АНГЛІЙСЬКИЙ РОМАНТИЗМ 7 страница

В шести ліро-епічних поемах є, на відміну від "Палом­ництва Чайльд Гарольда", певний сюжет, оповідається, часто уривчасто і з недомовками, історія, дія якої відбу­вається або на Близькому Сході, або на Півдні Європи, здебільшого в Греції. Слід зауважити, що місце дії в поемах зображене досить узагальнено в дусі тих роман­тичних стереотипів, які вже існували в читацькій свідо­мості, хоча Байрон побував у місцевостях, котрі змальовує. Але узагальненість, універсальність, відсутність яскравої конкретики в поемах принципова, як принципова в них узагальнена, універсальна "світова скорбота" головних персонажів. У поемах значна роль відведена картинам природи. Вони розкішні, екзотичні, сповнені руху. Часті зображення моря, спокійного або схвильованого, блакит­ного чи майже чорного, осяяного сонцем або вкритого велетенськими пінистими горами-хвилями. Неприступні скелі, що оточують пустельні острови, таємничі гроти, де ховаються контрабандисти та розбійники, або солодкі, на­повнені любострасними ароматами кипарисові, кедрові, миртові гаї, оливові, лимонні дерева і виноградні лози, вічноквітучі троянди і різнобарвні квіти на смарагдових луках — всі ці елементи східних або південних пейзажів не стільки спрямовані на зорове сприйняття, скільки слу­гують образними знаками, які викликають певний емоцій­ний рефлекс-відгук загального характеру.

Свідомо чи підсвідомо Байрон мав на меті саме такий

Англійський романтизм 327

ефект. Про це свідчить приміром те, що згадані кедри, мирти, троянди і т. д., котрі фігурують у перших рядках "Абідосської нареченої", відверто запозичені з "Пісні Мі-ньони" Гете, як добре відомий читачам типізуючий образ розкішного Півдня. Поема починається словами: "Хто знає край далекий і прегарний, // Де кипарис і томний мирт цвітуть...". Вони звучать як переклад або у кращому разі парафраз рядків Гете: "Ти знаєш край, де квітнуть лимонні дерева...".

Оповідь v поемах будується не лінійно у хрон ологічно-'тУ!У_й_ж)гінніШУ-іШРядку^.-а^,наичастіше ГадаєтьсяjjTgPp £еми^елшдів найдрдштЩШШргр характе^у^спеціадьно п еремішан их у, щшіхдииаЙ^спосіб так^щй. пізніші^події згадуються г^еред б ільш ранніми. Це робить сюжет нап-руженішим, драматичнішим. Непрояснені, випущені мо­менти лишають простір для читацьких домислів. Недомов­леності, пробіли в біографії центральних персонажів, глухі згадки про якісь страшні, трагічні події в їхньому мину­лому, двозначні натяки на якісь їхні злочини чи гріхи створюють навколо них ореол загадковості, навіюють три­вожне почуття, віщують нещастя, драматичний чи жах­ливий перебіг подій. І так воно насправді відбувається. Майже в усіх поемах головні персонажі гинуть чи вмира­ють від душевного болю.

Про образ головних персонажів східних поем написано дуже багато. Але майже всі дослідники підкреслювали їх демонічність. Вони бунтівники, що повстали проти людей і Бога, носії ідеї нічим не обмеженої індивідуальної сво­боди, які заради неї руйнують на своєму шляху чужі долі, розбивають серця тих, хто їх любить, порушують суспіль­ні закони і моральні норми. їхній бунт не має соціального чи політичного підґрунтя. Його тьмяні причини коріняться у якихось особистих образах, жазі помсти, відразі до ко­лишнього оточення, яке їх не розуміло, переслідувало. їх індивідуалізм і аморальність не знають меж, вони відчу­вають себе надлюдьми, що взяли собі право карати інших, як суддя і кат одночасно. Вони переступають через чужі долі і життя без співчуття і сумнівів. Майже кожний з них має на-своєму сумлінні одне чи багато вбивств, або принаймні прагне когось вбити. Тобто кожний з цих пер­сонажів — носій зла, щоправда приречений на загибель.

Однак і Гяур, і Селім, і Корсар, і Лара, і Альп, і Уго змальовані автором так, що викликають подвійне почуття. Так, вони приносять іншим лише страждання, але трагічно

328

Англійський романтизм

Англійський романтизм

329

страждають і самі. їхня зовнішність романтично прегар­на — бліде обличчя, палаючі очі, розвіяні чорні кучері, зморшки на чолі — свідчення пережитих мук, пристрас­тей і похмурих дум. Насправді, це варіації одного люд­ського типу, одного характеру. Хай їх походження, націо­нальність, події, що їх сформували такими, якими вони є, відмінні, але основа особистості титанічного індивідуаліста лишається тією ж. Він лише обертається в кожній поемі якимись гранями, котрі доповнюють цей образ-тип.

Зразком структури та образної системи, конфлікту і центральної постаті східних поем може бути перша з них — "Гяур". Події в ній дійсно відбуваються на схід від Англії, на соняшному Півдні під блакитним небом, "де кипарис і томний мирт цвітуть", у Туреччині (як свідчить підзаголовок поеми — "Фрагмент турецької повісті"). Час, про який ідеться, визначений у передмові автора, але ніяк не відтворений у тексті. Це час південних лінощів і роз­кішної знемоги в палаці багатія Гассана,час кривавих су­тичок між ворогуючими загонами, нескінченно довгі дні спогадів і страждань Гяура в монастирі і години його останньої сповіді. Про головного героя сказано на початку твору мало. Невідоме навіть його справжнє ім'я, бо "гя­ур" — це зневажливе прізвисько "невірного", тобто хрис­тиянина взагалі. Лише у передмові згадується, що він венеціанець. Гяур, певно, зрікся своєї віри і служив маго­метанам. Так він зміг зустріти невільницю Гассана Лейлу, яку пристрасно покохав. Вона відповіла на його почуття і погодилась втекти з ним. Про все це можна лише здога­дуватися за натяками, розкиданими в тексті.

Автор не випадково назвав свою поему "Фрагментом турецької повісті". Точніше було б сказати — "Фрагменти", бо саме з них складається сюжет. Ще нічого не відаючи про основні події, читач дізнається про важкий сум Гас­сана по його улюбленій Лейлі — зірниці його гарему. Потім він бачить руїни колись розкішного і затишного палацу Гассана і дізнається, що молодий власник загинув у бою. Далі подається фрагмент про те, як у ночі група якихось людей кидає далеко в морі щось загорнуте у сувій, схоже на тіло. Лише поступово фрагменти складаються у цілісну історію. Стає зрозумілим, що заздрісний Гассан убив Лей­лу, а її труп було кинуто в море. Гяур на чолі загону напав на воїнів Гассана, вбив свого ворога, а потім сховався від людей і світу в монастирі. Він не спілкується з ченцями, не молиться у церкві і вони вважають його жахливим

грішником, що не розкаявся. Лише перед смертю колиш­ній християнин сповідується перед святим отцем (таку ж сцену сповіді знаходимо в "Мцирі" Лєрмонтова) і розпові­дає про всю безмежність свого кохання до Лейли, чия загибель позбавила його бажання жити, про помсту на Гассані, яка не заспокоїла його серця. Головна частина поеми і є цей довгий ліричний монолог-сповідь про жагучу пристрасть і безмежну, нелюдської сили тугу за коханою. До речі, кохання є основою, головною пружиною дії і предметом ліричних сповідей в усіх східних поемах, лише в деяких воно відіграє підпорядковану роль, як у "Корсарі" чи "Облозі Корінфа".

Постать Лейли — героїні любовного трикутника (такий трикутник присутній! майже у всіх поемах) —_: змальбвана у східному поетичному стилі, пишному і солодкому. У неї очі сумної газелі, ароматне волосся, що падає чорною хвилею аж до землі, біломармурові ніжки тощо. Вона лагідна і пристрасна, свята і грішна, прегарна тілом і душею. Своє кохання до Гяура Лейла сплачує життям, не боячись смерті і не благаючи про пощаду. Такими будуть і героїні наступних поем, які відрізняються одна від одної іменами та кольором очей і волосся. Єдиний сенс їхнього життя — кохання. Своєму коханому вони віддані до смер­ті, ладні терпіти від нього все — і байдужість, і зарозу­мілість, і його жорстокий егоїзм.

В поемі "Гяур" звучить кілька голосів, крім автора-оповідача, який дозволяє собі досить далекі відступи від теми (наприклад, на початку Байрон висловлює вже відомі з "Чайльд Гарольда" думки про поневолення Греції і за­кликає патріотів Еллади боротися за визволення з-під османського ярма, про що далі в поемі не йдеться), про сумну історію Гяура, Лейли і Гассана розповідає сам го­ловний герой, про його перебування в монастирі хтось з ченців. Але постійно у всіх оповідях відчутний ліричний струмінь, не події, а почуття ними викликані. Вони головні і тоді, коли автор змальовує руїни палацу Гассана, роз­повідає про те, як мати багатого турка чекає марно на повернення сина з бою, коли ченець намагається зрозуміти загадкового самітника, що несе на чолі печать гріха і страждання. В "Гяурі" автор помітний, хоч він і намага­ється сховатися за постаттю якогось уявного оповідача — тих, хто пускає чутки про втечу Лейли, рибака, присут­нього при зануренні її тіла у морські хвилі. В інших східних поемах автор намагається звести свою присутність

Англійський романтизм

до мінімуму, або уникнути її зовсім, що, звичайно вдається йому лише формально, бо голос лірика Байрона звучить виразно і сильно в усіх творах циклу.

Попри всю спорідненість центральних конфліктів і ге­роїв всіх цих творів, їхній спільний мелодраматизм і гучну педальованість почуттів, сюжетні перипетії в них, природ­но, мають оригінальне забарвлення. В "Абідосській наре­ченій" юнак Селім вважав батьком Джаффір-пашу, котрий його виховав, та раптом дізнався, що той убив його справжнього батька, а свого брата. Селім стає на чолі банди розбишак, мріючи помститися вбивці. Та він зако­ханий у дочку Джаффар-паші Зюлейку і ніяк не нава­житься здійснити помсту її батькові. Під час зустрічі з Зюлейкою Селім гине від рук свого жорстокого і підступ­ного дядька. "Парізіна" побудована за мотивами італій­ської хроніки XV століття. Гуго, син феррарського князя Азо до нестями закохується у свою прегарну молоду ма­чуху Парізіну. Тиран князь змушує підлеглих йому суддів засудити власного сина на страту. Гуго вмирає на пласі під сокирою ката при мовчанні заляканого натовпу. Вата­жок піратів Конрад йде у бій із своїм загоном проти сильнішого ворога і потрапляє в полон. Рятує його зако­хана в нього Гюльнара, яка вбиває його ворога Селіма. Та за час відсутності Конрада вмирає його кохана Медора, єдиний сенс життя романтичного самотнього пірата ("Кор­сар"). JIapa, родовитий шляхтич, повертається на батькі­вщину після тривалих мандрів. Він зустрічає свого запеклого ворога, який невдовзі зникає. Лару підозрюють у вбивстві. Аристократи, яким Лара колись зробив багато прикрого, щиро висловлюючи свою думку про них, готу­ються помститися йому. На чолі бунтівних селян Лара йде проти своїх ворогів. Та повстання придушене. Вмираючий Лара думає про своє таємниче минуле, про яке знає лише його паж чужоземець Калед. Цей Калед виявляється за­коханою в Лару жінкою, яка до останнього подиху лиша­ється з ним. В "Осаді Корінфу" зрадник Альп веде на свій рідний Корінф військо магометан, щоб помститися за об­рази, які він незаслужено прийняв від співвітчизників. В борні він гине.

Байрон черпав сюжети з різних джерел, розцвічуючи їх барвами власнвї фантазії, гіперболізуючи емоції, наки­даючи таємничий флер на минуле героїв, і це приваблю­вало читачів.

Останні роки перебування Байрона в Англії збіглися з

Англійський романтизм 331

найбурхливішими роками європейської історії. Найбільші поети віддали данину у своїх творах найромантичнішій з постатей тодішнього політичного життя. Природно, що На­полеон викликав особливий інтерес Байрона як титанічна постать серед дрібних і безбарвних властителів, що скла­дали перед ним зброю, як суперечлива демонічна особис­тість, в якій грандіозне зло жило заодно з великими талантами, силою думки, розмахом задумів, сміливістю і азартом великого гравця. Поету імпонувала масштабність і динамізм найвідомішої людини часу, хоча йому були ненависні жорстокість і деспотизм Наполеона. І в "Палом­ництві Чарольд Гарольда" і в інших творах поет був на боці народів, які відстоювали свою свободу у боротьбі з наполеонівським військом. Та переможений Бонапарт ви­кликав у поета співчуття, ставав символом того позитив­ного, що принесла з собою Велика французька революція, хоч він і не довів через своє безмежне честолюбство і жагу влади справу революції до кінця. Особливо болісно, з від­разою сприймав Байрон тріумф ворогів над повергнутим титаном, мстиву радість членів Священного Союзу монар­хів, яких поет зневажав і висміював у своїх політичних віршах.

Між 1814-1816 роками Байрон написав "Оду до Напо­леона Бонапарта", "На втечу Наполеона з острова Ельба", "Прощання Наполеона", "Оду з французького", "На зірку Почесного легіону".

Перші місяці перебування поета за межами вітчизни, у Швейцарії, були для нього дуже важкими. Про його похмурі настрої свідчить листування і написані у цей час твори, насамперед одне з найбільш мізантропічних і без­надійних з його творінь — драматична поема (як визна­чив жанр сам автор) "Манфред". Часто її визначають і як філософську драму, а Байрон у листі до видавця назвав ще "чимось на кшталт поеми в діалогах (білим віршем) або драми". Діалогічність цього твору не зробила його драмою для театру і сценічної долі "Манфред", як і інші драматичні твори Байрона, по-справжньому не мав, хдча спроби поставити цю річ на сцені були.

За типом героя "Манфред" близький До героїв східних поем. Це, так би мовити, квінтесенція все того ж демоніч­ного характеру, титанічної особистості, абсолютно самот­ньої в світі, егоцентрика і мізантропа. Але в Манфреді є і фаустівське начало, він великий вчений, який пізнав таємниці наук, та розчарувався у науковому знанні, як і

Англійський романтизм

в суспільстві, в якому жив. Його зневіра у всіх цінностях буття тотальна. Він не шукає виходу з своєї безнадії, а мріє лише про забуття. Страждання його такі безмежні, що заспокоєння від них не можна знайти навіть у смерті. Найстрашніші страждання приносить йому трагічне ко­хання до Астарти, яку він згубив своїми гріховними при­страстями. Абсолютне знання дає Манфреду владу над духами усіх стихій і їх повелителем Аріманом, він може покликати фей або парок, та вони не в змозі дати йому забуття чи воскресити Астарту. Вся дія драматичної по­еми відбувається на тлі величних Альп, таких високих і холодних, як дух героя.

На "Манфреді" позначилося спілкування з Персі Біші Шеллі, з яким Байрон познайомився у Швейцарії, часто мандрував разом горами або плавав у човні по Женевсь­кому озеру, відвідав Шильйонський замок. Вплив особис­тості Шеллі, його думок, навіть у чомусь стилю досить відчутний у драматичній поемі. Схильний до піднесеного, абстрактного філософування і фантастичних видінь в по­езії, Шеллі справляв на своє оточення дуже сильне вра­ження. Не уникнув його і Байрон, хоча, здавалося б, із своїм тверезим раціоналізмом він був досить далеким від візій молодшого літературного колеги.

Під час прогулянки по Женевському озеру друзі пот­рапили в сильну бурю, ледве не загинули і змушені були шукати притулку у Шильйонському замку. Проведений там час так вплинув на вразливого Байрона, що він одразу втілив свої почуття і думки в поему "Шильйонський в'язень". Вона майже вся була написана у цій колишній в'язниці. Присвячена женевському патріоту Франсуа де Болівару, якого ворог республіки герцог Савойський рока­ми тримав в ув'язненні (XIV ст.), поема з великою силою передає почуття волелюбної людини, змушеної мучитися в темниці. Щоб підсилити трагізм оповіді, Байрон вміщує у ту ж темницю двох братів Болівара, котрі вмирають на його очах. А він, скутий кайданами, не може навіть зак­рити мертвим очі. Треба бути великим поетом і безмежно шанувати свободу, щоб так відчути і відтворити страж­дання ув'язненого, як це зробив Байрон. Поема належить до кращих здобутків його ліри. Перекладена В. Жуковсь­ким, вона була дуже популярна в Росії.

Перебування в Швейцарії було для Байрона плідним у творчому плані, але нетривалим. Він переїздить до Італії, де провів з пізньої осені 1816 до літа 1823 насичені багать-

Англійський романтизм 333

ма подіями особистого, політичного і літературного харак­теру п'ять з половиною років. Він жив у різних містах країни — Венеції, Ла Мирі, Равенні, Ліворно, Генуї та інших, спілкувався з багатьма значними і цікавими людь­ми, бував у світському товаристві, робив далекі кінні про­гулянки і плавав у морі, відвідував театри тощо. Він покохав зовсім юну графиню Терезу Гвічіолі, одружену зі старим і багатим, як Крез, чоловіком. Це зв'язок з італій­ською аристократкою недовго був таємницею. Врешті-решт Тереза домоглася розлучення на дуже суворих церковних умовах, що не заважало їй жити близько від Байрона і бути фактично його нешлюбною дружиною. Родина Гвічіолі не лише погодилася на такий стан речей, а й прийняла поета в своє коло. Але під зовнішнім шаром подій життя поета, всім відомим, ховався інший. Ці арис­тократи брали активну участь у русі карбонаріїв ("вугіль­ників"), як називали патріотів, котрі в таємних товари­ствах по всій Італії готували визволення країни від націо­нального поневолення, виступали за конституційний уст­рій. Товариство карбонаріїв було організоване на засадах таємного ордена, в ньому була складна система ієрархіч­ного підпорядкування, символічні ритуали і знаки, щось на зразок масонських. Байрон вступив у ряди карбонаріїв і допомагав їм у їхній небезпечній політичній діяльності. В умовах Європи кінця другого — початку третього деся­тиліття участь у національно-визвольних рухах була най­дієвішою формою боротьби за свободу, про яку Байрон мріяв і писав усе життя. Імідж багатого аристократа-іно-земця, гордовитого і примхливого, був дуже зручним для небезпечної таємної праці на справу патріотів Італії. Бай-ронові приятелі з рядів карбонаріїв це використовували. В Італії поет дуже багато працював. Світське життя, кохання, політична діяльність не заважали йому в цей період написати такі поеми і сатири, як "Беппо" (1818), "Пророцтво Данте" (1819), "Мазепа" (1818), "Ірландська аватара" (1821), "Видіння суду" (1822), "Бронзовий вік" (1822). Після філософської драми у віршах "Манфред" Байрон багато працює в драматургічному жанрі. Попри всю свою нелюбов до сценічного втілення власних творів, постійно ним декларовану, він намагається зробити свої речі по-справжньому п'єсами, а не драматичними поемами для читання, яким був "Манфред". Загалом він створює два цикли, ЩО.ЇХ-називають філософ^к^мя-іалсіоринвж-мїГ драмами. До філософського — крім "Манфреда" —

Англійський романтизм

входить "Каїн" (1821), "Небо та Земля" (1821) і драматич­ний фрагмент "Перетворена почвара". До історичного — трагедії "Маріно Фальєро" (1821), "Два ФбскарТ~Тї82'г)~і-"Сарданапал" (1821). До жодного з циклів не можна відне­сти найсценічнішу романтичну драму "Вернер, або бороть­ба за спадщину" (1822). Крім того він пише багато віршів, серед них дуже значні, а головне в країні Данте англій­ський поет працює над одним з своїх найбільших і най­вдаліших творів — епічною поемою у новому не лише для нього, а й для всієї світової літератури жанрі — роману у віршах, — над "Дон Жуаном" і встигає закінчити ші­стнадцять пісень твору, сімнадцята лишилася незаверше­ною.

В цей, останній, період Байронового життя вражає не лише кількість творів, написаних за якихось п'ять років, їх жанрове розмаїття, а й стильова багатобарвність, най-ширша шкала настроїв та почуттів у них втілених, — від героїчного бунтарства, критичної непримиренності, "світо­вої скорботи" до легковажної жартівливості (як, приміром, у "Беппо"), радісного прийняття життя; від безмежного страждання та майже декламаційного пафосу до всіх від­тінків іронії та сміху; від ніжності, сумної або щасливої, до найущипливішого сарказму; від палкої пристрасті до гордої зневаги й повної зневіри. Лірик Байрон відтворює в поезії всі примхливі перепади власних настроїв, мінли­вих почуттів і миттєво реагує на зміни суспільного клімату Європи в перші роки реставрації Бурбонів у Франції, підйому національно-визвольної боротьби в Італії або Гре­ції, посилення соціального і міжконфесійного напруження в Англії та Ірландії тощо. Він створює жахливу візію світу, зруйнованого ненавистю, ворожнечою, нескінченними вій­нами ("Сон", 1816), малює постать нескореного титана Про­метея, чия незламність, доброта і відданість свободі мають правити людям за вічний приклад ("Прометей", 1816), пише "Пісню для луддитів" (1816). З-під його пера вихо­дять послання і епіграми до друзів і недругів, чудові вірші, присвячені улюбленій зведеній сестрі: "Станси до Авгус­та", "Послання до Августа" (1816) і дуже злі чотиривірші "Епітафія Вільяму Пітту", "Епіграма на Вільяма Коббета", "Пенелопі" або рядки у тій же тональності "На самогубство британського міністра Кестелрі" чи "Перемога" (всі — по­чаток 20-х років). Та більшу частину його часу займають крупні речі — поеми, драми, романи у віршах.

Цікавою, особливо для українського читача, є роман-

Англійський романтизм 335

тична поема "Мазепа", останній з творів про сильну особистість "байронічного" типу. Але написана в нових для поета умовах у пору творчої зрілості, вона багато чим відрізняється від східних поем. По-перше, її герой — не вигадана загадкова постать, а відома історична особис­тість, котра жила і діяла у відносно недавній час, була у складних і суперечливих відносинах з такими можновлад­цями, як польський король Ян Казимир, шведський Карл XII, російський цар Петро І. Одному він служив у молоді роки, з другим-був союзником у війні проти тре­тього. По-друге, попри всі випробування і страждання, попри всі круті повороти, що випали на долю українського героя, він не впав у відчай, не загинув, а ведений залізною волею і мрією про незалежну Україну, став її гетьманом. Лише повний розгром шведів, з якими він виступив проти російського війська, прискорив кінець бурхливого, діяль­ного і драматичного життя уславленого гетьмана. Ім'я Мазепи було широко відоме в світі, а його незвичне життя привертало до себе багатьох письменників.

На відміну від більшості тих, хто відтворював у худо­жніх формах постать українського історичного діяча, Бай­рон малює Мазепу з симпатією як людину сміливої вдачі і могутньої волі, постать безумовно романтичну! титані­чну, але аж ніяк не похмуро-демонічну. Зовсім не таким, як пушкінський старий Мазепа в "Полтаві", або юний королівський паж у трагедії Юліуша Словацького "Мазе­па", бо російський і польський поети, виходячи з націо­нальних історичних оцінок ролі Мазепи, ставилися до нього необ'єктивно, зображуючи його зрадником, жорсто­ким честолюбцем, невірним коханцем тощо. У Байрона не могло бути національних упереджень і він змалював у поемі свого героя більш об'єктивно. До того ж, поет вис­тупає в десятих роках на захист народів, що борються за національну незалежність, або готуються до такої бороть­би, і в цьому плані постать українського гетьмана, який вів боротьбу проти могутнього російського царя заради свободи України, не могла не імпонувати англійському митцю.

Звичайно, твір Байрона — не історичне відтворення реальної постаті Мазели_г а. ш>еЗДїчнеруявлення про роман­тичну, сильну і переможну особистість, яке склалося у автора з прочитаного ним твору Вольтера "Історія Карла XII". Через непевність цього джерела Байрон помилково вважав Мазепу польським шляхтичем і основну частину

Англійський романтизм

поеми присвятив надто захоплюючому, але малодостовір-ному епізоду Мазепиної юності. У Вольтера він прочитав: "Мазепа, родом з Поділля..., служив пажем Яна Казимира і при його дворі здобув певний європейський полиск. Лю­бовний зв'язок його юнацьких років з дружиною одного польського магната було відкрито і чоловік його коханки з помсти наказав прив'язати Мазепу голого до дикого коня і пустити тварину на волю. Кінь походив з України і примчав Мазепу назад у степи, напівмертвого від втоми та голоду. Його взяли до себе місцеві селяни; він довго зоставався в них і відзначився в кількох походах на татар. Завдяки своєму розуму й освіті він став шанованим серед козаків, слава його все зростала, так що врешті це спону­кало царя проголосити його гетьманом України".

Поема має обрамлення — розгорнутий вступ і коротке заключения, де йдеться про важкі для Карла XII і Мазепи дні після поразки під Полтавою. На шляху своєї втечі від ворогів-переслідувачів невеличкий загін зупиняється в ха­щі лісу для перепочинку. Мазепа передусім піклується про свого коня, перевіряє зброю, потім сідає поїсти і ділиться з королем власною вбогою їжею. Байрон малює семидесятирічного гетьмана як суворого і мужнього воїна, що поводить себе гідно і незалежно. Щоб розрадити, бодай хоч трохи, засмученого поразкою, втомленого, пораненого монарха, Мазепа розповідає епізод зі своєї юності. Це характерний для східних поем монолог-сповідь, насичений ліризмом і драматикою. В останніх рядках поеми, висло­вивши надію, що наступного дня вони досягнуть турець­кого берега Дніпра і врятуються, могутній старий лягає на голу землю, бо звик спати там, де його застане сон. Він не ображається на Карла, що той не подякував йому за оповідь, бо змучений король і сам заснув на часинку. В цих вступних і заключних рядках поеми образ Мазепи нагадує героїчного і Незламного Тараса Бульбу, а не за­гадкового героя типу Гяура чи Селіма, й викликає до себе таке ж ставлення, як цей романтичний образ Гоголя.

В головній частині поеми йдеться зокрема про кохання Мазепи і дружини старого аристократа Терези. Цей жі­ночий образ змальований тими ж барвами, що і образи всіх героїнь східних поем. А сама історія кохання витри­мана у тому ж піднесеному і мелодраматичному тоні, як і любовні драми цих більш ранніх творів. Та, мабуть, не лише заради зображення роману Мазепи і Терези була написана "українська поема" (хоча певна пікантність сю-

Англійський романтизм 337

жету полягала в тому, що він мав автобіографічний при­смак; сам Байрон в цей час кохався в Терезі Гвічіолі — юній дружині шістдесятилітнього графа; збіг імен героїнь обох романів теж викликав певні асоціації). Радше, і тут мав рацію О. Пушкін, Байрона захопила картина помсти і страждань, яких зазнав юний Іван Мазепа. Пушкін пи­сав: "Байрон був вражений лише картиною людини, при­в'язаної до дикого коня, який мчав її степами. Картина, звичайно поетична, — і за це, погляньте, що він з нею зробив!... Який полум'яний витвір, який широкий, швидкий пензель!". Пушкін відразу ж помітив, що в поемі марно шукати "похмурого, ненависного, болісного обличчя, яке виявляється майже у всіх творах Байрона", тобто героя типового для східних поем.

Завдяки блискуче написаній поемі світ ще раз звернув увагу на українську історію, побачив поетичні картини безмежного українського степу. Звичайно, і до Байрона зарубіжні автори писали про Україну, про козацтво, та вплив їхніх творів на читачів не міг дорівнювати впливу художнього твору такого великого і популярного поета, як Байрон. Цікаво відзначити, що гравюра французького ху­дожника Ораса Верне, яка ілюструвала Байронову поему і зображала Мазепу, прив'язаного до спини коня, що, переслідуваний вовками, стрибає в річку, стала дуже по­пулярною і, збільшена, розмножувалася у сотнях примір­ників, висіла на стінах різних жител. Тим самим вона ще раз викликала інтерес до постаті Мазепи.

Драматургія Байрона — великий розділ у його творчо­сті, ідейно і тематично пов'язаний з лірикою і численними поемами. Його драми ставлять в узагальнено-символічних образах ті проблеми, які хвилювали сучасників поета і лишалися значущими для наступних поколінь. їх герої — постаті небуденні, часто титанічні, великі і в добрі, і злі, охоплені буйними пристрастями, бунтівні індивідуалісти й ідеалісти, тобто істинні романтичні персонажі. їхній кон­флікт з власним суспільством, з цілим світом має трагіч­ний характер, в своєму запереченні тиранії, насильства, несправедливості вони навіть постають, як Каїн, проти Бога. Якщо в східних поемах подекуди присутні мелодра­матичні сюжети, то в своїх драмах Байрон виступає проти поширеної в його час романтичної мелодрами, шукає опо­ри в класицистичних великих трагедіях, їх стрункій по­будові (навіть прагне зберегти три єдності), піднесеності думок і почуттів, філософській, етичній насназі, високій,

338

Англійський романтизм

Англійський романтизм

339

шляхетній мові. Він шукав приклади великої драматургії і в п'єсах Шекспіра, і в творах Шіллера, в чомусь пере­гукувався з драматургічними пошуками свого друга і ко­леги Шеллі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: