Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Ні, хлопці й дівчата, давайте цього разу без мене!




Тим більше, що хмари на бізнесових обріях розвіялися, ситуація хоч і напружена, але стабільна. Паша зараз – на плаву, хай попрацює, якщо раптом щось станеться. Протиримаються два-три тижні самостійно.

До того ж, здається, скоро я стану депутатом. А із таким статусом легше вибиратися із проблем. Ти мені – я тобі, це закон бізнесу, а у мене тепер буде чим аргументувати, бо один голос із чотирьохсот п’ятдесяти – це серйозно навіть у нашій країні. Не те, що один із сорока мільйонів. Значить голосувати будемо вже в парламенті – там можна принести значно більше користі, навіть якщо брати за великим рахунком.

Все. Рішення ухвалено і оскарженню воно не підлягає. І тому з інформаційних сайтів я переходжу на туристичні. Шукаю тиху гавань з усіма зручностями.

От наприклад, Мальдівські острови. Знаходяться біля екватора – маленькі коралові прищики на здоровому тілі Індійського океану. Пісок, рибки, птахи та раки-відлюдники. Так пишуть у рекламі.

Що ж. Непогано. Я й сам такий собі рак-відлюдник. Я заморився від людей і хочу на Мальдіви, а тому не шкодую часу на візит до турфірми.

Двоє однакових дівчат-турагенток завзято розповідають мені про принади тамтешнього сервісу, про те, чому п’яницям-росіянам не продають тури олінклюзив, у той час як українцям – навпаки, продають. Вони нахиляються над каталогами і я слухняно зазираю їм за викоти, де випинаються цілком гарні пагорби. Але слухаю у піввуха. Певно, дівчата гадатимуть, що своїм красномовством та приязністю переконали мене. Мабуть, так воно і є. І певно, в інший час я би запросив котрусь із них чи то навіть одразу обох на чарку кави. Проте не зараз. Зараз я ненавиджу людей як біологічний вид. Бо й сам є людиною. Якщо нас створив за своїм зразком Господь, то яким насправді є він сам? Може, краще б обрав якийсь інший оригінал для клонування?

Далеко до Мальдівів? Три тисячі кілометрів. Годиться. На кожному острові окремий готель. Годиться. Все зроблено для усамітнення туристів. Годиться. Немає співвітчизників. Годиться.

– Мені потрібен номер на двох. Але так, щоб летіти різними літаками.

Вони до сміху однаково кивають. Вони все розуміють – ще б пак, конспірація входить у вартість послуг. Турбюро не афішує своїх клієнтів і гарантує конфіденційність відпочинку. Це – їхній хліб. Spécialité de la maison. Жаль, що я зараз ненавиджу людей, дівчата симпатичні, і потім, близнючок у мене ще не було. – Я полечу на два дні раніше за свою супутницю.

– Але за номер все одно доведеться заплатити пов-ну ціну.

– Звісно. Назад – можна в один день, але щоб до Києва прилетіти не одночасно.

Вони знову кивають і заповнюють папірці.

Ірка буде скандалити, що знову їду без неї. Але я попрошу її провести себе до літака, щоб переконалася – лечу сам, тому, що хочу відпочити від людей. І справді, два дні я відпочиватиму від людей. Аж поки до мене приєднається Сапула.

– Ви пірнаєте з аквалангом?

– Свят-свят!

– Мальдіви – рай для аквалангістів.

Чудово – значить усі аквалангісти будуть під водою і не приставатимуть до порядних людей. От якби там іще телефон не працював – але боюся, це зараз неможливо. Телефон, телевізор, інтернет – прокляття нашого часу. А може, це навмисне? Може, Господь спеціально занурює нас у море інформації – щоб ми нарешті зрозуміли, як нелегко йому доводиться, щоб залишили старого у спокої і навчилися самі собі давати раду?

Я заморився від газет, журналів та радіостанцій, від прогнозів та висновків. Наче рак-відлюдник, хочу натягнути по самі вуха свій дім із мушлі та чкурнути до океану. От тільки б не виявилося, що до перламутрових стін вже прикручено супутникову антену.

У Мальдівів є ще одна перевага – нам не потрібен час для оформлення віз. Тому вже за тиждень я цілую Ірку біля Бориспільської митниці та махаю їй рукою вже з-поза бар’єрів. На зло осінньому Києву голову мою прикрашає легковажна панама, а на шиї мотиляється мотузка з темними окулярами на ній. Черга до прикордонників, сто грамів у барі – і я вже у літаку. Життя триває. Все буде добре – а хіба є варіанти? Ми просто приречені на щастя.

У літаку, який везе мене на Дубаї, повно галасливих бидлуватих співвітчизників. Хоча, можливо, я помиляюся, вони зовсім не бидлуваті, а естетично обдаровані та високоінтелектуальні, просто ретельно приховують це. Ну нічого, після пересадки полегшає, гадаю, небагато з них полетять до Мальдівів – інакше після повернення до Києва доведеться відшмандрикосити близнючок з турбюро за недобросовісну рекламу – разом або по черзі.

Господи, чому все так складно? Чому чоловік не може жити вільно? Он, як наші пращури – кожен мав стільки дружин, скільки міг прогодувати. І ніхто не влаштовував сцен. Князь Володимир тримав цілий гарем, однак це не завадило йому стати святим. А спробував би він зараз пробитися хоч би у митрополити!

Микола Іллєнко, мій знайомець часів бурхливої молодості, як і всі чоловіки, мав двох жінок – одну офіційну, другу для душі. Звісно, перша не знала про існування другої, а коли добрі люди відкрили їй очі, вирішила з’ясувати з чоловіком стосунки. Усі жінки люблять з’ясовувати стосунки та ставити питання руба. От і вона туди ж. «Весь вечір ходить по квартирі люта, – розповідав Микола, – кидається усім, що під руку втрапить. Ну, думаю, хтось настукав. Сиджу, чекаю, що буде. Нарешті прийшла до вітальні. З очей іскри, груди здимаються – коротше, повна бойова готовність. «Я хочу з тобою поговорити». Мовчу, дивлюся на неї. «Я хочу задати тобі одне запитання». – Піднімаю очі й уточнюю: «Зачекай. А ти певна, що отримаєш ту відповідь, на яку розраховуєш?» – «Що?» – не розуміє вона. «Ти хочеш поставити питання руба, так? А значить розраховуєш, що я якось відповім. – Мовчить розгублено, кліпає очима. – Отож. А ти подумала, що відповідь може бути зовсім іншою? І що тоді?» – «Не зрозуміла», – каже вона. «Ну, що буде, якщо я відповім не так? Що будемо робити?» Дивлюся, очі забігали, щось почала собі маракувати, потім засопіла, мовчки пішла до кухні, довго гриміла посудом, повернулася та й каже: «Нема у мене до тебе запитань. Іди під три чорти».

Так вони і залишилися жити разом. У повному щасті. Бо стосунки – річ складна. Тим більше між чоловіком і жінкою. Може, вони й тримаються, поки не з’ясовані? Подружжя живе разом багато років, щодня прокидається, свариться, лягає спати – це, власне, і стає життям. А тільки-но хтось поставить питання: «Навіщо?», безглуздя стає очевидним. Отак і тримаємося до першого запитання. Микола, як людина мудра, зумів це упередити.

Сапулин прадід вікував зі своєю бабою і двадцять років скакав у гречку з її рідною сестрою. А коли баба зчинила скандал, перебрався до сестри і тоді вже почав бігати від неї назад до баби. На старості обидві доглядали старого, хазяйнуючи фактично втрьох на дві хати. І всі були задоволені.

Господи, ну чому ти примушуєш нас робити вибір тоді, коли ми найменше до нього готові? Що ми знаємо про сімейні стосунки, коли йдемо під вінець? І в горі, і в радості... Що у двадцять років ми знаємо про горе? Та й про радість – за винятком простих тілесних задоволень та жаги до життя, яка бризкає з тебе на всі боки. І у такому напівпритомному стані, коли половини світу не бачиш, а другу половину не усвідомлюєш, ти повинен обрати все – професію, долю і людину, поруч з якою будеш прокидатися щодня протягом багатьох років? Що ж тут дивуватися, коли сто зі ста претендентів помиляються і витягують квиток з чужою долею? І кому дякувати за те, що потім всі сили витрачаєш на те, щоб зрозуміти це і здолати наслідки неправильного вибору?

От у старі часи наречену обирали батьки. Люди, які знають, що до чого. А мою бабусю видав заміж товариш Сталін – і жили вони з дідом щасливо, аж поки Сталін же їх не розлучив. Потім знову зійшлися, коли нарешті Сталін помер.

Попова донька, учениця інституту шляхетних панянок, бабуся ховалася від радянської влади у глухому селі – тоді якраз був дефіцит вчителів, брали всіх, хто вмів читати, і в походженні особливо не копирсалися. Лікнеп, усі на боротьбу з неписьменністю! А як перші хвилі пошуків ворожого елементу прокотилися мимо – вона вже була червоною вчителькою, і про шкідливе ідеологічне походження не згадувала. Тим більше, що батькові-священику пощастило – його не вислали на Соловки, не поставили до стінки, а дозволили тихо померти від тифу.

Отак от учениця Одеського дівчачого інституту, де класні дами через день говорили виключно французькою, німецькою та англійською, моя бабуся втрапила до глиняної хати, розділеної пічкою на дві половини – в одній ліжко та скриня для речей, а в іншій – дошка на стіні та два ряди парт, за якими займаються одночасно три класи.

Це дивне поєднання шляхетності та убогості невідривно пов’язане зі спогадами про бабусю. Благеньке віконце, тьмяна лампа, хурделиця така, що до туалету за городом не дійти – а в кріслі сидить бабуся і читає французький роман. Вона була на «ви» з усіма – колегами, подругами, сусідами. Навіть у райцентрі, де працювала згодом, вона здавалася чужинським вкрапленням, таким собі уламком старої цивілізації.

Дід – то інша справа. Спадковий бессарабський куркуль, він вмів усе – в саду, городі, у майстерні. Меблі в хаті, пічка, та й сама хата – все було зроблено його руками. Тесля, слюсар, муляр, електрик, механік – не було роботи, якої б він не вмів або не міг освоїти. Як я був маленьким, дід навіть спеціально для мене спорудив у дворі каруселю – справжню, з дерев’яною конячкою, що крутилася навколо стовпа, підвішена на підшипниках. Крутилася борзо і весело, аж поки я не злетів з неї на повному ходу і не розбив собі голову. Тоді бабуся заборонила каруселю, дід розібрав її, але в сараї ще довго лежала конячка з сумними намальованими очима та шматком мички замість гриви. На саморобному сідлі мотилялися справж ні стремена – саме через них я впав із каруселі, заплутавшись ногами у мотузках.

Різні, наскільки можуть бути різними люди, дід з бабусею не мали шансів зустрітися. Ще б пак – куркульський син та панянка з шляхетного інституту. Але комісари в один момент урівняли всіх. Хутір спалили, прадіда убили, родина втекла до Одеси, бо там легше було загубитися. «На работу славную, на дєла хорошиє вишел в стєпь Донєцкую парєнь молодой», – коли чув цю пісню, дід завжди скептично усміхався: «А чому він туди вийшов? Розкуркулили – от і вийшов. А чого б інакше іти у степ?» Він навчився лагодити примуси, робити голки для них – так і вижили. Потім закінчив технікум на вчителя. Тому і зустрілися з бабусею – на чергових курсах з перепідготовки. Двоє людей без минулого і ціла країна без майбутнього – паруйся, як хочеш.

Я ніколи не міг зрозуміти, що вони знайшли одне в одному, але зараз, у літаку на Дубаї, оточений веселими і п’яними туристами, усвідомив, що це не має значення. А що я знайшов у Ірці? Або вона в мені? І чи та зараз Ірка, що я колись її цілував після спектаклів? Та і я не той, давно не той. І справа не у комплекції або кольорі волосся. Ми не тільки не розуміємо, що таке життя, коли робимо вибір, – ми обираємо одну людину, а живемо із зовсім іншою.

Отак і дід з бабусею. Може, вони кохали одне одного. А може, й ні – просто не було інших варіантів. Чи так судилося. А швидше за все, так вирішив у своєму кремлівському кабінеті вождь і учитель товариш Сталін – він тоді вирішував усе.

Він-таки вирішив одного разу їх розлучити. Певно, зрозумів, що помилився, єднаючи настільки різних людей. Але хіба з Кремлівських висот вцілиш у родину бессарабських вчителів? Тому товариш Сталін вимушений був розв’язати цілу світову війну – набудувати десятки тисяч танків, літаків, гармат, стравити Європу у кривавій битві. Він тонко розрахував – війна руйнує все: хати, родини, життя. Але коли мільйони чоловіків забрали від дружин і повезли на кордон, коли потім вони розбіглися, кинувши зброю, та стали переховуватися по льохах та клунях чужих жінок, коли людей знову змішали у великому котлі, приправивши кров’ю та свинцем, дідові вдалося вижити. З румунського концтабору його викупила бабуся – завдяки шляхетному вихованню та французькій мові. Бо французька у румунів – мова аристократії, і якщо жінка говорить французькою, вона вже не проста баба, а «домна» і спілкується з офіцерами. Тоді вже можна домовитися з лікарями та купити довідку про хворобу. Я не уявляю свою шляхетну бабусю, яка домовляється з концтабірним начальством за фіктивні довідки, але факт залишається фактом – вона повернулася додому з дідом на руках і виходила та відгодувала його.

Окупанти відкрили школу і повернули на роботу вчителів. На дозвіллі дід робив вино і продавав його солдатам. А бабуся малювала карти – не географічні, а гральні, бо румунські вояки, втім, як і всі інші, полюбляли грати в карти. Дівчат в шляхетному інституті вчили не тільки французькій мові, але й малюванню.

Але Сталін не дрімав. І щойно зміг отямитися від розгрому перших років війни, знову взявся за мою родину. Отже коли червоні звільнили Бессарабію, діда забрало НКВД. Офіцери цієї установи не володіли французькою мовою і не знали, що таке «домна». Для них усі були однакові – вороги народу. Тому бабусі не вдалося врятувати діда – його відправили в далеку Інту на десять років, інакше кажучи, назавжди.

Наступними мали піти бабуся з дітьми, як члени родини зрадника – син за батька не відповідає, тому сидітимуть усі. Майно конфіскували, папери приготували. І тут бабуся зникла. Просто розчинилася у Бессарабських степах разом із двома дочками та свекрухою.

Мої дитячі спогади у цьому місці дають тріщину. Бо та бабуся, якою я її знав, – старенька, у товстих окулярах, трохи не від світу цього, практично безпомічна у пенсійних установах, на пошті та ощадкасі, куди я супроводжував її – так от така бабуся не могла викупляти діда з румунських таборів, а також розчинятися у степах, як армія Махна. Проте сімейна сага твердить – родина зникла в одну ніч і намалювалася у глухому селі сусіднього району без будь-яких документів.

«Хто ви?» – запитав пильний голова колгоспу.

«Я? Бухгалтер», – чесно зізналася бабуся, тоді вже не просто вчителька, а викладачка французької.

«Бухгалтер?!!!» – зрадів голова і виділив новоприбулим півхати. Бухгалтери у селі тоді були рідкістю не меншою, ніж вчителі у двадцяті. Так моя бабусяінститутка перетворилася на фінансиста.

«Про бухгалтерію я знала тільки одне, – розповідала вона мені під час наших походів до собесу чи на пошту. Вона ходила повільно, крім того, в установах завжди були черги, тому часу для розмов не бракувало. – Пам’ятаю, тітка колись казала, що суми цифр у стовпчиках та рядках будь-якої таблиці повинні збігатися. Оце і все. Так і зробила перший звіт. Голова подивився недовірливо, поїхав в район здавати, але мене з собою не взяв – в глибині душі він, певно, розумів, звідки у степу може взятися бухгалтер. Повернувся радісний, виставив пляшку самогону і сказав: «Вперше у мене взяли звіт без виправлень. Будете працювати». Отак я і перекваліфікувалася, без будь-яких курсів».

Другий звіт пішов як по маслу. Третій – теж. А після четвертого голова повернувся з району сумний. «Тікайте, – сказав він. – Там на вас справа прийшла. Шукають, – і зітхнув. – Чорт, знову залишусь без бухгалтера!»

Бабуся ще раз розчинилася у степах. Разом з дочками та свекрухою. І виникла у глухому селі зовсім іншого вже району.

«Я – бухгалтер», – вже впевнено заявила вона місцевому голові.

Тут робота тривала понад рік – бабуся робила звіти, а складати їх возив голова, оскільки теж розумів, що бухгалтери просто так у степах не ростуть. І знову він якось повернувся сумний та сказав, що в район прийшли документи, треба тікати. І що тепер він залишиться без бухгалтера.

У третьому селі все повторилося точно так. А в четвертому голова порадив: «Вони вас все одно впіймають. Тікайте до Молдови. Тут якихось сорок кілометрів, а це вже інша республіка. І ваші документи підуть спочатку до Одеси, тоді до Києва, потім до Москви, звідти до Кишинева, а вже аж потім до району. А поки це буде, може, загубляться десь. Може, й Сталін здохне».

Документи й справді не дійшли – певно, загубилися. Сталін дійсно здох, але це сталося пізніше. А бабуся опинилася в молдавському райцентрі з паперами, які їй виписав останній голова, гарними паперами, у яких значилося, що пред’явниця їх є неодруженою. Це – щоб менше було питань.

Отак товариш Сталін домігся свого.

На своє щастя, бабуся не змінювала прізвище, коли брала шлюб. Залишилася на дівочому. Вона завжди казала: «Я не собака, щоб міняти ім’я, коли ідеш до нового господаря». І ця шляхетська пиха, як не дивно, полегшила втечу. Однак, не зважаючи на гарні документи та дівоче прізвище, бабуся не залишала діда напризволяще у далеких таборах. Регулярно, раз на місяць, вона переїздила адміністративний кордон з Україною та посилала йому посилки з найнеобхіднішим – цибулею, часником, салом. Щоб у діда не було цинги. Бо залишалася йому дружиною, що б там не вирішив у кремлівському кабінеті товариш Сталін.

Дід вижив навіть у Інті. Втратив зуби, але вижив завдяки бабусиним посилкам та своїй освіті – доходягу-вчителя помітили місцеві вольняшки з лабораторії та взяли до себе на невдячну письмову роботу.

І однієї ночі дід раптом з’явився у бабусиній хаті, налякавши дочок, які вже забулися, що у них є тато, бо зростали у суто жіночому товаристві. Отут і трапилося неймовірне – бабуся не прийняла діда. Поки він був у таборі, крадькома посилала посилки, отримувала листи «до запитання», а повернувся – не прийняла. Бо всі знали, що вона неодружена. Бо якби з’ясувалося, що вона стільки років приховувала, що є членом родини зрадника... І справа та знайшлася б, і стукачі б спрацювали. Посадити, може, й не посадили б , але зі школи б точно звільнили. А на руках дві доч ки, свекруха та чоловік щойно з таборів.

Отже дід поселився окремо, на іншому краю містечка. Пішов працювати на механічний завод, а вночі тайкома приходив до родини. І так тривало, аж поки не розвінчали культ. Родина возз’єдналася.

Всі стали жити в одній хаті, і тут з’ясувалося, що вони вже не ті. Дід, який повернувся з пекла, – зовсім не той молодий вчитель, з яким колись одружувалася бабуся. Та й бабуся, що, немов Фенікс, кілька разів спалила себе і відродилася у новій іпостасі, – вже не та сільська вчителька з невідь-звідки взятою французькою мовою.

А чи не так само кожен з нас одного ранку прокидається у несподіваній тиші, яка перетворює кімнату міської квартири на келію, і раптово розуміє, що поруч лежить практично незнайома жінка, зовсім не та, яку він вперше поцілував двадцять років тому? Навіть якщо обійшлося без таборів, розкуркулень та НКВД – а був лише побут, робота, проблеми, діти. Ми вдивляємося в обличчя на подушці, намагаємося знайти у ньому щось знайоме – і не знаходимо. Тому що за двадцять років кров міняється в людині кілька разів. І в країні – теж.

Мабуть, саме тому чоловіків у віці тягне на дивацтва. Наприклад, як мого професора з університету, який при живій дружині, теж професорі, паралельно завів собі другу – прибиральницю з кафедри, народив з нею дитину та обвінчався у Греції за тамтешнім обрядом, щоб не вважатися двоєженцем.

У бабусі з дідом остання спроба спільного життя була досить довгою – спочатку вони намагалися терпіти, потім сварилися, мирилися, потім знову терпіли. Але зробили вже нічого не змогли. Товариш Сталін таки домігся свого, навіть з могили. Врешті-решт вони розлучилися. Без скандалів, цілком інтелігентно. Бабуся кинула Дубоссари і перебралася до нас. Дід перебрався за нею і купив хатинку на сусідній вулиці. Жили поруч, бачилися ледь не щодня, спілкувалися між собою, допомагали чим могли. Дід іще раз пробував одружитися, проте невдало – адже розповідати про його дивацтва легше, ніж терпіти їх поруч.

А може, краще про все це взагалі не думати? Що було – загуло, а що буде – то буде. Оно люди в літаку – летять собі у Дубаї покупатися та скупитися і ні про що таке не переживають. Може, взяти собі циганський принцип: «І пить будем, і гулять будем, а настане смерть – помирать будем», може, це єдина правильна філософія? Проте з нею треба народитися.

Далекі перельоти у мене завжди змішуються в одне суцільне марево – страх висоти, що гніздиться у підсвідомості, обов’язкові розмови з сусідами, байдужа уважність стюардес, нецікаві журнали, уривки нерозбірливої англійської, незручно прилаштовані на колінах книжки, обіди з дивним набором продуктів, безкінечне дьюті-фрі, допитливі погляди пасажирів, яким нема чого робити, окрім вивчати одне одного, залишки сну, біль у шиї та ногах. І думки, думки, думки. Про все на світі – починаючи від проблем світотворення, закінчуючи тим, якого дідька на борту лише чотири туалети. А нічна кількагодинна пересадка в Дубаї накрила цю мішанину пологом напівсну-напівмарення серед неприродно розкішного аеропорту, із вавилонським велелюддям різних рас, націй та авіакомпаній. Остаточно прийшов до тями я тільки тоді, коли з динаміків нарешті ввічливою англійською попередили про зниження і посадку у Мале – столиці острівної держави, до якої я, власне, й прямував.

Сучасні аеробуси обладнано ідіотськими камерами, які дають пасажирам можливість подивитися, що робиться внизу під час посадки. Я не люблю цієї розваги – чомусь завжди здається, що літак вріжеться у землю. Але сусіди завжди вмикають тільки їх. Посадка на Мальдівах відрізнялася від звичайних тільки одним – мені здавалося, що ми вріжемося не у землю, а в океан. Бетонна смуга з’явилася під пузом літака буквально в останню мить, коли я остаточно втратив надію. Сестрички з київського турбюро попереджали про спеціально насипаний острів-аеропорт, але я не думав, що все настільки серйозно.

А проте є річ, яка може виправдати усі незручності далеких перельотів. Це – момент виходу на трап. Коли ти починаєш озиратися навсібіч, немовби маєш у розпорядженні тільки цю хвилину. Начебто не буде ще кількох тижнів відпочинку, під час яких місцевий пейзаж стане звичним, іноді навіть обридливим. Подібно дитині, яка пройшла крізь страх пологів, відторгнення від матері і вилізла-таки на світ Божий, ти всотуєш його очами, вухами, шкірою, буквально кожною клітиночкою. Я люблю цей момент іще й за те, що ти ні про що не думаєш, ошелешений навалою нових вражень. Мати можливість не думати – для мене рідкісна і особлива насолода.

А тут, на Мальдівах, я її хильнув повною чарою. Відразу після зустрічі невеличкі смагляві дівчата в уніформі посадили мене до мікроавтобуса й перевезли на інший кінець острова – там розташовувалася бухта гідропланів-таксі. Вигляд яскравих машинок, які спокійно колихалися, прив’язані до пірсів, або поділовому гарчали, розганялися по смарагдовій воді та стартували в небо, тягнучи за собою довжелезні хвости із бризок, навіював відчуття нереальності. Та це й не могло бути реальністю – адже душею я ще був у золотому з підпалинами Києві, де хмари не полишали небо та серця людей. Тут же хмари були відсутні як клас – ані на обрії, ані у поглядах ви не знайшли би навіть натяку на каламуть.

Матрос, стоячи на поплавці літака, вантажив до салону наші валізи, а потім подавав кожному руку, допомагаючи засвоїтися у незвичному повітряноморському агрегаті. Всередині гідротаксі нагадувало сільський автобус, той, що возив мене в дитинстві до бабусі. Хіба що крісла з високими підголовниками були іншими. Зате кватирки на вікнах, чи то пак, ілюмінаторах, підозріло скидалися на автобусні, хіба що були меншими за розміром.

Пасажири з недовірою озиралися і захоплено вигукували – слава Богу, серед них ніхто не говорив знайомими мені мовами. Люди, коли не розумієш, про що вони говорять, можуть бути цілком терпимими істотами. Двоє дебелих льотчиків у шортах прослідували до кабіни. Я звернув увагу на те, що один з них був босяка. Біляві, з квадратними щелепами – гастарбайтери з Європи. Босий обернувся до пасажирів і заговорив якоюсь гортанною англійською. Голландець чи то німець. Суть його промови полягала в тому, що у кишенях наших крісел знаходяться інструкції з безпеки, і якщо стане жарко, ми зможемо застосувати їх замість віяла. Босий голландець продемонстрував, як це робиться, помахавши картонкою перед обличчям.

Усі засміялися.

Матрос відв’язав літак від пірсу, і двигуни несамовито загарчали.

Ну точно, наш сільський ПАЗик.

Ревіння гвинтів просто-таки фізично тиснуло на барабанні перетинки. Я ковтнув слину, і звук перейшов на іншу, чистішу ноту. Ми поїхали по зеленій поверхні океану.

Скажу чесно, я ніколи не літав гідропланами. І нагадаю, що не люблю та побоююся повітряних подорожей. Але те, що відбувалося зараз, було настільки незвичним, навіть якимось розбишацьким, що голова не встигала протестувати.

Швидкість зростала, вода несамовито шарпала поплавці літака, додаючи до гудіння двигунів басову складову, і щойно я почав напружуватися від надлишку звуків, ми відірвалися від хвиль. І те, що стало видно в ілюмінатор, затьмарило усі інші емоції.

Зелене з сивиною тло океану по всій поверхні було поцятковано кружечками, еліпсами та півколами білого піску. Довгі коси утворювали бухти, у яких вода набувала фантастичного смарагдово-прозорого відтінку. Гідроплан видряпався на наступний поверх неба, і стало видно: піщані плями – це коралові рифи, вони тільки хочуть бути островами. Острови ж лежали трохи далі – великі і не дуже, забудовані котеджами, розцяцьковані вітрилами серфінгістів, вкриті зеленню пальм та кущів. Деякі готелі стояли просто у воді, так щоб туристи могли через вікна спостерігати за життям риб. А ми летіли вперед, маючи можливість оцінити фантазію місцевих будівельників та щед рість головного Архітектора цих місць, того самого, що його знають під псевдонімом «Бог».

Я просто-таки прилип до ілюмінатора, намагаючись ввібрати в себе усе, що бачив – океан, який опускався під нами на тисячі метрів вглиб, коралові скелі, що випиналися з нього гірськими пасмами і розсипалися по поверхні білим борошном, перемеленими сонцем і вітром власними кістками.

Ніхто не знає, скільки островів є на Мальдівах. Вони тут капризують – мовляв, острів це тільки той, на якому ростуть пальми і живуть люди. А я у школі вчив, що острів – це частина суші, яку з усіх боків оточує море. От і вір після цього в науку.

Ми летіли вже близько години, і весь цей час я не відлипав від ілюмінатора, аж поки нарешті літак пішов донизу. Значить це моя зупинка, бо казали, що вона – перша. Я вже просто-таки відчув, як зараз хтось покладе руку на плече: «На наступній виходите?» Але ніхто не озивався. Пілоти смикали на себе якісь ручки, клацали перемикачами – от уже ніколи не думав, що в кабіні їх стільки.

Літак зайшов на посадку і ляпнувся поплавцями на воду. Барабанні перетинки знову завібрували. В ілюмінаторі промайнув острівець з парою зелених кущів. Матрос, який займав своє місце у хвості чи то кормі літака, відкрив люк і взяв до рук мотузку.

Раз-два, і літак прив’язаний. Три-чотири, і моя валіза зникла у люці. П’ять – і я виходжу на понтон.

Двигуни літака гудять, матрос робить мені міжнародний прощальний жест та відв’язує мотузку від кнехтів. Шість-сім-вісім – і літак вже з гуркотом відчалив від понтону, набрав швидкість і злетів у небо, здійнявши хвіст із бризок.

Я озирнувся навкруги. Під ногами був залізний понтон не більше як звичайна кімната. На понтоні – я та валіза. А навкруги – океан аж до самого обрію. Я не повірив власним очам. Що це? Де мене висадили?

Де мій готель? Я впіймав поглядом острівець, той самий, що промайнув був у ілюмінаторі гідроплану. Він тепер знаходився зовсім близько – може, за п’ятдесят метрів. На острівці росло двійко кущів. Під кущами стояла чапля. Звичайнісінька собі українська чапля. І з докором дивилася на мене. Мовляв, хлопче, а ти звідки взявся? Я так само з докором подивився на чаплю.

– Ти хотів усамітнення? – озвався в голові скептич-ний внутрішній голос. – Пригощайся.

І тут з-за обрію, буквально нізвідки вилетіла піратсь ка фелюга. Вже потім, призвичаївшись до місцевих умов, я зрозумів, що в океані неймовірна рефракція. Земля закругляється так швидко, що сходиться з небом просто поруч – рукою дотягнешся. Ефекту сприяє яскраве сонце, яке відбивається від води та сліпить очі. Тобі здається, що ти залишився сам серед океану, а насправді острови і рифи грають з тобою у піжмурки, підступно ховаючись за обрієм.

З фелюги вистрибнуло двоє мальгашів у формених готельних футболках. Поки один притримував борт, другий швидко впорався з моєю валізою та допоміг мені перебратися з понтону.

– Хелоу! – сказав босий капітан. Він керував чов-ном, сидячи верхи на румпелі і повороти забезпечував, відхиляючи дупу вправо чи вліво. Темні руки були схрещені на грудях.

Опинившись у товаристві людей, я послав чаплі ще один прощальний погляд і заспокоївся. Готель виявився зовсім поруч – може, з півкілометра. І острів, на якому він стояв, був значно більшим за понтон. Просто-таки велетенським. Сімсот метрів завдовжки і дев’яносто завширшки.

Лінивий хлопець у національному костюмі, що складався із довгого шматка тканини на стегнах, повільно бив у барабан, демонструючи, як раді в готелі новому гостю. Дівчина повісила мені на шию квітку орхідеї. Подорож закінчилася. Почався відпочинок.


Ющенко переміг у першому турі виборів. За даними ЦВК, його відрив від Януковича складає 0,55%, або понад 150 тисяч голосів.

Ющенко набрав 11 125

395 голосів, що дорівнює 39,87% голосів виборців. Янукович набрав 10 969 579 голосів, що складає 39,32%.

Сам Віктор Ющенко назвав офіційні дані Центвиборчкому доказом перемоги демократичних сил у першому турі.

«Це свідчить, що ми з вами одержали перемогу», - заявив Ющенко. Водночас штаб Ющенка не вважає об'єктивними результати виборів у першому турі.

Але на другий тур голова штабу Януковича Тігіпко «точно» пообіцяв перемогу свого кандидата з перевагою 3-4%

Українська Правда


– Катю, ти не уявляєш, яка тут краса! – я чимчи-кую собі вздовж лінії пальм. Капці на острові не потрібні – білий кораловий пісок відбиває сонячні промені і практично не нагрівається. Саме тому льотчики, капітани, офіціанти – практично всі ходять босяка. І я теж. Замість підлоги всюди перемелені морем корали – хіба що у номері та на ресепшені покладено плитку, але навіть столи у ресторані стоять просто у піску. Острів-готель на кількадесят бунгало. Хащі пальм та чудернацьких кущів, які відокремлюють відпочивальників одне від одного. Переважна більшість туристів – англійці. Як знаєш мову, можеш поспілкуватися. Але коли хочеш – можеш усіх ігнорувати. Я хочу.

– Катю, тут просто неймовірно! Я на тебе чекаю.

– Чудово, Сергійку. Я спробую прилетіти.

– Як це, «спробую»? Що за діла?

– Та нічого, невеличкі проблеми.

– Наскільки невеличкі?

– На півтора лимони.

Я зупиняюся з телефоном біля вуха. Ноги лагідно лоскоче хвилька. Ні, в світі не існує проблем, тим більше на півтора лимони, тобто мільйони доларів.

Це казки з бізнес-журналів.

– Що сталося?

– Все, як завжди, – Катьчин голос лунає так, ніби вона знаходиться тут, поруч, а не за три тисячі кілометрів. – Наш банк перерахував гуманоїдам гроші на виборчу кампанію, під купівлю фуфлижних акцій. А вони замість акцій відправили їх наліво.

– Як це, наліво?

– А отак просто взяли і відправили. Кажуть, при-йшли донецькі і звеліли заплатити.

– Які донецькі?

– А що, вони різні бувають? Донецькі. Вони тут скрізь ходять, всім оголошують, що тепер все їхнє, бо Янукович – президент.

– Що за маячня? А Паша?

– Що Паша? Кричить. А що він іще може робити?

– Казна-що! Півтора лимони кинули наліво?

– Як одну копійку.

Це видається нереальним. І не тільки тому, що нав круги – кораловий риф та пальми, а тому що безприділ. Це занадто навіть для гуманоїдів.

– Катрусю, мені здається, що донецькі тут ні до чого.

Вона пхекає чи то сміється, не розбереш.

– Мені теж так здається.

– Мабуть, хлопці вирішили у цій колотнечі повирі-шувати свої матеріальні проблеми.

– Може бути. Щоправда, я не думаю, що півтора лимони можуть вирішити їхні проблеми.

– Курочка по зернятку збирає.

– По лимону.

– Еге ж. Ти знаєш що, Катрусю... – Я замислюю-ся і починаю водити босим пальцем по піску. – Це можна з’ясувати. Давай так, завтра береш когось із банку та їдеш до них... Ні, зачекай, – зупиняю я сам себе. – Зав тра ти летиш до мене. Коротше кажучи, доручи комусь скопіювати ці документи, щоб потім Ґенек пробив, звідки ноги ростуть.

– Кому таке доручиш?

Нема кому. Це правда. Таке можу зробити або я, або Сапула. Чорт!

Вона вміла читати мої думки навіть на відстані трьох тисяч кілометрів.

– Сергійку, давай я затримаюся на пару днів, поки воно вляжеться, а потім прилечу.

– Ні, – кажу. – Так не годиться. Ми з тобою стіль-ки планували...

– Нічого, все встигнемо. Два дні не вирішують. Го-ловне – владнати цю справу.

У мене погані передчуття, але Сапула має рацію. Дідько б їх всіх ухопив! І чому я не затримався замість Катьки, а її не відправив першою? Я б цих скотів швидко вивів на чисту воду. І взагалі, куди спішити з цим відпочинком – поїхали б після виборів, справді!

Але що зробиш – не розробиш.

– Катю, я тебе люблю!

– Я тебе теж люблю. Знаєш, я купила новий ку-пальник. Майже з нічого.

– Це чудово! Тобі дуже личать купальники з нічо-го. Тільки тут усі мусульмани.

– Тоді я вдягну чадру.

– Не вдягай чадри. Хай мусульмани заздрять віль-ним жінкам України.

– Ну гаразд, відпочивай там гарненько, тому що я приїду, і тобі доведеться трохи попрацювати наді мною.

– Це завжди із задоволенням. Тільки приїзди. Але я на телефоні цілодобово. Коли що – одразу дзвони.

Зрозуміла?

– Зрозуміла, цьом-цьом.

І справді, якби тут телефон не брав! І якби Катька прилетіла зі мною – хай би вони повісилися зі своїми лимонами.

Певність, що усе це – самодіяльність гуманоїдів, не полишала мене. Хлопці беручкі, не обтяжені зайвими моральними принципами – втім, як і більшість у нас. У каламутній виборчій ситуації, коли кожен полює на кожного, вони почуваються цілком впевнено, щоб вихопити у якоїсь з акул шматок з-під носа. Але найгірше те, що Ґенек – теж з цієї породи і навіть якщо знайде, куди веде слід, цю інформацію передусім покаже самим гуманоїдам – може, поділяться. Хай би їм грець усім разом і кожному окремо! У цій країні неможливо працювати!!!

Проте з відстані трьох тисяч кілометрів масштаб проблем виглядає меншим. Я вже почав думати – а чи не передзвонити Сапулі з проханням послати їх усіх подалі та приїхати сюди, але сумління все-таки взяло гору. Як я буду виглядати перед Пашею? Ми все-таки партнери і гуманоїди – мої підопічні, мать їхню так. Нічого, два дні на відпочинку нічого не вирішують. Принаймні ми зробимо все, що можемо. Для очистки сумління я набрав Ґенека та попросив допомогти Сапулі у розслідуванні, він пообіцяв, що все буде добре. Ну, дасть Бог, на цьому й окошиться.

Тутешня вода, на відміну від каламутної київської, виглядала прозорою до непристойності. Невеличкий піщаний острів з усіх боків добудовували невтомні коралові хробаки, тому він був оточений домашнім рифом – мілиною, яка під час припливу занурювалася на глибину, а під час відпливу там можна було ходити по коліно в воді і без будь-якого аквалангу спостерігати за рибками, кораловими кущами та неймовірними квітками.

А може, життя варто прожити саме тут, серед коралів та риб? Може, Господь розкидає нас по світах з однією метою – щоб кожен знайшов шлях до свого раю. Якщо це так, то я вже знайшов. Мій рай – тут. Куплю собі острів з невеличким готелем або ж побудуюся, а потім буду рахувати гроші, що їх тобі привозять з усіхусюд відпочивальники. Не знаю, скільки коштує така фантазія, але ж ми люди не бідні – якось вже спроможемося. Це принаймні краще за омріяний виноградник на півдні України – вже хоч би тим, що тут немає гуманоїдів, немає Паші і не треба ставати депутатом. А що, це ідея! Буду тут жити із Сапулою, вона керуватиме готелем і наглядатиме за обслугою-мальгашами. Обслуга тут – виключно чоловіки, бо мусульманській жінці не годиться спілкуватися з п’яними іноземцями. А Катька вміє керувати чоловіками. Хай там все горить вогнем – а ми будемо ходити босяка, і тільки коли вже зовсім припече, сядемо на літак та поїдемо до Києва в гості, щоб потім якнайшвидше чкурнути назад. Цікаво, скільки я витримаю таке життя? Я посміхнувся своїм думкам. Мрійництво – не моя стезя.

Мальдіви – рай для аквалангістів, а для тих, хто ще не звихнувся на цьому модному хобі, у готелі дають ласти з маскою та трубкою. Тому англійські туристи зазвичай перебувають або під водою, або на поверхні води, спинами вгору, немов тюлені, вони годинами лежать та спостерігають за картиною, рівну якій не зніме жоден Спілберґ. Сонце тут, біля екватору, пекуче, тому туристи плавають у футболках – інакше за півгодини такого спостереження легко перетворюєшся на пацієнта опікового центру.

Поспостерігавши за рибками під ногами та різнокольоровими спинами з дихальними трубками, які окупували зовнішній край рифу, я вирішив, що нема нічого поганого у тому, щоб приєднатися до риб’ячого шоу.

Стіни дайвінґ-центру прикрашали величезні стенди з фотографіями – так само, як у нас колись вивішували портрети членів ЦК КПРС, тут вшановували риб. Кожна була сфотографована в профіль та підписана кількома мовами. Оце – рифова акула, а це – плямистий скат, а це – білий скат, це – манта.

Я розглядав безкінечні ради рибного політбюро і дивувався – невже вони всі вміщаються у тутешній воді? І невже можна хоч когось із них запам’ятати – може, краще було б розташувати ці плакати під водою?

Вдягнувши на себе футболку та намастивши шию кремом, я пірнув у теплий океан і обережно поплив до рифу. Попереду маячила рибка у помаранчевочорну смужечку, чимось схожа на професора в окулярах. Вона приклеїлася до мене ще на мілині і тепер трималася прямо по курсу. Я пришвидшився – вона теж, я зупинився – вона почекала. Цікавий компаньйон. Хай буде.

А на краю рифу вирувало життя. Якщо під час піших прогулянок по мілині мені здавалося, що я гуляю серед акваріуму, то тут, біля урвища, яке опускалося донизу на тисячі метрів, складалося враження, що ти плаваєш у юшці. Неймовірна кількість риб неймовірних кольорів та усіх можливих розмірів – іноді вони утворювали переді мною завісу, аж через неї неможливо було розрізнити напрямок руху. Заблукати серед риб – от як це називається. Я відплив трохи далі, щоб під животом постійно мати край рифу – так легше зорієнтуватися. Сріблясті, пістряві, перламутрові, смугасті, плямисті тіла снували просто-таки перед самим носом. Я кілька разів намагався торкнутися найбільш нахабних – але дзуськи. Косяк якимось неймовірним рухом вигинався перед рукою, немов єдиний організм. Коралові квіти розквітали під ногами, і океанська худоба ретельно паслася на них, збираючи усіляку дрібноту, що живе між пелюсток. Гігантське рибне пасовисько продовжувалося і вглиб. Я змінив курс так, щоб можна було його оглянути, та побачив стіну з коралів, яка опускалася майже вертикально. На ній паслися інші риби – більші за розміром, але менш яскраві, а можливо, вони здавалися такими через те, що були далеко. Там-таки на різних рівнях стіни висіли аквалангісти у своїх скафандрах, нагадуючи знімальний майданчик дивного фантастичного фільму. Повернувшись на курс, я раптом знову побачив перед собою старого знайомого помаранчево-чорного рибупрофесора. Нахаба тримався просто переді мною попри те, що навкруги швендяли досить великі представники тутешньої фауни, кожен з яких міг запросто проковтнути його. Але, певно, професор краще за мене розбирався у місцевих видах і знав, кого насправді треба боятися.

Це видовище затягувало – я почав розуміти, чому туристи годинами лежать на поверхні води. Адже це – не телевізор, де навіть у новинах можна передбачити кінець. Це – життя у справжньому розмаїтті, і воно ніколи не настогидає.

Я проклав свій курс так, щоб бачити риф у глибину, але при цьому не втрачати візуального контакту з мілиною. Страх висоти, точно такий, як у літаку, закрався в душу попри те, що я розумів – солона вода тримає добре, впасти принципово неможливо. Однак розуміння і відчуття – зовсім різні речі. Усвідомлення провалля, темної безодні, яка роззявила пащу просто під тобою і буквально спостерігає за кожним рухом – може, це і є головним у боязні висоти? Таємна сила, яка тягне тебе, запрошує кинутися сторчголов, і хай воно буде, як буде.

Я заплив за вигин рифу, туди, де вже не було аквалангістів, і ліг спокійно, щоб перебороти інстинктивний страх. Все-таки не люблю себе, коли чогось боюся. Протягом кількох хвилин я трохи привів до ладу думки та відчуття і вирішив, що на перший раз досить – попереду ще багато днів, багато риб та коралів. Встигну звикнути і засвоїтися у цьому новому світі, підготуватися, щоб Катьку також пригостити – вона любить квіти та рибок.

І коли, вже трошки призвичаївшись до польоту над безоднею, розвертався до берега, кинув останній погляд у глибину – раптом побачив їх.

Знизу, просто на мене піднімалися три постаті – з широкими трикутними крилами, довгими хвостами та пласкими рогами на голові. Вони випливали з чорної глибини океану повільно, немов у кіно, вимахуючи крилами. І саме цей плавний, безперервний рух не давав можливості поворухнутися. Вони захопили мій погляд й не збиралися відпускати. Манти – я впізнав їх за рогами, з фотографій на стінах ресепшену. Передня розміром була, мабуть, більшою за людину, за нею в кільватері йшла менша, а нижче – іще менша. Усі три тіла рухалися в одному повільному, якомусь космічному ритмі. Бо піді мною і справді був космос – чорна глибина, три сріблястих велетні і жодної можливості діяти.

Таємна, невідома сила, що випливла із зеленкуватого мороку – я гостро відчув свою абсолютну безпорадність перед нею. Ноги і руки вмить похололи. Щось неуникненне, катастрофічне було у їхньому розміреному русі – так летить у всесвіті комета, несучи з собою загрозу та руйнування. Так лист з повісткою випадає з поштової скриньки, віщуючи, що лиха не уникнути. Так перша сивина проступає на скронях, попереджаючи, що зворотний відлік твого часу вже почався.

Я висів над безоднею, з якої до мене піднімалося невідворотне, і не міг поворухнутися. А сріблясті велетні, хизуючись своєю байдужістю, повільно летіли темним космосом у своїх справах – їх не цікавила така дрібнота, як я. Зробивши плавний пірует, трійця розвернулася та помандрувала собі далі у своїх мантівських справах, ховаючись за поворотом рифу.

Кінцівки мої рухалися, немов у киселі. Свідомість розділилася на дві частини – одна все ще супроводжувала мант у їхній мандрівці, у той час, коли друга штовхала тіло до берега. Врешті ноги торкнулися піску, пальці схопилися за гострий риф. І тут очі мої раптом впіймали знайомий помаранчево-чорний силует. Риб’ячий професор знову супроводжував мене – а чи то не полишав цієї справи і зустріч з океанськими монстрами була його рук, тобто плавців, справа?

Я хлопнув долонею по воді, здіймаючи бризки. Професор хутко відскочив убік і здивовано глянув на мене. Манти не нападають на людей. Тут, біля рифу взагалі ніхто не зазіхає на туристів. Але все одно в океані треба бути обережним. Тому що ти – лише гість у цьому світі.

 

Не люблю інтуїції. Проблем і без неї вистачає. А так мучишся від поганих передчуттів, перебираєш в голові, що може статися – а потім воно все одно стається, і ти знову не спиш, шукаючи вихід. Одне слово, для мене інтуїція – це здатність двічі переживати одні й ті самі неприємнощі.

Але тривожне відчуття, що оселилося в мені після зустрічі з мантами, отримало свою розгадку наступного дня. Коли потелефонувала Сапула.

– Ну що там?

– Сергію, це якийсь пиздець.

Подібна лексика не є звичною у її вустах. Значить, трапилося щось неординарне.

– Що там?

– Та цей твій, Ні риба ні м’ясо. До нього прийшли донецькі і сказали, що тепер треба все віддавати їм.

З часів оприлюднення плівок Мельниченка українські бізнесмени у телефонних розмовах намагаються не згадувати прізвищ. Ні риба ні м’ясо – це Василь Гриб, мій директор державного підприємства. Вінтаки «Той, що в скелі сидить» (через те, що на першому поверсі – ресторан «Скеля»), він же Чинуша, Державник, а іноді просто Придурок. Твій Придурок.

– А він що?

– Він каже, що треба домовлятися з Турком (Ту-рок – це Павлюк-паша). А вони кажуть, що Турок – ніхто, а Янукович – президент.

– Господи, а він що?

– Злякався, ліг у лікарню з серцем.

– А Мамин брат?

Мамин брат – це Віталік-міністр, бо в Катьчиної матері дівоче прізвище Матула, як у нього.

– Мовчить, як риба. Він з твоїм Придурком тут лаве пиляли на двох. Окремо від усіх. До того ж той його дрючив на всі заставки. Я зараз подивилася – там повний Освенцим!

Слово «Освенцим» перекладу не вимагає. «Пиляти лаве» – теж. Я підозрював, що у міністра з моїм директором є окремі шури-мури, просто не думав, що він такий дурний, щоб таскати через нього гроші для себе. Господи, не аж скільки ж вони там вкрали. Сказав би по-людськи: «Серьога, грошей не вистачає», – то я б йому виділив з гонорарного фонду. Все одно хабарі даємо направо і наліво, а у таких справах десять тисяч туди, десять сюди не мають значення. Зате – все чисто. Во люди! Хоч копійку, але вкрасти! А Вася Гриб теж не вчорашній – я думаю, що це в нього очі бігають! А воно, виявляється, не тільки з гуманоїдами в долі, не тільки для міністра гроші тирить, але й себе не забуває. От падлюка!

– Сергію, ти просто не можеш собі уявити, що тут діється! Всі просто з цепу зірвалися. Безприділ повний! Братва ходить стадами, забирають бізнес, забирають гроші – одне слово, пиздець. Янукович – президент і нема на то ради.

– Так ми ж в одному човні.

– Не знаю. Здається, ми вже без човна.

– Почекай, давай я наберу ПП, хай іде нагору!

ПП – це Паша Павлюк, а хто ж іще.

– Хай іде. Бо тут така каша заварюється, що не ви-пливемо.

– Добре, Катю, зараз наберу... Зачекай, а як же твій приїзд?

– Сергійку, який приїзд? Ти що, смієшся? Зараз можна їхати тільки в один кінець, щоб вже не повертатися. Тут клик на клик пішло.

– Тоді я приїду.

– Ой, Сергійку, приїзди. Чимшвидше. Сама не встою.

– Добре, цілую. Тримайся, я щось вигадаю.

– Та тримаюся поки. Все, цьом.

Кидаю мобілку у кишеню трусів і швидко біжу на ресепшн. Мені треба негайно, back in Ukraine! Immediately! Change the ticket! Today, tomorrow!

Quickly!

Але quickly не виходить – приязний хлопець розуміє мої проблеми, проте на Мальдіви літають майже виключно туристи і у всіх квитки з певними датами. Тому вільних місць може не бути. Він спробує зробити все, що можливо, і зараз візьметься за це питання.

Я ходжу по ресепшену, як звір по клітці. Телефоную Паші. Він, звісно, в курсі, запевняє, що поговорив на самій горі, навіть з Папою, і там сказали, що все буде добре. Але певності у його голосі немає. Хай би їм грець! Партнери чортові! Компаньйони драні!

Хлопець з-за стійки кличе мене. Слава Богу, щось відбувається. Ні, на сьогодні і на завтра нічого немає, але можна спробувати замовити квитки за тиждень. О’кей?

Яке там, в дідька, о’кей? Мені треба негайно – на Париж, Франкфурт, Стамбул, куди завгодно, я вже там якось на собаках доїду. Але Мальдіви саме тому і є місцем найкращого усамітнення, що сюди нелегко трапити випадковим людям, а значить, так само нелегко звідси втікти.

Будь-які гроші, хлопче!

Йому дуже прикро, але гроші тут не вирішують. Тільки наявність місць у авіакомпаніях. Зараз пік сезону, тому всі рейси заповнені на багато днів вперед.

Хай їм чорт, цим туристам!

Я вертаюся до номера, набираю Сапулу і кажу, що не зможу бути раніше, ніж за тиждень. На жаль. Вона тримається добре і запевняє, що все буде гаразд.

Ми все одно переможемо. Я запитую:

– А хто це «ми»?

– Я і ти.

– Тоді й справді переможемо.

Я виходжу на пляж і бачу, що вода відійшла і на рифі, що стирчить тепер нагору, як острів, сидить чапля. Можливо, та сама, що зустріла мене на прильоті.

Це – наша птаха, я вже прочитав, що чаплі та буслики з України літають зимувати на Мальдіви. Може, й собі взяти з них приклад?

Груди розриваються від бажання зробити бодай щось, але тут нічого робити – окрім дзвінків телефоном, а що його дзвонити, коли не можеш допомогти? Тільки час забирати. Тут можна тільки купатися, дивитися на риб чи ходити на серфінгу. Можна пообідати чи напитися у барі. Але самому напиватися не хочеться, з англійцями тим більше. От якби чапля мог ла скласти компанію – все-таки українська душа.

Але тут є телевізор. Там показують CNN. Про Україну – у кожному випуску. Таке враження, що у нас триває війна. Звісно, нічого істотного, бо для європейців саме існування нашої країни вже є неабиякою новиною – де вже там до подробиць. А ще є інтернет. Я іду до невеличкої кондиціонованої кімнати з двома комп’ютерами. Обидва вільні – звісно, який дурень буде тут лазити у світовому павутинні, шукаючи собі проблем.

Тільки я.

Відкриваю «Українську правду» – головний рупор опозиції. Там можна знайти щось, окрім звітів про переможну ходу Януковича, якими сповнені офіційні ЗМІ. Починаю читати. Новини надходять щопівгодини. Там побили агітувальників за Ющенка, там викрили друкарню з фальшивими бюлетенями, скалічили журналіста. Ющенко заявив, що не допустить. Міжнародні спостерігачі заявили, що не допустять. Міліціонери, перевдягнуті злодіями, напали на депутатів. Злодії, перевдягнуті міліціонерами, конфіскували машину з плакатами опозиції. Побитий у Донецьку журналіст знаходиться у тяжкому стані. Сайт «Майдан» сповнений жахливих подробиць з вуст свідків. Хтось пікетує виборчі комісії. Усі на вибори! Хай кожна дільниця стане вашою зоною відповідальності.

Депутат-перебіжчик переконує, що опозиція насправді є першим ворогом демократії. Це той, який весь час шморгає носом. Шморгання – від спаленої кокаїном слизової. Лікарі називають це «нежить кокаїніста». На кокаїні його, певно, і взяли, інакше чого б це раптом перебіг до протилежного табору?

Очманівши від прочитаного, я виходжу на сонечко. На пальмах галасують летючі лисиці – місцевий вид кажанів розміром з кицьку, гострою лисячою мордою та здоровезними іклами. Я розумію, звідки малювали безсмертний образ нічних вампірів. Ці чорни істоти насправді – вегетаріанці, але ікла свої використовують не тільки для обгризання плодів. Попри те, що пальм на острові вистачає, лисиці ведуть постійні бої за територію, галасуючи, як несамовиті, та сновигаючи одна за одною між гілля. Господи, і тут військові дії.

Я виходжу на пляж, лягаю спиною на воду і дивлюся у небо. Там немає жодної хмаринки. Тільки сонце, яке за п’ять хвилин починає плющити тебе і варити живцем у солоному океані. Треба вилазити.

Місцевий пісок – це перемелені кістки коралів і черепашки. Він білий, як кісткове борошно, що його дід купував на нашому рибкомбінаті. На борошні лежать мушлі, теж білі, як кістки. Я нахиляюся до найкрасивішої, і раптом бачу, як усі вони водночас починають тікати від мене геть. Що за маячня? Ще одна спроба – знову панічна втеча. Тільки упіймавши одну з них, я розумію, що порожніх мушлів тут немає – у кожній зайняв оборону рак-відлюдник, який захищатиме свій дім до останнього, а ні – то тікатиме світ за очі.

Знову вертаюся до інтернету і потрапляю у веремію поганих передчуттів та ще гірших фактів. Кручу кіно назад. Що було, що буде, чим серце заспокоїться. Справа про отруєння Ющенка зайшла у глухий кут, «Всьо будет Данбас!», міліція не допустить силового сценарію, міністр Білоконь обіцяє підлеглим три дні п’янки після перемоги, «козли, які заважають нам жити», мер Москви за Януковича, погром у виборчому штабі, голова виборчої комісії твердить, що її залякують, податкова трощить прихильників опозиції, міліція побила затриманих на мітингу, Кучму – геть, Януковича – на нари, вірю, знаю, можете, тому що послідовний...

Я ходжу островом, неначе Робінзон Крузо. Сімсот метрів вздовж, дев’яносто поперек, потім навпаки – дев’яносто поперек, а сімсот вздовж, потім по колу.

Розмоляю з Катькою, нічого втішного – директор у лікарні, гуманоїди відморозилися, Ґенек розводить руками, Паша повторює, що все буде добре. Довбень, у нього ж найвпливовіший телеканал країни – невже не можна стукнути по столу кулаком?

Я не розуміюся на політиці, але треба ж якось боронитися, донецькі – народ безпридільний, самі не зупиняться. Раз пішла така свалка, тут уже не до розборок, хто свій, хто чужий.

З розпачу набираю Мирослава. Він сповнений оптимізму. Ми переможемо, до бабки не ходити. Хто конкретно – «ми»? Але його я про це не запитую. Все, що пише інтернет, – правда, але не вся правда. До влади рветься справжня хунта, але народ їх не пропустить. Все буде вирішуватися у другому турі, а отже, ти не запізнишся до фіналу. Приїзди – твій голос може бути вирішальним.

Господи, я ж їхав за тисячі кілометрів саме для того, щоб мій голос не був вирішальним! Але кому про це розкажеш?

Ввечері в готелі шоу. Специфічно мальдівське. Біля хвилеламу збираються туристи. Бо там зараз виступають справжні артисти. Народні, острівні. Огрядний кухар вивозить на берег контейнер з відходами і починає кидати у воду риб’ячі кістки, голови та тельбухи – те, що залишилося після приготування ресторанних делікатесів.

Клацає рубильник, під водою запалюються ліхтарі освітлюючи сцену. Ми всі уважно вдивляємося у воду. Тут неглибоко – може, з метр, а може, й менше, тому видно все до дрібниць. Оно зі своєї нори висунула носа мурена – плямиста, довга, гостра морда всіяна дрібними зубами, пишуть, що вони мають отруйні залози. Мурена не відривається від своєї нори, а звивається, немов примхлива морська рослина – видивляється, що де погано лежить. Кілька її товарок теж повилазили назовні, хвости заховані між каміння, тільки тіло танцює якийсь прадавній танець. Дрібні хижаки бояться вилазити на світло, вони короткими кидками хапають те, що скраю, і ховаються назад у темряву.

Я сідаю на дошки настилу і спостерігаю за бенкетом. Несподівано просто піді мною пропливає велетенська тінь. Потім ще одна. Боже, це ж скати! Круглі, здоровезні, як кришка від виварки, що у ній мама колись виварювала білизну. Плямисті та білі, вони пливуть на запах здобичі, їх багато, мабуть, з десяток.

Побачивши, що головні учасники шоу в зборі, кухар перекидає контейнер над водою, і відходить зі скромним виглядом продюсера. Поверхня океану одразу стає червоною від крові.

І тут починається дійство. Спочатку скати планують на здобич, хапають її несподівано великими та зубастими ротами. Потім починають атакувати одне одного. Вони вимахують своїми круглими крилами, налітаючи на суперників та гарчать – ба навіть по-справжньому гортанно кричать, немов собаки, що зчепилися на вулиці. Гарчання скатів викликає справжній захват у англійських туристів, блимають спалахи фотоапаратів, лунають вигуки, які можна зрозуміти і без перекладу. «Диви-диви! А оно! Ой, мамочко!» – приблизно так це звучало б по-нашому. Скати налітають один на одного і кусають – справді кусають, полосуючи іклами спини конкурентів, вириваючи з них шматки кривавої плоті. Я помічаю, що спини цих гладіаторів вкриті старими рубцями і плямами – як і годиться справжнім бійцям. Скати атакують одне одного на самій поверхні, так що бризки здіймаються фонтанами, а крила ляскають по воді. Галас туристів, крики скатів, тупотіння ніг – усе це зливається в єдиний звук, немов на стадіоні. Я не можу відвести очей від цієї картини, і раптом помічаю інших учасників подій – поки на верхньому поверсі ведуть бої велетні рингу, на дні потроху починає порядкувати друга ліга – дрібніші хижаки, озброєні помітними навіть з відстані іклами розтаскують менші шматки здобичі по кутках, іноді беручись по двоє-троє за один риб’ячий кістяк. Мурени витанцьовують свою ламбаду, і щойно у коло їх досяжності потрапляє ласий шматок, кидаються на нього, відганяючи конкурентів.

Мимоволі у голові спливають асоціації з батьківщиною. Точно так розвиваються події за три тисячі кілометрів звідси, у країні, яка вважає себе географічним центром Європи. Навіть портретну схожість персонажів можна знайти при бажанні – он ті три рибки, що тягнуть ласий шматок – викапані гуманоїди. Якийсь серед скатів – Паша Павлюк, чи то його місце серед мурен, а скати – це донецькі? Англійці, що усіх боків клацають спалахами та муркотять відеокамерами – це CNN та BBC. Цікаво, а де тут я?

Несподівано бійка вщухає. Учасники шоу буквально в один момент заспокоюються і ховаються хто куди. Серед туристів хвиля нерозуміння. «Shark!» – вигукує хтось. Я починаю шукати очима – дійсно, в темряві, за межами освітленого рингу промайнула швидка тінь. Потім вискочила з іншого боку. Акула! Невеличка, рифова, метри з півтора. Вона не виходить на світло, але почувши нового учасника подій, уся банда миттєво розлітається хто куди, кинувши недоділену їжу. Тут навіть асоціацій не потрібно. Прийшов Папа. Головний. Мальдівський Кучма. І якби не те, що він не любить софітів, спокійно з’їв би усю здобич та ще й кількома бійцями закусив. Але світло – воно заважає, тому тутешній рифовий Кучма крутиться навколо яскравого рингу і врешті-решт залишає його ні з чим.

Бійка одразу спалахує знову, проте вже без колишнього ентузіазму – чи то гладіатори втомилися, чи то відчули, що існує сила, сильніша за їхню, та зрозуміли, що просто ламають комедію?

Втомився і я – від думок, від інформації, від нерозуміння того, що відбувається. Від того, що сиджу на острові, як Робінзон, а десь там триває війна. Війна за мою країну, але без моєї участі.

Я раптом відчуваю гостре бажання пірнути з хвилеламу та приєднатися до вистави під водою. Зчепитися з якимось із скатів, а то й з усіма разом. Ото був би кадр! CNN не пожаліло б кількох тисяч за такий! Шубовснути, щоб бризки полетіли, а потім рвати усіх зубами, і самому відчувати, як ікла встромляються у твою плоть.

Однак CNN цього разу обійдеться без кадру. Бо я мовчки підводжуся та іду спати. Хоч-не-хоч, а тиждень мушу провести на цьому острові, як ув’язнений.


Ув’язнений в раю.

Вікор Ющенко не виключає силового конфлікту, який може почати влада в разі провалу фальсифікації на виборах.

Українська правда

Одним з головних підсумків теледебатів став радикальний поворот в іміджевій стратегії Віктора Януковича. Він спробував представити себе в якості «нової влади», яка вже прийшла на зміну «старій», до якої прем'єр зарахував і Віктора

Ющенка.

Українська правда

За вихідні на сотнях машин, на яких були зав’язані жовтогарячі стрічки - символ виборчої кампанії Віктора Ющенка - були розрізані шини.

Юлія Тимошенко

В понеділок активісти громадянської кампанії «Пора» заблокували в'їзд до Кабінету Міністрів України, прикувавши себе ланцюгом до паркану.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2020 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных