Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Народний депутат від ПР 1 страница




Дмитро

Святаш

40-річний мешканець села Зеремля, батько п’яти дітей Алік Асламов, облившись бензином, підпалив себе у приміщенні Баранівської районної прокуратури... На цей крок його штовхнули безвихідь та беззахисність перед свавіллям…

Українська правда

За останній рік українськими судами видано 40 тисяч дозволів на прослуховування.

Українська правда

На Полтавщині затримано двох студенток, які розмалювали помадою біг-борд кандидата в президенти Віктора Януковича.

Українська правда

ругий заступник держсекретаря США Джон Теффт закликав Центральну виборчу комісію забезпечити рівні можливості всім кандидатам у президенти.

Українська правда

Кандидат у президенти Віктор Ющенко цього тижня повернеться до активних поїздок регіонами України. Як зазначила його прес-секретар Ірина Геращенко, причиною перерви у його виборчому турі стала хвороба, спричинена силь-


ним отруєнням.

Сайт Ющенка

 

Звісно, я людина не багата, тобто не маю заводів, газет та пароплавів, але навіть у тому майні, що є – бордель рідкісний. Рахунки, депозити, акції, нерухомість – усе це замішано в суцільну купу, так, що без півлітри не розберешся. Пам’ятаю, був у мене знайомий нафтовий генерал, який скаржився, що відправив кудись п’ятнадцять мільйонів, а куди – забувся. Шукав, шукав, але так і не згадав. Тоді я сміявся, чуючи це. Тепер – не дуже. І не тому, що сам гублю мільйони, а тому, що розумію – для того, щоб контролювати гроші і майно, потрібні окремі люди. Проте люди мають схильність до крадіжок – значить їх треба контролювати. А хто ж тоді буде контролювати самих контролерів? Це класика, а у мене немає ані стільки людей, ані стільки грошей. Зате є Сапула, якій можна доручити все, зокрема й розібратися у праві власності.

Після повернення з Одеси я вирішив навести лад в особистих фінансах – навіть якщо з депутатством не вигорить, все одно корисно знати, чим насправді володієш.

– Катрусю, мені потрібна твоя допомога. До речі, тобі дуже личить.

– Що саме?

– Зачіска.– М-м.

– Костюм.

– Тепліше.

Я підвівся, обійшов навкруги сяючої заступниці, яка з викликом дивилась у відповідь. Зазирнув за викот блузки.

– Ні, – похитала головою вона.

– Тоді здаюся.

– Туфлі. У мене нові туфлі.

Я розвів руками:

– Отак завжди. Усі ми, чоловіки, однакові. Голов-ного не помічаємо.

– Ти – не однаковий. Ти помічаєш.

– Дякую. Тоді сідай, поговоримо.

Вона сіла на стілець і склала руки на колінах. Ну зовсім, як слухняна учениця.

– Катрусю, я хочу доручити тобі одну делікатну справу.

– Я вся – увага.

– Справа в тому, що скоро вибори.

– Хай їм грець.

– Згоден. Але вони таки будуть. А значить, буде черговий перерозподіл, і до Кабміну та Адміністрації Президента піде нова порція депутатів.

– І?

– Значить на їхнє місце зайдуть інші, що були ниж-че у списках.

Сапула посміхнулася:

– На себе натякаєш?

– Еге ж.

– Так це ж класно! Будеш недоторканим. Відкриє-мо тут твою громадську приймальню – і гроші можна буде возами возити, нікого не боячись, – майно депутата. Навіть в американців можна буде брати дипломати з доларами – лафа!

– Дарма іронізуєш.

– Я не іронізую. Значно легше працювати, коли знаєш, що тобі за це нічого не буде.

Катька звично розглядала все з точки зору бізнесу. Воно й не дивно – адже наш союз створювався як офісний і тому головними темами для обговорення були справи грошові.

– Згоден. Але для того, щоб стати депутатом, треба привести до ладу свої особисті справи.

– Заповіт написати?

– Щось такого. Пам’ятаєш, була історія, коли у од-ного фраєра викопали незадеклароване майно і зняли з виборів?

– Так ти ж без виборів підеш.

– Все одно. Депутат не може бути багатим. Інакше всі газети напишуть, що він краде.

Сапула закинула ногу у новій туфлі на другу ногу – теж у новій – так, що спідниця натягнулася.

– Класно виглядаєш, – сказав я.

– Отепер вірю. Правда ж, мені личить? – вона під-скочила і стала крутитися навколо себе, демонструючи нове взуття.

– Правда. Це тобі треба йти в депутати, а не мені.

– Мені не можна. Я істота аполітична. І потім сквау вождем бути не може, це ж усім відомо.

– Зате може бути помічником вождя.

– Це із задоволенням.

– Так от, слухай. Мені треба зробити інвентариза-цію усього майна і залишити тільки мінімум – ну там, знаєш, двокімнатна квартира та автомашина «Запорожець». Щоб як у всіх.

– А решту куди? На церкву?

– Обійдуться. На родичів. У мене є син. Є дружина.

Сапулине обличчя напружилося.

– Є дружина. Це точно.

Я глянув з докором:

– Ну що ти, справді? Ти ж знала, з ким зв’язалася.

Ой знав, нащо брав міщаночку з міста!

– Ой знав, нащо брав – я не вмію жати, – продов-жила в тон Сапула. – Напни мені холодочок – я буду лежати! То що там у нас із дружиною?

– Ка-ать!

– Я вже скоро сорок років Кать. Що з того?

– Ну, припини.

– Я вже припинила. У тебе є дружина. Що далі ти хотів сказати?

– Я тебе люблю.

– І не тільки мене.

– Катю, давай без банальностей. Ми ж дорослі люди, – я обійшов стілець і обійняв її за плечі. – Ти ж знаєш мою ситуацію.

Вона гірко посміхнулася:

– Ти знаєш мою ситуацію, я знаю твою ситуацію. Це глухий кут, і давай не будемо розводити безсенсовних розмов.

У голосі звучала образа, і тільки це не дозволило мені одразу погодитися з такою, загалом звичною постановкою питання. Я почав гладити її плечі і притулився щокою до потилиці. М’язи під моїми руками напружилися, стримуючи подальший розвиток подій, спина виструнчилася. Я засміявся й жартома дмухнув у вухо.

– Ти просто, як фортеця Очаків. Неприступна та незворушна.

Вона пересмикнула плечима. Я проігнорував цей недвозначний жест.

– Князь Потьомкін стояв під Очаковом півтора роки. А козаки свого часу брали його сто разів. Так от, я – не князь. Тому попереджаю: у мене немає зайвих півтора роки. І зараз буде штурм.

– Я на роботі, – суворим голосом відповіла Сапула.

– Але роботу від дозвілля ти сам не маєш відріз-нять, казав поет.

– То я для тебе – дозвілля? – вона нарешті оберну-ла до мене холодне обличчя.

– Ти для мене – жінка, яку я кохаю.

– А чому тоді... Ну добре, проїхали. Давай до спра-ви. Отже, що я маю зробити для тебе і дружини?

З тону та напружених плечей було зрозуміло – капітуляції не буде.

– Треба розібратися з моїм майном. Акції, нерухо-мість, рахунки у банках, кредитки – все, що є в Україні. Скласти реєстр і переписати все... – я зробив паузу. – Ну взагалі на родичів.

Сапула гмикнула.

– Як переписати? Дарчу? Продаж?

Я замислився і відпустив її плечі. Бо не вмію одночасно залицятися та робити серйозні справи.

– Дарчу можна тільки на сина. Але він ще моло-дий. А на дружину... Розумієш, це все одно спільне володіння. Поки одружені.

Сапулина брова іронічно злетіла вгору:

– Поки одружені? То може, розлучишся? Розлучися і залишиш усе їй. Тоді проблем не буде.

Я почухав потилицю. Вже цілком серйозно. Звісно, фіктивне розлучення вирішує усі проблеми. Але заїкнутися Ірці про таке – вірна смерть. Вона вип’є з мене всю кров, так, що не захочеться вже того депутатства. Жінки взагалі на подив серйозно ставляться до подібних формальностей – оно й Сапула психанула, тільки-но зачепили тему одруження. Господи, яка різниця, що написано у паспорті, якщо тебе люб лять? А коли не люблять – тим більше, яка різниця? Але жінки залишаються жінками, якої б думки ми про них не були. Отже, у розмові з Іркою не може бути навіть натяку на щось подібне.

Сапула обернулася на стільці і обережно взяла мою долоню у свої. Очі її припинили колотися і дивилися на мене з якимось дивним виразом, немовби прохали про щось.

– Сергійку, – сказала вона несподівано м’яким го-лосом. – А може, це шанс?

Я відвернув обличчя.

Вона продовжувала тримати мене за руку і очі мої – під прицілом.

– Катрусю, ти зрозумій... – почав я.

– Я зрозуміла, – вона різко розтиснула долоні і від-вернулася.

– Ні, я тебе дуже люблю. Але...

– Можна без передмов? – у голосі знову задзвенів метал. – Давай просто «але». Без «люблю», без «дуже люблю». «Але» – і все.

От чорт, знову починається! Я знову зробив спробу обійняти за плечі, але вона випручалася.

– Давай без цього. Тобі треба переоформити майно на дружину, але з нею не розлучатися, так?

– Катрусю, ти розумієш, депутату все-таки краще бути одруженим. Перед людьми воно якось – родина, діти, виборці це люблять.

– Люблять, – із залізною ноткою в голосі підтрима-ла Сапула. – Особливо, коли дружину кожен день по телевізору показують.

– От бачиш, ти сама все розумієш.

– Я все розумію, – ще раз підтвердила вона з такою інтонацією, що мені стало кисло в роті. Однак справа залишалася справою.

– Ну от. Нічого ж не міняється.

– У тім-то й справа, – сказала вона вже м’якіше. – У тім-то й справа, що нічого не міняється. Вже клімакс близиться, а Германа всьо нєт.

– Що ти таке говориш?!

– Нічого, це так. Значить, треба розділити майно з дружиною?

– Кать!

Вона підвелася зі стільця.

– Треба чи ні?

– Виходить, що треба.

– Добре, – кивнула Сапула. – Така можливість пе-редбачена законодавством. Називається: договір про розподіл майна. Влаштовує?

За що люблю Катьку – все знає! Я підлабузницьки посміхнувся:

– Звідки ти така розумна?

– З села Валки. Там всі такі. То як, влаштовує?

– Звісно, влаштовує. Ти у мене просто, не знаю!

– Я можу іти?

– Кать!

– Значить, можу. А ти поки у себе пошукай. В сей-фі, у шухлядах. Щоб нічого не забути.

– Кать!

– Я буду у себе.

З цими словами вона вийшла геть, залишивши мене серед кабінету в розгубленості. Певно, зараз буде там у себе плакати. Жінки не можуть без цього. А з іншого боку, я ж теж не можу отак от одним махом усе кинути. Самі подумайте – справи, бізнес, зараз оце політика починається, як тут можна робити різкі рухи? Що люди скажуть? Добре оце взяв би собі якусь модельку – але кидати дружину-телезірку, щоб замість неї взяти однокласницю, цього не зрозуміють ані колеги, ані виборці. Та я й сам не зрозумію, якщо чесно. Ідіотська ситуація.

Щоб прийти до тями, я повернувся до столу і взявся робити те, що порадила Сапула, – інвентаризувати папери у шухлядах та сейфі, щоб бува не пропустити чогось істотного і не дати у майбутньому журналістам приводу для розслідувань.

Як я уже казав, не люблю залишати матеріальних слідів своєї діяльності, тому не збираю архівів і знищую всі можливі документи. Виписки з карткових рахунків, депозитні договори, документи на нерухомість – окрім цього, у шухлядах зберігаються хіба що артефакти. Як оцей, наприклад, доповідна з області на ім’я Віталіка-міністра, прикрашена його власною резолюцією: «Повішати за яйця та доповісти». Я свого часу видурив її за пляшку коньяку у начальника юридичного управління, який не знав, чи плакати, чи сміятися, отримавши таку вказівку. З одного боку – це офіційний документ з номерами, резолюціями, вхідними-вихідними, а з іншого – знайде такий папірець ревізія, то невідомо, за що повішає самих юристів. Ми дійшли тоді висновку, що відсутність подібного документа потягне все-таки менше санкцій, ніж наявність. Тепер він лежить у моїй шухляді та нагадує про минулі звитяги.

Або ж ось поруч лист до НБУ, підписаний головою казначейства банку «Україна» на прізвище «Нищий». Не диво, що банк в результаті накрився. Чи то, наприклад, заява від одного з одеських банків, головою правління у якому значиться громадянин Гой. Я тоді спитав хлопців: «Ви здуріли? В єврейському банку голова – Гой?» «Та ти що! – здивувалися вони. – А ми якось не подумали». У тій самій теці знаходився ще один документ епохи – лист із красномовною помилкою у підписі: «начальник крАдитного управління». Просто-таки явка з повинною, а не помилка – Паша багато зусиль витратив, щоб повернути цього листа з канцелярії Нацбанку. Там-таки у шухляді серед артефактів лежав журнал із Хмаринчиними записами, той самий, який став причиною звільнення бідолашної дівчини. Я погортав сторінки і раптом зрозумів, що ця секретарка протрималася у мене в приймальні майже рік – термін просто-таки рекордний, враховуючи характер Сапули та її намагання охоронити мене від зазіхань з боку молодих. От, наприклад, один з перших записів: «Сергій Миколайович сьогодні не в гуморі. Кричить на всіх. Аллочка вийшла від нього вся бліда. Я питаю: «Що сталося?» Вона: «Не знаю. Нічого не чула. Тільки стояла і думала, стукне він мене своїм костуром чи ні».

Це було торік восени, коли я зламав палець на нозі і ходив з милицями. Вересень місяць. Цікаво, а я гадав, що Аллочка усвідомила тоді свої помилки, саме тому й мовчить. Вона й справді була сиділа, опустивши очі. Я думав – від каяття, а вона дивилася на милицю. От вам жінки – ніколи не знаєш, що вони насправді думають. Ет, дарма все-таки Сапула конфіскувала цей журнал – хай би собі дитина писала. Я б тоді мав можливість одразу довідатися про те, як люди насправді сприймають мої прочухани. От і про яблуко, яке вона не взяла через те, що ми недостатньо знайомі – я гадав, що так буває тільки у куртуазних романах доби високого середньовіччя. Все-таки сучасна молодь виховується на зовсім інших ідеалах, якщо це взагалі можна назвати ідеалами.

Я погортав сторінки, шукаючи примітні записи. Ага, цікаво. «Катерина Петрівна сьогодні говорила зі мною, як людина. Мабуть, у неї щось сталося. Подруга привезла з Єгипту золотий комплект з діамантами, пішла до ювеліра і він сказав, що це підробка. Катерина Петрівна тепер сумнівається, чи не піти самій до цього ювеліра. А я сказала, що ні за що не пішла б. Нащо воно мені? Якщо я знаю, що кільце золоте, значить, воно золоте. Що тут перевіряти?»

І справді, була така розмова. Катька тоді психанула тому, що ніякої подруги не було – це її саму нагріли у Єгипті на півтори штуки баксів. Потім вона, до речі, пристосувалася – поїхала на ту саму фабрику та поміняла це своє фуфло на інше, нового фасону. Казала, якщо вже так сталося, принаймні буду завжди у новому. Тепер кожного разу, як їде, вертається у нових брязкальцях. Рабиня власної помилки.

А може, й правильно пише Хмаринка – якщо знаєш, що кільце золоте, значить, воно й справді золоте, а ювеліри зі своїми експертизами хай ідуть під три чорти. Хто з нас може з першого погляду відрізнити, чи справжні на жінці діаманти, чи ні? Та й з другого навряд хто відрізнить.

Щось подібне було у Еразма Роттердамського – і з його часів, здається, нічого не змінилося. Та й хіба могло змінитися? Треба зізнатися, що правда – штука все-таки суб’єктивна і була такою у всі часи. Може, тому жінки й живуть довше, що не хочуть знати правди? Для них світ – це виключно їхній власний погляд. Закриєш очі – і світу нема.

Пам’ятаю одного колекціонера, який намагався втулити мені статуетку Родена. Він наполегливо показував каталог, а потім побожно гладив руками мармурову скульптуру, одну з сотень, що лишив нам працьовитий француз. «Дивися, це справжній Роден! Але у нього є одна особливість, бачиш? – він перевертав фігурку догори ногами і демонстрував штамп з квадратним орлом та свастикою на підставці. – Це – особиста печатка Герінга. Річ з його колекції. Тож ніякої експертизи бути не може, її одразу конфіскують. Але Роден – справжній. Цей каталог – довоєнний, бачиш він тут є?»

Я не розуміюся на скульптурі і для мене усі статуетки Родена на один штиб. Але печатка зі свастикою напружила. Не знаю, може, Роден і справжній, але Герінг – фуфло на сто відсотків. Мабуть, саме тому я й не колекціоную предмети мистецтва. Не люблю бути об’єктом для намахувань. Придивіться – картина Знаменитого Художника «Обування лоха» висить у зібранні будь-якого нового українця – покровителя мистецтв. Частенько навіть не в одному примірнику. Щоправда, треба сказати, що навіть у великих музейних експозиціях без таких експонатів не обходиться. Двоє євреїв з мого рідного Очакова сто років тому продали фальшиву скифську тіару до Лувра – і якби ювелір, той що робив її, не пішов на явку з повинною, ми б і досі захоплювалися майстерністю стародавніх українців.

Втім, так само, як жінки не хочуть знати, чи справжні діаманти вони носять, колекціонери готові додатково платити за те, щоб ніколи не довідатися правди. І тут їм на допомогу приходить печатка Герінга, чорні археологи і музейні злодії. Мені взагалі здається, що крадіжки відомих картин з музеїв потрібні тільки і виключно для підтримання високого реноме підпільних мистецьких ринків. Бо коли лох чує, що десь вкрали унікальне полотно Матіса чи Пікассо, він охочіше вірить в існування Родена з печаткою Герінга.

Пам’ятаю, одного разу, коли Володар Колес віз мене додому, він запитав: «Сергію Миколайовичу, от ви, освічена людина, багато бачили». «Ну, багато – не багато, а дещо бачив», – скромно відповів я. «От скажіть, я хочу сина в неділю повести в музей. Як йому пояснити, яка картина добра, а яка погана?». – «Поганих картин у музеях не виставляють», – спробував викрутитися я. «Ні, Сергію Миколайовичу, в музеях збирають старі картини. Але старі – це одне, а добрі – це інше».

Я завжди дивувався, як Володя вміє інколи впіймати суть. Сам начебто простий хлопець, колишній військовий, тепер водій... Може, він тому й не збивається на манівці, що не обтяжений зайвими знаннями?

Я у свою чергу теж спробував бути простішим: «Ну гаразд, скажи, а ти у Музеї російського мистецтва був?» – «Був». – «Дев’ятий вал» Айвазовського бачив?» – «Бачив». – «Ну й що скажеш?» – «Пиздець», – не замислюючись відповів він. «Оце воно і є, – підсумував я. – Є пиздець, значить добра картина, а нема – просто стара».

З того часу я й сам користуюся цим грубим, але дієвим критерієм. Коли не хочу плутатися у -ізмах, в’язнути у киселі авторитетних думок, підпадати під гіпнотизм імен, задаю собі просте питання: є пиздець чи ні? До речі, допомагає не тільки у живопису – книжки, кіно, ба навіть вірші теж піддаються такому аналізу.

А у секретарчиному щоденнику тим часом настав вже інший день. Рівним Хмаринчиним почерком написано: «Сергій Миколайович зранку розсердився на мене і навіть підвищив голос. Коли він сердиться, він такий сексуальний! Справжній чоловік».

Оце так! Я ще раз перечитав запис – може, саме він першим трапив на очі Сапулі? Тоді розумію, чому вона напосілася на бідолашну дівчину. З іншого боку, якби я знав, яке враження мій рознос справить на секретарку, може й не гиркав би на неї – яка ж тут користь, якщо воно подобається?

Скільки живу – нічого не зрозумію. Жінку, здається, можна по-справжньому зачепити тільки байдужістю. Може, саме тому я інстинктивно здебільшого застосовую саме цей прийом? До речі, коли ж це я на Хмаринку сердився? Щось не пригадаю.

Ну-ну.

А от іще: «Живу, як у казці «Рукавичка». Семеро в кімнаті – мишка, жабка, лисичка ну і так далі. А о шостій ранку приходить ведмідь – Марко, він працює в нічну зміну і хоче спати. Значить, комусь треба підводитися. Сьогодні моя черга, от і не виспалася».

Я зупинився, намагаючись уявити те, що прочитав. Ціни на квартири ростуть – і молодь знімає одну на всіх – це зрозуміло. Але семеро, а точніше, восьмеро? Це вже точно «Рукавичка». Господи, і як вони при цьому ще примудряються кохати, одружуватись – адже цей Марко явно чийсь хлопець, чи то мишки, чи то лисички. Ні, в часи моєї молодості було простіше, навіть у гуртожитку, де ми з дружиною провели два роки. Там була кімната на двох, а тут...

Наступний запис був за кілька днів: «До Сергія Миколайовича прийшов дуже гарний хлопець. Форма личить чоловікам». Гарний хлопець у формі. Хто це був? Здається, пригадую. Слідчий із прокуратури.

Точно. Ми тоді перебували у фазі активного відмазування гуманоїдів, і прокурорські не вилазили з офісу. Не сказав би, що це було приємне товариство. Але у жінок, виявляється, інший погляд на людей та події.

І це, мабуть, справедливо.

Згадки про прокуратуру, до речі, ніколи не бувають на добре. Я не встиг навіть перегорнути сторінку, коли в кишені задзеленчала мобілка.

– Слухаю.

– Сергію Миколайовичу, у нас проблеми, – повідо-мив телефон голосом Славка-гуманоїда, наймолодшого, але далеко не найхудішого з трійки.

– А коли це у вас не було проблем? – іронічно по-цікавився я. – От коли б ти мені потелефонував і сказав, що у вас все гаразд, це було б справжнє диво.

– Сергію Миколайовичу, у нас реальні проблеми.

– Що ти кажеш? Невже? А раніше були нереальні?

Фантастичні?

– Сергію Миколайовичу, Вовчика з Сашком закри-ли.

– Як це, закрили?

– Ну, в міліції. В тюрму.

– За що? – вихопилось у мене якось по-дитячому.

– За вбивство, – прорипів Славко своїм безбарвним голосом.

– За що-о-о-о?

Я випустив з рук журнал із записами секретарки і він ляпнувся на стіл.

– Ви розумієте, у них сусіда підірвали, прибалта, якому ми гроші були винні.

– Хто підірвав?

– Не знаю. Мабуть, чеченці. А вони йому дзвонили і попереджали.

– Чеченці?

– Ні, Вовчик. Дзвонив і казав, щоб більше не су-дився, бо буде гірше.

– Погрожував?

– Що ви! Тільки попереджав. А вони, оказується, поставили телефон на прослушку.

– Хто це, вони? Чеченці?

– Ні, прибалти. І записали розмову. А тепер менти ліплять, що це Вовчик підірвав. Викликали на допит і забрали обох.

Я спробував укласти в голові отриману інформацію. Значить, ці придурки примудрилися погрожувати по телефону якомусь прибалтійцю, а того врешті підірвали. Гарна ситуація. Не знаю, коли б я, не дай Боже, був ментом, мабуть, теж не сумнівався б. Хай їм чорт! Ще не вистачало.

– Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте! Їх треба витягати!

– Розумію, – сказав я і збрехав. Бо насправді не був певен.

Чи це не самі хлопці насправді організували вибух? Хоча навряд чи. Не їхній стиль.

– Сергію Миколайовичу, ви ж розумієте: коли їх не витягти, вони ж не мовчатимуть. Вони почнуть там розповідати...

А оце вже їхній стиль. Шантаж, підставки та погрози. Фірмовий, гуманоїдівський. Де вони взялися на мою голову, га?

– Славо, ти не кіпішуй. Кажи мені правду, вони точно не мають відношення до цього?

– Сергію Миколайовичу, крий Боже! Що ви!

– Вірю. Зачекай. Давно їх забрали?

– Годину тому Сашко дзвонив, казав, що чекає під відділенням міліції на Вовчика, а той все не виходить. А потім і сам пропав.

– Зрозуміло.

Манери наших славних правоохоронців я знав – викликати на допит, як свідка, і тут-таки закрити, як підозрюваного, це як Отченаш. І зазвичай це робиться у п’ятницю, щоб мати два вихідних для роботи із затриманими у райвідділку. Чорт, сьогодні ж саме п’ятниця!

– Славо, сьогодні ж, здається, п’ятниця?

– Так, а що?

– А те, що завтра вихідні, і доба закінчується тіль-ки в понеділок.

– Яка доба?

– Та сама, на яку затримують без ордера. Вихідні не зараховуються!

– Та ви що!

– Я не що – це ви що! Ідіоти! Самі не розумієте, хоч би людей питали. Якого чорта іти до ментів у п’ятницю?!

– Сергію Миколайовичу, як же так? – голос Славка перетворився на мекання.

– А отак! Дебіли! Ви взагалі думаєте, коли щось ро-бите?

Він промекав щось нерозбірливе.

– Славо, ти, сподіваюся, не збираєшся зараз їхати до ментів?

– Ні, Сергію Миколайовичу.

– Так, слухай мене. Зараз же мотай до лікарні та лягай з будь-яким діагнозом. Сиди там, як миша, і не вилазь до понеділка. Зрозумів? Телефон візьми з собою, але ні на чиї дзвінки не відповідай. Крім рідних і близьких. Зрозумів? Нікому ні слова.

– Зрозумів. Але...

– Без «але». Бігом до лікарні, дай їм грошей і ля-гай туди мертвим. А я тим часом займуся хлопцями.

– Добре, я ляжу, а коли...

– Не знаю коли. Твоє діло – не сісти до них третім.

Все, валяй. І раптом що – дзвони мені.

Я дав відбій і не втримався від того, щоб присвиснути. Мало мені було сьогодні – сварка з Сапулою, розподіл майна з дружиною, не вистачало тільки вбивств та арештів.

Тепер нарешті комплект.


Під час мітингу на Європейській площі в Києві, який транслювався на інші майдани в Україні, Ющенко зазначив: «Хотів би сказати окремі „компліменти” до влади: ви нас не отруїте! У вас не вистачить куль та КАМАЗів! Нас вам не зламати! Будуть знаходитись не один і не тисячі, а десятки тисяч нових Вадимів Гетьманів, В’ячеславів Чорноволів, Ґій Ґонґадзе і багатьох-багатьох добрих людей України!» Під час виступу відчувалося, що Ющенко ще не повністю одужав. На обличчі залишилися сліди набряків, і частина обличчя не рухалася. Ющенко пив воду та витирав чоло.

Українська правда Перший заступник голови парламенту Адам Мартинюк вважає підозри виборчого штабу кандидата у президенти Віктора Ющенка про його навмисне отруєння агітаційним ходом. Про це він повідомив на пресконференції у понеділок.

Українська правда

«Ми знаємо, як вороги України готували Ющенка, щоб він став президентом України», – сказав кандидат у президенти Олександр Базилюк.

Українська правда

Виборчі скриньки для голосування на майбутніх президентських виборах в Україні виготовлять ув'язнені Ростовської області.

Газета.Ру


– Георгій Ісакович! Ну як же ці ідіоти додумалися піти на допит у п’ятницю ввечері?

– А я знаю? Отакіє ідіоти, – Жорик сидів за своїм скромним столом, як завжди, у старих спортивках та капцях. Перед стільцем у ногах заховався традиційний ящик з мінералкою.

– Мало того! На допит викликали тільки Вовчика, а Сашко чекав перед воротами в машині. І слідчий взяв Вовин мобільний, набрав та каже: «Ви не погодитеся до нас зайти?». А той взяв і зайшов! Без повістки, без нічого!

– А шо ти хочеш з ідіотів!

– І що ми можемо з цим зробити?

– Сергійку! Я поговорю з людьми, пошукаю, ілі єсть варіанти. Їм уже, певно, на Глибочиці[4] прийом готують. Це ж нам не треба?

– Не треба, Георгію Ісаковичу. Зовсім не треба.

– Будемо щось думати.

– Дякую, – я підвівся і рушив до виходу. – Водички візьми. Жарко, – Жорик нахилився і видобув із ящика під ногами пляшку з мінералкою.

– Дякую.

Я давно вже звик до батьківського піклування, яким оточує своїх гостей Жорик, і твердо знаю правила. Водичку краще взяти – гостинний господар дуже ревно ставиться до ритуалів. А проте якщо, не дай Боже, виникне потреба, цей доброзичливий старий легко дасть команду перегризти горло будь-кому, в тому числі людині, яку щойно пригощав водичкою. Ситуація складалася – гірше не вигадаєш. Якщо і є у ментів якісь заповітні мрії, то одна з них – взяти в оборот по вбивству таких жирних ідіотів, як гуманоїди.

Як вдалося з’ясувати, офіційна версія злочину виглядала таким чином: три дні тому підірвали машину латиського бізнесмена Едуардаса Петренковса. Сам бізнесмен був на той час за кермом і через це слухняно підірвався разом зі своєю дорогою, але зовсім не броньованою машиною.

Едуардас Петренковс у земній своїй іпостасі був банкіром – представником латиського банку в Україні. Його установа довго й плідно співпрацювала з гуманоїдами за стандартними для балтійців схемами обготівки та відмивання грошей. Коли ж у гуманоїдному банку почався конфлікт, Петренковс – за власним бажанням чи без нього, хто ж тепер зрозуміє – став основним інструментом з’ясування стосунків. Не візьмуся сказати, чому сталося саме так. Можливо, він був ближчим до акціонерів, які здали усі кінці фіскальним органам, а може, просто поставив на чорне у рулетці, яка зветься фінансовим бізнесом, – так чи інакше, представники шахтарського краю на всі заставки використовували його для боротьби з опонентами.

І коли в результаті масштабної силової акції податкової міліції, прокуратури та УБОЗу донецькі рейдери замість обіцяних ста мільйонів на рахунку впіймали облизня, на арену битви за банк вийшов Петренковс разом із боргами, які буцімто зробили гуманоїди у мирний час.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2020 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных