Я видобув мобільний і знайшов потрібний номер.

– Дядьку Валерко! Це ти? Привіт. Ще в Києві?.. Так, він подивився твій рукопис... Давай зробимо так. Ти скільки ще плануєш тут бути?.. Ага, тоді пройдись по видавництвах і запитай, скільки коштує надрукувати твою книжку... Ну, так. Нехай порахують і дадуть кошторис... Ні. Книжка гарна. Просто зараз мемуарну літературу видають тільки коштом автора, так сказав Мирослав... Як отримаєш кошторис, набери мене, я гроші знайду... Та ну, не варто. Там же про мого діда, так що тут все правильно. Ну а отримаєш Нобелівську премію – не забудь поділитися.

Я посміхнувся і натиснув кнопку відбою. Отак от завжди – сентиментальність закінчується нападом благодійності. Це тривожний симптом.

Павлюк-паша, схудлий після запою, з великими синцями під очима та білим, як у покійника, лицем, сидів у кабінеті на своєму звичному місці.

– Нам треба активізуватися, – він хапався по чер-зі за всі документи, притьмом переглядав і вертав на місце, потім судомно смикав телефонну трубку і суворим голосом давав прочухана секретаркам. – Розсобачилися без мене! Кожен сховався у своєму кутку! А мені тепер за вами виправляти!

Я скептично кривив губи. Пашин запій тривав ще два тижні після вікопомної забави з голою повією у кабінеті державного банку, проте хмари, які збиралися весь цей час на обрії, на диво, не дали дощу. Тепер, у період ремісії, разом із поганим самопочуттям на мого партнера напав традиційний діловий зуд. У такі дні він справді героїчно ліквідовував наслідки своєї відсутності, але робочий ентузіазм супроводжувався бурчанням та звинувачуванням підлеглих у всіх смертних гріхах – мабуть, таким чином він заспокоював власну совість чи, швидше, жалюгідні її рештки, які зазвичай залишаються в душах реальних політиків та бізнесменів.

– Сєрьога, по-перше, мені натякнули, що треба за-везти дачку у виборчий штаб.

– Дачку? Раніше вони брали безготівкою.

– Так то раніше. Скільки в тебе є?

– Три лимони...

– Ну, це їм багато.

– Гривень, – уточнив я.

– Гривень? – Пашині брови здивовано поповзли до-гори. У верхніх ешелонах бізнесу оберталися виключно долари США.

Я розвів руками.

– Ти ж сам перед «відпусткою» просив, щоб я опла-тив Ларисині рахунки. А в нашій країні ходять гривні.

Я навмисне вжив слово «відпустка», яким в офісі ввічливо іменували шефові запої, – може, хоч це вплине на рештки його совісті.

– А що, там були аж такі рахунки? – Паша все-таки опустив очі.

– Та порядні. А прихід зараз не такий вже й вели-кий. Можеш перевірити.

– Та-а-ак, – Павлюк-паша задумливо почухав по-тилицю і раптом підняв на мене зовсім інший, веселий і трохи бешкетницький погляд. – А що, по-твоєму, три мільйони гривень – це маленькі гроші?

– Та ні, – посміхнувся я у відповідь.

– Та три мільйони, Серьога, це о-го-го! Це ж грив-ні! Наша національна валюта. Основа незалежності Неньки. Я правильно кажу?

– Абсолютно.

Паша веселився, певно, уявляючи, як витягнуться обличчя тих, нагорі, коли вони побачать гривні.

Бо, мабуть, і не знають, як вони виглядають. Але ж хіба скажеш що-небудь проти національної валюти? Отже, вихід для післязапійної енергії знайшовся. Мій партнер по-діловому стукнув долонею об стіл.

– Добре. Значить так, збирай гроші. Тільки треба придумати, як їх везти.

– А що тут придумувати? – здивувався я. – Поклас-ти в сумки та й везти. Тільки я не знаю куди.

– Правильно, – рішуче погодився він. – Що тут ду-мати? Бери моїх охоронців, вони заразом і покажуть.

Я заперечливо підняв руку:

– Давай краще без твоїх охоронців. Вони Ґенеку стукануть, а він гнилий наскрізь. На фіга мені сюрпризи? Ти краще особисто подзвони і домовся, так щоб, крім нас, ніхто нічого не знав. А там вже я сам розберуся, коли і з ким їхати.

Павлюк-паша нервово смикнув щокою:

– Та що ти до Ґенека вчепився?

– Я ж тобі кажу, гнилий він.

– Ну то й що? Вони в СБУ всі гнилі, але ж ми не мо-жемо з ними не працювати. Правильно?

Я знизав плечима:

– Я ж не проти того, щоб ти з ними працював. Але мені не потрібні провокації у такій делікатній справі. Голова одна, і, ти не повіриш, я її бережу.

Паша невдоволено скривився, але взяв телефонну трубку.

– До речі, хочеш прикол? – сказав я, щоб розряди ти обстановку. – Отримував гроші у гуманоїдів у бан ку, складаю і бачу: на кожній пачці стоїть штамп «Касир Кукла».

– Та ти що? – Паша знову розвеселився. – А ти пе-ревіряв? Там гроші чи справді кукла?

– Кожну пачку! Знаю я цю бригаду. Вони кажуть, що й справді працює касирка на прізвище Кукла, але нікому навіть на думку не спадала така аналогія.

– Це їм не спадала? З їхньою біографією?

– Вони самі сміялися, коли я показав. Кажуть, те-пер візьмуть цей зіхер на озброєння. Наріжуть паперу, зверху штамп «Кукла» а в разі чого: «вас же попередили».

Звісно, я не вперше в житті возив гроші, тому знав, що головна охорона у таких випадках – не мордовороти з пістолетами, а повна конфіденційність. Гро ші взагалі люблять тишу, а коли це півкубометра стогривневих купюр – треба бути особливо скромним. Під’їдьте якось до Києво-Печерської лаври і помилуйтеся, як московські попи проводять інкасацію. У церквах зараз все, як у Макдональдсі, і гроші там не менші. Так от, біля воріт Лаври ви обов’язково побачите, як із чорного джипа виходить вгодований дядюра у підряснику тонкого сукна, а в руці у нього чорна валіза, пристібнута наручником до м’ясистого зап’ястка. Дивлячись на такого, будь-хто зрозуміє: у валізі – гроші. І одразу в уяві виникає сюжет: люди в масках, що дають попові по голові, погоня за грабіжниками, стрілянина – точно, як у детективних серіалах.

Коли ж із скромної машини куркульського кла су виходить звичайнісінький, середній на зріст чоловік, пристойно, але не надто дорого вдягнутий, відкриває багажник і витягає звідти дві картаті валі зи на коліщатках, причому із зовнішньої кишені одної з них стирчить парасолька – що подумає сторонній спостер ігач? Правильно. Людина приїхала з вокзалу. Навіть якщо усе це відбувається серед самісінького центру Києва, поблизу Адміністрації Президен та, у тихому дворику по вулиці Лютеранській. Що ж, на Лю теранську, по-вашому, людина з вокзалу приїхати не може?

Я зайшов до під’їзду, обережно притримавши масивні двері. У невеличкому просвіченому сонцем вестибулі біля сканера, на зразок тих, що стоять в аеропортах, нудьгували хлопці у формі.

– Сумки на транспортер, а самі – через рамку, – звелів молодий прапорщик. Другий одразу вмостив ся за монітор.

Я слухняно прилаштував валізи на гумовій стрічці, виклав на стіл мобільний і ключі та пройшов крізь металошукач. Багаж слухняно поліз у гумову пащу сканера. Збираючи речі зі столу, я краєм ока слідкував за реакцією охоронців. Але на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз – напевне, я не перший у них з таким вантажем.

– Ліфт – праворуч, – люб’язно показав рукою відпо-відальний за рамку.

Вони тут ввічливі, хоч і не надмірно. На безлюдному і тихому через килим на підлозі шостому поверсі я знайшов кімнату номер шість.

– Доброго дня!

– Драстє.

У невеликій кімнаті, напівприкривши повіки, дрімав розслаблений молодик у костюмі, на вигляд схожий на банківського клерка. Він привітався, але очей при моїй появі все ж до кінця не відкрив.

– Я привіз вам. Дозволите? – я рукою показав на валізи.

– Скільки? – молодик, так само не піднімаючи по-гляду, розкрив журнал, який лежав посеред столу і взяв ручку.

– Три мільйони.

Знову жодної реакції.

– Гривень, – уточнив я.

– Гривень? – він підвів на мене обличчя, яким май-нула гримаса подиву навпіл із гидливістю.

– Куди викладати? – запитав я дещо роздратовано. Ти диви! Гривні йому не подобаються. Позвикали тут!

– Сюди, – показав на поверхню стола мій співроз-мовник. Він знову втратив інтерес до подій.

Я почав видобувати пачки, а молодик, не рахую чи, взявся переносити їх і вкладати до шухляд великої офісної шафи, що стояла біля стіни.

Хто вважає, що викласти три мільйони – це швидка справа, хай на дозвіллі спробує. Коли я нарешті впорався, то тут-таки взявся збирати валізи – їх було підібрано так, щоб одна влазила до іншої. Акуратно вклавши меншеньку у черево більшої і застібнувши блискавку, я знову набрав вигляду пересічного пасажира, який тепер уже збирається їхати на вокзал.

– Яка організація? – спитав клерк.

Я відповів і перепитав про всяк випадок:

– Це все?

– Все.

– До побачення.

Отак все просто. А якби у пачках зі штампом «Касир Кукла» і справді були кукли? Як же при такій логістиці вони примудряються керувати державою? А може, це через те, що гривні? Може, долари б він все- таки перерахував?

Речі тих, хто виходив, через сканер не пропускали. Мабуть, винесення грошей вважалося операцією ціл ком безпечною.

Влаштувавшись за кермом машини, я в першу чергу прозвітував телефоном Паші:

– Все нормально.

– Добре, – сказав він лаконічно, немовби й не тур-бувався ніколи про те, як такий великий обсяг готівки провезти містом. – До речі, ти не забувся, що сьогодні ми у Верховній Раді? – Аякже! О четвертій.

– Тільки не запізнюйся.

«Не запізнюйся!» Мало того, що сам Паша завжди з легким серцем приходить на півгодини пізніше, то ще й зустріч буде із тим самим заступником голови, який через свою страшенну «зайнятість» може навіть депутатів годинами тримати у приймальні. І вони слухняно сидять, не зважаючи на свої значки та животи.

Однак чекання – це одне, а запізнення – зовсім інше. Тому, закинувши валізи до офісу і перехопивши нашвидкуруч у найближчому генделику, я рвонув до Верховної Ради і за п’ятнадцять хвилин до четвертої вже був на пункті перепуску третього під’їзду знаменитої будівлі на Грушевського. Пунктуальний, як ніхто – врешті-решт політики як діти, їх треба виховувати на конкретних прикладах.

Довгі коридори з килимовими доріжками. Важкі двері світлого дерева. І запах склепу.

У приймальні заступника вся підлога була заставлена квітами.

– День народження? – про всяк випадок уточнив я у секретарки. Бо розмовляти з начальством під час святкових вітань – дурне діло.

– Ні, це вчора у нашої юридичної спілки був юві-лей.

Місцевий бос вважався видатним юристом і очолював одну з адвокатських спілок – звісно, на громад ських засадах. Але професійне свято залишається святом навіть для політика.

– Ну тоді ще нічого, – зітхнув я з полегкістю.

На відміну від бізнесменів, у приймальнях яких ха зяйнують довгоногі дівчата у коротких спідницях, по літиками вищого законодавчого органу України опікується зовсім інший контингент. Доглянуті жіночки не молодші за тридцять п’ять, до міри гарні, спокійні та уважні, вони справляють враження швидше господинь цього будинку, ніж його обслуги. Справа в тому, що постійний працівник Верховної Ради має статус держслужбовця і суворо підкоряється усім законам та правилам, серед яких головне – черговість щаблів кар’єрної драбини. І для того, щоб прикрасити собою приймальню, спочатку треба відсидіти не один рік у якомусь забрьоханому відділі, пройти атестації, потім потрапити на очі голові секретаріату, отримати усі дозволи та доступи... Ні, депутатом все-таки стати легше.

– Павло Олександрович не заходив?

– Там, – кивнула на двері секретарка. – Сказали, щоб ви чекали. Покличуть.

– Домовилися.

Ти ба, яка пунктуальність!

Обшиті дерев’яними панелями стіни приймальні існували поза вимірами часу, так само, як і моди. Злегка підморений світлий дуб мав свідчити про високий статус господаря і чесно робив це як за часи комунізму, так і в незалежній Україні. А от меблі, за якими розміщалися секретарі, були підкреслено сучасними й функціональними, хоч за кольором та стилем не контрастували з офіційною обстановкою. Це вже – віяння нової епохи. Єдиний дисонанс – цинковий привіт із совка – відра з квітами, що дарували відвідувачам свій аромат. Але ваз на таку кількість букетів немає у жодній установі.

Чекати у приймальнях мені не вперше. Особистий рекорд – одинадцять годин і, до речі, з позитивним результатом. Тому я налаштувався на тривале вивчення квітів та картин на стінах, але сьогодні явно був мій день. Маленька стрілка на годиннику не пройшла й третини кола, як двері кабінету розчахнулися – і з них визирнув молодий хлопець – помічник заступника.

– Прошу. На вас чекають, – сказав він, залишаю-чись стояти у проймі.

Я підійшов упритул – хлопець чомусь не посунувся. Довелося протискуватися повз нього і заходити до кабінету буквально боком.

– Сідай, – поклав руку на стілець поруч із собою Паша.

Я підійшов до величенького стола для нарад. Господар кабінету сидів з іншого боку, але голови до мене не повернув.

– Доброго здоров’я, – сказав я гучно, однак приві-тання залишилося без відповіді.

Може, вони після вчорашнього оніміли?

У повній мовчанці я сів на вказане місце, а навпроти мене прилаштувався помічник, той самий, що застряг був у дверях.

– Як тебе кличуть? – запитав раптом заступник, по-вернувши голову до мене. – Ніяк не можу запам’ятати.

Значить все-таки не німий. Але від такої безпосередності я трошки розгубився.

– Сергій, – відповів за мене Паша.

Заступник невдоволено повів головою. Моє ім’я його чомусь не влаштовувало.

– Ну, давай, що там у тебе.

Я почав доповідати про стан справ.

Спілкуватися з великим начальством – мистецтво особливе. І тому, хто береться за цю нелегку справу, треба твердо затямити: начальник не пам’ятає ані того, що ти доповідав раніше, ані навіть загальних обрисів справи. Тому кожну розмову треба починати спочатку, буквально з азів. Адже у такого начальника за день кілька десятків відвідувачів, і кожен зі своєю справою, більшість з яких геть не пов’язані між собою. А наступного дня – це вже інші люди й інші питання. Тому, навіть якщо б він мав феноменальну пам’ять, намагання втримати весь цей вінегрет у голові рано чи пізно привело б до божевільні.

Отже, не ображайтеся на начальників – усі вони виходять з цієї складної ситуації у схожий спосіб – кожну твою доповідь сприймають, як цілком нову, навіть не намагаючись пригадати, що було раніше.

Знаючи ці особливості, я завжди будував свої виступи за серіальним принципом: спочатку викладав зміст попередніх серій, тобто починав з короткого опису ситуації та переліку задач, які треба розв’язати. Зазвичай я намагаюся бути лаконічним, щоб не забирати багато часу. Проте цього разу буквально на півслові заступник мовчки підвівся, перейшов до свого робочого столу та потягнувся до телефону.

Я зупинився. В кабінеті повисла пауза. Заступник набрав номер, почекав на лінії, щось пробурмотів у слухавку і поклав її на місце.

– Дальше, – сказав він і махнув рукою, зручно вмо-щуючись у своєму кріслі.

Оскільки письмовий стіл господаря розташовувався буквально за моєю спиною, довелося розвернутися. Я відновив доповідь, сподіваючись на те, що співрозмовник незабаром повернеться до столу, але дзуськи – він не збирався рушати з місця. Навпаки – за хвилину заступник буквально розлігся у фотелі і затишно спер голову на руку, зробившись у такому ракурсі схожим на Геббельса.

Побачивши такий маневр, метикуватий Паша туттаки пересів до письмового столу і залишив мене самого на стільці, точно, як підозрюваного на допиті у слідчого. Він завжди краще за мене орієнтувався у переговорних мізансценах, може тому і був першим номером у нашому тандемі. Але другий номер тандему почувався зараз дуже незатишно, бо у спину, немов конвоїр, дихав помічник.

Щиро кажучи, я розгубився. Звісно, найкраще було б повторити Пашин маневр із пересіданням, тим більше, що там було кілька стільців, але я зметикував це надто пізно. Почуваючись повним ідіотом, я спробував зібрати думки докупи, але це погано виходило.

– Давай далі, – підбадьорив Павлюк-паша.

В душі зростало просто-таки нестримне бажання просто підвестися та вийти з кабінету, гацнувши дверима, але справи все ж залишаються на першому місці, тому я напружився і перейшов до наступної тези.

– Отже, ситуація складається наступним чином: необхідно терміново провести зміни у законодавстві, щоб дати можливість міністерствам самостійно, на законних засадах встановлювати нормативи...

При цих словах заступник несподівано підвівся з-за столу, мовчки пройшов кабінетом, відчинив двері задньої кімнати, яка завжди є у великих начальників, і заховався за ними.

Наступна фраза стала мені кілком у горлі, а Паша, немовби так і треба, підскочив зі свого місця та пішов до задньої кімнати, на ходу вимудровуючи якесь речення.

Я обернувся на стільці і через напіввідчинені двері побачив, що Заступник сидить на м’якій канапі, а Паша намагається вмоститися навпроти у фотелі. З задньої кімнати почулося тихе мурчання голосів, а в кабінеті залишилися ми вдвох з помічником.

Це вже було занадто за будь-якими поняттями. Але утворена врешті мізансцена позбавила мене можливості протестувати. Ну що толку, якщо я тепер вийду?

Хто це помітить?

– Що, вчора так сильно погуляли? – стиха спитав я помічника, який лишився за столом.

– До ранку, – самими губами відповів він.

І тут на мене накотила весела лють. Таке трапляється у безвихідних ситуаціях – в одну мить розумієш: треба грати за власними правилами. Не боротися, не демонструвати щось, а просто відморозитися. От я й відморозився – підвівся зі стільця та пішов мандрувати кабінетом заступника Голови Верховної Ради.

У помічника від переляку очі полізли на лоба. Він щосили робив мені знаки – бо сказати нічого не міг, не потривоживши спокій господаря у кулуарах. Знаки мали на меті пояснити, що так не можна, що правила велять сидіти на місці й чекати. Але я чхати хотів на правила. Тому повільно обійшов кімнату, оглянув картини на стінах, потім підійшов до тумби, на якій красувалася величенька модель вітрильника.

– А це що таке? – запитав я, вказуючи на модель пальцем.

Помічник зблід від розгубленості. Він не знав, що має робити – не відповідати гостеві не тільки неввічливо, але й потенційно небезпечно. Відповідати? А раптом у задній кімнаті почують? Тому хлопець зашепотів:

– Це на ювілей подарували. З Березанської коло-нії.

– Зеки? – перепитав я голосно.

– Клієнти, – так само пошепки уточнив він.

Ну, нехай. Назвемо їх клієнтами, бо й справді, усі зеки, перед тим, як стати клієнтами вертухаїв, спочатку бувають клієнтами адвокатів.

Я нахилився вперед, вивчаючи модель. Вітрила цікавили мене з дитинства – і це зрозуміло, якщо врахувати, що зростав на березі Чорного моря. Щоправда, таких вітрильників у нас не було, та й взагалі ніяких не було – хіба яхти з Миколаєва коли-не-коли пройдуть на обрії. Але романтика далеких широт, мабуть, потрапила до організму разом із солоними бризками – врешті-решт наша кров за своїм складом дуже нагадує морську воду. Тому вигляд вітрил завжди викликав у мене не зовсім адекватну реакцію. Ну а тут тим більше – маю час, маю натхнення, щоб усе як слід вивчити.

Зеки у Березанській зоні теж мали час і натхнення, тому попрацювали як слід. Із характерною тюремною ретельністю та маніакальним деталюванням. Три щогли озброєно прямокутними вітрилами на реях, на носовий бушприт протягнуто два трикутних клівери. При цьому на кожній реї були в наявності всі мотузки, за допомогою яких вітрило можна зібрати чи, як кажуть моряки, – змайнати. Ванти з вибленками, по яких матроси дряпаються нагору, мініатюрні блочки, через які проведено снасті – усе на своїх місцях.

Палуба теж вражала функціональністю – напівзсунуті люки до трюмів означали, що вони дійсно відкриваються. Я нахилився ще нижче і побачив, що крізь прозорі ілюмінатори можна зазирнути досередини і, якщо зір дозволяє, навіть роздивитися матроський кубрик з ліжками, накритими мініковдрами та мікроподушками. Робота вражала не тільки ретельністю, але й знанням справи – цікаво, де на зоні можна довідатись, як влаштовано вітрильник?

Так само залишалося незрозумілим, чому для подарунка улюбленим адвокатам було обрано саме таку от морську тематику. Інкрустований Кримінальний кодекс личив би більше. Хоча, можливо, цей корабель символізував прагнення до волі. А чи то, може, зеки хотіли натякнути на те, що юристи воюють за їхню свободу – адже вітрильник був військовим, його борти прикрашали три ряди гарматних портів, прикритих люками.

Цікаво, а вони відкриваються?

Я настільки знахабнів, що простягнув палець і обережно потягнув на себе один із люків. Він легко подався – і тут...

– Уявляєте?! – розповідав я за чаркою ввечері Ми-рославу та Олесеві. – Тягну я гарматний люк, він відкривається, а замість гармати з люку визирає... Правильно. Болт. Чоловічий статевий орган з усіма анатомічними подробицями. Щоб ніхто не переплутав.

– Та ти що! – не повірив Олесь.

– А це файно, – замріяно сказав Мирослав. Він умів оцінити тонкий сексуальний гумор.

Ми давно збиралися разом напитися, та все відкладали, і от сьогодні, отримавши передоз різноманітних вражень, я поставив питання руба – або зустрічаємося в Еріка або не зустрічаємося ніде й ніколи. Вгадайте, який варіант отримав підтримку.

– Я – до інших люків, а там – те саме. Заступни-ку Голови Верховної Ради зеки подарували модель тридцятиболтового фрегата!

Мирослав артистично цокнув язиком:

– І то важливо, що діючу модель!

– А навіщо? – здивувався наївний Олесь.

Ми поблажливо перезирнулися. Свята простота!

– Ти ж враховуй, що він є не тільки заступник, але й голова Спілки адвокатів, – почав пояснювати Мирослав. – Юрист номер один у державі. Доходить?

– Ні, – чесно зізнався наш наївний поет.

Що поробиш – творці завжди були трохи не від світу сього.

– За зоновськими порядками кожен носить свого болта сам. А як бере чужого, значить – опущений, тобто підор. А тепер оціни – зеки роблять подарунок своїм адвокатам на ювілей. Хіба ж можна стриматися, щоб їх не опустити?

– Навіщо опустити? Вони ж їх захищають.

– Е, хлопче, – засміявся я. – Якби добре захища-ли, вони б не сиділи на зоні і не робили моделі кораблів. Кожен зек знає, що адвокат і прокурор з суддею – одна банда.

Скажу чесно, я й сам, коли побачив, як з-під лючка замість гармати виїздить прутень, злегка очманів. Гадав, що примарилося. Тоді смикнув сусідній порт – те саме. І наступний, і ще, і ще.

– А що було далі? – режисер хотів до кінця насоло-дитися ситуацією.

– Далі, коли двері до задньої кімнати зачинили, я показав ці гармати помічнику. Бачив би ти його обличчя!

– Та йой! – Мирослав переможно вдарив долонею об долоню. – Справжні батяри, слово честі! Це ж треба так викупити того фраєра! Він сам був виставив у себе в кабінеті аж тридцять болтів! У Верховній Раді! То тепер, за зонівськими законами, він – тридцять разів опущений.

Олесь, здається, потрошку допетрав суть тюремного гумору і теж посміхнувся. Він, як усі в світі підлеглі, був не проти того, щоб опустити начальство.

– Ну, а хіба це погано?

– Та ні. То файно, – погодився Мирослав. – Кепсь-ко, що Серьога спалив ситуацію, і тепер корабель той приберуть.

Я покрутив головою і значуще підняв пальця вгору:

– Ні! Отут ви помиляєтеся, пане режисере! Цей по-мічник скоріше язик проковтне, чим хоч слово скаже босу. Олесю, ти ж сам у депутатських колах крутишся. Поясни шановному колезі, чому той не скаже?

– Побоїться, – погодився Олесь.

– Отож! Бо зеки далеко, а цей – близько. А у нас все, як у давніх царів – тому, хто приніс погану звістку, заливають горло оливом. А тому, хто знає зайве, відрізають язика, щоб не розпатякав. Бо це ж Олесь може не зрозуміти символіку, він людина чиста, для нього хуй – це просто хуй. А у Верховній Раді блатних вистачає, вони тюремні закони знають краще за Конституцію. Так що ніхто нічого не скаже, помічники будуть один одному показувати і за спинами начальства сміятися, а заступник буде пишатися тим, як його люблять зеки і хвалитися своїм тридцятиболтовим фрегатом.

– За це треба випити! – оголосив Мирослав. – За тридцятиболтовий фрегат української влади!

– Та взагалі за весь їхній флот!

– Як кажуть брати-поляки, до дна?

– До дна! – цокнулись усі ми.

Бар, який тримав модний київський ресторатор Ерік, не мав вивіски, що гарантувало від випадкових відвідувачів, а крім того пропонував приязних офіціан ток і достатньо гучну музику, аби не боятися послідовників майора Мельниченка. Мирослава тут знали в обличчя – і персонал, і завсідники, він інколи стиха рекомендував нам знайомих: «Це Ромко, він з Канади, працює у представництві фірми».

– Ну, до дна, я так розумію, цей флот піде не ско-ро, – зауважив я, поставивши порожню чарку. – На жаль. Тут потрібна Кримська війна.

– Та до курви ту Кримську войну! Як люди підні-’ муться, вони разом зі своїми фрегатами будуть тікали до Москви. І то не факт, що встигнуть.

– А що їм люди зроблять? – Олесь був сповнений скептицизму. – У них же сила!

– Сила? – засміявся Мирослав, так що кіска на його потилиці захиталася сюди-туди. – Побачиш, як уся ця сила буде наввипередки доводити, що весь цей час підпільно працювала була на Ющенка.

– Та ну! – не здавався наш поет. – Згадайте Ґон-ґадзе! Раз-два і зник. І ніхто нікуди не бігає. Або два роки тому, пам’ятаєте, після скандалу з «кольчугами»? Директор «Спецекспорту» їде на машині. Назустріч бензовоз. Вдарилися – бензовозу нічого, випадковий пасажир, що сидів поруч, цілісінький, а у директора жодної цілої кістки не лишилося. І все. Кажуть, які документи при ньому були, то всі пропали, – Олесь ставав похмурішим і похмурішим. – А Чорновіл? І Ющенка вони приберуть, якщо треба. Щоб ви не сумнівалися.

– А отут дозвольте вставити п’ять копійок, – я мах-нув рукою офіціантці.

Миловида струнка дівчина, немов весняний струмок між камінням, просочилася поміж галасливих завсідників.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: