Гра з нульовою сумою

Це така гра, в якій на кожного переможця припадає співмірний до його виграшу переможений. Іншими словами, один виграє те, що інший про­грає. Всі азартні ігри є обов'язково іграми з нульовою сумою. Наприк­лад, у рулетці те, що втрачає гравець, виграє казино і навпаки.

Добрим прикладом такої гри в бізнесі є змагання на ринку акцій. Про­те вона буде грою з нульовою сумою лише у випадку, коли ринок зали­шатиметься статичним. Якщо ж нові надходження збільшуватимуть обо­ротні обсяги, отримуємо "гру з позитивною сумою".

Теорія гри стала впливати на винесення корпоративних рішень впро­довж останніх десяти років. Втім, зацікавлення у ній виявляють зазви­чай організації, що займаються суворо регламентованими формами виро­бництва — як-от виробництвом електроенергії, — або ж ті, котрі працю­ють за умов низької конкуренції чи в рамках певного картелю.

Обидві ситуації передбачають обмежене число гравців, що поводяться дуже раціонально та згідно з прийнятими правилами. У такій ситуації теорія ігор може запропонувати корисні схеми для прийняття рішень і розуміння того, які ходи були б найкращими.

(Наступні приклади запозичені мною зі статті Стюарта Крайнера, що з'явилася в Мапа&етепі Тойау в серпні 1996 року.)⁷

Особливо вдячним матеріалом для аналізу є функціонування картелів. Візьмемо для прикладу Організацію країн—експортерів нафти (ОРЕС): логіка цього об'єднання полягає в кооперуванні виробників нафти з ме­тою встановлення фіксованих цін на сирий продукт. Рішення базується на заявках учасників щодо кількості нафти, яку вони збираються добу­ти — в цей спосіб досягається те, що теоретики гри називають "рівно­вагою". Всі члени картелю виграють від ціни, що спрямована на досяг­нення довгострокових прибутків.

Щоправда, в дійсності котрийсь з учасників нахабно порушує квоту, з метою отримання швидкої вигоди, і тоді рівновага дестабілізується. Така "жадібна країна" за короткий час зриває добрий куш, але по тому ціна на ринку падає, і учасники картелю подають на порушника позов до суду. Наприклад, у 1980-му році, внаслідок подібних дій, ціна сирої нафти впала від ЗО до 10 доларів за барель.

В інших випадках, компанії просто відтягують невідворотні наслідки гри. Не порушуючи правил відкрито, вони проводять різноманітні такти­чні диверсії з метою віддалити очевидний мат. Це корпоративна версія шкільної гри у "хто вдарив?".

Показовим, у даному випадку, є суперництво між службами тунелю під Ла-Маншем і поромної переправи через Ла-Манш. Крайнер вважає, що переможець у цій грі все рівно один — тунель. Логіка підказує, що компаніям, котрі контролюють пороми, слід утримувати ціни високими, оскільки будь-яку цінову війну вони однаково програють — дехто з тео­ретиків ігрової моделі передбачає, що в недалекому майбутньому саме так воно й станеться. Тим часом поромні компанії продовжують грати в шкільну гру.

Вони знають, що тунель існуватиме, хоч би що вони робили. Пором можна списати, а дорогий величезний тунель — ні. З іншого боку, Євро­тунель, обтяжений непомірними боргами, може збанкрутувати, до чого поромні компанії, як можуть, підштовхують його керівництво, уникаючи стрімкої і тотальної цінової війни. Це ризиковане балансування на грані конфронтації провокує Євротунель розпочати справжню цінову бороть­бу, яку він неминуче виграє, але на яку він навряд чи матиме ресурси.

Є багато інших прикладів. За останні роки в Британії траплялися, на­приклад, бензинові цінові війни між супермаркетами та нафтовими ком­паніями, газетні цінові війни тощо. Кожна з них знайшла своє відобра­ження в теорії ігор.

Крайнер підкреслює:

"Ключовим висновком, який можна винести з цього та з інших сцена­ріїв, які досліджувала теорія ігор, є те, що діяльність компаній та ор­ганізацій є взаємозалежною. Те, що робите ви, взаємодіє або впливає на можливі рішення конкурентів, котрі грають на полі того ж бізнесу. Успіх залежатиме не лише від того, що робите ви, як би блискуче не прорахували ви свої дії, але й від того, як у відповідь діятимуть інші." "Взагалі ж, незважаючи на свою раціональність аж до п-ного ступеня, теорія ігор щодо прийняття рішень формулює кілька фундаменталь­них істин. Перш ніж робити інвестиції, компанії варто спрогнозувати, як реагуватимуть на це інші - її конкуренти, клієнти чи постачальни­ки. Ігрова теорія застерігає, що дійсне життя не проходить в абстра­ктному вакуумі, де А+Б неминуче дає В.

Перевтілення

Мовою теоретиків гри "перевтілення" (аііосепігізт) означає аналізуван­ня з точки зору іншого, так ніби ви стали на його місце і уявляєте, які наступні ходи він робитиме і які наслідки це матиме. Прикладом може служити питання про входження Британії до Євросоюзу, і зокрема, на­скільки це зручно - перебувати в єдиній валютній системі.

Основна маса сучасної риторики з цього приводу спонукає думати, що Сполучене Королівство прагне залишатися в ізоляції, незважаючи на те, що насправді все набагато складніше. Бо якщо Британія дійсно обере власний шлях, це рішення спричинить ланцюжок різноманітних подій не лише серед членів Євросоюзу, а й зачепить країни зовні, такі як США та Японія,

Ті ж принципи можна застосувати до окремих компаній. Дейвід Стаут з Лондонської школи бізнесу вважає:

"Абсолютної певності не існує. Все є взаємозумовленим, і розвиток ко­жної компанії є наслідком її головніших ходів та ходів її конкурентів."

Стаут вказує на зріст зацікавлення теорією ігор серед

"економістів, котрі дійшли висновку, що вони мають справу з живими людьми, і що рішення базуються на неточній інформації та на загаль­них уявленнях про можливу поведінку конкурентів".

"Наскільки

плідною є теорія

ігор для тих, кому

доводиться

приймати рішення,

залежить, звичайно,

від вашої точки

зору".

Наскільки плідною є теорія ігор для тих, ко­му доводиться приймати рішення, залежить, звичайно, від вашої точки зору. Як пояснює Стефан ІПиманський, старший лектор з еконо­міки Імперської школи управління (Ітрегіаі Со11е§е Мапа§етепі ЗсЬооі):

"Теорія ігор дозволяє робити припущення що­до поведінки людей, котрі діють у своїх власних інтересах. Вона не пропонує рішень. Скоріше, це спосіб мислення про майбутнє; засіб, щоб спону­кати людей мислити."

Хоча "дилема в'язнів" видається стимулюючою, вона містить у собі значну тріщину. Як вважає Др. Едді Обенґ, засновник "Пентаклу", вірту­альної школи бізнесу:

"Прийняття рішень та відповідальність за ризик - це процеси інди­відуальні; це, скоріше, мистецтво, ніж точні науки. В'язням притаман­ні людська невпевненість та емоційність. Більшість ділових ситуацій не є іграми з нульовою сумою. Якщо ви втратили певну кількість акцій на ринку, то це зовсім не обов'язково має означати, що ваш конкурент їх набув. Прибутки тут не є фіксованими, передбачуваними чи таки­ми, що їх можна вирахувати. Теорія ігор гарно виглядає в підручниках, але її дуже важко застосувати в реальному житті".

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: