Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Міжнародно-правова діяльність України: історія та сучасність




Київська Русь і міжнародне право

Міжнародне право існувало вже в період ра­бовласницького ладу. Так, у 1296 р. до н. є. між єгипетським фараоном Рамзесом II та царем хеттів Хаттушилем III був укладений договір, згідно з яким передбачались спільні дії фарао­на і царя хеттів з метою упокорювання рабів. Матеріальні та літературні пам'ятки Дав­нього Китаю, Індії, Вавилонії, Ірану, Єгипту та інших держав Африки, Греції та Риму свід­чать про існування вже в той час міжнарод­но-правових норм посольського і договірного права. Зокрема, принцип недоторканності по­слів був обґрунтований Ціцероном.

В епоху феодалізму визнаною формою між­народних відносин були війни. Своєрідним ор­ганом міжнародного спілкування того часу ста­ли собори. Наприклад, Карфагенський собор 438 р. офіційно сформулював один з найваж­ливіших міжнародно-правових приписів - принцип обов'яз­ковості дотримання міжнародних договорів - расіа зипі; зегуапсіа.

Активною в міжнародно-правових зносинах з різними дер­жавами світу була Київська Русь. Ще 11 березня 527 р. дату­ється перший відомий в історії дипломатичний візит полян-ського князя Кия до столиці Візантії Царгорода.

Як вважає професор О. М. Сахаров, невіддільною від зовні­шньополітичної функції держави є організація дипломатич­ної діяльності, яка передбачає існування певних організацій­них зовнішньополітичних начал, конкретних дипломатичних засобів, методів, форм міжнародної практики. Під зароджен­ням дипломатичної системи давньої Русі маються на увазі ди­пломатичні переговори і дипломатичні угоди, розширення кола держав і народів, що входили у сферу дипломатичної актив-

ВСТУП

пості Київської Русі, зародження і розвиток посольської служ­би і т. ін.1.

Важливою віхою в розвитку давньоруської дипломатії та встановленні дипломатичних відносин Київської Русі з Візан­тією було руське посольство в 838-839 рр. до візантійського імператора Феофіла (829-839 рр.). Згідно з Бертинськими ан­налами 839 р., посли до візантійського імператора не могли безпечно вернутися назад, бо дорогу з Константинополя їм заступили варварські народи (очевидно, угри або болгари). З цієї причини руське посольство рушило до імператора Люд-віка Побожного в столицю Франкської держави Інгельгейм 2. Наступною віхою в розвитку русько-візантійських взаємин був похід на Константинополь у 860 р. Багато істориків ствер­джують факт переговорів Русі з греками. Горді й зарозумілі греки вимушені були визнати «безіменний» і «невідомий» в міжнародному плані народ, який одержав ім'я, авторитет і славу завдяки успіхам у поході 860 р. Якщо підсумувати ві­домості про цей мирний договір у патріарха Фотія, то, як стверджує О. М. Сахаров, є всі підстави говорити про укладен­ня типового договору «миру і любові» з властивими атрибута­ми. У Константинополі з'являється «варварське» - в даному разі руське - посольство; тут же відбуваються переговори між русичами і греками; укладення договору супроводжується зви­чайним в таких випадках підношенням русинам дорогих по­дарунків 3.

Наступна сторінка в історії русько-візантійських відносин пов'язана з іменем князя Олега. В «Повісті минулих літ» під 907 р. подається угода, укладена між Руссю і Візантією. О. М. Сахаров не піддає сумніву, що саме угода 907 р. стала пе­рехідною віхою в історії руської дипломатії - Русь була визна­на Візантією як держава, вона уклала з імперією договір 4. Однак було висловлено багато сумнів щодо цього договору. М. Грушевський не заперечує можливості походів Русі на Ві­зантію, але датує їх 909-910 рр., «коли бачимо руських воя­ків у візантийській службі» 5.

В іноземних джерелах знаходимо згадки про два походи на Візантію за часів князя Ігоря. 941 р. Ігор пішов на візан­тійські землі з великим флотом. Закінчився цей похід укла­денням союзної і торговельної угоди Русі та Візантії. При цьому

1 Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси: IX — перв. пол. X в.— М.:

Мисль, 1980.- С. 8-11.

2 Див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.:
П. С. Сохань (голова) та ін.- К.: Наук, думка, 1991.- Т. 1.- 1991.- С. 394.

3 Сахаров А. Н.- Вказ. праця.- С. 72.

4 Там само.- С. 84. "*"

5 Грушевський М. С- Вказ. праця.- С. 433.

міжнародно-правова діяльність України: 1 іч'

історія та сучасність І О_________ ■; ,иС


г Гой ДІ _______ _ |

обмежувались деякі здобуті Олегом привілеї, посилено конт­роль над руськими купцями у Візантії, їм заборонено залиша­тись на зиму у Царгороді тощо.

«Повість минулих літ» подає також відомості про похід Ігоря на Візантію в 944 р. Проте, як вважає М. Грушевський, такого походу в дійсності не було '. На думку І. Крип'якевича, в 944 р. Ігор готував новий похід, але греки почали перегово­ри, і 944 р. було укладено новий договір 2.

Наступна сторінка в розвитку русько-візантійських взає­мин пов'язана з іменем княгині Ольги. Це в першу чергу її дипломатичний візит до Царгорода 957 р. Як зазначає І. Крип'якевич, «про мету цих відвідин можемо здогадувати­ся, що княгиня бажала поладнати непорозуміння, які зали­шила політика Ігоря, можливо, що вона також переговорюва­ла в церковних справах» 3.

З іменем Ольги пов'язаний також і перший відомий нам факт дипломатичних зносин Русі з німецьким цісарством. У німецьких анналах згадується, що 959 р. прибули до імпе­ратора Отона І посли від «королеви Русі Олени», які мали просити для руського народу єпископа і священиків. Проте, як вважає М. Грушевський, «найбільш правдоподібним муси­мо уважати об'яснення, що Ольга посилала посольство до Ото­на в політичних справах, але Отон схотів використати сю на­году для місіонерства...» 4. І. Крип'якевич пояснює цей факт тим, що, «бажаючи поширити християнство, вона [Ольга], зда­ється, вагалася, чи провести це у зв'язку з Візантією, чи з Римом» 5.

З іменем князя Святослава в історії русько-візантійських відносин пов'язана болгарська кампанія, ініціатива якої ви­йшла з Царгорода. Ведучи тяжку війну на східних кордонах — в Сирії, візантійський імператор Никифор Фока вирішив ви­користати Русь для війни з Болгарією. Святослав пристав на пропозицію Никифора, оскільки йому здавалось неважким завоювати Болгарію, а це означало «захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю, присунутись до самої Візантії, а в даль­шій перспективі — чому не відновити плану Симеона — взяти в свої руки цілий Балканський півострів і саму світову столи­цю - Царгород» 6. Проте сталося зовсім інакше. Знесилений затяжною війною, яка перейшла у війну з візантійцями, Свя­тослав змушений був розпочати переговори з візантійським

1 Грушевський М. С— Вказ. праця.— С. 443.

2 Крип'якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 42.

3 Там само.- С. 43.

4 Грушевський М. С— Вказ. праця.— С. 456.

5 Крип'якевич І. П- Вказ. праця.- С. 44.

6 Грушевський М. С- Вказ. праця.- С. 467.

 

ВСТУП


 

 


■ імператором Цимісхієм, погоджуючись віддати грекам невіль­ників і відійти з Болгарії, бажаючи вільного пропуску до Русі • пОхрібних для війська припасів. Було укладено трактат, згідно з яким Святослав зрікався будь-яких претензій на кримські землі Візантії і на Болгарію, заповідав, що припи­нить боротьбу з Візантією й буде її союзником 1.

Незважаючи на те що після болгарської кампанії Свято­слава та по його смерті відносини Русі з Візантією були досить напруженими, біда примусила Візантію звернутися по допо­могу до Русі ще раз. Князь Володимир погодився допомогти, але зажадав, аби імператори Василь II та Костянтин видали за нього свою сестру. За це він, у свою чергу, мав охреститися, що і сталося, очевидно, в 988 р. Але тільки після того, як «Володимир звернувся до ахіллесової п'яти візантійсько-ру­ських відносин - кримських земель Візантії... приходи лось імператору Василю "зложити пиху з серця" ... Володимиру мусив виконати свою обіцянку: царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбулося весілля її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантії...» 2.

Характерною рисою зовнішньої політики Київської Русі в XI-XIII ст. було підпорядкування її одній меті - злученню і забезпеченню єдності всіх земель Руської держави. У зовніш­ній політиці Київської Русі цього періоду можна виділити: 1) міжнародні відносини Русі й Західної Європи; 2) походи Ярослава на північ; 3) боротьбу з печенігами.

Дипломатичні відносини Київської Русі з німецьким ці­сарством, початок яких заклала ще княгиня Ольга, розвива­ються далі за Ярослава. Увійшовши в союз з німецьким ціса­рем в 1017 р., Ярослав здійснив похід на Болеслава польсько­го. В 1030, 1031 рр. Ярослав організував нові походи в Поль­щу, в результаті яких було повернено майже всі втрачені руські землі. Укладення союзу Ярослава з Казимиром, шлюби сестри Ярослава Доброніги-Марії з Казимиром, сина Ярослава Ізя-слава з сестрою Казимира сприяли зміцненню русько-поль­ських відносин, а військова допомога Ярослава швагрові сприя­ла укріпленню Польщі, чим Ярослав, як зазначає М. Грушев­ський, «зробив лиху послугу своїй державі на пізніше» 3.

За даними хроніки Лямберта, в 1043 р. до німецького ціса­ря Генріха III було відправлено посольство від «руського коро­ля» з планом одружити Генріха з його донькою, проте з цього нічого не вийшло. У другій половині IX в. Русь і Німеччина

1 Там само.- С. 475.

2 Там само.- С. 499.

3 Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн.- Т. 2.- 1992.

С 24.

міжнародно-правова діяльність Улрхшш^~ іст»ртТт"а сучасність

,. ,У!ШВА БІШОТВКА


зав'язали низку шлюбних союзів, зокрема Святослав Яро­славович одружився з сестрою єпископа твірського Бурхарта. Мала місце шлюбна дипломатія і з іншими державами. Донь­ка Ярослава Анна була дружиною французького короля Генрі­ха І, брала участь у державних справах, про що свідчать її підписи на документах разом з підписами Генріха, а потім сина Філіппа.

Другою ареною зовнішньополітичної діяльності Ярослава були північні землі. Згадки про ці походи дуже скупі, але й з них зрозуміло, що метою їх було розширення політичного впли­ву Руської держави на фінські народи.

Тісні зв'язки існували за часів Ярослава між Руссю і скан­динавськими краями. Варязькі дружини обов'язково виступа­ли у всіх найважливіших походах Ярослава. Багато згадок про подорожі та побут скандинавів на Русі знаходимо в скан­динавських сагах тих часів. Зміцненню русько-скандинавських відносин сприяли і шлюбні зв'язки. Так, Ярослав був одруже­ний з Інгігердою, донькою шведського короля Олафа; Гаральд Сміливий, норвезький принц, що потім був і королем Норве­гії, оженився на донці Ярослава Єлизаветі.


слідженні українського історика Юрія Джеджули «Таємна дипломатія Богдана Хмельницького» '. Автор доходить висно­вку, Щ° 1651 р., за задумами Б. Хмельницького, мав стати вИріШальним у долі України. Коли б козацьке військо пере­могло під Берестечком, українська державність була б забезпе­чена і без будь-якого протекторату третіх країн; виявилася б перебудованою уся міжнародна структура на європейському

континенті.

Задовго до Конституції СІЛА 1787 р., конституцій Фран­ції та Польщі 1791 р., була схвалена Конституція України -5 квітня 1710 р. Це був договір між трьома політичними сила­ми козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким. Влада гетьмана П. Орлика поширюва­лася на Правобережну Україну, що тоді була під зверхністю Туреччини, союзниці Карла XII. Діяла вона досить короткий час (1710-1714 рр.), однак це була подія світового рівня, один з перших конституційних актів в історії Європи, який обґрун­товував можливість існування парламентарної демократичної республіки.


 


Наступним періодом української держав­ності, коли Україна виступала на міжнародній арені як суб'єкт міжнародного права, був пе­ріод Української козацької республіки. В час зародження буржуазного ладу як засадничі принципи були задекларовані рівність, неза­лежність, невтручання у внутрішні справи інших держав, дотримання договорів. Пози­тивний вплив на розвиток міжнародного пра­ва мала низка міжнародних конгресів, напри­клад Вестфальський 1648 р. Важливу роль на світовій арені відігравала тоді Українська дер­жава Козацька республіка. У війну України за незалежність були втягнуті: Росія, Річ По­сполита, Туреччина, Кримське ханство, Схід­на православна церква і католицький Рим, Сербія, Волощина, Молдавія, Семиградське князівство, Швеція, Пруссія та Голштінія, що, безумовно, вплинуло на перебіг європейської міжнародної по­літики і дипломатії середини XVII ст. та багато в чому визна­чило подальшу історичну долю континенту. Таємна диплома­тія славетного гетьмана Б. Хмельницького висвітлюється в

Дипломатія Української козацької республіки

 

ВСТУП


 

Дипломатія УНР та ЗУНР

Наступна сторінка історії міжнародного пра­ва, в якій важлива роль належить Україні - два­дцяті роки XX ст., дипломатична діяльність УНР та ЗУНР. Ця діяльність була спрямована на звільнення території від російського, німе­цького та польського агресора, завоювання та укріплення миру. Головним завданням зовні­шньої політики УНР було забезпечення визнан­ня Української держави іншими державами. Ще в грудні 1917 р., тобто перед Берестей­ським (Брестським) миром і після того, як Центральна Рада оголосила незалежність Укра­їни, Франція і Англія послали до українсько­го уряду своїх дипломатичних представників: генерала Табуї та Джона Піктона Беджа, які передали українському урядові офіційні акре­дитивні листи 2. Отже, у тяжкі часи війни та анархії Центральна Рада зуміла встановити дипломатичні стосунки з державами Антанти.

'Політика і час- 1993.- № 10-12; 1994.- № 1-6, 8.

Дипломатичний відділ посольства У.Н.Р. в Німеччині // Інформаційний бюлетень № 4.- С. 4.

міжнародно-правова діяльність України: ч л

історія та сучасність | у


Як суб'єкт міжнародного права УНР виступила на перего- І ворах в Бересті (Бресті). УНР дістала визнання від централь­них держав-ворогів. Берестейський мир встановлював кордо­ни між Українською Республікою та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Поль­щею мав бути визначений змішаною комісією «на основі етно­графічних відносин і бажань людности». Сторони обопільно І відмовлялися від сплати коштів війни та покриття воєнних шкод'. Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія ' визнали незалежність і суверенність української держави в межах, встановлених Берестейським договором.

Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами мен­ших держав, які виникли на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами — Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією.

Дипломатичні відносини між Апостольським престолом і УНР були встановлені після того, як призначений Директорі­єю ще на початку лютого 1919 р. голова надзвичайної україн­ської дипломатичної місії «Української Народної Республіки при Святому Престолі» граф Михайло Тишкевич 25 травня 1919 р. вручив вірчу грамоту Папі Бенедикту XV. Офіційне і фактичне визнання Ватиканом УНР зафіксоване у франкомов­ному листі від 16 червня 1919 р., надісланому Голові Дирек­торії УНР Головному Отаманові Симону Петлюрі2. Значну роль у встановленні цих надзвичайно важливих для України дип­ломатичних відносин з Ватиканом відіграв Митрополит Анд-рей Шептицький 3.

Що ж до російського радянського уряду, то він визнав не­залежність і суверенність України декретом від 4 грудня 1917 р., потім знов у травні 1918 р. послав своїх представни­ків до Києва для мирних переговорів з українським урядом. Переговори велися українською та російською мовами з допо­могою перекладачів. Обговорювались питання припинення воєнних дій, справи фінансів, транспорту, поштових зносин, обміну полоненими, справи економічних та культурних зв'яз­ків. Становище України ускладнювалося декларацією Вілсо-на, яка вказувала, що завдання союзників - відновлення єди­ної Росії. Українській державі там місця не було4.

1 Полонська-Василенко Н. Історія України.- К., 1992.- Т. 2.- С. 481.

2 Цвенгрош Г. Апостольський Престол і Митрополит Андрей Шепти­
цький.- Львів, 1991.- С. 5.

3 Там само.- С. 18-29.

4 Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та
збройної і дипломатичної оборони в 1918—1923 рр.- Т. 3.— Скрентон, Па,
1959.- С. 121-140.

ВСТУП

.20


На початку 1920 р. було укладено Варшавську угоду між дипломатичною місією УНР в Польщі і польським урядом, основним положенням якої було визнання за УНР права на незалежне існування на території східніше польського кордо­ну 1772 р.

Однак вже 3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мир­ні переговори з радянським урядом в Ризі. Хоч уряд УНР де­легував до Риги для участі в дипломатичних переговорах про­фесора С. Шелухіна, представництва УНР на Ризькій кон­ференції не було. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та радянською Росією, за яким Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Рес­публіку.

Утворена 9 листопада 1918 р. рішенням Української націо­нальної ради Західно-Українська Народна Республіка також намагалася здобути визнання інших держав. Посольства ЗУНР були створені у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, однак тіль­ки Австрія визнала легітимність представництва ЗУНР. Місії ЗУНР існували також у Белграді, Римі та Ватикані, а згодом представництво ЗУНР було організоване також у США, Кана­ді та Бразилії.

В тяжких умовах польської агресії дипломатична діяль­ність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання своєї справи шляхом справедливого вирішення східногалицької про­блеми за участю США та Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення. Великі надії ЗУНР по­кладала на Паризьку мирну конференцію, яка зібралась у січ­ні 1919 р. у Версалі, щоб накреслити нову політичну карту Європи. І хоч на Паризьку конференцію східні та західні укра­їнці вирядили об'єднану делегацію після договору про злуку УНР та ЗУНР, на практиці західні українці задля досягнення своїх цілей діяли окремо. Як пише О. Субтельний у книзі «Україна: історія», «вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві україн­ські делегації зустріли мало симпатії на Паризькій конферен­ції. Лише Англія, в якої польські плани французів не викли­кали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протягом нетривалого часу підтримувала українців. Але з по­разкою на виборах уряду Ллойд-Джорджа й ця підтримка ви­парувалася»1.

Як вважають М. Р. Литвин та К. Є. Науменко, «правлячі кола Англії, Франції, СІЛА, власне, не були зацікавлені у повному

Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука.- К., 1991.— ^* 324.




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных