НІМЕЦЬКЕ ПИТАННЯ” В 70–80-х рр.

Зниження гостроти навколо “німецького питання” в 70-80-х рр. пов’язане, насамперед, з початком процесу розрядки міжнародних відносин, велику роль в якому відіграв канцлер ФРН В.Брандт та його “нова східна політика”.

На початку 60-х рр. фактично завершилася берлінська криза. Спроба СРСР домогтися виведення військ західних держав із Західного Берліну не принесла успіху. Не вдалося також добитися визнання НДР західними країнами.

В 1969 р. на виборах до бундестагу ФРН перемогла коаліція, провідну роль в якій відігравала СДПН. Її лідер В.Брандт деякий час перебував на посаді бургомістра Західного Берліну і, як ніхто інший, віфдчував необхідну потрібність вирішення питання як навколо Німеччини, так і навколо Західного Берліну. Прийшовши до влади, він одразу почав здійснювати “нову східну політику”. Ця політика мала на меті перегляд старих позицій та перехід до курсу на домовленності із СРСР та з іншими соціалістичними країнами Східної Європи, на визнання існуючих кордонів та повоєнного становища.

Вже в серпні 1970 р. був підписаний договір між СРСР та ФРН, який став конкретною реалізацією нового курсу. В ньому йшлося про визнання ФРН кордонів, що склалися після війни, відмовленість від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори за допомогою сили. Тим самим ФРН примирювалася із розколом Німеччини та існуванням НДР. Крім договору СРСР та ФРН підписали “Домовленість про наміри сторін”. Згідно цьому документу ФРН зобов’язалась поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з нею міждержавний договір. Крім того, сторони домовились про вступ ФРН та НДР до ООН. “Домовленість” також передбачала, що ФРН підпише аналогічні договори із країнами-сусідами – Польщею та Чехословаччиною, що згодом і було зроблено.

3 вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін, яка набула чинності 3 червня 1972 р. Угода походить із відмови від застосування сили або загрози силою та із збереження індивідуальних та спільних права чотирьох держав. Західні держави зберігли право тримати на території Західного Берліну свої військові частини й використовувати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліну. Комунікації Західного Берліну крізь територію НДР повинні були здійснюватися без перешкод на основі норм та практики транзитного сполучення територією суверенної держави. Відповідна угода була заключена між урядами НДР та ФРН 17 грудня 1971 р. та із сенатом Західного Берліна – 20 грудня 1971 р. Таким чином обидві німецьких держави були залучені до підтримання статусу Західного Берліна. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою частиною ФРН. ФРН отримала тільки право представництва інтересів громадян Західного Берліна за кордоном, за винятком питань безпеки й статусу міста.

21 грудня 1972 р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР та ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнародних відносинах Східну Німеччину. Після підписання цього договору розпочався процес визнання західними країнами НДР. Якщо в 1971 р. дипломатичні відносини із НДР мали 27 держав, то до травня 1976 р. дипломатичні стосунки з НДР встановила вже 121 держава. Нормалізація відносин між двома німецькими державами стимулювала подальший розвиток економічних зв’язків, взаємні відвідування громадян НДР та ФРН. Були заключені взаємовигідні угоди з деяких конкретних проблем співробітництва: про реконструкцію шляхів сполучення, про поштовий та телеграфний зв’язок, транспортний договір та ін.

Логічним завершенням цього процесу можна визнати прийняття ФРН та НДР 18 вересня 1973 р. до ООН.

В подальшому, до кінця 80-х рр., відношення між НДР та ФРН були вже відношеннями між двома суверенними державами, хоча і з одного, і з іншого боку неодноразово висловлювалися про необхідність остаточного рішення німецької проблеми.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: