На творчість Едмунда Спенсера

Усі явища об’єктивного світу, як відомо, включені у причинно-наслідкові зв’язки: все виникає з чогось та на щось перетворюється. Літературний процес виявляється результатом взаємодії цілого комплексу як внутрішньо-літературних, так і загальнокультурних, естетичних, соціопсихологічних, історичних, та ін. факторів[18]. Митець є носієм певного типу менталітету, який формується під впливом соціально-економічних та історико-культурних відносин, характерних для конкретної епохи, для тієї чи іншої країни. Індивідуальне світобачення, зазнаючи впливу колективної свідомості, зумовлює мотивацію (ідеологічну чи суто прагматичну) мистецької діяльності. Втілюючи свої задуми та прагнучи донести їх до адресата, письменники певною мірою орієнтуються на кон’юнктуру. Цим пояснюється популярність одного кола тем та відповідних жанрових форм і нехтування іншими. Коли ж існуючий арсенал змістооформлюючих засобів виявляється недостатнім, то з’являється нова жанрова модель чи модифікація: трансформація змісту призводить до інноваційних процесів у галузі форми.

Інновації в англійську літературу ХVI ст. прийшли з Італії. Протягом усього ХVII століття італійська література користувалася особливою популярністю в Англії, будучи улюбленим джерелом тим, сюжетів і форм для англійських письменників. У оригіналах і перекладах в Англії набули широкого поширення твору Петрарки, Боккаччо, Аріосто, Тассо, різних італійських новелістів. Як констатує М.П. Алексєєв, «Італоманія» була у той час настільки поширена в різних колах англійського суспільства, що Роджер Ешем у своєму «Шкільному вчителеві» порівнював Італію з Цирцеєю, спів якої заполонив усі серця і загрожував, за його словами, остаточним псуванням вдач. Любителі італійської література, за його словами, «з більшою пошаною ставилися до «Тріумфів» Петрарки, ніж до книги Буття, а новели Боккаччо цінувало більше, ніж біблейську історію» [19].

Італійський вплив на англійську та інші літератури набув назви «петраркізм», оскільки творчість Петрарки значно вплинула на розвиток не лише італійської, але й інших західноєвропейських літератур, де до XVI ст. призвела до усвідомленого наслідування Петрарки.

Сучасна літературознавча наука розуміє цей термін по-різному. У широкому розумінні – це наслідування як латинських, так і італійських творів Франческо Петрарки, не обмежене у часі та культурному просторі. У вузькому він розуміється як певний принцип створення любовної лірики під впливом «Книги пісень». Йдеться, таким чином про особливості любовної лірики, що регулюють її поетичну форму та зміст.

У цьому плані для письменників та поетів, які переймали манеру та спосіб мислення великого італійського поета важливим виявилася авторитетність римських філософів, ранньохристиянських авторів і життєвого досвіду, що протиставляються середньовічній філософії, відкриваючи суперечки двох культур, гуманістично-ренесансної та средньовічно-схоластичної.

«У ХVI ст., - писав Р.І. Хлодовський, - через школу петраркізму пройшли всі великі лірики Франції, Англії, Іспанії, Португалії, а також країн слов'янського світу»[20].

Проте, на думку Д.А.Соколова, «…сприйняття поезії Петрарки… передбачало не просте наслідування чіткого канону, а його (ре)інтерпретацію згідно з індивідуальними особливостями наступних авторів…»[21].

Його лірика, яка проникає в душевний світ особистості, відповідала виниклому тоді інтересу до індивідуальності людини. Наслідування Петрарки призвело до звернення до ідеалістічної філософії платонізму, як спроби зняти протиріччя між стихійно матеріалістічним духом Ренесансу та спіритуалізмом середньовічного християнства. Звідси тлумачення оспіваного Петраркою піднесеного почуття до жінки як нечуттєвої платонічної любові.

Вияви петраркізму спостерігаються у різних сферах: у використанні окремих слів, виразів, цілих рядків Петрарки, його ідей та світобачення. На думку Д.А.Соколова, «…саме стилістичні прийоми в першу чергу й могли бути предметом «імпорту» до інших національних літератур. При перекладі з італійської мови вони не втрачали своєї образності. А за необхідності могли бути використані в інших комунікативних ситуаціях, набуваючи додаткових конотацій. Смислове навантаження текстів…могло змінюватися в залежності від ряду причин, проте «лексикон петраркізму, його риторичні та стилістичні прийоми виявилися незмінними протягом віків».

Одним із ключових моментів наслідування Петрарки, на думку переважаючої більшості дослідників, є метафора особливого типу, що актуалізується у кількох варіантах. Ідеться про метафору стану закоханого поета, що вибудовується за принципом оксиморону (поєднання непоєднуваного), при чому цей прийом метафоричного зображення є переважаючим. За словами Дж. Кеннеді «…фігура оксиморона вкорінилася у якості основної риторичної стратегії петрарківської поезії»[22].

Особливість оксиморону, як відомо, полягає у подвійному протиставленні двох смислових систем, а таке подвійне протиставлення призводить до створення ефекту подвійного контрасту, коли кожен елемент відображає протилежний і в той же час перебуває з ним у метонімічних відношеннях. Можна говорити про те, що кожен складовий елемент такої конструкції є метафорою, що одночасно продукує смисллоутворення та смислозаперечення, виробляючи таким чином емоційно насичений та місткий художній смисл.

Стосовно використання такої метафори Петраркою, деякі дослідники, зокрема Веллер, зазначають, що використання цього тропу у Петрарки відзначається «збалансованістю конфліктуючих протилежностей». Взаємовиключні елементи у нього перебувають у рівновазі, відображаючи, проте не заперечуючи один одного. Так, «холод урівноважується вогнем і навпаки, надія урівноважується безнадією» тощо[23].

Початки петраркізму в Англії прийнято вбачати в 30-тих рр., хоча вже в Чосера можна виокремити загальні риси цього впливу. «Перша зустріч англійської поезії з петраркізмом відбувається у творчості Уайєта і Саррі», - зазначає Г. Уоллер[24]. Таким чином, петраркизм (разом з інтересом до італійської мови та культури) входить в англійську літературу в ранньотюдоровську епоху (1520-1540-ві рр.), причому на порівняно короткий период. Після смерті Уайєта і Саррі, перших наслідувачів Петрарки в Англії, традиція переривається. Події отримують свій подальший розвиток у кінці 1570-х років в поезії Ф. Сідні, Е. Спенсера, У. Шекспіра, М. Дрейтона, С. Деніела, що, можна сказати, завершили цю традицію контр-петраркістськими сонетами.

Д.А.Соколов, аналізуючи цю добу в історії англійської літератури, зазначає, що петраркізм в Англії має двояке виявлення: Виявляється, що англійська література двічі відкривала для себе петраркізм. По-друге, не враховується так званий антипетраркістській дискурс та його роль у розвитку англійської поезії XVI століття. Він розглядається як несамостійна течія, яка лише доповнює «чистий» петраркізм, проте ніяк не впливає на англійську поезію Відродження» …»[25] та підкріплює свою думку міркуваннями англійського дослідника Л.Форстера, який стверджував, що аж до XVIII ст.. антипетраркізм являв собою всього лише одну з конвенцій Петраркізм, що ніяк не впливає на нього і не являє для нього як для естететичної системи серйозної загрози[26].

Дослідники зазначають, що суперництво з попередником, прагнення відректися від його досвіду, закладене в самому характері петраркізму: Петрарка прагне перевершити Данте, петраркісти намагаються перевершити Петрарку і т. д. Наслідком цього є те, що петраркізм як естетична система вже містить у собі зерна самознищення: «Немає нічого по-справжньому більш петраркістського, ніж вийти за межі петраркізму» - зазначає Р. Дасенброк[27]. Проте, «чистий» петраркизм (наприклад, геній Петрарки) стримує ці суперечності, тоді як антипетраркізм дозволяє їм здійснити свою роботу з руйнування початкового дискурсу.

Незважаючи на певні спільні риси творчості англійських поетів цього періоду, тяжіння до естетичних поглядів Петрарки, наслідування його творчої манери, кожен з митців, зокрема й Спенсер виявив особливості свого ідеостилю, зробивши значний внесок у розвиток англійської літератури.

Зазнавши впливу течії петраркізму, Спенсер, втім, вибудовував свою творчість на питомому ґрунті. За словами М. П. Алексєєва, нововведення поезії Спенсера полягає в тому, що «…якщо попередники його орієнтувалися головним чином на іноземні літератури, то він на основі тих же впливів італійської поезії спробував створити англійську, національну поезію»[28].

Тим то й цікаві поезії Спенсера, що намагалися відобразити англійську реальність та англійський спосіб мислення, збагачений італійськими ренесансними впливами.

3.1. Сонети «Аморетті»

Внесена в Stationer's register (Реєстр видавців) 9. листопада 1594 року це твір було надруковано 1595 р в Лондоні форматом в 1/8 частку листа видавцем Вільямом Понсобі під назвою «Amoretti і епіталаму, недавно складені Едмундом Спенсером». Слово Amoretti в перекладі з італійського і означає «любовні захоплення».

Спенсер був експериментатором в поетичних формах. Як для «Королеви Фей» він створив нову строфу, відкинувши октаву, якій написані епопеї Ариосто і Тассо, так і для «Amoretti» поет вигадує нову форму класичного сонета. Розглядаючи всі попередні можливі варіанти, Спенсер, мабуть, вирішив, що для більшої взаємозв'язку змісту сонета необхідно створити новий порядок римування - abab bcbc cdcd ee. Рими Спенсера як би чіпляються один за одного, створюючи більше гнучкості в передачі складної поетичної «історії» кожного сонета. Майкл Спіллер назвав спенсеровскую форму "ланцюжковими чотиривіршами"[29].

В останні десятиліття XX ст. з'явилося безліч критичних робіт про сонетах Спенсера, в яких представлені різні підходи розгляду "Amoretti": нумерологический, алегоричний, міфологічний, іконографічний, риторичне, ігровий і т.д. Кожен підхід вносив якісь нові риси в прочитання спенсеровского сонетної циклу.

Можна відзначити головні складові сонетного циклу Спенсера:

1. Петраркізм і антіпетраркізм

2. Протестантська концепція шлюбу

3. Теорія «неоплатонической сходи»

4. Християнська мораль і літургійний календар

5. Емоційний розвиток куртуазної любові[30].

Джерелами петраркизма Спенсера з'явилися не тільки твори самого Петрарки. Знаючи італійський і французькі мови, Спенсер був знайомий з лірикою Торквато Тассо, віршами поетів «Плеяди» (П'єр де Ронсар, Жоашен дю Беллі, Понтюс де Тіар і ін.) І сонетами Франсуа Депорта, придворного поета французького короля Генріха III. Деякі петраркісткіе топоси, метафори, ідеї, образи, пов'язані з любовними муками закоханого і оспівуванням своєї дами серця Спенсер використовує в окремих сонетах. Однак, взявши за зразок Петрарку, Тассо або Депорта, Спенсер наповнив свій цикл новим змістом. Хоча Спенсер, за словами Десенброка, виглядає «більш вірним послідовником Петрарки, ніж будь-який з«петраркістов»до нього... він замінює пристрасну, але нездійсненну любов Петрарки шлюбом, представляючи цей союз як священну гавань сталості». У цих і поміщений якийсь «антіпетраркізм» Спенсера, з'єднаний в його сонетної циклі з протестантської концепцією шлюбу. У більшості сонетних циклів, написаних в традиціях петраркизма, поет зображує свою смуток і тугу за коханої жінки, яка є недоступною для прояву їм земних почуттів і звичайної земної любові. Спенсер, навпаки, не тільки присвятив, а й вручав своїй дамі серця кожен новий сонет, щоб «гідно домогтися» її руки.

Немає сумніву, що Спенсер дотримувався принципів англійської церкви, але «його протестантство було змінено і пом'якшено іншим потужним рухом часу, а саме, вивченням платонівської філософії», яку Спенсер сприйняв через неоплатонізм італійського богослова і філософа Марсіліо Фічіно, один правителя Флоренції Лоренцо Медічі (1449 -1492), прозваного Чудовим. У платонічної теорії любові, розробленої Фичино і його учнями і послідовниками: Піко справи Мірандола, Бальдассаре Кастільоне і іншими неоплатониками - головний акцент робиться на божественне походження Краси. Неоплатоникі з'єднали любов і красу в своїх трактатах, вважаючи, що справжня Любов - це любов до божественної, вищої Краси. Цю ж тему розвинув і Спенсер в своїх сонетах. Спенсеровскую неплатоніческую концепцію Любові і Краси в "Amoretti" найкраще розглядати з точки зору просування поета по знаменитій «платонічної сходах», тобто шляху, по якому сходить закоханий від любові земної до любові Небесної. Сходинки платонічної сходи були детально зображені в книзі Бальдассаре Кастільоне «Про придворному».. Але неоплатонізм Спенсера був скоректований його протестантської концепцією шлюбу. Саме це відрізняє "Amoretti" Спенсера як оригінального філософа від творчості інших сонетістов. Роберт Еллродт зазначає, що серед всіх неплатників, праці яких знав поет, мало хто засуджували чуттєву любов, а деякі навіть її хвалили. Але жоден з них, на його думку, "не співвідносив платонічну любов з любов'ю подружньої»..

Ще однією особливістю сонетної циклу Спенсера є його структурність. Олександр Данлоп вперше визначив, що послідовність сонетів Спенсера відповідає симетричній схемі, заданої літургійним календарем за 1594 р Так, в Am.22 відображено церковне свято День покаяння (або Попільна середа), початок Великого Посту, який в 1594 р святкувався 13 лютого (за юліанським календарем). Am.62 говорить нам про настання Нового року, яке відзначають в Англії 25 березня і тісно пов'язаним з Благовіщенням (Lady Day) і зачаттям Христа. Am.68 присвячений першому дню Великодня, що 1594 р припала на 31 березня. При цьому передбачається, що Спенсер працював над сонетами щодня, посилаючи, або приносячи їх своїй коханій: 47 днів Великого Посту - 47 сонетів. Кеннет Ларсен уточнив і розвинув цю структуру тим, що зв'язав все 89 сонетів «Amoretti» з щоденними біблійними читаннями, запропонованими «Книгою Загальних молитов» для певних дат 1594 р.. «Любовні вірші Спенсера зворушливо гармонійні, - тонко помічає Енн Прескотт, - і ці календарні, або літургійні зв'язку ще більше пов'язують в них людську любов з Любов'ю, що рухає сонця і світила».

У своїх сонетах Спенсер не тільки втілив свою концепцію любові, не тільки висловлював свої почуття, переживання і пориви. Його вірші були також засобом залучення уваги юної леді. Енн Прескотт вважає, що спенсеровскій сонетний цикл «є найкращою поезією, коли читається з урахуванням його м'якого гумору». З цієї точки зору ми можемо розглядати "Amoretti" і як якусь дотепну куртуазну забаву, призначену для розваги поета і його майбутньої нареченої.

В античному світі весільна (вірніше шлюбна) пісня - епіталамій (др.греч. Epithalamion) - виконувалася хором юнаків і дівчат перед входом в шлюбний спокій (thalamos) з побажаннями щастя молодим. Саме епіталамій Катулла (Carmina, LXI) лёгло в основу «епіталаму» Спенсера. Крім того, поет надав своїй пісні складну структуру, що складається з 24 строф з 17-19 рядками різної довжини, схема римування яких постійно змінюється, але використовує типову для Спенсера стратегію взаємозв'язку сюжету всередині кожної строфи. А.Кентія Хійетт вперше показав, що кожна з цих 24 строф відповідає одній годині Дня Одруження Спенсера і Елізабет Бойл, який припав на самий розпал літа (день літнього сонцестояння 11 червня 1594 р юліанським календарем), з найкоротшою вночі і найдовшим днем. Таким чином, 16 строф зображують день весілля від самого ранку до заходу сонця, а 8 строф - коротку шлюбну ніч (триваючу 11 червня 1594 року в Ірландії 8 годин). Крім того, в «епіталаму» 365 довгих рядків (число днів в році), що, на думку професора Хійета, робить весільну вірші стислій версією великого циклічного способу Любові.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: