ПРОБЛЕМА “ПІВНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ У ВІДНОСИНАХ МІЖ СРСР ТА ЯПОНІЄЮ

Одним з наслідків того, що Радянський Союз відмовився від підписання Сан-Франциського мирного договору 1951 р., стала проблема “північних територій” та боротьба навколо них. Що ж це за території і чому так довго ця проблема не була розв’язана?

“Північні території” – це територія СРСР (зараз – Росії), на які претендує Японія.

У вузькому смислі це: південна частина Великої Курильської гряди – острів Кунашир (Кунасірі), острів Піко або Ловцова (Бентен) і острів Ітуруп (Етофору) з прилягаючими островами Лебідя та острівом Камінь-Лев (Моекесі), а також усі острови Малої Курильської гряди – острів Шикотан або Шпанберга (Сікотан) та група островів Плоські (Хабомаі), до якої відносяться острови Сигнальний (Кайчара), Танфильєва (Суйсьо), Юрій (Юрі), Акучина (Акіюрі), Зелений (Сібоцу) та Полонського (Тараку) з прилягаючими острівками та скелями. Загальна площа цих островів 5 тис.кв.км.

В широкому смислі до “північних територій” відноситься також решта Курильських островів та південна частина острову Сахалін. Деякі відносять до цих територій і його північну частину.

Ще в XVII ст. ці території стали освоювати російські дослідники. Але тільки в XIX ст. сталося їх розмежування. 7 лютого 1855 р. між Японією та Росією був підписаний трактат про торгівлю (Симодський договір), відповідно до якого було зроблено територіальне розмежування Курильських островів, на володіння якими претендували обидві країни. Кордон між Японією та Росією був визначений між островами Ітурупом та Урупом. Острів Сахалин, який освоювався і росіянами і японцями, був залишений нерозмежованим.

25 квітня 1875 р. був підписаний ще один трактат між Японією та Росією (Санкт-Петербурзький договір), який визначав територіальне розмежування між країнами на основі взаємних поступок. Росія поступилася частиною Курильських островів на північ від острову Ітуруп, а острів Сахалин повністю перейшов у володіння Росії.

5 вересня 1905 р. був підписаний Портсмутський договір, який врегульовував відносини між двома країнами після російсько-японської війни 1904-1905 рр. Росія в цій війні зазнала поразки і вимушена була поступитися південною частиною острову Сахалин.

За Сан-Франциським мирним договором 1951 р. Японія відмовилась від спірних територій, а відповідно до Кримської угоди з питань Далекого Сходу, підписаною СРСР, США та Великобританією в 1945 р., ці території повинні були бути передані Радянському Союзу. Але, як ми пам’ятаємо, СРСР мирний договір не підписав.

З 1 червня 1955 р. по 19 жовтня 1956 р. проходили радянсько-японські переговори про заключення мирного договору. В ході їх Японія висунула вимогу про передачу їй південної частини Курил (“північні території” у вузькому смислі), пояснюючи це тим, що ця частина не входить до складу Курильських островів, не дивлячись на те, що за японським законодавством не тільки острови Кунашир та Ітуруп, але й навіть Шикотан входять до складу Курил, від яких вона відмовилась ще в 1869 р.

СРСР погодився поступитися Японії Малою Курильською грядою, щоб заключити на цих умовах мирний договір і підвести тим самим рису під територіальним врегулюванням між СРСР та Японією.

19 жовтня 1956 р. була підписана Спільна декларація СРСР та Японії, яка проголошувала, що стан війни між СРСР та Японією припиняється із дня набуття чинності Декларації і між ними встановлюється мир та добросусідські дружні відносини, в цій же Декларації містилася згода СРСР передати Японії Малу Курильську гряду після заключення мирного договору між двома країнами.

Але в зв’язку із заключенням 19 січня 1960 р. японо-американського Договору про взаємне мпівробітництво та гарантії безпеки радянський уряд в пам’ятній записці від 27 січня 1960 р. заявив, що в нових умовах, які склалися, ці острови можуть бути передані Японії тільки за умови виведення з її території усіх американських військ та підписання радянсько-японського мирного договору.

Таким чином рішення цієї проблеми було заморожене на тривалий час.

23 січня 1991 р. під час зустрічі президента СРСР М.Горбачова з міністром закордонних справ Накаямою було заявлено, що територіальна проблема – найбільш важке питання при розробці мирного договору.

У квітні 1991 р. під час візиту М.Горбачова до Японії пройшли переговори з прем’єр-міністром Японії Т.Кайфу по усьому комплексу питань, пов’язаних з розробкою та заключенням мирного договору між Японією та СРСР, включаючи проблему територіального розмежування, з урахуванням позицій сторін про приналежність островів Плоські (Хабомаі), островів Шикотан, Кунашир та Ітуруп.

Був узгоджений ряд концептуальних положень, що торкалися майбутнього мирного договору (вони були зафіксовані в Спільній радянсько-японській заяві від 18 квітня 1991 р.); цей договір повинен був стати документом остаточного післявоєнного врегулювання, включаючи розв’язання територіальної проблеми, відкрити довгострокову перспективу для японсько-радянських відносин на дружній основі, виключити завдання збитків безпеки іншої сторони. СРСР вніс пропозицію в найближчий час здійснити заходи по розширенню спілкування між населенням Японії та островів Хабомаі, Шикотан, Кунашир та Ітуруп, встановленню спрощеного, безвізового режиму відвідування цих островів японськими громадянами, налагодженню спільної взаємовигідної господарчої діяльності в цьому районі та скороченню радянського військового кнтингенту. Японська сторона висловила намір в подальшому консультуватися з цих питань з радянською стороною.

Але в результаті розпаду Радянського Союзу ця проблема так і не була вирішена. І в наш час цю проблему намагаються вже вирішити Японія та Росія.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Арин О. Азиатско-тихоокеанский регион: мифы, иллюзии и реальность.– М., 1997.

АСЕАН в системе международных политических отношений.– М., 1993.

АСЕАН: итоги, проблемы, перспективы.– М., 1998.

Богатуров А.Д. Великие державы на Тихом океане: История и теория международных отношений в Восточной Азии после второй мировой войны (1945-1995).– М., 1997.

Брукс Л. За кулисами японской капитуляции.– М., 1971.

Еремин В. Россия – Япония. Территориальная проблема: поиск решения.– М., 1992.

История международных отношений на Дальнем Востоке.– Хабаровск, 1965.

Кошкин А.А. Вступление СССР в войну с Японией в 1945 г. // Новая и новейшая история.– 1995.– №4.

Кузнецов В. История Японии.– М., 1988.

Международные отношения в Азиатско-Тихоокеанском регионе.– М., 1979.

Международные отношения на Дальнем Востоке в послевоенные годы: В 2 т.– М., 1978.

Международные проблемы Азии 80-х годов.– М., 1983.

Николаев А. Грозный урок второй мировой войны // Проблемы Дальнего Востока.– 1984.– №3.

Новые документы Отечественной войны. К 40-летию разгрома милитаристской Японии // Коммунист.– 1985.– №12.

Петров Д.В. Внешняя политика Японии после второй мировой войны.– М., 1965.

Сборник документов и материалов по Японии. 1951-1953.– М., 1954.

Сборник основных документов по вопросам советско-японских отношений 1954-1972 гг.– М., 1973.

Славинский Б.Н. Советская оккупация Курильских островов (август – сентябрь 1945).– М., 1993.

Тюшкевич С.А. Можно ли считать советско-японскую войну 1945 г. частью Великой Отечественной войны // Новая и новейшая история.– 1995.– №1.

Япония: Справочник.– М., 1992.

ТЕМА 7

“ХОЛОДНА ВІЙНА”

v Початок “холодної війни”

v Формування військово-політичних блоків

v Протистояння між СРСР та США у другій половині 50-х – початку 60-х рр. Карибська криза.

Початок “холодної війни”

Холодна війна двох післявоєнних супердержав не була епізодом, подібно іншим війнам, у яких були початок і кінець, переможці і переможені. Термін «холодна війна» був винайдений, щоб описати стан справ, що склався, для якого передусім характерні взаємні ворожість і страх. Ці почуття полягали у низці історичних і політичних відмінностей між великими державами і великою мірою підігрівалися міфами, що час від часу перетворювали ворожість в ненавість. В міжнародних справах холодна війна домінувала протягом життя цілої ґенерації.

Друга світова війна закінчилася актом, який містив два головних елементи холодної війни: появу ядерної зброї і російсько-американське суперництво. На європейській сцені цей конфлікт упродовж короткого періоду залишався завуальованим, оскільки обидві сторони повинні були пристосовувати до рішення проблем послевоенного світу, механізмів співробітництва військового часу, а не відкидати їх. Після весняного наступу 1944 року СРСР добився військової переваги і набув такого політичного авторитету в Європі, якого не було відтоді, як Олександр I в 1814 році в'їхав в Париж з планами встановлення і підтримання порядку в Європі. Предметом дебатів на цей раз був характер контролю, що повинні були здійснювати великі держави в середині XX сторіччя, – якою мірою вони повинні разом керувати в світі і якою мірою кожна з них повинна впливати в свойому секторі. СРСР і англійці при непевній згоді президента Ф.Рузвельта (і при незгоді його державного секретаря Корделла Хэлла) обговорювали практичні аспекти прямого розмежування відповідальності, і в жовтні 1944 року на зустрічі в Москві, на якій президент США не міг бути присутстнім в зв'язку з виборчою кампанією, вироблені ними положення були уявлені в цифрах.

Відносно Західної Європи жодних питань не виникало, оскільки контроль західних держав був там безсумнівним. Польща також не розглядалася в цьому зв'язку, бо деякі її райони фактично вже знаходились під військовим контролем СРСР, а інших от-от очікувала та ж доля. В інших країнах реальне положення відображають такі пропорції: вплив СРСР в Румуниї оцінювався в 90%, в Болгарії та Угорщині — в 80%, в Югославії — в 50%, в Греції — в 10%. На практиці ці цифри, хоча вони і виглядали як результат торгу, означали, що 90 та 10 — чемна форма вираження 100 і 0, і такий висновок в двох крайніх випадках (відносно Румуниї і Греції) був підтверджений, коли англичани фактично стали контролювати Грецію, не викликавши протесту Сталіна, а СРСР встановив прокоммунистический режим в Румунії, викликавши лише формальний протест англійців. Болгарія і Угорщина поділили долю Румуниї по причинах військового характеру. Здавалося, що Югославія також потрапить до сфери впливу СРСР, однак, незабаром вона вийшла з неї. Європа була поділена на дві частині, що тяжіють до двох головних переможців – Сполучених Штатів та Радянського Союзу. Впродовж деякого часу обидві держави продовжували вести переговори на мові союзників і конкретно зобов'язалися співробітничати в управлінні німецькою і австрійською територіями, завойованими ними і їх союзниками.

Для Сталіна, що стикнувся в серпні 1945 року з тим, що відбулося в Хиросимі та Нагасаки, найбільш важливим виявився той факт, що у СРСР немає стратегічних військово-повітряних сил, здатних вчинити прямий напад на США. В цій вкрай несприятливій обстановці Сталін обрав єдино розважливий курс, зіставляючи максимальне зміцнення СРСР з точною оцінкою допустимого рівня провокування США та підпорядковуючи усе, включаючи післявоєнне відновлення, меті наздогнати американців в галузі військової технології. Створюючи загрозу Західній Європі, Сталін намагався утримати американців від нападу на СРСР. Російські армії не були демобілізовані і виведені з районів, окупованих ними під час останніх військових кампаній, де знаходились історичні столиці Європи — Будапешт, Прага, Відень та Берлін. Таким чином, Сталін створив буферну зону перед вразливими для нападу районами країни

В галузі зовнішніх відносин Сталін ясно дав зрозуміти, що території, приєднані у 1939-1940 роках з захисною метою, не підлягають поверненню (три балтійських держави; східна половина Польщі, яку СРСР називав Західною Україною і Західною Білорусією; Бесарабія та Північна Буковина, а також територія, стягнута з Фінляндії після зимової війны); як в Східній, так і в Центральній Європі всі держави повинні мати уряди, дружньо налаштовані до СРСР, – туманна формула, позначаюча ті уряди, що ніколи більше не стануть пособниками германської агресії. Приблизно після 1947 року ця формула стала позначати уряди, твердо що проводять в холодній війні ворожу позицію по відношенню до США. Такі уряди повинні були бути створені і підтримуватися будь-якими необхідними засобами.

Після 1945 року Кремль по суті не міг не поставити перед собою за мету досягнення ядерного паритету. Однак, принаймні теоретично, цьому існувала альтернатива, яку дехто з американців спробував перевести в площину практичної політики, а саме інтернаціоналізувати атомну енергію, надавши їй особливий статус, і таким чином вивести її з сфери міждержавної політики. Однім з перших кроків Організації Об'єднаних Націй в цьому напрямку було створення в 1946 році Комісії з атомної енергії. На першому її засіданні Бернард Барух від імені Сполучених Штатів оголосив план створення міжнародного органу з розвитку атомної енергії, що здійснював би винятковий контроль за всією потенційною діяльністю з використання атомної енергії в військових цілях, а також мав би право інспектувати всю іншу діяльність в атомній галузі. Після введення ефективного міжнародного контролю США припиняли б виробництво ядерної зброї і знищувати його існуючі запаси. Однак Сполучені Штати зберігали б власні передові технічні знання і завдяки цьому мали б величезні переваги перед СРСР, що у випадку прийняття «плану Баруха» повинен був би зупинити власні розробки в ядерній фізиці. Крім того, цей план йшов осторонь інтересів СРСР ще й тому, що він передбачав в цій галузі скасування права вето – головного символу та гарантії національного суверенітету як протидію міжнародному уряду, до чого СРСР був ще менш налаштований, ніж будь-яка інша держава. Відкидаючи «план Баруха», А. А. Громико запропонував договір про заборону використання ядерної зброї, знищення його існуючих запасів і створення міжнародної контрольної комісії, підлеглій Раді Безпеки (зі збереженням, таким чином, права вето).

Він виступив проти створення нового міжнародного органу і був готовий розв'язати міжнародну інспекцію тільки тих заводів, що проголосили б про припинення ядерного виробництва і були б запропоновані для проведення інспекції урядом самої країни, де вони розміщені. Позиції обох сторін були твердими, і, хоча обговорення тривало ще деякий час, Комісія з атомній енергії ООН нарешті вирішила у 1948 році припинити власну роботу на невизначений час.

Відхилення СРСР «плану Баруха» ви'явилося додатковим доказом, що переконав адміністрацію Гарри С. Трумэна, що СРСР більше не союзник, а супротивник.

Холодна війна була коротким епізодом в історії Європи, але в той час вона виглядала як щось перманентне завдяки різким і жорстким метафорам, за допомогою яких вона зображалася. Холодна війна розпочалася з взаємних декларацій. Й.Сталін 9 лютого 1946 р. у промові перед виборцями закликав радянський народ до нових жертв заради зміцнення обороноздатності країни, при цьому він жодного слава не вимовив стосовно співпраці з західними союзниками, хоча за тиждень до цього, у передвиборному зверненні ЦК ВКП(б) 2 лютого 1946 р. ця співпраця визначалася як головна складова повоєнного устрою світу.

Справа в тім, що 3 лютого 1946 р. у США розпочалася пропагандистська кампанія з приводу “ядерного шпіонажу” радянськими спецслужбами (хоча про інтерес СРСР до “Манхеттенського пректу” американському керівництву було відомо принаймні за півроку до того). Відтак, певна жорсткість виступу Й. Сталіна пояснюється реакцією на американський демарш.

Проте датою початку холодної війни вважається все ж таки 5 березня 1946 р., а саме – промова У.Черчілля, що він зробив у присутності Г.Трумена, у Фултоні (Міссурі). Зокрема у ній йшлося про необачність довіряти секрети ядерної зброї міжнародним організаціям, адже “будь-яке комуністична чи неофашистська держава монополізувала б ці жахливі відомості”. “Тінь впала на ті лани, що зовсім в недалекому минулому були осяяні перемогами союзників. Ніхто не знає, що Радянська Росія та її комуністична міжнародна організація збираються зробити у найближчому майбутньому”. “Від Штеттіна на Балтиці до Трієсту на Андріатиці залізна завіса спустилася на континент”. До речі, термін “залізна завіса”, вперше був застосований ще Й. Геббельсом.

Принципи, викладені у фултонській промові У.Черчілля, знайшли відображення у промові державного секретаря США Дж. Ф. Бирнса в Штутгарте у вересні 1946 р.

Ці промови продемонстрували, що тристоронній альянс військового часу змінився новою схемою – двоє проти одного і що США, далекі від думки повернутися до Європи спиною (незважючи на скорочення там американських збройних сил з 2,5 млн. до трохи менше ніж 0,5 млн. службовців на час фул-тонской промови).

У США були причини сподіватися, що вплив “ядерної палиці” не обминув СРСР. В жовтні і листопаді 1945 року в Угорщині без будь-якого тиску були проведені вибори, і в підсумку комуністи отримали лише незначну частку місць в уряді столиці і держави. Вибори в Болгарії були відкладені під тиском американців і проти волі СРСР. В Румунії США солидаризувалися з антикоммунистами і королем проти прем'єр-міністра Петру Грози, якого СРСР поставив у влади, коли в 1944 році радянські війська увійшли до країни. Але головним випробувальним полігоном була Польща, де коаліційний уряд на чолі з прем’єр-міністром – соціалистом протримався у влади до 1947 року, й лише після цього поступово трансформувався. В 1946-1947 рр. в Центральній і Східній Європі східний вітер став переважати західний, після провалу спроби американців перешкодити розділу Європи на сфери впливу. Відтоді холодна війна набула своєї чіткої форми.

Іншою віхою, що свідчила про неминучість холодної війни, стала “доктрина Трумена”. Після нетривалої боротьби в керівництві США сили, які виступали за співпрацю з СРСР (Е.Рузвельт, син Ф.Рузвельта, Г.Уоллес), зазнали поразки, й провідну роль у визначенні зовнішньополітичного курсу крайни почали відігравати т. зв. “реалісти” (Д.Форесстал, Дж.Кеннан, Д.Ачесон, Ч.Болен). Було вирішено, оскільки СРСР являв собою матеріальну загрозу, його слід було стримувати, споруджуючи перед ним фізичні бар'єри; а оскільки він являв собою ідеологічну загрозу, – протиставляти йому зразки демократії, гроші і ознаки розкладу, які Захід знаходив в комуністичній системі (як це робили марксисти по відношенню до капіталізму). Відтак, було сформульовано та обгрунтовано, більшою мірою радником посольства США у Москві Дж.Кеннаном, “доктрину стримування”, на бік якої схилився й президент США Г.Трумен.

12 березня 1947 р. у виступі перед Конгресом США Г.Трумен запропонував надати Груції та Туреччині фінансову допомогу, зорієнтовану, насамперед, на перебудову збройних сил, тому що для Великобританії, яка традиційно виконувала цю роль, остання стала занадто коштовною. Президент пропонував Конгресу “забезпечити своїм впливом підтримку Туреччині та Греції у розмірі $400 млн. на період до 30 червня 1948 р.”, адже “абсолютно очевидно, що тоталітарні режими, встановлені над вільними народами прямою чи опосередкованою агресією, руйнують підгрунтя міжнародного миропорядку, а, відтак, і загрожують безпеці США... Я також повинен стверджувати, що у деяких інших країнах відбуваються подібні процеси...”.

Увага США до цих країн пояснювалася їх важливим стратегічним становищем поблизу кордонів СРСР. Надаючи допомогу, Сполучені Штати мали на меті створення власних військових баз на території Середземномор’я, яких досі не було, а також встановити контроль власних збройних сил над регіоном.

Складовою частиною “доктрини Трумена” став і “план Маршалла”. Він передбачав надання широкомасштабної фінансової допомоги країнам, що потерпіли від фашистської агресії. Але умовою економічної підтримки були зобов’язання, що значною мірою обмежували суверінітет країн-рецепієнтів. Останні повинні були передавати США інформацію стосовно експортних планів держав, створити режим найбільшого сприяття американським компаніям, за вимогою прибулих з США адміністраторів надавати оперативну інформацію щодо промислового та сільськогосподарського розвитку, гарантувати у межах своїх країн рівні права американським громадянам, що, фактично, дозволяло США цілком законно утримувати власних інформаторів, що пересувалися по усій території країни – одержувача допомоги.

Пропозиція про надання економічної допомоги була зроблена всім країнам Європи, включаючи, СРСР, але Москва, зрозуміло, відмовилася від цієї допомоги і за себе, і за своїх сателітів, засвідчивши тезу “про розкол Європи на два табори.

У 1947 р. у здійснені “плану Маршала” узяли участь 16 країн, пізніше до них приєдналася й західна Німеччина, вільна територія Трієст, та гоміньданівський Китай.

Здійснення “плану Маршалла” звичайно не привело до повного економічного відновлення Західної Європи, але підгрунтя подальшого військово-промислового розвитку було закладено. До речі пізніше, представник США в ООН Фінлеттер зазначав: “Блок НАТО ніколи б на з’явився на світ, аби йому не передував “план Маршала”.

Ще більше загострилися протиріччя між США та СРСР після утворення у 1949 р. Координаційного комітету з політики та торгівлі між Сходом та Заходом (КОКОМ), мета якого була стати на заваді наданню країнам Східної Європи новітніх технологій. Нарешті, у 1951 р. Сенат США прийняв “поправку Беттла”, що забороняла надання американських кредитів та будь-якої іншої допомоги країнам, що поставляли стратегічні товари СРСР та країнам народної демократії.

Реакція СРСР на подібні кроки була досить прогнозованою. Спочатку у вересні 1948 р. у Польщі відбулася нарада комуністичних партій, що започаткувала створення Комінформу, з метою посилення контролю за комуністичними партіями в Європі. Нарешті, в економічній галузі спостерігалася тенденція до поєднання країн соціалістичного табору в організацію економічного співробітництва. У січні 1949 р. у Москві на нараді представників Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини та Чехословаччини було створена Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Того ж року до неї приєдналася Албанія, а наступного НДР.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: