Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Видатні українські педагоги про національні основи виховання




Національна система виховання, що ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих часів і сучасності, якнайбільше сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як головних складових духовності людини. Є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності – це ідеал, що дає нам його християнство. Воно дає життя і вказує вищу мету всякому вихованню.

Національне виховання багатьма відомими мислителями трактувалося, як головний засіб успішного розвитку нації. Кожна особистість, на їх погляд, має суверене право на національне виховання, а від так, слід формувати кожного індивіда як гідного сина свого народу, своєї нації. «Кожен повинен пізнати свій народ і у народі пізнати себе», – наголошував видатний філософ-педагог Г. Сковорода [18].

На початку ХХ століття М. Грушевським, С. Томашівським та іншими педагогами й громадськими діячами введено термін «націоналізація школи». На думку М. Грушевського, «тільки націоналізація школи в українських землях може дати українській людності підстави успішного культурного, суспільного і економічного розвою, удружити його рівносильною зброєю в конкуренції національностей від перспективи відставання. При цьому він наголошував, що націоналізація школи не завершується запровадженням навчання українською мовою, а вимагає «… можливо основнішого приспособлення школи до потреб української суспільності, її життя, її завдань і обставин» [30, с.48]. Метою націоналізації школи було виховання в учнів патріотизму та водночас, поваги до представників інших національностей і віросповідань, толерантності до їх поглядів і традицій.

Видатні філософи, етнографи, психологи і педагоги світу здавна визнавали, що виховання має яскраво виражений національний характер. К. Ушинський твердив: «Ставши одним із елементів державного і народного життя, громадське виховання пішло в кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання» [34, с.93]. Будучи українцем, К. Ушинський пишався своєю національністю, він палко відстоював природне право кожного народу мати національну школу, національну систему виховання.

Костянтин Ушинський у своїй праці «Про народність у громадському вихованні» ставив «…виховання віч-на-віч з дуже складним організмом природженого характеру, випещеного рідним повітрям сімейної сфери», тобто, генетикою [10, с.97]. Далі він зазначав, що тут же постає питання так само не зовсім розв’язане, а саме, чи повинні педагоги, вивчивши особистість дитини, взяти її природні особливості в основу своїх дій. Або, не звертаючи уваги на природні задатки, виховати на свій власний розсуд другу природу для людини. К. Ушинський акцентує увагу на тому, що легше триматися одного прийнятого ідеалу виховання і, не звертаючи особливої уваги на незначні відмінності характерів, намагатися внести в них цей ідеал: «перетворити його на другу природу людини, викорінюючи все, що з ним не згідне», що дуже вдало використовувала радянсько-комуністична ідеологія у вихованні підростаючого покоління. У працях К. Ушинського, про громадське виховання, яке зміцнює і розвиває в людині народність, розвиваючи водночас її розум і самосвідомість взагалі; воно вносить світло свідомості у тайники народного характеру і робить сильний і благотворний вплив на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів, словом, на всю його історію.

Істинно відомо, що почуття народності таке сильне у кожної людини, що навіть у час загальної загибелі усього святого і благородного, воно гине останнім. Читаємо у творах К. Ушинського: «Подивіться на людей, що оселилися на чужині, і ви цілком переконаєтесь, яка живуча народність у тілі людини. Покоління змінюють одне одного, і десяте з них не може увійти в живий організм народу, а лишається в ньому мертвою вставкою… так глибоко і сильно вкоренив Творець елемент народності в людині» [34, с.108]. Отже, народність є єдиним джерелом історичного буття держави. Стає цілком зрозуміло, що і окремі члени її можуть черпати сили для своєї громадської діяльності тільки в цьому джерелі. Тому таким важливим є громадське виховання – одне з найважливіших процесів громадського життя, за допомогою якого нові покоління зв’язуються з попередніми через передання духовних цінностей сім’ї, родини, громади.

«Усяка жива історична народність є найпрекраснішим створінням Божим на землі, і вихованню лишається тільки черпати з цього багатого і чистого джерела» – писав К. Ушинський [34, с.101].

Важливе положення про національне виховання містять праці П. Болонського, що українська школа «повинна виховувати маленьких українців». П. Болонський підкреслював: «Оскільки слово «нація» має значення «народ», ми могли б назвати таке виховання глибоко національним» [3, с.120].

В. Сухомлинський обґрунтував теорію національного самовизначення учнів у процесі навчання і виховання. Глибоко досліджуючи і розвиваючи українську національну педагогічну спадщину, В. Сухомлинський досяг вершин світової педагогіки [31].

Чим сильніше у людини почуття народності, тим легше вона зрозуміє її необхідність. Прикладом для нас, сучасних людей, може бути постать Софії Русової – великого педагога. Її принципи природовідповідності, націоналізації, українізації, активності, зв’язку навчання з життям, творчості дітей, наочності та емоційності навчання тощо.

С. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з народження дитини. Засобами колискових, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо. Має здійснюватися залучення дітей до національної культури й етнізації особистості. Педагог стверджує: «Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова й пісні здатна вирости національно свідома дитина» [27, с.4]. Найдієвішим засобом національного виховання С. Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мислення, нею засвоюються мораль та історичний досвід народу тощо.

У системі національної освіти й виховання С. Русова надзвичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостиком, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий «ранок», пише С. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає «слабкою, з хисткою волею і небезпечними нахилами» [27, с.5].

Ідея національного виховання – головна й визначальна в педагогічній концепції С. Русової, яка в методологічному плані набуває основної і найважливішої закономірності розвитку теорії та практики освіти, виховання.

У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами. Головне завдання виховання – забезпечення розвитку означених чинників, а також національної самосвідомості й загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору й збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного й культурного потенціалу свого народу.

Успішно вирішувати ці завдання покликана рідна українська школа – школа рідної мови, гуманна й демократична, у якій вся структура, система, мета й завдання, зміст і методи, принципи й форми, сам дух наповнені ідеєю українства, забезпечення всебічного й гармонійного розвитку дитини.

Сутністю національного виховання є національна ідея, її складові:

- свобода – формотворна енергія характеру;

- етика й естетика;

- національна ідея;

- пам’ять (досвід);

- свідомість;

- воля.

«У справі національного виховання важливе місце займає ідея національної самосвідомості. Педагогіка повинна опиратися на національний світогляд і на національну філософію, якою має оволодіти педагог, щоб успішно формувати в дітей компонент духовності», – пише С. Русова. У контексті цієї думки проблема національної самосвідомості є сутністю буття родини, педагога і дитини.

Ідеї С. Русової щодо національного виховання та принципу народності знайшли своє втілення в сучасній концепції національної освіти в Україні. В ній відзначається, що специфіка сучасної української національної ідеї полягає «… у виразній перевазі в системі виховання і розвитку дітей власне українського: мови, фольклору, художньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це творитиме для них національну культуру світу, формуватиме національну психологію, самосвідомість і національну гордість – обов’язкові складники духовної багатої особистості».

Національна система освіти й виховання має формувати національно свідомих громадян української держави. Ці переконання С. Русової стали нормою її життя, науковою позицією, мірилом справжньої духовної цінності.

На думку Н. Волкової, національне виховання – це виховання на культурно-історичному досвіді свого народу, на його звичаях, традиціях і багатовіковій мудрості. Це історично зумовлена і створена народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямована на організацію життєдіяльності зростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь. Як зазначає Н. Волкова, головною метою національного виховання є передача молодому поколінню соціального досвіду, самобутності, які передбачають національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, екологічну, художньо-естетичну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту [9, с.345].

Важливий внесок у розвиток національної системи зробив Г. Ващенко. Він будує українську національну систему освіти, головними елементами якої є такі: її ідеалістичне світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії, твори геніального педагога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педа­гогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсисте­му здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології. Також він вважав, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне, ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення.

У підручнику для педагогів, виховників, молоді і батьків «Виховний ідеал» Г. Ващенко характеризує різноманітні виховні ідеали, зокрема глибоко аналізує ідеал більшовицький, ідеал націонал-соціалістичного виховання, показує знак рівності між ними як породженням тоталітарних систем. І завершує свій славнозвісний підручник «Виховний ідеал» словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й актив­но боротись за них – віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра» [7, с.128].

Отже, видатні українські педагоги довели, що національне виховання – одне з найважливіших процесів громадського життя, за допомогою якого покоління з’єднуються з попередніми через передання духовних цінностей сім’ї, родини, громади.

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2020 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных