Особливості порівнянь у поезіях Е.Спенсера

«Поезія – це вершина розвитку літератури, вона є одним з найцікавіших та найдосконаліших творінь людства. Неповторність та естетична цінність поетичного твору залежить від певного характерного тільки для нього набору та організації лексичних одиниць. Оскільки мовні одиниці в художньому тексті виконують подвійну функцію – комунікативну та естетичну, - слово може в ньому реалізовувати не лише свої номінативні значення, але й художньо-стилістичні, з усіма притаманними їй експресивно-образними компонентами» - зазначає Крайнікова Т.[6]

Найхарактернішою особливістю художнього відтворення дійсності є образність. Образність виявляється у передачі загального поняття через словесний образ, що є емоційним сприйняттям дійсності. Поезії Спенсера справді дуже емоційні й образно насичені [7].

Для того, щоб проаналізувати особливості поетичного мовлення Е. Спенсера, ми взяли до уваги цикл його сонетів «Amoretti» («захоплення» - італ.), кожен з яких являє собою новинку в англійській поезії. Сонети цього циклу присвячені любовній тематиці. М. А. Нерсесова зазначає, що, «…на відміну від інших англійських петраркістів, Спенсер звертається у своїх сонетах не до жорстокої дамі серця, але до своєї нареченої»[8]. Спенсер завжди захоплюється своєю коханою, вона завжди у нього - верх чесноти, саме ця якість він цінує понад інших достоїнств.

У своїх поезіях Спенсер запропонував принципово нову філософію кохання, розглядаючи любов як добровільний дар, в єдності її духовної та тілесної складових, неодмінною умовою реалізації якої є церковний шлюб.

У характері любовної доктрини Спенсера з усією очевидністю відбивається типово ренесансне бажання насолоджуватися радощами земного буття. Виклик традиціям петраркізму, кинутий поетом у цьому ліричному циклі, був підкріплений численними формальними знахідками (форма сонетів, графіка, математична прорахованості композиції тощо).

У червні 1594 р. Спенсер побрався з Елізабет Бойл. Саме з коханням до цієї жінки пов'язують створення Е. Спенсером циклу сонетів «Аморетті» («Amoretti»,1595):
Я написав над морем на піску
її ім'я, але набігли хвилі
І змили ту роботу нетривку,
Та знову я накреслив букви милі.
Вона сказала: «Кинь зарозумілі
Жадання час і смерть перемогти.
Все — прах на світі. Навіть на могилі
Моє ім'я зітреться від сльоти!»
«О ні, — промовив я, — не згинеш ти!
Мій вірш здолає всіх віків припливи,
Залишиться, як світло чистоти,
На небесах твоє ім'я сяйливе.
Що смерть, як наша ніжність і любов
Життя наступне виплекають знов!»
(пер. Д. Павличка).

У лінгвопоетично-насичених сонетах-міркуваннях «Amoretti» як і в сонетах-міркуваннях Шекспіра, головна ідея виражається за допомогою порівняльних зворотів та метафор, що створюють асоціативні образні ряди в тексті і що виконують таким чином асоціативну лінгвопоетичну функцію[9].

У характері любовної доктрини, що вибудовується з цілого циклу сонетів «Аморетті» Спенсера з усією очевидністю відбивається типово ренесансне бажання насолоджуватися радощами земного буття. Виклик традиціям петраркізму, кинутий поетом у цьому ліричному циклі, був підкріплений ще численними формальними знахідками (форма сонетів, графіка, математична прорахованості композиції тощо), що надає поезіям дійсно унікального та глибоко особистого характеру.

У сонеті №79, продовжуючи філософсько-рілігійні роздуми, ліричний герой розмірковує над сутністю краси, зіставляючи її з божественним Духом:

И эта красота дает совет
„Божественною пребывать, родиться
От неба, словно Дух, кем создан свет
И первой – красота, его царица.
Лишь Дух прекрасен и его созданья,
Иную красоту ждет увяданье”.

Сонет 79, і відображає, і відкидає ідеї відродження. Він відображає ідею про, що час іде по життю, і скоро сплине до кінця. Як і багато сонетів відродження сонет 79 намагається увічнити образ коханої. Тим не менш, цей сонет відрізняється від типових сонетів відродження, коли справа доходить до поняття про красу. Типові сонети Відродження написані на честь коханої. Аналізована поезія, проте, набагато глибша й намагається відобразити погляд ліричного героя на внутрішню красу та моральні чесноти людини.

Основною темою сонета є не лише зовнішня краса, а більше уваги приділяється внутрішній красі, яка має жити навіть після смерті, адже вона вічна, як дух[10].

Сонет оспівує жінку, яка є фізично приваблива, але яка також є доброчесною. Тим не менш, це тільки її моральна гідність, яку оцінили, а не її фізичну красу. Сонет порівнює фізичну красу жінки з красою квітки, говорячи що, як квітка, її зовнішня краса та принади зникнуть із часом. Саме ця внутрішня духовна краса, яка витримує випробування часом і має жити навіть після смерті фізичного тіла. Спенсер не говорить, що можна досягти безсмертя через доброчесну поведінку, тому що їхня душа буде жити, хоча їхні тіла погіршується із часом. Поет також намагається передати думку щирої любові. Любов заснована на духовній сумісності, а не фізичній привабливості, хоча останнє також є важливим для гармонічного існування людини епохи відродження.

На думку А. Анікста, в поезіях Е. Спенсера виявляється «..боротьба земного і небесного, чуттєвого і духовного, властива епосі Відродження, що завершується перемогою саме духовного початку»[ Аникст А. Поэмы, сонеты и стихотворения Шекспира // Шекспир В. Собр. соч.: В 9 т. Т.8. – М.: «Искусство», 1960. – С.559-569.С. 569].

Підтвердженням цнотливості та чистоти коханої слугує порівняння її краси з небесним сяянням у сонеті 72-му:

„Когда же явится краса очам,

Подобная сиянию небес,

То счастья выше не изведать нам,

И, глядь, порыв за облака исчез”[11].

Глибина почуттів ліричного героя-поета до своєї коханої виявляється у визнанні та прийнятті своєї залежності від краси, що є втіленням перш за се духовного начала, що й приваблює його. Герой визнає, що його твори більш щасливі, ніж він, оскільки мають можливість тремтіти в лілейних руках володаря, бути залежними від його думки та бажань. У сонеті 1-му образ сторінок з поетичними рядками персоніфікується шляхом порівняння їх з рабами, що тремтять, не відаючи своєї долі, сподіваючись на благовоління володаря.

„Блаженны вы, страницы, ибо вам,

Дрожащим, как рабы при властелине,

Дано прильнуть к лилейным тем рукам,

В которых жизнь моя подобна глине”.

Яскраве порівняння поетового життя з глиною підсилює враження повної відднаності своїм почуттям. Прикметно, що предметно-реальний зміст поняття глина, абсолютно нейтральний за своєю суттю і далеко не поетичний, у структурі порівняння життя-глина зазнає асоціативної трансформації та набуває емоційних лексичних нашарувань, що створюють цілком самостійний образ, побудований, на нашу думку, на внутрішньому зіставленні, що дає змогу прирівняти його до метафоричого.

Досліджуючи поезії з циклу «Аморетті», ми помітили, що Е.Спенсер є майстер статистичної дедалі – його художньо-виражальні засоби, зокрема порівняльні конструкції передають певне нерухоме, застигле зіставлення двох предметів (явищ, понять) дійсності, а сюжет у переважній більшості сонетів позбавлений будь-якого руху[12].

Проте ця нерухомість аж ніяк не говорить про бездіяльність та пасивність ліричного героя, вона служиить для фіксації певного момету буття, важливого саме на цей час для ліричного героя, що актуалізує, в свою, чергу, увагу реципієнта до зображуваних деталей Поет засобами художника змальовує застиглі в часі й простори образи, неначе намагаючись навічно закарбувати їх незмінними у своїй пам'яті. Створення такого враження нерухомості, на нашу думку, підсилює емоційність поетичного змісту та створює надзвичайно виразні образи, зокрема образ коханої ліричного героя.

Цікавими у плані виразності й частоти використання у поезіях є заперечувальні порівняльні конструкції, які вибудовуються не на зіставленні, а, навпаки, на протиставленні предметів (явищ, понять). У сонеті 8-му яскраво представлено таке протиставлення у двох строфах:

„Не очи, нет, прекрасные лучи,

Зажжённые Творцом в небесной дали,

Живящие как радости ключи,

Что в мире драгоценнее не знали.

Не купидон сквозь свет ваш наобум

Пускает стрелы похоти телесной,

Но ангелы ведут мой слабый ум

К желаньям чистым красоты небесной”[13].

Более чем драгоценное, полные жизненного огня,

Зажжённые сверху Творцом недалеко:

Не глаза, но лучи, в которых все силы заключены,

Которые в мире негде не считались милыми.

Через твои яркие лучи не слепой гость пускает стрелы,

Чтобы нанести любовные раны, но ангелы приходят,

Чтобы вести слабые умы к покою

В целомудренных желаниях красоты небесной.

Порівнювані предметно-абстракті поняття очі – промені та купідон – ангели знаходяться певним чином в одному семантичному полі, антитетичне їх зіставлення лише підкреслює та посилює порівняльне зіставлення. У цьому сонеті поетова думка знову тяжіє до поклоніння красі коханої, її обожествлення та прирівнення до небесної чистоти. Такий спосіб порівняльного зіставлення характерний для фольклору, широке використання якого свідчить про намагання Спенсера орієнтуватися на національні поетичні традиції, збагачуючи їх досягненнями, зокрема, італійської літератури. Багатство цього метафоричного протиставлення, на нашу думку, полягає саме можливості рецепієнта розширити абстракті поняття-образи до меж власного предметно-образного та чуттєвого сприйняття, не обмежуючись запропонованими автором уявленнями. На думку Бурової І.І. образ очей у поезіях Спенсера відіграє досить важливу роль, оскільки є не просто образом, органом для сприйняття світу, а вираженням внутрішнього світу: „Особливу роль в сприйнятті краси грає око, той канал, по якому, відповідно до популярного в ту епоху уявлення, любов проникає в душу людини. Відповідно, видима оком відображена в людині небесна краса стимулює любов до нього”[14].

Спенсер знову протиставляє любов небесну та чуттєву. Справжня ж любов є не що інше, як якесь зусилля піднестися до божественної краси, викликане спогляданням краси тілесної. Тут поет використовує прийом антитези, що є наслідуванням Петрарки.

Не важко помітити, що Спенсеру притаманний величезний оптимізм бачення. Він спрямований у майбутнє. Якщо порівнювати його поетичне сприйняття з шекспірівським, то можна відзначити, що Шекспір ​​завжди дивиться в минуле і дивиться з жалем, бо минулий час забирає із собою найцінніше - людські життя і долі. У майбутнє поет дивиться без захвату і без надій. У Спенсера ж все - у майбутніх радощах любові, в очікуваному блаженстві.

Порівняння у художній палітрі сонетів Спенсера не лише збагачує мовну лексику поезій, розширює зміст реальних понять в їх новому синтезі, а й творить індивідуальне художньо-поетичне бачення світу.

І. Гарін назвав сонети Спенсера урочистими, а їх форму - аллегорико-символічною. Урочистості поезіям надають зокрема порівняння, насичені емоційним змістом, що відображає усю гаму почуттів ліричного героя, захопленого коханням та образом своєї коханої[15].

Піднесена лексика взагалі характерна для багатьох порівняльних конструкцій в аналізованих поезіях. Так, у сонеті LXIIII ліричний герой порівнює частини тіла коханої (губи, щоки, брови, очі, шия) з благородними кольорами з саду.

Her lips did smell lyke vnto Gillyflowers,
her ruddy cheekes, lyke vnto Roses red:
her snowy browes lyke budded Bellamoures
her louely eyes lyke Pincks but newly spred,
Her goodly bosome lyke a Strawberry bed,
her neck lyke to a bounch of Cullambynes:
her brest lyke lillyes, ere theyr leaues be shed,
her nipples lyke yong blossomd Iessemynes,
Such fragrant flowres doe giue most odorous smell,
but her sweet odour did them all excell.

„Её губы подобы запаху левкоя,

Её румяные щеки, как розы красные

Её белоснежный лоб, как цветущий беламур

Её милые глаза, как гвоздика по-новому разольются

Её прекрасная душа, как клумба клубники,

Её шея как пучок куламбинуса:

Её грудь как лилия, её листья опадут,

Её соски как бутон молодого иессемина,

Такие ароматные цветы дают благоухающий аромат,

Но её сладкий запах превосходит их всех”[16].

Слід зазначити, що образне порівняння принад коханої жінки з предметним змістом образів квітів виникає в уяві ліричного героя на основі асоціативно-образного мислення та базується на по'єднанні частин порівняння за допомогою сполучника як: губи як левкой сивий, щоки як троянди червоні, лоб як квітуючий беламур, душа як клумба клубники тощо.

У поезії образне порівняння будується на зіставленні одного явища з іншим на основі підкреслення найяскравішої ознаки, у цьому випадку відбувається на за заровими та нюховими ознаками. На лексичному рівні відбувається це шляхом поширення порівняльних конструкцій художніми означеннями, що робить їх багатшими та емоційнішими. Так, завдяки художнім означенням підкреслено юність та свіжість дами серця ліричного героя. Читач сприймає його кохану через його ж органи чуття - зір та нюх (жінка співвідноситься з квіткою, її запах – з ароматом квітів) і вимагає від реципієнта інтуїтивно-відчуттєвої реакції на зображуване.

Цей сонет побудовано на нагромадженні порівняльних конструкцій, що доповнюють одна одну, розширюючи образну картину.

Взагалі, у своїй захопленості коханої ліричний герой Спенсера наслідує Петрарку, але перевершує його бажанням отримувати задоволення від краси, а не просто її споглядати.

Слід зауважити, що кольорова гама любовних сонетів (а Спенсер є майстром кольористичної деталі) характеризується наявністю яскравих, світлих кольорів, зокрема, золотого – кольору святості, небес, божественного світла, у них багато сяяння. Оптимістична кольорова гама аналізованої поезії не називається прямо, вона розуміється опосередковано через сприймання предметно-реального змісту номінацій рослин, з якими порівнюється кохана ліричного героя. Натяк на колір, а не пряме його називання збуджує уяву реципієнта, дає змогу на інтуїтивно-емоційному рівні уявити красу зображуваного[17].

У поклонінні коханій можна побачити деяку релігійність – так поклоняють Богу. Проте це поклоніння для ліричного героя природне, воно ніяк не применшує його власної значимості. Проте не завжди настрій ліричного героя піднесений, часто наречена байдужа й неприступна, як у сонеті 30-му:

Мов лід, кохана, я ж - як той вогонь.

Чому ж тоді ніяк не розтоплю

Гарячим серцем лід її долонь,

Хоч до грудей багаття їх тулю.

Йдучи за традиціями петраркізму, Спенсер досить часто протиставляє протилежні поняття з метою підкреслити їх і так зрозумілу несумісність, виявляючи таким чином максимальну експресію. Порівняльна конструкція Мов лід, кохана, я ж -- як той вогонь є антитетичною, сполучники мов, як покликані додатковими семантичними ознаками підкреслити величезну прірву між ліричним героєм та його коханою. На нашу думку, це порівняння можна назвати метафоричним, оскільки воно містить два ряди зіставлень на основі різних асоціативно-предметних зв'язків, а саме: порівняння з льодом наділяє образ відповідними характеристиками, співвідносними з поняттям про лід: холодний, колючий, неприємний, неживий, твердий тощо; на противагу йому співвідносний з поняттям вогню асоціативний ряд: гарячий, нестримний, пекучий, життєдайний, палючий прокладає межу між двома образами, підкреслюючи їх несумісність та неможливість. Не можна не помітити у цьому сонеті схожості коханої жінки спенсеріівського ліричного героя з петрарківською Лаурою, що теж є своєрідним впливом течії петраркізму.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: