона може лише аналізувати й упорядко­вувати вже відоме) і тому не потрібна для нової емпіричної науки, що саме у той час формувалася. Сутність індукції, на думку Ф. Бекона, полягає: 1) у спостереженні фактів; 2) в їх систематизації і класифі­кації; 3) у перевірці фактів чуттєвим досвідом; 4) в їх подальшому уза­гальненні і, тим самим, формулюванні законів природи.

Необхідно зазначити, що індуктивний метод логіки складався по­ступово, і Ф. Бекон лише приступив до його розробки. Індукцію до­сліджував ще Аристотель, але він надавав перевагу дедукції, оскільки лише висновок правильного дедуктивного умовиводу (за наявності істинних засновків) буде достовірним (завжди істинним). Натомість висновок правильної індукції може виявитись хибним навіть тоді, коли її засновки будуть істинними. Висновок індукції є імовірнісним, тому індукція слугує лише як перший крок (гіпотеза) до формування наукових теорій, висновки яких (закони природи) подаються як дос­товірні положення. Сучасний індуктивний метод логіки був розробле­ний Дж. Ст. Міллем, Р. Карнапом та іншими мислителями.

Логіка у Новий час розвивалася також завдяки французькому філо­софу Рене Декарту (1596-1650). Він наполягав на збереженні дедуктив­ного методу у логіці, але збагатив його новим розумінням істини як інтуїтивної очевидності. Таке розуміння істини є корисним для матема­тики, оскільки аксіоми, істинність яких ми не доводимо (вони є інтуїтив­но очевидними), насправді служать висхідними пунктами більшості ло- гіко-математичних наукових теорій. Р. Декарт розробив теоретичні за­сади логічного аналізу, він пропонував розкладати складну наукову проблему на простіші частини й послідовно їх вирішувати.

Засновником сучасної логіки небезпідставно вважають німецького філософа і вченого Готфріда Лейбніца (1646-1716), оскільки він ство­рив історично першу штучну мову логіки, а також метод, за допомо­гою якого всі істини можна було звести до певного обчислення; сфор­мулював закон достатньої підстави.

Німецький філософ висунув ідею "можливих світів", яку згодом запровадили у логічну семантику. Існувати може лише те, що є логіч­но можливим (не містить у собі логічних суперечностей), але не все, що є логічно можливим, реально існує. У Г. Лейбніца ідея можливого світу мала теологічну основу. Коли Бог творив світ, у якому ми існує­мо, Він мав вибір із кількох можливих варіантів. Але, будучи добро­сердною істотою, Бог обрав той варіант, який є найкращим. Тому ми живемо у найкращому з можливих світів, де все прямує до наперед встановленої гармонії. Безмежний оптимізм Г. Лейбніца був висміяний у творі Вольтера "Кандід". Повертаючись до логіки, зауважимо, що Г. Лейбніц випередив свій час. Його логічні ідеї не знайшли розуміння у сучасників і були належним чином оцінені лише у ХІХ і XX сто­літтях.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: