ТОР 5 статей:
Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия
Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века
Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка
Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы
КАТЕГОРИИ:
- Археология
- Архитектура
- Астрономия
- Аудит
- Биология
- Ботаника
- Бухгалтерский учёт
- Войное дело
- Генетика
- География
- Геология
- Дизайн
- Искусство
- История
- Кино
- Кулинария
- Культура
- Литература
- Математика
- Медицина
- Металлургия
- Мифология
- Музыка
- Психология
- Религия
- Спорт
- Строительство
- Техника
- Транспорт
- Туризм
- Усадьба
- Физика
- Фотография
- Химия
- Экология
- Электричество
- Электроника
- Энергетика
http://vk.com/public_ua_book 1 страница
Ключ від Королівства
Http://vk.com/public_ua_book
Annotation
Потрапити в Королівство легко. Піти мандрувати дорогами, захищаючи себе й супутників від небезпек, — просто. Повернутися додому — лише один крок. Часом лише один крок відокремлює зраду від помилки, вірність від боягузтва, стриманість від байдужості, а сумнів від заздрості. Один крок до трону. Який крок зробиш ти? Марина та Сергій ДяченкиРозділ першийРозділ другийРозділ третій
Розділ четвертий
Розділ п’ятий
Розділ шостий
Розділ сьомий
Розділ восьмий
Розділ дев’ятий
Розділ десятий
Розділ одинадцятий
Розділ дванадцятий
Розділ тринадцятий
Розділ чотирнадцятий
Розділ п’ятнадиятий
Розділ шістнадцятий
Розділ шістнадцятий
Розділ вісімнадцятий
Розділ дев’ятнадцятий
Розділ двадцятий
Розділ двадцять перший
Розділ двадцять другий
Розділ двадцять третій
Розділ двадцять четвертий
Розділ двадцять п’ятий
Розділ двадцять шостий
Розділ двадцять сьомий
Розділ двадцять восьмий
Розділ двадцять дев’ятий
Епілог
Чарівні містерії Марини та Сергія Дяченків
Марина та Сергій Дяченки
Ключ від Королівства
Розділ перший
Оберон
Усе почалося в листопаді, темного дощового вечора. Точніше, це був не зовсім вечір — тільки п’ята година! Улітку в такий час ще загоряти можна. А тут — темрява, холод, і з неба падає чи то мряка, чи то сніжна крупа. У мене за плечима — важелезний шкільний рюкзак, бо сьогодні було сім уроків, а ще я взяла в бібліотеці дві книжки. Тягнув рюкзак кілограмів на десять, як у туриста. Не розігнешся. От я й вирішила під’їхати додому тролейбусом. Чекати довелося довго. Проходили переповнені маршрутки — люди в них стояли, скоцюрбившись під низьким дахом. Зібрався натовп, я вже шкодувала, що відразу не пішла пішки. І тут підійшов тролейбус — напханий, як бочка з оселедцями. У тролейбусі голосно лаялися. Я так і не дізналася точно, що сталося. Там їхала циганка з циганчатами — може, вони образили цю тітку чи тітка сама до них причепилася, та коли двері відчинилися, циганчата посипалися як із мішка, а тітка вискочила на тротуар і залементувала не своїм голосом: — Заберіть цих щенят! Щоб вони здохли! Щоб усі ви повиздихали! У мене завжди мурашки по шкірі, коли хтось так кричить. От у нас біологічка теж… Коли вона починає горланити, мені хочеться чи втекти і сховатися, чи взагалі зникнути й не жити на світі. Ненавиджу біологію. А ця тітка репетувала стократ гірше, ніж біологічка. І мені захотілося не сховатися, а… Сама не знаю. Підійти й трусонути її за комір? Та я й до коміра не дотягнуся, вона здоровенна, а я — заввишки з горщечок. Натовп від цієї тітки бризнув увсебіч. А я навпаки. Я до неї підскочила і… Бажання дати їй прочуханки зникло миттю. Мені розхотілося її трясти. Вона ж тільки ще сильніше розсердиться. Тому я просто глянула їй у вічі і сказала: — Не можна так сердитися… Не можна! І провела рукою, наче витираючи запітніле скло. Ось тоді моє тіло від потилиці до п’ят взялося сиротами, а в голові щось стислося. Сама не знаю, як так вийшло. Тітка замовкла, її очі, ще мить тому затьмарені ненавистю, стали нормальними. І вона закліпала, наче щойно прокинулася. Ніби з неї зірвали чорну полуду, і вона побачила ліхтарі навколо, людей, мене… Тоді я швиденько повернулася і, щоб не бачити тут нікого і щоб мене не бачили, побігла вулицею додому. Подумаєш — дві зупинки. Серце в мене калатало як скажене: я завжди, коли встряваю в якийсь скандал, потім шкодую. Ну нащо мені здалася ця тітка? Вона ж не на мене кричала. Із неба, як і раніше, щось сіялося, і я поступово почала заспокоюватися. Ліхтарі відображалися на мокрому асфальті, утворюючи дві низки вогнів — одну в небі, другу — під ногами. І я зовсім була заспокоїлася, як раптом зауважила, що він іде за мною. Спершу відчула — щось не так. Озирнулася раз — іде. Вдруге — іде, не відстає. Тоді я навмисно перетнула вулицю й заглянула в господарський магазин. Довго ходила там уздовж прилавків, запитувала, що скільки коштує, уже всім продавцям набридла. Минуло хвилин двадцять. Я виходжу… Гопля! А він стоїть біля кіоску навпроти і вдає, що мінеральну воду купує. Спочатку я злякалася. А потім глибоко вдихнула й подумала: чого мені боятися? Ще не пізно, на вулиці народу повно, менти на машині поїхали. Що він мені зробить, цей старигань? На вигляд йому років сорок. Плечистий, високий, але не «качок». Борідка акуратна, коротко підстрижена. Пухова куртка. На перший погляд, ніби пристойна людина. Ну чого він до мене причепився? А тут ще плечі від рюкзака розболілися — несила терпіти. І живіт почав нити з голоду. За весь день я тільки і з’їла, що бутерброд із сиром та «Чупа-чупс» у їдальні. І ноги змерзли у вогких черевиках. Треба було додому поспішати, тим паче що о шостій мама прийде і, якщо мене не буде, влаштує скандал. З іншого боку, ліхтар у нашому дворі третій день не горить. Під’їзд може бути порожній. І ліфт. А якщо цей дядько за мною в ліфт сунеться? Може, зачекати на маму біля гастроному на розі? І тут я розізлилася. З якого це дива втомлена, змучена, голодна людина, яка ще й уроки не вивчила, повинна півгодини стирчати під дощем тільки тому, що до неї приклеївся незнайомий чмир? Я розвернулася й пішла йому назустріч. Думала, він відведе очі й пройде мимо — дзуськи, дивиться просто на мене! — Чого вам, дядьку? — запитала я досить грубо. А як із ним іще розмовляти? Думала, він здивується: мовляв, що трапилося, з чого ти взяла, йду у своїх справах… Однак він навіть прикидатися не став: — Поговорити треба. Я від такого нахабства знову трішки злякалася. А наступної миті він як схопить мене за лікоть, як смикне кудись — я ледве на ногах устояла. А може, й гепнулася б, якби він мене не тримав. У цей час повз нас на повній швидкості прогуркотів тролейбус, в калюжу колесами — гуп! І те місце, де я щойно стояла, обдало брудною водою, ніби з поливальної машини. Дядько мене відпустив. — Ходімо, — каже. Я поправила рюкзак — він уже кілограмів зі сто, мабуть, важив. Ну що тут вдієш? І попленталися ми поряд. Точніше, я пішла, наче нічого й не сталося, додому, а він зі мною — нога в ногу. Не відстає. Мовчить. Я не витримала: — Ну кажіть уже! — Що? — Кажіть. Починайте. — Та не знаю я, з чого почати… Якось дуже по-чесному у нього вийшло це. Коли наша класна каже: «Я навіть не знаю, що тобі сказати», — це полемічний прийом, іншими словами, брехня. Чудово вона знає: сяка-така, шкільний піджак не одягнула, на фізкультуру без форми, з біологічкою знову посварилася… А цей дядько і справді не знав, що мені сказати. І чого було ув’язуватися? — Тоді навіщо ви за мною… йдете? — Бо дуже важливо, щоб ти мені повірила. — Чому б це мені вам вірити? Я вас уперше бачу! І я на нього покосувала — знизу вгору. Він, звичайно, не схожий на тих лиходіїв, якими нас у школі лякають. Хоча справжній лиходій і повинен виглядати приємно — щоб не викликати підозр. Щоб своїм виглядом зачаровувати жертву. — Ну, — заговорив він знову, — якщо я почну з того, що мене звати Оберон… Ти мені, звичайно, не повіриш. — Оберон… Аргон, неон, криптон, ксенон, — пробурмотіла я собі під ніс. У нашому кабінеті фізики таблиця Менделєєва висить, здоровенна, на всю стіну. З нудьги я її напам’ять вивчила. З тих назв хороші імена виходять. Командир космічного корабля Барій Рубідійович… Достойно звучить. — Скажи, будь ласка… а що ти зробила на зупинці? У мене знову сироти по спині так і забігали. — Коли? На якій зупинці? — З жінкою, яка кричала. — Я нічого не зробила. Я просто їй сказала, що так не можна. І пішла. А ви бачили, чи що? — Я бачив… Ти не просто їй сказала. Інакше б вона ще сильніше розійшлася. Ти не просто сказала — ти зробила. Усвідомлено чи випадково? — Випадково, — сказала я. — І нічого я не робила. Я й пальцем її не зачепила. Якщо ви бачили, то ви й повинні… — Стривай. Ти її не руками зачепила. — А чим же? І я почала сміятися. Не тому, що мені стало смішно, — борони Боже, у мене зуб на зуб не попадав. Просто треба було показати цьому стариганю, що я його не боюся і всі його домисли — справжнісінька нісенітниця. — Ти мене злякалася? Знову він дуже чесно запитав. І чесно здивувався. Ще б пак — у темряві плентається за дівчинкою здоровенний чолов’яга, бородатий, майже старий. Представляється Обероном. Ставить безглузді питання. І ще дивується, що мені трохи не по собі. — Не бійся, — сказав він. — Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який уміє те, що ти зробила сьогодні на зупинці. — Але ж я нічого не вмію! Це було випадково, розумієте? Мені просто… завжди погано, коли хтось кричить, лається. Я хотіла, щоб вона замовкла! Я затнулася. Виходило, ніби я виправдовуюся. А з якого це дива? Ми йшли все повільніше й повільніше і, нарешті, зупинилися перед вітриною гастроному. Ліворуч, у двір, другий під’їзд, восьмий поверх; тільки я нізащо не пішла б туди з дивним дядьком назирці. Нема дурних. — Ти б хотіла потрапити в Королівство? — До Англії, чи що? — Чому до Англії? — Бо Великобританія — Сполучене Королівство. — Ні. Не до Англії. У Королівство. — Ні, дякую. Краще ви самі. — Гаразд, — він не образився. — Я дам тобі одну річ. Коли зважишся — кинеш її на землю. Я чекатиму. І вклав мені в долоню теплу кульку. — Ну, до побачення… Він ішов вулицею, усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він дійсно пішов. Озирнулася — чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Злетіла сходами в парадне. Бігом проскочила в ліфт. І вже там розтиснула долоню.
* * *
Наступного дня у мене вже зранечку був особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і тарарам влаштували ні світ ні зоря: за столом Петрик кидався кашею в Дмитрика, а Дмитрик бив ложкою Петрика по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не кричали. Прийшла мама й вліпила ляпанця й мені — бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не битися. Я схопила зі столу бутерброд і так, із бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій, вискочила на сходи. Поставила рюкзак на поручні, всунула руку в кишеню куртки… Він був скляний і трішечки світився ізсередини. Усередині кульки скло колихалося, мов холодець, і в цьому холодці плавав ключ — мідний на вигляд, із зеленими плямочками на борідці, він завмирав, коли я відводила погляд. А коли я знову нишком на нього дивилася — він починав поволі повертатися й мерехтіти, як далека зірочка. Ключ від Королівства. Я ніби роздвоїлася: одна моя половина чудово розуміла, що ця кулька — просто гарний сувенір, а вчорашній дядечко — у кращому разі сумирний божевільний. Однак із самісінького ранку у мене був особливий настрій. Бо друга половина вже щосили гралася в Королівство. Де шпичасті скелі, замок на горі й ліс навколо. Бо неможливо всерйоз сприймати цей листопад, цей дощ і вічну темряву. Можна ж вірити у щось гарне… Я мріяла три уроки поспіль. На перерві між третім і четвертим заявилася в їдальню — і натрапила там на трьох ідіоток із десятого «Б». — А хто це така? — голосно запитала Зайцева у Лозової. — Чому ця дрібнота прийшла в їдальню на перерві для дорослих? Час малюків — між другим і третім уроком. Правильно? Лозова заіржала. Хворостенко захіхікала. Ця Хворостенко живе в нашому під’їзді і, коли зустрічає мене в ліфті, дивиться повз мене — просто не помічає. А коли поряд Зайцева — проходу не дає, все шукає, до чого присікатися. Це перевірено. — Дівчинко, дівчинко, в якому ти класі? Зайцева чудово це знає. Її просто дуже веселить мій маленький зріст. Веселить настільки, що вона завжди придумує новенький жарт — на ту ж вічну тему. А я росту. Я майже щодня відмічаю свій зріст на одвірку. Я насправді стаю вищою, просто мої однокласники теж ростуть, і у них виходить швидше… — Дівчинко, дівчинко, а може, ти — карлик? У мене в руці була склянка з яблучним соком. Р-раз — і Зайцева мокра з голови до ніг: і обличчя, і піджак, і волосся. — Ах ти суко! Я не встигла відскочити. Мокра Зайцева заїхала мені кулаком по фізіономії так, що в очах на секунду стало ясно-ясно. Лозова вчепилася у волосся — добре, що воно в мене коротке, ой як не просто втримати… Я пожбурила в Зайцеву склянкою. Склянка відлетіла від її живота і розбилася об підлогу — тільки осколки бризнули врізнобіч. Хворостенко заверещала. Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицнула каблуком. Виявилося, що це була біологічка.
* * *
— Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно! Що це за дикість — рідиною в обличчя?! Що за хамство — битися? Ти поглянь на себе! Заввишки з горщечок, а агресивна, як карний злочинець! Завучка височіла наді мною, ніби айсберг — менша частина над столом, велика, невидима — під столом на стільці. Їй легко й просто казати, що я — заввишки з горщечок. А якщо я скажу їй, що вона — жирна корова… Ото буде! Чи гірше однаково вже не буде? І можна спокійно сказати, що думаєш? У цю мить завучка мене ненавиділа. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене вбити за все лихо, що траплялося в її житті. Як учорашня тітка ненавиділа циганчат — не за те, що вони брудні й жебраки, а за те, що в неї був важкий, сірий день — один із багатьох, і так до самої смерті. Втупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що відбулося на зупинці. Як я ніби відсунула чорну пелену, тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть добрим… Може, і з завучкою так вдасться? Я підвела очі. Ні, не вийде. Я швидко знову похнюпилася — в підлогу дивитися безпечніше. — Ти знаєш, що з чотирнадцяти років настає кримінальна відповідальність? Мені тільки тринадцять виповнилося. Це для Зайцевої кримінальна відповідальність давно настала — і що? — Негайно додому. За матір’ю — негайно. — Вона на роботі. — Значить, іди на роботу… Чи я сама до неї піду!
* * *
Було ще видно. Навіть уроки не закінчилися. Зайцева, Лозова й Хворостенко спокійнісінько сиділи на якійсь географії та переморгувалися зі своїми хлопчаками. Героїні… Мій рюкзак залишився в учительській. Навіть ліпше: не треба тягати на спині такий тягар. Я сіла на лавці біля шкільних воріт. Іти до мами на роботу — повне божевілля. По-перше, у себе в конторі вона завжди зайнята, їй навіть дзвонити можна тільки в крайньому разі. По-друге… Я навіть не хотіла обмізковувати цю думку до кінця. А просто витягнула з кишені куртки скляну кульку з ключем. Тепер він не здавався чарівним. І весь особливий настрій, який був у мене зранку, випарувався. Ключ від Королівства… ось вам ключ від Королівства, в Королівстві місто… Ідіть ви всі в баню зі своїми казками! Я зі злості розмахнулася і зажбурнула кульку в кущі. Треба було піти вчора з цим дядьком. Хай би він виявився маніяком, заманив мене в ліс і вбив. І сьогодні завучка, замість того щоб шипіти на мене, трагічним голосом оголосила б на шкільних зборах про мою смерть. І цілісінький місяць у школі тільки й розмов було б, що про мене, — якою я була, по суті, непоганою дівчинкою… Я розсміялася. І знову не тому, що мені було смішно, а тому, що це найбезглуздіша дитяча думка: хай я помру, і вони всі начуваються… Дитячий садок, їй-богу. Чому я мушу вмирати? Через Зайцеву? Мені стало шкода кульки. Усе-таки вона прикольна. Її можна подарувати Петрикові чи Дмитрику… Правда, вони через неї поб’ються. Гаразд, можна оголосити між ними змагання: хто краще поводитиметься — тому дам кулькою погратися… Ось так приблизно розмірковуючи, я підвелася з лавки, підійшла до голих кущів і, нахилившись, почала шукати на землі кульку. Кульки не було — спересердя я дуже далеко її закинула. Однак кущі були не дуже густі, тому я, сівши навпочіпки, потихеньку в них залізла. Я глянула праворуч і ліворуч: на землі, голій і гладенькій, лежав фантик від цукерки і розмоклий недопалок. Куди ж, хай йому грець, я її закинула? І я пролізла ще трохи вперед. Кущі вже мали закінчитися — за ними газон, де влітку водяться коники. Можливо, кулька на газоні? Я полізла, як ведмідь, крізь гущавину вперед. Газону не було! Я озирнулася — доріжка теж сховалася за переплетеними гілками. Куди не глянь — кущі, кущі, кущі… Тоді я випрямилася. Був, звичайно, ризик, що мене побачать з вікна вчительської, і тоді до всіх моїм провин додасться ще й «спустошення зелених насаджень»… Я роззирнулася навколо — і майже відразу тихо заволала. Розділ другий
Аудієнція
— Ось, ваша милосте, хлопчисько проник в королівський сад. Наша провина, недогледіли. Хоча, щоб я осліп, як він проліз? Огорожа ніби ціла… «Ваша милість» був високим старим, одягненим у чорне. Оглядаючи його, я зрозуміла, що наша завучка — сумирна жінка і до того ж красуня. Той, хто мене впіймав, і досі тримав мої руки заламаними за спиною. Так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева. — Пусти! — Бач, ще сіпається. То його вам залишити, ваша милосте? Чи по-простому відшмагати батогом та відпустити? Я засмикалася сильніше, проте чоловічок так крутнув мені лікті, що довелося заспокоїтися. — Не вийде по-простому, — сказала «милість» скрипучим, як іржаві завіси, голосом. — Хлопчисько непростий, видно здалеку… Ану кажи, поганцю, що тобі потрібно було в саду? — Мене запросили! — про те, що я дівчинка, лячно було й згадувати. — Мені дали ключ! — Ключ від саду? — Ключ від Королівства! — Он як? — гачкуватий ніс «милості» описав у повітрі складну фігуру. — Хто? (Неон? Криптон? Ксенон? Як же його звати?!) — Оберон, — зраділа я, що пам’ятаю його ім’я. Хватка того, що тримав мене за лікті, трохи ослабла. Мабуть, Оберона тут знали. — Брешеш, — заперечила гачконоса «милість». — Стороже, яблук він багато встиг натрусити? — Не потрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу, у мене рідкісні здібності, Оберон мене спеціально запросив! — Схиблений хлопчисько, — зі співчуттям сказав сторож і нарешті випустив мене. «Милість» мовчала, втупивши в мене жовті круглі очі. Я глянула на свої руки. Залишилися червоні вм’ятини від пальців сторожа — мабуть, будуть синці. І це ще дурниці порівняно з батогом, який на мене чекає! — Я правду кажу, — заволала я, стримуючись, щоб не заревти. Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закопчена до чорноти. Ну де ж, де наша люба вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на мотузяних петельках? Якого біса мені потрібно в цьому клятому «Королівстві»?! — Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона… ну, будь ласка. — І як, — запитала «милість» після довгої неприємної мовчанки, — як запитати про тебе, шмаркачу? — Скажіть, Ліна Лапіна… «Милість», здається, поперхнулася. І я поперхнулася теж. Я пригадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав — я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не називаю. — Точно схиблений, ваша милосте, — вступився за мене сторож. — Видно ж — не при своєму розумі. Давайте, я його батогом — так, для порядку… І нехай собі йде… — Відведи до каземату, — байдуже сказала «милість». — Справа непроста.
* * *
Загалом я люблю тварин. Навіть мишей і щурів. Але тут їх було дуже багато, і вони поводилися нахабно. Я з ногами залізла на дерев’яну лавку, вона хиталася і скрипіла піді мною так, ніби от-от збиралася розсипатися. У казематі не було факела, тільки крізь маленьке віконце ледве проникало світло. Щури снували вздовж стін, і здавалося, що підлога ворушиться. А в дальньому темному кутку лежала купа ганчір’я, від неї тягнувся ланцюг, як шнур від телевізора, тільки не до розетки, ясна річ, а до великого кільця в стіні. Ця купа лежала так нерухомо, що вже через півгодини напруженого сидіння то навпочіпки, то на колінах мені стало абсолютно зрозуміло: це зітлілий труп попереднього в’язня. Веселенькі справи відбуваються у вашому королівстві! «Хочу додому», — подумки благала я Господа. Хочу до кабінету директора — «на килим». Хочу сварки з мамою. Хай кричать Петрик і Дмитрик, хай вітчим удає, що вмовляє маму бути лагіднішою, а насправді ще більше проти мене настроює. Навіть якщо мене віддадуть до школи для малолітніх злочинців — гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде… І коли я пошепки пообіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою — заскрипіли двері. Від цього скрипу склеїлися в грудку мої нутрощі й нестерпно захотілося в туалет. На брудну підлогу впала смуга світла. Щури неквапливо розійшлися по норах — ніби для годиться. Деякі навіть не сховалися повністю: було видно, як із деяких щілин стирчать гострі вусаті морди. — Виходь, — сказали зовні. Окрім одягненого в чорне старого («його милості»), біля входу в темницю стояли два стражники в коротких малинових штанях, у смугастих чи то каптанах, чи то камзолах. У них були такі суворі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур. — Можна в туалет? — Що? — Ваша милосте, — з відчаю я вирішила підлизатися, — можна мені в туалет? Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» — попереду, я — між двома стражниками позаду) уповільнила ходу. — Відведи, — сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, зате мав борідку клином). Той узяв мене за плече — правда, не боляче, а так, для порядку, — і повів лабіринтом коридорів. Я потихеньку озиралася. Бігти тут було нікуди — запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожими на щілини, і стражникові доводилося протискуватися в них боком. Між іншим, мій невисокий зріст і мала вага могли б стати мені у пригоді: на відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузьких ходів — фіг вам! Щоправда, стражник напевне знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене. — Прийшли. Дивись не впади. Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом. Навіть мені довелося пригнутися — а такі, як він, мусили мало не рачки сюди входити. Шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви… І це називається туалетом?! Досить простора кімната, а в центрі її — діра. Я обережно, дуже обережно, підійшла, заглянула… Внизу струмувала річка. Справжня річка — повновода, як Дніпро. А я була над нею на висоті, мабуть, стоповерхового будинку. Вниз ішли прямовисні стіни — вниз, вниз… Мені відразу розхотілося користуватися цим туалетом. Мені взагалі всього розхотілось, окрім одного — негайно заплакати. — Гей! Ти довго там? Я вибралася через низенькі дверці, примружилася від світла факела. Нехай уже ведуть мене, куди хочуть. Нехай.
* * *
Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки з наш стадіон, а заввишки, мабуть, з десятиповерховий будинок — якщо в ньому поламати перегородки між поверхами. І в цьому залі, нарешті, були вікна, у які світило сонце. Це було нормальне світло, навіть радісне якесь — не осіннє, не зимове. Літо чи пізня весна. Посеред залу стояв трон і спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, нахилив мою голову до підлоги — не боляче, однак рішуче. — Дякую за службу, — пролунав голос незрозуміло звідки. — Тепер залиште нас. По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо, а я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову. Хтось підійшов до мене, зупинився поряд: — Ліно? Я спочатку впізнала його голос, і тільки потім наважилася на нього поглянути. Ну чому, чому він мені відразу не сказав, що він король?! Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і все інше, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя… — Драстуйте, — сказала я й заплакала. — Ти, мабуть, випадково ввійшла, — сказав Оберон. — Інакше я б тебе зустрів. Він не звертав уваги на мої сльози, наче не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися. — Я взагалі нікуди не входила. Я кинула кульку в кущі… А потім полізла шукати… — Ну, зрозуміло, — він поклав руку мені на плече. — Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості: або я тебе зразу ж відправлю додому… — Так! Так! — …Або все одно відправлю додому, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі розповім… — Ні! Нічого мені не треба! Тільки додому! Здається, він засмутився. — Ти впевнена? Я розумію — ти втомилася, голодна, але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо ти хочеш помити руки… — Я хочу додому, і все. — Не бійся. Ти в цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути — і я поверну. Один крок — і ти будеш удома, однак усе-таки подумай… Не слухаючи його більше, я зробила крок. Це був найдовший крок у моєму житті.
* * *
Я сиділа на лавці біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками і зошитами — в учительській, мама — на роботі, синець — під оком, і величезний скандал — не за горами. Розділ третій
Королівство вирушає в дорогу
Ви можете похвалитися, що у вас є знайомий король? А король у золотій короні? А у мантії? З акуратно підстриженою бородою? А в мене був знайомий король. Був, однак я добровільно відмовилася від цього знайомства. Чи слід згадувати, як гірко я шкодувала? Чому хоча б не вислухати його? Адже він хотів щось мені запропонувати? Може, йому потрібна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Може, саме це він і мав на увазі — що мене можна навчити магії? «Дуже важливо, щоб ти мені повірила». Так він казав при першій нашій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: від чого ж я так по-дурному відмовилася? Із мамою ми не розмовляли майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою. А так… ну повинно ж бути у світі хоч трішечки справедливості! Щодня (ну, майже щодня, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавки. Певна річ, кульки з ключем не знайшла і кущі були звичайнісінькі: з одного боку — асфальтова доріжка, з іншого — газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не роздивилася), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на інше життя. — Лапіна, що ти там робиш? Негайно припини ламати кущі! Так я і жила, кусаючи лікті, поки не випав сніг. А новий сніг — це трішечки й нове життя: здається, тепер усе буде кращим і цікавішим… Уже наближався Новий рік, а значить, канікули. І контрольні… Нова смуга перешкод: тільки з мамою помирилися — і знову привід для сварки. Узагалі-то, повною ідіоткою я в класі не вважалася, задачі нормально розв’язувала і писала майже без помилок, але був за мною грішок: що не контрольна — то провал. Причина була у хвилюванні, чи невезінні, чи ще щось завадило, проте навіть самі вчителі мені зізнавалися: у тебе, кажуть, у табелі оцінки на порядок нижчі, ніж ти заслуговуєш. Не вмієш ти писати контрольні. Вчись, мовляв, зосереджуватися, життя — це іспит, і так далі. І от усі вітрини — в гірляндах, то там, то тут — ялинки, Новий рік на носі… А я наступного дня після контрольної з алгебри йду додому. З оцінкою в щоденнику. Пішов сніг… Пухнастий такий, лапатий. А в мене настрій — хоч сідай в замет і весну чекай. Завертаю я до себе в двір і бачу: на лавці біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого: там завжди то старенька відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці й давненько сидить — уже снігу намело на плечі. Проходжу я мимо, до під’їзду, дивлюся під ноги, читаю сліди на снігу… Полози — хтось важкі санки протягнув… Рифлені черевики… Ковзани — це Катька, сусідка, на ковзанах по снігу катається… дурепа… Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості — зирк! А це Оберон.
* * *
У мене ноги так до снігу і примерзли. «Помилилася», — думаю. Раптом це зовсім інша людина, просто схожа?! І зразу ж розумію: не переживу такого розчарування. Однак це він, точно він. Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя королівське. Без корони, без мантії, та придивись уважніше — і все зрозумієш. Я стояла перед ним хвилини зо три. Сніжинки торкалися щік і відразу танули, такою розпашілою була моя фізіономія. Нарешті він голіруч, без рукавичок згорнув сніг із лавки поряд із собою. — Доброго дня, Ліно. Присядеш? — Добридень… Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про чудо, а коли воно приходить, усе-таки лячно. Якщо чесно — аж подих перехоплює. — Добридень, — сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), — ваша величносте… — Присядь. І я вмостилася поруч із ним. Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я б збрехала, мабуть, що це мій учитель. Чи батько подружки. Нізащо нікому я не сказала б, що це король-чарівник. А мені так хотілося! Так хотілося, щоб вони про це знали! — Ну, як у тебе справи? — запитав Оберон. Я хотіла сказати відразу: «Погано». Вчителі прискіпуються, алгебра паскудна, контрольну завалила. Заберіть, мовляв, мене до Королівства… А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у власній дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?! — Добре справи. Дякую. А у вас як? — У нас гірше. — Оберон недбало струсив сніг із плеча. — Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно. Я розгубилася. — Ви кудись виїжджаєте? — Так. І далеко. — Ви кидаєте замок, сад… Ви залишаєте своє Королівство?! — Ні. Я веду Королівство на нові землі… А замок і сад залишаю, так. Вони живуть своїм життям. Вони мені набридли. Я поводила підошвами по снігу, ніби шліфуючи його. Оберон говорив незрозумілі речі, а я, чесно кажучи, чекала зовсім іншого. Я чекала, що він запросить мене в замок. Краще — на бал. Або ні — краще на турнір… Та байдуже куди, тільки б у Королівство. І нехай усі йому кланяються, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно… І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав: — Ходімо? Сніжинки затанцювали в мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася — і боягузливо хочу втекти. Упірнути від нього в під’їзд. Щоб усе знову було нудно, зле, важко… Буденно. — А мене мама чекає, — сказала я й почервоніла ще більше. Адже я знала, що мама на роботі і її не буде до шостої. Нехай я забиваю баки вчителям, але як я посміла збрехати королю Оберону?! — Тобто вона чекатиме, — уточнила я. — Якщо мене не буде… до шостої. — У Королівстві існує закон, — він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й чесно, — якщо людина входить до нього з вашого світу, вона повертається назад у те ж місце. У той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Манд…» Я встиг погуляти по місту, почекати тебе тут на лавці. А коли повернуся, канцлер скаже: «…рівка», — і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу? Я, звичайно, пам’ятала. — А ви потім повернете мене назад? — Слово. Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово», — і щоб відразу, без жодних клятв, було ясно — цей не зрадить! Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань власного боягузтва? Мама не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Екскурсія — туди й назад. Найкраща на світі розвага… Розвага? — Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам все-таки потрібна?
* * *
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: