Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Що? – вигукує мій директор. – Що ви сказали?




Головний податківець здивовано піднімає голову.

Лунає чийсь короткий смішок.

– Те, що чули. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтероксидентал»...

Сміх вибухає одразу з кількох сторін. Навіть жінки, які щойно витирали сльози, починають посміхатися. Бійці в масках ошелешено переглядаються. Я теж не можу стримати усмішки.

– В чім справа? – податківець починає кліпати очи ма, і це викликає просто-таки лавину реготу з усіх бо ків. Здається, з головного героя посеред монологу впали штани.

Мій директор – єдиний, хто не приєднується до веселощів. Він іще знаходиться у бойовому запалі.

Тим часом розпач серед нападників погрожує перерости у неконтрольовані дії. Підбурені попереднім приниженням працівники не поспішають відкрити силовикам правду, і тоді, найобережніший з усіх, а тому найменш схильний до театральних ефектів, я беру на себе цю приємну місію.

– Поверхом вище, – кажу голосно.

– В смислі?

– Ви помилилися. Товариство «Інтероксидентал» знаходиться на четвертому поверсі. А це – третій.

– Точно? – не вірить втративший раптом певність податківець.

– Точно, точно, – підтверджують з усіх боків.

– А тут що?

– Державне підприємство.

– Ну тоді точно помилилися. Пішли, хлопці.

Бійці опускають автомати і якось не дуже впевнено починають підтягуватися до свого керівника.

– Тоді вибачаємося.

– Та що ви, – кажу я з усмішкою. – Завжди раді.

Приходьте ще.

З кутка лунає істеричний жіночий сміх зі сльозами. Я опускаю руки.

Ху. Цього разу пронесло.

Колись міська рада міста Дубосари постановила розділити присадибну ділянку моїх діда з бабою на дві. У сусідів землю забрали під розширення механічного заводу, а компенсувати втрату вирішили за рахунок обійстя нашої родини. Не аж якою була ця ділянка – десять соток, тобто сусідам дісталося цілих п’ять. І що таке були п’ять соток у периферійному містечку над Дністровськими кручами?

Однак, можливо, якісь інші п’ять соток і були нічим, а дідові – справжнім садом. Високим витвором присадибного мистецтва – найбільшими розкошами, які зміг дозволити собі син плодючої бессарабської землі після відсидки у заледенілій заполярній Інті, не бачивши там за вісім років не тільки фруктового цвіту, а навіть нормальних, повноцінних лісових дерев. Бо ж тундра не дає рослинам виростати вищими за півтора метри і стволи у тамтешніх дерев не сягають у діаметрі навіть п’яти сантиметрів.

Тож не диво, що, відмотавши строк у ГУЛАГу, мій дід, куркульський син, у власному, як він вважав, саду розвернувся на повну. Кожна гілка його яблунь була прищеплена різним сортом – і на одному дереві уживалися ранній білий налив, передзимня бордова «циганочка» та навіть екзотичні райські яблучка – зворушливі у власній спробі бути схожими на «дорослі» фрукти і придатні лише на варення. Абрикоси квітнули по колу безперестанку більше місяця і, починаючи стигнути у червні, щедро дарували підпалені міцні плоди до кінця серпня. Тверда, схожа на лампочку-шістдесятку рання зелена груша «іллінка» уживалася на одному стволі з жовтою медовою «берією» – так тоді зі зрозумілих причин називали відомий сорт «бере». Черешня від ранньої рожевої і червневої бордової переходила у гіркувато-жовту, час якої настає у кінці липня. Це я ще не згадав про персики, вишні, сливи, шовковицю й горіхи. А також кущі порічки, чорної, жовтої, білої смородини, подібні до мініатюрних кавунчиків ягоди аґрусу, калину, аронію, глід та ще купу гібридних різновидів, назви яких можна довідатися, лише зазирнувши у садівничі журнали. Ну й звісно, король бессарабської землі – виноград. Добрий десяток сортів. Столові – ізабела, лідія, цице капрулуй, що з молдавської перекладається як «козяча цицька», а по-нашому зветься дамський пальчик. Винні – класичні французькі каберне та мерло, безбарвний німецький гевюрцтрамінер та безсмертна місцева фетяска.

Пам’ятаю, як він сварив мене, малого, побачивши, що я зриваю фрукти з плодоніжкою.

– Потрібно цілих три роки, щоб виросла така, яка буде знову давати урожай.

Або ж учив мене, п’ятирічного, щепити спеціальним ножем, у руків’ї якого було запресоване додаткове пластмасове лезо, щоб відокремлювати кору від гілок. Пальчики мої ще не були придатні до такої точної роботи, але відчувати дерево, як живу істоту, я, мабуть, навчився саме тоді. Ми щепили брунькою, черешком у розщеп, косим зрізом і в результаті одна, певно, найменш зіпсована нетвердою дитячою рукою прищепа все-таки прижилася. Пам’ятаю, як я уважно слідкував за її зростанням і врешті-решт вже за кілька років першою сливою, а точніше половинкою сливи – французької круглої і жовтої я пригостив бабусю, страшенно пишаючись власною садівничою майстерністю. Другу з половинок я, звичайно, з’їв сам – слива була добряче перезрілою, бо дід нікому не дозволяв її торкатися, поки я не приїду на канікули у гості.

Тепер уявіть собі: одного дня завдяки рішенню «народної» влади більша половина цього викоханого роками саду мала відійти до сусідів. Дерева, що стали частиною душі мого діда і своїм буянням компенсували роки сибірського ув’язнення, які відродили у ньому почуття родини й рідної землі, майже знищене табірними вертухаями та енкаведистськими катами.

Треба зауважити, що решта родини не сприйняла цю подію як апокаліптичну. Шкода, звісно, але дерева можна виростити й інші – все-таки п’ять соток іще залишалися. Але дід був іншої думки. Ні, він не став оскаржувати рішення ради у суді – тоді це було неможливо. Він не став боронити власну землю силою – адже саме за подібний вчинок під час колективізації поплатився життям його батько, а мій прадід – бессарабський куркуль. Щоправда, тоді йшлося не про п’ять соток, а про сто п’ятдесят гектарів – землі родин ного хутора. Однак сталінські табори дали дідові су вору школу – війна самітника проти влади найчастіше закінчується поразкою.

Проте навіть вологодський конвой не зміг привчити діда опускати руки. Отже, він вирішив перенести сад на ту половину ділянки, що залишалася. Не знаю, чи брав він до уваги народну мудрість, яка твердить, що старі дерева не пересаджують. Не знаю, чи бачив десь подібну технологію, а чи винайшов сам. Але обкопавши стовбури квадратом по краю коріння, він об бив їх дерев’яною опалубкою – такими собі велетенськими ящиками без дна. Потім прокопав для кожного дерева широку траншею до того місця, яке призначалося йому у майбутньому і потрошку, обв’язавши мотузками ящик з корінням, взявся перетягувати на власну половину усі до одного дерева й кущі.

Той, хто хоч раз пробував корчувати дерева, може уявити собі масштаб здійсненої праці. Адже коріння розростається ушир до меж крони і у глибину може сягати кількох метрів. До того ж дід тоді вже був інвалідом – колись давно поліз розібрати заплутані тро си підйомного механізму на висотній конструкції і зірвався з десяти метрів, отримавши відкритий перелом ліктя, а з ним і невіддільні від такої травми у ті часи остеомієліт, суглобну мишу та негнучкий ліктевий суглоб. Іронія долі полягала в тому, що підйомний механізм належав тому самому дубосарському мехзаводу, який зараз відбирав землю, а друга, більш глибинна – що аналогічне каліцтво, тобто неробочу у лікті руку, мав також головний кат мого діда і всього нашого народу – товариш Сталін.

І от майже однорукий, зношений таборами і зовсім не молодий уже чоловік на зло дубосарській міськраді, мехзаводу і товаришу Сталіну забрав увесь сад із собою, розмістивши його щільненько на залишках ділянки. І дерева, в які він вклав стільки душі, виявили рідкісну вдячність до господаря – на другий рік вони вже буяли цвітом і, наче змовившись, дали один з найкращих за усі роки врожаїв.

Зараз, повертаючись із погромленого податківцями офісу, я чомусь пригадав саме цей випадок. Може через те, що цей несподіваний наїзд силовиків пробудив відчуття власної безпомічності, так само, як колись свавілля міської влади – у діда. Тільки, на відміну від нього, я не міг перетягти з собою свого саду – вигаданого та вирощеного з пуп’янка державного підприємства. Та й куди перетягти – я працював на самозахопленій ділянці і задачі, які ставили переді мною ті, хто прикривав це захоплення, були сформульовані чітко, немов у хрущовському плані освоєння цілини – максимальний врожай тут і сьогодні. А зав тра буде видно.

Образ діда, що сплив після несподіваного візи ту дядька Вареника із прес-пап’є, а тепер знову тривожив мою душу, дуже дисонував із теперішнім на строєм. Адже мій бізнес аж ніяк не нагадував обріз ку саду.

– Дивися на цю гілку, – вчив мене дід колись, вка-зуючи негнучкою рукою на дерево, а у другій, робочій, стискаючи секатора. – Куди вона виросте через кілька років?

Кілька років... Для мене, школяра, цей відтинок часу тоді ще просто не існував. Що буде за кілька років? Напевне, я закінчу школу, вступлю до вишу. Може, закохаюся у якусь дівчину. Може, заведу нових друзів. А ця гілка...

– Дивися на бруньки. Оця – плодова. А оця може дати паросток вгору. Бачиш? Не високо і не низько і так, щоб не затінятися іншими.

– А коли будуть яблука? – наївно питав я.

– Роки за три. Якщо брунька, на яку ми покладає-мо надії, прокинеться.

– А якщо не прокинеться?

– Ну, тоді знову обріжемо і знайдемо ту, що йде, куди треба.

– Три роки! – з жахом повторював я. Це було поза межами моєї уяви.

А дід сміявся:

– От і привчайся думати, що буде і за три роки, і за п’ять, і за десять. Для розумної людини сад – великий учитель.

Але у мене тоді часу не було – хіба молоді можуть чекати? А у діда того часу – навалом. Що ж іще робити на пенсії? Сиди собі й чекай, скільки хочеш.

Згодом виявилося, що старість готує людині сюрприз – даруючи досить часу, щоб чекати, вона одночасно робить так, що з кожним роком залишається все менше шансів дочекатися. Вперше я гостро відчув це на дідовому похороні. А потім, навідавшись випадково у Дубосари, побачив, що й після його смерті гілки на деревах ростуть саме у тому найкращому, визначеному досвідченою рукою напрямку.

Кляте життя! Я не маю часу чекати на те, щоб виросла прищеплена гілка. І навіть для того, щоб відріза ти криву і безперспективну – наприклад, тих-таки гуманоїдів. Бо ж вони дають хоч і червивий, а все ж урожай. Тут і зараз. А про врожай регулярно питають нагорі, бо й у них постійно запитують ті, що сидять вище. Проте, може Сапула має рацію? Може, взяти садову пилу і відрізати цю червиву гілку? Гілку, яка глушить всі інші, що ростуть поруч, а при можливості намагається вчепитися своїми міцними пазурами мені у горло. Якщо думати про майбутнє – таке рішення є найкращим. Щоправда зараз воно принесе багато клопоту. Адже що-що, а захищатися і виживати гуманоїди вміють. Тому й пилку треба вибрати найгострішу. І кращої кандидатури за Павлюк-пашу для виконання цієї функції у мене просто нема.


На довиборах до Верховної Ради за 151 округом Полтавської області переміг висуванець Партії регіонів Олексій Лелюк.

Українська Правда

У кулуарах Верховної Ради виставили на огляд пам’ятник «Невідомому бандиту України».

Інтерфакс-Україна


Керівництво телеканалу «1+1» категорично відмовило Ліні Ющенко, старшій дочці Віктора Ющенка, брати участь у ігровому шоу «Форт Буаяр». Сайт Ющенка Синод Греко-Католицької церкви звертається з проханням до всіх громадян сприяти тому, щоб вибори президента України пройшли з дотриманням усіх норм демократії.

Українська Правда

 

Я набрав Пашу на мобільний, але він був «під куполом» – тобто у залі засідань Верховної Ради. Трубку взяв Олесь, і ми обговорили політичну ситуацію в країні, шанси демократичних сил на виборах, а також останні новини у царині культури – речі, повністю протилежні тим, якими займався мій партнер, а Олесів шеф – депутат Павлюк-паша, та ще й до того ж зовсім далекі від мого бізнесу.

Проте між іншим я довідався, що шановний пан депутат по обіді планує працювати у своєму банківському кабінеті, тому віддзвонився гуманоїдам і сам призначив час виклику на килим. Нічого, в крайньому разі почекають у приймальні, якщо Паша буде зай нятий.

Із настанням незалежності Київ отримав статус справжньої столиці й почав приваблювати цілі орди заробітчан – повій, таксистів, будівельників, бізнесменів. Але якщо повії з таксистами мають властивість швидко розчинятися серед місцевих жителів – адже саме для того вони й приїздять, то бізнесмени завжди хочуть загарбати, захопити місто. Вони приносять із собою голодне нахабство, замішане на провінційній безпосередності, і повинні минути роки, поки усе це остаточно перевариться у великому столичному котлі, додавши до місцевого борщу хіба що одну невеличку смакову нотку. Саме з цієї породи були гуманоїди: найхитріші, найспритніші у своїх Кримах, Харковах, Закарпаттях – вони вирішили, що вайлуваті та ліниві кияни – легка здобич. І треба зауважити, не вони перші.

Згадаймо хоч би орду з Дніпропетровська, яка посунула сюди слідом за своїм отаманом, новообраним президентом Кучмою. Княже місто, владні повноваження, театри, іноземні посольства – якої іще здобичі треба спортивним хлопцям на БМВ та колишнім комсомольцям у дорогих, але незручних костюмах? Вони хазяйнували тоді на повну катушку, ділили все і вся, але й озирнутися не встигли, як поступово перетворилися на киян.

Цей хитрий трюк Київ продемонстрував свого часу й мені – приїхавши сюди, як усі, щоб завоювати та підкорити місто, я не помітив, як раптом сам став Киє вом, маленькою частинкою цих вулиць, будинків, людей. Щоправда, на відміну від дніпропетровських ординців, я був самітником, таким собі д’Артаньяном, який сподівався тільки на власну шпагу. Але Київ стоїть на цьому місті не першу тисячу років, він ба чив і самотніх авантюристів, і бригади бандитів, і навали орди – і усіх їх перетравив, переплавив, пережу вав. Тому за десять років дніпропетровські вже поміняли спортивні штани на джинси, навчилися носити костюми від Valentino, стали їздити вулицями без поспіху, зі специфічною київською лінькуватістю, проводжаючи очами гарних жінок і пропускаючи людей на переходах. Тепер вони вже у свою чергу з подивом витріщалися на агресивних та різких донецьких, передові загони яких пару років тому на чорних джипах увірвалися в столицю і стали закріплятися тут, готуючи прихід свого президента.

Бо ж іще за часів давньої Русі князі воювали за цю територію не для того, щоб узяти данину, а щоб утвердитися тут, сісти на престол і таким чином самим стати столицею. Чернігівський князь змінював на престолі турівського, а полоцький – переяславського. Так тривало сотні років, аж поки з’явився половецький напівкровка Андрій Боголюбський, який першим не схотів ставати Києвом, тому й спалив столицю свого діда Мономаха разом із могилою батька Довгорукого, який за 12 років до того вже остаточно перетворився на шматочок цього міста, а точніше, грудку його землі.

Сподіваюся, теперішні завойовники не наслідуватимуть цей приклад. Сапула каже: Київ упаде перед донецькими. Бо в історії ще не було жодної осідлої цивілізації, яка б зуміла протистояти степовикам.

Але це ж далеко не перша в нашій історії орда. Татари, ногайці, печеніги, половці, москалі, німці – де вони всі? А місто – тут. Яскраве, зелене, по-літньому бешкетницьке. Дивиться на мене через вікно автомобіля і сміється з чергового завойовника.

Спочатку ти підкорюєш Київ. А потім не встигаєш помітити, як сам стаєш Києвом. От що таке – посправжньому вічне місто.

Я під’їхав у банк на Антоновича за півгодини до призначеного часу, щоб підготувати ґрунт для операції з виховання гуманоїдів. Пашина роль була про стою – кидати громи з блискавками та доручити мені розірвати винних на тисячу шматків.

Секретарки посміхнулися назустріч, як і завжди, але в їхніх голосах бриніла напруга.

– Гості? – поцікавився я.

– Так, з авіакомпанії.

Це не ті люди, через яких секретаркам треба напружуватись, а мені – сидіти у приймальні. Я попросив доповісти про себе і зайшов до кабінету.

– Прівєт! – радісно вискочив назустріч Паша.

– Господи, що з тобою?

Обличчя народного депутата вкривали огидні плями – коричневі з рожевим. На правій щоці, на підборідді та шиї, як у дитинстві, коли переїв солодкого і захворів на золотуху.

– Ти прєдставляєш, вчєра в клубє облілся коктей-лєм. Б-52.

Враховуючи, що Б-52 подають запаленим, треба розуміти, що Паші пощастило. Бо міг загорітися одяг чи волосся. А шкіра – то нічого. Шкіра – заросте. Проте з іншого боку ці плями означали, що не пощастило мені – Паша розв’язався, знову почав пити, а це дуже й дуже не сприяє серйозним розмовам.

– Ви знакоми? – вказав він на двох дженджиків, що сиділи за столом переговорів.

Одного я знав – директор авіакомпанії, що давно ходив колами біля державного банку у сподіванні отримати кредит під заставу літака. Банк резонно відмовляв, бо літаки мають властивість літати – як їх конфіскуєш у разі чого? Крім того, українські авіалай нери періодично заарештовують у міжнародних аеро портах через борги компаній, а це вже зовсім знищує вартість застави.

Разом із керівником цього разу прийшов фінансовий директор, і це логічно – хочуть взяти грошей, як тут без фінансиста? Фінансист був чистеньким і щокатим – явно чиїмось синочком, таким собі пупсиком зі світу великих грошей.

– Слухай, Серьога, – зі мною Паша намагався роз-мовляти українською з поваги до старої дружби та моїх переконань. – Ти мені якраз і треба. Дивися. Гриші, – він показав на гостя, – потрібні гроші. Але нам давати не дозволяє Нацбанк. Блядські нормативи. Тому я пропоную передати його гуманоїдам. Ми їм спулимо ці гроші по міжбанку, а вони вже дадуть кредит Гриші. Сєчош? – Сєку. А що із заставою?

Рухливий директор авіакомпанії одразу підбадьорився:

– Із заставою все гаразд. Боїнг 737, документи у мене.

Паша не став занурюватись у деталі, відійшов до столу і відкрив дверцята шафи, що стояла поруч. Я одним оком спостерігав за його маневрами, але не припиняв спілкування.

– Це не той самий Боїнг, що був під арештом у Брюсселі?

Гриша раптом почервонів. Оце так-так – директор авіакомпанії червоніє, як старшокласниця! Та й, мабуть, теперішні старшокласниці так не червоніють.

– Там уже все чисто. Нові документи. Є тут у нас умілець, він провів по реєстру.

Зрозуміло. Значить, люди хочуть взяти державні бабки під заставу літака з перебитими номерами і планують для цього використати банк гуманоїдів, як прокладку. Логічно.

Мої міркування перервало видовище, що його я побачив периферійним зором. Поки ми розмовляли, Павлюк-паша, сховавшись за дверцятами шафи, покрадійськи наливав собі у склянку віскі з квадратної пляшки, і коли налив повну, одним духом вихилив вміст. Шия зі слідами опіків від Б-52 судомно смикнулась, приймаючи міцну речовину.

Господи, так він не просто розв’язав, а ще й добряче розігнався!

– Ну як, домовилися? – помітивши мій погляд, він відставив порожню склянку й вискочив до гостей, немовби нічого не сталося.

Я знизав плечима:

– Ну, якщо документи добре зроблені і літак за-лишиться на внутрішніх рейсах, то не бачу нічого страшного. Але по суті – фікція. Літак – це неліквід, як не крути. Кому ти його продаси в разі чого?

Гриша образився:

– Як це, кому? Авіакомпанії сьогодні на підйомі. – І що? – знизав плечима я. – Вони ж не можуть заплатити зразу. Їм треба або кредит дати на покупку, або у лізинг. Виходить, що банк іще раз заплатить ті самі гроші, тільки вже новому власнику.

– Слухай, нафіга тобі цей літак! Єслі шо – хай гу-маноїди оставят сєбє. Будуть кататься. Ги-ги-ги, – засміявся раптом Паша.

– А державний банк? Це ж його гроші?

– Ой, я тєбя прошу! Мало у них всякого гімна у за-ставі. Одним більше, одним менше. Буде літак для спостережної ради. На блядки літати.

Пупсик-фінансист, певно, не звиклий до подібних розмов, дивився на все широко розкритими очима. Бідолашний хлопчик, ну нічого, хай осягає закони великого бізнесу. Це тобі не в Гарвардах учитися.

– А гуманоїдам про це відомо? – поцікавився я.

– Про що?

– Що літак з підробленими документами. – Чому з підробленими? – обурився Гриша. – З оновленими.

– Ну з оновленими. Гуманоїди знають про це?

Паша розвів руками:

– Слухай, а хто вони такі? Я даю гроші. Вони – тіль-ки прокладка. З крильцями! – зареготав він. – Прокладка з крильцями!

Авіатори приєдналися до веселощів. Жарт і справді вийшов вдалим. От тільки ситуація ускладнювалась. Якщо гуманоїдів планують використовувати для такої справи, значить мені складніше буде усунути їх від бізнесу в міністерстві. Десь вони ж мають врешті-решт заробити гроші, щоб у разі чого заплатити за неліквідний крадений літак? Проте цю гілку все одно треба різати, які б несподівані повороти вона не робила.

Тим часом Паша одсміявшись знову сховався за відкритими дверцятами шафки. Цікаво, гості здогадуються, що саме він там робить?

– А давайте за це вип’ємо! – раптом виринув назо-вні Паша, тримаючи в руках пляшку із рештками віскі. Він дійшов вже такого стану веселощів, коли потребував компанії.

Хлопці знизали плечима, але погодились. І справді, якщо людина, у якої ти збираєшся позичити грошей, пропонує випити, то відмовлятися – гріх. Господар з ентузіазмом взявся витягати келихи з серванта. Се кретарок він не кликав, мабуть, боявся, щоб ті не настукали дружині.

За хвилину віскі до останньої краплі було розлито порівну усім присутнім. Цокнулися за успіх майбутньої операції. Пашині очі з кожною хвилиною ставали все більш блискучими, опіки на обличчі наливалися червоним, немов у якогось монстра з дитячих мультфільмів, а пропозиції дедалі радикалізували ся. Я вже почав побоюватися, що одним літаком справа не обмежиться, коли з приймальні попередили про прихід гуманоїдів.

Вибачившись за накладку, я попросив авіаторів почекати у зимовому саду. Їм корисно охолонути, щоб не впадати в ейфорію від несподіваного успіху. А розбірку щодо міністерських справ треба проводити без сторонніх. І Пашин веселий настрій тут не завадить, він насправді дуже легко трансформується в агресію, якщо правильно подати інформацію.

– Здорово, хлопці! – господар кабінету зробив сер-йозне обличчя і запросив нових гостей. Хлопці, як завжди, прийшли удвох – третій, «містер внутрішній», флегматичний товстун Славко, традиційно залишався в офісі і до великого начальства не потикався. Я вмостився навпроти, поруч із Пашею, щоб показати, на чиєму боці сила, і одразу взяв бика за роги. – Ну? Хваліться, звідки взялася ваша «Фінансова Україна» у міністерських заліках?

– Яка ще Україна? – погрозливо звів брови Паша і тут-таки смикнувся й долонею обережно торкнувся опіку на щоці. Певно, болить.

– Зараз вони самі все розкажуть, – пообіцяв я, на-солоджуючись запланованим ефектом несподіванки. Але несподіванки не вийшло. Менший з гуманоїдів, кучерявий рихлий Вовчик, мовчки поліз до тов стої шкіряної теки й узявся діставати звідти документи. Другий – дебелий, з наслідками ресторанного способу життя на боках, Сашко подивився на Пашу про зорими очима, які бувають у майданщиків – вагонних шулерів.

– Павле Олександровичу, ми вам принесли усі па-пери, щоб ви самі могли подивитися.

Які, в біса, папери? Звідки вони довідалися, про що буде розмова?

Вовчик ретельно розкладав перед Павлюком пасьянс з якихось бланків – накладних чи то декларацій. На мене обидва банкіри навіть не глянули.

– Що це? – поцікавився Паша.

– Декларації на цистерни. Ті, які нам ставлять в заставу.

– Ну і що?

– А ви подивіться, – запросив огрядний Сашко. – Цистерни ці знамениті. Їх усі банки знають. Паша зітхнув. Я подивився на нього і на них, намагаючись зрозуміти, що тут відбувається.

– Ну? – підсунув до нас папери Сашко.

Паша навіть не простягнув руки. Він дивився кудись у стелю. Я глянув на документи, але скажу чесно, не зрозумів, про що йдеться.

– І що? – нарешті вийшов із задумливості мій парт-нер. – Що з того?

– Як це, Павле Олександровичу? Як ми можемо взяти у заставу цистерни з перебитими номерами? Ваші нафтовики з цими цистернами побували вже в усіх банках, і їх скрізь послали. Тому що це лівак. Тому що цистерни ці під арештом ще від банку «Україна», і всі про це знають.

– Ну і що? – уперто перепитав Паша.

– Як, що? Це підсудна справа.

– Для вас? – Павлюк-паша, хоч і обпечений кок-тейлем Б-52, не збирався так просто капітулювати.

– Не для нас. А для них.

– Так і не вийобуйтесь. Ваше діло – давати гроші.

– Павле Олександровичу, але ми ж не якийсь там «Циганський кредит», нас Нацбанк дрючить за ліквідність.

– Слухай, я не поняв, – раптом визвірився Паша. – Ви – не «Циганський кредит», ви гірше. Бо я вас з петлі витягнув! А ви вийобуєтесь!!!

– Це не ми, – трохи пригальмував Сашко. – Це Нацбанк вийобується. У нас звіти тріщать. Завтра ліцензію зупинять – як будемо працювати?

Цей аргумент справив потрібне враження. Павлюкпаша нахилився вперед, взяв пучками пальців один з аркушиків, що лежали на столі, і підняв вгору, немовби намагаючись визначити вагу гуманоїдівської аргументації. Я потрошку став прозрівати. Справа полягала в тому, що Паша без мого відома спробував просунути через їхній банк якийсь свій лівий кредит, але його впіймали на гарячому. Звісно, він не повинен переді мною звітуватися, врешті-решт він депутат і має право на власний бізнес. Але гуманоїди – великі майстри грати на неузгодженостях у керівництві. І якщо домовилися, що я їх курую, то робити щось за моєю спиною – як мінімум недалекоглядно.

Я просто-таки відчував, як втрачаю контроль над ситуацією. А десь там, за стінкою, принишкли авіатори, що їхній літак доводився рідним братом цим от нафтовим цистернам.

– Ваші пропозиції? – запитав після паузи Паша. – Треба іншу заставу, – обережно сказав меншенький Вовчик-гуманоїд. – Гроші є, тільки хай знайдуть інші цистерни. Може, не такі відомі.

– Добре, – замислився Павлюк. – Пошукаємо інші цистерни. А поки що гроші дасте їм, – він вказав пальцем у бік зимового саду.

Цікаво, звідки у них гроші? Чи це часом не залишки на рахунках нашого підприємства, отримані по гарантії «не бзді, тьотка»?

Спритні гуманоїди просто на очах все міцніше вростали у структуру бізнесу. Державний банк вже без них не може, бо в нього нормативи. А у наступній серії вони шантажуватимуть цим міністерство.

Господи! Звідки вони взялися на мою голову? Є такий кущ – деревогубець – ліана середніх широт. Вона на стільки міцно обплітає гілки дерев, на які спирається, що дуже часто ті не витримують і сохнуть. Сподіваюсь, я не стану таким деревом, і зможу-таки відрізати ці згубні паростки.

Але це відбудеться не зараз. Тепер вже без сумнівів. Я мовчки підвівся й відсунув складані двері оранже реї, запрошуючи Гришу зі своїм хлопцем до загаль ної розмови.

– О, привіт! – радісно підскочив назустріч кучеря-вий Сашко-гуманоїд. – А я проти сонця і не бачу.

– Приєднуйтесь, – показав Паша на вільні місця біля столу, а сам підвівся та знову сховався за дверцятами шафки. Від мозкових зусиль у нього вичерпалося пальне. Треба було підлити.

Декларації на «ліві» цистерни зникли зі столу і тепер їхнє місце заступили папери на заарештований Боїнг. Двоє банківських товстунів – Сашко з Вовчиком – уважно вивчали їх зміст та про щось шепотілися. Авіатори виглядали дещо розгубленими, проте віри не втрачали.

Поки тривала ця невеличка нарада, господар кабінету встиг прийняти чергову порцію та повернувся до столу вже сповненим ентузіазму. Очі його знову бли щали, опіки на обличчі зробилися синіми, а губи роз тягувала посмішка. Від цієї картини у мені завору шилися недобрі передчуття.

– Ну що, хлопці, годиться вам літак?

Сашко знизав плечима:

– Нормальний літак. Він хоч літає?

Гриша-авіатор запевнив:

– Ще й як! Орел – не літак!

Сашко зіщулився:

– Павле Олександровичу, а коли раптом щось? – Не бійся, я у тебе його заберу, – пообіцяв Паша і підсумував. – Ну що, вирішили?

Гуманоїди перезирнулися.

– Давайте спробуємо.

– От і прекрасно! – радісно заявив господар кабіне-ту. – Це треба відсвяткувати!

Тільки тут я помітив, що права рука його стискає пляшку з-під віскі. Де вона взялася, їй-бо не знаю – бо від своєї шафки він відходив порожнім. Тривога просто-таки забриніла у моїй душі, але вже було пізно.

– Вітаю! – сказав Паша і наступної миті вперіщив пляшкою просто по маківці директора авіакомпанії. Звук удару переріс у загальний зойк. Я навіть зморгнути не встиг, власне, як і сам Гриша. Він сидів на стільці, нічого не розуміючи, а дорогий костюм вкривали зелені скалки скла, що повільно, один за одним скочувалися донизу й падали на килим. Очі бідолахи кліпали, а руки мляво звисали вздовж тіла. Паша переможно озирнувся навкруги і задоволений справленим враженням весело зареготав. Всі уклякли на місці, не вірячи власним очам. Цілий-цілісінький Гриша розгублено кліпав, а Паша веселився все більше і більше. «Хай тобі чорт!» – подумав я.

Такий фокус він показував не вперше. Щоправда раніше це відбувалося не у дорогих кабінетах, а десь на лаві у парку чи на пляжі. Причому востаннє, якщо не помиляюся, років із п’ятнадцять тому. Секрет був простим: в останню мить під пляшку підставляється кулак – тоді вона ефектно розлітається на друзки, обсипаючи жертву фонтаном скла, але не завдаючи жодної шкоди. Однак, як то пишуть у рекламі, навіть не намагайтеся повторити це в домашніх умовах, бо спочатку треба набити руки на тренуваннях з рукопашу – а Пашина юність включала серйозні заняття цим видом спорту, тому у м’язах досі залишилася звичка, а у нервах – реакція.

– Обісрався?! – продовжував веселитися мій партнер-народний депутат. Гуманоїди за столом взялися слухняно підхихикувати. Авіатори сиділи, немовби й справді обісралися – а й мали від чого.

Це була епічна картина: Пашине вишкірене обличчя, вкрите опіками від Б-52, гостра «троянда» з пляшкового горлечка у руках, зім’яклий, обсипаний склом директор авіакомпанії, його молодий підлеглийпупсик з квадратними очима та гиденькі посмішки жирних гуманоїдів серед розкішного кабінету заступника голови спостережної ради із м’якими килимами на підлозі, зимовим садом та фантастичним краєвидом на київські дахи, який відкривається з вікна. Що ж. Обрізку цього саду доведеться-таки відкласти. Але все-таки не відмінити – я зроблю для цього все можливе.

– Поїхали в казино! – запропонував Паша, відсміяв-шись.

Гуманоїди одразу заявили, що поспішають до офісу – оформлювати кредит. Гриша, обтрусившись від скла, вчепився до них – як я розумію, не стільки у прагненні отримати гроші під арештований літак, скільки намагаючись втекти подалі від небезпеки. Треба зауважити, він тримався добре, навіть на прощання подякував і потиснув Паші руку.

Я теж зробив спробу втекти, але був упійманий за рукав. Паша зволив гуляти, для цього потрібні компаньйони, а хто може бути кращим компаньйоном, ніж старий товариш та партнер, людина, з якою багато випито і пережито? Тож тут уже, як то кажуть, без варіантів.

«Я не виключаю, що влада піде варіантом державного перевороту» – сказав Ющенко. Громадське радіо «Чоловік [Ющенко] зробив заяву – образну, метафорістичну... Висловився як поет, а на Заході цитують і сприймають за чисту монету. Це є технологією У шкільні бібліотеки Києва надійшла поетична збірка, що прославляє мера Олександра Омельченка й інших діячів української сучасності... Також є вірш, присвячений президентові України Леоніду Кучмі: «Але ж є тверда надія всіх на казковий рай... Щоб збулась мрія – Л. Кучму знову обирай!!!» Обком

дискредитації України», – заявив заступник глави АП – керівник головного аналітичного управління Василь Базів.

Українська Правда

.

Захопивши з собою двох охоронців та Олеся, який необачно крутився у приймальні та не знайшов способу відмовитися, ми поїхали гуляти до Жорика – у казино «Монте-Карло».

Старий бандит, що тримав колись общак одного з київських угруповань, тепер перетворився на статечного бізнесмена. Власне, це відбулося не з його волі, а клопотом міністра внутрішніх справ Кравченка. Коли той у середині дев’яностих без зайвих слів і судових рішень перестріляв та пересадив усю братву, на поверхню раптом спливли нові герої – касири. Вони не брали безпосередньої участі у бойових операціях, а скромно лічили гроші в общаках і саме тому щасливо уникли міліцейської кулі. «Що охороняєш, те й маєш», – твердив класик, тому після знищення ота манів касири несподівано виявились єдиними розпо рядниками бандитського майна. Мало не третина теперішньої бізнесової та політичної еліти – від мерів до олігархів – родом саме звідти, з бандитських касирів. Брешуть навіть, що дехто з них сам замовив своїх отаманів – у колотнечі все одно ніхто розбиратися не буде, а менти тільки подякують.

Але задля справедливості треба зауважити, що подібні історії траплялися і в інших країнах та епохах. Скажімо, відомий персонаж на ім’я Іуда, кажуть, теж був касиром у бригаді апостолів. Тому з висоти нашого теперішнього досвіду варто замислитися: чи заради власне тих легендарних тридцяти срібняків він здав Христа римській прокуратурі? Можливо, справжньою причиною все-таки була калитка з общаком, що її Іскаріот тримав у руках, залишаючи таємну вечерю? До речі, згадавши про цю калитку один раз, подальшу її долю євангелісти обходять мовчанкою. Чого б це?

А проте в українській версії біблійних подій при бажанні можна навіть знайти сліди своєрідної вищої справедливості. Адже бандитські активи у дев’яності були досить великими, братва володіла багатьма банками, заводами та ринками. Однак бойові отамани навряд чи могли б дати раду цьому майну у ринко вих умовах – хоч би через те, що життя їхнє мало чітко визначений циклічний характер: вийшов-погуляврозкрутився-сів. Таке собі колесо Сансари, за межі якого не може вистрибнути жоден «путьовий» – хіба що за допомоги вправних рук кілера.

І от, саме тут на сцені з’являється касир у скромному піджачку, вчорашній невидимий герой, фінансовий «подай-принеси», така собі сіра мишка. Але ця мишка знає, як робляться гроші, вміє спілкуватися та домовлятися – бо у мишок зазвичай немає іншого ви ходу. Він володіє вмінням рахувати та контролювати – саме тим, що не дано жодному «братку». Одне слово – під шумок стрілянини та вибухів наприкінці століття в країні відбулася чергова зміна еліт. Братва, вичерпала свою історичну місію, пішла на зони та в могили. А колишні касири опинилися біля керма економіки.

Наш партнер Жорик не став тоді олігархом виключно через поважний вік та дрібноту угрупування, спадок якого отримав. Проте на місці колишнього бандитського прибивняка тепер блищало вогнями казино зі стрип-клубом, а у задніх кімнатах містився офіс мережі обмінних пунктів, які з ранку до ночі купували долари дешевше, щоб потім продати їх дорожче, зміцнюючи таким чином економічний потенціал України та особисті статки Жорика, чи то радше навпаки: спочатку – Жорика, потім – України.

Колись, у старі часи, коли мені доводилося бувати тут, офіціанти носили шкіряні кашкети та куртки, коньяк подавали на стіл у картонній коробці із супер маркету, наливали його у чарки для горілки, а на за куску – як апофеоз уяви господаря про розкішне життя – обов’язково подавався лимон, посипаний цук ром.

Сьогодні нас зустрічав швейцар у мундирі і жінка- метрдотель з декольте по саме нікуди, так що її всупе реч правилам української мови хотілося назва ти мет рдотелицею. Офіціанти та офіціантки давно позбулися кашкетів з куртками та навчилися посміхатись, а в оксамитовій залі за столами з’явилися суво рі круп’є, які майстерно гортали фішки та карти, даруючи гостям можливість перевірити свої стосунки з Фортуною.

Тільки Жорик залишився тим самим – сивим, невеличким, із сутулою спиною, обтягнутою плетеною вицвілою кофтою та у спортивних штанах, які безпомічно мотилялися на старечих ногах, коли ті човгали дорогими килимами. Не кожен з нас здатен змінити світ, а ще менше людей можуть змінити себе. Проте, може, це й на краще?

Я обмінявся з господарем рукостисканням, Олесь скромно здалеку кивнув, а Паша – щиро обійнявся. – Павлуша, радий тебе видіть, – Жорик, які і багато хто з киян, вважав, що розмовляє російською, але насправді мова його вже сама по собі заслуговувала на увагу мовознавців. – Як здоров’я жени? Шо пише дочка?

Паша, який з п’яних очей завжди блукав між мовами, усміхнувся привітно:

– Дякую, Жорик, твої як?

– Ой, ти же знаєш, Лєночка зараз у Амєрікє, це такі хлопоти, такі хлопоти.

Розмова про сімейні справи у кулуарах стрип-бару виглядає дещо виклично, але в цьому був весь Жорик – підкреслено інтимне, просто-таки родинне ставлення до друзів та знайомих компенсувало абсолютну жорсткість, ба навіть жорстокість у питаннях бізнесу. Обговоривши родинні новини, він по-батьківському покартав Пашу за те, що той багато п’є і засмучує дружину, поскаржився на велику кількість проблем і нарешті звелів зарезервувати окрему VIP-залу, щоб ми могли спокійно розслабитися.

– Дівчат сам собі вибереш, – поплескав він Пашу по плечу. – Не стісняйся, у мене їх – на будь-який смак.

Паша і не збирався нітитися. Він одразу звелів метрдотелиці, декольте якої помітно тривожило тонку поетичну душу Олеся, привести найкращих дівчат та накрити стіл із закусками. Охоронці залишилися біля дверей, щоб не пропустити небажаних осіб.

VIP-зала мала невеличку сцену з жердиною, пару столиків та поляну для блек-джеку у кутку. Ми ще не встигли вибрати, за яким зі столиків умоститися, коли до приміщення зайшли три дівчини – справді на будь-який смак. Висока брюнетка, трохи менша білявка та фігуриста руденька – просто тобі перший склад групи ВІА ГРА.

– І це все? – щиро здивувався Паша.

Метрдотелиця професійно усміхнулася і сказала: коли треба, приведе ще. Ця інформація Пашу заспокоїла, і поки офіціант накривав на стіл, він звелів дівчатам показати свої вміння на жердині.

Романтичний Олесь, який нечасто бував у подіб них закладах, кидав косі погляди на відверті костюми стриптизерок і сам себе нітився. Я в глибині душі залишаюся філософом і не люблю продажних жінок, тому зараз теж не збирався брати участь у загальних веселощах. Дочекатися, поки закрутиться веремія і можна буде зникнути, не ображаючи компанію, – от і весь план на вечір. Ще з молодих років мені для подіб них розваг бракувало дихалки та цинізму.

Дівчатам, напевне, пояснили, з ким вони мають справу, тому вони старалися одна поперед іншу. Але з усіх трьох хіба що руденька викликала думки про можливий секс – я давно помітив, що жінки, яким насправді є що показати, не схильні до ексгібіціонизму. У той час, як відсутність виразної фігури примушує нав’язливо демонструвати свою сексуальність та розкутість. Ні, я не святенник і не лицемір, і з задоволенням відпочиваю з гарними дівчатами, але маю на цей жанр власні погляди.

– Ей ти! – покликав Паша до себе руденьку, най-симпатичнішу з трьох. Вона підійшла з посмішкою, переможно похитуючи стегнами. Олесь ковтнув слину.

– Іді на хуй отсюда, – звелів Паша.

– Шо? – розгубилася дівчина.

– Іді, щоб я тєбя не відєл. Гуляй! – Паша махнув рукою у напрямку виходу. Руда озирнулася, немовби не довіряючи почутому. Дві подруги спостерігали за цією картиною не без задоволення – ще б пак, вони значно програвали рудій не тільки у зовнішності, але й у пластиці.

– А ви сідайте з нами! – звелів Паша білявці та брюнетці, і ті радісно взялися виконувати наказ.

Паша гуляв. Віскі лилося рікою, і якби не те, що я на власному досвіді знаю, скільки він може випити, вже давно б треба було викликати реанімацію.

– Дівчата, знаєте, хто це? – запитав Павлюк-паша, піднявши чарку. Пальцем вільної руки він вказував на Олеся.

– Ні, – одразу перейшли на українську дівчата. Що воно – сервіс, усе для клієнта, хоч мова, хоч язик!

– Це – відомий поет. Олекса Довгань. Знаєте тако-го?

– Ні, – розгубилися стриптизерки.

– Як це? Ви не знаєте українських поетів?

– Знаємо, – невпевнено заперечила брюнетка. – Шевченко.

– Коцюбинський, – додала білявка.

– Дура! Коцюбинський був письменник. Олесь, по-кажи їм! – наказав Паша.

Олесь знічено підвівся. Це було зворушливе видовище – немовби відмінника нагородили відвідинами стрип-клубу. На хлопцевому обличчі читалася внут рішня боротьба, однак не так часто сучасні поети отримують свої п’ять хвилин слави, навіть перед повія ми. Тому врешті він прокашлявся й почав:

Увійдеш

в білу воду,

що місяць гойднув і над берегом вистелив,

Скрикне риба

і в лісі любов’ю поранений звір.

І в розіпнутім

серці моєму

кохання воскресло воістину,

Але ти

ні словам, ні рядкам, ані навіть мовчанню моєму не вір.

Бо душа

відходила своє,

відпросила, відмала

й відплакала,

І тепер

вона вся, як вода поміж пальці, а, може, пісок, або ні.

Вдалині

у зруйнованій церкві

п’янички склянками калатають

По душі моїй, мабуть,

та й, зрештою, впевнений, і по мені.

Відпливи

на той берег

шепнувши у хвилю

терпке й нерозтрачене,

До побачення, мила, прощай,

нам не варто лишатися вдвох.

Я себе

у твоєму обличчі,

як в люстрі,

ніколи не зможу побачити,

А тобі

у моєму обличчі, як в люстрі,

побачить себе не дай Бог.[3]

– Як гарно! – замріяно сказала осміліла брюнетка. Білявка про всяк випадок промовчала – певно, мала великий професійний досвід, тому просто спостерігала за подіями.

– Давай іще! – наказав Паша.

Олесь дав іще. Після вірша про маму на очах у брюнетки забриніли сльози.

Паша налив собі чергову порцію.

І поцілунків дуже тихий клекіт.

Сухі вуста. Гарячі і сухі, – розійшовся Олесь, який побачив перед собою справжню слухачку.

– Так, сядь, не маяч! – раптом обірвав його шеф і, коли той послухався, зупинивши вірш на півслові, запитав. – А ви можете нам показати кохання удвох?

– В смислі? – перепитала простіша білявка.

– Ти що, не розумієш? Ну, як ви одна з одною там.

Щоб ми подивилися.

– З нею? – кивнула дівчина у бік подруги.

– Ні, блядь, зі мною! – вийшов з себе Паша. – З нею, а з ким іще?!

Білявка засумнівалася:

– Ну, ми вдвох не працюємо. Аня у нас новенька. Але у мене є подруга, ми живемо разом, і якщо ви хочете за нею послати…

– На хуй подругу, – сказав Паша, дістаючи з внут-рішньої кишені триста доларів. – Залазьте на стіл.

Бажання клієнта – закон. Переконавшись у серйозності намірів, дівчата перейшли до справи: намагаючись не перекинути посуд, вони вибралися на стільницю і заходилися танцювати, пестячи руками одна одну, спочатку несміливо, більш для проформи, але потроху входячи у раж – адже стриптиз теж вимагає натхнення. Білявка стягнула з подруги ліфчик і зайнялася її грудьми. Перед очима у мене крутилися худорляві стегна, а в голові – ідіотське питання: перекинуть вони пляшки чи все-таки ні? Брюнетка була менш сміливою чи то менш досвідченою, тому білявці довелося зробити наступний хід – і на землю полетіли блискучі трусики подруги. Пляшки загрозливо захиталися. Справа набирала серйозних обертів.

Паша нахилився до мене:

– Серьога, слухай, здається, вони лесбіянки.

– Навряд чи, – заперечив я.

– Ні, ну точно лесбіянки. Ти диви, що виробляють. Егей, слухайте! – він гукнув так гучно, що дівчата перелякано завмерли. – Ви що, лесбіянки?

Білявка розгублено виструнчилася.

– Але ж ви самі...

– Точно лесбіянки. Слухай, кого ти нам привів? – запитав він чомусь у Олеся, який помітно очманів від побаченого.

Той не знайшовся з відповіддю.

– Так, ану давайте звідси! – обурено скомандував Паша. – Що це за збочення, га?

Дівчата зовсім втратили орієнтацію і тільки розгуб лено кліпали очима. Сцена було гідною пензля майстрів Відродження – абсолютно гола брюнетка та бі лявка у блискучій білизні, які розгублено кліпають очима, стоячи на столі VIP-зали. Чоловіки ж годилися позувати Гойї чи Діксу – шакалорилий обпечений коктейлем п’яно-цинічний Паша та білявий янгелик Олесь, що не може відірвати очей від дівчачих тіл.

Для того, щоб допомогти відновити живописну гармонію, я взяв зі стільниці триста доларів і засунув за гумку трусиків білявки.

– Давайте, давайте! Теж мені, розвели тут разв-рат! – підігнав нетерплячий Паша.

У брюнетки на очах знову забриніли сльози. Ні, все-таки на подібній роботі не можна бути настільки чутливою. Це непрофесійно.

Зібравши з підлоги одяг, дівчата вийшли. Білявка пошепки лаяла нас останніми словами, але Паша цього не чув. Він запитав Олеся:

– А де твоя?

– Хто?

– Ну та, третя, що була. Де вона?

– Не знаю, – зізнався розгублений поет.

– Так поклич. Блін, всьому тебе вчити!

Хлопець невпевнено підвівся та пішов до виходу. Закладаюся, він буде тинятися коридорами, не наважуючись навіть звернутися до обслуги.

– Серьога, з ким приходиться работать! Ти тока глянь! – і тут я зрозумів, що доведеться досидіти до кінця цієї частини вистави. Адже Олесь сам не впорається з шефом і під гарячу руку наробить дурощів, не дай Боже, ще й без роботи залишиться.

– Наше життя – це груповуха! – підняв Паша ке-лих з віскі. – Поняв? Груповуха! Тому треба всіх їба ти, інакше виїбуть тебе!.. А ти де ходиш? – напустився він на руденьку стриптизерку, яка повернулася тим часом до зали – певно, була десь недалеко.

– Я? Так ви ж самі...

– Тобі що, гроші непотрібні?

Олесь, який зайшов слідом, вмостився поруч зі мною, немовби шукаючи захисту. Він почувався невпевнено й дуже незручно. Але що поробиш – помічник депутата і є помічник депутата. Робота така.

– Подобаєшся ти мені! – оголосив Паша, обіймаю-чи дівчину за плечі. – Не те, що ці твої лесбіянки. І як ти з ними живеш?

Олесь нахилився до мене:

– Уявляєте, вона там плакала, – прошепотів у вухо. – Я виходжу, а вона стоїть і плаче.

– Будь-яку жінку ображає, коли нею нехтують.

– Так гроші ж вперед заплатили.

– Жінка залишається жінкою завжди. І з гроши-ма, і без. Затям це собі. Згодиться у дорослому житті.

Паша вже не контролював себе. Він наказав руденькій іти на сцену, щоб потанцювати біля жердини. Потім розчулився від побаченого, зняв з руки «ролекс» і подарував їй як нагороду. «Ролекс» врештірешт конфіскували охоронці, які знали звички свого шефа, проте це було пізніше. А поки дещо прибитий новими для себе реаліями Олесь за шефовою командою знову читав вірші руденькій. Та кліпала очима.

Тим часом викликали метрдотелицю і послали за білявкою з брюнеткою. Їм було поставлено задачу розважати нас із Пашею. Потім усіх трьох було роздягнуто до нитки і влаштовано конкурс краси. Перемогла досвідчена білявка, за що отримала приз у роз мірі п’ятисот доларів.

Ну а тоді Паша вже й сам видерся на сцену, щоб навчити дівчат танцям біля жердини, і тут йому знову придалося спортивне минуле. Па, які показував нам депутат, хоч і не входили до асортименту класичного стриптизу, проте не були позбавлені грації, і вже точ но могли дати тутешнім зіркам сто очок вперед за екс пресією й артистизмом. Голі дівчата у захваті плескали в долоні та вигукували. Олесь п’яними очима поїдав їхні неприкриті принади. Охоронці зазирали у відчинені двері. А я доливав собі віскі, бо розумів, що набратися, як чіп – зараз єдиний гідний ви хід


для чоловіка.

В четвер біля Кабінету Міністрів активісти Всеукраїнської інформаційнопросвітницької кампанії ПОРА здійснять акціюперформанс «Пора прозріти!». В ході акції будуть розгорнуті карти України та Мукачева та продемонстровані фотографії подій мукачівських виборів. Голові уряду будуть запропоновані окуляри з відповідною кількістю діоптрій для покращення гостроти зору.

ПОРА

Служба безпеки України пов’язана з російським ФСБ і через СБУ відбувається великий витік секретної інформації до Росії. Про це заявив колишній полковник КДБ Олег Гордієвський.

Бі-Бі-Сі

У неділю, о 12.00 на Співочому Полі у Києві відбудеться мітинг на підтримку Віктора Ющенка, який цього дня подасть до Центральної виборчої комісії документи про реєстрацію його кандидатом на посаду президента. Планується, що в акції візьмуть участь представники з усіх міст і сіл України. Всього в країні нараховується 35 тисяч населених пунктів.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2020 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных