Завтра, як завжди? – запитує він, відсміявшись.

Брати Капранови

К 56 Щоденник моєї секретарки / Брати Капранови. – К.: Гамазин, 2011. – 400 с.

ISBN 978-966-1515-30-6

Він має все – дружину-телеведучу, красуню-коханку, бізнес на бюджетних грошах, впливових друзів та партнерів. Він – типовий представник так званого «бомонду» чи то «еліти». Однак українцям завжди були притаманні природний скепсис та іронія. Саме завдяки цим якостям голов ний герой роману «Щоденник моєї секретарки» стає діґґером – подорожуючи таємними коридорами влади та грошей, він не забуває фіксувати для нас із вами правдиву картину того, що відбувається там. Але одного разу світ навкруги раптом починає руйнуватися – настає час великого бізнесового та політичного переділу, гаряче літо 2004-го...

УДК 821.161.1(477)-31

ББК 84(4Укр=Рос)6-44

© Брати Капранови, 2011 © Капранова О.В., оформлення,

ілюстрації, 2011

© Капранов А.В., фото, 2011

© ТОВ «Гамазин», оригінал-макет,

ISBN 978-966-1515-30-6 виключна ліцензія на видання, 2011

– Ні, ну ти тільки подивися на це! – Сапула влетіла до мого кабінету, гнівно вимахуючи в повітрі якимись паперами. Очі її метали блискавки, тонкі шпильки брутально врізались у килим, вузька спідниця натягувалася на стегнах, як барабан. Було зрозуміло – моя заступниця вийшла на стежку війни.

– Катрусю, при нашій з тобою нервовій роботі не можна починати з емоцій. Бо так і до інсульту недалеко. Я тебе прошу, тримайся ближче до фактів.

– Ах, до фактів? – вона з розмаху шваркнула об стіл своєю ношею. – От тобі факти! Подивися, що вона робить!

Я й справді подивився. На столі лежав журнал передачі зміни, що в ньому секретарки записували важливі справи – аби інформація не загубилася у безкінечній вервиці телефонних розмов, факсів, вихідних, відгулів та замін. Від серця одразу ж відлягло – значить нічого кримінального не трапилося.

– Подивися-подивися! – наполягала Сапула.

Я зміряв її поглядом і без зайвих слів відкрив журнал. З жінками у таких випадках краще не сперечатися.

Сторінки щільно вкривали записи – різними ручками, різними почерками, адже секретарки працюють позмінно. Все як і годиться – дата, справа, кого спитати, кому передати. Нічого особливого.

– Ну?

– Що ну?! – уточнив я.

– Тобі повилазило? – Катьчин наманікюрений ні-готь, що за гостротою та розміром позмагався б із пазурами якого-небудь шуліки, підважив кілька сторінок, а потім встромився в одну з них, немовби у тіло жертви.

Я опустив очі. Запис у графі «Коментар» тут був довшим за інші. Певно, в ньому й містилася крамола. Гаразд, почитаємо.

«Сергій Миколайович запропонував мені яблуко. Я відмовилася. Думаю, що ми іще не в тих стосунках,

коли можна отак от просто запропонувати мені яблуко...»

– Це що таке?

– Те, що бачиш!

Я гмикнув. Цікаво. Літери акуратні, хоч і дещо дитячі, як у всієї теперішньої молоді. Але без явних помилок, що вже зовсім не схоже на молодь. Навіть із комами там, де треба. Хто ж із секретарок зумів так написати?

Сапула немовби почула мої думки.

– От-от! Це вона! Твоя!

– Яка моя?!

– Хмаринка! Твоя улюблена!

– Ти що, ревнуєш? – посміхнувся я.

– Іще не вистачало! До кого? До цієї шмакодявки? Навіть не думай! Ти краще почитай, що вона пише у службовому документі!

Криваво-яскравий ніготь підчепив чергову порцію сторінок. В очі трапив величенький запис акуратним почерком.

«Сьогодні знову вдягла бабусине намисто. І Катерина Петрівна до мене цілий день не чіплялася. Навіть не підходила ні разу. Значить я правильно помітила – це намисто відганяє Катерину Петрівну. Тре ба іще раз спробувати».

Я знову посміхнувся. Дійсно прикольно – захищатися від Сапули за допомогою бабусиного намиста.

Такий собі оберіг від начальства. Щось у цьому є.

– Що тебе так розвеселило?

– Намисто, яке тебе відганяє.

– Дуже смішно!

– А що? Треба й собі спробувати. Може, допоможе проти нашого міністра? Га? Позичиш у неї на пару днів?

Сапула закипіла. Очі її зіщулились, а голос набув металевих ноток:

– Ти дожартуєшся! Вона сьогодні пише всяку ду-рість, а завтра почне писати, хто був і що сказав! І пе редавати куди не треба!

Тепер зрозуміло. Моя заступниця почала чергову війну з секретаркою. За все люблю Катьку: і ділова, і роботяща, і на вигляд гарна. Однак має невеличкий недолік – не любить наших секретарок. Їсть поїдом, а тільки випаде можливість – одразу на убій. Через це жодна з них не протрималася більше як півроку. А зараз, значить, прийшла черга й Хмаринки.

Взагалі-то за паспортом вона – Марина – але що то за ім’я? На вулиці палицею кинь, двох Марин приб’єш. Ви не помічали, що імена у нас ідуть якимись хвилями? В моєму поколінні хлопці усі були Сергіями, у тому числі ваш покірний слуга. «Що ні рожа, то Сірожа» – казали гострослови. А дівчата – су цільні Свєти та Олени. Через покоління косяком пішли Марини та Христини. Але особисто я люблю різноманіття. І тому, як можу, борюся з подібною модою – вигадую прізвиська. Цій, наприклад, одразу приліпив – Хмаринка. Маринка-Хмаринка, бо така собі легка, майже невагома, і очі блакитні, як небо. Нормальна, до речі, дівчина: мало того що уважна, то ще й, виявляється, пише без помилок – а це просто-таки рідкість у наш час.

– Катю, ти перебільшуєш. Воно ж дитя зовсім! Що там такого крамольного написала? Про намисто? Не будеш весь час гризти дівчат – і вони від тебе не шукатимуть оберегів.

– Це я гризу? – Сапула обурено розвела руками. – Ти диви! Я їх гризу! Не ти їх розбещуєш, так що на голову вилазять, а я, виявляється, їх гризу?

Теж логічно. Принаймні з жіночої точки зору.

– Катрусю, давай не будемо! Ти просто образила-ся на Хмаринку за це намисто, яке оберіг проти тебе.

Скажи чесно, – запропонував я.

– Брехня. Я всього лише хочу елементарного по-рядку в офісі.

– Ти всього лише не любиш моїх секретарок.

Сапула агресивно звела брови вгору:

– А за що, скажи, будь ласка, я маю їх любити?

Жінки вміють ставити питання руба. А й правда, за що Катя повинна її любити? Я – інша справа. Чоловіки завжди поблажливі до молодих дівчат. Навіть коли не мають до них конкретних пропозицій.

Я закрив журнал передачі зміни:

– Давай зробимо так: я реквізую цей доказ, а ти їй скажи, щоб завела новий журнал і більше нічого стороннього туди не писала.

– Іще повчи! Я вже давно сказала все, що треба. І записи про справи за два тижні також звеліла перенести. Теж мені, вчитель знайшовся. Я, між іншим, недарма тут хліб їм.

– Ну що ти! – я погладив її по крутому стегну, де-монструючи, що ціную і люблю. Бо й справді ціную і люблю. – До речі, якщо це намисто їй справді помагає, чому вона постійно його не носить, га?

– Дурний ти, – Сапула трохи розтанула чи то ви-хлюпнувши емоції, чи від знаків моєї уваги. – Яка жінка двічі поспіль вдягне одну й ту саму прикрасу?

І це теж було правдою.

Катерина Петрівна Задорожна працювала у мене заступником, а ще була другом, товаришем, партнером і взагалі усім, чим може бути ефектна самостійна жінка для ділового самостійного ж таки чоловіка. Дуже і дуже давно, коли ми навіть не уявляли, що колись будемо дорослими, вона вперше з’явилась у нашому класі. Ми вже провчилися цілу чверть, перезнайомилися, а тут – новенька, у білому фартушку, худа і довга. Сіла поруч зі мною на вільне місце.

– Катрусю, а де ж твої зошити? – запитала вчитель-ка, побачивши перед новенькою порожню парту.

– Сапула, – відповіла дівчинка в ніс.

– Як-як? – не зрозуміла вчителька, Ганна Петрів-на.

– Сапула я. Вдома сапула, – похмуро повторила Катька.

Так вона і стала Сапулою. Насправді зручно – Задорожних оно скільки, а Сапула – одна-єдина. Вона приїхала до нас з-під Києва – за дитячими масштабами, майже з іншої планети. Бо найдальшим і найбільшим містом, яке я, наприклад, міг собі уявити, була Одеса. Але Катька швидко обвикнулась, стала гнути кирпу і так гордовито вимовляла «у нас на Хрещатику», як оце зараз кажуть «на Манхеттені» або «на Пікаділлі». До благословенних південних країв Сапулу занесло через матримоніальний психоз матері – виживши з хати першого чоловіка, Катьчиного батька, вона поставила собі за мету обов’язково знайти нового і, щойно з’являвся годящий кандидат, відправляла дочку «в еміграцію» до бабусі. Минав рік-півтора, черговий претендент не виправдовував довіри, і Катьчина мати зі сльозами на очах приїздила до нас забирати донечку. А через деякий час усе повторювалося спочатку.

Не візьмуся пригадати всі деталі нашого тодішнього спілкування, бо однокласниць сприймав виключно як елемент інтер’єру. Тож не дивно, що після закінчення восьмого класу, коли наші шляхи розійшлися, здавалося, остаточно – дівчина поїхала до свого Києва і вступила до технікуму, мене ж понесло світами – ніхто з нас ні про кого не згадував. Вона рано вийшла заміж – ледве закінчивши навчання. Я ж, помордувавшись у політехнічному і пройшовши школу мужності в лавах радянської армії, врешті також опинився у столиці.

Оголошена комуністами свобода підприємництва, а потім і розпад імперії дали змогу всім, хто мав найменшу волю й енергію, заробити перші гроші – тоді це було зовсім не складно. Сапулин чоловік швидко доріс до господаря престижного автосалону і, як врешті з’ясувалося, деякий час парився в сауні разом зі мною та нашою компанією. Але випливло це зовсім випадково – ми з Катькою зненацька зустрілися на вулиці та якимось дивом упізнали одне одного. Точніше, це вона мене впізнала. А я довго не міг повірити, що оте русяво-блякле дівчисько, схоже на богомола, могло перетворитися на ефектну фігуристу ша тенку, яскраву представницю тієї породи українок, які саме у тридцять-сорок років досягають піку своєї жіночої привабливості. Худорляве і вилицювате колись обличчя дивним чином округлилося, а риси набули чуттєвої плавності. І тільки посмішка зберігала знайомий з дитинства відтінок іронії і таємної жіночої мудрості. Щоправда тоді, у виконанні школярки, вона сприймалася швидше як кривляння – мабуть, саме тому Катька ніколи не була популярним персонажем серед спраглих романтики хлопчаків. Але те, що ця сама посмішка здатна була зробити із чоловіками тепер, більш ніж достатньо компенсувало колишні невдачі.

Тож остаточно упізнавшись і віддавши данину традиційним: «Ти де?» та «Ти як?», ми раптом зрозуміли, що спілкуємося фактично вже більше року – тільки заочно, через треті руки. «Він мені каже: Серьога, Серьога, думаю, що то за Серьога? А то ти!»

Пізніше її чоловік, не здолавши крутий поворот бізнесу, остаточно знайшов істину на дні гранчака, проте Катька, навчена маминими матримоніальними помилками, не стала чекати на заїждже щастя, а натомість просто вчепилася за життя не тільки двома руками, але й тридцятьма двома зубами.

З того часу наші шляхи ще кілька разів перетиналися, а три роки тому стосунки переросли у серйозні, тобто службові: я – директор, вона – заступник. І знов-таки це відбулося завдяки випадку – нафтову компанію, у якій працювала Сапула, погромили за контрабанду. Почалося слідство. Керівництво компанії, ма жорні синки, щойно запахло горілим, розсварилися та розлетілися, а розгрібати ситуацію залишили середню ланку – менеджерів і бухгалтерів. Ми зустрілися у подільській кав’ярні – за Катькою тоді їздили дві машини зовнішнього спостереження. Побачивши таку картину, я оцінив ступінь відповідальності сво єї однокласниці і запропонував перейти до мене – відсидітися трохи.

Звісно, Катька до нафтових махінацій була – приший кобилі хвіст. Менти водили її у надії вийти на ко лишнє керівництво – я навів відповідні довідки одразу після розмови. Тож зовнішнє спостереження мусило зосередитися на більш перспективних об’єктах, а я натомість отримав надійного, загартованого і вдячного помічника – не абищо у наш складний час, погодьтеся.

Тоді, до речі, теж буяв травень, теплий та сонячний, як зараз.

Почекавши, поки за спиною заступниці закриються двері, я взяв до рук журнал із записами Хмаринки. Це ж треба! Іще один жіночий феномен. Цікаво, в яких, на її думку, треба бути стосунках із чоловіком, щоб погодитися взяти у нього яблуко? Це вже щось із іншої епохи. ХІХ сторіччя. Не чекав. У веремії секретарок, котрих наймала і тут-таки звільняла безжальна Сапула, ця була першою, якій вдалося мене здивувати. Чесно кажучи, я гадав, що подібних екземплярів вже не випускають у цей цинічний світ.

Знаючи Катьку не перший день, я розумів: попри директорське покровительство, навряд чи тепер Хмаринка надовго затримається у нас в офісі, тому вирішив зберегти журнал на пам’ять. У моїх шухлядах не дуже тісно від документів, бо намагаюся не залишати зайвих доказів, хоча іноді дозволяю собі збирати дрібнички на згадку про минуле. Сторонньому це нічого не скаже, а втаємничена людина, дивлячись на них, може пригадати значно більше, ніж з будь-якого офіційного документа. От і цей журнал хай лежить собі, колись буде вільна хвилинка – почитаю.

А може, дарма вона його конфіскувала? Хай би собі дитина писала, а ми ввечері перечитували, дивилися на себе сторонніми очима. Така собі психотерапія, профілактика перетворення на старих пердунів...

Мої філософські думки було перервано раптово й безжально. Без будь-якого попередження двері кабінету розчахнулися – і на порозі виріс чоловік з валізкою-дипломатом, у дорогих окулярах та із сліпучою іноземною посмішкою на обличчі.

– Здравствуйтє! – радісно вимовив він, незвично акцентуючи приголосні.

– Доброго здоров’я, – я кинув поглядом повз візите-ра у приймальню, намагаючись зрозуміти, яким чином він потрапив до кабінету і чому це ніхто не попередив мене про відвідини. Але відповіді не знайшов.

– Мєня зовут Лєон Бердичівський. Я – гражданін Соєдіньонних Штатов, – відрекомендувавшись таким чином, візитер вільною від дипломата рукою поліз у внутрішню кишеню піджака, видобув звідти паспорт з «лисим орлом» ^[1] на обкладинці, поклав на стіл.

– Дуже приємно, – сухо кивнув я, залишаючись у кріслі.

– Нєт, ви посмотрітє, посмотрітє! – наполягав гість, показуючи у бік свого документа, а коли я залишився незворушним, сам ступив крок уперед, відкрив документ на сторінці з фотографією й обернув до мене.

– Зрозуміло, – ще раз кивнув я. – Мій паспорт теж показати?

– Шо ви, шо ви! – документ хутко зник у кишені. – Пан Сергій! Мнє вас рєкомєндовалі сєрйозниє люді. Я почєму і прішол з докумєнтом, потому что я тоже серйозний человєк.

– Сідайте, – зітхнув я і гукнув у принишклу прий-мальню. – Зачиніть, будь ласка, двері!

Поки Хмаринка йшла виконувати моє прохання, американський громадянин вмостився на стільці і не відмовив собі у задоволенні обернутися та помилуватися стрункою секретарчиною фігуркою.

– Яка кобіта! – поцокав він язиком. – Я долго жил у Львовє, так я вам скажу, такіх дєвочєк, як тут, ви нє найдьотє даже в Амєрікє!

Поведінка його цілком відповідала всьому американському образу, який нагадував дядька Сема з карикатур: гачкуватий ніс, срібні поріділі кучері й фактурні зморшки на сухуватому обличчі. Хіба що ноги він на стіл не закинув – мабуть, все-таки нітився.

– Я вас уважно слухаю! – бюрократичні інтонації інколи придаються і нам, бізнесменам, для того, щоб ставити людей на місце.

– Да, так вот. Шановний панЕ СергіЮ! – він був явно задоволений вдалим застосуванням складного кличного відмінка. – Мнє сказалі, что ви можетє рєшить коє-что в міністєрствє.

Дійсно, в міністерстві я можу дещо вирішити, навіть не дещо, а практично все, що можна вирішити, але хвалитися такими речами – остання справа. Тому я у відповідь тільки повторив:

– Я вас слухаю.

Він посміхнувся так широко, наче почув благу вість.

– Прєкрасно! Чудово! Хоть я і давно живу в Амєрі-кє, тут, так сказать у Неньці, залишились коє-какіє бізнєсовиє інтєрєси. Якраз по лінії вашого міністєрства. Знаєтє, там всякіє дрібниці, нєдоплачениє збори, внески там, ліцензію нє пєрєоформляють, а работать же надо, ви же понімаєтє.

Я чудово розумів – бордель з платежами, який ми отримали у спадок від попереднього міністра, був неймовірним, але це питання можна, а головне, треба було вирішити без мене.

– Пане Леоне, можна я вас буду так називати?

– Конєшно! Авжеж! Я люблю українську мову з са-мого дєтства!

– Так от, пане Леоне, вам треба вийти з мого офісу, обійти будинок, там побачите парадний вхід до міністерства. Піднімаєтеся на шостий поверх...

Він замахав руками:

– Пане Сергію! Ви мєня нє понялі! Я нє хочу ітті в міністєрство! Я хочу імєть дєло з прілічним чєловєком. А развє там прілічниє люді? Шляк би їх трафіл, як кажуть у Львовє. Ви сєрйозний чєловєк, я сєрйозний чєловєк. Нам надо договоріцца!

Подібні відвідувачі насправді не були рідкістю. У нашій чудовій країні люди не можуть повірити, що все можна зробити з парадних дверей, ні про що ні з ким не домовляючись. Вони переконані, що повин ні особисто ходити до кабінетів, багатозначно підм оргувати й обіцяти відкати – інакше справа виглядає ненадійною. Але я притримуюся кардинально ін шої ідеології, і тому, коли отримав можливість попрацювати з фінансовими потоками міністерства, одразу поставив справу так, щоб на корню вивести традиційні шепотіння на вушко, писання на папірцях циферок з багатьма нулями та передавання пухких конвертів під столом. Фінансові схеми, які ми з Сапулою розробили для взаємозаліків, зборів та офіційних платежів, були абсолютно чистими і давали заробити усім – і бюджету, і бізнесменам, і чиновникам, і високим покровителям, ще й мені, чесно кажучи, трохи залишалося.

– Пане Леоне, я гарантую, що особисто прослідкую за ходом ваших документів. Але вам все одно доведеться офіційно звернутися до спеціалізованого підприємства при міністерстві. Воно для того і створене, щоб розбиратися з боргами та заліками.

– Нєт, ви мєня обіжаєтє!

Гість не хотів нічого розуміти. Із незмінною усмішкою на вустах він товк і товк своє: що хоче домовлятися виключно зі мною, бо ми серйозні люди, і таке інше.

– Ви понімаєтє, про шо ви говорітє? Там двадцать міліонов, а ви прєдлагаєтє мнє договаріватца с секретаршами!

Я уперто стояв на своєму, хоча, чесно кажучи, за таку суму і справді міг би взяти клопіт на себе. Але чимось цей Леон мене тривожив. Хай краще іде та зваблює директора спецпідприємства – той любить подібних персонажів і мліє від американських паспортів.

– Нєт, пане Сергію, я отсюда нє уйду, пока ми нє договорімся! – з цими словами гість раптом витяг з-під стола свою валізку, поклав переді мною і клацнув замками. – Вот о чьом ідьот справа. Тут двєсті тисяч доларов, ілі, как у нас говорят, баксов. Куда мнє іх нєсті, в міністєрство?

У валізці, пачка до пачки, лежали стодоларові купюри, я прикинув на око – і справді, двісті тисяч, по вний дипломат. Впіймав себе на бажанні простяг нути руку та принаймні перевірити пачки, чи справ жні, але одразу зупинився. Якщо торкнуся цих гро шей, то вже не зможу відмовити, а що відмовити треба, тепер уже не сумнівався. Надто ефектний номер – я таких не люблю. А гроші ці все одно ніде не дінуться...

– Пане Леоне, я вам руським... тобто, пробачте, українською мовою пояснюю: це не наш метод. Я обіцяю, що особисто прослідкую за вашою справою, але платити будете, як всі – офіційно, за договорами. Ми в такі ігри не граємо.

– Послушайтє, шановний, какіє ігри? Шо ви, смє-йотєсь – тут двєсті тисяч доларов!

Я намагався не дивитися на купюри, хоч це не так вже й легко – все-таки гіпнотизм великих сум існує. Пальці американського гостя, прикрашені двома золотими перснями, пробіглися пачками, загинаючи їх, щоб купюри похрустіли одна за одною, і чим більше враження це справляло, тим більше випрямлялася моя спина. Цього артиста треба було послати подалі.

Без варіантів.

Побачивши, що ефект від шоу мінімальний, візитер теж виструнчився.

– О’кей, ілі, как говорят у Львовє, гаразд, – кришка валізки повільно зачинилася, замки акуратно клацнули.

Я несамохіть зітхнув.

– О’кей, єслі ви не хотітє мєня понять, я тогда остав-ляю етот діпломат вам, а ви уже делайтє с нім, что хотітє, хоть викіньтє.

– При всій повазі, пане Леоне, я не дозволю зали-шати у мене чужі речі. Пробачте, але нічого не вийде. – Ну шо ви за людина, пане Сергію? Шо значіт «не вийде»? Тогда я положу єво на порогє і ви забєрьотє, когда будєтє ітті домой.

Він знову повільно, театральним жестом, підняв валізку, зважив у руці і пішов до виходу, озираючись через плече. Якби він підморгнув, я міг би сприйняти все за жарт, але обличчя американця зробилося абсолютно серйозним, зникла навіть звична білозуба посмішка. Усім своїм виглядом він демонстрував, що жартувати не збирається.

Я мовчки спостерігав за гостем, що повільно пройшов через приймальню, ще раз озирнувся на мене, потім кивнув секретарці, прочинив двері на вулицю і демонстративно поставив свою валізку біля порога, ще раз прослідкувавши за напрямом мого погляду. Злегка кивнув, немовби запрошуючи, і пішов донизу бетонними сходинками.

Хмаринка підвелася зі свого місця і розгублено глянула спочатку на двері, потім на мене.

– Він щось забувся? – напівствердно-напівзапитально сказала вона.

– Зачиніть двері, будь ласка, – попрохав я.

– Добре, – дівчина кивнула і почимчикувала до ви-ходу. Стрункі ніжки майже не торкалися підлоги. Дивовижно легка хода, правильно я її Хмаринкою прозвав.

Біля порога секретарка розгублено зупинилася:

– А хіба...

– Двері зачини.

З явним сумнівом вона таки підкорилася. І щойно це сталося, я зірвався з місця й прожогом кинувся до Сапулиного кабінету.

– Катько, глянь у вікно!

– Що сталося? – підвелася вона назустріч із кавою в руці.

Вікно моєї заступниці виходило просто на ґанок офісу, і з нього було чудово видно дипломат, що стояв попід дверима.

– Дивися, – показав я пальцем.

– Що це таке? – вона підійшла до вікна.

– Двісті тисяч доларів.

– Та брешеш.

– Ні, не брешу. Сам бачив. Повна валіза грошей.

Сапула посміхнулася:

– Цікаво. У нашому селі це називали знайдою. І хто ж батько цієї сиротини?

– Один американець, – наскільки міг коротко, я спробував розповісти історію несподіваного гостя та валізи.

Виразні Сапулині брови полізли догори.

– А чому ти не взяв цих грошей?

– Не знаю. Але не взяв.

– Дивина.

– «Самому чудно, а де ж дітись?»

І справді, чому я не взяв цих грошей? Завжди ж брав спокійно – ну, звісно, не завжди такими сумами, але бувало всяке. Я – бізнесмен, а не чиновник, і беру не хабарі, а плату за послуги. А значить, можна дозволити собі особливо не капризувати. Але тут закапризував.

– Мене покликати не міг? – Сапула не відривала очей від валізки за вікном.

– Міг.

І справді, можна було гукнути Катьку та сказати, щоб взяла гроші. До неї взагалі не може бути претензій, бо робить те, що скаже директор. Чорт його знає, чому я не зробив цього.

– То чого ж не покликав?

– Чорт його знає. Чуйка.

Слово «чуйка» для жінок є достатнім обґрунтуванням. Сапулу воно задовольнило. Мене – ні. В голові почали навіть крутитися думки, як можна було убезпечити себе, провівши по касі ці гроші, якби, звісно, таки взяв їх. Все-таки іноземна валюта не має законного ходіння в Україні... За вікном буяла весна, на ґанку у мене стояла валіза з двомастами тисячами доларів, яку міг забрати будь-який перехожий, а ми нервово спостерігали за цим з-поза вимитих після зими шибок офісу.

– Ну і що далі? – поцікавилася Сапула.

– А що далі? Тепер уже без варіантів. Ти ж не пі-деш забирати. Я теж.

Вона знизала плечима:

– А чого? Я – запросто. У мене, сам знаєш, нахаб-ства вистачить.

– Знаю, що вистачить. Але, якщо вже раз відмови-ли, треба кирпу гнути до кінця.

– Є таке діло, – моя заступниця сьорбнула кави і раптом зметикувала. – Слухай, а якого дідька цей американець приперся до тебе? Хто його привів?

– Ніхто.

– А як він тоді опинився в кабінеті?

– Через двері. Зайшов просто з вулиці.

– А куди дивилася ця твоя Хмаринка?

– У неї спитай, – сказав і тут-таки пожалкував про це. Своїми словами я фактично призначив крайнього, а точніше крайню. Тепер бідолашна дівчина буде винною у всьому. Звісно, не можна сказати, що вона не заслужила, але ж...

Катька відставила чашку і з багатозначним виглядом вийшла до приймальні. Звідти одразу почулися її різкі фрази і переляканий дівчачий голос у відповідь:

– Хто його пустив?

– Але ж він з Америки...

– Ну то й що, що з Америки? Тобі сказали пускати усіх з Америки?

– Ні. Я просто думала...

– Думати – не твоя робота, зрозуміла? Твоя робо-та – виконувати те, що скажуть!

– Він мені паспорт показував...

– І що? Ти вперше паспорт побачила?

– Американський – так.

– А французький паспорт колись бачила? Чи анг-лійський?

– Ні.

– А знаєш, скільки у світі країн, що ти їх паспор-тів ніколи не бачила? Дві сотні! Усіх будеш пускати? – Але ж це Америка...

– І що, що Америка? Та хоч Зімбабве! У нас – Укра-їна. Це тобі зрозуміло?

– Так...

Сапула топтала бідолаху так, що мені стало шкода. Але втручатися – собі дорожче. Я залишився біля вікна.

Коли розправа із Хмаринкою досягла мети, і дівчина заплакала, Сапула повернулася до свого кабінету.

– Ну, як справи? – у її голосі відчувалося просте жі-ноче задоволення.

– Ніяк. Стоїть.

– А коли хтось чужий візьме? Перехожий?

– Во спитала!

– Сергію, це ж двісті тисяч!

– Думаєш, я не знаю? Чи думаєш, він не знав, коли залишав, що там двісті тисяч?

Сапула розвела руками:

– Дурдом якийсь... Слухай, а якщо він його підмі-нив? Якщо там всередині газети?

Я посміхнувся:

– Ну, якщо замінив, то нема чого переживати. Бу-демо просто пити каву і дивитися. Але це навряд. Це треба бути фокусником, та й смислу немає – а що, коли я здамся, вийду та заберу, а там всередині газети, думаєш, після цього він зможе повирішувати свої справи у міністерстві?

Отак от, не було сьогодні іншої роботи, крім як сидіти біля вікна! Сапула зварила кави, демонстративно ігноруючи секретарку, до обов’язків якої входили подібні речі. Жіночі змагання – справа тонка. Вони, зокрема надають значення всіляким дурощам, як, наприклад, те, хто цього разу буде піклуватися про начальство. Зараз Хмаринку покарали, не допустивши до мене, і – головне – її це реально зачепило, якщо орієнтуватися за виразом заплаканих очей. Скільки буду жити, все одно не зрозумію.

– Знаєш, що вона учудила, коли вперше прийшла до офісу? – Катьчин голос вивів мене із задумливості. – Ти про кого?

– Думаєш, я не помітила, як ти дивився у прий-мальню? Хмаринка твоя.

Ні, це неможливо, скоро вже дихнути не можна буде, щоб не нарватися на оргвисновки.

– Ну? – спитав я, удаючи байдужість, щоб зіскочи-ти з теми.

– Знімає пальто і питає: «А що це у вас таке гарне?» Потім подивилася: «А! Це дзеркало!» – Сапула зробила ефектну паузу, щоб я міг оцінити усю двозначність ситуації.

– Що, прямо так і сказала?

– Слово честі. Я одразу зрозуміла, що тобі така точ-но сподобається. Сивина в бороду.

Я примирливо засміявся:

– Не тільки мені. Тут міністр на днях забігав. Вона каву принесла, він сюди-туди, бараньї яйця, посмішки. Потім каже: «Яка струнка фігурка! Таку і в піст не гріх».

– Тільки спробуй! – погрозливо звела брови Сапу-ла.

– Так це ж не я, це ж міністр!

– Тим більше! Йому що, у міністерстві своїх мало?

Тут чужа територія.

– Твоя, чи що?

– От дурний. – Катька виразно постукала пальцем по скроні. – Твоя, чия ж іще?

Я замислено покрутив чашку з кавою.

– Катю, щось я не вкурив. З одного боку ти кажеш, що секретарка – моя територія. А з іншого – тільки спробуй...

– Тому що я тебе приб’ю.

– Нелогічно.

– Зате з гарантією.

От і поговорили. Найцікавіше, що Сапула і справді так думає.

Ми просиділи перед вікном майже годину, а валізка з двомастами тисячами доларів стояла мирно собі попід дверима. Цікаво, а якщо зараз прийде черговий візитер? Що буде? Не встиг я про це подумати, коли у вікні промайнула тінь – хтось піднімався сходами.

– Катько, диви!

Сапула підвелася зі стільця, перетворившись на суцільну увагу. Та я і сам ладен був стати локатором, щоб через стіну вловити кожен звук та порух. На ґанку з’явилася чоловіча постать. Зупинилася біля валізки, потім нагнулася до неї. І тут стало видно, хто це – ну звісно, мій новий знайомий, Леон Бердичівський, володар сліпучої посмішки і паспорта з «лисим орлом».

Я з полегшенням розсміявся.

– Він? – одразу зрозуміла все Сапула.

– Він. А ти думала, у світі є людина, що залишить біля дверей двісті штук без нагляду?

Пан, чи то містер Бердичівський озирнувся навкруги, підняв дипломат і пішов донизу сходами.

Вечірній Київ – це окрема тема. І не тому, що так зветься міська газета та шоколадні цукерки. А через те, що ліхтарі, які спалахують над асфальтом вулиць, згортають простір навколо тебе і обплітають місто коконом прозорого павутиння, так, немовби єдине, що залишилося у Всесвіті, – вечірній Київ. Вічний Київ, що летить своєю траєкторією, приймаючи удари метео ритних дощів та комет, але не відхиляється від орбіти ні на міліметр. У м’якому сидінні автомобіля ввечері відчуваєш себе астронавтом.

Ми їдемо набережною, і нічні вогні віддзеркалюються у темній воді Дніпра, вивертаючи Галактику сподом догори. За кермом – Володар Колес, як зве його Сапула, або Володя, як кличу його я. Із заднього сидіння видно тільки вухо та стрижену потилицю, яка майже напряму, без шиї приторочена до масивних внаслідок пошани до українських кулінарних традицій плечей, а також одне око у дзеркалі заднього виду. Мій шофер трохи нагадує колобка і рухається теж відповідно – ніби перекочується з боку на бік – можливо від того, що завдяки сидячій роботі хребет його втратив гнучкість, а може й від природи тієї гнучкості не було.

Володя знає Київ краще за головного архітектора, тому що служив колись у ескорті – не тому, де працюють дорогі шльондри, а справжньому ескорті, при формі та на мотоциклах. Колись це було модно – космонавти, іноземні президенти та й наші великі бонзи їздили у супроводі мотоциклістів, які, попри парадний вигляд, у мене особисто викликали асоціації хіба з конвоєм.

Зараз Володя демонструє топографічні чудеса, обминаючи розриті київські вулиці. А на дозвіллі він ще виконує роль механіка для родинної та офісних машин – контролює, щоб майстри на сервісі нічого зай вого не відкрутили.

– Може радіо ввімкнути?

– Яке?

– І то правда.

Єдину вільну від всеохопної російської попси станцію нещодавно грохнули, ще й так жорстко, що господар ховався тепер за кордоном. І справа була не у джазі, який лунав там цілий день, а у занадто сміливих журналістах, які дозволяли собі говорити багато зайвого вночі. Замкнене коло – колись «музику товстих»^[2] гнобили через те, що відволікала від побудови комунізму, тепер вона постраждала за компанію з тими, хто відволікає від побудови кучмівського варіанту капіталізму.

– Миколайовичу, що ж це буде? – озивається рап-том Володар Колес, не обертаючись, але його уважні очі спостерігають за мною у дзеркалі.

– Ти про що?

Він знизує плечима.

– Та якось хмари згущаються.

Звісно, це не про погоду, погода сьогодні була сонячною. Це про ситуацію в країні. А що я можу сказати про ситуацію в країні? Краще вже про погоду, воно якось зрозуміліше.

– Згущаються, – киваю я.

– Вони ж не зупиняться, – веде далі Володя.

– Не знаю, – брешу я.

– Ні, вони не зупиняться. Але ж і люди не залізні.

– А що люди? Їсти є що. Пити є що. Вдома у кож-ного тепла цицька. Куди вони рипнуться? – кажу. – Українці вайлуваті.

– Неправда ваша. А на Кавказі хто воював? В Аб-хазії? Хлопці казали, що там тільки на наших все трималося. Грузини – ніякі.

– Порівняв! То ж за кордоном. Наші завжди добре воювали за чужу землю. А як за своє – то не виходило.

– Чому так? – очі знову з цікавістю зустрічають мій погляд у дзеркалі заднього огляду.

Володя полюбляє розмови на філософські теми. Особливо ввечері, коли мій мобільник замовкає, а голова стає здатною до узагальнень.

– Хто зна. Може, тому що у наймах гроші платять. Уяви собі: вертається козак з війни, трофеї привозить, подарунки для жінки. Вона бачить, що є дохід, зна чить чоловік справу робив. Чарку наливає, ліжко сте лить. А коли своє обороняв? Приходить додому поранений і без грошей – хто ж за його ж власне йому за платить? А з загарбників хіба багато візьмеш, навіть якщо переможеш? Тоді й жінка зразу: ах ти, гаспид, знову побився! Поле неоране, город некопаний, а він замість робити лізе у бійку!

Володя сміється. Своїми запитаннями він будить в мені демона філософії, який зазвичай ховається, пришиблений бізнес-метушнею, а у такі хвилини розправляє хвоста.

– Це ви точно сказали! Жінкам тільки й треба, щоб заробіток був. Я по своїй бачу.

– Інстинкт. Проти нього не попреш.

– А як же інші, німці там чи англійці? У них що, нема інстинктів?

– У німців жінки знають своє місце. Хай би тіль-ки якась Гретхен сказала своєму Гансу: не пущу на війну. А у нас, пам’ятаєш, як жінка забрала офіцера просто з аеродрому у Львові, коли відправляли миротворчий контингент до Іраку? На трибуні стоїть міністр оборони, а вона при всіх тягне свого чоловіка до дому! І нічого, пішов, не застрелився від сорому. І по гони з нього не зірвали, і міністр у відставку не подав.

– Точно кажете, Миколайовичу. Щоб оце, коли я служив, хтось отак от під спідницю ховався? Та хлопці б самі прибили у казармі. Я так розумію: якщо ти солдат, то твоя робота – вмирати, коли скажуть. За що тебе годують-одягають? Не хочеш – іди вулиці замітай. А так, щоб зарплатня, утримання там, те, се, форма, відпустка, а коли воювати – дружина не пустила? І міністр теж молодець, нащо він такий красивий?

– А в міністра у самого вдома жінка.

– Оце точно! – посміхається. – Ви як уріжете, Ми-колайовичу, так просто в десятку. Точно – і в міністра жінка, і в президента.

– Ага, і в мене теж, – покрутившись провулками, ми вже наблизилися до мети.

Володя не витримує і щиро регоче, не забувши, щоправда, про свою роботу – тому машина м’яко зупиняється біля самого під’їзду.

Завтра, як завжди? – запитує він, відсміявшись.

– Авжеж. Добраніч.

– Щасти вам.

Я відкриваю двері, киваю консьєржці та піднімаюся сходами на третій поверх, де мешкаю разом із дружиною та сином.

Ірка виходить з кімнати, як завжди, кутаючись у теплий плед. Вона мерзне незалежно від пори року й температури у кімнаті. Можливо саме це і є причиною невдоволеної гримаски, що звично прикрашає обличчя моєї дружини. На телеекрані цього, звичайно, непомітно. Там вона професійно сяє, уособлюючи своєю зовнішністю високі стандарти національного телебачення. Але вдома моя благовірна знову стає собою.

– Привіт.

– Добрий вечір. Як зйомки?

– Нормально. Вечеряти будеш? – вона позіхає. – Подивись у холодильнику, Лариса щось там зробила.

Ірка не вечеряє – тримає зіркову дієту, тому ніколи не супроводжує мене до кухні, каже, що боїться втратити контроль над собою. Вона дуже пишається тим, що повернулася до своїх дівочих розмірів і може приміряти тодішній одяг, а як на мене, додаткові п’ять кілограмів зовсім не завадили б. Адже стрункість двадцятирічних у сорок виглядає, як засушеність. А може, й мерзне вона саме від цього? Десь я читав про подібний ефект.

Отже, для вечірнього родинного спілкування я використовую короткий час спільного перебування у коридорі.

– Малий вдома?

– Біля комп’ютера. Ти б з ним поговорив, бо він ці-лими днями втикає.

Я знімаю туфлі та акуратно ставлю до шафи.

– Звідки така інформація, ти ж на зйомках? Може, він книжки читає чи віджимається?

– Ага, а то я не знаю нашого сина. Інші оно з дівча-тами гуляють, а цей в інтернеті.

– Всьому свій час.

Ірка робить кисле обличчя, як завжди, коли розмова торкається виховання. Вона свято вірує, що єдиний спосіб впливу на сина – це розмова з батьком, тобто зі мною. І використовує мене в якості такого собі засобу покарання, замість кийка чи паска. Як щось не так, одразу – «тоді з батьком будеш розмовляти». Універсальна метода.

– Так ти поговориш з ним?

– Якщо це допоможе.

– Допоможе. І нічого не станеться, якщо ти хоч раз приділиш увагу власному сину.

– А то! Ти заморилася, так?

– Дуже. Цілий день на зйомках.

– Ну то лягай. Я ще подивлюся телевізор.

– З сином поговори.

– Поговорю-поговорю. Добраніч.

Мені часто заздрять – жити з телезіркою! Це ж просто казка! Але я знаю, що телезірки залишають свої посмішки на майданчику, природну жвавість – у сценарії, а блискучі очі – у гримерці. Вдома на позитивних емоціях вони заощаджують. І воно зрозуміло – не двадцятирічні все-таки.

Я проходжу у дитячу і стукаю в двері. Нуль на масу. Навушники у вухах – прокляття нашого часу.

Малий сидить біля монітора. Насправді, назвати його малим складно – таке собі одоробало метр вісімдесят на зріст з триденною щетиною на щоках і похмурим поглядом з-під кошлатих брів. Вісімнадцять років, перший курс політехнічного, а «Малий» – це за дурнуватою батьківською звичкою.

– Добрий вечір! – мацаю я його за плече.

Він не здригається, не обертається, але відповідає:

– Добрий вечір.

– Мама хвилюється, що ти багато сидиш за комп’ютером.

– Угу, – киває він.

От і поговорили.

– Ти вечеряв?

– Угу, – він не відривається від монітора, клацаю-чи одночасно двома руками.

Я обводжу очима кімнату. Стіни завішані плакатами з зображеннями спітнілих співаків. Вікно, підлога та стіл рівномірно всіяні речами. Як тут можна щось знайти? Все-таки, наші діти мають забагато комфорту. Окрема кімната, персональний комп’ютер... Колективне життя, як, наприклад, у гуртожитку, попри всі недоліки, привчає тримати своє при собі. От мені в молодості довелося покочувати – так принаймні звик до ладу. А тут – повний хаос. Певно, треба бути програмістом високого рівня, щоб орієнтуватись у такому складному просторі.

– Батьку!

– Слухаю.

– Там цеє... гроші, – він тільки на мить уриває кла-цання, але голови не обертає.

– Які гроші?

– Ну цей, в інститут.

– Тобі дати грошей?

– Угу.

– Для чого?

– Ну нам там... коротше, там книжки.

– Треба купити книжки?

– Угу.

– Скільки?

– Двісті.

– На.

Він, не обертаючись, простягає руку і приймає від мене купюри.

– Ага, – каже, пхаючи здобич до кишені джинсів.

– На здоров’я.

– Угу.

Батьківську місію на цьому завершено остаточно. Я мовчки виходжу і дибаю на кухню шукати чогось їстівного. Добре, що є хатня робітниця, погано, що давно вже немає няні – принаймні було б кому висунути претензії за погане виховання сина.

– Ти поговорив з ним? – чується Ірчин голос зі спальні.

– Поговорив, – гукаю у відповідь.

– І що?

– Обіцяв, що буде зупинятися, – щира брехня по-легшує родинне спілкування.

– Добре, – приймає версію Ірка. – Не пий багато.

Тут уже я змовчую, щоб не сказати те, що подумав. Якого дідька оце чіплятися на порожньому місці? От тепер вже точно вип’ю, хоч п’ять хвилин тому навіть не думав про це.

За двадцять років спільного життя теми для розмов вичерпалися, та й слова закінчилися. Я іноді ловлю себе на тому, що можу передбачити всю розмову наперед. Варто лише почути першу фразу – а далі все відбувається за відомим сценарієм. Мало не дослівно. Я кажу – вона каже – знову я. Немовби слухаєш стару магнітофонну плівку чи вкотре дивишся «Іронію долі».

Коньяк ллється, як вода. По телевізору виступають депутати, побиті під час виборів у Мукачевому. У одного обличчя – просто посібник з судмедекспертизи. Каже, що спочатку били ногами невідомі, а потім міліціонери спустили зі сходів. Щоправда, один гуманіст врешті змилувався і дав носовичка – витерти кров. Наша міліція нас береже.

На тлі телевізійного безприділу в голові раптом спливає спогад про дивного сьогоднішнього візитера. Може, у них, в Америці і справді так заведено? Певно, варто було для початку детальніше розпитати, а потім вже вирішувати. Часи зараз скрутні – як казав один дотепник: «Кожні сто тисяч доларів на вагу золота». Або й справді віддати його Катьці. Вона зі своєю жіночою інтуїцією точно дала б йому раду краще за мене. Тепер оце, як дурень, сиди і думай про втрачені можливості.

За годину в роті стає гірко – від коньяку, політики та сумнівів. Я клацаю пультом і шкандибаю до спальні, відчуваючи, що думки в голові нарешті достатньо заплуталися. Значить не будуть заважати сну – і це добре.

Роздягаюся та пірнаю під теплі ковдри. Ірка вкривається двома, я одну завжди відсуваю, бо не люблю упрівати. Її теплі сідниці ледь вологі, а може, тільки так здається. Моя рука починає подорожувати знайомими складками та вигинами дружининого тіла.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: