Тема 3. Соціальне виключення і дискримінація клієнтів

У процесі розвитку суспільства виникає багато проб­лем, які мають загальносоціальний, груповий характер і пов'язані із соціальною безпекою. їх розв'язання сприяє оптимальному функціонуванню, відтворенню і розвитку соціальної системи. Одним із напрямів цієї роботи є задоволення потреб особистості, захист її інтересів, про­філактика, подолання деструктивних явищ тощо.

Нерідко клієнти соціальної роботи в силу різних обс­тавин виявляються нездатними задовольняти свої потре­би, внаслідок чого опиняються відмежованими від активної участі в житті суспільства, громади, виштовх­нутими на периферію суспільного життя. До мінімуму зводяться їхні соціальні зв'язки, унеможливлюється під­тримання ними поширеного в суспільстві способу життя. Усе це свідчить про соціальне виключення особистості.

Соціальне виключення — реальне або уявне, цілковите або част­кове відсторонення індивіда, групи від суспільного життя, унемож-ливлення доступу до суспільних благ.

Цей деструктивний процес простежується на індиві­дуальному і структурному рівнях. Його вимірами є низькі доходи, слабка здатність відновлювати фізичні, душевні сили, правова незахищеність, моральне не­прийняття певної категорії осіб. Виникає це явище внаслідок тривалого безробіття, бідності, дискриміна­ції, зростання депривації, поганого стану здоров'я, низької освіти, кримінального оточення тощо.

Соціальна робота не може обійти своєю увагою цю проблему, а останнім часом все більшого поширення на­буває думка, згідно з якою одним із основних її призна­чень є допомога, підтримка осіб, груп у подоланні соці­ального виключення. Серйозну увагу цьому почали приділяти на державному рівні. Наприклад, у Велико­британії створено спеціальний урядовий підрозділ соці­ального виключення. Об'єктами його уваги є індивіди, які потерпають від взаємопов'язаних проблем (безробіт­тя, несформовані навички, низькі доходи, неякісне житло, злочинне оточення, погане здоров'я, розпад сім'ї). За таких умов індивіди, групи опиняються у ста­ні багатовимірної депривації (відсутності або недостат­ності життєво необхідних ресурсів).

Виключення індивіда, групи може стосуватися:

— економічної сфери. Його чинниками можуть бути бідність, яку переживають індивіди чи групи, тривале безробіття, обмежений доступ до можливостей кредиту­вання, сучасних технологій;

— життєвого простору. Виключення може бути нас­лідком проблематичного сусідства, яке загрожує безпе­ці індивідів чи груп, високого рівня кримінальності, бідності місцевого оточення, роз'єднаності громади, географічної ізоляції чи віддаленості району, відсутнос­ті або обмеженості доступу до послуг, у т. ч. транспорт­них, освітніх;

— життєвої мобільності. Спричинюється воно від­сутністю транспортних засобів, доріг, наслідком чого є обмеження доступу до соціальних мереж, зручностей, товарів і послуг;

— політичного життя. Йдеться про відсутність мож­ливості впливати на прийняття політичних рішень через позбавлення громадянських прав, низьку участь у гру­пах та організаціях, відмову від громадянських прав та свобод, неможливість брати участь у здійсненні влади;

— можливості приймати рішення. У цьому разі вик­лючення пов'язане з безправністю людини, безсилістю та обмеженим вибором можливостей;

— особистісних можливостей. Передумовами вик­лючення можуть бути етнічна, культурна, релігійна, класова належність, життєві навички, стать (гендер), сексуальність, стан здоров'я;

— соціальних мереж. Факторами виключення, як правило, є розпад (порушення) формальних чи нефор­мальних мереж, самотність, ізоляція, відсутність ін­формації, соціальний стан;

— соціального буття. Виключення може бути спри­чинене поширенням злочинності, зміною сімейного ста­ну, низьким рівнем освіти, нерівністю, обмеженістю со­ціальних прав, доступу до медичних послуг та соціаль­ного захисту.

Наприклад, така група клієнтів, як психічно хворі, потерпає від соціального виключення в усіх сферах, ос­кільки проблеми психічного здоров'я утруднюють дос­туп до соціальних служб і соціальних мереж, наслідком чого часто буває соціальна ізоляція. Люди з психічними розладами мають значно менше можливостей для близь­ких, довірливих стосунків, у них висока вірогідність са­мотнього життя. Порівняно невисокою є їхня зайнятість, що відповідно позначається і на доходах. А, як свідчать дослідження, прояви соціального виключення (обмеже­ний доступ до товарів щоденного користування, неповна участь у громадській активності, різних видах відпочин­ку, проживання в неналежних умовах, обмежені можли­вості контактування у культурно-мистецькій сфері) по­глиблюють проблеми психічного здоров'я.

Як елемент постіндустріальної парадигми розвитку цивілізації, концепція соціального виключення є однією з найактуальніших у сучасній соціальній роботі. Во-_на зумовлює формування нового етапу розвитку соці­альних послуг, центром яких повинна стати людина, її матеріальне, психічне, фізичне, моральне, духовне бла­гополуччя. Відповідно до цієї концепції осіб, яким на­дають соціальні послуги, вважають не пацієнтами чи клієнтами соціальної роботи, а повноправними членами суспільства. Тому зміст роботи з ними визначають не професійні стандарти, консенсус команди фахівців, а конкретні потреби людини, проблеми її самовизначен­ня, становлення її як соціально активної, економічно незалежної особистості.

Соціальні працівники покликані зважати на існу­вання в суспільстві різних груп, що мають неоднаковий рівень доступу до суспільних ресурсів, а тому є соціаль­но виключеними. Наприклад, працюючи з біженцями, вони мають дбати про подолання їх соціального виклю­чення, сприяти соціальному включенню. У цій справі довели свою ефективність такі форми і методи роботи:

— психологічна підтримка для корекції досвіду, що травмує;

— мотивація і розвиток можливостей і навичок са­модопомоги клієнтів;

— допомога у вивченні мови країни проживання, здобутті ними професійної освіти;

— налагодження стосунків з оточенням, сприяння самовизначенню в ньому;

— започаткування (участь у створенні) відповідних структур (організацій) для роботи з біженцями та їхні­ми сім'ями;

— активізація груп підтримки в громаді (допомога в їх створенні) і роз'яснювальна робота, спрямована на подолання ворожості до представників цієї групи.

Бути клієнтами соціальної роботи — ще не привілей. Рідко кому вдається позбутися в такому становищі почут­тя залежності, безпорадності, приниженості, провини, злості, образи, розгубленості, навіть почуття своєї нікчем­ності. Часто вони зазнають дискримінації, проявами якої можуть бути навішування тавра, прізвиська, неприємні характеристики проблеми або моделей поведінки.

Дискримінація (лат. дізсгітіпаію — розрізнення) — упереджене, негативне ставлення до людини, навмисне обмеження або по­збавлення її прав на основі расової або національної належності, полггичних або реліпйних переконань, статі тощо.

Таке ставлення ґрунтується на стереотипах — від­носно стійких уявленнях про соціальне явище, соціальний статус або об'єкт (конкретного індивіда, групу). Як правило, ці уявлення є спотвореними, спираються н_с поверхові або гіпертрофовано узагальнені характерис­тики окремих індивідів, груп. Наприклад, ейджиз.у (англ. а£е — вік) — дискримінація за віком. її можуть зазнавати люди похилого віку, а також діти, почуваючи себе безправними у світі дорослих, маючи обмежені можливості висловлювати та відстоювати свою думку. Це підтверджують дані опитування дітей 9—17 років, проведеного в Україні центром «Соціальний моніто­ринг» за сприяння ЮНІСЕФ, яке засвідчило, що лише один відсоток дітей соціально незахищених категорій вважає, що права дітей в Україні не порушують.

Якщо людина належить до національної меншини або є темношкірою, то інколи вона стикається з проява­ми расизму — дискримінації за етнічною ознакою. У школах дітей можуть дражнити; роботодавці іноді не­охоче прийматимуть таких людей на роботу, представ­ники правоохоронних органів демонструватимуть до них більш упереджене й прискіпливе ставлення.

Стереотипи й упереджене ставлення проявляються і в мові. Однією з мовних проблем є використання особо­вих займенників (наприклад, у висловлюваннях про со­ціальних працівників, у фаховій літературі переважає займенник «він», хоча більшість працівників соціальної сфери становлять жінки). Однак проблеми використан­ня мови значно глибші й делікатніші. На більшості під­приємств чоловіки обіймають керівні посади, жінки пе­реважають серед практичних працівників, що можна розглядати як прояв сексизму — дискримінацію за ста­тевою ознакою.

Дискримінація зумовлює нерівність влади, неодна­ковий доступ до суспільних ресурсів і послуг тощо, тоб­то її наслідком є соціальне виключення. Вона може бу­ти пов'язана і з особистісною ідентифікацією (чоловік чи жінка, молода чи літня людина, гетеросексуал чи гей, наявність чи відсутність функціональних обме­жень, належність до титульної нації чи національної меншини тощо).

Наслідком упередженого ставлення до певних груп клієнтів може бути створення специфічних закладів (се­паратних, тобто відокремлених, поселень, установ зак­ритого типу), переважання інституційних форм утри­мання і виховання дітей-сиріт над сімейними. Фахівцям соціальних служб доводиться постійно мати на увазі існування різних форм дискримінації щодо клієнтів і до­лати їх у співпраці з індивідами, групами, громадами.

Клієнти соціальної роботи інколи є об'єктами стиг­матизації (грец. зіі^та — тавро, пляма) — дискредита­ції через приписування соціально негативних рис, при­низливих характеристик, які спричинюють негативні переживання. Тому одна із базових установок у соціаль­ній роботі полягає у зорієнтованості на зняття стигми (тавра), недопущення суспільного відторгнення клієн­тів (розумово відсталих, осіб із функціональними обме­женнями, людей, які живуть з ВІЛ, та ін.) як «дефект­них» або «меншовартісних». Ставлення до таких людей має ґрунтуватися на визнанні їх особистостями, прий­нятті такими, якими вони є, на повазі до їхньої честі та гідності. Адже, як стверджує британський фахівець Шуламіт Рамон, основна проблема полягає не в обмежен­ні можливостей людини чи групи людей, пов'язаному з порушенням певних функцій організму, а в ставленні суспільства до інвалідів та інвалідності. У сучасному сві­ті набувають поширення принципи «нормалізації» або «соціальної валоризації» (підвищення цінності, значу­щості), які ґрунтуються на переконанні, що перебування в закритих установах небажане для людей із будь-яки­ми патологіями. Тому «майже всі особи, навіть зі стій­кими вадами, можуть і повинні мати нормальне і повно­цінне життя у спільноті, отримувати необхідну їм для цього індивідуальну підтримку».

Отже, соціальні працівники спрямовують свої зусил­ля на те, щоб не допустити соціального виключення і дис­кримінації клієнтів, зменшити вплив цих негативних явищ на становище та сприйняття соціально вразливих груп, всіляко сприяють їх інтеграції у суспільство.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: