Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Інститут масової інформації





– Наш літак здійснив посадку у столиці України місті-герої Києві. Прохання залишатися на місцях до повної зупинки літака і вимкнення двигунів.

Пасажири жваво завовтузилися, дістаючи сумки та теплі куртки з багажників над кріслами. Я ввімкнув мобільний і, поки той шукав мережу, сам приєднався до загального шарудіння.

– Пасажири, залишайтеся, будь ласка, на своїх міс-цях, – нервово нагадала у ретранслятор стюардеса.

Відвиклий від рідного простору мобільний незвично довго визначався з потрібною мережею, але нарешті індикатор показав високий рівень сигналу. Я наб рав Сапулу.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Як це «поза зоною»? Терпіти не можу цю жіночу неорганізованість. То вони у найвідповідальніший момент «не чують» дзвінка, то забувають зарядити мобільний.

Розлючений, я набрав Володаря Колес.

– Володю, ти де?

– На стоянці справа від виходу.

– А Катерина Петрівна з тобою?

– Ні. Ми домовилися зідзвонитися, щоб я її забрав.

А вона поза зоною.

– Додому дзвонив?

– Ніхто не відповідає.

Оце ще новини!

Хоча зараз у неї пожежа за пожежею. І гасити все це насправді значно важливіше, ніж зустрічати шефа в аеропорту. Все правильно, тільки не треба забувати заряджати мобільний.

– Я вже приземлився. Скоро вийду.

Перед будками прикордонної перевірки вишикувалися довжелезні черги. Картина виглядали незвично ще й через те, що черги до віконець, де обслуговували іноземних громадян, були значно довшими, ніж до двох крайніх, прикрашених українським прапором. Цікаво, з чим це пов’язано?

Прикордонники працювали на повну потужність. Усі віконця були відкриті й звідусіль лунало інтенсивне клацання штампів.

– Єдиний плюс черги, що не треба буде чекати на багаж, – пролунав ззаду чоловічий голос.

Я озирнувся.

Попутник, який у літаку сидів неподалік від мене, говорив у простір, сподіваючись знайти співрозмовника.

– Це точно, – нейтрально відгукнувся я. – А що це за дурдом?

– Та, кілька рейсів з Європи прилетіли одночасно.

Спостерігачів везуть.

– Яких спостерігачів?

Дядько гмикнув:

– Та на вибори ж. Зараз нова мода. Всі, хто має дру-зів чи родичів за кордоном, оформлюють їх, як спостерігачів, і тягнуть до нас на вибори.

Я здивовано огледів залу. Дійсно, у чергах можна було помітити кілька організованих груп. Люди перегукувалися між собою, а досвідченіші розносили імміг раційні талони й показували, як їх треба заповнювати.

– Їм що, гроші за це платять?

– А я знаю? Кажуть, що не платять. Кажуть, що більшість – за свої.

– За свої? – здивувався я. Це було щось новеньке у ринкових реаліях. – А навіщо?

Попутник стенув плечима.

– Щоб фальсифікацій не було. Начебто це допомо-же.

– Так отож.

– Краще б інструкторів привезли, – дядько пони-зив голос.

– Яких інструкторів?

– Ну, які досвід мають у Грузії, на Балканах. Якщо кожен з нас візьме по арматурині, от тоді не буде фальсифікацій.

Цікава думка. Я придивився до співрозмовника. Статечний, солідний, сивий. Явно зростав ще за соціалізму. Уявити такого на майдані було досить складно, і не тільки через вік та масу. Людина все життя вибирала з одного кандидата від блоку комуністів та безпартійних, а тепер от готова повстати через те, що не за того голосувала? Не вірю. Проте сама ідея про арматурину як запоруку демократії мені сподобалася. В цьому щось є. От тільки чи багато в Україні знайдеться людей, готових від розмов перейти до справи?

Миловида прикордонниця не мала до мого паспорта жодних питань. Багаж і справді вже стояв на транспортері, і пройшовши митний контроль, я швидко знайшов на стоянці власну машину.

– Привіт.

– З приїздом, Сергію Миколайовичу! – Володя ґреч-но взявся вкладати мою валізу до багажника.

– Що у вас тут?

– Та ви ж, мабуть, знаєте. Все у цих виборах. На-род гуде.

– Народ... Слухай. Мені тут один кекс у черзі на митницю сказав, що люди готові взятися за арматуру. – Готові, Сергію Миколайовичу.

– Готові, кажеш? А от конкретно ти візьмешся? Ви-йдеш на вулицю?

Володар Колес ніяково гмикнув.

– Ну так я ж на роботі. Я вас вожу, Сергію Мико-лайовичу.

– Гаразд. А з твоїх родичів, знайомих, хто кине ро-боту і вийде, коли помаранчеві покличуть?

Шофер замислився.

– Та не знаю. Ніхто, мабуть, не вийде.

Люблю революціонерів-теоретиків. Вони навіть на кухнях оперують абстрактними категоріями. А життя – річ конкретна.

– От бачиш! З моїх теж ніхто. А ти кажеш, люди! Не вийдуть люди. Будуть сидіти, як і триста років біля бабів сиділи.

Володар Колес прокашлявся й запитав:

– Куди їдемо?

– До офісу.

Бориспільська траса пістрявіла передвиборчою агітацією. На її тлі губилися навіть нав’язливі мобільні оператори. «Вірю! Знаю! Можемо!» – і поруч «Тому що послідовний». Вольові щелепи, посмішки, дитячі обличчя як невідпорний політичний аргумент. Оце називається сховався від виборів! Краще було залишатися в океані з рибами, а не вертатись у цей мурашник. На деревах сям-там виднілися пов’язані помаранчеві стрічки. У потоці було помітно машини, так само пов’язані помаранчевим. От іще революціонери знайшлися. Розповідають одне одному, що дійшли краю і готові до повстання. А коли треба буде дійсно взятися до справи скажуть: «Я не пішов, бо ніхто ж не пішов. А якби пішли всі, я був би у перших рядах.» Гидко все це. Не знаю, чи є насправді у нас зараз шанс, чи ні, але знаю твердо, що ми його проґавимо.

Чим глибше ми занурювались у місто, тим нав’язливішою ставала політична реклама.

А ще ці плакати із зображенням осідланої і розрізаної мапи України. Не знаю, як щодо Томущопослідовного, але за подібні речі треба руки рубати. Проти авторів таких плакатів я б і сам арматурину взяв.

– Сергію Миколайовичу, а це не її машина?

– Чия?

– Катерини Петрівни. Оно, біля ресторану.

Володар Колес пригальмував, щоб я міг роздивитися.

– Ану, давай туди, – скомандував я.

Машина й справді була Катьчина.

Отже один камінь з душі геть. Слава Богу. Ні, не те щоб я хвилювався за свою заступницю – вона вже доросла й цілком самостійна. Просто в теперішній напруженій ситуації кожен негаразд або навіть просте порушення домовленостей викликає тривогу.

Якщо Сапула зустрічається з кимось, тоді зрозуміло, чому вимкнула мобільний. Серед київських бізнесменів побутує міф, точніше навіть тверде переконання, що через мобільний можна прослухати будьякі переговори, навіть якщо він вимкнений і просто лежить поруч.

– Ти до ресторану не під’їжджай, припаркуйся за рогом, – попрохав я Володю, конспірація зайвою не буває. Після того, як машина зупинилася, я запропонував. – Давай зробимо так. Ти зайдеш до зали та подивишся, з ким там Катерина Петрівна. Тільки не вітайся і до столика не підходь. Зрозумів?

Звичайно, це неправильно. Насправді треба було їхати до офісу і чекати, поки вона звільниться й передзвонить. Але це вже вище за мої сили. Після тижня на острові, коли з глузду з’їздиш від тривоги та безсилля, скучивши та заморившись від самотності – ще й чекати в кабінеті? Краще тоді вже було залишатися на Мальдівах.

– Все буде зроблено, – запевнив Володя і попряму-вав до входу.

Конспіратор з нього кепський, дарма що в органах працював.

По радіо грала музика, звучали нейтральні новини. В інформаційному просторі України – лад і спокій. Все під контролем.

Володя повернувся за кілька хвилин і всівся за кермо.

– Ну що?

– Її нема, – відповів він.

– Як нема? А в другій залі?

– Ніде нема. Там взагалі нема відвідувачів. Столи порожні.

Чекайте, а як же тоді машина? Може, Катька десь поруч? Але навіщо ставити машину біля одного ресторану, коли збираєшся сидіти в іншому? Тим більше зранку, коли всі стоянки вільні.

Добре. Начхати на конспірацію. Доведеться робити все самому. Як завжди.

Без жодного слова я вийшов з машини і хряснув дверцятами.

Ресторан був досить пристойний з мексиканською кухнею, однак головною його перевагою було розташування – неподалік від офісу, обіч основних магістралей, а значить, поза межами повсюдних пробок. Ми частенько використовували цей заклад не тільки для зустрічей у справах, але й для посиденьок – якщо дружині настукають, що бачили мене там з жінкою, легенд можна вигадати більш ніж достатньо.

– Доброго дня! – розплилась у посмішці знайома метрдотель.

– Доброго, – я проминув першу порожнісіньку залу діловим кроком і завернув до другої. Там теж було порожньо.

– Ви когось шукаєте?

Я розвів руками:

– Шукаю. Машина, розумієте, перед вашими вік-нами стоїть, а самої нема.

– Розумію, – кивнула дівчина, але посмішка чомусь зникла з її милого личка. – Ви, певно, супутницю свою шукаєте.

– Так.

– Лано! – покликала раптом метрдотель, і з-поза шинквасу з’явилась офіціантка в пончо. – Лано! Розкажи пану про ту жінку, – і обернулася до мене. – Вона вчора у вечірній зміні була, їхні столики обслуговувала.

– Ту, яку забрали?

– Як забрали? – не зрозумів я.

Офіціантка запитально подивилася на свою начальницю.

– Розповідай давай.

– Я вчора у вечірній зміні була...

– Хто забрав? – не втерпів я.

– Не знаю. Якісь стрижені, – вона знову поглядом звернулася до метрдотеля і та кивнула головою. – Я ж розповідаю.

– Добре, добре.

– Вони за сьомим столиком сиділи з якимось чоло-віком. Замовили кави, вона – капучіно, а він еспресо і грузинський коньяк. Я їм зробила святкову пропозицію, вони взяли, і він все одно ще коньяк замовив. А потім заходять четверо таких спортивних, коротко стрижених і сідають за шостий. Я до них підходжу...

Дівчина плуталась у словах від хвилювання, і розповідь перехопила метрдотель.

– У нас свято, ювілей ресторану. Тому кожному від-відувачу ми пропонуємо порцію текіли безкоштовно. А ці відмовилися, всі четверо. Лана підходить до мене й каже – ці не просто так прийшли. Як таке може бути, щоб четверо чоловіків відмовилися від текіли? Ну ще один зрозуміло – шофер. Але щоб усі четверо?

– А ще у них барсетка така товста була. Вони саму тільки каву замовили, навіть без молока, і один такий чорний її на край стола поставив, в смислі барсетку. Я хотіла відсунути, щоб кава влізла, а він мене матом. Тихо так і злобно.

Найменше мене цікавили зараз переживання офіціантки з приводу мату, яким її послали.

– Ну, далі. Що було далі?

– Я тоді не думала, що вони всі разом, я думала, ці четверо самі по собі. А потім – раз – якось вони всі підхопилися і – до того столика. З усіх боків обступили, її за руки взяли, піднялися і – на вихід.

– І що, навіть не розплатилися?

– Та ні, – офіціантка знизала плечима. – Той, що з нею був, залишився і заплатив за обидва столики.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб прийти до тями. Дівчата терпляче стояли поруч.

– А який він був, той, що за всіх заплатив?Офіціантка наморщила лоба, згадуючи.

– Ну такий, солідний. В дорогому костюмі.

– Високий, низький?

– Невисокий. І міцний такий. Але не товстий.

– Дякую, дуже дякую, – сказав я, наскільки міг, спокійним голосом. – А на столі вона нічого не залишила? Може ключі від машини чи візитку, чи записку якусь?

Дівчата перезирнулися, мовчки розвели руками.

– Дякую ще раз. А машина? Машина постоїть тут поки? Поки я ключі знайду.

– Та хай стоїть, що їй зробиться.

Я вийшов на вулицю, не розуміючи, що відбувається. Обійшов навколо Катьчиної машини, ніби вона могла щось підказати. Що ж це таке?

Прямо звідти, від машини, я набрав Ґенека.

– Доброго дня, якщо він добрий!

– Привіт. Щось сталося?

– У мене людина пропала. Потрібна ваша допомо га.

– Як це, пропала? – генерал зробив наївний тон. – А ти в міліцію звертався?

– Не звертався і не буду. Її забрали якісь коротко стрижені. Ви можете довідатися, хто це, ваші чи ментовські?

– Та не питання. Довідаємося. Що за людина?

– Катерина Петрівна Задорожна. Заступниця моя.

– Наведемо довідки.

– Я тоді передзвоню вам пізніше, добре?

– Передзвони.

Ніколи не можна передбачити реакцію гебешника на прохання. Чи поворухне він хоч пальцем, а чи то навпаки – замутить якусь поганку. Але зараз треба було використовувати будь-який шанс. І я збирався робити саме це.

– Георгію Ісаковичу! Доброго здоров’я.

– І тобі, і тобі, Сергійку!

– Георгію Ісаковичу! Тут у мене людина пропала.

Може, хтось із ваших знає, де її шукати?

– А як пропала?

– Просто з ресторану бригада стрижених забрала.

Як у дев’яності.

– Бачиш, що робиться! – проплямкав старий кри-мінальний авторитет. – Ну, мої знайомі давно цим не займаються. А про інших розпитаю, хто це може бути.

Бувають зараз такі історії. Бувають.

– То допоможете?

– Все, що зможу, Сергійку. Ти ж знаєш. А який рес-торан?.. Ага. Добре, все, що зможу. Ти за дві годинки до мене заїдь, розкажу, що з’ясували.

За дві годинки. Це вже значно конкретніше, ніж розмова з Ґенеком.

– До офісу, – сказав я, сідаючи до машини.


«Вчора дивився Чилі. Чому там вважається демократичним, коли влада вказує (демонстрантам) – там твоє місце?» – запитав Кучма. Як відомо, напередодні в Чилі було вбито трьох демонстрантів і понад 200 арештовано

під час мітингів у зв’язку із 31-ю річницею військового заколоту Піночета.

Українська правда

Штаб Віктора Ющенка планує у ніч після другого туру президентських виборів – з 21 на 22 листопада – організувати паралельний підрахунок голосів просто на Майдані Незалежності у

Києві.

Телеканал „Ера” Харківській міліції наказано будь-яким чином, у тому числі із застосуванням силових методів, дискредитувати опозицію.

Індепендент

Міжнародна правозахисна організація

Amnesty International визнала шістьох нещодавно засуджених політичних активістів у Сумах в'язнями сумління й оголосила про початок кампанії щодо їхнього негайного звільнення.

Інтерфакс-Україна

Запевняю Вас: ми захистимо наших людей... Ми розслідуємо кожен факт тиску на людину і Закон покарає винних.

Звернення Віктора

Ющенка до громадян


Спокійно, тільки спокійно. Треба спробувати оцінити ситуацію. Як там вчить теорія? Уявити найгірше і домагатися кращого. Насправді гірше вже нікуди. Катьку взяли невідомі... Спокійно. Перше питання, з ким вона була у ресторані? З ким завгодно. Солідний, в дорогому костюмі – іди розбери, кого офіціантки вважають солідним.

Але швидше за все – якийсь клієнт. І швидше за все, я його не знаю.

По-друге. Операція була спланованою. Пасли Катьку персонально. Бо якби пасли клієнта, він би не платив за всіх, паскуда. Значить, це підстава. Блін, як же вона так необережно?!

Стоп, емоції відкидаємо. Що ще в нас є?

Барсетка на столі... Схоже на оперативну зйомку. Значить, це точно не бандити, а силовики. І значить через Ґенека або через Жорика я на них вийду. Або вони самі вийдуть на офіс.

З обшуком.

Молодець. Висновок правильний.

Я підняв трубку і набрав секретарку:

– Зайдіть до мене, будь ласка, разом з Володею.

За три хвилини обидва стояли переді мною із схвильованими обличчями. Вони все відчувають – люди ж.

– Володю. Знайди, будь ласка, картонні коробки – штук десять.

– Які коробки?

– Ну такі, щоб документи можна було покласти.

Володар Колес розвів руками:

– Без проблем. Я зараз до хлопців на склад змота-юся.

– Давай, змотайся. У ці коробки треба скласти всі папери з кабінету Катерини Петрівни. Зрозуміло?

Вони синхронно кивнули.

– Всі до єдиного. Потім треба покласти коробки у багажник, і я скажу, що з ними робити. На все вам – година. Решту справ можна відсунути. Час пішов.

Не знаю, як на подібну команду зреагує секретарка, але на Володю цілком можна покластися. У питанні виконання несподіваних забаганок шефа він – один із кращих.

Тепер наступне. Хто міг організувати цей наїзд?

Без емоцій. Спокійно. Треба прокачати варіанти.

Гуманоїди... Ці – запросто. Тим більше, що самі нещодавно парилися в ментовці. Поганий той бізнесмен, який не вчиться на власному досвіді. Поганий той партнер, який не робить з іншими те, що нещодавно зробили з ним самим. Навіщо? Тисяча причин. Починаючи з міфічних донецьких, які буцімто вимагають долю, закінчуючи бажанням взагалі звільнитися з-під контролю.

Пан Гриб, він же Ні-риба-ні-м’ясо. Директор. Він – слабак. Але цього слабака загнали зараз у глухий кут. З одного боку, він залюбки здався б донецьким, але боїться нас. З іншого, його взяли на кармані – тирив гроші для міністра і про себе не забував. Взяла Катька. Тому він запросто міг стуконути куди слід. Міг навіть повірити казкам, що у справі проходитиме як свідок.

Віталік на прізвисько Міністр... З цього боку небезпека найменша. Навряд чи він сприймає як серйозну загрозу те, що разом із директором тирив по п’ять-десять тисяч. Хіба це вперше? І хіба це сума для міністра? Так, насіння. Але, якщо його взяли за дупу в якомусь іншому питанні, Віталік цілком міг у відповідь здати мене, тобто Катьку. Щоб перевести стрілки. Абсолютно в його стилі.

Ґенек? Не його почерк, але не виключено. Може, й не особисто організував, проте запросто міг підказати, на кого саме полювати. Причини? Мільйон. В країні приходить нова влада, перед нею треба вислужитися.

Жорик... Не схоже, хоча бандит він і є бандит. А до влади йде братва – тут сумнівів немає.

Паша? А чому, власне, Паша? Будь-хто з клієнтів, незадоволених співпрацею з нами, міг утнути подібний фокус... Паша... На жаль, остаточно викреслити Пашу я теж не міг. Може, хіба не за власною ініціативою, а рикошетом...

Але в будь-якому випадку все вирішує слідчий. Конкретний хлопець з конкретною кишенею, яка потребує грошей. За наказ посадити начальство зазвичай не платить. А от підслідний за відмазку – зовсім навпаки. Платить багато. Оно, Юлю ж свого часу посадити не змогли, не знайшлося контраргументів на її аргументи.

Розмірковуючи у такий спосіб, я одночасно збирав папери у своєму кабінеті. Евакуація має бути повною і беззастережною. Не скажу, що маю хист до бюрократії, швидше навпаки, але все одно документів назбиралося на цілий ящик. Ти ба! Користь з усього цього шухеру точно буде – як мінімум, наведемо лад у справах. Треба тільки вигадати, як це все вивезти, бо не виключено, що за моєю машиною також пустили хвіст.

– Це теж запакуйте у коробки, – я вийшов до прий-мальні і вказав секретарці на стоси, що прикрашали мій стіл. – А ти, Володю, йди сюди.

Я вийшов з шофером на ґанок.

– Багато виходить коробок?

– Штук п’ять-шість.

– Тоді зробиш так. Візьми стільки ж порожніх і на-пхай будь-чим: книжками, журналами, газетами. Їх віднеси до машини і склади до багажника. А коробки з документами хай залишаються в офісі. Поки зробиш, я тут на ґанку постою.

– Та без проблем, – у своєму звичному стилі запев-нив Володар Колес. Він швидко орієнтувався у незвичних ситуаціях.

Поки я тинявся попід стінами власного офісу, шофер із секретаркою вантажили до багажника коробки. Валізу, привезену з Мальдівів, довелося перекласти до салону. Боже, невже я лише вчора був на Мальдівах?

– Готовий! – радісно відрапортував Володя.

– Поїхали. А ви, – я повернувся до секретарки. – Ви на сьогодні вільні. В приймальні є ваш телефон?

– Так, Сергію Миколайовичу. В книзі передачі змін.

– Тоді завтра я вас наберу і повідомлю про подаль-ші дії. Ключі здайте мені.

Розгублена дівчина побігла збирати власні речі. Офіс припиняв свою роботу. Цікаво, чи надовго?

– Осьо, – секретарка простягнула мені зв’язку на брелку.

– Дякую. Я вас наберу.

Дочекавшись, поки дівчина зникне за рогом, я сів до машини. Поки що навкруги все було спокійно.

– Поїхали до Жорика. Тільки не швидко.

Незвично зосереджений Володар Колес плавно вирулив на тиху вулицю.

Зима не дуже поспішала до Києва. Сніг десь забарився, і про календарну пору року свідчили хіба показники термометрів. На Майдані Незалежності нав коло Баби розташувалися колом зелені армійські намети. Неподалік, біля консерваторії, стояла солдатська польова кухня.

– А це хто? Опозиція?

– Так. Обіцяють свій підрахунок голосів.

– Не вражає.

Акція «Україна без Кучми» три роки тому хоч Хрещатик перекрила. А ці по тротуарах туляться. Теж мені, вояки знайшлися. Може, просто злякалися, що проти них порушать кримінальні справи?

– Іще на Контрактовій є, – озвався Володар Колес.

– Хочуть на Подолі мати окремого Президента?

Він пирснув.

Найгірше те, що всі прекрасно уявляють, чим все закінчиться. Пара тисяч активістів, яких вдасться провезти через міліцейські кордони, та кілька десятків наметів. Скоріш за все, їх навіть розганяти не буде потреби – самі замерзнуть, бо метеорологічні прогнози на наступний тиждень суворі. Зима все-таки прийде в Україну. Саме після другого туру. І, здається, надовго.

Поблизу Еспланадної я раптом побачив на тротуарі знайому постать. Червоний сигнал на світлофорі трапився на рідкість вчасно, і у тьмяному світлі осіннього дня серед компанії хлопців та дівчат я розрізнив власного сина. Богдан був геть не схожим на себе – сміявся, щось гучно промовляв і навіть – я не повірив очам – тримав за руку якесь дівча. Докладніше роздивитися супутницю не вдалося, вона стояла спиною, але, мабуть, це та сама, про яку Ірка казала «тонка, в чому душа тримається». Зате інших учасників розмови було видно досить добре – один, без шапки навіть у таку погоду, носив довгого чуба на козацький манер, другий навпаки – по самі брови був засунутий у смугасту растаманку і через це нагадував дауна, третій світив трусами з-під короткої куртки і спущених «по моді», тобто на сідниці джинсів. Треба сказати, що на тлі цих зразків «сучасної молоді» мій Богдан виглядав досить пристойно. Скільки ж я його не бачив? Ще до Мальдівів ми, мабуть, з тиждень не перетиналися.

Світлофор перемкнувся на зелене, машина повільно рушила, я нахилився вперед, щоб попрохати Володю зупинитися, але в останній момент вхопив себе за руку. Стоп, стоп. Що за сантименти? Ну, підійду я до них і що скажу? Синку, як твої справи? Сто років не бачив? Розкажу про Мальдіви чи про Катьку? Обійму й поцілую?

Тьху ти! Пам’ятаю свою підліткову ніяковість за батьків, коли вони раптом приєднувалися до нашої компанії. Як вуха горіли, а язик заплітався, намагаючись втриматися від скептичних зауважень, що самі рвалися назовні. Ні, я не лаявся на батька з мамою, як робили багато хто з ровесників, але й великого кайфу від їхньої присутності не мав. Тож навіщо навантажувати сина тим, від чого сам свого часу страждав? Я уявив собі, як підходжу до хлопців, і просто на очах із веселого балакучого парубка Богдан перетворюється на мовчазну байдужу істоту, якою завжди буває вдома, і тут уже остаточно передумав зупинятися. Врешті-решт у людини завжди є два світи – світ родини та світ друзів, роботи. Так само, як у мене існує окремий світ, у якому я зараз готуюся до можливого обшуку й намагаюся витягти коханку з неприємностей. Навіщо усе це потрібно Богданові? Йому свого часу перепаде у цьому житті достатньо – якщо я не помиляюсь із власним баченням світу. А зараз хай собі грається, поки має можливість, точніше, поки батько забезпечує цю можливість.

Казино Жорика знаходилося буквально за два квартали, і Володя пригальмував біля офісної його частини.

– Заїдь на стоянку. Підемо разом.

– Добре. Добре.

Слухняність мого водія і без того була бездоганною, а під час критичних ситуацій вона ще й зростала.

У коридорі Жорикового барлогу ми зупинилися.

Настав час втілити у життя другий пункт мого плану.

– Знаєш, де тут чорний хід?

– Звісно, – Володар Колес навіть знизав плечима – мовляв, ображаєте.

– Добре. Тепер скажи, у твого тестя є гараж?

– У тестя? – здивувався Володя. – Є.

– Так от. До машини не підходь, залиш її тут. Ві-зьми таксі, повернися до офісу, забери звідти ящики з документами і відвези до свого тестя в гараж. Зрозумів? Дивись, щоб за вами ніхто не вчепився.

– Та без проблем.

– Так. На тобі ключі. Офіс закриєш, ключі мені привезеш. Я чекатиму тут.

– Без проблем.

Розумію, що цей план був не найкращим. Бо, за великим рахунком, навіть мій шофер міг виявитися завербованим Ґенеком чи навіть ментами. Особливо враховуючи його гебешно-ескортне минуле. Але інших варіантів поки не було. Доводилося вибирати з можливого. – Давай.

Я проконтролював напрямок Володиного руху, щоб він бува чогось не наплутав, а потім постукався до Жорика.

– Здоровенькі були, Георгію Ісаковичу!

– Доброго здоров’я й тобі. Як Ірочка? Усе добре?– Ірочка добре, дякую. А от усе – не дуже добре.

– Ну, Ірочці вітання. Скажи, що я за неї пережи-ваю.

– Дякую. Вона теж до вас дуже добре ставиться, – оці вже мені китайські церемонії!

– А по людинці твоїй ніяких нових відомостей не надходило?

– Та поки тихо, – я видобув мобільний телефон. – А давайте, я прямо зараз Ґенеку зателефоную, щоб ми разом почули, що він скаже.

Старий авторитет тільки мовчки покивав.

– Євґене Олександровичу, доброго дня ще раз!

– Привіт.

– Вітання вам від Георгія Ісаковича.

Генерал відбувся мовчанкою, але я сказав:

– Дякую, передам.

Мій розрахунок будувався на тому, що Ґенек в курсі Жорикових зв’язків у силових структурах і розуміє, що зараз я, як то кажуть, не відходячи від каси, перевірю всі його відомості. А уникнути цієї розмови при свідкові не вдасться – адже тоді я матиму право підозрювати, що він сам усе це організував.

– То як, вам вдалося щось довідатися про мою лю-дину?

Генерал зітхнув:

– Це – не наші. Я перевіряв. І не ментовські. Там усе складніше, але схоже, що це не вони.

– Ви впевнені, що не ваші? Може, приховують?

– Сказав, не наші, значить, не наші. А про решту у тебе є кого спитати.

Генерал натиснув відбій.

– Ну, що там?

– Каже, не їхні.

Жорик крекнув.

– Розумієш, Сергійку. Так, як мені розповіли люди, ані МВС, ані прокуратура тут теж ні до чого.

– Як це так?

– А отак.

– І що це означає?

Старий злодій сумно похитав головою:

– Бачиш, Сергійку. Зараз у Донецьку силовики зо-всім від рук відбилися.

– Відбилися від рук?

– Так. Київ ні за що мають. Справ своїх нагору не світять. Вказівок не слухають. Роблять тільки те, що їм у Донецьку сказали.

– Відокремилися?

– Точно. Відокремилися. Вони там давно самі свої справи ведуть, людей закривають, коли захочуть, судів і прокурорів не слухають. А зараз взяли нову моду до Києва їздити і тут забирати людей по своєму, донець кому закону.

– Тобто?

– А чого ти дивуєшся? Посвідчення у них, як у всіх. Беруть, кого схочуть, і везуть до себе. Там закривають і пресують. Бо влади київської для них нема.

– То ви хочете сказати, що моя людина...

– Вони забрали. Вони. Ти через Київ її не доста-неш.

– А що ж тоді робити?

Жорик замислився.

– Добра людина? Цінна?

– Дуже цінна, Георгію Ісаковичу.

– Тоді це тільки Павлик може допомогти. Тільки Павлик. Треба, щоб він пішов особисто до Віктора Федоровича. Може, так воно вирішиться.

– Паша?.. Це варіант.

– Варіант, Сергійку, варіант. Тільки як ти в такій ситуації будеш до Павлика звертатися? Тяжко буде тобі звертатися.

Чому це тяжко? Я подивився на старого бандита, не розуміючи сенсу його слів. Здається, я пропустив щось важливе.

– Зачекайте. Мені тяжко звертатися до Паші? Не йому до Яника, а мені до нього?

– Ну а як же? Тобі. Звичайно, тобі. Бачиш, як у Ірочки невчасно все це з Ларочкою сталося.

– У Іри з Ларисою?

Ага! От чому він про мою дружину так докладно випитував.

– Так. А ти, Сергійку, хіба не знаєш?

Оце ще мало мені проблем. Іще одна – Ірка посварилася з Ларисою! При їхніх стосунках це було не дивно. Моя дружина навіть згадки про Пашину половину не переносила. А та навзаєм всю голову чоловікові проклювала, аби він гнав з каналу цю «шваль», яка перетягує на себе всю популярність. Проте я ніколи не сприймав трагічно цієї антипатії – жінки взагалі не дуже люблять одна одну, а мужики натомість зав жди можуть домовитися.

– Ну, в Ірки з Ларисою вже багато чого було. Все це ми якось пережили.

– Ну й добре. Значить, і це, дай Боже, переживемо.

Від цих слів мені стало тривожно, точніше, ще тривожніше.

– Георгію Ісаковичу, що сталося? Просто я щойно з аеропорту. Навіть додому не заїжджав і ні з ким не розмовляв.

Старий нахилився і дістав з-під столу пляшку води.

– Ти попий водички. Це тільки здається, що взим-ку не треба водичку пити. А нирочки, їх промивати треба, знаєш як? Треба пити водичку цілий день аж до вечора, а ввечері вже не треба. Тоді каміння не буде, і запалень не буде.

– Дякую, – я слухняно відкоркував запропонова-ну пляшку.

– А з Ірочкою трапилася нехороша історія. Вони з Ларочкою бійку затіяли. Прямо на телеканалі в прий мальні.

Мамочко моя!

– Ларочка хотіла обличчя їй роздерти, а насправді вийшло навпаки. Мені казали, що у неї самої обличчя дуже подряпане. А в Ірочки голова розбита, бо Ларочка її за волосся об підлогу била.

Напевне вигляд у мене був той іще, бо Жорик ще раз наполіг:

– Ти пий водичку. Пий.

І поки я ковтав з горлечка, він продовжив:

– Кажуть, Ларочка проходила поруч із приймаль-нею і почула через відкриті двері, як Ірочка розмовляє по телефону. Кажуть, вона про неї щось говорила, а Ларочка говорить, що про Павлика.

На цьому місці оповіді я захлинувся водою, бо до мене нарешті дійшло, про що розповідав Жорик. А він підвівся з місця, поліз до шафи і запропонував мені серветку.

– Дякую, Георгію Ісаковичу. Дякую.

– Тому я думаю, що тобі звертатися до Павлика буде незручно. Він, ти знаєш, інколи дуже прислухається до Ларочки.

Нічого собі! Ні, звісно, Паша не зовсім підкаблучний, бо інакше моя дружина давно б уже завершила телекар’єру. Але й проявляти дива героїзму, допомагаючи мені, домагатися зустрічі з Прем’єром, щоб врятувати Сапулу, він навряд чи буде. Спустить питання на гальмах, цим усе й завершиться.

– Цікаву історію ви мені розповіли. Цікаву.

Як іще можна було назвати те, що відбулося? Не казати ж вголос усе, що я думаю про цих скажених сук. Жорик – людина патріархальна, родинні цінності для нього понад усе.

– Ну, яка вже була, Сергійку, таку й розповів. Від себе нічого не додав, все лишив, як чув.

– Так тут і додавати нічого не треба, – я сумно по-сміхнувся. – А от якби ви додали, що все вигадки, я був би дуже вдячний.

Жорик тільки мовчки по-старечому розвів руками.

– Ну добре, Георгію Ісаковичу. Побіжу я. Ви іще, будь ласка, по моїй людині попитайте. А раптом це все-таки хтось із наших? А може, й на донецьких якісь ходи відшукаються.

– Попитаю, звичайно попитаю.

– Дякую.

Опинившись у коридорі, я дістав мобільний і набрав дружину, але потім передумав і, не чекаючи гудків, натиснув на відбій. Ну що насправді я можу їй сказати по телефону та ще й з чужого офісу? Розбірка почекає до дому.

Володаря Колес поки не було і щоб не світитися перед імовірним хвостом, я влаштувався почекати біля заднього виходу з офісу. Ситуація зайшла у глухий кут. Якщо все те, що сказав Жорик, – правда, якщо вони й справді мають у Донецьку приватних ментів і приватні тюрми, якщо вони забрали Катьку туди, у мене не лишалося жодної можливості діяти. І єдиний шлях порятунку перерізала моя дорогоцінна дружина своїм невиліковним ідіотизмом.

За що затримали Катьку? Ким був цей солідний, з яким вона сиділа в ресторані? Навіть розпитати ні в кого. Може, це через взаємозаліки? Але якщо звернутися з цього приводу до Гриба, то замість допомоги отримаю сеанс паніки, купу пліток, а справа піде в рознос. Нам зараз категорично не можна виглядати слабкими – і без того все тріщить по швах, тільки дай слабину, одразу порвуть на шмаття.

Я все-таки набрав Гриба по телефону, але виключно з метою продемонструвати йому твердість, неосяжний оптимізм і попередити, що завтра до нього заїде Сапула. Остання інформація мала на меті перевірити, чи в курсі він останніх подій. З відповіді складалося враження, що не в курсі.

Наступний дзвоник адресувався гуманоїдам. Я пригрозив, що Катерина завтра призначить їм зустріч, і щоб вони не думали косити й ухилятися від неї. Вовчик тут-таки почав зіскакувати – мовляв, давай після другого туру, зараз складна ситуація. Судячи зі всього, і вони про зникнення не відали, відповідно й відношення до нього не мали.

Знову глухо. Чорт, хоч би знати, хто це зробив, я б із нього душу витряс!

Ну, не вмію я впадати у відчай! Навіть у найскладніших ситуаціях уява завжди підказує вихід, бодай примарний, тому замість порожніх переживань я всі сили кидаю на його реалізацію.

Залишалася надія, що Жорику переповіли конфлікт на каналі у сильно згущених барвах. Але про це я міг довідатися тільки з перших вуст – від безпосередньої учасниці події... Хоча чому тільки з перших? Чоловіки часто вміють пліткувати не менше за жінок.

Дочекавшись на Володаря Колес і отримавши усний звіт у вигляді лаконічного: «Порядок, шеф!», я вмостився на задньому сидінні.

– Додому!

Машина рушила зі стоянки.

– А що там трапилося у Ірки з Ларисою? – запитав я зненацька, відхилившись так, щоби бачити обличчя мого водія у дзеркалі заднього огляду.

– Та трапилося, – Володар Колес закусив губу, стримуючи посмішку.

– А чому ж ти мені не сказав?

Посмішка зникла і обличчя шофера пересмикнулося.

– Так я думав... Я думав, ви знаєте...

– Тобі яка різниця, знаю чи ні? – якщо водії і се-кретарі починають тримати таємниці від шефа, це до доб ра не доведе. – Що там сталося насправді?

Володар Колес озирнувся на мене через плече, неначе перевіряв, чи немає когось стороннього в машині.

– Ну вона цей... Вона...

– Хто, вона?

– Ну, Лариска ж. Вона зайшла на канал до Ірини Павлівни приймальні...

Я здивовано підвів брови:

– На канал? Чого її туди понесло?

Шофер знизав плечима.

Справді дивно. Лариса не мала на телебаченні жодних справ, а останнім часом і жодних подруг. Треба віддати Паші належне: канал вже рік працював, як годинник, виконуючи вказівки з Банкової. І досягти цього вдалося, тільки витиснувши з посад усіх до одної подруг його власної дружини.

– Ну, далі давай.

– От... А секретарка там – мого кума малая.

– Це ти від неї про все довідався?

– Від неї, – губи Володаря Колес розпливлись у за-доволеній посмішці, яку він тут-таки похапцем сховав. – Вона каже, що не звернула уваги. Ну, зайшов хтось, і зайшов.

Хороша секретарка... А втім, це упізнаваний почерк моєї дружини – оточувати себе холуями, абсолютно не звертаючи уваги на професійні якості.

– А Ірина Павлівна у цей час саме розмовляла те-лефоном.

– У приймальні?

– Нє-е. В кабінеті. Просто двері були відкриті. Ну, ви ж знаєте, як вона розмовляє по телефону.

Це правда. Коли моя Ірка говорить по телефону, в кімнаті не вміщується жоден інший звук.

– А ця хитра Лариска принишкла так біля дверей і слухає.

– Це тобі секретарка розповідала?

– Так. Мого кума малая.

Уявіть собі, секретарка в приймальні спокійно реагує на те, що підслуховують її начальницю!

– І що вона?

– Ну а тут ваша дружина починає говорити... – Во-лодя прокашлявся. – Ну вобшем, що Паша – імпотент і тільки тому досі не вигнав цю сучку, Лариску.

– Зачекай. А вона не вигадує?

– Малая? – кинув погляд у дзеркало Володар Ко-лес. – Так їй нема смисла. Що тут вигадувати, коли Лариса влетіла в кабінет, схопила Ірину Павлівну за волосся і витягла у приймальню.

– Прямо за волосся витягла?

Володя з ентузіазмом кивнув.

Усе це виглядало апокаліптично.

– Ну, а секретарка що?

– Вона, каже, побігла кликати на допомогу.

Прекрасна ідея. Якщо вже б’ються дружини начальників, варто зібрати якнайбільше публіки.

– Понабігли люди. Там же самі жінки на поверсі.

Всі стоять і не наважуються розбороняти.

– Їм просто було цікаво подивитися, – не витри-мав я.

Володар Колес коротко хихотнув.

– Нє-е. Вона казала, що Ірина Павлівна добре би-лася. Вона спочатку розгубилася трошки, Лариска її кинула на землю і за волосся била об підлогу. А потім ваша дружина вкусила її за руку, вирвалась і роздерла тій сукню і ліфчик.

– Сподіваюся, це ніхто не знімав?

Шофер знову усміхнувся.

– Так камери ж на тиждень розписані.

Уявляю собі цю сцену. Дві голі сорокарічні кобили на очах підлеглих тягають одна одну за патли.

– Ну, а далі?

– Далі Лариса вирвала у вашої дружини сережку, і пішла кров. А Ірина Павлівна роздерла нігтями їй обличчя і груди...

– Силікон не вивалився?

– Що?

– Силікон, питаю, з грудей не потік?

Водій озирнувся через плече і знову хихотнув:

– Силікон? Ну ви й жартуєте.

Жартую... А що мені іще залишається?

– Далі давай.

– Ну, а далі прийшла знизу охорона і розтягнула їх в різні кутки.

– Це все?

– Ну так. Вони ще плювалися одна в одну, а Лари-са заїхала охоронцеві по морді, коли він її за голі груди схопив.

Клас. Цікаво, що має робити охоронець, коли охороняємий об’єкт б’є його по морді?

– Тобто, виходить – нічия?

Володар Колес на секунду замислився.

– Виходить, що наші перемогли.

– Як ти рахував?

– Ну... – шофер замислився. – Я так думаю: пора-нене вухо і головою об підлогу проти сукні, ліфчика й подряпаного фасаду. Фасад для жінки – найбільша шкода.

– Логічно.

А як іще я міг зберегти обличчя перед Володею, якщо не за рахунок цинізму?

– Але давай подивимося з іншого боку. Ларису на компенсацію симпатичний охоронець за груди помацав. Хіба не зараховується?

– Ги-и, – сказав мій водій. – Зараховується. Тоді все-таки виходить нічия.

– Так і домовимося.

Якби ж то тільки були не моя і Пашина дружини...

Навіть так: якби це навіть були наші дружини, але в інший час і за інших обставин...

Хоча насправді згадка про Пашину імпотенцію виводила конфлікт на зовсім інший рівень. Паша – всетаки господар каналу, а Ірка – лише працівниця, хоч і телезірка. І не годиться працівниці просторікувати про імпотенцію боса.

Тим часом машина зупинилася прямісінько біля мого під’їзду.

Володар Колес вистрибнув з-за керма, відкрив задні дверцята і витягнув валізу.

– Сам донесу, – зупинив я його службовий ентузі-азм. А може, це він просто хотів на власні очі побачити побиту Ірку?

– Тоді я вже не потрібен?

Я замислився. Навряд чи сьогодні можна буде ще щось зробити.

– Не потрібен. Відпочивай.

– Завтра, як завжди?

– Так.

Я підхопив валізу й рушив сходами нагору. Бажання іронізувати на тему останніх подій одразу зникло. Я уявив собі, в якому світлі Лариска подала усе це Паші. Цікаво, чи мене тепер взагалі пустять до прий мальні?

Проте справа не в мені, а в Сапулі. Тому навіть якщо доведеться всією родиною просити у Лариски пробачення, ми зробимо це. Я готовий навіть власноруч зашити порвану сукню.

Цікаво, чи вистачило б у мене самого гумору, щоб поводитися шляхетно на Пашиному місці?

Я навмисне гучно гацнув вхідними дверима, а потім дверцятами шафи у передпокої. Проте на звук не з’явився ніхто. Ну, Богдан, напевне, ще гуляє, тим більше, коли там ідеться про дівчину.

Але Ірка? Може, її теж нема вдома?

Знявши пальто і перевзувшись, я підійшов до дверей спальні і різко їх прочинив. На ліжку, освітлена слабеньким вогником нічника, лежала моя дружина. Я одразу оцінив мізансцену. У театрі це називалося б «смерть головної героїні».

Ірка не поворухнулася, навіть коли я зайшов до кімнати. Промінь світла з-поза нещільно зсунутих штор давав можливість докладно роздивитися рушник на лобі й вигідно підкреслював скам’янілі риси обличчя. Моя дружина постійно мерзне, тому зараз вона вкрилася двома ковдрами – обидвома пуховими, щоб ви не сумнівалися.

Певно, за сценарієм я мав опуститися на коліна і притиснутися губами до безвольної та холодної долоні. Але саме через те, що добре розумів мізансцену, я намацав на стіні електричний вимикач і натиснув обидві клавіші, заливши яскравим світлом нашу подружню спальню.

– Скажи мені, будь ласка. Яке тобі діло до Паши-ної потенції?

– Що? – слабким голосом спитала Ірка.

Я підійшов до ліжка і, руйнуючи усі заготовки, одним рухом відкинув обидві пухові ковдри. Дружина лежала вдягнута у зворушливо просту, наче з дитячих спогадів про піонерський табір нічну сорочку. Гармонійно, проте раніше я не помічав у неї захоплення подібними речами.

– А... Це ти? – сказала вона слабким голосом.

– Я. А хто ж іще?

– Приїхав?

Чи то вона й справді не розчула мого питання?

– Приїхав. І вже встиг почути багато цікавого.

– Мені холодно, – сказала дружина.

Чорт забирай! Це єдине, що вона може мені сказати?

– А я думала, це Богданчик прийшов, – продовжи-ла вона без будь-якого переходу.

– Богдан гуляє, я його бачив біля стадіону.

– Він зараз рідко буває вдома. І ти теж. От бачиш, я лежу одна.

– Бачу.

Моя дружина знову капризно скривила губки:

– Мені холодно.

– Нічого, – відповів я твердо. – Не помреш.

– Богданчик зовсім нас кинув. Якісь нові друзі. Вдома не ночує. А я лежу одна. Нема кому навіть води подати. Лікарі сказали, що не виключають струс мозку.

– У боксерів так часто буває після змагань...

Вона знову зробила вигляд, що не чує.

– Вони сказали, що мені треба лежати цілий тиж-день. А як я можу лежати?

Мені остогидла ця вистава, і я вирішив її перервати.

– Слухай, мені все розповіли про вашу бійку.

Дружина мовчки закотила очі і прикрила повіки.

– Я все розумію. Жіночий рестлінг, боротьба у бру-ді, стриптиз та інші розваги. Але мене цікавить одне. Навіщо ти на весь офіс патякаєш про Пашину імпотенцію?

Ірка закотила очі ще вище. Я втратив терпець і для профілактики міцно взяв її за комір сорочки.

– Чуєш? Я з тобою розмовляю, – тендітна ткани-на затріщала під моїми пальцями. – Яка тобі, курва мать, справа до Пашиної потенції? Га?

– Мені боляче, – сказала дружина.

Я послабив захват, але присунув обличчя ближче.

– Нехай тебе так цікавить питання чоловічої по-тенції, але чому про це обов’язково говорити на роботі та ще й на всю приймальню?

– Вона на мене напала, – схлипнула дружина.

– А ти? А ти б не напала, якби про твого чоловіка таке говорили?

До речі, гарне питання. Не знаю, як повелася б моя благовірна у подібній ситуації.

– Не кричи. У мене може бути струс мозку.

– І буде, – запевнив я твердо. – Гарантую: що у тебе зараз буде струс мозку, якщо ти не поясниш мені, нащо тобі здалася Пашина потенція.

За два десятки років спільного життя я жодного разу не вдарив дружину. Навіть жартома. Але тепер не був певний, що продовжу цю добру традицію.

Вона мовчала.

– Я тебе, твою мать, питаю...

– Мені боляче.

Довелося розпрямитись і кілька разів глибоко вдихнути для заспокоєння.

– Ти розумієш, що наробила? Якщо не розумієш, я можу пояснити.

Ірка нарешті поворушилася. Після довгого вовтузіння вона сіла на ліжку і спустила ноги на підлогу. Що ж, це вже значно краще, ніж помирання й закочування очей.

– По-перше, ти підставила мене. По-друге, ти під-ставила Пашу. Як нам тепер дивитися один одному в очі? Вдавати, що нічого не сталося?

Дружина досі тримала мовчанку. Невже щось зрозуміла?

– По-третє, уяви, що тепер говорять по всьому міс-ту. Як обсмоктують подробиці. Напружся і уяви.

– А я? – прорізався раптом голос у моєї дружини.

– Що ти?

– А я? Чому ти не береш до уваги мене? Між ін-шим, я твоя дружина. Якщо ти це ще пам’ятаєш.

– Ну то й що?

– То й що? – Ірка зіщулилася. – А те, що твою дру-жину побили. Те, що у неї струс мозку? Хіба чоловік не повинен захищати свою дружину?

Ні, ви бачили такий цирк?

– Захищати? Слава Богу, що мене там не було, бо тоді б...

Ірка не дала мені закінчити.

– Справжній чоловік! Його дружину по-звірячому побили, а він замість того, щоб помститися, приходить і вичитує.

– Помститися?

– А що? – стрепенулася дружина. – Слабо?

– У тебе й справді струс мозку, – я показово посту-кав пальцем по лобі. – Кому мститися? Ларисі?

Ірка пхекнула і відвернулася.

– Ні, ти скажи. Я що, по-твоєму, повинен іти бити морду Ларисі? Жінці? Так роблять справжні чоловіки?

Дружина не пожалувала мене відповіддю.

– А може, мені викликати на дуель Пашу? Кинути йому рукавицю через те, що моя дружина на весь офіс назвала його імпотентом?

– Так!

– Що так? – не второпав я.

Тут Ірка підскочила з ліжка.

– Ти повинен піти до Паші і сказати йому, що не дозволиш так поводитися з твоєю дружиною! Вони ламають мені кар’єру! Зняли з ефіру наступну програму! – в голосі дружини забриніли сльози.

– А що ти хотіла? Щоб тобі премію виписали?

– Я хотіла, щоб мій чоловік мене захищав.

– А не підставляти саму себе, та ще й свого чолові-ка, та ще й весь бізнес заразом ти не хотіла?

Ірка у відповідь стисла губи й відвернулася.

– Цікава у тебе філософія! Значить, ти можеш ро-бити все, що захочеш: на весь офіс теревенити про імпотенцію власника каналу, роздерти обличчя його дружині, порвати їй сукню, а я повинен тебе захищати... Захищати від наслідків твоєї ж власної поведінки... Від усього того, що ти сама на себе накликала.

– Повинен, – дружина знову вперто стиснула губи.

– А може ти поясниш, заради чого?

Кілька секунд Ірка мовчала, потім сказала тихо:

– Бо я – твоя дружина.

– На жаль, – похитав головою я.

– Ах, на жаль? – Ірка раптом смикнулася і зробила крок убік. – На жаль?

Я взяв жінку за плече, але вона люто збила мою руку.

– Ти навіть не уявляєш, що насправді наробила...

– Я уявляю. І уявляю, що ти, мій чоловік, відмов-ляшся мене захищати. А такий чоловік мені не потрібен, – голос її несподівано став майже спокійним. Ірка сіла назад на ліжко.

Тут уже паузу взяв я, просто щоб перетравити зміст останньої заяви.

– Тобто ти хочеш зі мною розлучитися?

– Ні, – вона твердо подивилася мені в очі. – Я про-сто кажу тобі: Іди геть!

Я не повірив власним вухам.

– Геть?

– Так. Мені не потрібен чоловік, який не хоче вико-нувати свій чоловічий обов’язок і захищати свою дружину.

Цікавий поворот. Я, звісно, міг припинити цю істерику в два ходи, але сьогоднішні події були перебором навіть для моєї загартованої душі. І натомість я з викликом спитав:

– Гадаєш, мені нема куди піти?

– Мені байдуже. Я хочу, щоб ти негайно пішов з мого дому. Чуєш? Негайно!

– Твого дому? – здається, мені почулося.

Ірка холодно посміхнулася:

– З мого! Це мій дім. Ти сам підписав договір. І, до речі, не тільки про дім...

– Зачекай, – я не міг прийти до тями.

– Чого чекати? Ти хотів бути бідним депутатом? Перше вже збулося. Ти – бідний. Іди тепер до Паші і спробуй не упустити депутатство. У тебе є шанс.

Вражений таким поворотом, я замовк, а дружина скористалася паузою, вже зриваючись на крик:

– Іди! Іди вибачись перед нею! Скажи, що кинув мене заради неї! Скажи! Вона пробачить! Га?

Ірчині губи істерично трусилися. Вона вже нічого не чула і не розуміла.

Насправді у мене був невеликий вибір – задушити її прямо тут або піти.

І повагавшись, я все-таки вибрав останнє.


Десять останніх років я не допускав в Україні нестабільності. Не допущу й зараз.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2020 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных