ТОР 5 статей:
Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия
Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века
Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка
Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы
КАТЕГОРИИ:
- Археология
- Архитектура
- Астрономия
- Аудит
- Биология
- Ботаника
- Бухгалтерский учёт
- Войное дело
- Генетика
- География
- Геология
- Дизайн
- Искусство
- История
- Кино
- Кулинария
- Культура
- Литература
- Математика
- Медицина
- Металлургия
- Мифология
- Музыка
- Психология
- Религия
- Спорт
- Строительство
- Техника
- Транспорт
- Туризм
- Усадьба
- Физика
- Фотография
- Химия
- Экология
- Электричество
- Электроника
- Энергетика
http://vk.com/public_ua_book 7 страница
Принц вийшов із шатра червоний як рак, чимось дуже незадоволений. Скочив на коня й зник. За годину всіх п’ятьох принцес, які ночували в селищі, відпровадили до нашого табору. Після вечері мене знову викликали до короля. Оберон був не сам: на одному з розкладних стільців сидів, винувато всміхаючись, наш сурмач. Він був без чобіт, права нога обмотана ганчіркою, а бурі плями на сірій тканині щомиті збільшувалися. — Нещасний випадок, — сказав мені Оберон. — Ось що буває, якщо вправлятися у фехтуванні, хильнувши перед цим вина… Та припини, — це сурмачеві, який винувато опустив голову. — Я ж тебе не лаю? Ліно, — це мені, — сподіваюся, ти знаєш, як влаштована людина? — Ну так, — у горлі в мене чомусь пересохло. — Кістки, вени, артерії… у животі шлунок і печінка, в грудях — серце, в голові — мізки… — Мізки — це чудово, — сказав Оберон без посмішки. — Зрощувати кістки тобі рано, та й необхідності такої, на щастя, нема. Розрізано м’яку тканину, пошкоджено сухожилля. Обережно збираємо все назад, спочатку знеболивши. Давай. Сурмач почав розмотувати ногу, я нажахано втупилася в нього. — Як? Я?! — видихнула я злякано. — Маг дороги зобов’язаний лікувати рани, — сухо зауважив Оберон. — Досі миналося. Та щось мені підказує, що наше везіння ненадовго. Візьми посох, направ на пошкоджене місце й уяви, що в тебе німіють долоні. Сурмач витягнув скривавлену ногу й тихо зойкнув. Боюся крові. У мене відразу ж темніє в очах. Я глянула на рану й одразу ж відвела погляд. Шлунок, застрибавши, піднявся до самого горла. — Йому боляче, між іншим, — тихо сказав Оберон. — Дуже. У тебе коли-небудь була розрізана рука чи нога? Я якось тільки пальця собі розрізала. Не пам’ятаю болю, тільки страх… Узявшись за посох, я піднесла червоно-зелений круглий набалдашник до пораненої, знівеченої ноги. — Німіють долоні, — так само тихо підказав Оберон. Руки, що стискали посох, задерев’яніли. Сурмач раптом перестав посміхатися, зітхнув крізь зуби… І обм’як у кріслі. Розслабився. Я тільки тепер зрозуміла, який напружений він був досі. — Розумничка, — тихо сказав Оберон. — З’єднуємо тканини, починаючи з найглибших. Бачиш сухожилля?
* * *
Я вийшла з шатра, похитуючись, відчуваючи себе м’ясником і водночас майже героєм. Сурмач вийшов слідом за мною. Він майже не шкутильгав і без угаву говорив. У голосі його було неймовірне полегшення, а слів я не розуміла. Та хіба вони мали значення, слова? Вечоріло. Рожеві жаби блищали, наче перлини, на темно-зеленому листі латаття. Почувши їх квакання, будь-який соловей помер би від заздрощів: це був не жаб’ячий хор у звичному розумінні слова. Це був справжній музичний ансамбль, котрий змінював мелодії, а я все видивлялася в очеретах диригента… Цікаво, напевно, тут нема чапель? І взагалі ніяких природних жаб’ячих ворогів? Із таким безсоромним кольором їх же за версту видно! — Чудово співають, — сказала Ельвіра за моєю спиною. Я привіталася. — Добривечір і вам, Ліно… Я втекла із карети. Там скиглення і плач. Неначе відразу не було зрозуміло, чим закінчиться їхня провокація. — Мені теж не хочеться їхати, — сказала я чесно. — Але ж і залишатися тут також… — Хто б сперечався, — Ельвіра сумно зітхнула. — Ви не бачили принца? — Ні, — я чомусь стривожилася. — А що? — Блукає десь самотою, — у голосі Ельвіри знову забриніла злість. — Коли у нього неприємності — він ображається на всіх. Особливо на мене. — А які в нього неприємності? Ельвіра покосувала на мене, ніби вирішуючи, говорити чи ні. — У принца, Ліно, одна велика неприємність — він не схожий на батька. Жодного порівняння з Обероном… так йому здається. Власне, так йому й навіювали з дитинства. Він боязкий, нерішучий, м’який. А головне — він не маг. А Оберонові хотілося, щоб його син був чарівником. — Ну, — пробурмотіла я розгублено, — його величність все одно любить… — Звичайно. Але наполовину менше, ніж любив би сина-мага, схожого на нього самого. Хіба це не очевидно? Я мовчала. Жаби співали, заглушаючи Ельвірині зітхання. — Ви не думайте, Ліно… Я чудово розумію Оберона: король не може бути сентиментальним. На ньому така відповідальність… Вона багато чого виправдовує. Скажімо, він може собі дозволити взяти на службу чужу дитину з чужого світу. Ризикувати її життям… — Я не дитина. І я сама обрала… — Звичайно, ви самі. У Оберона завжди так виходить — само собою. Ні, Ліно, не ображайтеся на мене! І не ображайтеся на Олександра, якщо вам здасться, що він поводиться безглуздо. Уявіть, як це — постійно відчувати свою нікчемність поряд із всесильним батьком… Із жаб’ячого хору вирвався одинокий голос соліста. Звук линув, стаючи все прозорішим і тоншим, поки не обірвався раптом звичним «квик!». Я провела носком чобота по вологій траві. — Принц… Е-е-е… Хіба його величність… — Його величність — полководець на чолі армії. У військовий час. У нього є багато інших занять, окрім як оберігати ніжні нерви принца, — Ельвіра сумно похитала головою. — Але ми прийдемо на нове місце. І Королівство відбудується заново? І принц зможе одружуватися… Я мало не ляпнула «з вами», та вчасно прикусила язика. — Можливо, — згодилася Ельвіра без жодної впевненості. — Сподіватимемося, Ліно. Сподіватимемося… Розділ шістнадцятий
Атака
Я знову їхала на чолі колони, цього разу поруч із Обероном. Замикали стрій Ланс і Гарольд — захищали Королівство з тилу. Відступав ліс. Усе рідше зустрічалися острівці зеленої трави. Позаду залишилася річка. Вітер носив хмари пилу. Оберон на ходу навчив мене, як захистити ніс і рот від задушливих пилових хмар. До обіду ми перевалили через невисокий хребет, і перед нами розкинулося піщане море. Ніколи в житті не була в пустелі. Мене вразив колір піску — він був не білий і не жовтенький, як на пляжі. Він був темно-цеглистий, майже червоний. І він не стояв на місці. Порівняно з танцем цих червоних гір навіть море в шторм видалося б, мабуть, спокійним. — Привал, — спокійно сказав Оберон, і сурмач, котрий їхав відразу за нами, відтворив мій улюблений сигнал із двох нот. Караван звично розбрівся — кожен займався своєю справою. Тут не було води, зате було багато палива — чагарник навколо стояв наполовину сухий, мертвий. Метушилися слуги, кухарі, стражники напинали шатро, комендант скрізь встромляв свого носа й усім заважав. Тільки Оберон верхи на Фіалку не рухався з місця, мовчав і дивився на пустелю. Мені не сподобався вираз його обличчя. Під’їхав Гарольд. У руці у нього було щось схоже на брудний дірявий махровий рушник. — Де взяв? — запитав Оберон, не озираючись. Гарольд махнув рукою кудись за найближчий горб. — Там їх повно. Ціле кладовище. — Що з ними сталося? — Здохли. Оберон посміхнувся. — Вичерпне пояснення… Кинь цю гидоту. Гарольд упустив ганчірку на буру потріскану землю. Я придивилася… краще б я не придивлялася. — Що це? — Хватавець, — озвався Гарольд байдуже. — Хочеш, поїдемо глянемо? Поміркуємо, чому вони всі врізали дуба? — Гарольде, — обізвався докірливо Оберон. Дивний звук прилинув із пустелі — чи то завивання, чи то зітхання. Схитнувся пісок, ніби на мить із нього виринули в небо зубчасті стіни небаченого замку. Я навіть побачила вікно, довге й чорне, як котяча зіниця. «Замок» зруйнувався на наших очах, опав, розсипаючись, як усі на світі піщані замки. Нам в обличчя дмухнуло гарячим повітрям. — Що це? — запитала я пошепки. — Ми туди підемо?! Фіалк клацнув своїми крокодилячими зубами, підморгнув весело й відчайдушно. Оберон поплескав крилатого коня по шиї. — Підемо, Ліно, підемо… Нема іншої дороги.
* * *
І ми пішли. Оберон вів караван, і кошлаті копита Фіалка залишали в червоному піску рівну, як шов, борозну. Король ні на мить не опускав палиці — промацував дорогу попереду. Утримував громаддя піску, який то здіймався, залишаючи нас на дні глибокої ями, то опадав, і тоді караван опинявся на піку високої гори. Жодна хвиля поки що нас не накрила, однак від цих пісочних танців макітрилося в голові. У каравані знемагали принцеси, бліді аж зелені — їх нудило. То одна, то друга висовувалася з вікна карети від нападу блювоти. Заходився кашлем канцлер, навіть стражники зажурилися. — Піди скажи їм, щоб трималися, — крикнув мені Оберон, не відводячи погляду від піщаної гори на шляху каравану. — Залишилося недовго! Скажи, що ми скоро вийдемо на рівне місце! Я розвернула коня. Пісок мав дивну властивість: по ньому можна було скакати, не провалюючись, та варто було зупинитись — і ноги, й копита, й колеса вгрузали, і щоб вивільнити їх, потрібні були величезні зусилля чи магічна допомога. — Тримайтеся! — крикнула я стражникам. — Король сказав — ще трішечки! — Тримайтеся! — крикнула я комендантові й канцлерові. Підскочила до карети, моє обличчя опинилося якраз на рівні віконця. — Залишилося зовсім мало! Потерпіть! — гукнула я. Занавіску відсмикнули. Я побачила Ельвіру — бліду, з опухлими повіками. — Скоро будуть рівні піски, — сказала я їй. — Ліно… — Ельвіра дивилася на мене поглядом тварини, що втрапила в капкан. — Будь ласка… Пообіцяй мені, що ти ніколи не кинеш нас у дорозі. — Обіцяю, — сказала я здивовано. — Так мені спокійніше, — вона із зусиллям посміхнулася, проте посмішка її одразу ж застигла — Ельвіра дивилася кудись мені через плече. Я озирнулася… Величезний піщаний гриб, схожий на ядерний вибух, піднявся над червоною пустелею. Ось його шапка перетворилася на прекрасне жіноче обличчя… Потім на череп без нижньої щелепи… А потім все опало, розсипалося, затряслася земля під ногами й копитами, закрутився вихор із мільйонів гострих піщинок… Закричали люди й коні. Карета гойднулася й повільно м’яко перекинулася, задерши до неба колеса.
* * *
— Мамо! — кричав Гарольд, розгрібаючи пісок, під яким вовтузилися, намагаючись підвестися, кухарі й слуги. — Ма! Ти де?! Зціпивши зуби, я спрямувала набалдашник посоха на найближчу піщану купу. Пісок почав диміти й плавитися, запікаючись у чорне скло. — Не так, — мій посох перехопили ззаду. — Закликаємо вітер, а не вогонь. Рух утворюється по спіралі, проти годинникової стрілки, із наростаючою інтенсивністю… Ланс крутнув своїм посохом. Пісок закрутився, розлітаючись навсібіч, з’явилися чиїсь руки, що шукали опору, колесо воза, дірявий мішок, мідний казан, голова коня… — Мамо! — у голосі Гарольда бринів відчай. Я стиснула посох вологими долонями, з усіх сил стримуючи сльози. Зосередилася й закрутила вихор так, як показав Ланс. Ніколи в житті у мене в руках не було такого сильного пилососа! Тільки він не втягував повітря, а, навпаки, видував його, закручуючи маленьким смерчем. Пісок розлітався в усі боки. Люди, щойно засипані піском, без надії побачити ще раз світло, раптом опинялися на волі, кашляли й терли очі, допомагали одне одному. Хтось не міг піднятися, хтось лежав нерухомо. Гарольд схопив за руку жінку, котра насилу вибиралася з-під перевернутого воза. — Мамо… — заволав він. — Спокійно, всі живі, — лунав над караваном голос Оберона. — Варта, зберіть поранених. Конюхи, перевірте коней… Маги дороги — до мене. Швидко.
* * *
— На нас напали. — Оберон виглядав задоволеним, навіть веселим. — Ось воно, нарешті починається справжня війна. Якщо через півгодини-годину ми не відновимо караван і не продовжимо рухатися — вважайте, що Королівству кінець. Ліно, ти займаєшся пораненими. Гарольде, ти ставиш на місце все, що зламалося. Лансе… — Попереду спазматичні згустки зла, — Ланс водив кістяним посохом як антеною. — Концентрація несумісна із життям. — Що?! Оберон підняв свій посох. На мить обличчя його завмерло. — Ось воно, — сказав він пошепки. — Ось. І додав ще щось — ледве чутно. — Відходимо? — запитав Ланс, незворушно роздивляючись залишок середнього пальця на правій руці. — Подивися, що ззаду… Ланс плавним красивим рухом перевів посох за спину. Кліпнув. Слабо усміхнувся. — Ми можемо пробити тунель… Король простягнув руку й ухопив старшого мага за барки. Я не зрозуміла, що відбувається. Це був довгий і страшний момент. Ланс і король пильно дивилися один на одного. Ми з Гарольдом, забувши про наші доручення, стежили за цією мовчазною дуеллю. На моїх очах відбувалося неможливе — Оберон змінював свою думку у відповідь на мовчазні аргументи старшого мага. Гарольд голосно сопів у мене над вухом. — Лансе… — Оберон розтиснув пальці. — Це авантюра. — Хіба у нас є вибір, владико? — Ланс незворушно потер шию. Оберон спохмурнів. Обличчя його стало суворим і гордовитим, майже сердитим. — Гарольде, Ліно, ви що, не чули наказів?! — звернувся він до нас. Ми кинулися до каравану. Скрізь чулися лайка, стогін, плач, сміх, іржання переляканих коней. На моє велике щастя, поранених було небагато. Когось ударило перекинутим возом, когось брикнув кінь, хтось знепритомнів, коли його засипало піском. Судомно пригадуючи підручник з біології і повчання Оберона, я повертала до тями, розширювала судини, затягувала рани, знімала набряки й очищала набиті піском трахеї. Я працювала одна, як невеликий госпіталь, і, чесне слово, могла пишатися собою: десяток висококласних лікарів не здатний на чудо, підвладне одному магові дороги. І в цій метушні, в крику, в нервовій напрузі у мене не було часу думати ні про слова Ланса, ні про рішення короля. — Королівство! — голос Оберона накрив нас, наче хвилею. Раптово затих галас, навіть коні не іржали. — Настав час проявити всю нашу мужність. Напав ворог, ми не зможемо дати бій, та ми уникнемо удару. Карета залишиться тут, і вози теж. Перенавантажуйте продовольство на коней. Все, що можна кинути, киньте. Коменданте, починайте перевантаження. У нас є п’ятнадцять хвилин. Котрась із принцес голосно заплакала. Оберон підскочив до мене. — Ліно… Ходи-но сюди. Він важко дихав. Він усе ще виглядав спокійним, проте я відчувала, як тяжко й страшно йому в цю мить. — Слухай… ми зараз ризикуємо. Дуже. Ми мусимо силою магії пробити тунель у піску і втримати його, щоб він не засипався. І пройти під землею кілька десятків кілометрів… Оживи, — він простягнув наді мною долоню. — Ми пройдемо, ваша величносте, — сказала я, трішки задихаючись. — Що мені робити?
* * *
Темрява. Пісок під ногами. Тонни злежаного піску над головою. Таке відчуття, що тягнеш на спині неймовірний тягар. Іноді від цього тягаря падаєш на коліна, однак встаєш і йдеш далі. Тунель у землі зробили саме такий, щоб міг пройти кінь. Тварини йшли, пригинаючи шиї, тихі, сумирні, якісь механічні. Щоб затягнути їх у тунель, Оберон наклав на них закляття, щось на зразок магічного наркозу. А людям ніхто наркозу не давав. Ми йдемо вервечкою, тримаючись одне за одного — Оберон попереду — він пробиває тунель. Ланс позаду — він тримає склепіння, що норовить накрити хвіст вервечки. А ми з Гарольдом ідемо посередині — відчуття таке, ніби тримаєш все небо на своїх плечах. Гарольд кашляє. Стеля відразу стає нижчою, хтось перелякано скрикує. Я напружуюся так, що починають миготіти перед очима яскраві «ракети». Стогне пісок (чи мені здається?). Склепіння підіймається трохи вище, я вже не торкаюся його набалдашником посоха… Добре, що я маленька. Не треба йти, зігнувшись у три погибелі, як Гарольд. Набалдашник моєї палиці блідо світиться зеленим і червоним. Від цього світла темрява стає ще густішою, ще чорнішою. На нічне бачення не вистачає сили. Нема на що дивитися, нічого не треба бачити — треба повзти, мов черв’як, вузьким тунелем, що може от-от завалитися, і тримати його, утримувати, ревіти від натуги, але тримати… Нічим дихати. Ніколи більше не ввійду до ліфта. Ніколи не спущуся в підвал із низькою стелею. Дайте мені простору, дайте повітря, невже я більше не побачу сонця? Дужчає втома. Хочеться негайно кинути посох і впасти, а там, що буде, те й буде, хай тонни піску накриють мене — я згодна, тільки б відпочити, відпочити… Стеля просідає. Поруч хрипить, піднімаючи її, Гарольд. — Ліно… ти… пісню… яку-небудь… знаєш? Яку там пісню — груди стиснуло так, ніби моя піщана могила вже накрила мене. Проте я видушую з останніх сил: — Ой на — ой на горі та женці жнуть,
Ой на — ой на горі та женці жнуть,
А по-під горою яром, долиною козаки йдуть!
Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть.
Невлад, проте досить голосно підспівує Гарольд. І на мить легшає.
* * *
Небо. Без хмар. Дивний бузковий відтінок. Я лежу на спині. Точніше напівсиджу, обіпершись спиною об щось м’яке. Біла рука з довгими пальцями лягає мені на плече, і я розумію, що поруч зі мною Оберон. Другою рукою він обіймає Гарольда. Той закотив очі під лоба й блаженно усміхається. Під носом і на підборідді у нього запеклася кров, свіжа цівка біжить з куточка рота. Оберон простягає над ним руку, шепоче: — Оживи… Гарольд продовжує усміхатися. Рачки підповзає Ланс. Тягне за собою посоха. Нерівна доріжка на світлому й гладкому піску. Ланс падає обличчям униз. Оберон простягає руку над ним: — Оживи… Лане підводить голову. Оберон падає навзнак. У бороді короля — кров і пісок. Він непритомний. Розділ шістнадцятий
Бродячий час
Тепер ми йшли рівниною, ледь хвилястою, світлою. Брели, вгрузаючи в пісок, коні. Оберон ішов попереду, вів за вуздечку Фіалка. На моєму Сірому були нав’ючені мішки й бурдюки, він перейшов у розпорядження коменданта. Я крокувала поряд із Обероном, несла посох в опущеній правиці. Набалдашник поблискував зеленим і червоним. А навколо біснувався вітер. З піску стирчали зубці зруйнованих башт, уламки шпилів і стін. Мабуть, тут була колись країна — могутня країна. Не знаю, що з нею трапилося. Нічого не залишилося. Усе поглинув пісок. — Ваша величносте… що з ними сталося? — Їх знищив час, Ліно. Найбезжальніший убивця, вандал і руйнівник. Оберон ледь накульгував. — Чому ви не радієте? Адже ми змогли… Ми прорвалися… Він усміхнувся. — Не можу витрачати сили на радість. Коли вийдемо на зелену рівнину, де під покровом молодого лісу буде місце для нашого замку… Ми молодці з тобою, Ліно. А Гарольд і Ланс — узагалі диво. Ми не втратили жодного з наших людей. Добре, якби всім тепер вистачило води. Пісок хвилями омивав статую, що косо випиналася з бархана збоку від дороги. Вона була схожа на шахову фігуру — суворе обличчя, руки, складені на рукояті меча, напівопущені повіки. Біліли кістки великої тварини. Випірнула з білих хвиль гранітна риба, роззявила спраглий рот, набитий піском. Рухливі цівки навколо створювали ілюзію руху. Я пригадала кабінет Оберона: пісок на підлозі, а в піску — олов’яні солдатики, загублені іграшки. Може, ми і є такими ж солдатиками, крихітними, наполегливими, йдемо через пустелю, яка насправді тільки чиясь пісочниця? Не сповільнюючи ходи, я відкрутила ковпачок фляги, що теліпалася на грудях. Хотіла зробити тільки один ковток, проте не втрималася й допила все до дна. І пригадала місто тисячі харчевень. Як багато там було смачної води! — Ваша величносте… а ви добре знаєте наш світ? — Не так, щоб досконало… я жив там кілька років. Бував у різних країнах. Працював, між іншим, інженером на великому заводі, водієм, перекладачем… — І завжди поверталися у ту ж мить, з якої пішли? — Так. Ти переживаєш за свій світ? — Ні. Так. Тільки не тепер… А в нашому світі магія діє? Оберон усміхнувся. — Певним чином. Адже ти зупинила ту жінку на зупинці, вигнала ненависть з її душі — хоча б на секунду. Пам’ятаєш? — А ви… як ви побачили мене? Як ви там опинилися, у тому натовпі? — Не випадково. Я давно тебе примітив. Адже я шукав людину з магічним даром. — А по мені що, помітно?! Він хотів відповісти, однак чорний посох у його руці затремтів. — Попереду небезпечно, — звично сказав Оберон. — Подавай сигнал магічної тривоги — переривчастий промінь у небо.
* * *
Їх майже не було видно. Подув, тремтіння повітря, перетікання піску. Живі істоти? Згустки невідомої сили? Я не розуміла. Я навіть не могла собі уявити, чим вони небезпечні. — Бачу чотири, — сказав Ланс своїм нудним голосом. — Владико? — Чотири, — підтвердив Оберон. — П’ятий народжується. Я бачила тільки три, скільки не напружувала очі. З кожною секундою наші незрозумілі вороги ставали все прозорішими й більшими, розпливалися, як бліді плями фарби у воді. Крізь них просвічувала пустеля. — Рівень зла дещо перевищує фоновий, — пробурмотів Ланс. — Маємо ненульовий шанс пройти. Оберон подався вперед, як воротар перед штрафним ударом. — Отже, пройдемо… Силуети пустельних примар рухалися повільним церемонним танцем, під ними дивно тремтів пісок. Оберон скочив на коня: — Варта! Замикайте колону. Підганяйте списами тих, хто відстає! Оживи, — Король простягнув руку над головою знесиленої матері Гарольда, потім поскакав уздовж колони, «підживлюючи» слабких і зневірених: — Оживи… Оживи… Оживи… Колона збилася щільніше. Стражники стали у хвості. — Королівство! — Оберон підкинув посох, Фіалк на мить злетів над піщаним барханом. — Рухаємося бігом, щільною вервечкою, крок у крок за мною. Ані кроку вбік — у жодному разі! Ліно, Гарольде, у стрій. Допомагайте тим, хто зіб’ється з кроку. Хто впаде — загине. Бігом! Гарольд став поряд із матір’ю. Я побігла до принцес і одразу ж зрозуміла, що помилилася: вони молоді й здорові, он які кобили, а серед кухарів і музикантів є люди похилого віку, є слабкі жінки… Я метнулася назад. — Ліно! — гаркнув Оберон. — Чого ти скачеш, як блоха?! Я не відповіла. Затесалася серед варти у самому хвості колони — звідси мені буде видно, хто знесилився… — Ну, маги дороги, не залиште, — нервово засміявся білявий, котрий колись — дуже давно! — позичив мені вудку. Проревіла сурма. І ми побігли. Летів пісок, забиваючи очі. Спіткнулася куховарка… — Оживи! Я закашлялася й сама ледве не впала. Розподіляти треба допомогу, розподіляти! Або я сама впаду раніше за всіх, а це в мої плани не входить. — Пішли! — кричав начальник варти, підштовхуючи списом товстого захеканого конюха. — Пішли, біго-ом! Колона вильнула — це Оберон там, попереду, змінив напрямок. Музикант, що тягнув на собі лютню, захитався; вусатий стражник, який колись не пустив мене до Оберона, схопив його за руку й втягнув у стрій. Усе змішалося — небо, пісок, люди. Здавалося, стрій безнадійно розпався, обличчя засапаного конюха синіло. Я на бігу простягла руку: — Ожи… ви… Конюх підбадьорився, а я зрозуміла, що задихаюся. Навколо тремтіло повітря. Нас накривало пустинним холодцем, ми вгрузали в ньому й зникали навіки. Переді мною хтось упав, та його відразу ж підхопили за комір і майже на руках потягнули далі — які вони все-таки сильні, ці стражники… Колона знову вильнула. Я раптом побачила, що біжу одна серед чистого поля, точніше серед пустелі, і просто переді мною струмує масними потоками, вабить в обійми невідома істота… — Ліно! Це Гарольд. Він ухопив мене за руку. Я знову була в строю, переді мною стрибали чужі спини, мелькали п’яти. Я пригадала крос на уроці фізкультури. Тоді можна було вередливо крикнути: «Я більше не можу!» — і перейти на крок… У класі я найменша. У Королівстві теж. Усі тут вищі й сильніші за мене, у них ноги довші… Я пробігла ще кроків десять і впала, боляче вдарившись об посох.
* * *
Гарольд витягнув мене на спині, як мішок. Пам’ятаю, як мене закинули в сідло Фіалка, пам’ятаю його розумне каре око. Стражники, підганяючи відсталих, усе-таки порушили стрій — розбрелися по пісках. Примари розпливалися, як розтале морозиво. Ось одна із них лизнула, ніби тремтливим язиком, останнього з тих, що бігли, вусатого стражника… Стражник упав. Оберон скочив у сідло за моєю спиною, розвернув крилатого коня. Стражник лежав на спині. Очі його зблякли і запали. Шкіра обвисла коричневими зморшками. З лисого черепа обсипалися, як осіннє листя, поодинокі сиві волосинки. Цей хлопець, ще недавно такий хвацький, виглядав років на дев’яносто… Незважаючи на тремтливе повітря навкруги, Оберон зіскочив на пісок, з натугою підняв лежачого, перекинув через сідло. — Ліно! їдь… Швидше! — наказав він. Я вдарила Фіалка п’ятами. Крилатий кінь помчав, злітаючи і м’яко опускаючись, збиваючи кошлатими копитами фонтанчики піску. Це було б чудово, якби не моя ноша; я вчепилася в страшну чорну людину, яка, здавалося, розкладалася на очах. Він захрипів. Він був живий. Я озирнулася. У небі, поряд із маленьким білим сонцем, летіла, розкинувши руки, людська постать.
* * *
— Це час, Ліно. Просто вбивця-час. Шатра більше не було. Зате було джерело. Слуги почистили його, принцеси обклали по колу білими камінчиками. Ми з Обероном сиділи на пожухлій траві, пили по черзі крижану запашну воду й упівголоса розмовляли. — Він… помре? — Не сьогодні. І не завтра. Такі рани погано лікуються. Однак він перестане старіти. Від сьогодні він потихеньку молодшатиме. Через десять років стане міцним старим, через двадцять — літньою людиною, а років через п’ятдесят стане таким, як був… до того, як його накрило. — А потім? Буде дитиною? — Чесно? — Оберон потер підборіддя. — Не знаю. Але в нього довгий вік… якщо, звичайно, Королівство виживе. — Як же не виживе, — сказала я з докором. — Після всього, що трапилося… Хіба нам ще щось страшне? — Не знаю… — Оберон похитав головою. — Хотілося б вірити, звичайно, що основні неприємності позаду. Ми пройшли пустелю, і щодень усе більше сподівань, що ось-ось знайдемо нашу нову батьківщину. Ти собі не уявляєш, Ліно, яке прекрасне нове Королівство. Які добрі дива творяться навколо. Які заповітні бажання збуваються. Я тебе прошу: не поспішай повертатися у свій світ одразу, залишся хоч на тиждень — ти побачиш таке… Оберон мрійливо всміхався. Обличчя його повністю перемінилося, він помолодшав років на двадцять. — А знаєш, Ліно? Зараз я і сам повірив, що ми близько до мети. Раніше у мене не було такого відчуття. — А коли? — сподівання переповнювали мене. — Завтра? — Можливо… Хоча, найімовірніше, все-таки за кілька днів. — Ваша величносте, — я зніяковіла. — Що? — Навчіть мене літати. Оберон гмикнув. — Врахуй, відразу не вийде. У тебе вдома є напільні ваги? — Є. Мама постійно худне. — Уяви, що ти стоїш на таких терезах… І твоя вага все меншає й меншає. А коли на уявних терезах буде нуль, тоді легенько відштовхнися від землі, підстрибни… Я із завмиранням серця встала. Зосередилася. Уявила ваги під ногами. Напружилася… Не відбулося нічого. Тільки живіт заболів. — Не засмучуйся, — Оберон дивився співчутливо. — Колись ти злетиш. Це я тобі гарантую.
* * *
Двоє коней згинули в дорозі. Вантажу ставало все менше — закінчувалися провіант і паливо. Ішли поволі — всі змучилися. До того ж, серед нас був тепер старезний дід, його по черзі несли на саморобних ношах. Минуло три дні. Якось надвечір ми вийшли в долину між двома хребтами горбів. Вийшли — і зупинилися без жодної команди. Густий сосновий ліс підсвічувався призахідним сонцем. Відблиски дробилися на гладіні величезного озера. Верхівки гір на горизонті поблискували льодом, невагомими поросятами рожевіли застряглі в міжгір’ях хмари. Простяглися луги й зорані ниви, підіймалися серпанки над селищем. І вела вниз дорога — справжня вторована дорога, якої давно вже не бачили ані наші люди, ані коні. — Прийшли, — врочисто сказав сурмач. Я глянула на Оберона. Він дивився вниз, по-котячи мружив очі й усміхався. Розділ вісімнадцятий
Новий світ
Я прокинулася. Пахло лісом. Співали пташки. Поки я спала, хтось укрив мене другою ковдрою. Тепер на сірій ворсистій тканині виблискували краплини роси. Я сіла. Протерла очі. Озирнулася довкруги. Табір прокинувся. Повітря було наповнене домашнім смолянистим димком від багать. Хтось сміявся. Тихо бренькала лютня. — Доброго ранку, Ліно! Мати Гарольда всміхалася мені від казана, в якому кипіло під її наглядом щось смачненьке. — Доброго ранку, Ліно! — вітали мене музиканти. — Доброго ранку! — пробігаючи, вклонялися слуги. — Доброго ранку, магу дороги, як спалося? Я йшла всміхаючись, позіхаючи і прикриваючи рота долонею, кивала, віталася й кланялася. Я добре знала цих людей. Кожного з них я бачила в хвилини смертельної небезпеки. Когось врятувала. Хтось урятував мене. Вони були мені ближчими, ніж найближча родина — мої люди. Моє Королівство. Моя доля. Я вмилася в джерельці, сіла на пеньок і отримала миску м’ясної каші зі свіжим маслом. І, облизуючи ложку, подумала: а чи була я колись тією самою Ліною Лапіною, ученицею сьомого «Б»? Чи не наснилося мені все моє колишнє життя? Цілком можливо, що й наснилося… Підійшов, жуючи, Гарольд і мовчки сів поряд. Ми не потребували слів. Дорожнє братство бойових магів — хіба щось у житті може з цим зрівнятися? Прихилившись до сосни, відпочивав на сонечку старий. Грівся, підставляючи промінню зморшкувате обличчя. Усміхався беззубим ротом. І я усміхнулася йому у відповідь. Мабуть, це був найщасливіший день у моєму житті. І я довго ще згадуватиму його.
* * *
Місцеві жителі зустріли нас непогано, однак усі видалися мені якимись скнарами. Питання, яке найчастіше ставили місцеві, звучало просто: «А що мені за це буде?» Після сніданку ми з Гарольдом пішли прогулятися. На околиці селища нас оточила зграйка хлоп’ят. Гарольд спершу показав їм іскристий фонтанчик на долоні (супер, цікаво, чому він мені таке диво не показував?!), потім витягнув з рота живу білку. Наш клас, якби йому показали такий фокус, на стінку поліз би від щастя. А ці стояли, як приморожені, поглядали з цікавістю, проте без особливого здивування. Таке враження, що в них у роду всі були ілюзіоністами. Гарольда, здається, дуже розчарував його «сценічний провал». Він передумав заходити в селище й повів мене вздовж узлісся до річки. — Та не зважай, — спробувала я його втішити. Він похмуро зиркнув на мене. — Ти що, не розумієш, що це означає? — Нічого не означає. Просто тутешніх дітей не здивуєш чудесами. — І це, по-твоєму, нічого?! Я відчула себе неуком. Гарольд, як не крути, мав вдачу складнішу й сварливу, був самолюбний і переймався всілякими дрібницями, а сперечатися з ним сьогодні не хотілося. Адже навколо був такий сонячний, такий легкий, такий чудовий день! На березі струмка стояли й розмовляли принц, Ельвіра й Оберон. Побачивши нас із Гарольдом, Ельвіра заусміхалася, кинулася до мене, поривчасто обійняла. — Ліночко! Вітаю… Ви нас врятували. Ви нас усіх врятували. Спасибі вам! — Ну, це… — мені стало ніяково, я спробувала вивільнитися. — Нема за що… — Я знаю, ви думаєте про мене, що я навіжена, скиглійка, ще що-небудь… Може, ви думаєте, що я не люблю його величність? Вона випустила мене і обійняла на цей раз Оберона. Принц засміявся. — Присягаюся, я нічого такого не думала, — пробурмотіла я невпевнено. — Чесно-чесно… Ельвіра відразу ж випустила короля, чмокнула мене в щоку, махнула рукою принцові й утекла до лісу. Мелькали п’яти — принцеса була босоніж. Ще довго з лісу долинали хрускіт гілок і щасливий мелодійний сміх. — Хоч би шпичака в ногу не загнала, — сказав принц стурбовано. — Батьку, я простежу. — Простеж… Принц пішов. Оберон дивився йому вслід, і в цьому погляді не було батьківської гордості. Я мимоволі пригадала слова Ельвіри: «У принца одна велика неприємність — він не схожий на батька…» — Ліно, — Оберон перевів погляд на мене, — ніколи не кажи «присягаюся» у звичайній розмові. У Королівстві клятва — не слова. Кожне «присягаюся» — це зобов’язання, яке рано чи пізно дає про себе знати… Зрозуміло?
* * *
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: