Дія актів цивільного законодавства

Офіційне оприлюднення актів цивільного законодавства і на­брання ними чинності. Набрання чинності актами цивільного зако­нодавства грунтується на загальних положеннях Конституції (стат­ті 57, 58, чч. 4, 5 ст. 94), відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти повинні бути доведені до відома шляхом їх оприлюднення, оскільки кожному гарантується право знати свої пра­ва і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визнача­ють права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними. Оприлюднення ак-

тів цивільного законодавства має бути офіційним, тобто опублікова­ним у офіційних засобах масової Інформації.

Залежно від того, який саме акт цивільного законодавства опри­люднюється, визначаються відповідні офіційні засоби інформації, у яких він публікується. Так, у відповідності зі ст. 20 Закону України «Про міжнародні договори України» міжнародні договори, ратифіко­вані Верховною Радою, підлягають опублікуванню у «Відомостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради «Голос України», а також у «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Опублікування інших нормативно-иравових актів здійснюється згідно з Указом Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок офі­ційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності» у друкованих виданнях «Відомості Верховної Ради Украї­ни», «Офіційний вісник України», у газеті «Урядовий кур'єр». Прак­тичне значення офіційного оприлюднення нормативно-правових ак­тів полягає у тому, що у відповідності з ч. 5 ст. 94 Конституції України закон не набирає чинності раніше дня його опублікування. Обов'язок з офіційного оприлюднення прийнятих Верховною Радою України законів Конституція покладає на Президента (ч. 4 ст. 94).

Днем офіційного опублікування нормативно-правового акта вва­жається день, вказаний у газеті чи іншому періодичному виданні, друкованому засобі масової інформації, як день їх виходу. Такий день вказується на титульному аркуші «Офіційного вісника України» і «Відомостей Верховної Ради України». При цьому, на відміну від передбачених у ст. 32 Закону «Про друковані засоби масової інфор­мації (пресу) в Україні»', у вихідних даних «Офіційного вісника України» та «Відомостей Верховної Ради України» вказується не да­та їх виходу в світ, а дата підпису до друку².

Якщо закон або інший нормативно-правовий акт опубліковано у декількох офіційних друкованих виданнях, він вважається оприлюд­неним з дня виходу того з них, який вийшов раніше (першого).

У відповідності з ч. 5 ст. 94 Конституції закон набирає чинності че­рез десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Дане конституційне правило поширюється Указом Президента також на інші нормативно-правові акти, у тому числі на акти Президента, КМУ, органів виконавчої влади.

Постанови КМУ набирають чинності з дня їх прийняття, якщо пі­зніший строк не передбачено у цих актах. Ті з постанов КМУ, які ви­значають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування у офіційних друкованих виданнях.

¹ ВВРУкраїни.-І993.-Ка1.-Ст.1.

² Притыка Д. Н., Карабань В. Я., Ротань В. Г. Научно-практический комментарий
к гражданскому законодательству Украины: В 4-х т. - Т. 1. - Киев-Севастополь, 2000. -

С. 58. -• -Л-

Розділ J

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

41

Нормативно-правові акти органів державної влади, які стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, набирають чинності через десять днів, починаючи з дня їх державної реєстрації у Міністерстві юстиції, якщо у них не встановле­ний пізніший строк, але не раніше дня їх офіційного опублікування.

Дія актів цивільного законодавства у часі, просторі та за ко­лом осіб. Будь-який акт цивільного законодавства приймається для того, щоб з певного часу чи протягом певного часу на визначеній те--риторії ним забезпечувалося б регулювання цивільних відносин за участю визначеного кола осіб. Іншими словами, акти цивільного за-коно- давства діють у певних межах, які визначаються трьома факто­рами: а) часом; б) простором; в) колом осіб.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства у часі - це офіційно встановлений проміжок його юридичного буття, котрий, як правило, не обмежений певним строком, а визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його дії.

Для досягнення цілей практичного застосування відповідного нор­мативно-правового акта завжди підлягають вирішенню наступні пи­тання: по-перше, з якого моменту нормативно-правовий акт набрав чинності; по-друге, на які відносини він поширюється і чи підпада­ють під його регулювання відносини, що виникли раніше і регулюва­лися актом цивільного законодавства, котрий втратив чинність; по-третє, з якого саме моменту попередній нормативно-правовий акт втратив чинність.

Враховуючи суспільну важливість законодавчого вирішення пи­тання щодо дії закону та інших нормативно-правових актів у часі, Конституція (ст. 58) закріпила один з найважливіших загальновизна­них принципів сучасного права: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони розраховані тільки на майбутнє і не поширюються на відносини, які виникли до набрання цими актами чинності, за винятком передбачених ч. 1 ст. 58 Конституції України випадків, коли нормативно-правовим актом по­м'якшується або скасовується відповідальність особи.

Закріплення принципу незворотності дії актів цивільного законо­давства у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності су­спільних відносин, у тому числі відносин між державою і людиною. Це породжує впевненість кожного, що його існуюче становище не буде погіршене законом або іншим нормативно-правовим актом, який буде виданий пізніше.

Фактично відтворюючи закріплену на конституційному рівні ідею щодо неприпустимості зворотної дії нормативно-правових актів у ча­сі, ЦК переносить її у площину приватно-правової сфери. У відповід­ності зі ст. 5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відно­сини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він по­м'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо ж ци-

вільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законо­давства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зазвичай, дія актів цивільного законодавства у часі не обмежуєть­ся, якщо у самому акті не визначено інше або природа відповідного нормативно-правового акта не припускає його дію протягом певного часу. Зокрема, коли Фонд державного майна України (далі - ФДМУ) видає нормативно-правові акти, спрямовані на реалізацію програми приватизації об'єктів державної власності на поточний рік, вони діють протягом року.

Як правило, акт цивільного законодавства діє до дня його відміни у встановленому законом порядку. Можлива також ситуація, коли з прийняттям нового закону ті, що були прийняті раніше, закони збе­рігають чинність у частині, яка не суперечить новому законові.

Деколи встановлюються правила, відповідно до яких регулюються відносини, що виникли до набрання чинності новим законом І до яких може застосовуватися новий закон.

Наприклад, відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦК передбачається можливість його застосування до цивільних від­носин, які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існу­вати після 1 січня 2004 р. Правила Книги шостої ЦК застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята жодним із спадкоємців до набрання чинності ЦК. До позовів про визнання оспо­рюваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійс­ності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 p., застосовується позовна давність, встановлена для від­повідних позовів законодавством, що діяло раніше. Правила про на-бувальну давність, передбачені ст. 344 ЦК, поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності ЦК. Що стосується договорів, укладених до І січня 2004 p., які і продовжують діяти після набрання чинності ЦК, то до них поло­ження останнього застосовуються лише щодо підстав, порядку і на­слідків зміни або розірвання договорів окремих видів і незалежно від дати їх укладення. Правила ЦК про відповідальність за порушення договору застосовуються у тих випадках, коли відповідні порушення допущені після набрання чинності ЦК, крім випадків, коли у догово­рах, укладених до 1 січня 2004 p., була встановлена інша відповідаль­ність за такі порушення.

Дія акта цивільного законодавства у просторі - це визначення територіальних меж застосування його положень для регулювання відносин, які виникають і розвиваються на певній території. При виз­наченні територіальних меж дії актів цивільного законодавства слід виходити з принципу одноманітності регулювання цивільних відно­син на всій території України (ч. 6 ст.4 ЦК). Залежно від виду та ха­рактеру того чи іншого акта цивільного законодавства дія останнього

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

43

може поширюватися не на всю територію України. Зокрема, дія Зако­ну від 15 січня 1999 р. «Про статус столиці України - місто-герой Київ»¹ не поширюється за межі м. Києва. У відповідності з ч. 2 ст. 136 Конституції Верховна Рада АРК у межах своїх повноважень приймає рішення і постанови, які є обов'язковими до виконання лише на тери­торії автономії. Органи місцевого самоврядування у межах своїх пов­новажень, визначених законом (ч. 1 ст. 144 Конституції, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»)², приймають рішення, які є обо­в'язковими до виконання на відповідній території.

З дією у просторі пов'язується також і встановлення умов вико­нання деяких цивільно-правових договорів. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 1012 ЦК договір комісії може бути укладений з визначенням або без визначення території його виконання. У відповідності з ч. 2 ст. ІЇ16 ЦК договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства за колом осіб - це поширення його дії на певних суб'єктів права. Нор­мативно-правові акти цивільного законодавства поділяється на нор­мативно-правові акти загальної дії і нормативно-правові акти спеці­альної дії. За загальним правилом акти цивільного законодавства по­ширюються на всіх осіб, до яких належать фізичні та юридичні осо­би, держава Україна, АРК, територіальні громади.

Іноді дія нормативно-правових актів спрямовано поширюється ли­ше на певне коло осіб (наприклад, Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»³ стосується прав тільки молодих сімей та молодих громадян одержувати за рахунок бюджет­них коштів пільгові довгострокові державні кредити на будівництво І придбання житлових будинків та квартир, на оплату вступних пайо­вих внесків при вступі до молодіжних житлових комплексів, житлово-будівельних кооперативів; Закон «Про відновлення платоспроможно­сті боржника або визнання його банкрутом»⁴ розповсюджується лише на суб'єктів підприємницької діяльності).

§ 3. Застосування актів цивільного законодавства

Застосування норм права - одна з форм (способів) реалізації права, що є активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані у правових нормах.

За загальним правилом особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права і виконує цивільні обов'язки у межах, наданих їй дого­вором чи актами цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому

¹ ВВР України.-1999. ~№ 11.-От. 79. г І л

„ ² Офіційний вісник України.-1997.-№ 25.-Ст. 20. \; иг: «S

³ ВВРУкраїни.-200О.-№27.-Ст.2П.. Ті¹- ' -А

⁴ ВВР України. -1992.-№ 31. -Ст. 440. л.' чив гіош?:і;і»,;от Vt

застосування положень актів цивільного законодавства залежить, перш за все, від характеру диспозиції норми, яка буде застосовувати­ся - диспозитивна вона чи імперативна.

До категорії диспозитивних відносять цивільно-правові норми, які дозволяють особам домовитись щодо правила їх взаємної поведінки шляхом укладення договору і, навіть, відступити від положень, що встановлені законодавством, але передбачають ще й «резервне» пра­вило поведінки на той випадок, якщо вони не скористаються зазначе­ним дозволом. Зокрема, прикладами диспозитивних норм є положен­ня, якими встановлюється загальна можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст. 6 ЦК); врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. З ст. 6 ЦК); збільшити за домовленіс­тю строк, позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259 ЦК) тощо. На диспозитивний характер цивільно-правових норм вказують певні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений ха­рактер (наприклад, «може бути», «мають право», «законом допуска­ється» тощо).

У імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники цивільних відносин не мають права при здшсненні цивільних прав та обов'язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі, встановлені положеннями акта цивільного законо­давства. Зокрема, імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється скорочувати за домовленістю сторін позов? ну давність, встановлену законом; у ст.520 ЦК, відповідно до якої боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переве­дення боргу) лише за згодою кредитора. Імперативність цивільно-правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «лише» тощо).

Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно-правового регулювання. Але це не означає, що акти цивіль­ного законодавства не містять імперативних норм, що зумовлено об'єктивними причинами. Дня регулювання деяких суспільних від­носин диспозитивні норми непридатні, оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори, пов'язані з оборо­том цінних паперів, чи відносини, пов'язані з використанням чекової форми розрахунків, їх регулювання потребує максимальної визначе­ності у законі.

Між тим при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формують­ся і виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять, тер­мінів, які за неоднакових умов різні суб'єкти можуть розуміти досить

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

неоднозначно¹. Тому в праві застосовується такий прийом як тлума­чення актів цивільного законодавства, що надає можливість забезпе­чити правильне застосування закріплених у них положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних відно­син, конкретної життєвої ситуації².

Тлумачення правової норми (включаючи й цивільно-правову) - це діяльність із з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) її змісту з ме­тою правильного застосування і реалізації останньої³.

Тлумачення здійснюється за допомогою певних прийомів та спо­собів. Спосіб тлумачення - це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів⁴. Існує багато класифікацій спеціальних прийомів (способів, методів) тлумачення⁵, у відповідності з якими вони поділяються залежно_Лвід: способу тлумачення, суб'єктів тлума­чення, обсягу тлумачення, за сферою дії.

За способом тлумачення виділяють філологічний (лексичний і гра­матичний) спосіб, при якому встановлюється зміст правової норми на основі використання законів філології; систематичний, за котрого зміст норми права з'ясовується на підставі виявлення її системних зв'яз­ків з іншими правовими нормами. Найчастіше це відбувається при зіставленні загальних та спеціальних норм, посилальних і бланкетних норм тощо; логічний, який припускає застосування правил та аргумен­тів логіки (логічне перетворення, порівняння, аналіз і синтез, абстрагу­вання, аналогія тощо); історичний, котрий здійснюється на підставі ознайомлення з історією появи та прийняття норм, врахування факторів, якими обумовлюється набрання ними чинності, їх зміни чи доповнення; цільовий (телеологічний), за допомогою котрого встановлюється зміст правової норми на основі виявлення її цілей.

За суб'єктами тлумачення виділяють такі види: офіційне та неофі­ційне. Неофіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом права, а його результати не є фор­мально-обов'язковими. Цей вид тлумачення поділяється на буденне (тлумачення особами, котрі не є фахівцями-юристами, яке за своєю сутністю є тлумаченням з метою з'ясування, усвідомлення норматив­них положень); професійне (тлумачення юристів-практиків); доктри-

¹ Рабінович ТІ, М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посіб. - Вид. 3-е, зі
змін, й доп. - К.: ІСДО, 1995. - С. 140.

² Див.: Загальна теорія держави і права: Підруч. //За ред проф. М. В. ЦвІка, доц.
В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. -Харків: Право, 2002. -С. 373.

³ Рабінович 77. М. Вказ. праця. - С. 141.

⁴ Див.: Загальна теорія держави І права. - С. 374,

⁵ Див.: Васьковский Е. В. Цивияистическая методология. Учение о толковании и
применении гражданских законов. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002; Поляков Л. В.
Общая теория права: Феноменолого-коммуникативный подход: Курс лекций. - 2-е изд.,
доп. - СПб.: Изд. «Юридический центр Пресс», 2003. - С. 783-797; Рабінович П. М.
Вказ. праця. - С. 140-143; Загальна теорія держави і права: Підруч. / За ред. проф.
М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. Харків: Право, 2002. -
С 374-384 та ін...„..-.„,..-

вальне (науково обгрунтоване тлумачення вчених, висвітлене у юри­дичній літературі, коментарях до законів, матеріалах наукових чи на­уково-практичних конференцій або усних виступах у межах участі у них тощо). Хоча доктринальне тлумачення не є обов'язковим, однак його вплив на з'ясування суті і змісту правових норм органами, що встановлюють або застосовують норми права, досить вагомий.

Офіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, яке здійс­нюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування та реалізації. Це тлумачення поєднує в собі і тлумачення-з'ясування, і тлумачення-роз'яснення. Між тим ре­зультат офіційного тлумачення не призводить до появи нового нор­мативного акта, оскільки акти тлумачення мають особливу правову природу і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Слід погодитися з тим, що дані акти, які мають назву інтер-претаційних, є обов'язковими лише в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов'язують суб'єктів адекватно сприймати зміст норми¹.

Офіційне тлумачення поділяється на автентичне² та легальне. Автентичне (власне, «авторське») тлумачення - це тлумачення ци­вільно-правової норми тим самим органом, що видав акт цивільного законодавства, у якому вона встановлена. Суб'єктами такого виду тлумачення є всі правотворчі органи.

Легальне (делеговане) тлумачення - це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган, що не приймав акт цивільного законодавства. Відповідно до ст. 147 Консти­туції органом, якому делеговане право давати офіційне тлумачення Конституції та законів, є Конституційний Суд України (далі - Кон­ституційний Суд). Окрім цього, він вирішує питання щодо відповід­ності законів й інших правових актів Конституції. Таким чином, хоча Конституційний Суд не належить до правотворчих органів, але його повноваження можуть відчутно впливати на регулювання цивіль­но-правових відносин, оскільки його рішення та висновки є обов'яз­ковими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України³,

Автентичне та легальне тлумачення за сферою дії поділяються на нормативне, розраховане на всі випадки застосування та реалізації норми, що тлумачиться (наприклад, Пленум Верховного Суду Украї­ни має право давати роз'яснення з питань судової практики, яке є

¹ Див.: Загальна теорія держави і права.-С 381.

2 у науковій літературі існує інша точка зору стосовно того, що не можна автентяч-
ветлумачення відносити до офіційного тлумачення (див., напр.: Нерсесящ В. С. Общая
теория права и государства. - М., 1999. - С. 500-507.

³ Рішення Конституційного Суду України вад 9 червня 1998 р. (справа щодо внесен­
ня змін до Конституції України) / Чаюн М. Г., Кириченко Ю М., Кидисюк Р, А. та ін.
Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях та висновках (1997-
2003 pp.). - К., 2003. -С. 300.

46

Розділі

'ШКАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

обо'язковим для судів), та казуальне (індивідуальне), що розрахова­не тільки на той випадок застосування норми права, з приводу якого роз'яснюється її зміст. Зокрема, судове рішення містить тлумачення цивільно-правових норм, будучи обов'язковим до виконання лише учасниками відповідного судового процесу (ч. 5 ст. 124 Конституції). Таке роз'яснення не має обов'язкового характеру для всіх інших су­дових органів при вирішенні подібного спору, оскільки прецедент в Україні джерелом права не є.

Відповідно до обсягу тлумачення, тобто співвідношення норми та її змісту, тлумачення поділяється - на буквальне (адекватне, точне), поширювальне та обмежувальне. Буквальне тлумачення адекватне текстуальному виразу (словесній оболонці) правової норми. Поши­рювальне тлумачення припускає розуміння змісту правової норми ширше за її буквальний текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Систематичне тлумачення дає можливість дійти висновку, що в цій статті мова йде не тільки про осіб (до них ЦК відносить фізичних та юридичних (ч. 1 ст. 2 ЦК), а й про публічні утворення, які є нарівні з особами учасни­ками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК) і, навіть, охоплюються понят­тям особи, виходячи з аналізу розділу II ЦК «Особи», підрозділ 3 яко­го присвячений участі держави Україна, АРК і територіальних гро­мад у цивільних відносинах. Навпаки, обмежувальне тлумачення по­лягає у тому, що дійсний зміст правової норми розуміється вужче, ніж її текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ст. 34 ЦК повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (пов­ноліття). Між тим, використовуючи системний спосіб тлумачення, можна дійти висновку, що дану статтю ЦК слід тлумачити обмежено, оскільки ст. 35 ЦК встановлює: повна цивільна дієздатність може бу­ти надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, котра записана матір'ю або батьком дитини.

Застосування цивільного законодавства за аналогією. Відомо, що у процесі державного право застосування можуть виникати ситу­ації, коли правову колізію неможливо вирішити на підставі норм існуючих актів цивільного законодавства, оскільки законодавець не передбачив або не міг заздалегідь передбачити можливість виникнен­ня такої колізії. Відсутність конкретної законодавчої норми, необхід­ної для врегулювання колізійного випадку, називається прогалиною у законодавстві¹.

Прогалина у законодавстві - це відсутність иормативво-правової регламентації
певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основ­
ними принципами права (дна: РабіновичК М. Вказ. праця, - С. 139; Поляков А. В. Вказ.
праця. - С 777)., „,. _%А _

-"• Для вирішення подібних ситуацій може бути застосована анало­гія': аналогія закону чи аналогія права.

Аналогія закону - це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч.і ст,8 ЦК).

Для застосування аналогії закону необхідно: по-перше, потреба у врегулюванні цивільних відносин; по-друге, останні не повинні бути врегульовані положеннями актів цивільного законодавства або дого­вором.

Виходячи з цього, посилання в ч, 2 ст. 109 ЦК, яка регулює відно­сини, що виникають при створенні юридичної особи у такий спосіб як виділ, на застосування за аналогією положень, що регулюють від­носини, які виникають при припиненні юридичної особи (чч. 1, 2 та ч. 4 ст. 105, статті 106 і 107 ЦК), зовсім не свідчить про те, що йдеться про застосування аналогії закону. В даному разі застосовується при­йом «економії правових способів», відповідно до якого законодавець поширює на певні відносини дію чітко визначених норм ЦК.

Близьким до аналогії закону прийомом, але не тотожним йому» є так зване субсидІарне (додаткове) застосування актів цивільного за­конодавства до відносин, подібних за змістом до цивільних відносин. Схожість вказаних прийомів полягає у тому, що, як і при аналогії за­кону, так і при субсидіарному застосуванні норми права прогалина у праві долається шляхом застосування юридичних приписів до ситу­ацій, які ними не передбачені, але мають схожість з тими, що ними врегульовані. Однак між зазначеними прийомами Існують відмінно­сті, які не дозволяють їх ототожнювати. Основна з них полягає у то­му, що субсидіарне застосування вводиться для подолання прогалин у праві шляхом звернення до схожої норми із суміжної галузі права². Наприклад, відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу (далі - СК), якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими чле­нами сім'ї та родичами не врегульовані СК, вони регулюються відпо­відними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Таким чином, субсидІарне застосування норм права своєю характер­ною ознакою має те, що відносини повинні бути схожими. Зокрема, І цивільним законодавством регулюються майнові відносини, і у ст. 8 СК мова йде про майнові відносини. Але простої схожості суспільних відносин, які мають бути врегульовані, недостатньо. Слід погодитися з тим, що специфічною ознакою субсидиарного застосування є те, що

¹ Аналогія (від гр. «analogia») - подібність, схожість між предметами, явищами, по­
няттями (див.: Сліпушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мо­
ві. - К.: Криниця, 2000. - С 44).

² Калмыков Ю. X. Вопросы толкования и применения гражданско-правовых норм //
Хозяйство, право,управление: Межвуз. науч. сб.-Саратов, 1977.-Вып. 3. -С. 93-94,

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

49

воно ґрунтується на схожості також у методах правового регулюван­ня¹. Так, і цивільному, і сімейному праву притаманний диспозитив­ний (координаційний, приватно-правовий) метод правового регулю­вання.

Від аналогії закону слід відрізняти аналогію права. Аналогія пра­ва - це застосування до не врегульованого конкретною нормою ЦК цивільного відношення (при відсутності можливості застосувати ана­логію закону), Інших актів цивільного законодавства або договору відповідно до загальних засад цивільного законодавства (ч.2 ст. 8 ЦК). Основні засади цивільного законодавства, як вже раніше зазна­чалося, закріплені у ст. З ЦК.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: