Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Тема 4: Лінгвістичний аналіз тексту. Художній текст та його специфіка




План:

4.1Лінгвістичний аналіз тексту

4.2.Естетична функція мови

4.3. Функціональна спеціалізація мови

4.4. Словесний образ і його структура

 

4.1Лінгвістичний аналіз тексту

 

Лінгвістичним аналізом тексту називають, по-перше, розділ лінгвістики та навчальну дисципліну, по-друте, відповідну процедуру аналізу мовної організації тексту.

Як наукова дисципліна лінгвістичний аналіз тексту (ЛАТ) має своїм предметом специфічні стилетворчі риси мовної структури різнофункціональних текстів (переважно художніх і публіцистичних, що вивчаються в школі).

Лінгвістичний аналіз досліджує текст з боку його мовної організації. Мовний текст становить спільний об'єкт для низки розділів лінгвістики та літературознавства, однак предмети їх дослідження не збігаються через відмінностей завдань, цілей та методологічних принципів. Літературознавство, наприклад, розглядає художній текст з боку його ідейного змісту, естетичного впливу, жанрової специфіки, композиційної організації. Завданням ЛАТ (теоретичним та практичним) є осмислення літературного твору як складної структурної єдності, що несе фактуальну й естетичну інформацію, а також вивчення тексту як комбінації мовних елементів, що створюють художню цілісність

Науково-дослідна мета ЛАТ полягає у виявленні системи мовних засобів, за допомогою яких передається ідейно-тематичний та естетичний зміст художнього тексту, з'ясуванні залежності їх відбору від прогнозованого автором комунікативного ефекту.

Навчально-методична мета - виробити в майбутнього вчителя-словесника навички аналізу мовної організації твору, озброїти його методологією такого аналізу. Методика ЛАТ покликана забезпечити адекватне розуміння літературного тексту на основі сприйняття його як естетичного феномену в усій системі художніх засобів.

Повноцінне сприйняття твору словесного мистецтва є можливим за умови кваліфікованого, філологічно грамотного його прочитання. Допомогу тут надають літературознавство, історія, естетика, лінгвістика і значною мірою ˗ методологічні й методичні рекомендації ЛАТ.

Процедура лінгвістичного аналізу художнього тексту відбувається в два етапи: 1) коментоване читання, яке дозволяє забезпечити сприйняття змісту твору;

2) інтерпретація тексту, тобто визначення його смислу.

Коментоване читання ˗ це розгляд тексту в його лінійному, горизонтальному розгортанні, коментування лексико-граматичних і стилістичних явищ. Основним прийомом є словникове роз̓ яснення, тлумачення незрозумілих слів; аналіз семантичних нашарувань, контекстуальних зрушень мовних одиниць.

Інтерпретація тексту ˗ це дослідження тексту вздовж вертикалі, виявлення глибинних підтекстових значень, авторської оцінної позиції, з’ясування того естетичного ефекту, що виникає від взаємодії художніх засобів. Основним прийомом є пошук синтезуючого начала в системі цих засобів, тобто не лише розгляд загальної образності, а насамперед аналіз ключових тропів і фігур.

Художньому тексту притаманна актуалізація, тобто незвичне використання певних мовних засобів, що привертає до них увагу читача/слухача.

 

4.2.Естетична функція мови

У процесі свого суспільного функціонування мова використовується з різним призначенням, але насамперед вона служить засобом спілкування, передачі інформації про дійсність ˗ комунікативна функція ˗ і засобом формування й організації знання про світ - когнітивна (пізнавальна) функція Це функції базові, первинні, однак своє призначення мова здатна виконувати при взаємодії різних функцій, серед і похідних, вторинних. Часткові функції виявляються в конкретному мовленнєвому акті, основними компонентами якого є мовець, адресат і саме повідомлення - текст.

Зрозуміло, що більшість засобів мови пристосована до виконання головної ролі - передачі інформації. Разом з тим, мовець може виразити в тексті самого себе, власне ставлення до повідомлюваного, а також спрямувати своє висловлення на співбесідника, певним чином вплинути на нього. Якщо для передачі інформації використовуються речення розповідні, то для реалізації імпресивної, або волюнтативної функції - впливу на волю й поведінку адресата - застосовуються речення спонукальні. Так само, для виявлення почуттів та особистості мовця, тобто реалізації експресивної, або емотивної функції, призначені, насамперед, вставні слова і словосполучення.

 

4.3. Функціональна спеціалізація мови

Функціональна спеціалізація мови не обмежується інформуванням, волевиявленням чи вираженням суб'єктивної модальності. Інакше як пояснити наявність одиниць, здатних передавати звичний смисл у незвичний спосіб, наприклад, фразеологізмів.

На відміну від побутової фрази, у поетичному тексті навіть про буденні речі говориться по-новому, незвично, оригінально, мистецьки. А головне - він не лише змінює уявлення адресата про дійсність, але й здатен викликати естетичне ставлення до повідомлюваного. Спрямованість мовних засобів на індивідуалізацію вираження називається естетичною функцією мови. Ця функція реалізується переважно в художньому (поетичному) мовленні. З здругоо боку - у поетичному мовленні переважно реалізується естетична мовна функція.

 

4.4.Словесний образі його структура

Мовні одиниці самі по собі образності не мають, вони співвідносяться із дійсністю як знаки. Спілкуючись, ми намагаємося висловлюватися так, щоб нас зрозуміли правильно, однозначно, і це є загальною комунікативною стратегією практичного мовлення. У мовленні художньому метою автора є не стільки однозначність, скільки оригінальність висловлення, яка досягається передовсім образним вживанням слів. Власну потребу отримувати нову інформацію людина може задовольняти. або одержуючи її безпосередньо із довкілля, або рекомбінуючи елементи попередніх вражень за допомогою творчої уяви. Однак позитивні емоції може викликати (і це підтверджено психологічними дослідами) лише помірний ступінь новизни, коли нове оптимально поєднується з відомим. Несподіваність і незвичність мають виділятися на фоні певної норми спільних ознак, які зближують новий об'єкт з іншими спорідненими.

Мовна образність виникає за умови особливого поєднання, семантичного зв’язку між мовними одиницями, коли експонент (форма) одного мовного знака асоціюється із значенням (змістом) іншого. Ширшим за поняття словесного образу є поняття образу художнього, під яким розуміють певну модель дійсності, що відновлює отриману з реальності інформацію в новій сутності. Образ є формою відображення дійсності мистецтвом, він створюється в світлі естетичних ідеалів митця за допомогою його творчої фантазії.

Система художніх образів здатна конструювати модель реальності по-різному, залежно від функції, яку образ переважно виконує в межах певного художнього методу. Серед цих функцій назвемо такі:

• функція дзеркальна ˗ образ копіює реальність;

• функція лакувальна ˗ образ приховує, маскує реальність;

• функція деформування ˗ образ руйнує реальність;

• функція симулювання ˗ образ заміщує реальність, стає важливішим за неї;

• функція дублювання ˗ образ імітує реальності.

 

Тема 5: Стилістичні засоби лексики

План:

5.1. Поняття «стилістичні засоби лексики».

5.2..Види конотації.

5.3Контекст та його види.

 

5.1. Поняття «стилістичні засоби лексики»

Лексичне значення складається з двох компонентів - денотативного та конотативного (стилістичного), і тоді, коли конотації лексичних синонімів не є відповідними, вони не можуть використовуватися як еквіваленти.

Під денотативним значенням розуміють предметно-логічний компонент лексичної семантики слова, що вказує на предмет мовлення. Денотативне значення пов'язане з інтелективно-комунікативною функцією мови.

Конотативне, або стилістичне значеная - це значення додаткове, пов'язане з умовами та учасниками комунікативного акту. Воно складається з емоційного, оцінного, експресивного та функціонально-стильового компонентів.

Отже, мовні одиниці (лексеми) здатні виражати додаткові семантичні відтінки - конотації, що супроводжують основне, денотативне значення. Ці два складники лексичної семантики мають низку відмінностей.

 

5.2..Види конотації.

Стилістичне значення може складатися (в різному наборі) принаймні з чотирьох компонентів, і наявність бодай однієї конотації надає слову стилістичного забарвлення. До них зараховуємо:

- Емоційну конотацію (вона співвідноситься зі сферою емоційно-чуттєвого сприйняття людини. Емоція - це відносно короткочасне переживання: радість, смуток, задоволення, обурення, здивування тощо, на відміну від почуттів (любов, ненависть, повага), що є тривалішими у часі. У більшості слів (крім вигуків і часток) емоційність супроводжується оцінкою).

- Оцінна конотація передає узуально-закріплене позитивне або негативне ставлення до денотата. Вона співвідноситься зі сферою раціонально-оцінного сприйняття людини. Слова, у яких інтелектуальна оцінка становить власне номінативний аспект лексеми (добрий, поганий, правильний, хибний тощо), не кваліфікуються як оцінні. Через те, що оцінні слова звичайно є емоційними, доречно говорити про комплексний емоційно-оцінний компонент значення.

- Стильова конотація виникає на основі постійних асоціацій, пов'язаних із уживанням слова в певному стилі. Мовці визначають стильову конотацію на основі свого уявлення про переважне, доцільне використання того чи іншого слова у конкретній комунікативній сфері, ситуації.

- Експресивна конотація виражає співвіднесеність конкрет­ного слова з певним об’єктом через зазначення іншого об’єкта або ознаки. Вона співвідноситься з кваліфікативною сферою чуттєво-образного сприйняття. Ця конотація не є узуально закріпленою, а з'являється внаслідок переносного вживання слова.

Слова, що мають конотації, називаються стилістично забарвленими. Мовні одиниці, які використовуються в різних комунікаливних сферах без якихось обмежень, дістали назву стилістично нейтральних. На їхньому фоні і виділяються стилістично забарвлені мовні засоби. Сукупність синонімічних одиниць з різним стилістичним забарвленням утворює стилістичну парадигму.

Таким чином, стилістично забарвлене слово є поєднанням денотативного значення і різних конотацій. Функціонально-стильову маркованість (позначеність) слово або конструкція набуває в процесі переважного (в смислі вибору варіанта) вживання в певній комунікативній сфері, і ця конотація є постійною. Емоційно-оцінні співзначення можуть бути як узуальними, за­кріпленими за певним словом, так і контекстуальними, властивими лише даному контексту. Експресивна конотація виникає лише в контексті.

 

5.3 Контекст та його види.

Контекстом називається оточення мовної одиниці, в якому реалізуються або виявляються її властивості. Розрізняють два види контексту: екстралінгвістичний (ситуативний) та лінгвістичний (мовленнєвий).

Ситуативний контекст - це екстралінгвістичні умови, в яких відбувається акт комунікації. У різних ситуаціях одне й те ж висловлення може мати різний, і навіть протилежний смисл (наприклад, фраза «Який молодець!», адресована учневі, котрий приніс додому двійку).

Лінгвістичний контекст - це сукупність формально фіксованих умов, за яких однозначно виявляється зміст певної мовної одиниці (випускний бал:: заліковий бал). Лінгвістичний контекст зменшує полісемію й омонімію, але водночас він здатний звужувати значення слова.

 

Тема 6. Мовні тропи та стилістичні фігури, фонічні засоби мови

План:

6.1.Поняття та значення мовних тропів.

6.2.Різновиди мовних тропів.

6.3.Явище стилістичних фігур.

6.4.Фонічні засоби мови.

 

6.1.Поняття та значення мовних тропів.

Зображальні засоби мови, що створюються при вживанні слів та виразів в образно-переносному смислі, називаються тропами. Тропи виникають у наслідок перенесення назви з одного предмета (денотата) на інший, тобто заміни прямого значення на переносне. Нагадаємо, що пряме значення - це значення узуальне (звичайне), об'єктивно-мовне. Переносне значення - контекстуальне (визначається контекстом), незвичне, індивідуально-авторське, емоційно-образне.

Перенесення назви, або перейменування, може відбуватися на різних підставах, а саме:

• за схожістю, подібністю властивостей й ознак одного предмета іншому - метафоризація;

• за суміжністю на основі внутрішнього або зовнішнього зв'язку між денотатами - метонімія;

• за ознакою кількісного співвідношення - синекдоха (різновид метонімії).

6.2.Різновиди мовних тропів.

Метафора - це троп, заснований на схожості позначуваних об'єктів. Метафору ще називають прихованим або згорнутим порівнянням. Власне порівняння - це стилістичний прийом, заснований на частковому уподібненні двох предметів (або їхніх властивостей), що належать до різних класів, у результаті чого увиразнюється сприйняття першого з них. Порівняння обов’язково має двочленну будову: 1) те, що порівнюється, і 2) те, з чим порівнюється. У метафорі перший компонент порівняння (суб’єкт), звичайно, випускається, але завдяки імплікації його можна відновити і трансформувати метафору в порівняння.

Мовні метафори розрізняються як за структурою, так і за функцією. Структурно прості метафори реатізуються переважно в простому словосполученні Метафора розгорнута, або поширена - це низка взаємопов'язаних простих метафор, що доповнюють одна одну для створення єдиного образу.

За функцією метафори поділяються на загальномовні (фініш року, час летить і под.) та індивідуально-авторські. У лексикології виділяють також метафори лексичні (стерті, мертві), що втратили свою образність і виконують лише номінативну) функцію, тобто вживаються в прямому значенні (крило літака, сонце сідає). Для лінгвостилістичного аналізу інтерес становлять лише індивідуально-авторські метафори.

На основі метафоризації слів виникають інші види тропів, зокрема ˗ гіпербола, тобто навмисне перебільшення зображуваного з метою його увиразнення.

Метонімія - це перенесення назви з одного предмета на інший на основі їхньої суміжності. Така суміжність існує в різних реальних відношеннях між предметами - просторових, часових, логічних, ситуативних - і може виявлятись у зв'язках між матеріалом і виготовленою з нього річчю, між місциною та її мешканцями, між процесом і його результатом, між дією та знаряддям тощо.

Різновидом метонімії є синекдоха - перенесення назви з цілого на частину або із загального на часткове. Найпростіший приклад синекдохи - вживання однини замість множини чи навпаки. Складніші випадки, коли назва частини виступає замість назви цілого, родова назва замість видової, а видова замість родової.

Крім зображальних засобів, якими є тропи, у художньому мовленні активно використовуються засоби виражальні, які називаються стилістичними фігурами. Це особливі синтаксичні звороти, що посилюють виразність висловлювання завдяки незвичності синтаксичної побудови.

 

6.3.Явище стилістичних фігур.

Якщо тропи виникають внаслідок переносного вживання лексичних одиниць, то фігури мають синтагматичну природу: грунтуються на лінійному розташуванні компонентів речення. Певний стилістичний ефект створюється завдяки тому, що еле­менти синтаксичної структури можна а) додавати, б) випускати, г) переставляти. Відповідно до цього виникають три групи виражальних засобів:

• фігури, засновані на розширенні структури завдяки повтору її компонентів (синтаксичній мультиплікації), - повтор, полісиндетон, ампліфікація, градація:

• фігури, засновані на редукції структури речення (синтаксичній компресії), - еліпсис, умовчання, асиндетон;

• фігури, засновані на зміні порядку розташування компонентів, - інверсія.

Між тропами й фігурами (існує важлива відмінність, на якій слід обов'язково наголосити. Тропи є формою поетичного мислення і вони збагачують думку новими смислами: пряме, звичайне значення слів у тропі руйнується і не перший план висуваються значення периферійні, асоціативні. Фігури ж є формою мовлення, вони не розширюють наше пізнання, але посилюють враження від висловленого. Психологія людського сприйняття є такою, що будь-яка нестандартність, незвичність привертає до себе увагу і здатна викликати емоційно-естетичні почуття.

Більшість стилістичних фігур є різновидами повтору - повторення слів, словосполучень чи конструкцій для посилення їхнього сприйняття. Розрізняють лексичний повтор ˗ повторення лексеми у стилістичному контексті; синонімічний повтор ˗ взаємодію близьких значень, виражених синонімами; частковий повтор ˗ використання у стилістичному контексті однокореневих, семантично близьких слів.

Специфічним поєднанням повторюваності і компонування є градація ˗ стилістична фігура, заснована на розташуванні слів, або виразів відповідно до ступеня їхньої значимості.

Повтор конструкцій, зокрема, однакова побудова суміжних речень або їх частин, називається паралелізмом, напр.:

Моя любов - мов білий лебідь,

Черкала в хвилях срібний шлях.

Моя любов - мов промінь сонця.

Жагуча спека на пісках...

(Вол. Кобилянський)

Деякі стилістичні фігури виникають у наслідок синтаксичної компресії, тобто випущення логічно необхідних елементів висловлення.

Еліпсис - це випущення структурно важливого члена речення, напр.: Ситий голодного не розуміє, старий ˗ молодого, багатий бідного. У результаті такого випущення відбувається перерозподіл інформації на ті елементи структури, що збереглися.

Асиндетон ˗ це пропуск сполучних засобів між компонентами речення або тексту.

Умовчання ˗ зумисний обрив висловлення в розрахунку на творче завершення його адресатом.

 

6.5.Фонічні засоби мови.

Повторюваність як конструктивний принцип використовується і при створенні різних засобів фонетичного, а також метро-ритмічного рівня. Предметніше вони розглядаються у фоностилістиці та поетиці і беруться до уваги при лінгвостилістичному аналізі, тому дослідникові слід орієнтуватися в основних поняттях метрики та фоніки і вміти характеризувати їх. Ідеться насамперед про такі метричні та фонічні елементи:

- стопа повторювані групи наголошених та ненаголошених складів, найкоротший відрізок певного метра, що має всі його ритмічні ознаки;

- вірш - рядок ритмізованого тексту;

- строфа - фонічно закінчена віршова сполука;

- рима - співзвуччя закінчень у суміжних або близькорозташованих словах;

- асонанс - повторення однакових або схожих голосних звуків;

- алітерація - повторення приголосних звуків для зближення семантично важливих слів;

- рефрен - повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах.

Ритмико-метричні засоби вносять упорядкованість у безформний світ тексту, а фонетична подібність слів здатна виявляти незвичні семантичні зв’язки між ними і тим самим породжувати нові смисли.

Звукові повтори можуть:

- поєднувати між собою слова, не пов'язані в мові, у нові смислові групи ˗ атракційна функція;

- увиразнювати зображуване - інтенсифікуюча функція;

- гармонізувати його фрагменти - гармонізуюча функція;

- сугестивну функцію. Особлива роль належить асонансам, які можуть її виконувати.

 

 

Тема 7: Семантична інформація тексту та її види

План:

7.1.Поняття та значення семантичної інформації тексту.

7.2. Комунікативно-мовленнєва структура тексту.

 

7.1.Поняття та значення семантичної інформації тексту.

Мовна комунікація, серед іншого й у сфері художньої творчості, ˗ це насамперед обмін текстами. З погляду лінгвістики, текст - це об'єднана смисловим зв'язком послідовність висловлень. Основним у цьому продукті процесу мовленнєвої творчості є зміст, смислова інформація.

Семантичною інформацією тексту (СІТ) називається набір відомостей, що змінюють або доповнюють уявлення адреса та про зміст повідомлення.

Текст складається із висловлень, які являють собою мовленнєву реалізацію речення (певних структурних схем). Окреме висловлення може розглядалися як мінімальна комунікативна одиниця. Межах речення і висловлення не збігаються: в одному реченні можна виділити два і більше висловлень (актуальне членування).

Змістова структура мовленнєвої одиниці складається з трьох частин:

• референційної ˗ виражає співвіднесеність повідомлення із дійсністю;

• модальної ˗ передає ставлення мовця до повідомлюваного;

• текстової ˗ складається з елементів, що включають дане висловлення у ширші комунікативні межі.

 

7.2. Комунікативно-мовленнєва структура тексту.

Текст як продукт мовленнєвої діяльності створюється конкретним мовцем — автором. Співвіднесеність мовлення з особою мовця є одним з постулатів комунікації, що виявляється у відповідних граматичних формах. У деяких ситуаціях виникає необхідність передати чи відтворити мовлення іншої особи. Чужий текст може відтворюватися дослівно, із збереженням усіх формальних ознак, або приблизно, з дотриманням змісту повідомлення. Це спричинило появу двох основних способів передачі чужого мовлення: пряму мову й непряму мову. Система форм передачі чужого слова включає також конструкції з напівпрямою мовою, невласне прямою мовою та деякі інші різновиди.

Своєрідною формою дослівної передачі чужого мовлення є діалог ˗ пряма мова, що передає розмову двох або більше осіб. Речення, що їх вимовляють учасники діалогу, називаються репліками. Репліки діалогу можуть мати увідні слова, але найчастіше їх немає.

Одним із різновид прямої мови є цитати, тобто дослівні витяги з чужого тексту, що використовуються для підтвердження своєї думки.

Непряма мова передає загальний зміст чужого мовлення. як правило, у формі підрядного речення.

Речення з прямою та непрямою мовою є співвідносними за структурою та семантикою. По-перше, вони складаються зі слів автора та чужого мовлення, по-друге, і в непрямій мові слова автора коментують чуже мовлення, вказують, ким, як, коли, де, чому були висловлені певні слова.

Пряма мова передає зміст чужого мовлення, зберігаючи форму його вираження. Непряма мова дозволяє скоротити чуже мовлення, зробити лексичні заміни, змінити стилістичне забарвлення чужого мовлення і тим самим посилити його змістовий бік.

Невласне пряма мова - це такий спосіб передачі чужого мовлення, при якому чуже мовлення зливається з авторським. Невласне пряма мова не є підрядним реченням, як непряма мова, не вводиться авторськими словами, як пряма мова, а отже ˗ не є особливою синтаксичною конструкцією.

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных