Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Тільки якщо пообіцяєш у цей час уявляти мене.




Ми знову пірнаємо в небуття, просто-таки тут, на кухні. Бо розмови з давніх-давен були найкращим афродизіаком.

Виринаємо у цей світ у складній позиції біля кухонного столу. Розлита кава повільно крапає на підлогу, а покусані губи саднять. Господиня, однак не поспішає наводити лад на кухні.

– Так тебе не вистачить на перевірку схеми, – жар-тую я.

– Нічого, – Катька цинічно щулить очі. – Я поспортивному. На силі волі.

І справді, з силою волі у неї все гаразд.

Пам’ятаю, пару років тому, коли одну з наших фірм накрили на обготівці, ця її якість дуже нам придалася. Треба було вирішити питання з великим чином податкової міліції, а він ніяк не хотів іти на контакт. Якийсь був лівий – чи то щойно призначений, чи приїжджий – жодної зачіпки. Вирішили діяти з вулиці, на арапа. Вистежили його на вході до казино. Зайшли туди й побачили, що ситуація складна – чин відпочиває з бабою, гарною, але з біса агресивною куркою. Тобто використання Катьчиної «чарівної цицьки» виключалося. Але тут-таки й проявився характер моєї помічниці. Замовивши випивку та посидівши задля годиться біля бару двадцять хвилин, Катька звеліла мені йти до чоловічого туалету – чекати на клієнта. В чім справа, не пояснила, але розводити суперечку не випадало, і я послухався.

Отже, поки я пішов вперед, до туалету, Сапула підвелася, начебто збираючись іти слідом, та дорогою «випадково» змахнула сумочкою бокал з коктейлем просто податківцеві на штани. Курка одразу почала галасувати, а Катька – вибачатися, схопила зі столу серветки та давай ретельно промокати пляму податківцю на тому самому місці, одночасно тицяючи своєю «чарівною цицькою» просто в обличчя. Хлопець, звісно, забелькотів, що нічого страшного, мовляв, буває з кожним, і пішов до туалету привести себе до ладу, а там його вже зустрів я із черговою порцією вибачень за свою незграбну супутницю. Потім ми пили мирову, потім разом грали у блекджек, обмінялися телефонами, потоваришували, а за тиждень залагодили усі податкові проблеми – не безоплатно, звісно, зате надійно. Тоді вперше я зрозумів, що зовсім не знаю своєї од нокласниці та заступниці.

Але попри всю розкутість Катька завжди зберігала дистанцію з чоловіками, зокрема й мені довелося по впрівати, поки зі статусу шефа-однокласника перей шов у наступний, значно ближчий. Зате тепер ми на солоджувалися повною довірою і взаємним розумінням.

– До речі, – знову робить серйозне лице Катька. – Знаєш, що сьогодні учудила ця, твоя?

– Хто моя?

– Хмаринка.

– Знову щось написала?

– Якби-то. Уявляєш, сидимо у приймальні з дівча-тами з міністерства, розмовляємо про бабські штучки – косметику, дезодоранти, ну й таке. Коли раптом це твоє божественне створіння відкриває свій гарненький ротик і питає: «А ви що, дезодорантом користуєтеся?» Дівчата так здивовано: «А ти що, ні?». «Ні, – каже воно. – Я миюся». Уявляєш? Ми всі просто сіли, як обісрані. Миється воно! Ми, значить, не миємося, а воно – миється!

Я не одразу збагнув, про що йдеться:

– А якщо й справді миється?

– Та хоч голиться! Думати треба, що говориш. Оце тобі у міністерстві пустять якусь папірчину по великому колу, будеш знати, хто миється, а хто – ні.

– Хай тільки спробують.

– І що, ти з кожною пісюлькою підеш до міністра?

Я згадую, як Віталік днями хвалився, що вищий за Президента, і погоджуюся.

– Ну гаразд, бачу, що шукати у схемі слабкі місця ти вже почала. Перша жертва не викликає сумнівів, але мене більше цікавлять наступні.

– Будуть і наступні. Не переживай. Приїдеш – по-бачиш. Але почати дозволь з цієї.

– Господи Боже ти мій! – ніяк не можу звикнути до Катьчиної ненажерливості. – Далася тобі ця секретарка.

– Далася, – хижо відповідає Сапула. – Американця з доларами хто до тебе пропустив, га? А в журналі хто писав різну хріновину? Це тобі що, не слабке місце?

Я вдихаю повітря, шукаючи слів у відповідь, і не знаходжу, що сказати. Сапула цілком має рацію. Звісно, з формального боку дівчину треба міняти. І взяти на її місце точно таку – а хіба ж бувають інші? Ця хоч пише без помилок.

Катька не зводить з мене запитальних очей. І я здаюся. Ну що поробиш – не любить вона моїх секретарок.


Президент Росії Володимир Путін вважає, що Росія й Україна в жодному разі не повинні протиставляти себе Заходу, і повинні рухатися шляхом формування Єдиного економічного простору.

РІА «Новости»

Президент Леонід Кучма обіцяє зробити все можливе, щоб врятувати острів Тузла від розмивання, зумовленого побудовою дамби з російського боку. «Все, що треба було зробити на Тузлі – давно зроблено», – сказав глава держави на прес-конференції, відповідаючи на питання, чи погодився Кучма на пропозицію Путіна розмити Тузлу, щоб провести кордон так, як вигідно Росії.

Українська Правда

 

З Військової доктрини України виключено згадку про підготовку країни до повноправного членства в НАТО і Європейському Союзі. Інтерфакс-Україна

Генеральний прокурор України обіцяє найближчим часом направити до Верховної Ради України подання з тим, щоб парламентарії дали згоду на притягнення лідера опозиційної партії БЮТ Юлії Тимошенко до кримінальної відповідальності.

УНІАН

Президент Росії Володимир Путін запропонував Росії і Україні проводити спільні чемпіонати з футболу і хокею.

РІА «Новости»


Черевань-Боїнг важко відірвав своє вгодоване тіло від злітної смуги. М’яка шкіряна спинка сидіння слухняно піддалася і прийняла мене у свої обійми. Краєм ока побачив, як на сусідньому кріслі скулилася Ірка. Пальці судомно стискають поручні, жили на тонкій шиї здулися, очі заплющені – попри постійні повітряні подорожі, неуникненні при її професії, моя дружина досі боїться літати. Ну а страх, втім, як і будь-який інший дискомфорт, легко захоплює все жіноче єство, перетворюючись на специфічний душевний стан, який чоловіки впізнають за характерним словосполученням «мені погано».

Як і кожен, хто має двадцятирічний досвід сімейного життя, я знав, що до дружини у такі хвилини краще не наближатися, тому про всяк випадок прихилився до стінки салону, таким чином гарантуючи собі спокій на весь час зльоту – аби поспілкуватися зі мною, Ірці так чи інакше довелося б повернутися обличчям до ілюмінатора, а це з її страхом польоту абсолютно виключено.

Спільна подорож не була запланована, однак, почувши, що я збираюся до Москви, дружина раптом вирішила, що її телепередача просто не зможе обійтися без сюжету, знятого в столиці північного сусіда, швидко зібрала групу і всілася в один літак зі мною. Останнім часом вона весь час намагалась упасти мені на хвоста – чи то підозрювала щось, чи то втрапила під вплив кризи середнього віку, коли підсвідомо починаєш перевіряти старі якорі та підшукувати тиху гавань. Пожити з чоловіком в одному номері, поморочити йому голову своїми розмовами – жінки бачать в цьому якийсь невідомий іншим людям кайф.

І от тепер ми разом сиділи в салоні бізнес-класу – відповідно до соціального статусу – ну а телегрупа, тобто редактор, звукач та оператор із дорогою апаратурою, як і годиться простим смертним, тулилися у тісних кріслах хвостового салону. Не скажу, що я такий вже принциповий противник бізнес-класу – літаючи сам, я частенько піддаюся звабі широких сидінь, пледів та улесливих інтонацій стюардес. Але коли летиш компанією, значно затишніше почуваєшся, якщо ділиш «труднощі подорожі» нарівно з колегами. Чи може це я зіпсований піонерським дитинством?

– Скажитє, а можна ето закрить?

– Конєшно. Разрєшитє, я вам помогу?

Я розплющив ліве око і просто перед обличчям побачив звабливе декольте стюардеси. Дівчина тягнулася до ілюмінатора, і я кілька секунд насолоджувався виглядом западинки між пухкеньких грудей, що відкривалася в розрізі форменої блузки. Медсестрички та стюардеси вміють по-особливому нахилятися до клієнтів.

– Спасібо.

– Дякую, – сказав я автоматично чи то переклада-ючи за дружиною, чи то й справді дякуючи за невеличкий еротичний сеанс.

Дивна манера: щойно ми сіли до літака, Ірка тут- таки перейшла на російську, хоча з цим цілком можна було почекати до приземлення. Цікаво, у своїх єв ропейських телевояжах вона так само швидко переходить на англійську?

Колись і я, як усі кияни, мотилявся між мовами, намагаючись підлаштуватися під співрозмовників. Аж поки один з них, який звично говорив зі мною російською, тільки-но потелефонувала дружина, перейшов з нею на українську. «То ви україномовний?» – здивувався я. «Так» – «А чому ж ми тоді російською?» – «Не знаю, якось так почали». Ситуація анекдотична – двоє українців розмовляють між собою російською тільки через те, що хтось у компанії першим сказав російське слово. З того часу я припинив постійні філологічні кульбіти. Врешті-решт це моя країна і я маю право розмовляти у ній рідною мовою, яка до того ще й якимось дивом є державною.

Проте мова-мовою, а літак тим часом набрав висоту, ілюмінатор зачинили і мені не залишалося нічо го іншого, ніж присунутися до своєї благовірної із запитанням:

– Як ти себе почуваєш?

Дружина капризно зіщулилася:

– Жахливо! Цьому пілоту тільки дрова возити.

Скарги – це наш коронний номер.

– Дєвушка! У вас єсть аспірін?

Стюардеса слухняно кивнула і за хвилину з’явилась із склянкою води та упаковкою з двох великих таблеток.

– Дякую.

Демонструючи чудеса турботи, я прийняв з рук дів чини склянку і заходився розривати неслухняну фольгу блістера. Може, це й справді допоможе?

Дружина сьорбнула шипучий напій і закопилила нижню губу. Як міг лагідно, я погладив її по колінці.

– Ну що ти, як маленька!

– Ти ніколи не думаєш про мене. Тільки про свою кляту роботу.

– Ну, зараз же думаю?

– То це тільки зараз. А раніше?

– І раніше. Просто ти не пам’ятаєш.

– Було б що пам’ятати, – вже майже миролюбно зіт-хнула моя дружина. Аспірин і справді діяв. – Коли ми з тобою востаннє разом кудись виїздили?

– Тобі що, подорожей не вистачає?

– Так я хочу з тобо-ою. З тобою і Богданчиком. Пам’ятаєш, як ми колись у Карпати їздили втрьох?

Нічого собі, Карпати! Богдану тоді було три роки, а зараз вже в інституті вчиться.

– Спомнила баба, як дівкою була!

– А що мені іще згадувати, коли ти зі мною нікуди не їздиш?

Думка про те, щоб поїхати кудись зі мною, останнім часом перетворилася для дружини на ідею-фікс, тому я вирішив вдати, що не зрозумів, про що йдеться:

– Так Богдан з нами зараз і не захоче їхати. Дорос-лий хлопець. У нього своя компанія. Знаєш, як вони батьків поміж собою називають? Батькомати.

– Батько-мати? – підняла вона брови, обережно, щоб не з’явилися зморшки на чолі.

В молодості моя дружина була дуже гарненькою. У студентському театрі вона грала романтичних кра сунь, в яких безнадійно закохувалися герої. Тонкі риси обличчя, ясні блакитні очі й розкішне волосся солом’яного кольору – не знаю, чи тоді вже фарбувалася, чи ще ні. Ловлю себе на думці, що взага лі не можу пригадати справжнього кольору Ірчиного волосся – я засинав то із платиновою білявкою, то зі стильною брюнеткою або рудою спокусницею, а з того часу, коли у жінок стало модно видаляти з тіла геть усю рослинність, не мав можливості навіть піддивитися правду. Приблизно те саме відбулось і з обличчям. Недавня пластична операція розгладила зморшки, однак додала якихось нових, незнайомих рис, до яких довелося звикати кілька місяців. Я навіть пожартував, що коли хірурги змінять її до непізнаваності, буду змушений зраджувати їй колишній з нею ж теперішньою. Не можу, щоправда, сказати, що цей жарт мав великий успіх – слово «зраджувати» жінки не сприймають у будь-якій комбінації.

Ні, задля справедливості треба відзначити, що завдяки зусиллям стилістів, косметологів, масажистів, перукарів, тренерів, лікарів та манікюрниць дружина моя виглядала, як справжня телезірка, якою зрештою й була – от тільки на міміці заощаджувала.

– Батько-мати, а разом батькомати. Правда, сміш-но?

– Дуже, – Ірка картинно повела головою. – Він теж так називає?

– Ну що ти! – заперечив я без особливої певності. – Богданчик у нас зразковий син.

– Хіба? А мені інколи здається, що я його зовсім не розумію.

– Та вони зараз усі такі. Покоління пепсі.

– Це швидше ми – покоління пепсі. А вони – поко-ління віндовз, чи що воно там. Ми такими не були!

Я посміхнувся:

– Ну, не знаю. Коли ти на п’ятому місяці вагітності заміж ішла... Я думав, мене твій батько приб’є.

– Так це ж зовсім інше! Якби Богданчик з дівчата-ми гуляв, я б не заперечувала. А він же цілий день біля комп’ютера.

Що є – то є. Мабуть, за часом втикання у монітор наш син міг би претендувати на світовий рекорд – навіть на ходу він примудрявся тицяти в клавіші одної з цих модних портативних іграшок, які особисто я щиро ненавидів, але попри це регулярно дарував на Миколу та День народження.

– Вони зараз і знайомляться в комп’ютері. Може, він там не просто так сидить, а парубкує? Віртуально. – А онуків мені теж народить віртуальних? По інтернету?

– Хочеш бути бабусею?

– Бабусею не хочу. А от онуків – хочу. Дівчинку.

Буду їй банти зав’язувати.

Я знизав плечима:

– Нащо тобі онуки? Ти ж молода жінка, ще й теле-зірка.

Вона махнула рукою:

– Тобі не зрозуміти. Ніщо так не прикрашає жін-ку, як онуки. Діти роблять старшою, а онуки – молодшою.

Ти диви, просто-таки філософія!

– І потім, хіба погано, коли в хаті з’явиться малень-кий?

Тема «маленький у хаті» мені не подобалася. Вона завжди призводила до скандалів – в молодості через те, що друга дитина зламає початок телевізійної кар’єри, а зараз через те, що чоловік – егоїст і не хоче дозволити їй народити. Тому про всяк випадок я одразу повернув у старе річище.

– Ти гадаєш, у нього зовсім дівчини нема?

– Та начебто з’явилася якась – тонка, стрижена, в чому тільки душа тримається?

– Ну от, бачиш.

– Та бачу. І бачу, що це – не варіант. І потім, хіба це любов – суцільні СМСки?

– Така у них тепер любов. У нас були записки, у них СМСки, а у наступних щось інше, наприклад, 3D-ролики. «Батьки і діти» читала? Шкільна програма з літератури.

– Та ладно! Бачив би ти, що вони одне одному пи-шуть! Коми з крапками та дужки. А пам’ятаєш, ти мені вірші складав?

– Угу, – погодився я, скромно замовчавши той факт, що справжнім автором натхненних рядків був колега по студентському театру, який володів талантом за пляшку римувати будь-яке жіноче ім’я.

– От бачиш! А у них – самі смайлики! Вони тепер навіть у коханні один одному не зізнаються! Я питала, чи він любить її, а він: «Ну мама...»

– Так це він тобі не зізнається! Може, їй...

– Чому ти весь час його захищаєш? Ти захищаєш, а він цим користується!

Я примирливо обійняв дружину за плечі. Літак – не найкраще місце для з’ясування стосунків.

– Ірусь, я тебе прошу...

Рука на плечі подіяла заспокійливо, тому вибуху не сталося. А я спробував перевести розмову на інше:

– Знаєш, як наш голова правління виховує доньку? Він їй сказав: «Люба, твій тато добре працює, тому тобі у своєму житті працювати не доведеться. Ти бу деш жити для задоволення. А для того, щоб отриму вати справжнє задоволення, треба бути високоосвіченою людиною. Тільки так ти зможеш навчитися ціну вати музику, мистецтво, подорожі. І тільки засвоївши все це, ти зрозумієш як бути по-справжньому щасли вою». Тепер він її ганяє по європах з універси тету до університету. Щоб навчилась отримувати за доволення від життя.

Ірка скептично скривила губу:

– Ага. Навчиться, не сумнівайся. І привезе йому в подолі – буде знати.

– Може, й привезе. У дівчат це запросто.

– А може, Богданчика теж кудись відправити? – схопилася раптом дружина. – Хоча ні, він без мами не зможе. Навіть дірку зашити чи випрати.

Я знизав плечима, не наважившись нагадати, що насправді ці функції давно вже лежать не на мамі, а на хатній робітниці:

– Може, колись зроблять таку комп’ютерну гру, в якій перуть і зашивають?

– Хіба що, – зітхнула Ірка. – А друзі у нього які! Не-чесані, у вухах дірки, штани спущені до колін.

– Це така молодіжна субкультура. Ми теж свого часу...

– Ми порожні пляшки з-під пива за дверима не складали. Тим більше в гостях.

– Складали, – посміхнувся я заспокійливо. – Оци-ми руками під ванну складав у Сергія, щоб батьки не бачили. Тільки пляшки були не з-під пива, а з-під портвейну.

– Так то ж з-під портвейну! – вона нарешті розсмія-лася у відповідь.

– А пам’ятаєш біломіцин? Ти його, здається, дуже і дуже вживала. Навіть вагітною. Після прем’єри, пам’ятаєш?

– Ой, я тебе прошу! Скільки я тоді випила!

– Випила-випила! І в результаті на сина скаржиш-ся.

– Та ну тебе, – вона жартома вдарила мене у груди.

Теперішня молодь зосереджена на пиві, а в наші часи з цим чудовим напоєм якось не складалося – по- перше, якість була так собі, по-друге, черги, що вишиковувались у магазинах, відганяли вічно зайнятого студента. Мабуть, через це молодь тоді виступа ла здебільшого по кріплених винах. Молдавські портвейни, кагори, «Перлина степу», на крайній випадок плодово-ягідний шмурдяк типу «Золота осінь» липкий на доторк і з неповторним післясмаком гнилих фруктів. Але королями столу були, безперечно «Три сімки», любовно іменовані «Трьома сокирами», той самий знаменитий біломіцин – «Біле міцне», та його вірний побратим «Рожеве міцне», що слугував старшокласникам за шпаргалку з фізики. Закон Архімеда: Еф дорівнює РоЖеВе, це пам’ятав будь-який двієч ник. Кримські вина вийшли на авансцену значно пізн іше, коли у нас з’явилися гроші, а у крамницях – за повнені полиці.

«Наш літак знижується. Прохання застібнути прив’язні ремені і привести спинки крісел у вертикальне положення», – пролунало з динаміків. На Ірчиному обличчі з’явилася капризна гримаса.

– Знову.

– Ну, якщо вже злетіли, то треба ж нам сісти. Чи ти хотіла б літати вічно?

Дружина роздратовано смикнула рукою.

– Знову твої ідіотські жарти. Ти ж бачиш, що мені погано, і все одно дражниш! Навіщо?!

Щиро кажучи, я теж не надто люблю літаки, тому у відповідь просто мовчки заплющив очі. Наступні півгодини пройшли під акомпанемент буркотіння та зітхань з сусіднього крісла, рипіння закрилків, незрозумілої тарабарщини пілотів у трансляції, але врешті-решт завершилися голосним завиванням двигунів у реверсному режимі.

Приїхали.

«Вас вітає місто Москва».

Суворі прикордонники, прискіпливі митники без тіні посмішки – Москву впізнаєш вже з аеропорту. Зате на виході мене зустрічав сам Вова Франкенш тейн. Особисто. І це одразу змінило образ дружньої держави. Недарма кажуть, що для людини існують тільки ті міста, де на неї чекають. Москва існувала для мене передусім через Вову Франкенштейна. Франкенштейн – це прізвисько, що прилипло до нього іще в армії через портретну схожість з персонажем Мері Шеллі. Ні, він був реально схожим – до вгий, незграбний, руки-граблі стирчать з вічно коротких рукавів, обличчя немовби з граніту рубане, се ред нечесаного волосся рожевіє асиметрична залисина. А проте, як і у літературного тезки, під страхітливою зовнішністю ховалося добре серце та неймовірно розумний мозок. Вовка вчився на мехматі МГУ, коли Радянський Союз розпочав Афганську війну і до армії почали гребти усіх – хворих, здорових, дурних, розумних, петеушників та студентів. Тоді ж загребли й мене, одразу після закінчення першого курсу. Спо чатку збирали команду в Афган, але щось там не вийшло і нас відправили служити в Підмосков’я. Це на зивається – пощастило. От там, в учебці підмосковного Нарофомінська, я й подружився з Франкенш тейном.

– Здоровєнькі булі, – з неповторним шармом кіно-шного монстра привітався Вовка, обійняв мене своїми велетенськими кінцівками, а потім ґречно розкланявся з Іркою.

– Здрастє-пажалста, – відповів я в тон.

За два роки строкової служби в Москві я засвоїв місцевий діалект так, що легко міг удавати з себе правдивого москвича – хоч тобі з нових районів, а хоч і з історичного центру – на вибір. А от у дружині моїй з першого слова можна було почути хохлушку – все таки дніпропетровська російська, ба навіть київське «рускоязичіє» виглядає дуже провінційно. Вова ж від мене навчився трохи розуміти українську, що нетипово для москвичів. Він взагалі був нетиповим – починаючи із зовнішності і закінчуючи правильною літературною мовою, що її рідко коли зустрінеш у Росії. Франкенштейн ставив наголоси там, де треба, і правильно відмінював числівники. Адже саме числівники були його покликанням – Вова був математиком від Бога, через що поміж нашої сірої солдатчини вербувальники помітили його та запропонували продо вжити навчання в академії Головного розвідувально го управління – ГРУ.

– З часу нашої останньої зустрічі твоя дружина по-молодшала років на п’ять, – після привітання ламаною українською Вова перейшов на свою рідну, граматично правильну мову.

Ми теж не стали напружувати його іноземною.

– Дякую, – Ірка для виду опустила очі.

– Я за нею добре доглядаю.

– Ой, не примазуйся! Доглядає він!

Після розвалу Союзу демонічне ГРУ втратило свою таємну могутність, а разом із нею – найкращі кадри. Але, на відміну від інших офіцерів, непридатних для ринкових відносин, розвідників стали охоче брати у великі корпорації на керівні посади. Чи то репутація контори грала роль, чи й справді люди були тямущі. Взяли й Вову. Тепер він працював віце-президентом одного з великих торгово-фінансових холдингів, того самого, що мав плани на післявиборчу Україну і до якого я завітав у гості.

– Я зарезервував для вас номер у гольф-клубі, тіль-ки... – Франкенштейн запитально подивився на обвішаних апаратурою операторів і субтильну редакторку, що тулилися за Ірчиною спиною.

Дружина кинула оком через плече:

– Ці? Вони в готелі поселяться.

– Вас зустрічають? – потурбувався я.

– Так, – Ірка показала пальцем в кінець зали. – Там має бути водій з табличкою.

– Сьогодні зйомки?

– Сьогодні, завтра. Як управимося.

– Як звільнишся, зразу приїзди, – я обернувся до Вови. – Куди їхати?

– Нахабіно. Гольф-клуб в Нахабіно.

– Тоді па-па, – моя телезірка зобразила повітряний поцілунок, потрусивши солом’яно-рудими локонами, і рикнула на супутників. – Ходім. Не завмирайте!

Ми з Вовкою попрямували до парковки, де чекав велетенський чорний джип. Я обійшов його навкруги і оцінив:

– Оце вже твій розмір!

– Не зовсім. Все одно сидіння доводиться відсувати до самого кінця.

Маючи більш як два метри зросту, Вова не вміщався за кермом жодної радянської автомашини. Я сам бачив, як сидячи на задньому сидінні, він запросто дотягувався руками до керма. Джип у цьому смислі мав перевагу – висока стеля та просторий салон давали Франкенштейну можливість не тільки влазити, не складаючись навпіл, але й відкинувши спинку крісла, цілком зручно напівлежати за кермом.

– Тепер ти вже не натреш об стелю лисину, – під-моргнув я.

– Пізно. Там вже від волосся хіба одна назва. Тіль-ки цього, слава Богу, ніхто не бачить, бо надто високо.

Двигун загарчав усіма своїми кінськими силами – і щільні московські пробки гостинно прийняли нас у свої міцні обійми.

Я роздивлявся навкруги. Треба відзначити, що з часів мого останнього візиту тутешній парк дорогих автомобілів суттєво розширився. Представницькі Мерседеси, БМВ, Лексуси і Порші не виглядали тепер на дорогах чарівними принцами. В очі кидалися скоріше недобиті «копійки» та безсмертні «шістки».

Але щільність руху стала просто неймовірною.

– Як ви тут їздите?

– Складно. Додому намагаюсь вертатися вже вно-чі.

– А на метро їздити в падло?Франкенштейн посміхнувся:

– Так там свої пробки.

– Ну-ну. Так поки все одно стоїмо, ти трошки введи мене в курс справи. Бо я знаю тільки те, що ви зустрічалися з Пашею.

– Точно. Зустрічалися, – кивнув Вовка. – Ми сіда-ли в Києві на пару годин, коли поверталися з Греції чартером. Паша сказав, що після виборів отримає кілька цікавих майданчиків. І вони з босом домовилися, що розроблятимемо їх спільними зусиллями.

– А конкретніше?

– Конкретнішого не було. Ми розповідали про наші можливості, Паша кивав і говорив, що з «папою» все узгоджено. Курили сигари і пили коньяк у VIP-залі.

– Зрозуміло.

Ми втерлися в хвіст чергової пробки і черепашим темпом стали просуватися до її епіцентру.

– Тобто ми зараз...

– До офісу. Там зустрічаємося з віциками, а потім прокатимося до гольф-клубу на побачення з главарем.

Московські пробки суттєво відрізняються від київсь ких. Якщо у нас для того, щоб перелаштуватись у щільному потоці, треба ввімкнути поворотник і почекати, поки тебе ґречно пропустять, то тут водії просто витискають один одного зі смуги, всовуючи носа у найменшу шпарину і сподіваючись, що у сусіда слабші нерви. Той, хто програє сутичку, знаходить втіху в лютому бібіканні та лайці з вікна. Адреналін – вірний супутник московських автомобілістів – і в результаті, діставшись місця призначення, вони вибираються з-за керма червоні, захекані, неначе весь шлях подолали верхи на коні під обстрілом ворожих мушкетів.

Приблизно у такому ж стані добралися до місця й ми. Вовка з розгону здолав високий бордюр тротуа ру і припаркувався біля скляної офісної споруди – типового для тутешньої забудови компромісу між максимальною корисною площею та убогістю архітектурної уяви.

– Ходім.

У вестибулі секьюріті в костюмах виструнчилися й послужливо відкрили турнікет.

– Це все ваше? – здивувався я.

– Так, – недбало кивнув Вова. – Тіснувато, вже по-думуємо про будівництво нового.

– Підросли, – я пам’ятав часи, коли вся їхня конто-ра поміщалася на одному адміністративному поверсі колишнього заводського корпусу. – А чому ж тоді ти без понтів? Де твоя охорона?

Ми зайшли до прозорого ліфта, Вова приклав до пульта магнітну картку.

– Охорона ще нікого не врятувала. Жити треба так, щоб не витрачатися на охорону.

– Згоден. Тільки хіба у вас це можливо?

– От і перевіримо, – Вова коротко хихотнув. – У ГРУ нас стільки охороняли, що за десять років я почав відчувати себе справжнім зеком. Ні, брешу. Не просто зеком, а VIP-зеком. VIP-зеком суворого режиму.

Ліфт зупинився серед просторого холу дванадцятого поверху. Знову секьюріті запопадливо розчинили вхідні двері.

– Тут у нас сидять віце-президенти зі своїми секре-таріатами. І ваш покірливий слуга теж.

Кабінет Франкенштейна не справляв вражен ня суперрозкішного. Одна секретарка у приймальні, прості, але функціональні меблі – у всьому видно математичний склад розуму господаря. Випивши кави з дороги, ми взялися до справ.

– З ким ти волів би зустрітися?

Я знизав плечима:

– А у вас великий вибір?

– Аж надто, – гмикнув Вова. – Гаразд, давай помір-куємо. Політтехнологи, піарщики корисними будуть?

– Це які рекламою займаються? Сумніваюся. На-ступний Президент в Україні уже призначений. Наша політтехнологія – це правильний підрахунок голосів. Так учив іще товариш Сталін.

– Підрахунок голосів, – задумливо повторив Вова. – Тоді нам може придатися віце-президент з АйТі. Як ти гадаєш?

– Не настільки буквально. Я думаю, з підрахунком вони й без нас не облажаються. А от зробити для міністерства нову інформаційну систему... Це можна. Та і в банку модернізація не завадить. Згоден. Давай АйТі.

– Що там іще? Будівництво. Мережу відділень роз-будовувати будете? Офіс в центрі Києва. Можемо точно такий вам побудувати, – Франкенштейн гордовито повів рукою навколо.

Я скептично прослідкував за його жестом.

– Знаєш, давай у Києві такий будувати не будемо.

Ми ж не варвари. Хоча про будівництво – це розмова.

– Значить наступний – Ріал Естейт.

– Ріал Естейт, – почухав я потилицю.

В Росії ніколи не бракувало англоманів. Але теперішня ситуація з англійською термінологією вже становила загрозу національній безпеці, слово честі. Вони скоро один одного перестануть розуміти.

– Ну гаразд, – сказав я. – А інвестиціями у вас хто займається?

Вова здивовано звів брови.

– Інвестиціями? А навіщо вам інвестиції?

– Що значить, навіщо? А технологічна модерніза-ція підприємств? А оновлення основних фондів?

– Так які питання! – посміхнувся він. – Все зроби-мо. Ваші замовлення – наша робота.

– А гроші?

Франкенштейн посерйознішав:

– Гроші? Знаєш, про це краще розмовляти із глава-рем. Ввечері в гольф-клубі зустрінемося, то й поговоримо. Годиться?

– Годиться.

Решта дня минула у розмовах із різнокаліберними, але однаково ситими та наглючими, типово московськими топ-менеджерами. Вони були водночас професійно-цинічними і зверхньо-дружніми. У нас в Києві як заведено? – познайомишся, обнюхаєшся, знайдеш спільних знайомих, туди-сюди – а ці одразу брали за горло. Перший – вишукано недбалий в одязі гаркавий молодик, який хазяйнував у кабінеті з табличкою «Віце-президент з АйТі» – примусив мене замислитися.

– Ми купуємо чи пґодаємо? – вишкірився він у від-повідь на моє рукостискання.

Я озирнувся на Вову і, не чекаючи на запрошення, відсунув стільця та всівся на нього.

– Ми – партнери, – уточнив Франкенштейн.

Молодик кліпнув очима:

– Зачекайте. Мені сказали, що ви – з Укґаїни.

– Правильно сказали.

– Ну.

– А що, з України не буває партнерів?

– Та ні, – він розгублено знизав плечима. – Бува-ють.

– Ну? – спародіював я його інтонацію.

Вова тактовно прокашлявся:

– Давиде, ти розкажи для початку про свої проек-ти. Про Держкомстат, наприклад.

Проекти й справді були цікавими. Я не дуже розуміюся на комп’ютерах, але гаркавий знав свою справу так, що міг пояснити навіть неуку. Не можна, звичайно, сказати, що Російський Держкомстат заощадив на цій справі багато грошей, але масштаб вражав. Подя кувавши за цю дійсно професійну і яскраву презентацію, ми перейшли до наступного «віцика» – з питань Ріал Естейт, тобто нерухомості. Його кабінет нагадував антикварний салон, чи то загашники аукціону Сотбіс.

– Москва зараз переживає будівельний бум, – зая-вив господар, здоровило із залишковою кучерявістю, хіба трошки менший за Франкенштейна.

– А ви впевнені, що вона його переживе?

– Хороший жарт, – без тіні посмішки сказав Ріал Естейт. Він дивився на мене спокійно, навіть трохи сумно. – Смішний. Люблю хороші, смішні жарти.

Я побачив фотографії та креслення великих житлових комплексів, торговельних центрів, офісних мегаспоруд. Все це нагадувало віртуальну екскурсію по Дубаї – типовий випадок творчості нафтогазових скоробагатьків.

Потім був приземкуватий лойєр, інакше кажучи, юрист.

– Ми можемо взяти вас на юридичне обслуговуван-ня на території України. Тимчасово це буде забезпечено через наших партнерів, а згодом ми зареєструємо для вас спеціалізовану компанію.

Що ж, це приємно. Їхати до Москви, щоб вони пообіцяли найняти для тебе київських юристів. Варто було ноги бити…

Рітейл. Це модне слово насправді означало торговельний бізнес. Тому приймальня та кабінет були завішані фотографіями вдалих проектів і рекламними макетами торговельних марок. Рітейловий підрозділ умів створювати та розвивати дистрибутивні мережі як універсальні, так і спеціалізовані – від гуртової торгівлі нафтопродуктами до мережі аптек.

– Ну, з аптеками в Україні повний порядок.

– В Україні? – уточнив віцик. – Ви говорите «в

Україні?»

– А як треба говорити? – дещо агресивно уточнив я.– Та ні, нічого. Я так спитав.

– З точки зору граматики «в Україні» – це правиль-но, – прийшов на допомогу Франкенштейн.

– Хай буде так. Але навіть якщо «в Україні» по вний порядок з аптеками, це не заважає робити біз нес. При правильній організації конкуренція не шкодить, а стимулює.

Логічно.

– Вова! – змолився я, коли ми нарешті опинилися в коридорі. – Навіщо усі ці розмови?

– Щоб ти уявив наші можливості. До речі, наш гла-вар прислав за тобою власну машину. Це – велика честь. Отже поїдемо з охороною, як великі мужики.

Від ходіння скляними коридорами та розмов із дивними людьми у дорогих костюмах у мене звело спину, а пальці стиснулися в кулаки – приблизно як у Ірки під час злету. Я на собі відчував агресію тутешнього бізнес-середовища. Вона витала у повітрі і відкладалася в душі після кожної чергової зустрічі, викликаючи підсвідоме бажання вишкірити ікла. Тому полегшення, що його обіцяла поїздка в гольф-клуб, стало справжньою звабою, так що я навіть відмовився від обіду і, взявши речі, буквально потягнув Вовку до ліфтів. Їжа без настрою – не їжа.

Бетонні джунглі оточували нас з усіх боків – старі й новіші будинки, населені дивними мешканцями, на кшталт тих, з ким довелося познайомитись протягом дня. Чи то, може, в інших офісах сидять нормальні люди, а цих привезли невідомо звідки спеціально для мене?

Але так чи інак, ми залишали цей дурдом і відправлялися на природу – саме те, що потрібно моїй спухлій від вражень голові.

Кавалькада господаря холдингу складалася з трьох машин – перший джип нахабно розштовхував пробки, в другому – пикатому мерседесі на задньому сидінні їхали ми, а третя машина – теж джип – мотилялася у кількох сантиметрах від нашого заднього бампера, ризикуючи розбити його на першому ж світлофорі.

– А задня навіщо? – спитав я охоронця, який сидів поруч із водієм на пасажирському сидінні.

– Це прикриття. Якщо нас хтось підріже – він тара-нить. Або доганяє, якщо той почне тікати.

– У вас тут що, війна?

– Буває. Минулої зими я в задній машині працю-вав, а шефа підрізала дев’ятка. Ми її бампером вдарили, так той почав тікати. А у нас морда розбита, крилом по колесу шкребе – не поганяєшся. Ну я й відкрив вогонь. А що було робити?

– І як, зупинили?

– Та ні. Не пощастило трохи. Куля зрикошетувала об каналізаційний люк і попала в мужика на тротуарі. Відстрілила йому яйця.

– Серйозно?

– Серйозно. Такий кіпіш піднявся. Службове роз-слідування. Добре, що у мене тоді пістолет був законний, то тільки забрали корочку на нього.

– А зараз пістолет без корочки?

Охоронець тільки мовчки звів брови.

– Це тобі не Київ, – зауважив Франкенштейн.

Хлопці хихотнули.

– А що ви маєте проти Києва? – не зрозумів я.

– Та нічого, все нормально, – поспішив заспокоїти Вовка. Охоронці про всяк випадок принишкли.

– До речі, – я показав у вікно, де на площі височів пам’ятник засновнику міста. – Ви знаєте, де похований Юрій Довгорукий?

– У Києві, – відповів ерудований Франкенштейн.

Наші супутники перезирнулися. Мабуть, не вірили.

– Отож.

– До речі, ти знаєш, планування старої Москви до болю нагадує Київ. І річка, і пагорби. У нас навіть свій Поділ був, – Вовчик, як це не дивно, був справ жнім патріотом свого міста і глибоко цікавився історією. – У мене взагалі складається враження, що Дов горукий намагався збудувати тут такий собі малень кий Київ.

– А чому це маленький? – раптом образився водій.

– Вас тоді ще не було, – відповів я українською.

А Вовчик спокійно пояснив:

– Тому що Київ уже стояв майже тисячу років. Та йрічка тут меншенька. Так що вийшла зменшена копія.

– А син його потім спалив оригінал.

– Було й таке, – погодився Франкенштейн.

На п’ятнадцятому кілометрі Волоколамського шосе кавалькаду несподівано зупинили на посту ДАІ. Я визирнув у вікно. До машини наближався міліціонер, озброєний автоматом. Охоронець, який сидів на пасажирському сидінні, теж слідкував за ним, і щойно той перейшов на сторону водія, тихенько привідкрив свої дверцята, витягнув з-за пазухи пістолет і обережно поклав його на асфальт поруч із машиною. Після цього із незалежним виглядом склав руки на колінах. Ніхто в салоні навіть вухом не повів – певно, звикли до подібних трюків.

– Ваші документи!

Водій через вікно подав корочку в картонній обкладинці. За форматом мені здалося навіть, що це не права, а якесь посвідчення.

– Документи на машину!

Вова, що через свій зріст міг вміститися на задньому сидінні тільки навскоси, опустив затемнене скло:

– Та не бандити ми, сержант. Не бандити.

Мордатий мент глянув з-під лоба.

– Я бачу. Труженики.

Охорона загиготіла.

– Чого зупинили?

– Це ми не вас. Першу машину. Перевірка доку-ментів.

– А нас тоді чому перевіряєте?

– Так ви ж самі зупинилися, – зіщулився мент. – Ну, все гаразд. Їжджайте, – він козирнув і повернув документи.

Передні пасажирські дверцята знову тихо привідкрилися і пістолет з асфальту акуратно перекочував назад до машини. Цікаво, а що б цей охоронець робив зі своєю незаконною зброєю, якби один із ГАІшників залишився з іншого боку?

Кортеж виїхав на трасу і понісся, порушуючи усі можливі правила.

– Ну добре, охорона тобі не потрібна. Але чому не візьмеш водія? – поцікавився я у Франкенштейна. – Самому Москвою їздити, це ж можна здуріти.

– Це точно.

– Ну й чому?

– Тимчасово. Я свого водія звільнив і ще не встиг знайти нового.

– А-а.

– Та ти розумієш... Веземо ми з ним тут одного на-шого мера – тобто який нас у себе прикриває, а ми його – тут, навзаєм, так би мовити. Ну а наші ж мери, щоб ти розумів, московського Лужкова на дух не сприймають. Конкуренція чи то заздрість. Дивиться мер крізь вікно автомобіля на кільцеву дорогу і каже, так собі іронічно: от, мовляв, Лужков пам’ятник собі збудував нерукотворний. Я, зрозуміло, у відповідь теж видаю щось такого штибу. І раптом мій шофер розтуляє свого рота і говорить людським голосом: «А я вважаю, що ми всі в дупу повинні Лужкова цілувати. Тут же аварія на аварії були. Скільки ж він життів зберіг!» Уявляєш?

Охоронці на передніх сидіннях зареготали, оцінивши комізм ситуації. І справді, запропонувати меру провінційного міста, щоб він цілував в дупу столичного колегу, – це чогось вартує!

– Цікаво, і що ж ти сказав?

– А нічого. Попросив зупинитися, сам пересів за кермо, а цього ідіота залишив на дорозі. Тепер шукаю нового.

– Круто! Заразом і меру характер показав.

Франкенштейн скептично посміхнувся:

– Для уральських це ще не характер. У них там хлопці суворі. В цього ж таки мера торік гранату кинули – це, я тобі скажу, було. Прилітаю до них, а мені кажуть, що Олег Петрович у реанімації. Зранку біля під’їзду кинули гранату, машина – решето. Ну я, звичайно, зриваюся до лікарні, вже уявляю його закривавленим під крапельницями. Забігаю до палати і бачу, що наш Петрович сумний такий сидить на ліжку в піжамі. Голова замотана, а решта – все гаразд, ні крапельниць, ні крові.

– Пощастило?

– Зараз розповім. Я питаю: «Олеже Петровичу! Що сталося?» А він: «А ти нікому не розкажеш?» – Що, сам на себе замах імітував?

– Не перебивай, будь ласка. Словом, виходить він з під’їзду на роботу їхати. Службова машина під парадним чекає. А кілер у засідці розташувався над під’їздом, зверху, на козирку, розумієш? Він побачив, що мер вийшов, – висмикує чеку, кидає гранату, а сам через вікно назад у під’їзд і – на дах. Професіонал, одне слово. А граната, – Вовка не витримав і зареготав, – а граната влучає меру просто в потилицю, відскакує, котиться по землі, закочується за машину і на тому боці вибухає. Уявляєш? Шофера добряче покалічило, але – живий. А у цього, крім гулі на голові, – жодної подряпини. Полежав в лікарні тиждень для пристойності і – на роботу.

Я теж розсміявся.

– Це ж просто легендарний випадок!

– Так отож. Тому й просив нікому не розповідати, боїться, що говоритимуть, нібито у нього голова така дубова, що гранати відскакують.

За цікавою розмовою я не помітив, як кавалькада стишила хід і повільно виїхала на тінисту лісову до рогу. Проїхавши кілька кілометрів серед живописного пейзажу, ми опинилися перед солідним в’їздом до нахабинського гольф-клубу – будиночок охорони, во рота та невеличка автостояночка. Джипи залишилися на ній, адже на територію пустили тільки наш мерседес.

– Яке повітря! – вийшовши на вулицю, солодко, до хрусту в суглобах потягнувся Вова. – Яке тут повітря!

Повітря й справді було кращим, ніж у Москві, та й краєвид скидався на нормальний – дерева, квіти, зелена травичка. Праворуч на пагорбі сяяв вогнями центральний корпус з рестораном і готелем, біля нього затишно розташувався невеличкий басейн з альтанками для відпочинку, а, власне, поле для гольфу було далеко й ховалося від мого цікавого погляду в ранніх сутінках. Може, спробувати, як воно – стукати ключкою по м’ячу? В телевізорі виглядає непогано.

– Главар буде за пару годин. Давай не втрачатиме-мо часу, присядемо біля басейну й повечеряємо.

– Жаль, я плавок захопити не додумався.

До басейну вела доріжка, обсаджена квітучими ку щами. І поки ми просувалися нею, з альтанки у даль ньому кутку вийшло двоє дівчат. Ще на ходу вони ста ли розстібати сорочки, і стало помітно – чи то здалося – що вони теж не додумалися захопити купальників. Мимоволі пришвидшивши крок, я став придивляти ся. Дівчата зупинилися біля бортика і тут уже оста точно заходилися роздягатись. Купальників на них і справді не було, ба навіть білизни теж – під сорочками та джинсами обидві виявилися голими, як турець кі святі. Кинувши одяг просто на підлогу, одна, більш рішуча, з веселим виском стрибнула солдатиком у ба сейн, друга ж задумливо взялася пробувати воду ногою.

Така безпосередність не могла не вразити, я озирнувся на Вовку і раптом побачив, що мій супутник підібрався, неначе чекаючи нападу.

– Не витріщайся, – стиха мовив Франкенштейн, наблизившись впритул. – Це солнцевська братва відпочиває. Їхні шмари.

Я опустив очі. Що ж, прохання господарів треба поважати. Не бачу нічого поганого в тому, щоб витріщатися на голих дівчат, але до чужого гольф-клубу зі своїм статутом, як відомо, не ходять. Звісно, зовсім не звертати уваги на мокрих німф, що розважалися у воді, я не міг, а тому, поки влаштовувалися в альтанці, кликали офіціанта і замовляли вечерю, краєм ока спостерігав за безкоштовним шоу. Здається, мої полум’яні погляди не лишилися не поміченими, бо, накупавшись досхочу і сяк-так прикривши мокре тіло одягом, молодша з купальщиць попрямувала до нашої альтанки.

– Мужчини! У вас буде закурить?

Вона зупинилася просто біля мене і дивилася в обличчя безсоромними очима. Сорочка, зав’язана вузлом на животі, давала можливість погляду вільно мандрувати за пазухою, обмацуючи звабливі опуклості зі зморщеними від води пипками. Та й джинси на німфі також не були застібнуті, відкриваючи цікавому чоловічому оку зрошений крапельками золотавий животик і світленьку кучеряву доріжку волоссячка під ним. Я важко ковтнув слину.

Вова галантно простягнув пачку цигарок і розкрив її точно перед моїм носом. Прийшовши від цього руху до тями, я знайшов на столі сірники і чиркнув, пропонуючи вогню.

– Дякую, мужчини.

Дівчина пустила цівку диму просто мені в обличчя, розвернулася й рушила разом із подругою до альтанки, з якої з’явилася кілька хвилин тому. Придивившись, я побачив, що там бавилися горілочкою її супутники – різнокаліберні стрижені хлопці.

– Що це було? – уточнив я у Вови.

– Не базарь, – несподівано грубо відповів він.

До вишуканої вечері просто неба нам також було подано горілку. Я не люблю горілки, тим більше московської, але що поробиш – закони гостювання примушують. Цокнувшись і промимривши, «за зустріч», я отримав змогу оцінити різницю між традиційними напоями народів-братів. З чого ж вони її тут женуть?

Вовчик помітив мою реакцію на елітний місцевий напій.

– Не подобається?

Я тактовно промовчав.

– Ваша горілка краща, – кивнув Франкенштейн. – А знаєш, чому ви називаєте її горілкою, а ми водкою? – Мабуть, тому, що наша горить?

– Точно. До речі, це й було ноу-хау Дмитра Менде-лєєва.

– В смислі?

– В прямому. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, якою була тема його дисертації?

Я розвів руками:

– Перевіряєш? Розведення спирту водою. 40 граду-сів. Це тобі кожен школяр скаже.

– А чому саме сорок? – хитро примружився Фран-кенштейн.

Отут уже змішався я.

– І справді, чому сорок? Мабуть, стандарт такий.

Зручно. Для круглого рахунку.

– Сідай, два, – Франкенштейн любив продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. – Сорок градусів – це найміцніший розчин спирту, який не підтримує горіння при кімнатній температурі.

– І що? – не зрозумів я.

– А те, що коли з п’яних очей перекинуть пляшку і на неї свічку, то все село не займеться.

А й справді. Я про це ніколи не замислювався. Пам’ятаю, бабуся гнала самогонку і закривала кран, як тільки налита у ложечку рідина не спалахувала. Пам’ятаю парубоцький фокус, коли вмочуєш палець у домашню горілку і підпалюєш його, лякаючи таким чином дівчат. Коктейль Б52, який не завжди хоче запалюватися, пам’ятаю, а звести все до купи інтелек ту не вистачає.

– Да, блін, Вова, зброя не ржавіє! – я жартома по-стукав пальцем по його голові. – Розвідник і є розвідник.

Він задоволено засміявся.

– Доброго вечора! – долинув ззаду незнайомий го-лос.

Я повернув голову. З боку альтанки, зайнятої стриженою компанією, до нас наблизилося двоє хлопців. Меншенький явно був за головного, бо тримався першим і першим же взявся за спинку стільця біля мене. – Ви дозволите?

– Прошу, – широким жестом запропонував Фран-кенштейн. – Вип’єте?

На вигляд хлопцям було по тридцятнику, може, трошки більше. Русявий, дещо бляклий, що тримався, як командир, всівся з розмаху на стільця і показав товаришу на місце поруч.

– Сідай, братан, – він кинув на нас уважним погля-дом. – Це – мій братан.

Я давно не чув такої лексики й мимоволі посміхнувся, чим викликав уважний погляд русявого.

– А ти сам звідки, братішка?

– З Самари, – раптом втрутився замість мене Вова.

Чому він вибрав саме це місто – не знаю.

Більшенький похмуро похитав головою.

– Знаю. Я був у Самарі. Там велика пересилка.

Щоб не розреготатися, я міцно стиснув зуби. Вова широким жестом налив гостям дві чарки.

– Пригощайтеся.

Почекавши, поки русявий командир торкнеться пригощення, більшенький чорнявий хлопець і собі взявся до справи. Приклад гостей наслідували й ми.

– За здоров’я!

Ну не йде мені московська водка! Хоч у вісімдесяті не йшла, хоч зараз!

Русявий зазирнув мені в обличчя:

– А там у вас, в Самарі, є люди, які вам допома-гають?

– Допомагають? – я зиркнув на Вову.

– Так, – русявий відслідкував мій погляд. – До нас часто люди звертаються, просять допомоги. Ну ми, звичайно, їм допомагаємо.

– А-а. Це добре.

– Приходять люди з проблемами різними всякими.

Треба ж людям допомогти?

– Треба, – посміхнувся я.

– Братішка, – звернувся раптом русявий до Вови. – А чого це він сміється?

– Він не сміється, – твердо заперечив Франкенш-тейн.

Хлопець втупив у мене свої бляклі очі. Погляд його нагадував зміїний – без жодних ознак людських емоцій або думок. Від цього мороз пробирав поза шкірою – і посмішка сама собою злізла з моїх губ.

– Він не сміється, – ще раз нагадав Вова. – Вам зда-лося.

– Коли мені здається, я не говорю, – олив’яним го-лосом заперечив солнцевський командир.

У повітрі запахло небезпекою, хоч я й не міг зрозуміти, що сталося. Ну, посміхнулася людина – хіба це гріх?

– Доброго вечора! – раптом почулося з іншого боку.

Ми обернули голови. До столика наближалися три постаті, в одній з яких я одразу пізнав Вовчиного главаря. Другий з компанії нагадував колобка, весь час шкірив зуби і носив зачіску під літнього Ел віса Престлі – великий кокон срібного від сивини во лосся. Третій же був високим, довгоруким, але, на відміну від Франкенштейна, дуже пропорційним і зграбним – скоріш за все, колишнім спортсменом.

Братки разом із нами підвелися з-за столу і першими привіталися з сивим Елвісом. Вони явно були знайомі.

– Ігор, – простягнув мені руку спортсмен.

– Сергій.

– Це – ваші гості? – шанобливо запитав Елвіса ру-сявий браток.

– Так, – радісно відгукнувся той. – Сидіть, ми зараз стільці візьмемо.

– Не будемо вам заважати.

– Яке там заважати! Що ви!

– На нас там люди чекають. Незручно, коли люди чекають.

– Ну, як знаєте.

– Гарного відпочинку! – хлопці вийшли з-за столу, попрощалися та рушили в бік своєї альтанки.

Тут у мене задзвонив мобільний. Ірка завершила свої зйомки і питала, як до нас доїхати. Поки я уточнював у Вови орієнтири і переповідав їх дружині, нова компанія вже затишно розташувалася біля столу.

– Вовчику, а що цей солнцевський до мене приче-пився?

Франкенштейн знизав плечима:

– А в них робота така – чіплятися. За базар, за по-смішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.

Я засумнівався:

– І що, просто тут, у гольф-клубі, почали б розби-ратися?

– Тут чи в іншому місці – як зачепилися, то вже не злізуть.

– Так я ж завтра тю-тю і додому.

Франкенштейн поплескав мене по плечу:

– Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.

– Ну, що там у вас, в Хохляндії? – главар перервав наш інтим і жестом запросив до розмови спортсмена. – Я так люблю хохляцьке сало. Знаєте, вони роблять його перекручене з часником. Як туди приїжджаю, одразу замовляю хохляцьке сало з часником.

Тон, яким традиційно хамуватий Главар звертався до спортсмена-Ігоря, наводив на думку, що той – не останнє цабе в місті.

– В Україні вибори, – майже миролюбно відповів я, навмисне наголошуючи на правильній назві країни. Закони гостювання – страшна річ. Та й недавнє спілкування з братками не надихало на початок нового конфлікту. – Після виборів ми можемо взяти участь в серйозній приватизації. Будуть інвестиційно привабливі проекти.

– Мені не причулося, ви говорите не «на Україні» а «в Україні»? – уточнив спортсмен.

Знов-здоров.

– Так. В Україні.

– Це тому що самостійність?

– Ні, просто так граматично правильно.

Тут нашу філологічну дискусію раптом перервав Главар:

– Які проекти?! Які проекти?! Ти краще скажи, скільки грошей ми зможемо разом спиздити.

Я роззирнувся. Подібна постановка питання, здається, нікого не вразила, тому й мені не виходило нітитися:

– Так спиздити ми і без вас можемо.

– Бу-га-га, – вибухнув реготом Елвіс. – Оце сказав!

Главар теж приєднався своїм баритоном, але без особливого ентузіазму.

Тим часом офіціанти принесли гаряче та додаткову пляшку горілки. Ми налили за знайомство.

– А що це за хлопці з вами були? – спитав мене спортсмен.

Я тільки плечима знизав.

– Це солнцевська братва, – пояснив Елвіс. – Щось там відмічають.

Він кивнув у бік веселої альтанки. З неї саме вийшли і попрямували до басейну знайомі шмари разом із двійком хлопців – тих, які щойно засідали з нами за столом.

– Ну, те, що це братва, я зразу оцінив, – спортсмен замислено крутив чарку в руках.

– Вони – бригадири, але не найвищого рівня. Чор-ного не знаю, а білий починав з театру.

– Правда? – зацікавився я. – Я теж колись почи-нав з театру.

Елвіс коротко хихотнув.

– То інший театр. Він на початку дев’яностих зби-рав данину з ларьочників. І придумав таку мульку. Якщо хтось із клієнтів не хотів платити, він його не бив і не катував. А знаходив бомжа і за сто доларів домовлявся, що той зіграє роль. П’ятдесят – авансом. Бомжа мили, стригли, одягали і прохали, щоб він удавав бізнесмена, який відмовляється давати долю рекету. Щоб кричав, погрожував – ну, все як годиться. Потім брали того впертого клієнта, везли до лісу і казали: «Дивись, що ми робимо з тими, хто не платить». Виймали з машини бомжа. Той, як домовлялися, кричав, що не буде платити, обіцяв в міліцію здати. Тоді вони брали лопату і на очах клієнта просто закопували бомжа в землю. Живого. Кляп в рота, щоб зайвого не сказав, і вперед. П’ятдесят доларів таким чином заощаджували. До речі, кажуть, що після такого теат ру платили всі.

Тим часом солнцевські шмари знову роздяглися, залізли до басейну і почали бризкати своїх кавалерів.

Забава набирала обертів.

Ми потрошку прибили всю горілку і замовили нової. Розмова ставала гучнішою. Я відчував, що язик вже не одразу вимовляє деякі літери.

– Хто це? – запитав я Франкенштейна стиха, пока-зуючи на товстого Елвіса.

– Наш віцик з питань безпеки. Колишній ментовський генерал.

– А це? – повів я очима в бік спортсмена.

– Ти що, дурний? – вирячився Вова. – Це ж віце-прем’єр!

– Чий?

– Що значить, чий? Віце-прем’єр Росії з гуманітар-них питань.

Тю-у! Спортсмен виявився зовсім не спортсменом. А може, в Росії спорт теж належить до гуманітарних питань? Ця думка видалася дуже дотепною, і я голосно засміявся.

Мокра компанія зі шмарами продефілювала мимо нас, не звернувши цього разу уваги на мій сміх, натомість приязно відсалютувавши.

– Клас! – підняв великого пальця вгору віцик із безпеки.

– А я теж хочу купатися, – раптом п’яно сказав наш вельможний гість. – Хто зі мною?

Голова моя вже добряче крутилася, тому вмочити її в басейн було б не зайве. Приблизно так я і висловився. Плювати на плавки, а точніше, на їхню відсутність – зараз труси такі шиють, що від плавок не відрізниш. Тим більше, що дівчата он як купаються, в натуральному, так би мовити, вигляді.

Спортсмен-віце-прем’єр, як виявилося, був напоготові, тобто з купальним причандаллям, і за якусь хвилину ми з ним з розбігу плюхнулись у воду.

Він і справді виявився спортсменом – майстром спорту з плавання – і вмів дуже красиво стрибати з борта. Ми спробували плавати наввипередки, і я навіть не сильно відстав – короткий басейн нівелював технічні переваги. У воді мені полегшало, очі знову почали фокусувати цей світ, але за столом на нас чекала ще одна пляшка гидкої московської горілки.

Главар періодично надзвонював комусь з мобільного. Елвіс розповідав анекдоти. Вова виглядав найтверезішим, але і в нього блищали очі.

– А я люблю ваші пісні, – сказав через стіл віце-прем’єр з гуманітарних питань.

– Мої? – уточнив я.

– Ваші, українські. Давай заспіваємо.

– Так акомпанементу ж нема, – мляво заперечив я.

Мені не хотілося співати з віце-прем’єром.

– Зараз щось придумаємо, – він погукав офіціан-та. – Шановний! А чи нема у вас раптом гітари?

– Вибачте, – до неможливості коректний хлопець звик не дивуватися капризам клієнтів. – Гітари нема.

Але у холі головного корпусу є рояль.

– Значить, я буду грати на роялі, – оголосив віце-прем’єр і підвівся з-за столу. – Де тут головний корпус?

– Та зачекай ти, давай іще по одній! Бо голосу не буде.

Усі потроху перейшли на «ти».

Я вихилив ще одну чарку і здивувався, що практично не відчув смаку. Але те, що було далі, пам’ятаю вже не зовсім чітко. Здається, подзвонила Ірка, і Франкенштейн визвався зустріти її на в’їзді. Елвіс бігав навколо віце-прем’єра і заявляв, що він давно мріяв почути, як той грає. Врешті-решт ми дісталися холу, де стояв білий «Стейнвей». Віце-спортсмен всівся до нього і пройшовся по клавішах. Грав він і справді непогано, от тільки я співати вже не міг. Тому після «Розпрягайте, хлопці, коней» перейшли на «Очі чорниє». Усі аплодували, аж поки в холі знову намалювалися солнцевські. Я кусав губи, щоб знову не розсміятися, і не міг себе здолати.

Прийшов до тями від того, що відчув м’які жіно чі руки на своїх плечах. За моєю спиною стояла Ірка, здивовано оглядаючи мізансцену.

Посеред велетенського холу, прикрашеного пальмами та китайськими вазами, за білим роялем сидів розхристаний чоловік з мокрою після купання головою і видавав темпераментний джаз у суміші з блатним шансоном.

Біля роялю танцювало дві пари – русявий коротко стрижений хлопець тримав за дупу напівголу білявку, другий, вищий і чорніший, прилип до молодшої і вищої дівчини так, що не завжди втрапляв у складний ритм. У фотелі поруч сидів товстун з сивим коком а-ля Елвіс Престлі і періодично плескав у долоні. За його плечима стояв Франкенштейн у короткуватому піджаку, серйозний, немов на похороні, а Главар схилився до роялю, немовби намагаючись розшифрувати музичну абракадабру, що линула звідти.

– Хто це? – запитала Ірка, показуючи на піаніста.

Я, як міг, навів різкість:

– Віце-прем’єр Росії, якщо не помиляюсь.

– А це? – вона кивнула в бік солнцевських.

– Це братва.

– Братва? – не зрозуміла вона. – Бандити?

– Тс-с-с, – я приклав палець до рота. – Вони не люб-лять, коли хтось сміється.

– Зачекай, – Ірка потрусила головою, намагаючись зосередитися. – А хто, ти сказав, сидить біля рояля?

– Віце-прем’єр Росії з гуманітарних питань.

Я ще раз обвів поглядом компанію, намагаючись прийти до тями.

– А-а. Ну якщо з гуманітарних, то це логічно, – ска-зала моя мудра дружина. – Кому ж іще сидіти біля ро яля, як не фахівцю з гуманітарних питань?


Конгрес українських націоналістів, Організація українських націоналістів, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» і Організація українських націоналістів (революційна) мають намір об’єднаними зусиллями підтримати на президентських виборах кандидатуру лідера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка.

Інтерфакс-Україна

«Якби я сказав, що я буду балотуватися, то Янукович став би самою щасливою людиною...

Скинути такий тягар!», - сказав Кучма на пресконференції в Києві.

Українська Правда Видавництво «Донбас» у четвер довело до відома редакцію єдиного опозиційного регіонального щотижневика «Острів», що з цього дня більше не буде друкувати газету.

Українська Правда

Відомий американський теле- та кіноактор Джек Паланс відмовився прийняти нагороду на фестивалі російських фільмів у Голівуді, і ще й залишив залу на знак протесту, заявивши: «Я українець, а не росіянин!».

Українська служба

Бі-Бі-Сі


– До вас пан Мирослав Коваль.

Секретарка, що працювала на місці Хмаринки, говорила ще трошки боязко, але то нічого – звикне.

– Розкриваю обійми, – я підійшов до дверей кабіне-ту і гостинно розчахнув їх. – Ласкаво просимо!

Дівчина за стійкою невпевнено посміхнулася.

У приймальні стояв, як завжди, ефектний, недбало елегантний та впевнений у власній неперевершеності Мирослав. Кого-кого, а його я радий бачити у будь-яку пору дня й навіть ночі.

Мирослав був режисером. Колись давно, коли ми тільки вперше потисли руки і він відрекомендувався: «Режисер», я вирішив уточнити: «Кіно- чи театральний?». «Просто режисер», – стримано, але з почуттям власної гідності відповів новий знайомий. З часом я переконався, що він мав рацію. Якби хтось спробував визначити, в якій саме галузі мистецтва орудує мій приятель, він би розгубився. Документальне і художнє кіно, театр, телебачення, офіційні заходи, публічні шоу та приватні вечірки – усі ці майданчики підкорялися Мирославові однаково легко. Але все-таки він був не «просто режисером». Далеко не просто. Він був веселим, компанійським, злегка цинічним, але через це дотепним хлопцем і своїм існуванням та влучними зауваженнями вмів примирити мене з сучасним світом, а точніше кажучи, з тією божевільнею, що її чомусь називають сучасним світом.

До знайомства з Мирославом я був насправді дуже невисокої думки про служителів храму мистецтва. І базувалося це на досвіді спілкування зі співачками чи танцівницями – майбутніми та нинішніми «зірками», яких полюбляли приводити з собою до ресторанів колеги-бізнесмени. Спочатку кривляння цих німфеток здавалися навіть забавними, але досить швидко я зрозумів, що намагатися витлумачити зміст слів, які вилітають з їхніх напомаджених ротиків – дарма праця. Це були не слова, а умовні сигнали, на зразок азбуки Морзе: мені нудно, хочу пити, купи мені це, ну і так далі. Милі личка, стильний одяг або його відсутність були лише результатом ретельної передпродажної підготовки. І ставало очевидним, що храм мистецтва – це місце, де торгують усім оцим гуртом і в роздріб. Ну а раз торгують, то мусять бути продавці, які, задовольняючи цехові понти, називають себе режисерами. Так само, як продавці у борделях гордо іменуються сутенерами.

Звісно, на додачу до білого тіла клієнтам храму мистецтва пропонується антикваріат сумнівного походження, фарба, намазана на полотно рукою модних художників, кавалки бронзи та каменю, від яких чи забулися, чи то полінувалися відрубати все зайве, а також дорогі квитки на фонограмні концерти заїжджих знаменитостей. Там є свої режисери, які називаються кураторами виставок, продюсерами чи мистецтвознавцями.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных