Тема 2. Орієнтація на потреби і ресурси клієнтів

Соціальна робота покликана забезпечити відповід­ність потреб людини і ресурсів соціальних систем, по­ліпшити взаємодію людини з її фізичним і соціальним оточенням.

Потреба — необхідність у чомусь для підтримки життєдіяльнос-організму людини, соціальної групи, суспільства; внутрішня слону- на активності; стан організму, особи, соціальної групи, суспільс­тва, що виражає залежність від об'єктивного змісту умов їхнього існування і розвитку.

Поняття «потреби» охоплює своїм змістом індивіду­альний і загальносоціальний рівні. З погляду індивіда воно позначає необхідні умови життя певного якісного рівня, заданого не тільки фізіологічними потребами, а й уявленнями про якість життя. На загальносоціальному рівні потреби розглядають як суспільні відносини щодо можливостей споживання матеріальних, духовних благ і послуг. Ці відносини розширюють або звужують, а та­кож трансформують можливості особи стосовно задово­лення своїх потреб.

Потреби людини є результатом взаємодії об'єктив­ного і суб'єктивного. Формуючись під об'єктивним впливом навколишнього середовища, вони відобража­ються у свідомості, набуваючи суб'єктивної форми сво­го існування. Усвідомлені потреби спонукають до діяльності, генерують соціальну активність населення. Для реалізації потреб необхідні не лише мотиви, а й умови, які залежать від рівня розвитку цивілізації, характеру суспільних відносин на певний історичний момент. Ці відносини визначають особливості життя як великих сукупностей людей, так і громад, спільнот індивідів. Вони охоплюють політичну, економічну, правову, ду­ховну, професійну та інші сфери. Пов'язані вони з фор­мами і способами соціальної діяльності людей, спіль­нот, їх соціальними потребами та інтересами, надаючи широкі можливості для їх задоволення або, навпаки, обмежуючи, звужуючи їх. Відсутність можливості реа­лізувати свої потреби на індивідуальному рівні усклад­нює соціалізацію людини, деформує її особистість і поведінку, вселяє їй почуття меншовартості, безвідпові­дальності, агресії, злочинності. На загальносоціально-му рівні це породжує різні соціальні проблеми (бідність, безробіття, злочинність, міграції тощо).

Суперечності між потребами, які змінюються у про­цесі життєдіяльності особи, і реальними можливостя­ми їх задоволення є не лише рушійною силою людської активності або причиною індивідуальних проблем, а й підґрунтям, на якому проростають соціальні проблеми, основою соціальної нестабільності. Це особливо відчут­но у суспільствах перехідного типу, в яких зазнають трансформації політичні, економічні, соціальні систе­ми, що, як правило, знижує на певний час життєвий рі­вень багатьох людей, породжує почуття соціальної не­стабільності, страх перед майбутнім, особливо у літніх людей. У цей період зазнають суттєвих змін критерії оцінювання благополуччя суспільства, людини, що теж здебільшого провокує дискомфортні емоції. Суттє­во змінюються структура і пріоритетність потреб осо­бистості.

Традиційно потреби індивідів поділяють на вітальні (необхідні для фізичного відтворення життя), соціальні (потреби в спілкуванні, соціальній оцінці), духовні (потреби в смислі життя, ідеалах, цінностях). За інши­ми критеріями виокремлюють матеріальні і духовні, ін­дивідуальні і групові, раціональні і нераціональні, по­точні й очікувані, традиційні і нові, постійні і тимчасо­ві, елементарні і складні потреби.

У соціальній роботі активно використовується об­грунтована американським психологом Абрахамом Маслоу (1908—1970) ієрархічна теорія потреб людини (рис. 4.1). Відповідно до цієї теорії ієрархію (порядок підпорядкованості) потреб з огляду на їх походження утворюють первинні, вроджені (фізіологічні, екзис-тенційні), і вторинні, набуті (соціальні, престижні, ду­ховні), потреби.

потреби в самоактуалізаціі

потреби у повазі

потреби в належності й любові

потреби у безпеці

фізіологічні потреби

Піраміда потреб людина за А. Маслоу

До первинних потреб А. Маслоу відніс фізіологічні потреби, а також потреби у безпеці й захисті. Фізіоло­гічними є потреби у самовідтворенні, їжі, питті, повіт­рі, фізичних рухах, житлі, відпочинку, сні, охороні від несприятливого впливу клімату тощо. Вони безпосеред­ньо стосуються біологічного виживання людини і по­винні бути задоволені на певному мінімальному рівні. перш ніж стануть актуальними потреби вищого рівня. Тому їх ще називають вітальними потребами (відпові­дальними за збереження життя людини).

Потреби у безпеці і захисті стосуються не просто збе­реження життя, а і його якості (безпеки існування), тому їх ще називають екзистенційними (лат. ехініеге — існування). Безпека є найважливішою потребою люди-ни, яка актуалізується після задоволення потреби в їжі, воді, одязі, житлі. Безпека не є чимось предметним, ма­теріальним, а виявляється як абстрактна форма жит­тєздатності і життєвої стійкості об'єктів конкретного світу. Своєю суттю і змістом потреби у безпеці спрямо­вані на захист життєвих інтересів людини, суспільства, держави, втілюють зацікавленість у довготривалому виживанні. Наприклад, фізична безпека виражає по­требу людини в міцному здоров'ї, захищеності від на­сильства над її особистістю і життям.

Вторинними потребами А. Маслоу вважав потреби в належності й любові, потреби в самоповазі і потреби в самоактуалізації. Потреби в належності й любові (соці­альні потреби) виокремлюють людину як соціальну, ко­лективну істоту, що прагне бути рівною серед інших, а отже — мати почуття належності до спільноти через то­варишування, любов, прихильність, спілкування, тур­боту про інших і відповідну допомогу близьких, участь в громадських організаціях тощо. Цей рівень потреб по­чинає діяти після задоволення вітальних потреб і по­треб у безпеці, коли домінуючою метою для людини стає належність до групи, визнання, любов і турбота з боку оточення (сім'ї, групи, громади, суспільства). Не­задоволення потреби належності й любові часто спричи­нює дезадаптацію і соціальні девіації особистості.

Потреби у повазі характеризують прагнення людини вирізнити себе серед інших, вони спрямовані на пошук особливої уваги і певних переваг за допомогою статусу, кар'єри, престижу, визнання. Охоплюють вони потреби у самоповазі й повазі з боку інших. Передумовою само­поваги є компетентність, упевненість, досягнення, не­залежність і воля, усвідомлення власних чеснот, мож­ливостей, конкурентних переваг. Повага з боку інших свідчить про визнання, добру репутацію, високий ста­тус особистості, прийняття її у відповідному середови­щі. Вона вселяє людині усвідомлення, що результати її праці і її саму належно оцінюють інші. Без задоволення потреби у самоповазі неможливі почуття впевненості в собі, гідність і усвідомлення своєї корисності та необхід­ності. Фрустрація (незадоволеність, руйнування) цих потреб породжує почуття неповноцінності, безглуздості життя, слабкості, залежності, безпорадності особистос­ті, наслідком чого стає пасивність у житті. Вражена та­кими переживаннями людина здебільшого не може знайти в собі сил для протистояння труднощам і нега­раздам, проявляє надмірну пасивність навіть тоді, коли для досягнення результату потрібно мінімум зусиль. Потреби людини в самоактуалізації (духовні потреби) налаштовують її на творчість, саморозвиток, самореалі-зацію. Людина, яка досягає цього (вищого) рівня, дося­гає цілковитої реалізації своїх талантів, здібностей і по­тенціалу.

Вибудувану і обґрунтовану А. Маслоу ієрархію потреб слід розглядати лише як загальну закономірність, ос­кільки в кожному конкретному випадку потреби розмі­щені у різній послідовності і в різних поєднаннях. Жодне з них не має базового пріоритету й актуалізується відповідно до етапу розвитку особистості, групи, громади, сус­пільства. Це свідчить, що ієрархія потреб є динамічною у часі, тобто актуалізація чи деактуалізація певних потреб максимально орієнтовані на ситуаційні умови життєді­яльності індивіда, рівень соціально-економічного, духов­ного розвитку суспільства та інші чинники.

Відмінності між людьми (за статтю, віком, станом здоров'я, фізичними даними, природною обдарованістю й успадкованими здібностями, місцем проживання, сі­мейним і матеріальним становищем, рівнем освіти, сту­пенем соціалізації тощо) зумовлюють різні можливості у задоволенні потреб. Наприклад, людям похилого віку властиві специфічні потреби, які залежать не тільки від неминучих для них фізіологічних і соціальних змін, а й від матеріального і сімейного стану. Такими є потреби в зайнятості і дозвіллі, якості харчування, житла, спіл­кування, у знаннях і творчості тощо. Тобто це не лише потреби у самозбереженні, а й у самоствердженні, пова­зі з боку людей, з якими вони взаємодіють, у самовира­женні.

Особливу групу клієнтів утворюють діти, яким влас­тива підвищена потреба в допомозі через слабкість, неса­мостійність і залежність від дорослих. Особливі потреби в допомозі з боку сторонніх мають і люди, які потерпа­ють від природних, соціальних і техногенних катастроф. Спеціальної допомоги потребують особи, фізичні, пси­хічні, інтелектуальні можливості яких утруднюють їх­ню нормальну життєдіяльність.

Отже, оцінювання становища клієнта слід здійсню­вати з урахуванням різних його особистісних потреб — від фізіологічних до потреб у самоактуалізації.

Напрями реалізації соціальної політики держави, функції соціальної роботи і потреби людини є взаємо­пов'язаними і перебувають у певних співвідношеннях. Йдеться про те, що соціальні програми часто спирають­ся на ідею вітальних потреб, тобто потреб, задоволення яких необхідне для фізичного відтворення життя. Про­те надання певних видів соціальних послуг, грошової і матеріальної допомоги регулюється відповідними нор­мативно-правовими актами. При визначенні категорій осіб, які мають право за законом розраховувати на отри­мання матеріальної або будь-якої іншої допомоги та під­тримки, використовується принцип пріоритетності, то­му пересічна людина оцінює соціальну роботу і соціаль­ну політику через задоволення своїх потреб.

Для соціальних працівників важливим є пошук ре­сурсів, які сприяють поліпшенню соціального функціо­нування клієнта.

Ресурси — джерело й арсенал засобів і можливостей, якими за необхідності можна послуговуватися при виконанні певного зав­дання, удосконалення дій.

Порушення життєдіяльності різних груп населення мобілізує їх внутрішні ресурси на стабілізацію ситуації та задоволення актуальних потреб. Намагання реалізу­вати потреби передбачає відповідні соціальні дії. Якщо дії індивіда (сім'ї, групи, громади) для задоволення іс­нуючих потреб з певних причин неможливі або мало­ефективні, потрібне залучення зовнішніх ресурсів.

Концепція мобілізації ресурсів, яка використовуєть­ся в теорії та практиці соціальної роботи, передбачає певні дії, спрямовані на максимальне задоволення пот­реб клієнта на основі невикористаних внутрішніх ре­сурсів (фізичних і психічних), а також на пошук і залу­чення зовнішніх ресурсів суспільства і оточення.

На сучасному етапі соціальна робота з внутрішніми ресурсами (інтелект, освіта, професія, цілеспрямова­ність, воля, мотивація та ін.) вимагає такої побудови стосунків із клієнтами, щоб вони могли повірити у влас­ні сили, усвідомити власну компетенцію і здібності, навчитися самоконтролю і позитивної самооцінки, ово­лодіти навичками управління собою і своїми соціальни­ми ролями.

Зовнішні ресурси у соціальній роботі поділяють на офіційні (формальні) і неофіційні (неформальні), реаль­но існуючі і потенційні, матеріальні, соціальні і куль­турно-духовні. До зовнішніх ресурсів належить уся соціальна інфраструктура — сукупність органів, со­ціальних служб і різних закладів, їх матеріальної та нормативно-правової бази, які забезпечують задоволен­ня потреб громадян і захист їхніх соціальних прав.

Соціальна робота може бути пов'язана також з від­сутністю, нестачею, недоступністю, дорожнечею необ­хідних для її клієнтів ресурсів. Нерідко доступні для клієнтів ресурси можуть бути неусвідомленими, неко­ординованими ними або пов'язаними із зловживаннями та безгосподарністю чи прихованими від них.

При визначенні плану догляду за конкретною люди­ною вирішальним є оцінювання її потреб та ресурсів для їх задоволення (табл. 4.1). Звичайно, різні групи клієнтів мають різні потреби, які передбачають специфічні ресурси. Наприклад, у соціальних службах Великобри­танії розроблено спеціальні бланки, на яких перелічено понад 80 видів потреб і проблем. Оцінювання потреб, які відчуває клієнт і спостерігає фахівець, стає основою плану догляду. Моніторинг надання послуг і контроль за їх якістю теж ґрунтуються на визначенні ступеня за­безпечення потреб користувача.

Не завжди проблеми клієнта зумовлені зовнішніми чинниками, у багатьох із них нерідко простежується особистісна дисфункція, яка перешкоджає викорис­танню наявних ресурсів. Як правило, людям, які ма­ють проблеми щодо налагодження міжособистісних стосунків, важче дається задоволення потреб у дружбі й любові. Тому соціальним працівникам доводиться до­помагати їм розвивати навички міжособистісної кому­нікації.

Фахівцям часто доводиться мати справу не з потре­бою конкретного клієнта, а з потребами значної кількості людей і з оцінкою тих ресурсів, які можна виділи­ти на їх задоволення.

Відповідно до таксономії (ієрархічної класифікації) виокремлюють такі групи потреб:

1. Нормативна потреба — потреба, визначена на ос­нові суджень професіоналів, котрі вираховують і вста­новлюють певні норми, стандарти, рівні. Прикладом визначення такої потреби є встановлення прожиткового мінімуму або кількості клієнтів, яких має обслуговува­ти один соціальний працівник. До цієї групи потреб на­лежать і визначені в законі нормативи, зокрема ті, що закріплюють право на отримання соціальних послуг певною категорією клієнтів — безробітних, самотніх людей похилого віку, ветеранів війни і праці тощо. При цьому потребами людей з функціональними обмежен­нями здебільшого вважають фізіологічні потреби і пот­реби в безпеці, переважно в лікуванні, пенсійному забезпеченні, залишаючи поза увагою їхні потреби у взаєминах, повазі та самореалізації, які можна за­довольнити за допомогою освіти, зайнятості, створення умов для незалежного існування.

2. Потреба, що відчувається, — потреба, яка безпосе­редньо визнається людьми; визначається переважно за допомогою соціологічних опитувань. Прикладом мо­жуть бути нагальні, незадоволені потреби родин, в яких виховуються діти з розумовою відсталістю, в психоло­гічному та юридичному консультуванні; соціальному супроводі родин, які виховують інваліда, — у набутті дитиною навичок самообслуговування, фізичній реабі­літації, професійній освіті та ін. Поширеною практи­кою для виявлення того, як люди сприймають свої пот­реби, є вивчення суспільної думки. Проте слід зважено обирати осіб для опитування. Адже існує суттєва від­мінність між тим, як сприймають свої потреби люди по­хилого віку та інші особи (люди молодшого віку схиль­ні визначати потреби престарілих у більш спрощений і менш прагматичний спосіб).

3. Висловлена (виражена, відображена) потреба — потреба, яку можна визначити з огляду на кількість лю­дей, для яких вона актуальна; визначають її методом статистичного обліку. Наприклад, скільки людей заре­єстровано в службі зайнятості як безробітні; скільки ін­валідів перебуває в черзі на отримання пільгового авто­мобіля або протезо-ортопедичних виробів; скільки лю­дей, які живуть з ВІЛ/СНІД і перебувають на обліку в СНІД-центрах, потребують антиретровірусної терапії (лікування, що гальмує розвиток інфекції) тощо.

4. Відносна (порівняльна) потреба — потреба, яку визначають на основі порівняння потреб тих людей, для кого вона неактуальна. При цьому зважають на геогра­фічні, демографічні, соціальні та інші відмінності груп людей. Так, жінка в період вагітності та післяполого­вий період має потребу в соціальному захисті, тоді як у чоловіків такої потреби не існує. Інший приклад: потре­би людей похилого віку у гірських карпатських селах в більшості випадків відрізняються від потреб мешканців обласного центру такого ж віку.

Цю таксономію використовують для обґрунтованого визначення груп потенційних клієнтів, моніторингу со­ціальних проблем і потреб. Крім з'ясування проблем і потреб у соціальних послугах, необхідне також вироб­лення критеріїв, за якими визначають належність до певної групи клієнтів. На основі досліджених соціаль­них проблем і потреб має розвиватися система надання послуг, а за необхідності — навіть створюватися нові агенції. У зв'язку з цим інколи доводиться вносити від­повідні зміни у законодавство, яке визначає функції та повноваження соціальних працівників, регулює їх ді­яльність з різними групами клієнтів. Незалежно від обставин вона повинна сприяти поліпшенню якості життя клієнтів соціальної роботи.

Якість життя — комплексна інтегральна характеристика станови- ->. ща людини в різних соціальних системах і структурах, яка відобра-_ь, жає ступінь її соціальної свободи, можливості всебічного розвит­ку, реалізації здібностей і життєвих планів; сукупність і якість ма­теріальних, соціальних, культурних і духовних цінностей, якими • послуговується людина, задовольняючи свої потреби і реалізову­ючи інтереси.

Поліпшення соціального функціонування особис­тості, яке є метою соціальної роботи, передбачає орієн­тацію на базові її потреби. Задоволення цих потреб все­ляє людині відчуття себе повноправним і активним чле­ном суспільства, задоволення якістю свого життя.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: